ПРАВОВІ ПРЕЗУМПЦІЇ У КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ДОКАЗУВАННІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт, предмет, мету й задачі дослідження, розкрито його методологічні та теоретичні засади; висвітлено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; наведено дані про апробацію результатів дослідження та публікації.

У розділі 1 «Поняття правової презумпції та значення презумпцій для доказування», що складається з двох підрозділів, здійснено аналіз поняття правової презумпції, розглянуто питання про значення правових презумпцій для кримінально-процесуального доказування.

У підрозділі 1.1. «Поняття правової презумпції» досліджено думки вчених щодо поняття та сутності правової презумпції.

Зазначено, що правова презумпція є правилом, яке визначає, що певний факт слід вважати існуючим і тому таким, що не підлягає доказуванню, якщо у кримінальній справі встановлено інший факт, з яким закон пов’язує дію цієї презумпції. Для доказування мають значення кримінально-процесуальні та кримінально-правові презумпції.

Кримінально-процесуальними презумпціями є: 1) презумпція невинуватості; 2) презумпція недоведеності факту при порушенні процесуальної форми доказування; 3) презумпція істинності вироку, рішення про закриття кримінальної справи, що набрали законної сили.

До кримінально-правових презумпцій віднесено: 1) презумпцію нерозуміння особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, суспільно небезпечного характеру своєї поведінки; 2) презумпцію втрати особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки, якщо минули строки давності; 3) презумпцію усвідомлення особою своїх дій при вчиненні злочину в стані сп’яніння; 4) презумпцію заподіяння шкоди при вчинені злочину з формальним складом; 5) презумпцію знання кримінального закону; 6) презумпцію осудності особи.

У підрозділі 1.2. «Значення правових презумпцій для кримінально-процесуального доказування» йдеться про вплив правових презумпцій на предмет та межі доказування, на визначення належності та допустимості доказів.

Зазначено, які правові презумпції мають безпосереднє значення для встановлення обставин, що підлягають доказуванню. Ці презумпції мають важливе значення і для правильного визначення меж доказування. Невиправдане їх розширення тягне за собою значні судові витрати, пов’язані з проведенням слідчих та інших процесуальних дій, затягування строків досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи.

Зроблено висновок, що правові презумпції мають суттєве значення і для оцінки доказів. Так, з оцінкою допустимості доказів пов’язана дія презумпції недоведеності факту при порушенні процесуальної форми доказування.

Розділ 2 «Кримінально-процесуальні презумпції в доказуванні» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу змісту презумпції невинуватості, презумпції недоведеності факту при порушенні процесуальної форми доказування, презумпції істинності вироку, рішення про закриття кримінальної справи.

У підрозділі 2.1. «Презумпція невинуватості» подано детальний аналіз презумпції невинуватості та ґрунтовно розглянуто її значення для доказування.

Розглянуто часові межі дії презумпції невинуватості. Проаналізовано правила, які становлять юридичний зміст принципу презумпції невинуватості. Обґрунтовано доцільність систематизації в окремій статті КПК правил принципу презумпції невинуватості. Особливу увагу звернуто на необхідність уточнення другого речення ч.3 ст.62 Конституції України. Запропоновано викласти його в такій редакції: «Усі сумніви щодо доведеності вини особи, які неможливо усунути, тлумачаться на її користь».

Зазначено, що не узгоджується з принципом презумпції невинуватості правило ч.3 ст.299 КПК щодо проведення спрощеного судового розгляду, інститут закриття кримінальної справи зі звільненням обвинуваченого від кримінальної відповідальності. Запропоновано нормативно визначити, що питання про таке звільнення має вирішуватися після проведення судового розгляду справи в обвинувальному вироку. Зазначено, що можливим є інший варіант правового регулювання. Для цього потрібно доповнити ч.1 ст.62 Конституції України положенням, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено постановою суду про закриття кримінальної справи зі звільненням від кримінальної відповідальності.

У підрозділі 2.2. «Презумпція недоведеності факту при порушенні процесуальної форми доказування» досліджено правило ч.3 ст.62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Констатується, що сутність презумпції недоведеності факту при порушенні процесуальної форми доказування полягає в тому, що якщо владними суб’єктами кримінального процесу допущені порушення вимог Конституції України, КПК при збиранні та перевірці доказів, то презюмується, що відповідний етап доказування не привів до встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі. Встановлення недоведеності факту при порушенні форми доказування відбувається у процесі оцінки допустимості доказів та їх процесуальних джерел.

Зазначено, що для врегулювання питання про те, в яких випадках можливим постає спростування цієї презумпції, слід доповнити КПК статтею, в якій потрібно навести перелік порушень закону, при допущені яких докази мають бути визнані недопустимими. Цю пропозицію підтримують 88,2 % опитаних осіб, які провадять дізнання, слідчих, прокурорів, суддів.

У підрозділі 2.3. «Презумпція істинності вироку, рішення про закриття кримінальної справи, що набрали законної сили» досліджено питання про поняття, сутність та можливість спростування презумпції істинності вироку, рішення про закриття кримінальної справи.

Вказано, що презумпція істинності вироку, рішення про закриття кримінальної справи, що набрали законної сили, є спростовною презумпцію. Після набуття законної сили ці процесуальні рішення вважаються істинними, такими, що достовірно відображають фактичну сторону суспільно-небезпечного діяння та містять його правильну юридичну оцінку судом, поки вони не скасовані судом вищої інстанції.

Презумпція істинності вироку, рішення про закриття кримінальної справи, що набрали законної сили, ґрунтується на уявленні, що процесуальних гарантій звичайних стадій кримінального процесу достатньо для встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі й визнання особи винуватою чи невинуватою у вчиненні злочину.

КПК встановлює умови та порядок, за дотримання яких допускається доказування того, що вирок, рішення суду про закриття справи, що набрали законної сили, є помилковими. Доказування цієї обставини складає основу таких стадій кримінального процесу, як касаційне провадження та перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Розглянуто їх зміст, а також питання про порядок спростування презумпції вироку, рішення суду про закриття кримінальної справи. Обґрунтовано доцільність у внесенні низки змін та доповнень до Глави 31 КПК.

Дисертант досліджує питання про презумпцію істинності постанови органу дізнання, слідчого про закриття кримінальної справи та порядок її спростування. Висловлено пропозицію про доповнення ст.114-1 КПК положенням про повноваження начальника слідчого відділу скасовувати незаконну постанову слідчого про закриття справи.

Доведено, що з презумпцією істинності вироку, рішення про закриття кримінальної справи, що набрали законної сили, тісно пов’язано питання про преюдиції в кримінальному процесі. На основі проведеного аналізу цього питання запропоновано доповнити КПК статтею «Преюдиція», відповідно до якої обставини, що встановлені вироком, який набрав законної сили, визнаються судом, прокурором, слідчим, особою, яка провадить дізнання, без додаткової перевірки, якщо ці обставини не викликають сумніву в суду.

Розділ 3 «Кримінально-правові презумпції в доказуванні» складається з шести підрозділів і присвячений дослідженню особливостей застосування в кримінально-процесуальному доказуванні презумпції нерозуміння особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, суспільно небезпечного характеру своєї поведінки, презумпції втрати винною особою суспільної небезпеки, якщо закінчився строк давності, презумпції усвідомлення особою своїх дій при вчиненні нею злочину в стані сп’яніння, презумпції заподіяння шкоди при вчиненні злочину з формальним складом, презумпції знання кримінального закону, презумпції осудності особи.

У підрозділі 3.1. «Презумпція нерозуміння особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, суспільно небезпечного характеру своєї поведінки» досліджено питання про наслідки доведеності факту недосягнення особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, віку кримінальної відповідальності.

Зазначено, що якщо під час проведення досудового розслідування та судового розгляду встановлено факт недосягнення особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, віку кримінальної відповідальності, то виключається можливість доказувати такі обставини, як розуміння нею суспільної небезпеки вчиненого діяння та здатність керувати собою при його вчиненні. Ця правова презумпція звільняє орган досудового розслідування, прокурора від обов’язку доказувати вину неповнолітнього у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Разом з тим презумпція не звільняє від доказування того, що таке діяння вчинене саме цією особою.

Встановлюючи вікову межу кримінальної відповідальності законодавець виходить з презумпції, що з досягненням певного віку неповнолітні здатні повністю усвідомлювати значення своїх діянь (їх суспільну небезпечність та протиправність) та керувати ними. Однак ця презумпція не є неспростовною. Потрібно враховувати й можливу розумову відсталість неповнолітнього, яка може стати на заваді усвідомленню ним значення своїх дій та керувати ними. У зв’язку з цим запропоновано доповнити ч.3 ст.433 КПК положенням, що в разі підтвердження висновком експертизи наявності в неповнолітнього розумової чи психічної відсталості (не пов’язаної із психічним розладом) такого ступеня, за якого він за розвитком не відповідає віку, про який свідчать документи про народження, суд має визнати неповнолітнього таким, що не відповідає віку, з якого настає кримінальна відповідальність та застосувати до нього примусові заходи виховного характеру.

У підрозділі 3.2. «Презумпція втрати обвинуваченим суспільної небезпеки, якщо минули строки давності» досліджено положення кримінально-процесуального та кримінального законів про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Зазначено, що особу слід вважати такою, що не є суспільно небезпечною, якщо з дня вчинення нею злочину минули строки давності та давність не була перервана. Встановлення цієї обставини дозволяє обмежити пізнавальний процес щодо з’ясування окремих елементів предмета доказування.

На основі проведеного аналізу порядку звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності запропоновано поновити в більш ранній редакції п.3 ч.1 ст.6 КПК, а статтю 11-1 КПК виключити. Цю пропозицію підтримують 91,9% опитаних осіб, які проводять дізнання, слідчих, прокурорів, суддів. Не відповідає принципу процесуальної економії порядок, відповідно до якого порушується кримінальна справа, проводиться досудове розслідування, пов’язане зі значними судовими витратами, а потім така справа підлягає обов’язковому закриттю.

Вказано, що презумпція є неспростовною. Разом з цим є виключення, які передбачені ч.ч.4, 5 ст.49 Кримінального кодексу України.

У підрозділі 3.3. «Презумпція усвідомлення особою своїх дій при вчиненні нею злочину в стані сп’яніння» подано детальний аналіз кримінально-правового правила, відповідно до якого особа, що вчинила злочин у стані сп’яніння, підлягає кримінальній відповідальності.

За своїм характером це правило є правовою презумпцією: якщо встановлено, що особа під час вчинення злочину перебувала в стані  простого алкогольного сп’яніння, її слід вважати такою, що здатна розуміти свої дії та керувати ними. Ця правова презумпція ґрунтується на двох фактичних презумпціях, а саме: 1) у переважній більшості випадків просте алкогольне сп’яніння не позбавляє людину можливості розуміти свої дії та керувати ними; 2) вживаючи алкоголь, людина зазвичай передбачає його шкідливий вплив на інтелект та вольові якості.

Зроблено висновок, що правова презумпція в окремих виключних випадках може бути спростована. Для цього необхідно довести неприпустимість для конкретного випадку обох фактичних презумпцій. Іншими словами, на підставі зібраних у справі доказів треба встановити, що обвинувачений: 1) при вчиненні суспільно небезпечного діяння перебував у стані такого глибокого алкогольного сп’яніння, що не розумів через це (наприклад, патологічне сп’яніння) значення своїх дій, не міг керувати ними; 2) не міг передбачити шкідливого впливу засобів, що викликають сп’яніння (наприклад, при вживанні напоїв, одурманюючий вплив яких йому не був раніше відомим).

У підрозділі 3.4. «Презумпція заподіяння шкоди при вчиненні злочину з формальним складом» досліджено актуальні проблеми, пов’язані з дією презумпції заподіяння шкоди.

Зазначено, що злочини з формальним складом презюмуються такими, що заподіюють шкоду суспільним відносинам, які охороняє закон. Така презумпція є неспростовною. Щодо доказування це означає, що встановлення шкідливих наслідків не може вважатися необхідним для кваліфікації злочину та притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Проаналізовано п.4 ст.64 КПК. Зазначено, що зміст цієї норми потрібно змінити, оскільки вимога доказування шкоди не може бути застосована до злочинів із формальним складом. У зв’язку з цим запропоновано доповнити п.4 ст.64 КПК положенням, що при вчиненні злочинів із формальним складом характер і розмір шкоди, завданої злочином, доказуванню не підлягають. Таке правове регулювання дозволить правильно визначати межі доказуванні при провадженні досудового розслідування та судовому розгляді кримінальної справи про злочин із формальним складом.

У підрозділі 3.5. «Презумпція знання кримінального закону» досліджено питання про сутність презумпції знання кримінального закону та її спростування.

Констатується, що кожного вважається таким, що знає кримінальний закон, який офіційно оприлюднений у встановленому порядку. Тому непотрібно доказувати за кримінальною справою його знання або незнання обвинуваченим. Презумпція знання кримінального закону може бути спростована, якщо виникає обґрунтоване припущення, що обвинувачений з виняткових обставин був позбавлений можливості знати про прийняття кримінального закону. Якщо будуть зібрані докази, що обвинувачений дійсно не знав і не міг знати про протиправність вчинених ним дій, він не підлягає притягненню до кримінальної відповідальності.

На основі проведеного аналізу презумпції знання кримінального закону запропоновано викласти ч.2 ст.68 Конституції України в такій редакції: «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, крім виняткових обставин, коли особа була позбавлена можливості знати про прийняття закону».

У підрозділі 3.6. «Презумпція осудності особи» досліджено правове положення, що особу слід вважати такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, визначених законом.

Зазначено, що спеціально осудність у кожній кримінальній справі не доводиться. Потреба в цьому виникає лише за наявності даних про нездатність обвинуваченого розуміти значення своїх дій та керувати ними. Якщо таких даних немає, владні суб’єкти кримінального процесу звільняються від доказування факту осудності. У випадку найменшого сумніву в осудності обвинуваченого обов’язково має проводитися судово-психіатрична експертиза.

Оскільки при визнанні обвинуваченого обмежено осудним презумпція осудності не спростовується, пропонується виключити з ч.3 ст.417 КПК словосполучення «або обмежена осудність» та доповнити цю статтю ч.4 такого змісту: «Після закінчення досудового слідства, якщо буде встановлено обмежену осудність особи, що вчинила злочин, складається обвинувальний висновок. В обвинувальному висновку повинні бути викладені всі обставини, передбачені статтею 223 цього Кодексу, а також дані про психічне захворювання обвинуваченого».

Обґрунтовано необхідність доповнити КПК статтею, яка б визначала порядок поміщення свідка та потерпілого в медичний заклад для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи для з’ясування питання, чи можуть вони через свої психічні вади правильно сприймати факти, що мають доказове значення, й давати показання про них. Також автором запропоновано внести зміни та доповнення до тих статей КПК, застосування яких пов’язано з презумпцією осудності.