ВПЛИВ КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ НА ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ В ЯПОНСЬКІЙ СІМ’Ї :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність, стан дослідження теми, доцільність наукового пошуку з обраної проблеми; визначено мету, задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано дані щодо апробації, впровадження одержаних результатів та публікацій автора.

У першому розділі – «Філософсько-етичні та релігійні засади традицій сімейного виховання в Японії» – конкретизовано та розширено сутність поняття «традиція» як культурно-педагогічного явища; проаналізовано філософсько-етичне та релігійне підґрунтя становлення культурних традицій сімейного виховання в Японії: висвітлено основні положення конфуціанства, синтоїзму та буддизму; обґрунтовано їх роль у сімейному вихованні.

Систематизація і узагальнення наявних у психолого-педагогічній, соціологічній, етнографічній, філософській літературі підходів до тлумачення поняття «традиція» дозволило конкретизувати і розширити його змістове наповнення, основними характеристиками якого є накопичення, збереження, передача молодому поколінню та легітимізація соціального досвіду попередніх поколінь. Встановлено: поняття «традиція» нерозривно пов’язане з поняттям «культура», яке трактується як сукупність норм, пріоритетів та ідеалів, що виконують функцію орієнтирів людини в суспільстві і є множинністю видів матеріальної та духовної діяльності, яка об’єднує в собі науку, освіту, мораль, уклад життя, мистецтво, спорт і світогляд.

Визначено роль традиції як культурно-педагогічного явища, яке є природним і найефективнішим засобом відтворення нацією своїх духовних, моральних, трудових, етичних та естетичних цінностей у молодому поколінні; зазначено, що традиції являють собою груповий досвід, який шляхом просторово-часової трансмісії акумулюється і відтворюється в різних аспектах буття людських колективів, відіграють роль потужного засобу стабілізації суспільних відносин.

Встановлено, що джерелом всебічного розвитку особистості, найдієвішим засобом інтеріоризації молоддю культурних традицій є сімейне виховання. Найбільш укоріненим засобом культурної адаптації, системою ідеалів, трудового досвіду, знань, творчості, переконань, смаків, установок, норм поведінки є звичаї та обряди, що склалися історично, передаються з покоління в покоління і становлять канву традицій сімейної етнопедагогіки (М. Євтух, Є. Коваленко, О. Сухомлинська, Л. Юда, ін.). Сімейні традиції є соціально прийнятою системою взаємостосунків, звичок, властивостей світосприйняття, які націлені на виховання дитини високоморальною, працелюбною, естетично розвиненою і фізично здоровою особистістю. Це зумовлює безпосередній зв’язок традицій з конкретними видами сімейного виховання, що визначає їх зміст і спрямованість.

Культурно-виховна традиція нами трактується як стійка спадщина, яка свідомо, а значною мірою підсвідомо передається з покоління в покоління шляхом цілеспрямованого педагогічного суб’єктно-об’єктного впливу, або самою «атмосферою буття». Культурно-виховні традиції японської сім’ї являють собою складну систему релігійно-філософських, етико-естетичних, соціально-побутових і містичних уявлень, які за своїм походженням є як автохтонними, так і запозиченими в результаті культурних, політичних та економічних контактів Японії з материковими цивілізаціями.

Визначено особливу роль у формуванні самобутньої культури японців суто японської релігії синтоїзму, яка стала основою становлення духовної культури і визначила базові параметри національної ідентифікації (Г. Востоков, О. Мещеряков, А. Накорчевський, ін.). Головними принципами релігії є відсутність чіткої межі між людським і природним, панпсихізм та обраність японців як прямих нащадків богів, що зумовлює ставлення японця до свого етносу як до великої родини.

Опрацювання наукових джерел (М. Альбеділь, П. Буланже, В. Рубель, ін.) дозволило встановити, що дзен-буддизм (японізована форма буддизму) став вагомою складовою світосприйняття японців, наголошуючи на вихованні самоконтролю, рефлексії, інтуїтивного відчуття гармонії, краси, істини, а також усвідомлення мінливості земного життя людини. З’ясовано, що дзен є особливим способом життя, який включає в себе сприйняття індивідом довкілля крізь призму філософії цієї релігії, систему фізичних вправ, духовних практик і володіння певними видами традиційного мистецтва. У своїй сукупності зазначене перетворює у потрібному напрямі тіло і підносить дух, а естетичне переживання дає можливість особистості удосконалюватися в культурному плані.

У результаті аналізу наукового доробку дослідників конфуціанства (Л. Головачова, В. Зайцев, Є. Спальвін, ін.) розкрито сутність морально-етичних настанов щодо життя людини в родині і суспільстві, які мають сприяти встановленню гармонії, ліквідації несправедливості та створенню міцного союзу людей, що живуть у злагоді один з одним і з природою. Суспільний і сімейний устрій японців протягом століть були під впливом конфуціанських догматів.

У роботі доведено, що саме синтоїзм, дзен-буддизм і конфуціанство, які у синкретичному поєднанні здавна співіснують на теренах Японії, є головними засадами духовного, етичного та естетичного життя нації, джерелами переважної більшості її культурно-виховних традицій.

У другому розділі – «Японська сім'я в історико-культурному контексті» – проаналізовано передумови становлення сучасної японської сім'ї, визначено та обґрунтовано етапи її розвитку в контексті впливу культурних традицій на сімейне виховання; охарактеризовано форми і зміст традицій в історико-культурній виховній практиці японської сім'ї.

На основі опрацювання наукових джерел виділено перший етап (ІІІ ст. до н.е. – сер. ХІХ ст.) – період створення й формування традиційної японської сім'ї. Дослідження наукового здобутку вчених дореволюційного періоду (А. Бельсор, І. Краузе, І. Леруа-Больє, ін.), праць етнографів, географів, соціологів до середини ХХ ст. (Л. Гойєр, Б. Пильняк, Д. Позднєєв, ін.) свідчить, що життєустрій японських родових кланів протягом даного періоду був радикально традиційним, якому притаманні патріархальність, консерватизм, потужна влада міжпоколінних зв'язків, кланова солідарність, групова ідентичність, особистісна залежність індивіда від членів родини, аскриптивний соціальний статус, жорсткий контроль громадського впливу, підпорядкованість організації життя і виховання дітей сталим морально-етичним нормам та релігійно-міфологічним уявленням синтоїзму, дзен-буддизму і конфуціанства. Другий етап (1867 р. – сер. ХХ ст.) – період динамічних перетворень. Систематизація досліджень М. Ібука, К. Ісідзака, Т. Карасава, Т. Кобаясі, ін. дозволила встановити, що реформи Мейдзі (1867  – 1912 рр.), відмова Японії від самоізоляції, прийняття нової Конституції (1946 р.), цивільного кодексу (1948 р.), ін. законодавчих актів призвели до того, що великі родові клани розпались, поступившись місцем сім’ям більш демократичного зразку. Третій етап (50 – 80-ті рр. ХХ ст.). Посилення в соціальному просторі країни західних ідей, стрімкий ріст економіки (і як наслідки: процес урбанізації, підвищення освітнього рівня та добробуту населення, ослаблення престижу традицій минулого), а також модернізація освітньо-виховної системи призвели до того, що давня консервативна мораль і архаїчні традиції значною мірою втратили колишню непереборну силу. Четвертий етап – новітній (кін. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.) характеризується найпотужнішим впливом американської і західно-європейської культур на всі аспекти життя японського соціуму. Поряд з цим спостерігається вдала спроба збереження автентичної основи шляхом трансформації давніх культурних традицій у відповідності до сьогодення. На основі аналізу праць японських вчених (К. Макіно, І. Мунемаса, Р. Муракамі, С. Нісікава, І. Судзукі, М. Ямада, ін.) встановлено, що сьогодні в містах Японії переважають малодітні нуклеарні сім'ї, в культурі яких поряд з наявністю рис традиційності існують нові, деформалізовані патерни взаємодії її членів; кланові ж родини багатопоколінного патріархального зразку залишились переважно в периферійних регіонах країни.

Результати наукового пошуку показали, що, не дивлячись на глобальні історичні зміни, одвічними цінностями японців були і є акцент на гармонію людини з оточуючим середовищем (як соціальним, так і природним), духовне і фізичне самовдосконалення особистості та естетизація життя.

Встановлено: розуміння гармонії (ва) як рівноваги в людині, предметі, явищі, стосунках є головною домінантою в синто, в дзен-буддизмі і в конфуціанстві. Цією категорією пояснюється загальний стан речей і хід подій, оскільки вона охоплює окрім естетичного аспекту життя і правила ієрархії (вікової, статусної, гендерної) як невід’ємних складових традиційного укладу життя. Це знайшло свій прояв у сімейному устрої японців, у принциах сімейного виховання дітей і є глибинною основою переважної більшості японських культурних традицій.

На основі теоретичного аналізу, систематизації і класифікації наукової літератури (Ч. Данн, С. Ліпсет, Т. Сакаія, Н. Сусуму, К. Такео, ін.) в дослідженні доведено взаємозв’язок принципу гармонії з давніми культурними традиціями японської сім'ї: патріархальністю, групізмом, педоцентризмом, відповідальним ставленням до праці, духовним самовдосконаленням, релігійними святами, бойовими мистецтвами, традиціями харчування та естетизацією життя.

У розділі доведено, що домінанти традиційної культури споконвіку були присутні у виховній практиці японської сім'ї і передавались в узвичаєний спосіб з покоління в покоління протягом століть, доки Японія була позбавлена впливу американської і західно-європейської культур.

У третьому розділі – «Виховний потенціал культурних традицій у рамках сімейного виховання сучасної Японії» – розкрито сутність культурних традицій як засобу реалізації виховної функції сучасної японської сім'ї; висвітлені проблеми та здобутки японського сімейного виховання; запропоновані можливості творчого використання позитивного японського досвіду в практиці українського виховання.

Встановлено: формування особистості у сімейному колі – інтегративний процес, на який впливають фактори як зовнішнього, так і внутрішнього характеру, найвагомішими з яких є життєвий устрій сім’ї, її традиції, ієрархія цінностей, а також загальна культура нації, що в своєму поєднанні складають виховний потенціал сім’ї. Він реалізується шляхом виконання батьками суспільних та індивідуальних функцій, котрі, як правило, спрямовані на успішну соціалізацію дитини. У порівнянні з іншими (репродуктивною, господарсько-побутовою, дозвіллєвою, емоційною тощо), виховна функція сім'ї є однією з головних. Вона має наскрізний комплексний характер і практично пов’язана з усіма іншими функціями, оскільки інтеріоризація як процес формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки (суспільно-культурних норм, цінностей, досвіду, традицій) стосується усіх сфер сімейної діяльності.

З’ясовано: в рамках сучасної японської сім'ї процес виховання дітей є її основною функцією і здійснюється шляхом морально-етичного, трудового, естетичного, екологічного виховання, формування в дитини здорового способу життя тощо.

Культурно-виховна традиція японської сім’ї патріархальність, що століттями являла собою головний конфуціанський принцип, зазнала суттєвих змін у бік емоційності і демократизації, проте в сім'ях і досі існує гендерна і вікова ієрархія. Похідна патріархальності – шанування старшого – також є вагомим засобом виховної функції сім'ї, який на практиці має свій прояв у турботі про батьків, повазі до вчителя як носіїв знань і життєвого досвіду; групізм – виразна японська традиція, сприяє формуванню дисциплінованості, неконфліктності і солідарності, але у той же час пригнічує розвиток індивідуальних особливостей дитини і породжує занадто високу залежність від соціального оточення. Втіленням синто-буддійської традиції в педагогічній практиці японської сім'ї є всесвітньо відомий педоцентризм – спосіб виховання дитини дошкільного віку не на основі демонстрації влади й авторитету дорослого, а шляхом апелювання до емоційної сфери дитини, виховуючи змалку усвідомлення нею існування почуттів інших – об’єктів живої і неживої природи. Крім того, і в сімейному, і в суспільному вихованні дітей приділяється величезна увага навичкам безконфліктної взаємодії з оточуючими як баланс самостійності і взаємозалежності індивідів, в основу чого на глибинному рівні покладено синто-буддійсько-конфуціанський принцип – дотримання гармонії зі своїм внутрішнім і зовнішнім світом.

З дорослішанням дитини виховна традиція японців набуває рис конфуціанської вимогливості, оскільки вважається, що дитина вже здатна розуміти норми і правила, встановлені соціумом, тому вона мусить діяти відповідально і стримано у прояві своїх бажань та емоцій; при цьому широко застосовується метод природних наслідків, практика «легітимного» лідерства, які коригують звички, поведінку і характер дитини. Традиційно в японській сім’ї культивується прагнення до самовдосконалення, що зумовлює відповідальне ставлення дитини до складного навчального процесу, праці на межі своїх можливостей з метою досягти довершеного результату.

Встановлено, що в японських культурних традиціях моральні, трудові, естетичні, екологічні аспекти співіснують у нерозривній єдності і демонструють існування специфічного ставлення до навколишнього світу та високий рівень національної самосвідомості. Основа цієї свідомості закладається у сім'ї завдяки стійким культурним традиціям, які займають провідне місце у реалізації виховної функції японської сім'ї.

На основі аналізу досліджень (Х. Азума, С. Кадзі, К. Макіно, І. Масару, М. Ямада, ін.) встановлено, що у виховній сфері сучасної японської сім'ї наявні серйозні проблеми, а саме: брак часу для спілкування батьків з дитиною; гіпер турбота і вимогливість як дорослих, так і самої дитини щодо рівня її шкільної успішності; розумове та психічне перенавантаження молоді, дефіцит вільного часу; прояви конкуренції, агресії та аутоагресії в підлітковому середовищі; інфантилізм; ескапізм; комп’ютерна залежність, поширення молодіжних субкультур тощо. У роботі доведено, що зазначені негативні явища зумовлені соціально-психологічними особливостями нації і культурно-історичним минулим країни (конфуціанські гіпертрофоване почуття обов’язку, перфекціонізм, конформізм, деіндивідуалізація; дзен-буддійські байдужість до життя, жорстка самодисципліна, інтровертність тощо). Крім того, проблеми спричинені впливом, який здійснили і продовжують здійснювати на суспільно-культурний простір Японії західні країни, наслідками чого є суттєва трансформація традиційних східних цінностей і життєвих установок молоді у про-американські моделі мислення і поведінки.

В Японії роки вестернізації сприймалися багатьма як символ тотальної духовної залежності, яка врешті-решт призведе до заперечення японською молоддю власної культури і до втрати нацією своєї етнічної самобутності. Проте, на основі праць дослідників проблеми (І. Латишев, В. Пронніков, Т. Рассошенко, К. Салімова, ін.) та особистого спілкування з членами японської родини з’ясовано, що побоювання ревнителів японських традицій щодо занепаду культурної специфіки не збулися. Увібравши в себе безліч елементів духовного і матеріального життя Заходу, японська культура зберегла свою самобутність, свої принципові особливості.

Виявлено, що сьогодні, як і в минулі часи, найефективнішим засобом гуманізації молодіжного середовища, прищеплення дітям одвічних цінностей є культурні традиції народу. Виступаючи значущим компонентом як трудової діяльності, так і дозвілля сучасної японської сім'ї, вони несуть у собі емоційне задоволення, виконуючи тим самим виразну психотерапевтичну, консолідуючу і виховну функції, такі необхідні для всього сучасного світу, а не тільки для Японії.

Встановлено, що сьогодні в офіційному японському календарі нараховується чимало оригінальних свят, багато з яких пов'язані з темою дитинства, інші націлені на підтримку усвідомлення японцями своєї нації як родини, на міжпоколінний зв'язок і зв’язок з природою та на збереження стародавніх традицій. Протягом року проходить велика кількість місцевих та загальнодержавних фестивалів, більшість яких раніше мали виключно релігійну спрямованість, сьогодні ж сприймаються як культурні традиції, спосіб колективного проведення дозвілля. Поряд з цим, інститут традиційних мистецтв (ікебана, ієрогліфіка, віршування, духовно-бойові практики, чайна церемонія, майстерність одягання кімоно, ін.) у сучасній Японії є дуже популярним і реалізується через студії і школи, в яких японські діти і дорослі долучаються до унікальних культурних традицій своєї нації.

У роботі доведено: культурні традиції японської сім'ї мають не тільки яскраве зовнішнє вираження і самобутнє філософське підґрунтя, а й прикладну спрямованість, що й робить кожну з них поліфункціональною щодо її виховного (морально-етичного, естетичного, трудового, ін.) впливу на дитину.

Узагальнення впливу культурних традицій Японії на виховання дітей допомогло виокремити провідні ідеї для можливого творчого використання у виховній практиці сучасної української сім'ї. Заслуговують на увагу гуманістично орієнтований підхід до розвитку дитячих здібностей з раннього віку, метод природних наслідків, тренування навичкам безконфліктної групової взаємодії, формування шанобливого ставлення до старших, до навколишнього природного середовища та прагнення дитини до самовдосконалення, а також інші домінанти японського виховання, які допомагають нації зберігати і примножувати виховний потенціал своїх культурних традицій і майстерно адаптувати його до вимог і реалій сучасного світу.

Досвід Японії повчальний для українського народу тим, що японці всім устроєм свого життєвого ладу доводять, що при правильному розумінні науково-технічний прогрес і всесвітні процеси глобалізації не несуть у собі тотального руйнівного впливу на культуру нації, сім'ї, а при наявності духовного потенціалу, бажання і самосвідомості, можна з гідністю протистояти негативній тенденції віддалити людину від її культурних та історичних витоків.