БУКОВИНА У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ РУМУНІЇ (1918–1940 рр.) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; відзначено її зв’язок з науковими програмами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, хронологічні й територіальні межі; обґрунтовано наукову новизну і практичне значення; подано дані про апробацію та структуру роботи.

Розділ 1 «Історіографія та джерела дослідження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» досліджено історико-правову літературу за темою дисертації. Найбільш обширною є міжвоєнна румунська історіографія проблеми. Вивчивши її, можна простежити процес встановлення й організації румунської влади на Буковині після її анексії в листопаді 1918 р. з погляду учасників тих подій. Дослідження адміністративно-правового статусу Буковини у складі Румунії започаткував румунський політичний діяч та історик І. Ністор.

Окремої уваги заслуговують румунські публікації 1918–1940 рр., у яких розглянуто порядок організації та діяльності центральних і місцевих органів влади в Румунії та на Буковині. Деякі аспекти цього питання досліджено в підручниках з румунського адміністративного та конституційного права міжвоєнного періоду, зокрема в Г. Алексіану, Р. Боїла, М. Верару та ін.

Діяльність судових органів та прокуратури в Румунії (1918–1940 рр.) досліджували І. Іонеску-Долж, М. Васіле та О. Терневяну.

Після встановлення радянської влади в Північній Буковині майже не проводили досліджень питань історії краю міжвоєнного періоду в Румунії 1940–1990 рр., за винятком кількох видань за авторством І. Бітолєану, М. Мушата й І. Ардєляну.

Такий стан справ у румунській історіографії досліджуваної проблеми зберігався до повалення режиму Чаушеску. Після цього активізувалися дослідження політичних процесів міжвоєнного періоду, у межах яких особливу увагу звертали на політичні відносини на Буковині в 1918–1940 рр. Проте, на жаль, як зауважує румунський академік В. Требіч, для них характерна неповна об’єктивність, викликана небажанням визнавати помилки своїх попередників, акцентуючи на румунській належності Буковини.

Серед сучасних румунських науковців, які присвятили свої дослідження історії Буковини, можна назвати В. Аріма, Р. Економу та Н. Чакіра.

Із представників радянської історіографії деякі аспекти дослідження вивчали С. Канюк, В. Курило, Г. Піддубний, О. Романець та ін. Утім політичні процеси, які відбувалися на Буковині, у них висвітлено однобічно, лише через призму класової боротьби та встановлення радянської влади у краї.

Новий етап історіографії Буковини розпочався з проголошення незалежності України. Для цього часу характерне звільнення історико-правової науки від цензури, класовості та партійної заангажованості.

Більшість досліджень з питань історії Буковини в міжвоєнний період належать науковцям факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича В. Ботушанському, С. Гакману, О. Добржанському, Ю. Макару, І. Піддубному та ін. Видано низку ґрунтовних праць з історії Буковини. На жаль, у них майже не приділено уваги питанням адміністративно-правового статусу краю в 1918–1940 рр.

Важливе значення для розуміння специфіки процесу організації влади на Буковині в перші роки після встановлення румунського панування має дослідження М. В. Никифорака, оскільки цей процес спочатку здійснювався за австрійським зразком та австрійським законодавством.

Виняткове теоретичне та методичне значення для дослідження мало вивчення наукового доробку В. Макарчука та Л. Присташ.

Певний внесок у дослідження організації та діяльності румунських органів влади, які діяли на Буковині в міжвоєнний період, зробили І. Адамчук, П. Гураль, В. Кульчицький, М. Настюк, Б. Тищик, І. Терлюк та ін.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» розглянуто джерельну базу дисертації. Найважливішими є джерела правового характеру: нормативно-правові акти, які діяли в Румунії та на Буковині в міжвоєнний період. Основу законодавчої бази дослідження становили передусім конституційні акти та закони румунської держави, чинні в 1918–1940 рр.

Дослідження правового статусу Буковини у складі Румунії (1918–1940 рр.) стало можливим завдяки використанню великого обсягу архівних матеріалів, більшість з яких уперше введено до наукового обігу. У дисертації використано матеріали фондів з Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО), а також фондів румунських архівів – Arhivele Statului Bucureşti (Державний архів у м. Бухарест) та Arhivele Naţionale ale României (Direcţia Judeţeană Suceava) (Румунський національний архів (Дирекція Сучава)).

Розділ 2 «Історико-правові аспекти приєднання Буковини до Румунії» присвячено аналізу передумов і міжнародно-правових обставин, що сприяли анексії Буковини Румунією в листопаді 1918 р.

У підрозділі 2.1 «Румунська окупація Буковини» вказано, що найважливішими подіями, які сприяли відродженню національних рухів українців та румунів на Буковині, спрямованих на реалізацію права на самовизначення, були завершення Першої світової війни та розпад Австро-Угорської імперії. З метою уникнення національних конфронтацій представники українців краю на Вічі 3 листопада 1918 р. ухвалили рішення про об’єднання української частини Буковини з Україною. На Вічі також було висловлено протест проти рішення, прийнятого 27 жовтня 1918 р. Румунською національною радою, за яким уся територія Буковини мала перейти до Румунії. 6 листопада 1918 р. граф Ецдорф з ініціативи представників українців краю на чолі з О. Поповичем офіційно передав управління Буковиною представникам від українців і помірковано налаштованих румунів. Такому розвитку подій намагалася протидіяти Румунська національна рада, яка була проти поділу Буковини за етнічним принципом. З метою приєднання всієї Буковини до Румунії представники Румунської національної ради попросили військової підтримки в Румунії, яка негайно її надала. Військове втручання Румунії мало наслідком анексію нею всієї території Буковини, незважаючи на опір з боку добровільних військових формувань українців, які намагалися відстояти право українців краю на самовизначення.

У підрозділі 2.2 «Юридичне оформлення анексії Буковини Румунією» проаналізовано правові аспекти анексії Буковини Румунією та її легалізацію на Паризькій мирній конференції.

Розділ 3 «Румунська адміністрація Буковини» поділено на чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1 «Вищі органи державної влади Румунії у міжвоєнний період» здійснено аналіз структури та компетенції румунських вищих органів державної влади, які діяли в 1918–1940 рр., та представництва в них буковинців. У Конституціях 1866 р. та 1923 р. джерелом влади в Румунії було проголошено румунський народ, який мав змогу здійснювати її, делегуючи свої владні повноваження вищому представницькому органу (національним зборам) і королю.

Король посідав центральне місце в системі вищих органів державної влади Румунії. У його руках була сконцентрована вся повнота влади у країні, що законодавчо було закріплено Конституцією від 24 лютого 1938 р.

Законодавча влада в Румунії належала спільно королю та парламенту, що складався із двох палат (палати депутатів і сенату).

Першими реформами, які забезпечили участь у формуванні парламенту представників анексованих територій, стало прийняття нормативних актів у сфері виборчого законодавства. Для Буковини 1919 р. було прийнято спеціальний декретозакон про вибори, за яким буковинці одержали право обирати своїх представників до палати депутатів і сенату. У першому складі парламенту Буковину мали представляти 26 депутатів та 13 сенаторів. Але у зв’язку з тим, що Конституції Румунії не визначали кількісного складу ні палати депутатів, ні сенату, наступними виборчими реформами кількість представників від Буковини постійно зменшувалася. Румунський парламент в 1918–1940 рр. не відігравав належної ролі в системі вищих органів державної влади, будучи перетворений на слухняну маріонетку короля та уряду.

Згідно з чинним у Румунії конституційним законодавством, у 1918–1940 рр. виконавчу владу здійснювала від імені короля рада міністрів. Центральне місце в румунському уряді належало міністерству внутрішніх справ. Усі органи місцевої влади та управління були підконтрольні та підзвітні йому. До компетенції цього міністерства також належало формування складу органів місцевої влади та забезпечення правопорядку в країні.

Згідно з конституційним законодавством, правосуддя мали право здійснювати тільки судові органи, створені у визначеному законодавством порядку. Формування надзвичайних судових органів або комісій із судовими повноваженнями заборонялося.

У підрозділі 3.2 «Місцеве управління Буковини у перехідний період 1918–1925 рр.» проаналізовано процес становлення та діяльності румунських органів влади на Буковині відразу після її анексії Румунією. Характерною для цього періоду була ліквідація автономних прав, які раніше мала Буковина у складі Австро-Угорської імперії. Втілення цього у життя покладалося на міністрів-делегатів від Буковини (один із них мав резиденцію у Чернівцях, інший – у Бухаресті).

Управління Буковиною після приєднання до Румунії супроводжувалося постійними непорозуміннями та політичними скандалами. Скориставшись цим, король ліквідував посаду міністра-делегата для Буковини із місцем перебування в Чернівцях. Замість неї декретозаконом від 3–4 квітня 1920 р. було створено нову посаду – голови комісії з уніфікації адміністративних установ Буковини. Ця комісія наділялася повноваженнями, які раніше мало президіальне бюро міністра-делегата.

Ще до того декретозаконом від 23 червня 1919 р. на Буковині було створено крайову комісію з ліквідації австрійських установ, які діяли на Буковині.

За час діяльності цих комісій на Буковині було ліквідовано всі австрійські адміністративні установи, а 11 буковинських повітів очолили префекти із представників румунів.

У підрозділі 3.3 «Система органів управління Буковиною після адміністративної реформи 1925 р. у Румунії» схарактеризовано структуру та компетенцію місцевих органів державної влади у краї.

Проведення адміністративної реформи, започаткованої прийняттям березневої (1923) Конституції Румунії, було здійснено на основі закону про адміністративну уніфікацію від 14 червня 1925 р. Стаття 1 передбачала поділ території Румунії на повіти та громади. З метою здійснення контролю за виконанням рішень вищих органів державної влади та кращої організації управління в повітах передбачався їх поділ на волості (округи).

Управління повітами на Буковині покладалося на префектів. За румунським законодавством вони були представниками уряду в повітах. Префект здійснював покладені на нього зобов’язання особисто і через субпрефекта, претора, представників поліції та нотарів.

З метою ефективнішого впровадження державної політики в життя на місцях повіти поділялись на волості, на чолі яких були претори. Претор був представником органів виконавчої влади у волості та забезпечував виконання рішень, прийнятих радою повіту, постійною делегацією та центральними органами влади. Він був підконтрольний і підзвітний префекту.

Своєрідними агентами центральних органів влади у сільських громадах були нотарі, які стежили за виконанням законів, постанов, інструкцій, виданих вищими органами влади.

У підрозділі 3.4 «Адміністрація Буковини у період королівської диктатури в Румунії (1938–1940 рр.)» висвітлено питання, пов’язані з адміністративним складом Буковини в 1938–1940 рр. Зокрема, зі встановленням королівської диктатури в Румунії та проведенням адміністративної реформи 1938 р. в Румунії було створено 10 областей (цинутів), серед яких і Сучавська, або «Буковинська», як її ще тоді називали. Завдання новоствореної територіальної одиниці та її глави (королівського резидента) полягали в забезпеченні власних інтересів та інтересів держави.

Королівський резидент був представником уряду в області. Він представляв особисто або через свого представника (мандатора) область у судових установах, підписував прийняті акти-розпорядження.

У Розділі 4 «Органи місцевого самоврядування Буковини» проаналізовано різні рівні самоврядування.

У підрозділі 4.1 «Повітове самоврядування» досліджено порядок організації та діяльності органів самоврядування у повітах.

За адміністративним законом 1925 р. в Румунії самоврядування здійснювалося на двох рівнях – повітовому та місцевих громад, які поділялися на сільські і міські. Повітові органи самоврядування були представлені повітовими радами. На Буковині їх налічувалось п’ять. До складу повітової ради входили радні по праву, яких мало бути до 2/5 від загальної кількості, та радні обрані (їх обирали всі мешканці повіту, що мали право голосу, шляхом таємного голосування), які становили 3/5 від складу ради.

Законом про адміністративну уніфікацію передбачено обов’язкове представництво у повітових радах представників національних меншин. Але ця норма для Буковини мала лише декларативний характер. Наприклад, у виборчих округах, де більшість становили представники національних меншин (це стосувалося українців) і висунутий від них кандидат міг одержати перемогу на виборах (особливо, якщо він не розділяв провладну політику), його могли позбавити виборчих прав або взагалі оголосити результати виборів недійсними.

Повітові ради уповноважувалися вирішувати питання повітового значення в галузі освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, будівництва шляхів сполучення, сільського господарства, комерції, промисловості, охорони пам’яток історії тощо. Вони також приймали повітовий бюджет, установлювали розміри податків, визначали необхідну кількість повітових службовців тощо. Але ці норми були декларативними. Насправді ж повітові ради перебували під пильним контролем центральних та місцевих органів виконавчої влади, а їх рішення повинні були одержати попереднє схвалення префектів.

Адміністративна реформа 1929 р. розширила компетенцію повітових рад, однак невдовзі нововведення було скасовано. У 1938 р. повітові ради повністю припинили діяльність.

Підрозділ 4.2 «Самоврядування у міських та сільських громадах» складається з двох пунктів. У пункті 4.2.1 «Інститут примаря» визначено місце примаря в організації діяльності органів самоврядування у сільських та міських громадах. Він був одноосібним суб’єктом, який очолював та організовував роботу сільських і міських громад. У функціональному аспекті він був підзвітний та підконтрольний громаді. Але фактично ради місцевих громад ухвалювали рішення, які диктував примар.

У пункті 4.2.2 «Громадські ради» проаналізовано місцеве самоврядування на рівні місцевих громад (міських та сільських). Управляли громадами ради, які складалися з радних виборних, радних по праву та радних-жінок кооптованих.

Для міжвоєнного періоду на Буковині характерна відсутність стабільності щодо кількості сільських органів самоврядування. Число сільських рад у повітах залежало від наявності коштів у громади (у повіту) на їх утримання. Наприклад, у Чернівецькому повіті з 1918 р. по 1940 р. діяло від 94 до 99 сільських рад (примарій), у Сторожинецькому – від 50 до 64.

Ради громад були уповноважені вирішувати всі питання місцевого значення. Це, зокрема: питання початкової та професійної освіти; питання соціального захисту безпритульних, сиріт; утримання й організація діяльності комунальних лікарень, диспансерів; організація ветеринарної медицини; утримання та будівництво доріг, мостів, каналізаційних споруд; проведення робіт з упорядкування міста; охорона історичних цінностей, створення музеїв; організація розвитку промисловості, комерції та сільського господарства; формування, прийняття та виконання бюджету; збирання податків; розгляд питань щодо зміни статусу відповідних адміністративних одиниць; організація співпраці з повітом і державою з питань, які мали значення для громади; надання почесного громадянства. У випадку розпуску ради для управління справами громади створювались тимчасові комісії.

Незважаючи на те, що основи діяльності місцевого самоврядування визначались законодавчо, в більшості випадків воно мало декларативний характер, оскільки органи самоврядування були абсолютно підзвітні та підконтрольні центральним і місцевим органам влади, які вважали, що у громад не може бути інших інтересів, окрім державних.

У Розділі 5 «Румунський каральний апарат на Буковині» розкрито структуру та діяльність судових органів, прокуратури, поліції, сигуранци, жандармерії.

У підрозділі 5.1 «Суд» висвітлено основні періоди розвитку судочинства в краї в 1918–1940 рр.

У перші роки панування Румунії на Буковині не вдалося створити належно організовану судову систему. Цьому перешкоджала відсутність у краї апеляційної палати, не врегульований законодавчо порядок касаційного оскарження судових рішень і вироків, схвалених судами Буковини. Після судової реформи 1924 р. на Буковині почала функціонувати п’ятирівнева судова система, яка складалася з місцевих судів (мирових), трибуналів, суду присяжних, апеляційних палат і вищої палати касації та правосуддя. Така організація судової системи діяла до 1938 р., коли було ліквідовано суд присяжних.

Окрім судів загальної юрисдикції, на Буковині діяли і спеціалізовані суди (трудовий, військовий, адміністративний).

У підрозділі 5.2 «Прокуратура» висвітлено діяльність судової та фінансової прокуратур. Перші роки перебування Буковини у складі Румунії мало що змінили в системі органів прокуратури краю. Реорганізація прокуратури Буковини відбулася під час проведення судової реформи 1924 р., яка уніфікувала організацію органів прокуратури по всій країні.

На інститут прокуратури покладався захист державних інтересів, громадського порядку та інтересів осіб, які не могли самі себе захистити (непрацездатних, інвалідів). Прокуратура наділялася також правом загального нагляду та контролю за органами влади, які входили до територіальної юрисдикції відповідних судових установ.

На Буковині в 1918–1940 рр. діяла також Чернівецька фінансова прокуратура, яка була підпорядкована міністрові фінансів і належала до виконавчої гілки влади. Компетенція фінансової прокуратури охоплювала захист майнових і пов’язаних з ними інтересів держави, судове представництво у справах, предметом розгляду яких виступало державне майно та прирівняні до нього фонди.

Підрозділ 5.3 «Поліція» присвячено діяльності поліції на Буковині в 1918–1940 рр. Створення румунських поліцейських органів на Буковині здійснювалось за зразком поліцейських органів, які діяли в Румунії. Правову основу роботи поліцейських органів краю в цей час складали закони про поліцію 1903-го та 1908 рр. і спеціальні інструкції для Чернівецької дирекції поліції. У них зазначалося, що роль поліції полягає у протидії законними методами діяльності, спрямованій проти монарха, його родини, держави, громадського порядку, громадян та їх власності, у розшуку правопорушників та здійсненні попереднього слідства.

21 липня 1929 р. було прийнято новий закон про державну поліцію. У ньому передбачалася така структура румунської поліції: префектура поліції Бухареста, регіональні інспекторати поліції, квестури поліції в муніципіях, поліція міст-резиденцій повіту, комісаріати або загони поліції міст-нерезиденцій повіту або сіл. Було створено сім регіональних інспекторатів поліції, серед яких один у Чернівцях.

Чернівецький регіональний інспекторат поліції організовував і контролював діяльність усієї поліції Буковини, аналізував інформацію про діяльність поліції та стан правопорядку в містах краю. Інспекторат складався з трьох департаментів: адміністративної поліції, судової поліції та поліції сигуранци.

Підрозділ 5.4 «Сигуранца» присвячено таємній політичній поліції, яка посідала особливе місце в системі румунських каральних органів. Після анексії Румунією Буковини юрисдикція сигуранци поширилась і на її територію шляхом утворення там відповідних підрозділів. Сигуранца в міжвоєнний період стала основним інформативним органом держави, девізом діяльності якого було: «знати все, бути повсюди, та при тому не проявляти себе». Її компетенція майже не обмежувалася законодавством. За міжвоєнний період чимало буковинців постраждало через беззаконня сигуранци, будучи незаконно звинуваченими в антидержавних діях проти Румунії лише за те, що чимось не вгодили працівникам сигуранци.

У підрозділі 5.5 «Жандармерія» досліджено діяльність жандармерії (сільської поліції), яка посідала важливе місце в системі каральних органів Буковини. Процес створення та діяльності жандармерії на Буковині почав регламентувати румунський закон від 15 листопада 1918 р. «Про створення корпусу сільської жандармерії Румунії». Основними завданнями жандармського корпусу Буковини були: забезпечення внутрішньої безпеки краю, запобігання та протидія терористичним актам, боротьба з економічним шпигунством й антирумунською політикою.

Згідно із законом про організацію сільської жандармерії від 23 березня 1929 р. та Статутом сільської жандармерії від 20 липня 1929 р., сільська жандармерія визначалась як «військово-організований корпус, створений з метою нагляду у сільських громадах за дотриманням громадської безпеки та виконання інших покладених законодавством обов’язків із підпорядкуванням міністерству внутрішніх справ, а також органам місцевої влади у визначених випадках».