ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається стан наукової розробки цивільно-правового регулювання відносин у сфері трансферу технологій, визначається її зв’язок з науковими планами та програмами, визначається мета та задачі дослідження, дається характеристика об’єкта, предмета та методів дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення результатів дослідження, вказу­ються публікації та апробації за темою дослідження.

Розділ 1 «Загальна характеристика трансферу технологій» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Генезис поняття «технологія» дисертантом розглянуто історію походження, становлення та розвитку поняття «технологія» в науці загалом і в юриспруденції зокрема.

Термін «технологія», що використовується в законодавстві України, запозичений зі сфери технічних наук. Порівняльний аналіз визначень цього поняття у законодавстві про інтелектуальну власність та у спеціальній літературі свідчить про те, що він зазнав змістовної адаптації до особливостей юридичної науки, потреб юридичної практики та законотворчої техніки, внаслідок чого набув відмінного від свого прототипу значення.

Звертається увага, що закріплене в законодавстві України визначення технології не відповідає основному призначенню дефініції – виділенню суттєвих ознак об’єкта. В зв’язку з цим, автор дійшов висновку, що технологію слід розглядати як виражений в об’єктивній формі результат наукової та науково-технічної діяльності, який включає в тому чи іншому поєднанні винаходи, корисні моделі, промислові зразки та інші результати інтелектуальної, творчої діяльності або інші об’єкти права інтелектуальної власності, які підлягають правовій охороні згідно з нормами ЦК України, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, які не підлягають правовій охороні згідно з нормами ЦК України (ноу-хау, технічні дані, інша інформація), і може бути технологічною основою практичної діяльності в цивільній та військовій сферах.

У цьому контексті відзначається два важливих аспекти – визначення комплексності технології (адже часто комерційне значення має не лише перелік об’єктів, що входять до технології, але й їх системні зв’язки) та обов’язкова наявність можливості для її використання в практичній діяльності в цивільній та військовій сферах.

У підрозділі 1.2 «Технологія як об’єкт цивільно-правових відносин» розкривається юридична природа технології як специфічного об’єкту цивіль­них правовідносин. Зазначається, що загальним для всіх об’єктів суб’єктив­них цивільних прав є їх призначення для єдиної мети – здатності задоволь­няти законні інтереси суб’єктів приватних прав.

Порівняльний аналіз теорій об’єкту правовідносин показав, що незва­жаючи на вагомі аргументи представників моністичної теорії об’єкту та теорії множинності, найбільш повною, вдалою та такою, що не втрачає своєї актуальності і до сьогодні є компромісна теорія.

Ґрунтуючись на зазначеній концепції, автор дійшов висновку, що технологія є складним нематеріальним об’єктом цивільних правовідносин. При цьому технологія як складний нематеріальний об’єкт поєднує у собі наукові та науково-прикладні результати, об’єкти права інтелектуальної власності, ноу-хау.

Акцентується увага на необхідності чітко розмежовувати нематеріальний результат інтелектуальної діяльності, який є об’єктом виключних прав, і його матеріального носія – об’єкта права власності.

У підрозділі 1.3 «Поняття та основні форми трансферу технологій» проведено аналіз доктринальних визначень поняття «трансфер технологій» та охарактеризовано основні юридичні способи трансферу технологій.

Автор дійшов висновку, що хоча визначення цього поняття в цілому є подібними, сам факт розбіжностей між ними свідчить, що трансфер техно­логій розуміється фахівцями по-різному. Водночас існує певний консенсус стосовно бачення процесу трансферу і комерціалізації технологій, який у спрощеному вигляді включає такі послідовні кроки: бюджетні або приватні інвестиції, науково-дослідні роботи, створення і захист інтелектуальної власності, побудова прототипу, випуск корисних продуктів, комерціалізація.

Зроблено висновок, що трансфер технологій охоплює широке коло заходів та дій, які сприяють переміщенню результатів наукових досліджень від наукових установ до промисловості для їх комерційного освоєння та викори­стання, наслідком яких є нові продукти (послуги), що приносять користь суспільству. При цьому, трансфер технологій передбачає участь декількох функціонально різних суб’єктів, найважливішими з яких є джерело та реци­пієнт технології.

Дисертантом визначено власну позицію щодо основних форм, в рамках яких здійснюється трансфер технологій: (1) укладення цивільно-правових договорів (предметом можуть бути як майнові права інтелектуальної власності на технології, так і послуги щодо технологій); (2) створення юри­дичних осіб, внеском до статутного (складеного) капіталу яких є майнові права на технології; (3) публікації наукового характеру, в яких висвітлюються результати проведених наукових досліджень; (4) передача технологій, яка відбувається під час проведення різноманітних наукових заходів (семінарів, конференцій, симпозіумів тощо). Також звертається увага на те, що трансфер технологій можливий як на комерційній, так і на некомерційній основі.

Розділ 2 «Договір як підстава виникнення цивільних правовідносин у сфері трансферу технологій» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Загальна характеристика договорів у сфері трансферу технологій, їх класифікація» міститься детальний аналіз договору як юри­дичного факту, що лежить в основі зобов’язань щодо трансферу технологій і є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків.

Автор відзначає, що договори у сфері трансферу технологій – це особлива категорія договорів, пов’язаних із передачею технологій, що оформляється шляхом укладення правочинів між двома або більше особами, які спрямовані на встановлення, зміну чи припинення майнових прав і обов’язків щодо технологій.

Обґрунтовано необхідність уточнення переліку об’єктів договорів про трансфер технологій. Договорами у зазначеній сфері автор пропонує визнавати договори, об’єктом передачі яких є винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комп’ютерні програми, сорти рослин, ноу-хау, а також змішані договори, які вчиняються щодо зазначених вище об’єктів та інших об’єктів права інте­лектуальної власності, за умови, що останні не є основним предметом договору про трансфер технологій.

У ході дослідження суб’єктного складу цього процесу, дисертант прийшов до висновку, що суб’єктами трансферу технологій слід вважати: (1) юридичні та фізичні особи, які створюють або використовують технології, або яким належать майнові права інтелектуальної власності на них; (2) юридичні та фізичні особи, які беруть участь у трансфері та впровадженні технологій, надають фінансові та інші послуги на всіх стадіях просування технологій на ринок; (3) центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, які беруть участь у закупівлі, передачі та використанні технологій.

В роботі висвітлюються існуючі в науці підходи щодо питання класи­фікації договорів в цілому та про трансфер технологій зокрема. Ґрунтуючись на критерії направленості на реалізацію майнових прав на технології, у дослідженні пропонується класифікувати договори щодо трансферу техноло­гій на: а) договори, які безпосередньо опосередковують відносини у цій сфе­рі; б) договори, які побічно опосередковують відносини у зазначеній сфері.

У підрозділі 2.2 «Істотні та обмежувальні умови договорів про трансфер технологій» досліджено умови договору в проекції їх поділу на істотні, звичайні та випадкові, а також проаналізовано правову природу обмежувальних умов договорів у зазначеній сфері.

Зазначається, що на відміну від істотних (їх зміст розкривається в законодавстві) виділення умов звичайних і випадкових дається лише в цивільно-правовій науці. Виключно доктринальний характер такого поділу став однією із причин відсутності єдності в уявлені про те, в чому полягають класифікаційні ознаки звичайних і, відповідно, випадкових умов та які саме наслідки із цього витікають.

У процесі дослідження дисертант дотримується тієї точки зору, згідно з якою звичайними є ті умови, що ґрунтуються на диспозитивних нормах закону або звичаях, а випадковими вважаються ті умови, які хоч і не мають значення для укладення договору, але набувають юридичного значення лише в разі їх включення власне у договір.

Наголошується на юридичній некоректності та на невідповідності теоре­тичним розробкам положень чинного законодавства, які визначають вісім­надцять істотних умов договорів про передачу технологій. З огляду на вищезазначене в роботі обґрунтовується пропозиція щодо внесення уточнень до ст. 16 Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій».

Додатково підкреслюється, що недійсність договорів про трансфер техно­логій, які містять певні обмежувальні умови, повинна бути прямо встановлена законом. Такий висновок зроблено при аналізі норм права Європейського Союзу, які бралися до уваги при розробці Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», і загальних принципів закріплення в законодавстві України умов щодо недійсності правочину в цілому.

У підрозділі 2.3 «Особливості ліцензійного договору у сфері трансферу технологій» досліджуються питання, пов’язані з визначенням предмета зазначеного договору, його юридичного змісту, дається характеристика інших елементів ліцензійного договору.

Зроблено висновок, що предметом ліцензійного договору як договору про трансфер технологій є майнове право інтелектуальної власності на викори­стання об’єкта права інтелектуальної власності як складової технології.

Досліджується питання щодо співвідношення ліцензійного договору з суміжними правочинами (з договорами купівлі-продажу та оренди, договором на виконання НДДКР, з допомогою якого також опосередковують відносини, пов’язані з використанням новацій). Акцентується увага на його суттєвій відмінності від договору про виконання НДДКР, яка полягає в тому, що предметом останнього є науково-технічний результат, який повинен бути досягнутий виконавцем, натомість предметом ліцензійного договору є майнові права на конкретні технічні чи інші новації (технології).

Підкреслюється, що ліцензійний договір є одним з найважливіших договорів, який опосередковує відносини у сфері трансферу технологій. Автором зроблено висновок, що завдання ліцензійного договору як договору про передачу технології полягає в забезпечені можливості практичного використання певного технічного рішення, яке передається технологією.

Підрозділ 2.4 «Особливості договору комерційної концесії у сфері транс­феру технологій» містить детальний розгляд змісту аналізованого договору, визначаються його ознаки та дається класифікація за сферами використання.

До істотних умов договору комерційної концесії автором віднесено наступні умови: умови про предмет, яким є комплекс виключних прав на використання об’єктів права інтелектуальної власності (складових технології), комерційного досвіду та ділової репутації; умови про ціну (винагороду), яка повинна бути сплачена правоволодільцю технології користувачем.

У роботі додатково обґрунтовується науковий підхід щодо необхідності законодавчого закріплення переліку обов’язкових елементів, які повинні включатися до комплексу прав як предмету договору комерційної концесії. До них слід віднести такі засоби індивідуалізації як комерційне (фірмове) найменування та торговельну марку (знак для товарів та послуг).

Виявлено особливості договору комерційної концесії в розрізі його співвідношення з суміжними інститутами (ліцензійним договором, договором простого товариства, договором комісії та уступкою прав).

У підрозділі 2.5 «Особливості договору про спільну діяльність (договору простого товариства) у сфері трансферу технологій» досліджено істотні умови договорів про спільну діяльність без поєднання вкладів та з поєднанням вкладів учасників, визначено права та обов’язки останніх.

На підставі аналізу положень ст. 1133 ЦК України про вклади учасників простого товариства, зроблено висновок, що в контексті трансферу техно­логій опосередкованого договором про просте товариство технологія може бути представлена такими видами вкладів: речі (за виключенням грошових коштів); майнові права, у тому числі майнові права на результати інтелектуальної діяльності; професійні знання та інші знання; навички та вміння.

Підкреслюється, що чинне законодавство України не передбачає можли­вості створювати юридичні особи з організаційно-правовою формою «спільні підприємства». У зв’язку з цим, запропоновано виключити відповідну норму із Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (абз. 6 ч. 1 ст. 17), а замість неї зазначити, що одним із видом договорів, яким опосередковується трансфер технологій, є договір про спільну діяльність (зокрема, договір простого товариства).

Зроблено висновок, що договором про спільну діяльність у сфері трансферу технологій є такий правочин, за яким двоє чи більше осіб об’єд­нуються для досягнення певної спільної дозволеної господарської мети без створення юридичної особи, беруть участь у спільній справі особистою діяльністю або шляхом внесення майнового вкладу у вигляді технології, або шляхом поєднання майнового вкладу (технології) з особистими послугами.

Розділ 3 «Особливості закріплення майнових прав інтелектуальної власності на технологію, створеної за рахунок державних коштів» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Майнові права інтелектуальної власності на техно­логію, яка створена за рахунок коштів Державного бюджету України» здійснено аналіз особливостей закріплення майнових прав інтелектуальної власності на технології, які є результатом виконання наукових досліджень, що фінансувалися державою.

Підтримано точку зору, що первинним суб’єктом права інтелектуальної власності є творець, тобто людина, творчою працею якої створено результат творчої діяльності. При аналізі похідних суб’єктів, до яких ЦК України відносить «інші особи» (ч. 1 ст. 421), автор дійшов до висновку, що такими суб’єктами права інтелектуальної власності слід вважати лише фізичні та юридичні особи як учасників цивільних відносин.

Досліджено дискусійне питання щодо можливості закріплення майнових прав інтелектуальної власності за державою. Акцентується увага на тому, що держава бере участь у господарському обороті не у своїх інтересах, а з метою найбільш ефективного відправлення влади, що визначає сутність її право­здатності. Зроблено висновок про те, що держава Україна та інші публічно-правові утворення, які віднесені ЦК України в іншу ніж «особи» категорію учасників цивільних відносин (ч. 2 ст. 2), не є суб’єктами права інтелекту­альної власності.

Дисертантом обґрунтовано доцільність закріплення майнових прав інтелектуальної власності на технології, що створені за рахунок державних коштів, безпосередньо за виконавцями наукових досліджень (державними підприємствами, установами, організаціями). Аргументовано необхідність законодавчого закріплення обов’язку особи, якій належать майнові права на таку технологію, здійснювати впровадження останньої (обов’язок її практич­ного застосування).

Наголошено, що держава вправі обмежити майнові права на використання та розпорядження технологіями лише у випадках, коли: а) технології відне­сено до сфери національної безпеки і оборони держави, а також до сфери захисту здоров’я населення; б) технології є необхідними для виконання державних функцій або визнано такими, що повинні використовуватися в публічних інтересах; в) держава бере на себе фінансування робіт щодо дове­дення технологій до стадії промислового застосування (включаючи виготов­лення дослідної партії).

У підрозділі 3.2 «Світова практика закріплення майнових прав інтелек­туальної власності на технологію, яка створена за рахунок державних коштів» здійснено порівняльний аналіз законодавчого регулювання трансферу технологій в США, Японії, ФРН, Франції, Великій Британії та Російській Федерації.

Зазначається, що намагання закріпити за державою виключні майнові права на всі результати НДДКР, що фінансуються з бюджету, здійснювалися у США, Великій Британії, Японії. Однак це незмінно призводило до негативних наслідків, що зумовило уряди цих країн відмовитися від продовження такої політики. Як результат законодавство зазначених держав надало право університетам та науково-дослідним установам отримувати майнові права на результати інтелектуальної діяльності (за певних виключень).

У країнах континентальної Європи підходи щодо визначення власника на такі об’єкти інтелектуальної власності в останні роки суттєво змінилися. На противагу моделі «професорських привілей» (виключні права належать винахідникам), у Німеччині з 2002 року першочергове право на отримання патенту належить університетам. Втім винахідник може використовувати отримані результати у подальших дослідженнях або у викладацькій діяльності на підставі невиключної ліцензії. В свою чергу, університет може або заявити права на інтелектуальну власність, або залишити ці права співробітнику. У Франції, як і в Російській Федерації, виключні майнові права на результати інтелектуальної діяльності, які отримані в університетах, також закріплю­ються за останніми, а не за міністерствами чи фізичними особами.

Зроблено висновок, що спільним у законодавстві цих країн є положення про те, що майнові права на технології закріплюються за університетами та науковими установами при дотриманні останніми таких умов: негайне звітування про отримані результати; надання уряду безоплатної ліцензії; обов’язок видачі ліцензії третій особі, якщо технологія не використовується визначений законом період часу. Крім того, законодавство розглянутих країн передбачає можливість держави обмежити права володільців відповідних об’єктів інтелектуальної власності з міркувань державної безпеки та інших загальнодержавних цілей (публічні інтереси, обороноздатність країни, охорона здоров’я тощо).