СУДИМІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації висвітлені положення, що наведені вище – у структурній частині автореферату «Загальна характеристика роботи».

Розділ 1 «Поняття і правова природа судимості» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Судимість у вітчизняному кримінальному законодавстві: ретроспективний аналіз» досліджені питання про виникнення та становлення норм про судимість. Давні пам’ятки писаного права дорадянського періоду вітчизняної історії (зокрема, Руська Правда, Судебник Великого князя Казимира 1468 р., Литовські Статути 1529 р. – «Старий», 1566 р. – «Волинський», 1588 р. – «Новий», Соборне Уложення 1649 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р.) не містили положень про судимість в її сучасному розумінні. Проте належність до категорії осіб, засуджених за вчинення певних злочинів, вимагала засвідчення такого факту. Найбільш простими і водночас – нелюдськими способами для цього були покалічення і таврування. Калічницькі способи (відрізання вух, носа) і таврування обличчя, що були скасовані у 1817 і 1863 рр. відповідно, ускладнювали процес адаптації засуджених, призводили до довічної судимості. В 1892 р. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. було доповнено положенням про строки, сплив яких від моменту вчинення попереднього злочину виключав посилення покарання за наступний злочин. Тривалість цих строків, які можна вважати аналогом строків погашення судимості, залежала від виду й міри покарання, призначеного за попередній злочин.

У радянському законодавстві сутність судимості була змінена: судимість стала кримінально-правовим поняттям, не пов’язаним обов’язково з фактом відбуття особою покарання за вчинений у минулому злочин (на відміну від розуміння судимості у дореволюційному кримінальному праві). КК УСРР 1922 р. не передбачав поняття судимості, проте окремі положення закону свідчили про відображення певних ознак аналізованого поняття у тексті зазначеного документа. Зокрема, п. «е» ст. 25 цього Кодексу зобов’язував враховувати при призначенні міри покарання рецидив, який, як відомо, можливий лише при вчиненні нового злочину особою, що має судимість. В Особливій частині КК УСРР 1922 р. також були відображені елементи судимості, де вона виступала як обов’язкова складова кваліфікуючої ознаки – рецидиву злочинів. КК УСРР 1927 р. містив норми, що визначали умови та строки погашення судимості (арт. 15). Судимість погашалась лише в осіб, умовно засуджених, які впродовж «іспитового реченця не заподіяли нового злочину», та осіб, засуджених до будь-якого іншого покарання, але не більш суворого, ніж три роки позбавлення волі, якщо ці особи впродовж встановлених в законі строків не вчинили нового злочину. Для засуджених до позбавлення волі на строк більше трьох років судимість не погашалась, а могла бути знята лише в порядку амністії або помилування, що було специфічною рисою кримінального законодавства того часу. Особлива частина цього Кодексу містила статті, в яких передбачалися кваліфіковані та особливо кваліфіковані склади злочинів за ознакою «заподіяння тих самих дій повторно» і «тих самих дій в характері промислу».

Подальшого розвитку нормативне регулювання питань судимості набуло в КК УРСР 1960 р. (ст. 55): було суттєво розширено коло осіб, судимість яких могла бути погашена, зокрема, така можливість поширювалась навіть на осіб, засуджених до позбавлення волі на строк більше десяти років.

Історико-правовий аналіз наведених законодавчих актів свідчить про те, що кримінально-правове значення рецидиву злочинів полягало не лише в обтяженні покарання – цей факт впливав і на кваліфікацію злочину. Отже, наявність судимості (у значенні засудження особи за вчинений злочин) традиційно зумовлювала посилення відповідальності правопорушників. На відміну від поширеної в юридичній літературі думки про перші вітчизняні документи, в яких згадується поняття судимості, дисертантом обґрунтований висновок про те, що до таких актів належать передусім Указ Тимчасового Уряду «Про амністію» від 6 березня 1917 р. та постанова цього Уряду «Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини» від 17 березня 1917 р.

Підрозділ 1.2 «Судимість як соціально-правове явище у контексті кримінальної відповідальності та покарання» містить акцент на тому, що дослідження спеціальних правообмежень, які накладаються на судиму особу, має принциповий характер. Йдеться, без перебільшення, про необхідність удосконалення законодавчих механізмів запобігання можливим зловживанням у сфері забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Найбільш продуктивним вектором пізнання судимості дисертант визнає дослідження цього соціально-правового явища у межах інститутів кримінальної відповідальності та покарання.

Аналізуючи характер реалізації кримінально-правових відносин, автор наводить власні міркування щодо соціально-правової природи судимості, кримінальної відповідальності та покарання, і водночас поділяє позицію тих вчених, які розглядають судимість як складову кримінальної відповідальності. Судимість зазвичай складається з таких періодів: 1) проміжку часу від набрання обвинувальним вироком суду законної сили до початку виконання (відбування) покарання; 2) періоду виконання (відбування) основного та додаткового покарання; 3) строку від завершення відбування покарання до моменту погашення або зняття судимості судом. З урахуванням того, що загальноправові та кримінально-правові обмеження засудженої особи, належать до змісту кримінальної відповідальності, судимість слід визнавати субінститутом кримінальної відповідальності, самостій­ною стадією її реалізації, після завершення якої кримінальна відповідальність вважається вичерпаною, а право особи на «добре ім’я» – відновленим.

Визначені й детально розкриті характерні ознаки судимості як соціально-правового явища у контексті кримінальної відповідальності та покарання. Зокрема, дисертант стверджує: сутність правових обмежень особи, що має судимість, за своїм змістом не відрізняється від тих, котрі належать до змісту кримінальної відповідальності як інституту публічного права. Часові межі судимості і кримінальної відповідальності – єдині. Кримінальна відповідальність настає з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду. З цього дня особа визнається такою, що має судимість. Визначені законом строки погашення і зняття судимості (обчислення яких пов’язано з видом і мірою покарання та його відбуттям) зумовлюють і строковий характер кримінальної відповідальності. Якщо судимість погашена чи знята, припиняється і кримінальна відповідальність. Загалом індивідуально визначений характер судимості випливає з диференціації кримінальної відповідальності. Водночас судимості не існує без покарання (п. 3 ст. 88 КК України). Однак судимість, хоча і пов’язана з цим заходом примусу, зазвичай виходить за межі покарання.

Розділ 2 «Погашення і зняття судимості за кримінальним законодавством України та зарубіжних держав» містить три підрозділи.

Підрозділ 2.1 «Погашення судимості: поняття та умови» присвячений дослідженню такої форми припинення судимості, як її погашення, що відбувається автоматично (без спеціального рішення суду) за умов, передбачених ст. 89 КК України. Впродовж строку судимості особа, яка має незняту або непогашену судимість, у специфічній формі продовжує відповідати за вчинений злочин. Автор вважає, що проблемною (не лише для України, а й для країн СНД) є диференціація «юридичної пам’яті про вчинений злочин» залежно від форми вини засудженої особи. Спираючись передусім на результати власного соціологічного дослідження, дисертант доводить, що тривалість строків погашення судимості має залежати не лише від виду покарання, відбутого винним, ступеня тяжкості вчиненого злочину, а й від того, за який злочин засуджено особу – умисний чи необережний.

Про необхідність формування спеціального підходу до засуджених за необережні злочини (в аспекті предмета дослідження), свідчить те, що 99 % опитаних засуджених за вчинення необережних злочинів не допускають можливості вчинення ними у майбутньому нових умисних злочинів, тоді як майже третина засуджених за вчинення умисних злочинів таку можливість допускають. Щодо ставлення анкетованих до наявної у них судимості (судимостей), то 93 % засуджених за необережні злочини надали відповідь: «Негативно, хочу якнайшвидше від неї позбутися». Це на 29 % більше порівняно із кількістю таких відповідей, одержаних від засуджених за умисні злочини. Крім того, від засуджених за необережні злочини не одержано жодної відповіді на кшталт «пишаюся нею (ними)», тоді як 13 % засуджених за умисні злочини відповіли саме таким чином. Байдужих до своєї судимості серед засуджених за необережні злочини виявлено лише 7 %, а серед засуджених за умисні злочини – 24 %.

Обґрунтована теза про те, що лише специфіка окремих видів звільнення від покарання визначає реальну необхідність та виправданість припинення судимості (визнання особи такою, що не має судимості) відразу після їх реалізації. Серед них – такі види безумовного звільнення особи від покарання, як: 1) звільнення від покарання особи, засудженої за діяння, караність якого законом усунена, тобто у зв’язку з декриміналізацією певного діяння (ч. 2 ст. 74 КК України); 2) внаслідок втрати особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України); 3) у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК України); 4) за наявності психічної хвороби або іншої тяжкої хвороби, що перешкоджає відбуванню покарання (ст. 84 КК України).

Пропонується доповнити ст. 89 КК України положенням про залежність строків припинення судимості від стадії вчиненого злочину, що, в свою чергу, позначилося б і на строках припинення судимості в судовому порядку, передбачених ст. 91 КК України.

Відповідно до концептуального розуміння судимості як складової кримінальної відповідальності, здобувач вважає за необхідне змінити строки давності звільнення від кримінальної відповідальності, визначені у ч. 1 ст. 49 КК України, узгодивши їх із максимально можливим строком передбаченого законом покарання (за вчинення злочину відповідного ступеня тяжкості) та строками погашення судимості. Для обчислення зазначених строків автором розроблена така формула: Д=П+С, де Д – строк давності, у зв’язку із закінченням якого особа звільняється від кримінальної відповідальності, П – максимальний строк пока­рання, що передбачений ст. 12 КК України за вчинення злочину певного ступеня тяжкості, С – строк погашення судимості, встановлений ст. 89 КК України.

На підставі дослідження порядку обчислення строків погашення судимості – для випадків, коли особа вчинила декілька злочинів і відбуває покарання, призначене за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків, запропоновано складання строків погашення судимості (часткове або повне) з метою забезпечення диференціації кримінальної відповідальності.

У підрозділі 2.2 «Зняття судимості: поняття, підстави та умови» зняття судимості пропонується визначати як форму дострокового припинення судимості в судовому порядку. Це – заохочувальна реакція держави на бездоганну поведінку засудженої особи. На відміну від погашення судимості, її зняття судом означає збіг «юридичного» виправлення з «фактичним» виправленням особи.

Дисертант критично оцінює положення КК України (ч. 1 ст. 91) стосовно формально визначеного кола осіб, які можуть претендувати на припинення судимості в судовому порядку (наразі це лише засуджені до обмеження або позбавлення волі).

Окремо розглянуто питання про вдосконалення умов зняття судимості. Зокрема, обґрунтована теза: лише після відшкодування у повному обсязі шкоди, завданої злочином, та за наявності інших підстав, передбачених ст. 91 КК України, можливе дострокове припинення судимості в судовому порядку. Така залежність сприятиме повноцінному відновленню порушених прав потерпілих від злочинів та відповідатиме завданням КК України, зокрема – правовому забезпеченню охорони прав і свобод людини і громадянина (ст. 1 цього Кодексу).

Аргументовано положення стосовно того, що такий критерій виправлення особи, як «сумлінне ставлення до праці» ґрунтується на засадах законодавства радянських часів (тоді передбачалася кримінальна відповідальність за відповідні діяння – ст. 214 КК України 1960 р.), та не враховує сучасного стану соціально-економічного розвитку держави. Крім того, наявність такої умови суперечить ч. 1 ст. 43 Конституції України, яка передбачає право, а не обов’язок громадян на працю. Чинна редакція ст. 91 КК України фактично позбавляє багатьох громадян права клопотати про зняття судимості і розгляд цього питання судом, а саме: пенсіонерів та інвалідів, які не працюють; жінок, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами; осіб, що перебувають у відпустці для догляду за дитиною; осіб, стан здоров’я яких не дозволяє їм працювати. З огляду на викладене, автор вважає за доцільне виключити із ч. 1 ст. 91 КК України такий необхідний для зняття судимості критерій виправлення особи, як сумлінне ставлення до праці, та надати йому статус факультативного.

Запропоновано доповнити ст. 91 КК України нормою про диференційовані строки, необхідні для припинення судимості в судовому порядку, залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину.

Здобувачем доведена наявність міжгалузевої колізії – суперечності між правовими приписами Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України (ст. 89 і ч. 4 ст. 414 відповідно). Тому ч. 4 ст. 414 КПК потребує відповідних змін, що мають полягати у виключенні з компетенції суду вирішення питання про погашення судимості, залишивши при цьому прерогативою суду лише зняття судимості.

У підрозділі 2.3 «Судимість в Україні та зарубіжних державах: порівняльний аналіз законодавства» висвітлені норми про судимість (або про близькі за своїм змістом правові явища) в законодавстві США, Великобританії, Франції, Німеччини, Іспанії, Польщі, Швейцарії, Латвії, Росії, Білорусі, Молдови, Азербайджану, Японії та деяких інших держав.

Встановлено, що кримінально-правове значення судимості, відповідно до законодавства зарубіжних держав, – відмінне від аналогічного значення за вітчизняним кримінальним правом. У кримінальному праві західноєвропейських держав (Великобританії, Іспанії, Франції, Німеччини), США та Японії судимість не виокремлюється у правовий субінститут; нерідко відсутнім є загальне визначення поняття судимості; не закріплено положення про порядок обчислення строків погашення судимості та наслідки судимості. Водночас положення про попереднє засудження (судимість), що закріплені в кримінальних законах зарубіжних держав, певним чином пов’язані з вирішенням кримінально-правових питань, наприклад, із призначенням покарання, його суворістю, накладенням інших додаткових обмежень. З’ясовано, що кримінальне законодавство пострадянських держав, як і сучасної України, містить норми про субінститут судимості. В одних державах – законом передбачені норми про погашення та зняття судимості, в інших, окрім того, – розкрито кримінально-правове значення судимості. Така схожість кримі­нально-правових систем пострадянських держав пояснюється єдністю формування правових традицій упродовж десятиліть існування СРСР.

Найбільш цікавим видається досвід Польщі та Швейцарії, де діють сучасні законодавчі гарантії захисту прав осіб, що мають судимість. Так, згідно зі ст. 106 КК Польщі 1997 р. з моменту погашення судимість вважається неіснуючою; запис про судимість виключається з реєстру засуджених. Відповідно до ст. 62 КК Швейцарії дані про обвинувальні вироки мають заноситися до спеціального реєстру судимості (ст.ст. 359–364). Запис у реєстрі анулюється, якщо від дня вироку про призначення покарання у виді позбавлення волі минули певні строки. З цього моменту особа вважається несудимою. У КК Іспанії 1995 р. відсутня норма про автоматичну форму припинення судимості, цей Кодекс передбачає лише право на зняття судимості (ст. 136). Воно не може бути реалізоване інакше як за рішенням суду за клопотанням засудженої особи, погодженим із Міністерством юстиції чи Міністерством внутрішніх справ і за наявності умови відшкодування винуватим завданої злочином шкоди (крім випадків визнаної судом неплатоспроможності, якщо матеріальне становище винного не покращилося). Тобто законодавчий досвід Іспанії враховує інтереси потерпілих від злочинів.

Розділ 3 «Правові наслідки судимості» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 «Кримінально-правові наслідки судимості» містить акцент на такому: зазначені наслідки не анульованої судимості виявляються не лише у разі вчинення особою нового (повторного) злочину. Кримінально-правові наслідки судимості полягають у тому, що вона враховується під час вирішення низки питань, пов’язаних з кваліфікацією вчиненого злочину, призначенням і виконанням покарання, а також – звільненням від нього. У підрозділі проаналізовані зазначені наслідки судимості. Досліджені наукові підходи щодо розуміння взаємозв’язку та взаємозумовленості суспільної небезпечності діяння та суспільної небезпечності особи, яка має судимість за вчинений у минулому злочин.

Окреслені напрями подальшого вдосконалення положень КК України, що визначають особливості врахування правового стану судимості. Зокрема, обґрунтована доцільність конструювання норм Особливої частини КК України у виді двохступінчатих або трьохступінчатих кваліфікованих складів. Ними, відповідно, поряд із посиленням відповідальності за повторне вчинення умисного злочину без попереднього засудження (кваліфікований склад), передбачалося б посилення кримінальної відповідальності за рецидив злочинів, тобто за вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (особливо кваліфікований склад).

У правозастосовній діяльності існує проблема некоректного застосування норм про судимість. Доказом цього, окрім матеріалів узагальнення відповідної судової практики, слугують також дані проведеного здобувачем анкетування працівників правоохоронних органів: переважна більшість респондентів (103 особи – 51,5 %) вважає, що на практиці поширеним є хибне застосування слідчими, прокурорами, суддями положень законодавства про судимість, коли вона погашена або знята.

Помилки, яких припускаються деякі судді під час кваліфікації злочинів, певною мірою зумовлені саме неточними, розрізненими формулюваннями правового стану судимості, що характеризує особу як спеціального суб’єкта у складі відповідного злочину. Ця кумулятивна вада законодавця стосується, наприклад, таких зворотів: «… вчинене … особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених …» (ч. 2 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК України); «те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за …» (ч. 2 ст. 164, ч. 2 ст. 165 КК України); «… вчинене особою, яка раніше була засуджена за цією статтею …» (ч. 2 ст. 204 КК України).

Розмаїття законодавчих формулювань правового стану судимості (як кваліфікуючої та особливо кваліфікуючої ознаки відповідних складів злочинів) потребує уніфікації та приведення у відповідність до положень про судимість, що містяться у Загальній частині КК України. Отже, замість значної кількості різноманітних формулювань варто було б застосовувати лише такий зворот: «злочин, вчинений особою, що має судимість».

Спеціальну увагу приділено вивченню питання про правові наслідки засудження особи за межами України. Згідно з ч. 1 ст. 9 КК України врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не їх обов’язком. Зважаючи на суттєві відмінності в регулюванні питань про судимість, які притаманні кримінальному законодавству різних держав, видається недоцільним збереження при застосуванні КК України юридичного значення судимості особи, що виникла поза межами дії вітчизняного кримінального законодавства.

У підрозділі 3.2 «Загальноправові обмеження як наслідок судимості» визначено, що загальноправові наслідки судимості – це встановлені відповідними галузевими законами різноманітні обмеження прав людини, які не пов’язані з вирішенням питань про її кримінальну відповідальність у зв’язку із вчиненим нею злочином вперше або у разі виникнення нових кримінально-правових відносин. Обґрунтовано, що настання певних негативних наслідків може тягнути, власне, судимість, а не «правовий стан особи»: такий стан характеризується настанням (а не тягне настання) певних правових наслідків. Наразі вітчизняне законодавство в багатьох випадках передбачає певні обмеження прав людини не лише стосовно осіб, які мають судимість, а й щодо осіб, судимість яких була погашена або знята. Таку позицію законодавця дисертант вважає досить-таки вразливою, оскільки вона фактично позбавляє сенсу саме існування нормативних положень про погашення або зняття судимості. Вибірковий підхід до оцінки правового значення припиненої судимості передусім суперечить змісту ч. 1 ст. 88 КК України, що пов’язує момент припинення судимості з її погашенням або зняттям.

Дослідження обмежень у сфері трудових правовідносин в аспекті врахування судимості особи дозволяє стверджувати про наявність закріпленої на законодавчому рівні дискримінації, що ґрунтується на ознаках соціально-економічного статусу і є неприйнятною з точки зору вимог ст. 24 Основного Закону України, ст. 7 Загальної декларації прав людини та ст. 14 (1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які гарантують заборону дискримінації у кожному конкретному випадку.

Автором виокремлено три законодавчі форми врахування правового стану судимості особи як підстави для заборони призначати її на певні посади. Для першої форми характерним є те, що до уваги береться наявна судимість за вчинення будь-якого злочину – як умисного, так і необережного (поширюється, зокрема, на членів Кабінету Міністрів України, суддів, нотаріусів). Інша форма врахування правового стану судимості передбачає врахування самого факту попереднього засудження особи, навіть якщо судимість за вчинення злочину вже анульована (стосується, наприклад, прокурорів, слідчих прокуратури, працівників міліції). У межах наступної (третьої) форми враховується наявність судимості лише за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена чи не знята у встановленому законом порядку. Так, перешкодою для обіймання посад Президента України, народних депутатів України, депутатів усіх рівнів, сільських, селищних, міських голів, працівників митної служби визнається наявність незнятої або непогашеної судимості за вчинення умисного злочину. Тобто особи, які мають незняту або непогашену судимість за необережний злочин, не втрачають права обіймати зазначені посади.

Цікавим видається з’ясування відповідей працівників правоохоронних органів на таке запитання: «Законодавством встановлена заборона обіймати певні посади: особам, «які були засуджені за вчинення злочину» (в органах прокуратури); особам, «які мають судимість» (в СБУ); особам, «які раніше засуджувалися за вчинення злочину» (в органах внутрішніх справ). Водночас законом передбачені порівняно «пільгові» обмеження: не може бути висунутим кандидатом на пост Президента України чи народного депутата України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо цю судимість не погашено і не знято у встановленому законом порядку. Чи вважаєте Ви обґрунтованим наявність таких різних законодавчих «стандартів», які регулюють (обмежують) права особи на зайняття посад в органах державної влади?». Ставлення респондентів до зазначеної ситуації виявилося майже в рівному співвідношенні: 50,5 % не вважає обґрунтованим наявність різних законодавчих «стандартів», які регулюють (обмежують) права особи на зайняття посад в органах державної влади в контексті правового стану судимості; на думку 49,5 % опитаних, існування різних підходів законодавця з цього питання є обґрунтованим. Отже, остання група респондентів не вважає перешкодою для обіймання поста Президента України чи народного депутата України наявність не припиненої судимості за вчинення необережного злочину.

Постає цілком логічне запитання: чому високі професійні та моральні вимоги, що висуваються до одних суб’єктів влади (суддів, прокурорів, слідчих, працівників органів внутрішніх справ), не поширюються на інших осіб, які відповідно до чинного законодавства наділені навіть більш високими владними повноваженнями?

Вирішення аналізованого соціально-правового конфлікту дисертант вбачає в обранні єдиної форми врахування правового стану судимості особи як підстави для заборони обіймати їй певні посади.

Автор критично оцінює пропозиції щодо розширення спектру правообмежень осіб, які мають судимість, та включення таких обмежень до переліку заходів постпенітенціарного впливу в межах кримінально-виконавчого законодавства. Натомість запропоновано систематизувати загальноправові обмеження, зумовлені судимістю, у єдиному кодифікованому акті.

Розділ 4 «Судимість і права людини» – завершальний етап дослідження. В узагальненому вигляді він містить акценти на проблемах судимості, а також їх аналіз в аспекті прав людини. Річ у тім, що права людини належать до складових, що визначають зміст кримінальної відповідальності. Оскільки судимість – субінститут кримінальної відповідальності, права людини повною мірою стосуються предмета дослідження. Проблема прав людини є доволі чутливою і для засудженого, і для потерпілого від злочину. Причому, на будь-якому етапі – від появи судимості до її погашення чи зняття, і навіть після цього. Проблемним видається те, що значна частина засуджених (33 % опитаних) – необізнана з правообмеженнями, що випливають із наявної у них судимості, зокрема: щодо обмеження права на працю, спрощеного порядку розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, тимчасових обмежень у праві виїзду за кордон, обмежень у придбанні, зберіганні та носінні зброї. Ще 30 % респондентів – не знають про існування судового порядку припинення судимості, тобто зняття судимості.

Наголошується на необхідності усунення протиправного врахування погашеної або знятої судимості (визнання відповідних положень законодавства неконституційними), а також виключення як незаконного будь-якого акцентування службовими особами уваги в процесуальних та інших офіційних документах на погашеній або знятій судимості. Переважна більшість опитаних працівників міліції – 165 осіб (82,5 %) вважають таку практику нормальною, оскільки факт минулої судимості (знятої чи погашеної) належить до даних, що характеризує особу. На думку автора, це питання заслуговує бути предметом розгляду Конституційного Суду України, оскільки воно безпосередньо пов’язане із захистом права людини на приватне життя, гарантованого Основним Законом держави. Водночас обґрунтований висновок: особа може претендувати на дострокове поновлення обмежених прав, що супроводжують стан судимості, лише після відновлення порушених прав потерпілих. У світлі розвитку вчення про «відновне» правосуддя запропоновано доповнити ч. 1 ст. 91 КК України новою умовою, необхідною для зняття судимості – «відшкодування в повному обсязі шкоди, завданої злочином». З необхідністю впровадження такого нововведення погодилася переважна більшість респондентів (працівників міліції) – 127 осіб (63,5 %).

Досліджена також проблема відображення в базі даних Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України «Оперативно-довідкова картотека» (за термінологією КК Польщі, своєрідний «реєстр засуджених») факту припинення судимості. Йдеться, зокрема, про вилучення прізвищ осіб, судимість яких погашена або знята, з цієї картотеки. Наголошується на неприпустимості існування довічного та посмертного «відлуння» судимості. Акцентована увага на тому, що картотека зазначеного Департаменту нараховує понад 16 млн. карток з інформацією про судимість осіб, серед яких дата народження найстаршого засудженого сягає 1885 р. Крім того, картотека містить дані про засуджених «за колоски» та інші подібні діяння, що понад 70 років тому були декриміналізовані.

Аргументована необхідність постійного моніторингу та оновлення «державної бази даних про судимість осіб» з урахуванням фактів погашення і зняття судимості та смерті відповідних громадян. Утім, автор не пропонує знищити аналізовану інформацію. Навпаки, вона має бути збережена (в іншому форматі), оскільки є цінним архівним матеріалом в історичному і науковому плані. Йдеться про те, що такі відомості не можуть бути обов’язковим предметом запиту судів у будь-якій кримінальній справі.