ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ ТА ШКОЛИ УКРАЇНИ В ХХ СТОЛІТТІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ ТА ШКОЛИ УКРАЇНИ В ХХ СТОЛІТТІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет, об’єкт, мету, завдання, концепцію й хронологічні межі дисертаційної роботи; висвітлено методологічні, теоретичні засади й методи дослідження, його джерельну базу; розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про їх апробацію.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми використання театрального мистецтва як засобу формування особистості в історії педагогічної думки та школи України в ХХ століттівизначено сутність театрального мистецтва як засобу формування особистості, обґрунтовано методологічні підходи до його застосування в освітньо-виховній практиці, виявлено історичні передумови функціонування театрального мистецтва в соціокультурній і освітньо-виховній площинах, представлено періодизацію процесу розвитку та використання театрального мистецтва як засобу формування особистості в історії педагогічної думки та школи України у ХХ ст.

Методологічного значення для дослідження має тлумачення на міждисциплінарному та історико-хронологічному тлі понять „особистість”, яка розглядається як інтегральна якість, що набувається людиною в ході свідомої діяльності через залучення до соціальної взаємодії; „формування” ‑ як процес набуття особистістю соціально-психологічних характеристик, відповідних певному етапу онтогенезу; „театральне мистецтво” як складний системний соціокультурний феномен, використання елементів якого в педагогічному процесі може впливати на формування особистості. Осмислення театрального мистецтва з позицій теорій про біосоціальну сутність людини, гри та ролей виявило, що театральне мистецтво є джерелом сигнальної спадковості людини, має основу, споріднену з ігровою природою людини, містить технології акторської гри та режисерського втілення художнього задуму, які дотичні процесам рольового опанування особистістю механізмами соціальної взаємодії. Такий ракурс дає підстави розглядати театральне мистецтво як ефективний засіб формування особистості, організації її діяльності в соціокультурному середовищі.

Науково-педагогічне дослідження генези театрального мистецтва в Україні довело, що традиції, підходи, способи його використання в процесі формування особистості безпосередньо пов’язані з соціокультурними й державотворчими процесами. Виникнення певних видів театральної діяльності, специфічні засоби виразності яких використовувалися з метою впливу на особистість, залежали від багатьох чинників, зокрема: способів сприйняття й розуміння людьми навколишнього світу; політичних, ідеологічних уподобань і релігійних переконань; світоглядних домінант, що панували в українському суспільстві у відповідні історичні періоди; активності громадськості; прийнятих у суспільстві морально-етичних норм і цінностей тощо.

Використання системного підходу в процесі аналізу історії становлення театру, специфіки театральної діяльності дозволило розглядати театральне мистецтво як складну систему, взаємопов’язані елементи якої мають певне місце й призначення в суспільному просторі, власні закони розвитку та функціонування, специфічне організаційне, змістове, технологічне забезпечення й реалізуються через такі напрями: професійний (професійний театр, система професійної підготовки фахівців для театру та галузі художнього навчання й виховання), соціокультурний (аматорська й самодіяльна театральна творчість), виховний (шкільна, позашкільна, просвітницька театральна робота), дидактичний (навчання шляхом використання акторських технік і театралізації у загальноосвітніх і професійних навчальних закладах).

Осмислення психолого-педагогічного значення, яке надавалося театральному мистецтву в різні історичні періоди, виявило, що кожен різновид театральної творчої діяльності має культурологічне призначення, розвиває певні характеристики особистості (світоглядні, індивідуально-типологічні, суспільні, культуротворчі тощо), визначає аксіологічні смисли, що закладалися в певні форми театрального мистецтва, – обрядовий театр у прадавні часи призначався для ритуалізації суспільного простору, передачі досвіду та правил поведінки; шкільна драма використовувалася як засіб навчання й виховання; кріпацький театр був вишуканою розвагою; розважальні та виховні функції надавалися вертепу, театру балагану, домашньому, аматорському та професійному театрам; задоволення творчих запитів, саморозвиток, самовиховання відбувалися під час постановок домашнього театру й у ході колективної самодіяльної театральної творчості. Різноманітність і різноплановість форм театральної діяльності, що склалася в Україні до ХХ століття, стали основою для розвитку театрального мистецтва в подальшому й на сьогодні є вагомим підґрунтям для реалізації соціокультурних і освітньо-виховних запитів українців.

Аналіз генези педагогічної думки щодо формування особистості засобами театрального мистецтва дозволяє констатувати, що перші наукові роздуми з досліджуваної проблеми зафіксовано наприкінці ХІХ століття, які детермінувалися розвитком ідеї про зв’язок розумової та естетичної сфер особистості, осмислюючи яку С. Ананьїн, М. Бунаков, О. Герцик, І. Львов, Я. Мамонтов, В. Острогорський, А. Степанович, В. Стоюнін, К. Ушинський та ін. дійшли висновку, що сприйняття людиною навколишнього світу, мотивація активної участі в культуротворчих процесах залежать від рівня естетичної розвиненості почуттів особистості, який вона набула в ході цілеспрямованих дій педагогів, організації шкільного життя засобами мистецтва, побуту й природи.

У процесі аналізу досвіду українських учених (Х. Алчевська, Н. Власенко, Г. Іваниця, Я. Мамонтов, О. Нечаєв, М. Рубінштейн) щодо застосування засобів театрального мистецтва в системі педагогічного впливу на особистість установлено, що театр вони розглядали як синтетичний вид мистецтва, який може комплексно впливати на свідомість і духовність людини, розвивати чуттєву, емоційно-вольову сфери особистості, творчу активність, здатність до антропоморфізації (Я. Мамонтов) та емпатійності. У контексті осмислення театрального мистецтва як засобу формування комунікативних і соціалізаційних навичок особистості педагоги кінця ХІХ – початку ХХ століть вказували, що за його допомогою в людині можна створювати „естетичні емоції соціального характеру” (термін Я. Мамонтова), розвивати особистісні якості, що впливають на процеси групової динаміки й групового фаворитизму. Проте суперечності в науково-педагогічних колах, які виникли наприкінці ХІХ століття через дискусію про доречність залучення дітей до самодільної театральної творчості, значно загальмували процеси розвитку думки про впровадження цього виду мистецтва до системи художньої освіти дітей, звузили погляди на педагогічні можливості театрального мистецтва, обмежили його застосування суто виховною, дозвіллєвою та розважальною галузями.

На підставі аналізу сучасних підходів щодо осмислення історико-педагогічних процесів і персоналій освітян, розробки періодизації розвитку педагогічної науки (роботи О. Адаменко, Л. Ваховського, Н. Гупана, О. Сухомлинської та ін.), визначення ознак для періодизації (взаємозв’язок розвитку ідей про використання театрального мистецтва як засобу виховання й положень провідних освітньо-виховних парадигм; рівень реалізації на практиці ідей використання театрального мистецтва як засобу виховання; динаміка змін змісту, форм і методів його впровадження в навчально-виховний процес; панівні соціально-економічні, суспільні, ідеологічні чинники, що впливали на розвиток педагогічної теорії й практики використання засобів театрального мистецтва з метою формування особистості), дозволили комплексно дослідити застосування театрального мистецтва як засобу формування особистості в контексті розвитку педагогічної думки й практики та визначити такі хронологічні межі: І період – кінець ХІХ ст. – 1916 р.; ІІ період – 1917 – 1929 рр., ІІІ період – 1930-ті рр. – 1990 р., який умовно поділено на етапи: 1930 – 1940 рр.; 1950 – 1960 рр., 1970-ті – 1990 р.); IV період – з 1991 р. по теперішній час.

У другому розділі – „Становлення теорії та практики формування особистості засобами театрального мистецтва в Україні на початку ХХ століття” ‑ розкрито вплив театрального мистецтва на процеси демократизації українського суспільства, підвищення громадянської та соціокультурної активності населення, визначено особливості розвитку педагогічної думки й освітньої практики з використання театрального мистецтва в соціокультурному й освітньому просторі України в 1900 –1916 рр.

У ході дослідження встановлено, що початок ХХ століття характеризувався певними суспільно-політичними й соціальними протиріччями, які існували в Україні в цей історичний період. Політика уряду, спрямована на обрусіння українців, гальмувала розвиток суспільних освітніх інститутів і водночас активізувала процеси зростання самосвідомості, прагнення до самовираження, суспільної активності людей, що реалізувалися шляхом створення громадських організацій, культурних і мистецьких осередків, зокрема театральних, прагнення українців до масових форм спілкування, творчості. Перші суспільні та державотворчі зміни, що відбулися в Україні 1900 – 1916 років, стали важливими чинниками для подальшого розвитку театрального мистецтва й театральної творчості: створення першого українського стаціонарного професійного театру; поширення української культури серед населення країни; пожвавлення просвітницької діяльності прогресивних діячів театру, культурно-освітніх і мистецьких осередків; уведення мистецького компонента до виховної роботи початкових і середніх навчальних закладів освіти. Поряд з цим виникла потреба в підготовці фахівців для театру, активізувався пошук педагогами, громадськими й театральними діячами шляхів використання театрального мистецтва в процесі виховання дітей і дорослих.

Осмислення історико-педагогічної ситуації, що склалася в Україні на початку ХХ століття, дозволило виявити тенденції активного соціокультурного й культуротворчого розвитку, які зумовили реалізацію суспільних запитів населення в ході художньо-мистецької діяльності. На основі аналізу масиву документів (звіти про культуротворчу роботу, що проводилася на залізничних станціях, у кооперативах, творчих об’єднаннях при шахтах, заводах, цукроварнях та інших промислових і муніципальних об’єктах; устави просвітницьких, літературних і музично-драматичних громадських об’єднань; дописи публіцистів того часу) доведено, що театральне життя українців стало активним, різноманітним і набуло ознак масовості. Узагальнення інформації поліцейських звітів, відомостей про культурно-просвітницьку діяльність товариств і театральних колективів дозволило визначити динаміку цього процесу, максимальні показники якої припали на 1916 – 1917 роки.

У ході аналізу змісту театральної роботи й творчості в Україні на початку ХХ століття виявлено, що виховний вплив на особистість здійснювався шляхом перегляду вистав професійних і аматорських колективів; слухання публічних лекцій про театральне мистецтво; ознайомлення з критичними матеріалами про вистави та публікаціями про театральне життя в країні й за кордоном, які друкувалися в періодичних виданнях; безпосередньої участі населення в аматорському театральному русі. Зазначені форми театральної діяльності закріпилися й у подальшому розвивалися в соціокультурному просторі України.

У культуротворчому процесі цього періоду поряд з позитивними спостерігаються й негативні явища: відсутність організаційного забезпечення й методичного супроводу соціокультурної діяльності громадян, невизначеність змісту й форм театральної роботи, призначеної для дитячої аудиторії тощо.

На підставі аналізу доведено, що театр як засіб широкого соціального впливу на дітей і молодь у зазначений історичний період використовувався недостатньо. Відвідування громадського театру вважалося розвагою, способом проведення дозвілля, тому постановки професійних і аматорських колективів (за винятком новорічних дійств – „Ялинок”) не призначалися для дитячої аудиторії. Театральна творчість дітей молодшого та шкільного віку обмежувалася участю в домашніх виставах, у тих родинах, де домашній театр був засобом виховання й організації дозвілля. В українській школі на початку ХХ століття поширеними формами залучення дітей до театрального мистецтва були такі: декламація на уроках літератури й мови; відвідування ранкових вистав у професійному театрі; участь у літературно-драматичних або літературно-музичних шкільних гуртках; виступи в шкільних концертах або вечорах. Однак підкреслимо, що ці форми виховної роботи були більше винятком, ніж традицією. Це зумовлено низкою чинників. По-перше, існування професійних театрів лише в столиці та великих губернських містах обмежувало можливості більшості школярів відвідувати театр. По-друге, складність і заплутаність процедури отримання дозволу на влаштування шкільних вечорів знижували мотивацію учителів на їх проведення. По-третє, відсутність фахівців у галузі театральної педагогічної освіти обмежувала коло форм і методів, використовуваних у роботі з учнями в поодиноких шкільних театральних гуртках. Викладене вище дозволяє стверджувати, що на початку ХХ століття в шкільному середовищі практика застосування театрального мистецтва як засобу виховання учнів була дуже обмеженою.

На розвиток думок про формування особистості засобами театрального мистецтва вплинула й низка культуротворчих подій. Насамперед, спроба створити мережу установ художньо-естетичного виховання дітей і молоді, у якій досить вагомо було представлено театральне мистецтво. У цьому контексті найбільш значущим і систем-ним уважаємо доробок працівників художнього відділу кооперативів „Потребительских обществ юга России” та „Об’єднання”, у якому було презентовано апробовану триступеневу освітню модель естетичного виховання дітей засобами театрального мистецтва та профорієнтаційної роботи в галузі мистецтва. За своєю структурою й сутністю вона була прототипом позашкільної системи художньо-естетичного виховання, що склалася в Україні в середині ХХ століття. Ще одна подія – відкриття культурно-просвітницьких відділів промислових кооперативів та приватної музично-драматичної школи, заснованої М. Лисенком, діяльність якої стала підґрунтям розбудови театральної професійної освіти в Україні в наступні історичні періоди.

Для розвитку педагогічної думки й практики щодо використання театрального мистецтва як засобу формування особистості стали важливими перші експериментальні дослідження, проведені М. Дрізеном і С. Русовою з метою вивчення впливу театрального мистецтва на мотиваційну, когнітивну, аксіологічну, емоційно-вольову сфери школярів і дошкільнят. Одержані результати підтвердили висловлені педагогами й науковцями думки стосовно значущості виховних можливостей театрального мистецтва та дозволили сформулювати пропозиції щодо організації театральної роботи з дітьми. Наукові пошуки педагогів початку ХХ століття проводилися за такою проблематикою: вікові межі залучення дітей до театральної творчості, специфіка аудиторії глядачів (М. Бахтін, О. Буткевич, С. Русова); механізми дитячої драматичної творчості та розробка відповідних підходів до організації театральної роботи з дітьми (М. Бахтін, О. Буткевич, М. Невада, С. Русова); вимоги до відбору репертуару (М. Бахтін, Г. Іваниця, С. Русова, Д. Соловей); етапи ознайомлення дітей з театральним мистецтвом, методика організації та проведення репетиційної роботи (М. Бахтін, М. Дрізен, А. Калмикова, С. Русова) та ін.

Узагальнення думок педагогів і дослідників цього періоду дозволило визначити такі положення: до театральної роботи можна залучати дітей дошкільного, шкільного та підліткового віку, які грають виключно для однолітків або батьків; ознайомлення з театральним мистецтвом починається з простих театральних форм, тобто від театру тіней, Петрушки – до сучасного драматичного театру; театральна самодіяльна творчість дітей розпочинається з драматизованих ігор, розігрування шарад, прислів’їв, „живих картин” і поступово (дублюючи генезу театру) приходить до постановки драматичних творів; в основі дитячої театральної гри лежать емоційні переживання, і тому завдання керівника – захопити дитину, збудити в ній потрібну емоцію. У педагогічних матеріалах цього періоду майже одностайно наголошено на важливості театру для розвитку складників естетичної сфери людини.
У цьому контексті вчені використовували такі концепти, як естетичний смак, естетичні враження, інтерес до естетичних образів (М. Бахтін, С. Русова). Вплив театру на розвиток морально-етичних складників особистості, збудження її творчих сил розглядали Д. Соловей і М. Невада.

Установлено, що особливу увагу науковців зосереджено навколо проблеми розвитку психіки й психофізики дитини засобами театрального мистецтва, зокрема: уяви, пам’яті (О. Буткевич, Г. Маляр); самосвідомості, емоцій, почуттів, емпатійності (С. Русова), комунікативних навичок і можливостей (Г. Маляр, М. Невада,). Окремо визначено можливості театрального мистецтва в опануванні дітьми рідної мови (Г. Іваниця), у вихованні уважного й грамотного глядача (С. Русова).

На початку ХХ століття окремі педагоги (М. Бахтін, С. Русова) висловлювали думки щодо використання драматизації як дидактичного засобу на уроках літератури, мови, історії з метою активізації навчальної діяльності, пробудження уяви дітей, підвищення мотивації навчання.

У третьому розділі – „Розвиток теорії та практики використання театрального мистецтва як засобу формування особистості в контексті соціокультурних і державотворчих процесів України 1917 – 1929 років” – виявлено й проаналізовано основні положення та рішення, що були ухвалені в Україні в 1917–1929 рр. щодо застосування театрального мистецтва в освітньо-виховному процесі, схарактеризовано шляхи та способи практичного вирішення питань формування особистості засобами театрального мистецтва в цей період.

Особливість часового періоду 1917 – 1929 рр. у ракурсі досліджуваної теми полягає в тому, що театральному мистецтву як засобу впливу на людей надавалося важливого значення: застосовувалися різні форми театральної діяльності дітей і молоді та відбувався контроль за її проведенням з боку відповідних структурних підрозділів Народного комісаріату освіти (далі – НКО) – Комітетів політосвітньої роботи, соціального виховання, професійної освіти. Аналіз державних документів виявив позитивні аспекти такого державного підходу: розподіл сфер впливу на соціум дав можливість ураховувати в роботі особливості відповідної соціокультурної галузі, концентрувати зусилля й ресурси навколо виконання завдань з її розбудови. Водночас, дублювання структурних підрозділів у самих комітетах, спорідненість інтересів і напрямів роботи призводило до прорахунків: подвійне підпорядкування окремих установ; повтор, а іноді й розбіжність у вимогах до них; тотальний контроль; створення значної кількості дрібних театральних закладів і установ та ін.

Активність і результативність діяльності кожного з комітетів у цей період була нерівнозначною. Так, у роботі Комітету політосвіти важливими були 1919–1925 рр., пов’язані з упровадженням політики нової влади, створенням мережі клубів, де значне місце посіли робітничо-селянські театри (місто – 1923 р., село – 1924 – 25 рр.). Продуктивна робота Комітету соціального виховання розпочалася з 1922 р. і була пов’язана з розгортанням в країні дитячого руху, розбудовою позашкільної системи виховання (1924 р.). Для Комітету професійної освіти рубіжними стали 1924 – 25 рр., коли остаточно було сформовано концепцію підготовки фахівців для театру, системи позашкільної й шкільної освіти.

У цей період комітети НКО реалізували проекти, спрямовані на розвиток особистісних і соціальних якостей громадян засобами театрального мистецтва. Для розбудови галузей просвітницької роботи та художньо-естетичного виховання школярів значущими були діяльність науково-педагогічного колективу Підвідділу дослідно-показових закладів Головсоцвиху НКО (1922 – 23 рр.) й педагогічної ради Першого державного театру для дітей „Казка”; уведення триступеневої моделі театральної освіти Д. Уварова, що охоплювала всі вікові категорії громадян; відкриття приватних курсів з вивчення російської мови А. Новикова й Я. Назаренка; розробка М. Розенштейн технології драматизації навчального матеріалу школярами та підготовка учителів до такої форми роботи. У системі професійної підготовки – це проекти „Вільна Академія Сценічного Мистецтва і Музики” (1919), „Театральний експериментальний Інститут” (1921), „Інститут живого українського слова” (1922 – 23); лабораторії Київського музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка (1925), експериментальна театр-студія „Березіль” О. Курбаса тощо, у межах яких розроблялися організаційні й методичні проблеми впровадження театрального мистецтва до соціокультурного простору з метою формування особистості, створювалася модель вищої театральної освіти. Проте встановлено, що з усього доробку на практиці використовувалися лише ті форми й методи роботи, які не вимагали економічних витрат, дозволяли швидко досягати результатів у політико-ідеологічній роботі, що призвело до однопланового використання театральної діяльності.

На підставі аналізу різноманітних джерел установлено, що культурні процеси, які відбувалися в Україні в 1917 – 29 рр. у галузі театрального мистецтва й театральної творчості, детерміновані тогочасними провідними ідеологічними парадигмами: створення пролетарської культури й мистецтва, формування „нової” людини з відповідним комуністичним світоглядом. У вирішенні таких магістральних цілей для представників влади важливим було охопити максимальну кількість людей, а тому перевагу надавали засобам масового впливу (агітаційні потяги, до складу яких входили театральні трупи, пересувні професійні театри, просвітницькі об’єднання, мережа робітничих і сільських будинків, при яких відкривали театральні студії й гуртки тощо). Завдяки масштабності такої культурологічної роботи було створено суспільне середовище, у якому розвивався творчий ресурс людей і формувалися в межах ідеологічної доктрини провідні характеристики особистості – комуністичний світогляд, громадянська свідомість, почуття колективізму й патріотизму, естетичні та емоційно-вольові якості, які забезпечували вирішення політичних завдань тощо. З усього комплексу психофізичних властивостей людини засобами театрального мистецтва впливали на ті, що вважалися важливими для виробничої діяльності – працездатність, творча уява, суспільні установки, вольова стійкість, активність у досягненні трудових цілей та ін.

Специфіка використання театрального мистецтва як засобу формування особистості дітей і учнівської молоді зумовлена низкою об’єктивних чинників, які мали культурологічне, соціальне, економічне та ідеологічне підґрунтя: суперечливість і складність перших років розбудови держави; важке економічне становище в країні; розбудова трудової школи; відсутність педагогічних кадрів, здатних на високому професійному рівні готувати майстрів сцени, використовувати театральне мистецтво в системі навчання й виховання тощо.

В освітньо-виховному просторі України 1917 – 29 рр. театральне мистецтво як засіб формування особистості застосовувалося в трьох типах навчальних установ: заклади соціального виховання (трудові комуни, дитячі будинки закритого типу, дитячі майданчики й містечка та ін.), єдина трудова школа та позашкільні заклади. Найбільш різноманітні форми театральної роботи з дітьми впроваджувалися в закладах соціального виховання (театралізовані свята, драматизовані ігри, постановки-імпровізації та ін.). У єдиній трудовій школі, що визначалася владою провідною й майже до 1923 р. перебувала в стані становлення, театральне мистецтво використовувалося в позакласній виховній роботі. У позашкільних установах, робота яких пов’язувалася з дитячим рухом, перевагу віддавали театральним самодіяльним гурткам.

Ураховуючи той факт, що до 1917 р. дитяча театральна творчість на систему освіти не поширювалася, її активне введення до шкільного середовища значно вплинуло на розвиток соціально-психологічних характеристик особистості учнів, проте обмеження театральної діяльності
школярів гуртковою роботою, ідеологізація творчого процесу ідеологічними догматами об’єктивно відмежовували учнів від вивчення мови театрального мистецтва, практичного осмислення власної психофізики, розкриття внутрішнього світу, розширення рольового репертуару шляхом розігрування драматичних образів тощо.

Дослідження проблеми підготовки фахівців, здатних до формування особистості засобами театрального мистецтва, показало, що на розбудову системи професійної театральної освіти в Україні вплинула низка чинників: відсутність досвіду й традицій професійної театральної освіти; прихований конфлікт між інтересами й завданням державної влади щодо широкого використання театрального мистецтва та підготовки працівників театру й об’єктивною логікою формування компетентного всебічно розвиненого фахівця; багатовекторність застосування театрального мистецтва в соціокультурному середовищі країни й майже відсутнє методичне забезпечення процесу підготовки фахівців для театру, організації театральної творчості, навчання, виховання та розвитку особистості за допомогою театральних технологій.

Театральна професійна підготовка в 1917–1929 рр. в Україні здійснювалася в таких напрямах: фахівці для професійного театру; організатори театральних заходів і керівники театральною самодіяльністю, педагоги-організатори театральної роботи в шкільних і позашкільних закладах освіти. Узагальнюючи фактологічний матеріал стосовно розбудови цієї освітньої галузі, зауважимо, що в 1925 р. в Україні була розроблена власна модель театрального навчально-виховного процесу, порушувалися питання про відкриття при педагогічних професійних закладах освіти відділень мистецького, зокрема театрального напряму, з метою підготовки вчителів до театральної роботи. Проте в наступні п’ять років уведення цих започаткувань загальмувалися: відбулася уніфікація навчального процесу театральних технікумів і вишів відповідно до системи К. Станіславського, були ліквідовані навчальні лабораторії музично-драматичного інституту ім. В. М. Лисенка, згорнулася театральна підготовка вчителів. Унаслідок таких змін шкільництво залишилося без кваліфікованих фахівців.

Доведено, що в 1917–1929 рр. на теренах Радянського Союзу й України зокрема вітчизняні педагоги й науковці, досліджуючи проблему використання театрального мистецтва як ефективного засобу виховання й розвитку дитини, спиралися на теоретичні положення зарубіжної педагогіки та вітчизняної педології, досвід застосування драматизації Д. Дьюї, Ф. Джонсон, Л. Толстим, Г. Шарельманом, апробовані методики розвитку мовного та фізичного апарату актора, способи постановочної роботи тощо.

На початковому етапі розбудови радянської педагогіки театральне мистецтво розглядалося як виховний і дидактичний засіб: вивчалися загальні питання впровадження театрального мистецтва в освітньо-виховну систему (Ю. Бонді, С. Розанов, Г. Рошаль,); розроблялася методика організації театральної роботи з дітьми в школі (О. Граборов, А. Макаренко, Г. Рошаль, С. Розанов, М. Розенштейн, Н. Шер) і діяльності шкільних театральних гуртків (Восточний, С. Мануйлович, Ф. Олійник, М. Розенштейн); вивчалися дидактичні аспекти драматизації навчального матеріалу (С. Розанов, М. Розенштейн, К. Спаська); порушувалися питання підготовки вчителів до застосування театрального мистецтва у виховній і навчальній роботі (М. Розенштейн); висловлювалися думки про ефективність театральної діяльності в корекції девіантної поведінки учнів (Ю. Бонді, М. Бурданова). Питання введення театрального предмета до загального шкільного розкладу, охоплення театральною роботою всіх дітей детерміновано ідеєю соціального виховання дитини в стінах трудової школи. У цьому контексті Ю. Бонді, М. Розенштейн, Г. Рошаль та ін. розглядали театральне мистецтво як засіб художнього виховання школярів, що відбувалося на „тео-предметі” (термін Г. Рошаль).

Результатом зосередження уваги науковців навколо цієї проблеми стала розробка драматизації як форми роботи з дітьми на уроці. Під драматизацією С. Розанов розумів театралізовану гру дітей, засновану на емоційному переживанні запропонованих у сюжеті подій. У ході теоретичних і практичних пошуків науковці визначили типи драматизації: вільну та керовану (Н. Шер), просту й складну (М. Розенштейн); окреслили тематичне наповнення ігор-драматизацій (С. Розанов, М. Розенштейн, Н. Шер); розробили принципи, умови, методику їх організації та проведення. Узагальнення доробку С. Розанова, К. Спаської дозволило встановити, що в 1917 – 1929 рр. у шкільній практиці драматизація використовувалася як дидактичний метод. Осмислення набули також питання змісту, організації, методики проведення навчальної драматизації в різних класах; функції та компетентності „керівника-драматизатора” (термін С. Розанова).

Вивчення культурологічних і театрознавчих засад формування особистості засобами театрального мистецтва виявило, що в досліджуваний період провідною формою театральної роботи серед дітей і молоді була постановка вистав, яка здійснювалася в самодіяльних театральних гуртках шкільної та позашкільної систем освіти. Починаючи
з 1926 р., у періодичних педагогічних виданнях трапляються значні публікації стосовно організації драматичного гуртка, головним завданням якого була сценічна робота, утілювана у формах театралізації дитячих комуністичних свят і мітингів, інсценівок і вистав на революційну або суспільну тематику, „політичних судів”, „живих газет і журналів”, декламації й драматизації на шкільних заходах тощо.

Аналіз поглядів і підходів педагогів та науковців цього періоду виявив, що найбільш розробленими були організаційно-методичні питання – принципи відбору репертуару, методика влаштування репетицій (Восточний, О. Граборов); робота над масовими сценами, технікою мовлення (М. Розенштейн); правила створення театрального гуртка й відбору його учасників, підготовка керівника до постановки драматичного твору (Восточний); форми гурткової театральної роботи й алгоритм розвитку вміння імпровізувати (Ф. Олійник) та ін. У 1917 – 1929 рр. методичні пошуки науковців зосередилися на розвитку художньої мови, виразності жестів і міміки, емоційному проживанні образу, його розробці на основі життєвого досвіду учнів. Більшість напрацювань дослідників стали підґрунтям для подальших методичних пошуків у галузі шкільної театральної самодіяльності. Водночас мали місце методичні рекомендації негативного характеру, зокрема, орієнтація на шаблонне виконання дітьми ролей, що звужувало їхні можливості вільної творчості; жорсткий відбір серед гуртківців та ін. Альтернативними такому підходу були погляди С. Мануйловича, який указував, що для виховання дитини важливою є сама репетиційна робота. Аналіз методичного доробку педагогів, дослідників, театральних діячів показав, що обидві позиції будуть обстоюватися й протягом наступного історичного періоду.

У 1924 р. уперше (М. Розенштейн) порушено питання про необхідність включення театрального мистецтва до навчально-виховного процесу педагогічних закладів освіти з метою розвитку комунікативних і професійних умінь майбутніх учителів, оволодіння методикою викладання шляхом драматизації навчального матеріалу та методикою організації й роботи шкільного театрального гуртка. Така дослідницька позиція ґрунтувалася на розумінні педагогічної діяльності як акту духовного єднання вчителя й учня, необхідності підготовки вчителів до організації та керування театральною творчістю дітей, на переконанні важливості розвитку фізичних і психічних якостей учителів з метою надання їхнім проявам і поведінці естетичної виразності, емоційності, пантомімічної точності й достовірності. М. Розенштейн також уважала, що опанування майбутніми вчителями мовою театрального мистецтва навчить їх свідомо використовувати голос і жести під час педагогічної взаємодії з учнями, підвищить результативність впливу на особистість дітей і тим самим зробить педагогічний процес більш ефективним. Вивчення змістового й технологічного забезпечення процесу підготовки педагогічних кадрів виявило, що вона встановила зв’язок між голосовою, пластичною виразністю вчителя, розвитком його уяви, асоціативного мислення й здатністю до імпровізації та рекомендувала використовувати в процесі підготовки педагогів засоби театрального мистецтва, призначені для розвитку акторської майстерності ‑ вправи на асоціативні ряди, уяву; тренажі з техніки мовлення, пластики тіла й ритміки рухів; імпровізації на уявному шкільному уроці; складання сценарію драматизації на основі змісту навчальних предметів.

Проведений аналіз дозволив констатувати, що, незважаючи на суперечливість і складність історичного, соціально-економічного, культурологічного контексту 1917 – 1929 років, безсистемність і фрагментарність наукових пошуків, певну об’єктивну розбіжність між теорією й практикою використання театрального мистецтва з метою розвитку й виховання дитини, у науково-педагогічній практиці України було закладено досить вагоме підґрунтя для подальшого розвитку ідей формування особистості засобами театрального мистецтва, розробки методик і технологій уведення театрального мистецтва до навчально-виховного процесу шкіл і професійних закладів освіти.

У четвертому розділі – „Теоретичні та організаційні засади формування особистості засобами театрального мистецтва в освітньо-виховній практиці України в 1930 – 1990 роках” – висвітлено теоретичні та практичні підходи до використання театрального мистецтва як засобу формування особистості, що існували в 1930 – 1990-х роках, проаналізовано організаційно-педагогічне забезпечення процесу формування особистості засобами театрального мистецтва, виявлено персоналії діячів, доробок яких вплинув на розвиток теорії й практики застосування засобів театрального мистецтва в освітній системі України.

Наступний період охопив значний часовий проміжок –
1930 – 1990-і рр. – у становленні педагогічної думки й практики щодо використання театрального мистецтва як засобу формування особистості й був детермінований процесами суспільно-політичного, економічного та культурного розвитку країни. Особливості державної політики, специфіки використання засобів театрального мистецтва в освітньо-виховній і соціокультурній практиці, підходів до розробки теоретико-методичних питань використання театрального мистецтва як засобу формування особистості спричинили виділення етапів: 1930 – 1940 рр. (за винятком 1941 – 45); 1950 – 1960 рр.; 1970 – 1990 рр.

Значна активізація практики впровадження театральної діяльності дітей у шкільну й позашкільну систему освіти в 1930 – 40 рр. була зумовлена державною політикою, спрямованою на розбудову соціокультурного й педагогічного простору, сприятливого для формування особистості: відкриття Центрального будинку художнього обслуговування дітей; шкільних кімнат при гуртожитках, дитячих кімнат за місцем проживання; організація культурно-масових секторів при піонерських, комсомольських, партійних організаціях, уведення до складу відділів народної освіти інспекторів з художньої освіти й виховання; будівництво театрів, дитячих клубів і будинків творчості, палаців; організація при школах лекторіїв, університетів культури і мистецтв, шефство режисерів і акторів над самодіяльними театральними колективами тощо.

Водночас негативні тенденції, що спостерігалися в 1950 – 60 рр. (поступове згортання роботи театральних гуртків і студій, ліквідація Центрального будинку художнього виховання, Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, вилучення зі шкільних навчальних планів предметів мистецького циклу тощо), загальмували теоретичні й методичні пошуки в галузі організації театральної діяльності школярів, розвитку системи професійної підготовки кадрів для театру й шкільної театральної самодіяльності, знизили якість роботи творчих самодіяльних колективів.

На підставі аналізу джерельної бази виявлено, що в Україні в 1930 – 1990 рр. формування особистості засобами театрального мистецтва детерміновано також панівними для кожного періоду виховними парадигмами: ідейно-патріотичне виховання (1930 – 50 рр.); політехнічне навчання й трудове виховання (1950 – 60 рр.); комуністичне та інтернаціональне виховання (1965 – 70 рр.); національне виховання (1980 – 90 рр.), що визначали форми й методи театральної роботи, які реалізовувалися в системах шкільної, позашкільної освіти дітей і молоді та самодіяльній творчості дорослих. Комплексний аналіз дозволив стверджувати, що підготовка учнями вистав і театралізованих дійств, які широко використовувалися в шкільних та громадських заходах, поширення діяльності професійних театрів, видання критичних та публіцистичних матеріалів, трансляція теле- і радіопрограм про театральне життя країни позитивно впливали на формування особистості: розширювався світогляд дітей і молоді, підвищувалася ефективність естетичного, розумового, трудового виховання, у ході репетиційної
роботи розвивалися комунікативні навички, креативність, артистичні здібності, з’являлися психічні новоутворення та ін.

Водночас недостатня кількість керівників театральної самодіяльності, низьке матеріально-технічне забезпечення самодіяльного театрального руху, відсутність (до 1970-х рр.) чіткої методики роботи з дитячими самодіяльними театральними колективами, прорахунки в організації та проведенні конкурсів і оглядів самодіяльних колективів, загальносуспільна установка на театральну творчість як розвагу, спосіб організації дозвілля тощо значно гальмували процес використання театрального мистецтва як засобу формування особистості в системі шкільної й позашкільної освіти.

Теоретична розробка проблеми формування особистості засобами театрального мистецтва в 1930 – 90 рр. була визначена необхідністю пошуку шляхів забезпечення творчої роботи школярів у театральних гуртках. На початку 30-х рр. ХХ століття наковці, зокрема Л. Шпет, розглядали шкільну театральну самодіяльність як важливий складник засобів естетичного виховання, який потребував чіткого педагогічного супроводу. Серед праць педагогів цього періоду важливими були публікації з історії розвитку учнівської театральної самодіяльної творчості Г. Вдовиченко, Т. Реммер, В. Ширяєвої (1947); методики організації шкільного театрального гуртка Л. Шпет (1930), О. Грачова, Т. Завадська, З. Копець, Г. Королевич, Ю. Рубіна, Н. Шевельова (з 1960 рр.) та ін. У науково-педагогічних публікаціях того часу розкрито такі питання: значення і вплив театрального мистецтва на розвиток дитини; принципи й умови організації роботи драматичного шкільного гуртка; зміст і методика підготовки дітей до показу вистав, вимоги до особистості організатора театральної роботи школярів тощо.

У ході вивчення доробку педагогів-методистів установлено, що розроблені ними провідні положення та підходи є актуальними й для сучасної художньо-педагогічної практики, зокрема думки З. Копець, Ю. Рубіної, В. Ширяєвої стосовно навчання дітей сценічної майстерності шляхом вивчення мови театру, опанування власного психофізичного апарату, розуміння логіки дій партнера, розвитку навичок драматичної взаємодії. У процесі дослідження узагальнено методичні настанови, виявлено окремі закони й закономірності формування особистості засобами театрального мистецтва, чинники, які позитивно впливають на розвиток дитини засобами театру, систематизовано понятійно-категоріальний апарат, вправи та етюди, які використовували педагоги для розвитку психофізики дитини. Це дало підстави стверджувати, що театральна робота з дітьми є самостійним мистецько-педагогічним напрямом, який потребує окремого теоретичного, організаційно-методичного та кадрового забезпечення.

Протягом 1930 – 1990 рр. актуальною залишалася проблема підготовки спеціалістів для театру, соціокультурної та освітянської галузей. Найсуттєвішими кроками в підготовці фахівців для театральної роботи й мистецтва можна визначити такі: відкриття відділень підготовки організаторів та інструкторів для навчальних закладів мистецького напряму, політико-просвітницьких технікумів (1930); постанова про дозвіл педагогам-філологам керувати шкільним драматичним гуртком (1950); відкриття театральних відділень при інститутах культури й мистецтв (з 1970), підготовка фахівців з напряму „Театральне мистецтво” при гуманітарних університетах (з 1999), але повною мірою проблему підготовки кадрів для театральної роботи з дітьми та учнівством поки ще не вирішено.

Дослідження теорії й практики використання театрального мистецтва як засобу розвитку особистості педагога, підвищення його професійної майстерності виявило, що в цьому напрямі значний внесок зроблено А. Макаренком (1930-і рр.), який указував на важливість розвитку мовного та пластичного апарату вчителя шляхом використання вправ з акторської майстерності; колективом педагогів під керівництвом І. Зязюна, який з 1976 р. проводив цілеспрямовані пошуки в галузі розвитку педагогічної майстерності вчителів, їхньої комунікативної компетентності засобами театрального мистецтва й театральної педагогіки; низкою науковців (В. Абрамян, М. Барахтян, О. Булатова, Ж. Ваганова, Ю. Єлісовенко, М. Лазарев, Н. Тарасевич та ін.), які в 1980 – 90 рр. розробляли питання педагогічного артистизму, режисури уроку.

З кінця 1970-х рр. науковий доробок в Україні  поповнився працями з проблем застосування театрального мистецтва в педагогічній галузі: естетичне виховання школярів і молоді засобами театрального мистецтва (О. Аверкова, А. Баранова, З. Бєлоусова, Л. Гуляєва, О. Котикова та ін.); використання технологій театральної педагогіки в шкільній дидактичній системі ‑ оптимізація процесу навчання, підвищення мотивації навчання (В. Кратінова, 1989), активізація учнів на уроках у початковій школі (Н. Вітковська, 1990), підвищення ефективності занять з дошкільнятами (М. Єфіменко, 1995) та ін.; підготовка вчителів до використання засобів театрального мистецтва в навчально-виховній роботі школи (С. Соломаха, 1995; Н. Сулаєва, 2000); розвиток професійної компетентності майбутніх учителів у ВНЗ (О. Штепа, 1996; Г. Переухенко, 1998; Р. Береза, 2001; І. Зайцева, 2001 та ін.). Результати досліджень науковців 70 – 90-х рр. ХХ століття стали основою для подальших пошуків щодо екстраполяції технологій підготовки акторів і режисерів у галузь професійної підготовки педагогів різної спеціалізації. Отже, можна констатувати, що театральне мистецтво науковці розглядають як системний засіб формування особисті.

У п’ятому розділі – „Шляхи творчого використання історико-педагогічного досвіду формування особистості засобами театрального мистецтва в освітньо-виховній практиці України кінця ХХ ‑ початку ХХІ століття” – визначено педагогічні можливості впровадження театрального мистецтва в систему дошкільної та шкільної освіти, шляхи його застосування в навчально-виховному процесі вищої школи України.

Вивчення та узагальнення сучасної практики використання в навчальному процесі технологій підготовки акторів, режисерської й постановочної роботи дозволило встановити, що театральне мистецтво може розглядатися як засіб навчання й спосіб організації навчального середовища. У першому випадку – це різноманітні дидактичні театралізовані ігри, засновані на імпровізації за змістом навчальної інформації, та драматизовані ігри-вправи на розвиток психічних процесів, необхідних учню для успішного засвоєння змісту шкільних предметів. У другому – це технології театрального мистецтва, що використовуються для створення емоційного підйому на уроці не тільки задля демонстрації учнями знань, а й виявлення власної індивідуальності. Аналіз наявного досвіду використання технологій організації навчального середовища за допомогою театрального мистецтва дав підстави стверджувати, що цей аспект дидактики є досить новим і перебуває на стадії становлення, а в педагогічній літературі залежно від етапу свого розвитку мав різні назви: „соціоігровий стиль навчання”, „режисура уроку”, „драмогерменевтична педагогіка” або „драмогерменевтика”.

Аналіз сучасного досвіду художньо-естетичного виховання дітей і молоді дозволив установити, що в змісті шкільної освіти театральне мистецтво порівняно з іншими видами є найменш представленим. Певною мірою ця проблема вирішується на уроках з курсу „Світова художня культура”, де відомості з театрального мистецтва подано в окремих темах, а також створенням театральних відділень у школах мистецтв, проте цих кроків недостатньо. Факти, отримані в ході дослідження, дають підстави стверджувати, що вирішити означену проблему можна шляхом уведення до навчально-виховного процесу загальноосвітніх шкіл „уроків театру”, а також створення мережі спеціалізованих театральних відділень, студій при закладах естетичного виховання.

Вивчення досвіду формування соціальних навичок засобами театрального мистецтва виявило, що цей процес відбувається в ході соціалізаційної, реабілітаційної та корекційної роботи з дітьми й молоддю, має певну змістову й технологічну специфіку. Спираючись на результати дослідження, уважаємо, що процес соціалізації засобами театрального мистецтва доцільно здійснювати в загальноосвітніх закладах на спеціальних уроках, де учні в ході театралізованої діяльності зможуть засвоїти певні соціальні ролі, розширити репертуар власної поведінки, навчитися розуміти партнерів з комунікації та взаємодіяти з ними.

Використання засобів театрального мистецтва в межах корекційної та реабілітаційної роботи з дітьми й молоддю дозволяє створювати емоційний простір, у який занурюється дитина, моделювати емоційно напружені ситуації, які спонукатимуть її до осмислення власного психічного ресурсу, переоцінки моделей поведінки, розвитку емпатійності, рефлективності; до бажання змінюватися, самовдосконалюватися тощо. Уважаємо, що реабілітацію й корекцію засобами театрального мистецтва доцільно організовувати при соціально-психологічних службах, реабілітаційних центрах для дітей і підлітків, центрах розвитку дитини тощо.

Проведений аналіз навчально-виховного процесу вищої школи з метою виявлення можливих шляхів застосування засобів і технологій театрального мистецтва дозволив зробити висновок, що цей вид мистецтва може використовуватися як складник змісту професійної підготовки фахівців з окремих спеціальностей, розвитку їхніх індивідуально-типологічних характеристик, а також бути застосований у виховному процесі ВНЗ. Особливої актуальності в контексті виховання студентської молоді набувають студентські театральні колективи, які поряд з постановкою драматичних творів можуть працювати у форматі соціального театру. Не менш значущим, на нашу думку, є використання соціально-психологічною службою вищого навчального закладу психотерапевтичних технологій, заснованих на театральному мистецтві (психодрама, монодрама й плейбек-театр). Уважаємо, що технології театрального мистецтва як засіб формування особистості можуть використовуватися з метою розвитку комунікативних навичок (майже всі гуманітарні спеціальності); підготовки фахівців до вирішення професійних завдань (туристичні аніматори, соціальні аніматори); розширення дидактичного інструментарію (вихователі дошкільних закладів, учителі загальноосвітніх шкіл, шкільні психологи, соціально-педагогічні працівники).

Факти, отримані в процесі аналізу сучасного стану формування особистості засобами театрального мистецтва, свідчать, що на сьогодні окрему педагогічну проблему становить підготовка фахівців для системи художньо-естетичного виховання й розвитку дітей засобами театрального мистецтва, яка потребує детального теоретичного, методичного та організаційного вирішення. 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины