УЯВНА ОБОРОНА: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і новизну теми дисертаційного дослідження; виокремлено предмет та об’єкт дослідження; окреслено методи дослідження. Окрім того, поставлено мету дослідження, на підставі якої виокремлено задачі, сформульовано положення, що становлять наукову новизну, висвітлюється практичне значення роботи, апробація отриманих результатів, кількість публікацій за темою дисертації.

Розділ 1 “Розвиток положень про уявну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння, в історії вітчизняного кримінального права та в зарубіжному законодавстві” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Поняття обставин, що виключають злочинність діяння, у сучасному кримінальному праві України” проведено узагальнення ознак, які характеризують обставини, що виключають злочинність діяння. У результаті проведеного дослідження зроблено висновок про те, що поняття “обставина, що виключає злочинність діяння” має такі ознаки: являє собою єдність певних умов; зовні схоже зі злочинним свідоме й вольове діяння особи, виражене у формі дії або бездіяльності; регламентоване кримінальним законом у Загальній частині; суспільно корисне чи допустиме діяння (не є суспільно небезпечним); правомірне діяння (не є протиправним); спрямоване на досягнення суспільно корисних цілей (не є винним); виключення кримінальної відповідальності (не є караним). Виокремлення вказаних ознак дало підставу сформулювати визначення, згідно з яким “обставина, що виключає злочинність діяння” – це єдність умов, передбачених у нормі Загальної частини КК України, за наявності яких зовні схоже зі злочинним свідоме та вольове діяння є суспільно корисним (спрямоване на досягнення суспільно корисної мети) або допустимим і правомірним, внаслідок чого кримінальна відповідальність виключається.

У роботі розвинуто наукові підходи щодо доцільності створення окремого термінологічного розділу Кримінального кодексу України. Обґрунтовано, що слова “термін” і “поняття” мають різну семантику: значення слова “термін” є вужчим, ніж слово “поняття”, останнє й відображається за допомогою термінів. Відповідно, констатовано, що назва “термінологічний” для пропо­нованого українськими вченими розділу КК є невдалою. Натомість запро­поновано створення окремого розділу КК України під назвою “Визначення термінів і понять Кодексу” та включення у вказаний розділ авторського визначення поняття “обставина, що виключає злочинність діяння”.

У підрозділі 1.2 “Історичний аналіз розвитку законодавства, що вста­новлювало відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони” у зв’язку з тим, що наявність уявної оборони в системі обставин, що виклю­чають злочинність діяння, є новелою для закону про кримінальну відпові­дальність нашої держави, проаналізовано історію походження кримінально-правового поняття “уявна оборона” та етапи його розвитку. На різних історичних етапах розвитку нашої держави тлумачення уявної оборони було неоднозначним і суперечливим. Поняття уявної оборони довгий час не виокремлювалось у кримінальному законодавстві. Водночас воно здавна було предметом дослідження кримінально-правової науки. Разом з тим законо­давчо закріплювалася загальна норма щодо незастосування покарання у випадках фактичної помилки особи. Відповідно, і в юридичній науці уявну оборону розуміли як один із видів фактичної помилки особи, яка виникає у свідомості особи, тобто аналізували її в межах суб’єктивної сторони складу злочину. Це – один із підходів до поняття уявної оборони. Інший підхід полягав у тому, що уявна оборона розглядалась у межах вчення про необхідну оборону (у частині недотримання умов її правомірності, зокрема дійсності, реальності посягання).

У межах цього підрозділу встановлено, що в науці кримінального права поняття “уявна оборона” існувало й розвивалося разом з ученнями про необхідну оборону або суб’єктивну помилку. До 2001 року заподіяння шкоди в стані уявної оборони не виокремлювалось у межах інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Протягом 40 років, коли діяв Кримінальний кодекс УРСР 1960 року, регулювання уявної оборони відбувалось із застосуванням положення статті, яка визначала правові наслідки заподіяння шкоди в стані необхідної оборони

Підрозділ 1.3 “Зарубіжний досвід щодо регулювання питань кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони”. Детальне дослідження кримінальних кодексів зарубіжних держав дало підставу зробити висновок, що відповідні закони всіх із названих держав містять розділ або окремі норми, які регулюють питання відповідальності осіб за діяння, вчинені за обставин, що виключають злочинність. Найчастіше до них належать традиційні норми-дозволи – заподіяння шкоди в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при вчиненні дій задля затримання злочинця, а також у стані непереборного примусу. Водночас з усіх досліджених автором кримінальних кодексів лише законодавство Австрії, Латвійської Республіки, Республіки Білорусь, Республіки Польща, Сан-Марино, Федеративної Респуб­ліки Німеччини та Швеції по-особливому регулюють питання, пов’язані із заподіянням шкоди у стані уявної оборони. У більшості кримінальні кодекси цих держав не виділяють уявну оборону як окрему обставину, що виключає злочинність діяння, та жодним чином не регулюють питання заподіяння шко­ди особі, помилково прийнятій за злочинця. Під час порівняльно-правового дослідження дисертанткою встановлено, що кримінальне законодавство зарубіжних держав містить різні підходи щодо кваліфікації заподіяння шкоди особою, яка перебуває в стані уявної оборони. Наявність різних підходів підкреслює те, що уявна оборона не є усталеною нормою, на відміну від необхідної оборони й крайньої необхідності. Установлено, що шкода, запо­діяна в стані так званої уявної оборони, регулюється в зарубіжному законодавстві таким чином: а) окрема норма, відповідно до якої особа звільняється від кримінальної відповідальності; б) загальна норма, відповідно до якої кримінальна відповідальність не настає за заподіяння шкоди внаслідок помилки в наявності будь-якої з обставин, що виключають злочинність діяння; в) загальна норма про відповідальність за необережне заподіяння шкоди, у тому числі за діяння, які особа вчиняє, якщо вона не усвідомлює помилковості свого припущення про наявність реального посягання; г) заподіяння шкоди в стані уявної оборони кваліфікуються за загальними положеннями кримінального кодексу, без законодавчого врахування тієї особливості, що особа помиляється в наявності реального посягання.

Розділ 2 “Сутність уявної оборони та її співвідношення із суміжними кримінально-правовими поняттями” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 “Наукові підходи до визначення сутності уявної оборони” присвячено науковим підходам до розуміння сутності уявної оборони, що зумовлено відсутністю сталості в регулюванні аналізованого кримінально-правового поняття, а також особливою складністю розуміння природи уявної оборони, викликаної суперечливим її законодавчим закріпленням. Аналіз сутності уявної оборони дисертантка проводила, виходячи з особливостей законо­давчого закріплення уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння. Так, у дослідженні виокремлено три основні підходи щодо розуміння уявної оборони: по-перше, розуміння уявної оборони як самостійної обста­вини, що виключає злочинність діяння, відповідно до статті 37 Кримі­нального кодексу України; по-друге, у межах необхідної оборони; по-третє, розуміння уявної оборони як фактичної помилки особи.

У межах цього підрозділу увагу акцентовано на тому, що з об’єктивної, зовнішньої сторони уявна оборона виявляється як діяння злочинне, за якого заподіюється шкода особі, помилково прийнятій за злочинця. З іншого боку, для визнання заподіяної шкоди злочинною недостатньо лише зовнішнього прояву, при уявній обороні відсутня внутрішня злочинна складова, а саме – спрямованість волі на вчинення суспільно небезпечного діяння. Очевидно, наявність особливої внутрішньої складової – відсутність бажання та спрямо­ваності волі на порушення кримінально-правової заборони – і викликає особливу реакцію законодавця – непритягнення особи до відповідальності за заподіяння зазначеної шкоди, оскільки особа, яка заподіює шкоду в стані уявної оборони, має першочерговий, хоча і помилковий намір – захистити себе, свої права тощо, а не вчинити суспільно небезпечне діяння.

На підставі вказаного кримінально-правового розуміння уявної оборони, визначено, що сутність уявної оборони як різновиду помилки, яка має кримінально-правове значення, полягає в тому, що, перебуваючи в стані уявної оборони, тобто при заподіянні шкоди особі, помилково прийнятій за злочинця, за наявності достатніх підстав, особа не усвідомлює суспільно небезпечного діяння, а сумлінно вважає, що вчиняє захист від суспільно небезпечного посягання.

При виокремленні уявної оборони в самостійну норму, а, отже, при декларуванні уявної оборони як окремої обставини, що виключає злочинність діяння, відбувається необґрунтоване “змішування” двох різних кримінально-правових категорій – “заподіяння шкоди за обставин, що виключають злочин­ність діяння” та “заподіяння шкоди внаслідок помилки в наявності обставин, що виключають злочинність діяння”. Унаслідок такого розмежування дисертантом обґрунтовано, що сутністю уявної оборони є помилка особи в наявності стану необхідної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, а тому доцільним є виключення окремої норми “Уявна оборона” із розділу VIII КК України “Обставини, що виключають злочинність діяння”.

Підрозділ 2.2 “Співвідношення уявної оборони та необхідної оборони”. Необхідність дослідження вказаного співвідношення викликана тим, що обставини, які характеризують необхідну оборону, при уявній обороні відсутні, але в уяві особи ці обставини, передусім наявність суспільно небезпечного посягання, існують, а тому взаємозалежність вказаних понять заслуговує особливої уваги. У результаті проведеного порівняльного аналізу ознак необхідної й уявної оборони зроблено висновок про те, що основною умовою, яка дає змогу розмежувати ці категорії кримінального права, є дійсність (реальність) посягання, проте існують й інші відмінні риси. Особа, яка заподіює шкоду в стані уявної оборони, не підлягає кримінальній відпові­дальності лише у випадках, коли обстановка, яка склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, а в ситуаціях необхідної оборони особа, яка захищалася, несе кримінальну відповідальність лише за шкоду, заподіяну при перевищенні меж необхідної оборони. Це обумовлено тим, що в умовах необхідної оборони шкода заподіюється особі, яка вчиняє суспільно небезпечне посягання, у той час як за умов уявної оборони шкода заподіюється потерпілому, котрий посягання не здійснював. Якщо про необхідну оборону можна говорити як про право захисту прав та інтересів, яке гарантується й заохочується законом, то уявна оборона – це лише виняток із загального правила, що в деяких випадках та межах допускається кримінальним законом.

У підрозділі 2.3 “Співвідношення уявної оборони з іншими помилками в наявності обставин, що виключають злочинність діяння” відзначається, що в чинному Кримінальному кодексі України по-особливому визначено лише один різновид помилки в наявності обставин, які виключають злочинність діяння, а саме – помилку в наявності стану необхідної оборони. Водночас у теорії кримінального права виділяються й інші види помилок – уявна крайня необхідність та уявне затримання злочинця.

На основі того, що законодавець визнав допустимим звільняти особу від кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну особі внаслідок помил­кового припущення про наявність суспільно небезпечного посягання, очевидно, що таке ж правило повинне поширюватися на випадки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам при помилковому припущенні про наявність небезпеки або помилковому припущенні про те, що реальну небез­пеку неможливо відвернути іншим шляхом, аніж шляхом заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам. Більше того, слід звернути увагу на те, що при уявній обороні шкода завжди заподіюється особі – її фізичній недо­торканості, а при крайній необхідності особа задля відвернення небезпеки може заподіяти шкоду не лише фізичній недоторканості, а й правоохоро­нюваним інтересам власності, інтересам держави (знищення, пошкодження майна) тощо. При формулюванні та правовому регулюванні обставин, що виключають злочинність діяння, повинні бути дотримані єдині соціальні, психологічні та правові аспекти.

У межах цього підрозділу зроблено висновок про те, що суб’єктивна складова при заподіянні шкоди внаслідок помилки в наявності стану необхідної оборони, стану крайньої необхідності, підстав для затримання особи, яка вчинила злочин, є однаковою. Відрізняються лише об’єктивна складова діяння й підстави, що призводять до заподіяння шкоди. Визначення співвідношення уявної оборони із суміжними кримінально-правовими кате­горіями – передусім з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння, дало підставу зробити висновок, що уявна оборона є штучно виокремленою обставиною. Ця обставина за своєю сутністю та кримінально-правовим значенням не може бути віднесена поряд з іншими нормами до інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Встановлення співвідношення уявної оборони з іншими помилками в наявності подібних обставин дало підставу аргументувати пропозиції щодо вдосконалення закону про кримінальну відповідальність у частині необхідності виокремлення загальної норми, яка б передбачала правові наслідки заподіяння шкоди внаслідок помилки в наявності обставин, що виключають злочинність діяння. У такій нормі має йтися про звільнення від кримінальної відповідальності, а не про виключення як у випадку наявності обставини, що виключає злочинність діяння.

Розділ 3 “Особливості кримінально-правової кваліфікації уявної оборони” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Значення оціночних понять у регулюванні кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони” проаналізовано норму про уявну оборону з позицій характеристики тих складових понять, за допомогою яких законодавець характеризує уявну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння. Чітке нормативне визначення обставин, що виключають злочинність діяння, є не менш важливим, аніж чітке визначення норм-заборон, що встановлюють кримінальну відповідальність за вчинене суб’єктом кримінально каране діяння.

Детальний аналіз термінів, за допомогою яких законодавець визначив уявну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння, дав підставу зробити висновок про те, що стаття 37 КК України містить оціночні та напів­оціночні поняття. Так, у ч. 1 ст. 37 КК України до формально невизначених понять належить поняття “неправильно оцінюючи дії”, що становить собою за юридичною природою якісне напівоціночне поняття, яке використову­ються для позначення психологічного стану особи. У ч. 2 ст. 37 КК до формально невизначених понять належить поняття “достатні підстави”, що становить собою за юридичною природою якісне оціночне поняття, яке використовується для позначення обстановки. Поряд із цим у конструкції ч. 2 ст. 37 КК України закріплено також якісне напівоціночне поняття “не могла усвідомлювати”, що використовується для позначення психологічного стану. Таке напівоціночне поняття також міститься в ч. 3 ст. 37 КК України, а в ч.4 ст. 37 КК України наявне напівоціночне поняття “могла усвідомлювати”. Поряд з аналізом статті 37 Кримінального кодексу України в межах цього підрозділу досліджено практику застосування цієї статті, на підставі чого зроблено висновок, що суди в аналізованій категорії справ встановлюють лише наявність чи відсутність у діях особи стану уявної оборони, проте не мотивують оціночні та напівоціночні поняття, які містить ця стаття. Такий підхід не є виправданим, адже наявність у чинному КК України оціночних понять покладає обов’язок на правозастосовчі органи держави дотримуватися єдності практики тлумачення й застосування таких понять у своїй діяльності.

Виходячи з того, що поняття “достатні підстави” має визначальне значення для констатації факту перебування особи в стані уявної оборони, обґрунтовано доцільність узагальнення справ про уявну оборону Вищим спеціалізованим судом України по розгляду цивільних та кримінальних справ та здійснення відповідних роз’яснень, згідно з якими суди під час розгляду справ цієї категорії зобов’язані обґрунтовувати й конкретизувати фактичні обставини, які суд розцінив як достатні підстави для висновку про наявність реального посягання, а не обмежуватись у рішеннях виключно констатацією наявності стану уявної оборони.

У роботі встановлено, що доцільність виокремлення уявної оборони як окремої обставини, що виключає злочинність діяння, враховуючи її надмірну оціночність, є дискусійною, у тому числі через невизначеність законодавчої конструкції.

Підрозділ 3.2 “Проблеми кримінально-правової кваліфікації діяння, вчине­ного в стані уявної оборони”. Детальний аналіз статті 37 Кримінального кодексу України дав підставу визначити, що при кримінально-правовій кваліфікації уявної оборони можливі декілька варіантів: по-перше, особа відповідно до умов ч.2 ст. 37 КК України заподіяла шкоду, коли обстановка, яка склалася, давала їй достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. У такому разі кримінальна відповідальність виключається. Обов’язковою умовою є те, що завдана шкода необхідна та достатня для відвернення такого ж реального посягання; по-друге, ч. 3 ст. 37 КК України визначає, що якщо особа не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, які дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони, а відповідальність у цьому випадку настає лише у випадках, спеціально перед­бачених статтями 118 і 124 КК України; по-третє, ч. 4 ст. 37 КК України встановлює, що у випадках, коли особа не усвідомлювала, але могла усвідом­лювати факт відсутності реального суспільне небезпечного посягання, вона несе кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди через необережність; по-четверте, якщо обставин, які б частково виправдовували помилкове уявлення особи про наявність суспільно-небезпечного посягання, не було, кримінально-правова кваліфікація в таких випадках здійснюється на загаль­них підставах.

Зі свого боку, аналіз кримінальних справ дав підставу зробити висновок, що суди під час розгляду справ, пов’язаних із заподіянням шкоди в стані уявної оборони, ігнорують конститутивні ознаки такої обставини, а саме не мотивують, яка саме обстановка давала підстави для наявності помилкового припущення про наявність посягання, та не визначають особливостей суб’єк­тивної сторони, а саме – на підставі чого зроблено висновок про неусвідом­лення й неможливості усвідомлення помилковості свого припущення. Прове­дений аналіз дає змогу підтвердити теоретичний висновок щодо особливої складності встановлення меж захисту при обороні від уявного посягання, що підтверджує недосконалість статті 37 КК України в чинній редакції.

Дослідження, проведене в цьому підрозділі, дало підставу зробити висновок, що кримінально-правова кваліфікація уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, не заповнює законодавчих прогалин, а складність практичного застосування вказаної норми лише підтверджує недосконалість її законодавчого формулювання, однією із причин якої є її формулювання із використанням оціночних понять.