СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК НАУКОВИХ ШКІЛ У ВИЩИХ ПЕДАГОГІЧНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ СХІДНОЇ УКРАЇНИ В ХХ СТОЛІТТІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК НАУКОВИХ ШКІЛ У ВИЩИХ ПЕДАГОГІЧНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ СХІДНОЇ УКРАЇНИ В ХХ СТОЛІТТІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність проблеми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, аргументовано концепцію, методологічні та теоретичні засади, хронологічні й географічні межі та методи дослідження, окреслено джерельну базу, представлено наукову новизну й практичне значення здобутих результатів, викладено форми апробації та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі«Наукова школа як актуальна наукова проблема» – узагальнено історіографію проблеми розвитку наукових шкіл у закладах освіти ХХ століття, схарактеризовано групи наукових джерел дослідження.

Історіографічний пошук засвідчив, що в науковій та історико-педагогічній літературі накопичено певний обсяг знань про студіювання феномену «наукова школа». На основі ґрунтовного аналізу значного масиву наукових джерел окреслено праці філософського, наукознавчого, соціологічного, суспільствознавчого, педагогічного спрямування, що дало можливість усебічно вивчити обране для дослідження явище. Роботи А. Антонова, І. Аршавського, Г. Доброва, Б. Кедрова, І. Лакатоса, К. Ланге, С. Микулінського, М. Родного, Д. Прайса, Н. Семенова, С. Хайтуна, Р. Штейнера, М. Ярошевського та ін., після виходу у світ яких зазначена проблематика набула особливої актуальності в наукових пошуках вітчизняних і зарубіжних авторів, підтвердили тезу про те, що наукові школи мають значний уплив як на розвиток науки загалом, так і на вдосконалення підготовки та атестації наукових, науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації зокрема. У філософських працях «Виникнення та розвиток наукового факту» польського вченого Л. Флека, «Структура наукових революцій» американського філософа й історика науки Т. Куна, «Особистісне знання. На шляху до посткритичної філософії» М. Полані закладено теоретико-методологічні підвалини дослідження наукових шкіл. Саме вони посприяли виокремленню наукового співтовариства як суб'єкта наукової діяльності, обумовлюючи таким чином інтерес до наукових шкіл.

До групи наукознавчих робіт увійшли загальнотеоретичні праці, присвячені висвітленню еволюції форм організації науки, її структури, розвитку методів досліджень, історії формування й діяльності дослідницьких колективів. Однією з перших вітчизняних наукознавчих робіт стала стаття С. Микулінського й М. Родного «Наука як предмет спеціального дослідження», опублікування якої в 1966 році поклало початок системному дослідженню колективних форм творчості вчених, вивченню теоретичних аспектів феномену наукової школи. Серед найфундаментальніших наукознавчих видань з аналізованої проблеми варто назвати збірку наукових праць «Школи в науці» за загальною редакцією М. Ярошевського 1977 року. До неї увійшли як статті теоретичного характеру, що висвітлюють специфіку наукових шкіл і проблеми їхнього функціонування, так і публікації, які характеризують діяльність конкретних наукових шкіл із різних галузей науки.

Інтерес радянських фахівців до проблем розвитку і діяльності наукових шкіл, теорії і практики наукової комунікації не згас у наступні роки й знайшов своє втілення в збірниках статей «Нові наукові напрями і суспільство» (1983 р.), «Вчений і науковий колектив: соціальні аспекти діяльності» (1986 р.). Аналіз матеріалів  колективних робіт «Основи наукознавства» (1985р.), «Науково-технічний потенціал: структура, динаміка, ефективність» (1987 р.), «Наукові кадри СРСР: динаміка і структура» (1991 р.) свідчить, що наукову школу починають розглядати як невід'ємний складник вітчизняного потенціалу науки й освіти. Виняткове значення в її представленні як наукознавчої категорії мали роботи Д. Зербіно, О. Воверене, О. Вілкіної, В. Корзуна, С. Максюкової, Н. Лукіної, Е. Ляховича.

Іншу групу склали праці, у яких здійснено соціологічний аналіз наукових шкіл, досліджено особистість наукового лідера, розкрито типологію вчених за їхніми соціальними рольовими функціями, О. Мирської «Учений і сучасна наука» (1971 р.), Н. Мотрошилової «Наука і вчені в умовах сучасного капіталізму» (1976 р.). Акцент на науковій школі як соціальному інституті, побудованому за певними комунікативними моделями, що відіграє особливу роль у процесі трансляції наукових знань, здійснено Д. Александровим у роботі «Наукові школи як соціальні мережі» (1998 р.), В. Келле – «Людський потенціал: досвід комплексного підходу» (1999 р.) тощо.

Варто зазначити, що в поле зору науковців потрапляли проблеми інформаційних зв'язків наукових шкіл, їх ідентифікації та довговічності, оцінки динаміки напрямів дослідження, розвитку мережі наукових комунікацій (Л. Мальцене «Інформаційні зв’язки наукової школи та їх роль у подготовці споживачів і творців наукової інформації» (1986 р.), Г. Дюментона «Мережа накових комунікацій і організація фундаментальних досліджень» (1987 р.) тощо). Виокремленню сутнісних характеристик наукових шкіл, визначенню типології останніх, вивченню аналізу психологічних особливостей учених-засновників цих шкіл, комунікативних процесів у конкретних наукових школах сприяли роботи Д. Гузевича, В. Ізвозчикова, О. Мирської, Г. Несветайлова і М. Потьомкіна.

У контексті дослідження важливе місце посіли праці з історії зародження й розвитку наукових шкіл у різних галузях наукового знання. Так, Ю. Храмов створив робочу модель сучасної наукової школи, здійснив ідентифікацію низки неформальних колективів фізиків кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. з науковими школами, реконструював творчі портрети їхніх засновників і керівників. Характерні риси історичної школи як форми колективної співпраці фахівців детерміновано в дослідженнях О. Богдашиної, Л. Винара, С. Водотики, О. Гутнової, О. Домбровського, Д. Дорошенка, В. Заруби, Г.Мерникова, С. Михальченка, Г. Мягкова, О. Юркова. Водночас з'являються дослідження, присвячені розвиткові наукових шкіл у галузі механіки, астрономії, кристалографії, хімії, біології, генетики, ґрунтознавства, агрохімії, економіки тощо. При цьому значна кількість праць презентує історію розвитку конкретних наукових шкіл.

Особливу цінність у контексті порушеної проблеми мали роботи сучасних українських і російських педагогів-науковців, які дають визначення категорії «науково-педагогічна школа» (О. Адаменко, Т. Аржакова, Д. Аронова, А. Бойко, О. Грезньова, Г. Ільїна, Е. Зімін, Ю. Козловський, М. Козяр, О. Микитюк, С. Поляков, В. Прошкін) та характеризують окремі регіональні аспекти науково-педагогічних шкіл (О. Дубасенюк, Г. Кловак, І. Сіра, Л. Сухорукова).

Отже, аналіз наукових джерел засвідчив, з одного боку, актуальність проблеми, з іншого – прогалини у вивченні діяльності науково-педагогічних шкіл вищих педагогічних навчальних закладів Східної України у визначений період часу, що й зумовило науковий пошук у цьому напрямі.

У другому розділі – «Теоретичні засади розвитку наукових шкіл як форми організації наукової роботи» – розкрито суспільно-політичні, соціально-економічні та культурно-освітні передумови розвитку колективної наукової творчості, визначено підходи до з'ясування сутності поняття «наукова школа», схарактеризовано основні її ознаки, функції, узагальнено класифікації наукових шкіл, умови їх становлення й розвитку у вищих навчальних закладах України у ХХ столітті.

Виявлено, що розвиток капіталістичних відносин посприяв позитивним зрушенням у галузі вітчизняної науки, підвищенню попиту на спеціалістів із загальною університетською освітою, високою науковою кваліфікацією, що, на противагу антинауковій політиці самодержавства, зумовило консолідацію досліджень учених й активізацію науково-дослідної роботи в університетах царської Росії, чільне місце серед яких посідав і Харківський імператорський університет.

На підставі аналізу історико-педагогічної літератури встановлено, що наукова та педагогічна діяльність передових учених Харківського університету початку ХІХ століття була індивідуальною за своєю суттю, вона стала узагальненням здебільшого власного педагогічного досвіду та визначалася винятково інтересами самих дослідників (О. Рейніш, Х. Ромель, А. Валицький, М. Лавровський). Доведено, що вчені, які об’єднали свої зусилля з метою всебічного дослідження наукових проблем, зуміли віднайти з-поміж своїх студентів талановитих учнів, сформувати й розвинути в них професійну майстерність, зацікавити їх до наукових розвідок. Співробітництво «вчений-студент» стало підґрунтям для заснування класичних наукових шкіл з різних галузей: геології, гідрографії, географії, літературознавства, мікробіології, математики, механіки, хімії, біохімії, фізіології, мовознавства, історії тощо.

У процесі наукового пошуку встановлено, що розвиток наукових шкіл педагогічного спрямування пов'язаний з активізацією науково-дослідної роботи викладачів, участю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів у поширенні й популяризації наукових знань, поглибленням змісту наукових досліджень, створенням чіткої системи стимулювання студентів до науково-дослідної роботи, пожвавленням діяльності студентських наукових гуртків, демократизацією стосунків між викладачами й студентами, посиленням вимог до отриманих наукових результатів, а також до контролю за їхньою науково-дослідною роботою.

На основі ґрунтовного аналізу значного масиву наукових джерел доведено, що поняття «наукова школа» уведено в науковий обіг у 70-х роках XX століття; із середини 90-х років ХХ століття з’являються його похідні – «науково-педагогічна школа» (Д. Аронов, А. Бойко, В. Садков), «науково-освітня школа» (А. Алфьоров, С. Петриченко, М. Ярошевський) тощо.

Аналіз нормативних документів у галузі вищої освіти, матеріалів теоретичних і практичних надбань педагогічної науки засвідчив, що розуміння й тлумачення вченими, педагогами-практиками одного з ключових понять – «наукова школа» – об'єднує досить широкий спектр думок і поглядів на його сутність. Так, за своїм змістом наукова школа є тією динамічною одиницею науки, яка забезпечує наступність наукового знання й наукових поколінь, інтеграцію науково-дослідної та навчальної діяльності, виступає особливою формою кооперації вчених, підготовки науково-педагогічних кадрів, наукового співробітництва. Крім того, вона – такий соціальний феномен науки, який дозволяє розглянути когнітивні й соціальні характеристики наукової діяльності суб’єктів у їхній єдності та взаємозумовленості.

Під час вивчення праць В. Гасилова, Д. Зербіно, Б. Кедрова, К. Ланге, М. Родного, С. Хайтуна, Ю. Храмова, М. Ярошевського та ін. установлено факт різночитання й багатозначного тлумачення поняття «наукова школа». Вона потрактована як науково-освітній інститут (В. Астахова, О. Устенко), дослідницький колектив (Г. Добров, В. Гасілов, Д. Зербіно, К. Ланге, О. Огурцов, М. Родной, С. Хайтун та ін.), науковий напрям (П. Анохін, А. Баєв, Б. Кедров, М. Семенов, Ю. Храмов, М. Ярошевський).

Представники першої точки зору визначили науково-освітню школу як об'єднання науково-дослідних й освітніх колективів, що сформувалися на базі одного ВНЗ. Для представників другої точки зору спільною є думка, за якою наукова школа – форма організації наукової діяльності, яку характеризує наявність творчого наукового колективу на чолі з визнаним лідером. Для ідентифікації поняття «наукова школа» згідно з третім підходом учені надають важливого значення започаткуванню нової наукової течії чи напряму, розробці нових принципів, підходів, теорій, законів тощо. Синтезом цих підходів є визначення наукової школи як інтелектуальної, емоційно-ціннісної, неформальної, відкритої спільності вчених різних статусів, які розробляють під керівництвом лідера запропоновану ним дослідницьку програму, здійснюють її презентацію, захищають мету й результати, а також готують науково-педагогічні кадри.

Узагальнення основних дефініцій полісемантичного поняття «наукова школа» дало змогу визначити істотні її ознаки: наявність очільника – визнаного науковою спільнотою вченого, який володіє педагогічною майстерністю і має науковий авторитет; розробка прогресивної або інноваційної наукової ідеї та продуктивної дослідницької програми, існування яких виступає провідним чинником консолідації ієрархічно структурованої наукової спільноти; єдність тематики наукового пошуку керівника та учнів; традиція наступності й передачі світосприймання, наукових цінностей, технологій науково-дослідної роботи; оригінальність наукових пошуків та характерний стиль роботи наукового колективу; наукова значущість розробок даної школи; наявність системи підготовки науково-педагогічних кадрів, органічних форм спілкування та взаємного впливу членів співтовариства один на одного.

З'ясовано, що суб'єктами взаємодії в науково-педагогічних школах виступають: учені як основоположники та засновники наукових шкіл (наукові лідери); учені, які увійшли до складу наукових шкіл, поділяють наукову доктрину лідера та виявили бажання продовжити розвиток її певного наукового напряму (прихильники та послідовники); учні основоположника наукової школи, які за умови консультування та керівництва наукового лідера підвищують власну наукову кваліфікацію. Результатами діяльності вчених та створюваних ними наукових шкіл доцільно вважати матеріальні й духовні блага (цінності, надбання), їхню наукову й науково-технічну продукцію, нові наукові знання, які можуть виступати об'єктами права інтелектуальної власності.

В основу діяльності наукових і науково-педагогічних шкіл, як свідчить проведене дослідження, зазвичай, покладено такі принципи: свободи наукової творчості вчених та їх об'єднання в наукові школи; добровільності об'єднання вчених у наукові творчі колективи; самоврядування наукових шкіл як самоорганізувальних структур; невтручання органів самоврядування у творчий процес наукових досліджень; колективності виконання фундаментальних та прикладних наукових досліджень; вільного вибору вченими форм та методів наукових досліджень, презентації їхніх результатів.

Зіставно-порівняльний аналіз праць Д. Аронова, В. Богословського, А. Бойко, О. Грезньової, О. Дубасенюк, Г. Кловак, М. Потьомкіна, В. Садкова, Л. Сухорукової та інших учених дав змогу виокремити основні функції науково-педагогічних шкіл: освітню (навчання науково-дослідним умінням і методам науково-педагогічних досліджень, підвищення професійної кваліфікації, інтеграція теоретичних напрацювань наукової школи з навчальним процесом), дослідницьку (зародження та всебічна розробка нових наукових ідей, концепцій, теорій, напрямів, генерація нових знань), виховну (прилучення молодих науковців до наукових традицій, ідей, що висуває керівник, збереження традицій наукової школи на всіх її етапах становлення та розвитку, популяризація отриманих результатів досліджень), комунікативну (наукова школа є моделлю інформаційного простору, каналом обміну інформацією між науковим керівником і учнями, полем спілкування між однодумцями й опонентами), аксіологічну (організація діяльності наукового колективу відповідно до системи педагогічних цінностей), функцію відтворення (підготовка висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів).

Крім того, науково-педагогічним школам притаманні швидка трансляція отриманих нових знань у систему загальної і професійної освіти шляхом оновлення їхньої структури, змісту, створення нових кваліфікацій і спеціальностей, розробки й апробації навчальних матеріалів, підручників, посібників, освітніх технологій, а також можливість поповнення кадрового складу з числа обдарованої студентської молоді. 

З’ясовано, що ідентифікувати науково-педагогічну школу допомагають й основні напрями її діяльності:

1.                      здійснення наукових досліджень із пріоритетних напрямів розвитку науки, інноваційної діяльності; розробка наукових, освітніх програм і проектів; підготовка наукових доктрин, концепцій, інноваційних програм, дисертацій та їх захист;

2.                      організація та проведення науково-практичних конференцій, симпозіумів, конгресів, форумів, семінарів, «круглих столів», ділових ігор, наукових диспутів, наукових читань, присвячених  діяльності видатних учених;

3.                      укладання та видання тез доповідей, наукових повідомлень, науково-методичних праць, підготовка звітів, оглядів спеціальних періодичних наукових часописів і наукових записок учених, обмін досягненнями в отриманні наукових результатів як об'єктів права інтелектуальної власності, тиражування іншої наукової продукції наукового творчого колективу тощо;

4.                      упровадження оригінальної або творчо адаптованої методики викладання з обов'язковими елементами розвивального навчання й застосуванням сучасних засобів комунікації в науковому співтоваристві, ведення активної викладацької діяльності за блоком професійно-орієнтованих навчальних дисциплін;

5.                      створення проблемно-пошукових науково-дослідних груп з числа викладачів, аспірантів, студентів; розвиток міжнародного співробітництва в галузі наукової діяльності, забезпечення мобільності вчених щодо вивчення досвіду наукових творчих колективів іноземних держав, участь у спільних міжнародних наукових проектах стосовно вивчення актуальних наукових проблем, які фінансуються МОНмолодьспорту України та зарубіжними фондами.

Аналіз літератури з проблеми дослідження свідчить, що науково-педагогічні школи класифікують за такими критеріями: динамікою розвитку закладів підготовки науково-педагогічних кадрів (класична і сучасна наукова школа); ступенем інституалізації (неформальні об'єднання, гуртки, інституальна наукова школа); рівнем локалізації (національна, регіональна, персональна); статусом наукової ідеї (експериментальна, теоретична); широтою досліджуваної предметної галузі (вузькопрофільна, широкопрофільна); характером зв'язків між поколіннями (однорівнева, багаторівнева); формою організації науково-дослідної діяльності представників наукової школи (індивідуальна і колективна форма роботи); функціональним призначення продукованих знань (фундаментальна і прикладна); парадигмальною цілісністю (моноконцептуальні та поліконцептуальні); типом зв'язків між членами наукової школи (науковий напрям, наукове угрупування, невидимий коледж), історико-еволюційним критерієм (школа як визнана наукова система, як дослідницький колектив, як напрям у певній галузі знань, науково-освітня школа).

У процесі наукового пошуку з'ясовано, що розвиток науково-педагогічних шкіл ВНЗ України здійснюється інтенсивно за таких умов: наявність інтелектуальної харизми й авторитету керівника в науковому світі; перспективність дослідницької програми наукової школи; організація педагогічної взаємодії на основі співробітництва та співтворчості в межах визначеної наукової спільноти; активність учасників наукової школи, забезпечення наступності в наукових дослідженнях; динамізм школи (постійне поповнення школи обдарованими вихованцями – послідовниками лідера, які підтримують з ним контакти, зберігають цінності й традиції школи та здатні до самостійного пошуку); мобільність суб'єктів наукової школи; багаторічна наукова продуктивність, що характеризується як статистичними показниками (кількість наукових робіт, аспірантів, докторантів, індекс цитування), так і якісними (керівник і члени наукової школи є авторами фундаментальних наукових праць, членами редколегій провідних фахових журналів і збірників, учених спеціалізованих рад, наукових товариств, національних та зарубіжних академій); розвиток атмосфери творчості, новаторства, відкритості до наукових дискусій; постійні комунікакаційні зв’язки між керівником і учнями наукової школи.

Отже, науково-педагогічна школа як форма організації науково-дослідної діяльності вітчизняних вищих педагогічних навчальних закладів є середовищем, у якому одночасно відбувається підготовка наукових кадрів, розвиток і формування їхньої особистості. Науково-педагогічна школа уособлює найяскравіший вияв колективної форми творчості під безпосереднім керівництвом визнаного вченого, який живить цей колектив науковими ідеями.

У третьому розділі – «Загальна характеристика етапів і напрямів розвитку науково-педагогічних шкіл Східної України у ХХ столітті» – на основі аналізу історико-педагогічної літератури, звітів педагогічних університетів про науково-дослідну діяльність, архівних джерел схарактеризовано становлення й еволюцію науково-педагогічних шкіл у вищих педагогічних навчальних закладах Східної України XХ століття, розглянено їхні здобутки на кожному з виокремлених етапів розвитку. Характеристику оцінки діяльності науково-педагогічних шкіл Слобожанщини в роботі здійснено за такими ознаками: особистість керівника, науковий доробок його школи, результати наукових пошуків.

Проведений аналіз історико-педагогічних джерел уможливив у межах досліджуваного періоду виокремити й обґрунтувати три етапи розвитку науково-педагогічних шкіл у вищих педагогічних навчальних закладів Східної України ХХ століття. Беручи до уваги той факт, що саме соціальні, політико-правові, економічні й ідеологічні процеси разом з педагогічними задають параметри освітньої політики й виступають підвалинами для встановлення періодизації (О. Сухомлинська), було визначено такі критерії для обґрунтування етапів: потреби суспільства з урахуванням його суспільно-політичного, соціально-економічного розвитку в підготовці кваліфікованих науково-педагогічних кадрів, зміни в освітніх пріоритетах держави, рівень розвитку вітчизняної психолого-педагогічної науки, специфіка світоглядної позиції і діяльності науковців досліджуваного періоду.

Перший етап – (20–40 рр. ХХ ст.) – етап зародження дидактичної та історико-педагогічної наукових шкіл на Слобожанщині. Цей етап започаткував діяльність вищих педагогічних навчальних закладів (ІНО, педагогічних інститутів), заклав основи державної системи підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів через аспірантуру. Характерною його рисою стала розробка низки нормативних документів («Положення про порядок підготовки наукових робітників при вищих навчальних закладах та науково-дослідницьких інститутах», 1922 р., «Інструкція про порядок підготовки наукових працівників при науково-дослідних інститутах і вузах з прикладних, точних та природничих наук», 1925 р. тощо), які визначили засади організації науково-дослідної діяльності та встановили єдиний порядок підготовки науково-педагогічних працівників.

Зазначимо, що перший етап мав певні особливості, які позначилися на ефективності науково-дослідної роботи й створили умови для зародження дидактичної та історико-педагогічної наукових шкіл у регіоні. Так, функціонування відкритого в Харкові Українського науково-дослідного інституту педагогіки забезпечило розробку під керівництвом найвидатніших учених наукових проблем, а також підготовку до наукової і педагогічної діяльності осіб, що мали потяг до неї та необхідні для цього знання й здібності. Зародженню дидактичної школи також сприяла наукова діяльність А. Зільберштейна (1897–1984 рр.) – викладача, згодом професора Харківського ІНО (1922–1933 рр.), Харківського педагогічного інституту (з 1933 р.), наукового співробітника Українського науково-дослідного інституту педагогіки (1927–1933 рр.), заступника редактора науково-методичного журналу «Шлях освіти» (1922–1934 рр.). Увага вченого зосереджувалася на визначенні особливостей організації навчально-виховного процесу в школах, пошуках активних форм і методів навчальної роботи з учнями, розробці дидактичних принципів. Цікавим елементом його наукових пошуків стала прогресивна ідея – використання різних засобів наочності як важливої умови, що забезпечує в процесі навчання чітке відбиття у свідомості учнів реальної дійсності. Основні педагогічні погляди вченого цього періоду знайшли відображення в наукових публікаціях: «Основи радянської політики в галузі освіти і системи народної освіти в СРСР», «Дальтонська система», «Уява і творчість в дитячому віці», «10 років на освітньому фронті», «15 років боротьби за єдину пролетарську систему» тощо.

До розв'язання дидактичних проблем долучився і М.Григор’єв (1886–1968 рр.) – аспірант, у майбутньому завідувач історико-педагогічної секції Українського науково-дослідного інституту педагогіки (1930–1937 рр.), професор Харківського педагогічного інституту (1933–1937, 1943–1968 рр.). Учений детально вивчав здобутки та педагогічний досвід вітчизняних діячів освіти й культури: М. Бунакова, В. Вахтерова, М. Добролюбова, П. Лесгафта, М. Ломоносова, Г. Сковороди, Л. Толстого, К. Ушинського – із метою творчого використання їхньої спадщини в тогочасній школі. Результатом наукових пошуків М. Григор’єва став вихід у світ таких навчально-методичних видань, як «Нариси марксистської педагогіки» (1931 р.), «Методи навчання в радянській школі» (1932 р.), «Система народної освіти в СРСР» (1932 р.).

Отже, наявність концептуальних педагогічних ідей, публікацій обраної проблематики, співробітників і однодумців є підставою констатувати започаткування у 20–40 рр. ХХ ст. в Харкові дидактичної та історико-педагогічної наукових шкіл.

Другий етап – (50–70 рр. ХХ ст.) – етап подальшого розвитку й офіційного визнання здобутків дидактичної та історико-педагогічної наукових шкіл, що позначився урізноманітненням тематики дослідницьких проблем. На цьому етапі спостережено активізацію розробки авторських концепцій дослідження, інтенсивну підготовку науково-педагогічних кадрів, поглиблення тематики наукових пошуків, уточнення й деталізацію основних положень науково-дослідних програм професорів М. Григор’єва, А. Зільберштейна, І. Федоренка (1908–1982 рр.) – фундаторів науково-дослідної діяльності Харківського державного педагогічного інституту та регіону загалом. Вони забезпечили створення методологічної платформи для становлення й розвитку наступних науково-педагогічних шкіл.

Установлено, що консолідуючими чинниками активної діяльності наукової школи завідувача кафедри педагогіки і психології Харківського педінституту професора А. Зільберштейна з 1957 р. виступили такі пріоритетні напрями творчого пошуку, як розробка питань наочності в навчанні, активізація пізнавальної діяльності учнів в умовах проблемного навчання. Під керівництвом А. Зільберштейна досліджено шляхи формування самостійності учнів у навчальній роботі, особливості використання підручника як засобу стимулювання пізнавальної діяльності учнів, специфіку використання проблемних питань і завдань для перевірки засвоєних учнями знань, застосування засобів наочного навчання та впровадження індивідуального підходу в умовах проблемно-пошукової діяльності тощо.

Ознакою другого етапу стало й те, що результати діяльності представників наукової школи А. Зільберштейна були презентовані в колективних монографіях «Питання наочності в навчанні» (1958 р.), «Питання проблемного навчання», знайшли відображення в 15 кандидатських дисертаціях, виконаних під його керівництвом, що здобули премію імені К. Ушинського Академії педагогічних наук СРСР.

У процесі дослідження зафіксовано, що подальшому розвиткові дидактичної  школи сприяла створена на кафедрі педагогіки ХДПІ лабораторія експериментальної дидактики (1966–1982 рр.), науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри педагогіки І. Федоренко (1979–1982 рр.).  Комплексною проблемою лабораторії були пошуки шляхів розвитку пізнавальної активності й самостійності учнів у навчанні, формування в них загальнонавчальних умінь і навичок.

Одночасно з Ю. Бабанським І. Федоренко розробляв проблему оптимізації процесу навчання й наукового обґрунтування сукупності дидактичних умов, що детермінують оптимальність підготовки учнів до засвоєння знань: умови здійснення навчального режиму учнів у школі і вдома; умови забезпечення загальної культури пізнавальної діяльності учнів; умови, пов’язані з актуалізацією набутих раніше знань, умінь і навичок, на основі яких формуються нові поняття. Учений уперше представив теорію розвитку в школярів зорового й слухового сприйняття текстової навчальної інформації, створив та апробував систему посильних вправ, пов'язаних з навчальним матеріалом; визначив потенційні можливості учнів різного віку в розвиткові об'єму оперативних одиниць слухового й зорового сприйняття; установив ступінь упливу розвиненості слухового та зорового сприйняття на усвідомленість знань, мимовільне запам'ятовування, успішність учнів; помітив наявність кореляції між цими видами сприйняття, визначив уплив сприйняття тексту на формування інших навчальних навичок.

Результати зазначених досліджень збагатили педагогічну науку й лягли в основу докторської дисертації І. Федоренка та трьох кандидатських дисертацій, захищених під його керівництвом. Аналіз документації лабораторії експериментальної дидактики свідчить, що дидактичні розробки про прискорення темпу навчальних дій, розвиток навичок розумової праці були також високо поціновані комісією Міністерства освіти України.

У цей період простежено посилення уваги до історико-педагогічної проблематики, що зумовило поповнення лав наукової школи професора М. Григор'єва молодими дослідниками. У полі зору перебували проблеми наочного навчання, розвитку ідей активності й самостійності учнів у вітчизняній педагогічній науці та шкільній практиці в історичній ретроспективі, окремі аспекти педагогічної спадщини Н. Крупської, Л. Толстого, Г. Сковороди, К. Ушинського, які презентовано захистами кандидатських дисертацій під його керівництвом.

Третій етап – (80–90 рр. ХХ ст.) – етап перетворенням однорівневих наукових шкіл на багаторівневі, створення дочірніх наукових шкіл, розширення напрямів науково-педагогічних шкіл, змістовного збагачення поля наукових досліджень. Цей етап характеризується розширенням географічних меж функціонування науково-педагогічних шкіл вищих педагогічних навчальних закладів Східної України ХХ ст. (науково-педагогічні школи почали формуватися в містах Луганську, Сумах, Слов'янську, Полтаві, Донецьку), збагаченням напрямів їхньої діяльності, збільшенням їхнього кількісного складу.

Кінець 80-х рр. ХХ ст. позначений заснуванням дидактичної наукової школи доктора педагогічних наук, професора, завідувача кафедри педагогіки Слов'янського педінституту Б. Коротяєва, який досліджував проблему розвитку творчих здібностей, самостійної пізнавальної діяльності учнів, розв'язував питання зв'язку репродуктивної і творчої діяльності в навчанні. Лейтмотивом у працях Б. Коротяєва та його численних учнів була думка про те, що основний шлях підвищення рівня творчої пізнавальної діяльності – це цілеспрямована робота вчителя з навчання школярів найважливішим пізнавальним процедурам – розпізнаванню явищ і предметів, їхньому опису, поясненню й практичному застосуванню.

Результатом творчих пошуків ученого стали монографія «Учіння – процес творчий» та навчальні посібники «Методика навчальної пізнавальної діяльності учнів», «Організація діяльності учнів на уроці», «Педагогіка як сукупність педагогічних теорій». У них висвітлено концепцію співвідношення репродуктивної та творчої пізнавальної діяльності й доведено, що в основі творчого засвоєння учнями теоретичного матеріалу лежать процеси його репродукції і прогнозування, які повинні оптимально поєднуватися між собою всередині кожного пізнавального циклу, з'ясовано закономірності та способи використання методів творчої навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Вагомий внесок у розвиток дидактичної школи зробила учениця А. Зільберштейна В. Лозова (м. Харків), створивши власну наукову школу як осередок інтенсивної концентрації творчої енергії. Науковий доробок дослідниці полягав у тому, що вона вперше обґрунтувала цілісний підхід до формування активності особистості, розробила системну теоретико-експериментальну дидактичну концепцію сутності інтеграційних засобів, методів, динаміки й психолого-дидактичних умов формування пізнавальної активності школярів у різних видах їхньої діяльності, що, за оцінками В. Андреєва, Ш. Амонашвілі, В. Буряка, І. Лернера та інших науковців, вирізняється науковою новизною, є істотним внеском у теорію розумового виховання школярів і має практичне значення для навчально-виховного процесу в школах. Запропоновані В. Лозовою прийоми, способи активізації діяльності стали програмою самоосвіти й самовиховання вчителів, удосконалення якості їхньої діяльності (використання проблемних питань і завдань в навчально-пізнавальній діяльності, організація спілкування дітей, навчання їх прийомам інтелектуальної діяльності, стимулювання позитивних мотивів тощо).

Основний напрям наукових досліджень доктора педагогічних наук, професора, члена-кореспондента НАПН України В. Лозової та її аспірантів пов'язаний із проблемою активізації пізнавальної діяльності учнів і підвищенням ефективності навчально-виховного процесу в школі, розкриттям специфіки формування пізнавальної активності в різних видах діяльності.

Педагогічну науку збагатили результати наукових пошуків учнів школи В. Лозової щодо використання проблемних питань і завдань, які б забезпечили не лише творчий характер оволодіння школярами новою інформацією, але й діагностику рівнів сформованості особистісних якостей: у позаурочній (гуртковій) роботі, шляхом організації взаємодії старшокласників під час планування роботи гуртка, надання допомоги й взаємодопомоги в групах і парах, участі в конкурсах, олімпіадах, КВК тощо; громадській діяльності, результативність якої забезпечують пізнавальна активність школярів у процесі виконання ними громадських доручень, створення педагогічних ситуацій змагального, ігрового характеру, спрямованих на усвідомлення необхідності  придбання знань, захисту творчих ідей.

Теоретична концепція цілісного підходу до формування пізнавальної активності особистості знайшла відображення в таких науково-методичних працях, як «Використання проблемного навчання на уроках мови і літератури в школі», «Удосконалення методів навчання на уроках російської літератури в умовах кабінетної системи», «Формування пізнавальної активності школярів у процесі організації їх спілкування», «Теоретичні основи виховання і навчання», «Цілісний підхід до формування пізнавальної активності школярів», «Лекції з педагогіки вищої школи» тощо. Результати наукових пошуків представників дидактичної наукової школи В. Лозової відображені в захищених під її керівництвом 12 докторських  і 49 кандидатських дисертаціях.

Розвиток дидактичної наукової школи в 90-х роках, як свідчить проведене дослідження, пов'язаний з іменем доктора педагогічних наук, професора, члена-кореспондента НАПН України В. Євдокимова, учня А. Зільберштейна. Його наукова школа еволюціонувала в напрямі визначення ролі й місця наочності в пізнавальній діяльності школярів, з'ясування шляхів використання засобів наочності відповідно до умов шкільної практики. Розроблена В. Євдокимовим педагогічна технологія підвищення ефективності навчання засобами наочності дозволила встановити межі застосування продуктивних і репродуктивних способів навчальної роботи учнів у процесі використання на уроках засобів наочності. Вона дала можливість виявити об'єктивні механізми навчання, що підвищують ефективність навчальної діяльності учнів із різними пізнавальними можливостями за участю уведеного вчителем певними способами наочного матеріалу. Результати експериментальних досліджень ученого допомогли зробити висновок, що ефективність навчання залежить безпосередньо від використаних засобів, урахування реальних можливостей учнів та умов навчального процесу, до того ж недооцінювання будь-якого із цих чинників негативно позначається на результатах навчальної діяльності.

Результати наукових пошуків В. Євдокимова відображено в захищених під його керівництвом 4 докторських і 14 кандидатських дисертацій, у науково-методичних роботах «Наочність і ефективність навчання», «Організація самостійної роботи студентів», «Педагогічний експеримент», «Ефективність навчання студентів», «Педагогічна технологія» тощо.

Бурхливий розвиток педагогічної науки на цьому етапі презентує історико-педагогічна школа, засновником якої ще у 80-х рр. ХХ ст. стала професор Л. Попова, учениця М. Григор’єва. Особистий внесок ученої полягає в дослідженні проблеми наочного навчання в педагогічній спадщині В. Водовозова і М. Бунакова, доведенні їхньої першості у визначенні наочності як засобу, за допомогою якого на основі спостережень за предметами та явищами природи можна розкривати окремі її закономірності, давати їм тлумачення. З'ясовано, що домінантними напрямами досліджень вихованців Л. Попової були: різні аспекти підготовки вчительських кадрів у педагогічній думці України ХІХ–ХХ ст.; питання сімейного виховання у вітчизняній педагогіці та педагогічній журналістиці України другої половини ХІХ–початку ХХ ст.; теорія та практика навчання школярів і студентів у вищих навчальних закладах Великої Британії та США в період освітніх реформ 60–80-х рр. ХХ ст.; теоретичні ідеї та практична діяльність видатних вітчизняних педагогів, діячів науки, освіти та культури Х. Алчевської, Б. Грінченка, В. Короленка, А. Макаренка, Я. Мамонтова, Г. Сковороди, В. Сухомлинського, К. Ушинського, Г. Хоткевича.

Результати досліджень учнів та послідовників професора Л. Попової висвітлено в 40 кандидатських дисертаціях, виконаних під її керівництвом, та в низці навчальних посібників і монографій, серед яких: «Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні», «Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Харківщині», «Рідний край», «Харків – моя мала батьківщина», «Педагогічна Харківщина» тощо.

Традиції харківської історико-педагогічної школи (кінець 90-х рр. ХХ ст.) продовжила доктор педагогічних наук, професор С. Золотухіна. Її наукові інтереси сфокусовані на дослідженні процесу становлення й розвитку освіти та виховання учнівської молоді в Україні в XIX–XX ст. Цінність наукової діяльності професора С. Золотухіної полягає в узагальненні теорії і практики виховуючого навчання у вітчизняній педагогічній думці ІХ–ХІХ ст., в уведенні до наукового обігу нової педагогічної персоналії – С.І. Миропольського й ґрунтовному дослідженні його творчого шляху й наукового доробку.

Напрямами педагогічного пошуку професора С. Золотухіної та учнів її науково-педагогічної школи можна також вважати: дослідження творчої спадщини педагогів минулого Д. Багалія, В. Бузескула, О. Єфіменко, Є. Рєдіна, М. Сумцова й визначення їхнього внеску в розвиток освіти на Слобожанщині; виявлення генези вищої освіти в Україні ХІХ–ХХ ст., висвітлення питань навчання й виховання в матеріалах педагогічної преси, з'ясування специфіки організації педагогічного процесу в навчальних закладах різного типу, вивчення особливостей професійної підготовки вчителя в історичній ретроспективі тощо.

Матеріали досліджень С. Золотухіної й її учнів стали підґрунтям захищених під її керівництвом 2 докторських і 36 кандидатських дисертацій та покладені в основу навчальних посібників і монографій: «Розвиток ідеї виховуючого навчання в історії педагогічної думки і практиці України», «Тенденції розвитку виховуючого навчання», «Теорія і практика підготовки домашніх наставників: історико-педагогічний аспект», «Професійно-педагогічна компетентність викладача вищого навчального закладу: історико-педагогічний аспект» тощо.

Вагомий внесок у розвиток історико-педагогічних досліджень у Східноукраїнському регіоні здійснила наукова школа доктора педагогічних наук, професора, академіка НАПН України В. Курила (м. Луганськ). Педагогічна наука збагатилася результатами аналізу процесів розвитку загальної та професійної освіти, особливостей формування педагогічної думки в Східноукраїнському регіоні протягом ХХ ст. У центрі наукових інтересів представників його наукової школи перебувають як проблеми історії вітчизняної педагогіки, так і історії Донбасу, історії розвитку освіти та науки Східноукраїнського регіону ХІХ–ХХ століть.

Науковим доробком академіка В. Курила та його учнів за останні роки стали наукові праці «Освіта та педагогічна думка Східноукраїнського регіону у XX столітті», «Освіта Донбасу (XIX – початок XX ст.)», «Історія Луганського краю», «Історія Донбасу. ХІХ століття» тощо. Серед досягнень наукової школи варто назвати підготовку й захист 2 докторських і 13 кандидатських дисертацій.

Унікальним фактом в історії педагогічної думки в Східній Україні стало започаткування школи духовного розвитку та виховання особистості під керівництвом доктора педагогічних наук, професора, члена-кореспондента НАПН України Г. Шевченко (м. Луганськ). Наукова й практична діяльність ученої присвячена розробці концепції художньо-естетичного виховання учнівської молоді. Вагоме місце в дослідженнях науково-педагогічної школи професора Г. Шевченко посідає вивчення впливу синтезу мистецтв на естетичну свідомість й емоційно-почуттєву сферу молодого покоління, розвитку естетичних почуттів, естетичних цінностей, естетико-екологічного мислення, естетико-екологічної культури учнівської молоді засобами мистецтва.

В останні роки увага аспірантів і пошукувачів наукової школи професора Г. Шевченко зосереджена на питаннях, пов'язаних із духовним розвитком особистості, формуванням у дітей і юнацтва духовних цінностей, ціннісних орієнтацій, які сприяють моральному оздоровленню суспільства й запобіганню негативним проявам бездуховності. Ідентифікувати наукову школу Г. Шевченко допоміг і творчий доробок ученої. Це посібники й монографії: «Взаємодія мистецтв у естетичному вихованні підлітків», «Естетичне виховання в школі», «Основи світової художньої культури й мистецтвознавства», «Поетичний образ моралі в мистецтві: досвід морального виховання старшокласників» та 5 докторських і понад 60 кандидатських дисертацій, захищених під її науковим керівництвом.

Цікавою за змістом, вагомою за отриманими результатами визнано наукову школу з проблем виховання доктора педагогічних наук, професора, члена-кореспондента НАПН України А. Бойко. Суттєвий авторський внесок А. Бойко в теорію та історію педагогіки полягає в тому, що вона всебічно розкрила гуманізуючу, виховну сутність суб’єкт-суб’єктних відносин, їхню структуру, механізми, фактори й специфіку їх формування у навчальній, виховній, урочній і позаурочній діяльності; дослідила динаміку, обґрунтувала рівні (співпідпорядкування, співробітництво, співтворчість), типи та етапи формування педагогічно доцільних відносин, їхню детермінованість характером діяльності вчителя чи викладача. А. Бойко та її учні представили цілісну педагогічну технологію формування суб’єкт-суб’єктних відносин; з'ясували методи та форми діяльності вчителя на кожному рівні й етапі взаємодії дорослих і дітей; розробили теоретико-методичні основи, визначили умови всебічної й неперервної підготовки вчителя до формування системи педагогічно доцільних, морально-естетичних, суб’єкт-суб’єктних відносин у загальноосвітній і вищій школах.

До незаперечних заслуг науково-педагогічної школи А. Бойко слід віднести відродження забутих і втрачених імен педагогів минулого Г. Ващенка, В. Верховинця, актуалізацію творчої спадщини К. Василенка, В. Вернадського, М. Остроградського, А. Макаренка, В. Сухомлинського та ін. у контексті модернізації національної системи освіти.

Наукова праця дослідниці знайшла відображення в навчально-методичних посібниках і підручниках «Виховання людини: нове і вічне», «Національно-культурні традиції українського народу у виховній діяльності загальноосвітньої школи», «Виховуємо громадянина і професіонала: теорія і досвід», «Персоналії в історії української педагогіки. 22 видатних педагоги», «Теорія й методика формування виховуючих відносин в загальноосвітній школі», «Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації» та в близько 30-ти кандидатських і 3 докторських дисертаціях, захищених під науковим керівництвом професора А. Бойко.

Кінець ХХ століття позначений бурхливим розвитком професійної педагогіки в Україні. У м. Києві засновано Інститут педагогіки і психології професійної освіти, а це зумовило становлення професійно-педагогічних наукових шкіл і на Слобожанщині. Розвиткові таких шкіл сприяли й наукові здобутки учениці А. Зільберштейна, доктора педагогічних наук, професора Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Л. Нечепоренко. Учена вивчає засоби вдосконалення підготовки майбутнього вчителя, світоглядні й особистісні позиції студентів, уплив засвоєння педагогічних знань і умінь на поліпшення приватного життя студента, на пошук власних шляхів до успіху. Важливим напрямом досліджень наукової школи Л. Нечепоренко є феномен розвитку культури виховання й поведінки, сприйняття світу та формування міжособистісних відносин на основі визначення пріоритету загальнолюдських цінностей. Ідея неповторності особистості, її широких взаємозв'язків із довкіллям стали основою вивчення та використання нових напрямів у педагогіці: телеології педагогіки, онтопедагогіки, інвайронментальної педагогіки. За науковий проект «Гармонізація особистості з довкіллям педагогічними засобами» Л. Нечепоренко в 1992 р. була нагороджена міжнародною премією фонду Петра та Іванни Стельмахів при Канадському інституті українських студій в Альбертському університеті.

Результати експериментальних пошуків учнів школи професора Л. Нечепоренко знайшли відображення в наукових виданнях «Удосконалення загальнопедагогічної підготовки вчителя в університеті», «Педагогічна культура», «Методологія та ідеологія онто-інвайроментальної педагогіки (Педагогіка гармонізації і злагоди особистості з довкіллям)», «Образ педагога», «Моральна культура вчителя» та в захищених під її керівництвом кандидатських дисертаціях.

Створення професійно-педагогічної наукової школи дослідницького типу пов'язане з іменем доктора педагогічних наук, професора В. Гриньової (м. Харків). Її здобутком стала розробка моделі педагогічної культури, яка містить такі структурні компоненти: цінності-мету, цінності-мотиви, цінності-знання, технологічні цінності, цінності-властивості й ціннісні відношення, а також функціональні взаємопов'язані та взаємообумовлені компоненти: пізнавальний, дидактико-професійний, виховний, комунікативний, нормативний і захисний. Вона науково обґрунтувала концепцію конструювання змісту педагогічної культури, базою для якої послугувала теорія аксіології.

Сьогодні наукова школа В. Гриньової складається з учнів та послідовників, які досліджують різні аспекти формування педагогічної культури особистості, становлення професіоналізму викладачів середніх і вищих навчальних закладів. Під її науковим керівництвом підготовлено й захищено 1 докторську та 42 кандидатські дисертації. Результати наукової діяльності вченої відображено в навчальних посібниках і монографіях «Педагогічна культура майбутнього вчителя», «Педагогічна майстерність», «Формування педагогічної культури майбутнього вчителя», «Аксіологічний підхід до проблеми педагогічної культури майбутнього вчителя» тощо.

Теорія професійної педагогіки збагатилася також досвідом доктора педагогічних наук, професора, члена-кореспондента НАПН України А. Троцко (м. Харків). Її особистий внесок у розвиток педагогічної науки полягає в розробці унікальної концепції професійно орієнтованої системи підготовки студентів вищих педагогічних навчальних закладів до виховної діяльності, у визначенні її структурних і функціональних компонентів, у запровадженні технології методичного забезпечення професійної підготовки студентства, орієнтованої на участь кожного студента в різних формах виховної діяльності.

Представники науково-педагогічної школи А. Троцко здійснюють розробку основ теорії виховання учнівської молоді й досліджують питання підготовки вчительських кадрів до навчально-виховної роботи, різні аспекти освітньої діяльності в історичній ретроспективі. Результати наукових пошуків А. Троцко виявлено в монографіях та колективних навчальних посібниках «Професійно-педагогічна підготовка студентів до виховної роботи в школі», «Питання теорії виховання», «Класна година», «Теоретичні основи виховання і навчання» тощо, а також у підготовці 1 доктора та 15 кандидатів педагогічних наук.

Для кінця ХХ століття, як відомо, характерна посилена увага до вивчення питань економічної освіти, актуалізація економічних знань, без яких неможливо свідомо діяти в ринкових умовах, розв'язувати не лише економічні, але й соціальні, політичні питання. Розвиток наукової школи доктора педагогічних наук, професора, академіка НАПН України І. Прокопенка (м. Харків) – тому підтвердження. Пріоритетною науковою проблемою для І. Прокопенка та учнів його науково-педагогічної школи постають пошуки ефективних шляхів і засобів формування соціоекономічної культури майбутніх фахівців, удосконалення економічної освіти учнівської молоді, розробка науково-методичного супроводу навчально-виховного процесу на спеціальностях економічного профілю у вищих педагогічних навчальних закладах.

Результати діяльності школи І. Прокопенка реалізовані й узагальнені в 15 докторських і 22 кандидатських дисертаціях, захищених під його керівництвом. Його особистий внесок у розвиток педагогічної науки полягає в теоретичному та експериментальному обґрунтуванні концепції економічної освіти в загальноосвітніх і професійних навчальних закладах, підготовці принципово нових за змістом посібників «Економічна освіта школярів», «Сторінки історії економічної думки в Україні» і підручників «Людина у світі економіки та бізнесу. Експериментальний підручник для середньої загальноосвітньої школи», «Основи економіки. Елементарна мікроекономіка. Підручник для 10 класу загальноосвітньої школи», «Основи економіки. Елементарна макроекономіка. Підручник для 11 класу загальноосвітньої школи», які стали джерелом організації всього процесу економічної освіти. Розроблена І. Прокопенком нова технологія економічної освіти учнівської молоді здобула на конкурсі першу премію АПН України (1996 р.).

Запропонуванням змістовної дослідницької програми вирізняється наукова школа доктора педагогічних наук, професора М. Подберезського (м. Харків). Учений вперше розробив концепцію формування правової культури майбутніх учителів на основі визначення сутності, змісту правової освіти, виявлення педагогічних умов її реалізації у вищих закладах освіти. Школою професора М. Подберезського доведено, що правова культура вчителя є невід’ємним складником його фундаментальної, професійної, фахової підготовки, педагогічної майстерності. Вагомим доробком школи є підготовка монографій «Правова культура майбутнього вчителя (теоретико-методологічний аспект)», «Формування правової культури», «Теорія національної правової культури», підручників для вищої школи «Теорія держави і права», «Основи правознавства України», «Основи конституційного устрою України», «Правова культура майбутнього вчителя», а також захист 3 докторських і 7 кандидатських дисертацій.

Останнє десятиліття ХХ ст. пов’язане з розвитком соціальної педагогіки як науки, із професійною підготовкою соціальних педагогів і соціальних працівників у вищій школі, що посприяло становленню в м. Луганську наукової школи доктора педагогічних наук, професора С. Харченка. До його наукових досягнень належать: розв'язання проблеми соціалізації учнівської і студентської молоді в умовах освітнього простору Східноукраїнського регіону; віднайдення шляхів взаємодії соціальних інститутів суспільства для формування здорового способу життя учнів загальноосвітніх навчальних закладів; з'ясування аспектів громадянської та гендерної соціалізації; розробка технологій соціально-педагогічної роботи з подолання різних форм соціальної дезадаптації (проблеми адиктивної й девіантної поведінки студентів) і технологій соціально-педагогічної діяльності з дітьми групи ризику; вирішення питань соціальної опіки, захисту, допомоги, підтримки й патронату соціально незахищених категорій людей, питання професійної підготовки майбутніх соціальних педагогів та соціальних працівників.

Результати експериментально-педагогічних досліджень, здійснених під керівництвом професора С. Харченка, стали підґрунтям 8 докторських і 32 кандидатських захищених дисертацій, вони покладені в основу багатьох одноосібних і колективних монографій, підручників і навчально-методичних посібників, серед яких «Соціальна робота: історія, теорія і практика», «Соціальна робота в Україні», «Соціально-педагогічні технології», «Соціально-педагогічна робота з дітьми групи ризику», «Гендерна соціалізація сучасної жіночої молоді» тощо.

Третій етап презентовано також заснуванням наукової школи з питань управління доктора педагогічних наук, професора Є. Хрикова (м. Луганськ). Уперше в історії української науки вчений розробив одну з фундаментальних педагогічних теорій – внутрішньошкільного управління з усіма її складниками: системою вихідних положень, відображених у концепції внутрішньошкільного управління; понятійним апаратом, який описує сутність внутрішньошкільного управління; закономірностями, що пояснюють стійкі зв'язки елементів внутрішньошкільного управління; принципами, правилами, вимогами, які виконують нормативну функцію; системою методів внутрішньошкільного управління, що забезпечують реалізацію цілей управління. Основою розробленої концепції внутрішньошкільного управління науковця стала категорія «створення умов», а механізмом реалізації управління – установлення управлінських відносин, спрямованих на забезпечення динамічного розвитку загальноосвітньої школи шляхом перетворення всіх її компонентів.

Інтереси учнів його наукової школи фактично зосереджені на розробці концепції внутрішкільного управління та на апробації прогностичних, педагогічних, психологічних, кадрових, організаційних, правових, матеріально-фінансових, санітарно-гігієнічних, медичних умов, які необхідні для стабільного функціонування та динамічного розвитку школи. Результати наукових пошуків знайшли відображення в наукових працях «Внутрішкільній контроль: стан, концепція, перспективи розвитку», «Теоретичні основи внутрішкільного управління», «Управління навчальним закладом» та у 25 кандидатських і докторських дисертаціях, захищених під його керівництвом.

Інтеграція України в Європейський освітній простір на початку ХХІ століття зумовила активізацію багатьох освітньо-виховних проблем, що дало поштовх, по-перше, подальшому розвиткові історико-педагогічних шкіл докторів педагогічних наук, професорів О. Адаменко і Л. Ваховського (м. Луганськ), Л. Штефан, О. Іонової і О. Микитюка (м. Харків), А. Сбруєвої (м. Суми); шкіл соціально-педагогічного спрямування докторів педагогічних наук, професорів Т. Рижанової (м. Харків), С. Омельченко (м. Слов’янськ), С. Савченка (м. Луганськ); професійно-педагогічних шкіл докторів педагогічних наук, професорів В. Алфімова, О. Кучерявого, (м. Донецьк), О. Романовського (м. Харків). По-друге, характерним для сьогодення стало зародження нових наукових шкіл із проблем культури: з деонтологічної – доктора педагогічних наук, професора М. Васильєвої (м. Харків); управлінської – докторів педагогічних наук, професорів Т. Рогової і А. Губи (м. Харків); акмеологічної, аксіологічної  – докторів педагогічних наук, професорів Л. Рибалко і Н. Ткачової (м. Харків); інноваційної – докторів педагогічних наук, професорів О. Попової і І. Гавриш (м. Харків), Н. Гавриш (м. Луганськ), фізичної – докторів педагогічних наук, професорів Т. Ротерс, Г. Максименка, В. Горащука  (м. Луганськ), С. Єрмакова (м. Харків).

Отже, аналіз наукової діяльності провідних вищих педагогічних навчальних закладів Східної України в досліджуваний період дав змогу констатувати, що науково-педагогічні школи поступово зазнавали якісних змін: поглибився предмет педагогічних досліджень; пожвавилися наукові пошуки; зріс потужний науковий потенціал; підтримано наявні та сформовано нові науково-педагогічні школи; інтегровано наукові результати в навчальний процес та гармонізовано наукову, навчальну й методичну роботу; оновлено зміст навчання найновішими фундаментальними знаннями й прикладними результатами; залучено молодих учених та обдарованих студентів до наукових шкіл.

У четвертому розділі – «Тенденції розвитку наукових педагогічних шкіл регіону в сучасних умовах» – виявлено прогностичні тенденції розвитку науково-педагогічних шкіл в системі вищої педагогічної освіти України.

У дисертації науково обґрунтовано та систематизовано прогностичні тенденції розвитку й вдосконалення діяльності наукових шкіл вищих педагогічних навчальних закладів України у ХХІ ст.: удосконалення нормативно-правової бази діяльності наукових шкіл ВНЗ України; ліквідація розриву між академічною наукою та університетською, бо тільки за наявності наукових досліджень, що відповідають сучасному рівню академічної науки, університети зможуть стати джерелом кадрів як для вищих шкіл, так і для академічних інститутів; відкриття науково-дослідних лабораторій при університетських кафедрах й укомплектування цих лабораторій штатом наукових співробітників, звільнених від викладання; унормування надмірного перевантаження навчальною роботою невисокого відсотка активних у науковому відношенні викладачів; залучення кваліфікованих науковців до викладання в університетах фундаментальних курсів, а також актуальних спецкурсів; перенесення значної частини наукових досліджень з академічних установ у вищі навчальні заклади; організація актуальної за змістом, різноманітної за формами, сучасної за засобами, якісної за виконанням, доступної професійному навчанню студентської науково-дослідної діяльності; забезпечення тісної інтеграції освіти та наукових досліджень, зокрема, використання досліджень у навчанні студентів, а також поступове зменшення педагогічного навантаження для викладачів, що безпосередньо ефективно проводять наукові дослідження й результативно готують наукові кадри; активізація науково-дослідної роботи студентів та магістрантів вишів шляхом посилення ролі наукових гуртків, школи; практична спрямованість бакалаврських, дипломних та магістерських робіт; розробка наскрізної науково-практичної програми підготовки майбутнього фахівця; підтримання наукового лідерства кращих студентів, молодих учених, їхньої участі в роботі наукових шкіл.

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины