ВИПРАВНИЙ ЦЕНТР ЯК СУБ’ЄКТ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, мета та завдання дослідження, його об’єкт та предмет, наукова новизна одержаних результатів, визначається практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за його матеріалами.

Розділ 1. «Соціально-правова характеристика виправного центру як суб’єкта виконання і відбування покарання у виді обмеження волі» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Становлення та розвиток виправного центру як суб’єкта  виконання покарання у виді обмеження волі» визначено, що окремі елементи покарання у виді обмеження волі сформувалися та поступово розвивалися в кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві дореволюційного і радянського періодів. Ці елементи можна було зустріти в діяльності робітних і смиренних домів, перехідних тюрем, перехідно-трудових домів, трудових колоній, колоній полегшеного режиму, спецкомендатур, колоній-поселень та тимчасових дільниць-поселень. Обмеження волі запозичило чимало цих елементів, однак як вид покарання його не можна ототожнювати з ними, оскільки це самостійний кримінально-правовий інститут, який відрізняється своєю правовою природою, формою і змістом, підставами, мотивами і метою застосування, умовами, строками і місцями виконання, суб’єктами, щодо яких він виконується, суб’єктами, уповноваженими на його виконання, правовими наслідками й іншими ознаками. Дисертантом встановлено, що в науковій юридичній літературі недостатньо висвітлені проблеми виконання виправним центром покарання у виді обмеження волі. У роботі зазначено, що деякі питання щодо виправного центру як суб’єкта виконання покарання у виді обмеження волі, були предметом дослідження у докторській дисертації І. Г. Богатирьова «Кримінальні покарання, не пов’язані з позбавленням волі» (2006 р.), у кандидатських дисертаціях Є. М. Бодюла «Правові та організаційні засади виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу» (2005 р.), О.В. Гулак «Організаційно-правові засади діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу» (2008 р.), О. М. Сокуренка «Кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі» (2010 р.). Роботи цих науковців, безсумнівно збагатили історію становлення та розвитку виправних центрів і мають значну прикладну цінність. Аналіз перерахованих вище праць дозволив показати, які проблеми в зазначеній сфері вже досліджено, які – потребують дослідження, які – певного удосконалення. Виокремлено періоди історії розвитку і становлення покарання у виді обмеження волі. Указується на необхідність зміни ставлення суспільства до покарання у виді обмеження волі, враховуючи його гуманність, демократичність, справедливість та економічну вигідність. Зазначено, що сучасний стан кримінально-виконавчої політики держави не дозволяє залишатися на такому рівні розробленості зазначеної проблеми, оскільки загальна гуманізація кримінально-виконавчого законодавства і практика його застосування вказують на розширення сфери призначення даного виду покарання. У роботі зроблено висновок, що еволюція розвитку виправного центру як суб’єкта виконання покарання у виді обмеження волі вказує на необхідність його функціонування у ДПтС України.

У підрозділі 1.2. «Поняття, завдання та функції виправного центру в системі установ виконання покарань» дисертантом доведено, що стратегічним курсом функціонування виправного центру ДПтС України є соціальна переорієнтація системи виконання кримінальних покарань у напрямі її гуманізації та забезпечення пріоритету прав і законних інтересів засуджених та ув’язнених, поваги до їхньої людської гідності. Визначено, що реформа виправного центру повинна бути зорієнтована на європейську систему роботи із засудженими, яка дозволила би, з одного боку, повернути суспільству законослухняного громадянина, а з іншого, – в необхідних випадках, за рахунок застосування необхідних рішучих заходів, оберігати його від найбільш небезпечних злочинних посягань. Розглянуто нормативно-правові основи діяльності виправного центру щодо виконання покарання у виді обмеження волі та проаналізовано процеси покращення цієї діяльності. Визначено низку недоліків у нормативному забезпеченні порядку і умов відбування покарання у виді обмеження волі. Серед них: невідповідність головного принципу правового регулювання, на основі якого формулюється правовий статус засуджених, соціально-правове призначення цього виду установ та правова природа покарання; недостатньо врегулюваний порядок і умови відбування покарання у виді обмеження волі, прогалини у кримінальному, кримінально-виконавчому законодавстві. У роботі робиться висновок, що дане положення негативно позначається на реалізації прав і законних інтересів засуджених до обмеження волі та виконанні ними обов'язків, суттєво знижує ефективність процесу виправлення і ресоціалізації, веде до порушень законності. Запропоновано шляхи їх усунення.

У підрозділі 1.3. «Правовий статус персоналу виправного центру як суб’єкта виконання покарань у виді обмеження волі» дисертант обґрунтовує потребу підвищення ефективності системи професійної, фізичної і морально-психологічної підготовки працівників виправного центру. Запропоновано сучасну кваліфікаційну характеристику та критерії відбору працівників виправного центру щодо їхньої професійної придатності. Доведено, що кадрова політика ДПтС України повинна бути спрямована на підготовку та збереження професійного ядра працівників виправного центру, в основі якої повинні бути: персоніфікація, коли увага приділяється кожному працівникові виправного центру; критерії оцінюванні його роботи; створення належних умов для оптимізації виконання службових обов’язків щодо роботи із засудженими;  забезпечення реалізації власних життєвих потреб і соціальних гарантій; чітке розмежування функціональних обов’язків та навантаження на кожного працівника  виправного центру; показники службової діяльності. Обґрунтовано висновок про те, що робота у виправному центрі, набуття досвіду роботи із засудженими суттєво зменшує сучасне сприйняття професії працівника ДПтС України; нажаль, зростає незадоволення, втома, розчарування, виникають певні психоемоційні стани. З метою подолання наведених факторів запропоновано форми стимулювання мотивації працівника виправного центру до виконання службових обов’язків: забезпечення ДПтС України отримання освіти у вищих навчальних закладах на безоплатній основі; гарантованість пенсійного забезпечення; підтримка пільгових категорій працівників та їх родин; покращення системи медичного супроводження та санаторного лікування тощо.

Розділ 2. «Характеристика виконання покарання у виді обмеження волі» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Поняття та зміст виконання покарання у виді обмеження волі» дисертант робить висновок, що обмеження волі – новий для кримінального законодавства України вид покарання, схожий з деякими раніше діючими кримінально-правовими заходами, але не співпадаючий з ними. Обмеження волі, як самостійний вид покарання, містить у собі елементи відразу кількох діючих раніше кримінально-правових заходів. Однак, саме це поєднання робить його несхожим на жоден з них. У роботі дисертант наголошує, що покарання у виді обмеження волі в Україні з’явилося як самостійний вид покарання в 2001 році, однак його окремі елементи сформувалися ще раніше і поступово розвивалися в кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві дореволюційного і радянського періодів. Ці елементи можна було зустріти в робітних і смиренних домах, перехідних тюрмах, перехідно-трудових домах, трудових колоніях, колоніях полегшеного режиму, і, нарешті, у спецкомендатурах, колоніях-поселеннях та тимчасових дільницях-поселеннях. Доведено, що обмеження волі запозичило чимало елементів названих вище заходів, однак як вид покарання його не можна ототожнювати з ними, оскільки це самостійний кримінально-правовий інститут, який відрізняється своєю правовою природою, формою і змістом, підставами, мотивами і метою застосування, умовами, строками і місцями виконання, суб’єктами, щодо яких він виконується, суб’єктами, уповноваженими на його виконання, правовими наслідками та іншими ознаками.

У підрозділі 2.2. «Взаємодія виправного центру з державними і недержавними органами та організаціями щодо виконання покарання у виді обмеження волі» запропоноване авторське визначення взаємодії між виправним центром і органами місцевого самоврядування щодо контролю за засудженими до покарання у виді обмеження волі, зокрема – це врегульована нормами чинного законодавства, взаємоузгоджена за місцем і часом спільна діяльність, взаємна відповідальність кожного із суб’єктів щодо ефективного та комплексного використання сил, засобів та методів впливу на процеси виконання та відбування засудженою особою покарання у виді обмеження волі і яка спрямована на їх виправлення і ресоціалізацію. Дисертант підтримує позицію вчених щодо створення нових інституцій громадського контролю за поведінкою засуджених осіб, і зокрема, пропонує такі: громадські дружини, психологічні та юридичні клініки, центри допомоги засудженим. Пропонується розширити спектр інформування широких верств населення щодо мети покарання взагалі і покарання у виді обмеження волі зокрема, із залученням засобів масової інформації. Запропоновано проект «Положення про взаємодію між виправним центром і органами місцевого самоврядування щодо контролю за засудженими до покарання у виді обмеження волі».

У підрозділі 2.3. «Удосконалення нормативно-правового забезпечення виконання покарання у виді обмеження волі» дисертантом зазначено, що розробка та вжиття заходів нормативно-правового забезпечення функціонування виправних центрів щодо виконання покарання у виді обмеження волі є невід’ємною складовою оптимізації ДПтС України до сучасних умов її діяльності. Наголошується на необхідності не лише формальної адаптації нормативно-правових актів функціонування виправних центрів, а й неодмінного їх забезпечення шляхом практичної реалізації. Робиться висновок про те, що зміст покарання у виді обмеження волі складають різні форми і види примусу засуджених до виконання тих чи інших вимог у виправному центрі. Дисертантом визначено, що основними елементами обмеження волі є виправний нагляд, який виражається у обмеженні права на пересування і вибору місця проживання, а також обов’язковість праці засуджених. Каральні елементи в обмеженні волі містяться також у самому факті засудження судом від імені держави особи, яка вчинила злочин, у тривалості строку покарання, у наявності судимості і пов’язаних з нею моральних і правових обмежень. На підставі проведеного комплексного аналізу існуючої нормативно-правової бази, яка регламентує діяльність виправних центрів, запропоновано внести зміни і доповнення у вітчизняне кримінальне, кримінально-виконавче законодавство, що дозволить привести його у відповідність до вимог європейських стандартів у сфері поводження із правопорушниками та ув’язненими. Наведено додаткові аргументи щодо підвищення ролі виправного центру в процесі виправлення та ресоціалізації засуджених до обмеження волі і запобігання вчиненню ними нових злочинів.

Розділ 3. «Характеристика відбування покарання у виді обмеження волі» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Соціально-демографічна характеристика засуджених до покарання у виді обмеження волі» дисертант на підставі соціально-демографічних даних про засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, робить висновок, що майже порівну розподілилася частка між одруженими (24,2 %) та неодруженими (31,3 %). Незначна частина засуджених втратила соціально-корисні зв’язки із сім’єю (16,4 %), ще 17,2 % перебувають у цивільному шлюбі. Серед тих осіб, які зберегли сім’ю, 12,5 % мають дитину, а 9,4 % – двох і більше дітей. Доведено, що відбування покарання у виді обмеження волі у порівнянні з позбавленням волі не цілком позбавляє особу можливості підтримувати постійний зв’язок з рідними та близькими. Саме завдяки побаченням, короткочасним виїздам, листуванню засуджені до покарання у виді обмеження волі підтримують тісні стосунки з батьками, дружиною та дітьми (87,3 %), родичами (7,2 %) та іншими особами (5,5 %).

У підрозділі 3.2. «Кримінально-правова характеристика засуджених до покарання у виді обмеження волі» дисертант доводить, що покарання у виді обмеження волі було призначено як основний вид покарання за злочини проти життя та здоров’я особи (ст. 121 КК України – 4,7 %, ст. 125 КК України – 3 %); злочини проти волі, честі та гідності особи (ст. 155 КК України – 5,5 %); злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (ст. 164 КК України – 3 %, ст. 173 КК України – 2,3 %); злочини проти власності (ст. 185 КК України – 14,8 %, ст. 186 КК України – 5,5 %, ст. 187 КК України – 6,3 %); злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення (ст. 309 КК України – 6,3 %), а також злочин, передбачений ст. 389 КК України (7,8 %). Решта злочинів склали незначний відсоток у структурі призначеного за їх вчинення покарання у виді обмеження волі. Майже у 80 % випадків, за даними дослідження, суди призначали даний вид покарання особам, які не мали попередніх судимостей (лише у 1,2 % особи вже мали одну судимість, у 0,8 % – дві судимості). Сукупний строк перебування у місцях позбавлення (обмеження) волі особами, які вже мали попередні судимості, становить від 3 до 5 років (81 %); від 5 до 10 років (19,0 %). Збільшення частки засуджених, до яких застосовувалося судами покарання у виді обмеження волі і які вже відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк, свідчить про те, що під час винесення вироку суди виважено підходять до використання більш суворого за обсягом кари покарання – позбавлення волі на певний строк, а обмеження волі застосовують як альтернативу цьому більш суворому виду покаранню. При опитуванні зазначеної категорії осіб було виявлено, що переважну більшість засуджених становлять жителі міст (57 %), які є громадянами України (83 %). Жителі сільської місцевості становлять 43 % від загальної кількості опитаних нами осіб.

У підрозділі 3.3. «Кримінально-виконавча характеристика засуджених до покарання у виді обмеження волі» дисертант розглядає кримінально-виконавчу характеристику як підсумковий результат процесу виправлення і ресоціалізації засуджених до покарання у виді обмеження волі, який дає адміністрації виправного центру підстави вважати, що даний процес засудженим завершений. У роботі запропоновано критерії кримінально-виконавчої характеристики. Перший критерій – «ставлення засудженого до вчиненого ним злочину». Складаючи кримінально-виконавчу характеристику засудженого, необхідно відображати у її змістовному наповненні зміни, що спостерігаються у свідомості, переконаннях засудженого, а також усвідомлення ним характеру вчиненого діяння, наслідків, які воно завдало суспільству. Серед опитаних 55,5 % засуджених вважають вирок суду та призначене покарання справедливим; 18,8 % вважає покарання щодо себе несправедливим і ще 14,1 % ставиться байдуже до призначеного судом покарання, а 11,7 % не визначилися із власним ставленням до запитання. Дисертантом робиться висновок, що більшість засуджених усвідомлює характер вчиненого ними діяння, суспільну шкоду, завдану ним та справедливість покарання, що без сумніву позитивно екстраполюється на їх виправлення і ре соціалізацію. Другий критерій – це «дотримання режиму відбування покарання та наявність у засудженого стягнень і заохочень протягом окремо взятого періоду часу». При урахуванні цього критерію увагу необхідно звертати не тільки на кількісні показники дисциплінарної практики, а й на якісні. Відомості про стягнення та заохочення засудженого є одним з важливих елементів кримінально-виконавчої характеристики. Від кількості, характеру стягнень та заохочень залежить ефективність процесу виконання кримінального покарання. У структурі стягнень найбільшу питому вагу складає поміщення у карцер (36 %), догана (20,3 %). Серед розповсюджених порушень режиму утримання можливо виділити такі: невиконання вимог адміністрації виправного центру (20,4 %); невиконання розпорядку дня (32 %). Найчастіше застосовувалося такі заохочення, як подяка (39 %), зняття раніше накладеного стягнення (21,1 %). Третій критерій – «поведінка у ставленні до персоналу» – визначає готовність засудженого до спілкування та сприйняття через об’єкт впливу (персонал) заходів виховного, трудового та іншого характеру. До складових цього критерію можемо віднести такі: виконання вказівок та вимог адміністрації виправного центру, виконання різного роду доручень, що не суперечать законодавству, культуру поведінки у процесі спілкування з персоналом установи.

У підрозділі 3.4. «Права та обов’язки засуджених до покарання у виді обмеження волі» зазначено, що правовий статус засуджених до покарання у виді обмеження волі є досить складним соціально-правовим явищем і виступає як сукупність передбачених різними галузями законодавства України прав і обов'язків засудженого під час виконання і відбування кримінального покарання. Дисертант обґрунтовує важливість визначення змісту прав і обов’язків засуджених до даного виду покарання і пояснюється це тим, що виправні центри, по-перше, виконують новий для вітчизняного законодавства вид покарання; по-друге, покарання у виді обмеження волі потребує глибинного та системного підходу. Дисертантом запропоновано правовий статус засуджених до покарання у виді обмеження волі класифікувати за такими складовими: права і обов’язки засуджених при реалізації режиму відбування покарання; права і обов’язки засуджених при залученні їх до праці; права і обов'язки засуджених у сфері соціально-виховної роботи і навчання; права і обов’язки засуджених у галузі матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення.