ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ДІЯЧІВ НАУКИ ТА КУЛЬТУРИ СЛОБОЖАНЩИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження обраної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методологічні засади роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, окреслено хронологічні межі та схарактеризовано джерельну базу, відображено форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретичні питання формування національної освіти учнівської молоді на Слобожанщині в ХІХ ст.» досліджено історіографію та визначено соціально-педагогічні передумови розвитку проблеми національної освіти учнівської молоді, обґрунтовано етапи й особливості розвитку досліджуваного історико-педагогічного явища в прогресивній педагогічній думці ХІХ століття.

У дисертації на підставі всебічного аналізу наукових джерел угруповано напрями пошуків учених стосовно обраного історико-педагогічного явища та визначено їх історіографічні періоди. Перший період – дореволюційний (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) характеризується висвітленням становлення та розвитку досліджуваного історико-педагогічного феномена в працях безпосередніх учасників розбудови системи національної освіти України (Д. Багалій, М. Грушевський, М. Драгоманов, С. Русова, М. Сумцов та інші), які побічно торкалися означеної проблеми в площині висвітлення таких питань, як: історичні віхи становлення та розвитку України та розбудови її державності; форми діяльності громадсько-педагогічних об’єднань, що були спрямовані на вирішення складних освітніх проблем того часу; творча спадщина кращих представників наукового та мистецького життя України. Другий період – радянський (20-80-ті рр. ХХ ст.) характеризується певною однобічністю й заідеологізованістю у висвітленні порушеної проблеми. У дослідженнях цього періоду (Р. Єймонтова, Є. Днепров, В. Заслуженюк, С. Ковальов та інші) історичне минуле України, діяльність її кращих представників розглядалися крізь призму відповідності духу «радянського патріотизму й інтернаціоналізму». З одного боку, жорсткій критиці піддавалися «націоналістичний струмінь» і «національна обмеженість», властиві «буржуазно-ліберальному українському рухові», представники якого (В. Антонович, П. Куліш, М. Костомаров та інші) «…протиставляли український народ російському, відстоювали ідею «безкласовості» української нації, розглядали освіту як засіб примирення «низів» із поміщиками й буржуазією, пропагували ідеї виховання мас у дусі православно-християнської релігії й беззаперечного підкорення «владі предержащим». З іншого, – позитивно оцінювалося «прагнення до співпраці з російськими й польськими революціонерами, характерне для українських революційних демократів», у площині розв’язання освітніх проблем досліджуваного періоду (Р. Еймонтова, О. Піскунов та інші). Значний інтерес становлять наукові праці українських істориків та істориків педагогіки третього періоду – сучасного (1991 р. – донині), які в контексті означених ними питань розглядають різні аспекти проблеми національної освіти у творчій спадщині науковців і митців Слобожанщини ХІХ ст.: суспільно-політичні та соціально-економічні аспекти боротьби українського народу за незалежність, соціальні та політичні права (Я. Грицак, О. Забужко, Я. Ісаєвич, С. Макарчик та інші); роль преси у формуванні теоретичних основ української національної школи кінця 50-х рр. ХІХ ст. – 1905 р. (І. Зайченко); формування громадянськості, національної свідомості та самосвідомості молоді різних типів освітніх закладів і різних вікових груп в Україні в межах визначеного хронологічного періоду (М. Чепіль, Н. Мещерякова та інші); культурно-національний характер педагогічної й науково-просвітницької діяльності асоціацій різних типів і видів (Л. Березовська, Н. Побірченко та інші); творчу діяльність видатних педагогів, митців і вчених Слобожанщини (О. Друганова, С. Золотухіна, О. Кін, О. Попова та інші) тощо.

У розділі доведено, що розвитку ідеї національної освіти учнівської молоді в ХІХ ст. передувала низка соціально-педагогічних передумов. Серед них:

• сформовані й накопичені протягом багатьох століть традиції національного шкільництва: від шкіл часів Київської Русі («навчання книжного», монастирські та школи «майстрів грамоти») до шкіл підвищеного рівня – Острозький колегіум, братські школи, Києво-Могилянська академія, а також козацьких шкіл, що не тільки розв’язували проблему надання й підвищення рівня освіти всього суспільства, а й відігравали значну політичну роль, зокрема стримували полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяли утвердженню національної свідомості серед усіх верств українського народу;

• художньо-просвітницька спадщина кращих вітчизняних представників політичного, громадського та культурного життя країни (Володимир Мономах, митрополит Іларіон, З. Копистенський, Г. Смотрицький, Г. Сковорода та інші), які наголошували на необхідності створення власної унікальної системи освіти, що відповідає національним особливостям; ставали на захист рідної мови, віри, звичаїв; створювали оригінальні навчальні курси, рукописні підручники, що стали основою розробки власної системи навчання молоді тощо.

• входження України до складу Російської імперії, що призвело до поступового знищення національного шкільництва, до занепаду української мови, до появи на терені України нових типів навчальних закладів, засновниками яких були російські чиновники й іноземці.

На підставі врахування положень наявних на сьогодні наукових розвідок з історії вітчизняної освіти (С. Грабовський, М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Чепіль та інші) та аналізу знайдених у процесі роботи над дослідженням невідомих і маловідомих до сьогодні матеріалів, у яких порушуються певні аспекти досліджуваного явища, виділено три етапи розвитку ідеї національної освіти в педагогічній думці ХІХ століття. Критерієм їх визначення стала динаміка змін у поглядах прогресивної інтелігенції щодо мети, завдань і змісту навчання та виховання учнівської молоді. Наголосимо, що при розробці періодизації розвитку досліджуваного явища враховувалися зміни, що відбувалися в житті Росії та України в цілому й Слобожанщини зокрема.

Проведений науковий пошук дозволяє встановити межі першого етапу – початок ХІХ ст. – 30-ті рр. ХІХ ст. Цей час характеризувався відродженням наукового інтересу прогресивної інтелігенції до питань національної освіти, що розвивався в контексті загальноросійського просвітницького руху.

У дисертації доведено, що зміни в педагогічних поглядах прогресивної вітчизняної інтелігенції щодо досліджуваного історико-педагогічного феномена відбувалися під впливом соціально-політичних і духовно-освітніх чинників. Серед них: проникнення наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Україну зокрема та в Росію в цілому ідеї народності, що зумовила появу «інтелектуалістів», інтелігенції, яка серед іншого висунула концепції нації (доктрина модернізації Ф. Ліста; ідея про цінність національної самобутності й неповторного історичного шляху кожного народу Й. Гейдера); освітні реформи початку ХІХ ст.; відкриття в університетах спеціальних кафедр для вивчення слов’янства тощо. Наголосимо, що основна увага передової інтелігенції на першому етапі була зосереджена на «…народності й старовині слов’ян, їхній історії та географії, їхньому розумі й мові, їхній літературі й музиці, …на всьому, до чого тільки можна прикласти ім’я слов’янське, усе привертало до себе увагу» (М. Сумцов).

Установлено, що на тлі революційних подій на Заході, розвитку капіталістичних відносин, що народжувалися на початку нового століття в Російській імперії й в Україні, остаточно формується такий соціальний феномен, як українська суспільна еліта, у якій виділяється кілька напрямів і груп: патріоти-автономісти, що мріяли про реставрацію української державності рівня 1654 р., «малороси», що працювали на благо Російської імперії, її величі й одночасно мали патріотичні почуття до «Малоросії», її культури; романтики, що захоплювалися культурою, побутом, мораллю широких мас народу (В. Білоцерківський). Українська інтелігенція стає основною рушійною силою національного відродження, активно вивчає історію, фольклор і мову; звертається до проблеми визначення основ нової моделі освіти на національному ґрунті.

З’ясовано, що характерною рисою розвитку вітчизняної педагогічної думки на цьому етапі став її тісний зв’язок з російською словесністю, мовою та літературою, у чому вбачали «головну силу морального виховання та освіту народу» (І. Пнін). І. Богданович, І. Мартинов, В. Каразін та інші, засуджуючи наслідувальний характер виховання у дворянських родинах, пансіонах і училищах, закликали звільнитися від копіювання іноземної культури, доводили, що в рідного народу є свої національні особливості, які слід ураховувати при визначенні основ національної освіти.

Представники передової інтелігенції (П. Білецький-Носенко, І. Богданович, В. Каразін, І. Орлай та інші) підкреслювали, що освіта має бути критерієм громадянської користі людини, а молодь повинна керуватися передусім усвідомленням власної відповідальності перед суспільством. Вони наголошували на необхідності «очищення» змісту освіти від засилля іноземної культури, критикували захоплення французькою культурою, яке отримало назву галоманія, виховання «на французький манер». У переліку дисциплін, які повинні були становити основу програм навчальних закладів у цей період, педагогічна громадськість називала: рідну (російську) мову, рідну (російську) історію та географію, що сприяють тому, щоб громадянин «став би корисним членом суспільства й вірним сином вітчизни» (А. Прокопович-Антонський), класичні й нові мови, вітчизняну та світову літературу, логіку, риторику, математику тощо. Особливий акцент у цей період робився на мові тому, що саме вона є «…першим училищем для молодої душі», «віддзеркалює моральні й розумові здібності народу, його громадянські ідеали» (І. Орлай), свідченням «багатства думок» людини (М. Карамзін). Просвітителі цього часу закликали знати рідну мову «ґрунтовно, …з усіма тонкощами, відчувати її силу, красу, значущість; уміти говорити й писати нею красиво, сильно й виразно, з урахуванням матерії, часу й місця» (О. Склабовський);. «вживати всі старання й засоби для досягнення правильного, твердого та ґрунтовного знання».

З-поміж недоліків еволюції ідеї національної освіти учнівської молоді на цьому етапі можна відзначити такі: 1) розробляючи власну модель національної освіти, передова інтелігенція (А. Прокопович-Антонський, В. Каразін та інші) ототожнювала її із загальноросійською, уважаючи російську мову за мову освіченості, активно впроваджувала її в навчальний процес; 2) переважна більшість виступів тогочасної громадськості була присвячена проблемам навчання та виховання дворянських дітей, у яких вбачали «розвиток і престиж держави» (В. Каразін). Освіта простого населення залишилася фактично поза увагою й не розроблялася як наукова й практична проблема.

Другий етап (40-і рр. ХІХ ст. – 70-ті рр. ХІХ століття) визначено як етап поглиблення теоретичних положень національної освіти в «рамках розгортання у громадянстві національного українського руху» (С. Русова).

У переліку чинників, що значно вплинули на перебіг освітніх процесів і явищ у межах другого етапу, слід назвати підвищення інтересу прогресивної вітчизняної інтелігенції до свого минулого, до історії, пісенної культури та творчості, зумовленого появою книги «Історія Русів», на якій виховувалися покоління українців, поезією безсмертного Кобзаря, з появою якої «пожвавилася надія не багатьох, ще пов’язаних із коренем народного життя, що ця мелодійна рідна мова, ця багата й прекрасна народна поезія … не помруть безплідно» (М. Максимович).

Значний вплив на освітні процеси, що проходили в цей період, справили національні рухи в Західній Європі; скасування кріпацтва, зародження та розвиток громадсько-педагогічного руху, вітчизняної педагогічної журналістики, зокрема журналу «Основа», на сторінках якого «обмірковувалися широкі культурні питання, оборонялися права української мови» (С. Русова); створення земських органів самоврядування тощо. Наголосимо, що активізація вітчизняної педагогічної думки відбувалася в умовах жорстких цензурних утисків, прийняття російським царатом низки ганебних актів, серед яких Валуєвський циркуляр, Ємський указ тощо.

У дисертації доведено, що прогресивні педагоги цього етапу (О. Духнович, М. Костомаров, П. Куліш та інші) категорично засуджували існуючу освіту, стверджували, що наука, яка «веде до відчуження від родини, народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, є шкідливою», а її наслідки «…виявляються в яничарстві та духовному виродженні “освічених” українців, що було метою колоніального режиму» (П. Куліш). Передова інтелігенція наполягала на тому, щоб усе населення, усі діти були охоплені освітою, громадським навчанням і вихованням, убачала мету загальноосвітньої школи в підготовці «гідних сім’янинів, громадян, прихожан, одним словом – люблячих і вірних синів рідної землі» (А. Городиський); «людини розвинутої фізично і духовно, …з різнобічними гуманітарними і реальними знання, здатною до самоосвіти, з такими моральними рисами, як патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість» (М. Корф); «покоління істинних патріотів, захисників інтересів свого народу» (С. Миропольський).

Результатом теоретичних пошуків передової інтелігенції другого етапу стало обґрунтування головних засад організації національної освіти, серед яких:

• ідея народності, під якою розуміли «…загальну для всіх людей природжену схильність, на яку завжди може розраховувати виховання» (К. Ушинський); «основу суспільного виховання, умову духовного виховання особистості, знаряддя збереження культурних надбань нації й утворення патріотичного в людині» (С. Миропольський). Просвітяни наголошували, що, «як немає людини без почуття власної гідності, так немає людини без любові до Батьківщини, і що ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини»; стверджували, що кожна школа повинна будувати навчальний процес саме на «засадах народності, і чим повніше й розумніше вона буде здійснювати це, тим краще вона виконає своє завдання» (К. Ушинський, С. Миропольський);

• ідея природовідповідності, сутність якої педагоги вбачали у «правильному розвитку людського організму в усій його складності, динаміці» (К. Ушинський), у врахуванні в навчанні національних, вікових, статевих і психологічних особливостей дітей;

• ідея виховуючого навчання, відповідно до якої діти, виходячи зі школи, мусять володіти не тільки знаннями, а й по можливості мати розвинутий розум, зацікавленість, навички та любов до праці, до народу, прагнення до морального й розумового вдосконалення (С. Миропольський).

Дослідженням доведено, що на етапі, який вивчається, у змісті національної освіти прогресивна інтелігенція вагоме місце відводила: православній релігії, яка «потрібна народові, …щоб там собі не говорили модні поступовці, ті, що вважають можливим накидати народові матеріалізм, але народ з огидою відвернеться від їх науки, скоро помітить, що під покривкою науки хочуть у нього відібрати святощі його серця» (М. Костомаров); правдивій історії українського народу, без якої «…не може розвиватися соціально-політична думка країни» (М. Драгоманов, М. Костомаров та інші); природознавству, яке діти повинні вивчати, починаючи з «природи рідного краю, бо вона найбільш доступна розумінню дітей, з нею вони частіше зустрічаються в повсякденному житті, цей матеріал краще сприймається і засвоюється учнями» (К. Ушинський, М. Демков та інші).

У навчальній програмі національної школи просвітяни важливе місце відводили українським народним творам, які «…мають чудову властивість емоційно висвітлювати звичне й буденне», «…вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності» (І. Франко); українській пісні, музиці та співу, які «…є найдоступнішим засобом, що облагороджує життя, дає можливість для розумної і живої насолоди», «джерелом, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки», зливають «…кілька окремих почуттів в єдине міцне почуття і кілька сердець в одне дуже чуттєве серце» (К. Ушинський, І. Франко, М. Драгоманов, С. Миропольський та інші). У переліку предметів, що повинні становити основу підготовки молодої людини до реального життя, просвітяни називали також «елементи загальнолюдської й національно-практичної освіти», що передбачали знайомство учнів із юридичними й економічними знаннями (С. Миропольський, М. Костомаров та інші) тощо.

Установлено, що головна дискусія прогресивної громадськості України точилася навкруги української мови як мови викладання, яку вважали «великим народним педагогом», «незвичайним педагогом, який не тільки навчає багато чого, а й навчає напрочуд легко, за якимсь недосяжно полегшеним методом», «кращим, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвітом усього його (народу) духовного життя, яке починається далеко за межами історії»» (К. Ушинський); розглядали як засіб «пояснення незрозумілих учневі слів і виразів» (М. Пирогов), «кращого засвоєння російської мови, одного з найголовніших предметів кожної школи в Росії» (М. Корф). Передова українська інтелігенція (П. Куліш, М. Костомаров та інші) наголошувала, що «…поки південноросійською мовою не будуть даватися знання, поки ця мова не стане провідником загальнолюдської освіченості, до тих пір усі наші писання цією мовою – це яскравий пустоцвіт».

З’ясовано, що просвітяни досліджуваного етапу виступали за необхідність уведення рідної української мови переважно в початкову школу, що було зумовлено «потребою подати простому народові освіту в найприступнішій для нього формі та дати йому можливість розуміти й боронити свої права, дані йому законами» (М. Драгоманов).

Третій етап (80-ті рр. ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.) визначено як етап появи перших цілісних концепцій української національної освіти.

Установлено, що проблема національної освіти в кінці ХІХ ст. обговорювалась у контексті: процесів визначення місця педагогіки в системі наук, уточнення її власного предмета й особливостей методів педагогічних досліджень, усвідомлення, осмислення й приведення в систему накопичених на той час знань про виховання, освіту й навчання; об’єднання кращих науково-просвітницьких сил України, заснування журналу «Киевская старина», сторінки якого стали трибуною виступів національно свідомої української інтелігенції.

Аналізуючи психічні й фізіологічні особливості дітей, пов’язуючи ці процеси з національною ментальністю, педагоги-науковці кінця ХІХ ст. переконливо доводили важливість здійснення навчання в школах України усіх типів і рівнів лише рідною мовою, яка є «джерелом національного духу та культури, засобом та формою виразу цінностей та ідеалів нації, які сприяють етнічному самоусвідомленню, державотворчим прагненням» (М. Сумцов); у якій «…затаюється національність кожного племені й народність» (І. Нечуй-Левицький). Просвітяни наголошували, що «…якщо педагогічна теорія рішуче не звертає увагу на національні особливості, якщо виховання та освіта не прагнуть пристосуватися до того середовища, в якому їм судиться існувати й розвиватися, то, будучи прекрасними самі по собі, із загальнолюдської точки зору, вони виявляться врешті-решт недостатніми, малоплідними, маложиттєвими, і вся освіта отримає вигляд чогось штучного, надто абстрактного й схематичного» (Я. Гуревич, П. Каптерев).

Обґрунтовуючи зміст освіти учнівської молоді педагоги-науковці наголошували, що «національність освіти порівняно мало залежить від кількості уроків з того чи іншого предмета; вона прямо зумовлюється відповідністю курсу та виховної системи характеру народу, його історії» (П. Каптерев); стверджували, що «загальна освіта повинна бути в гармонії із самим духом нації, з її звичками та її здібностями, з її історією, із самими легендами її виховання, з її мовою, її літературою, її мистецтвами, – з найбільш суттєвими формами й умовами національної еволюції» (А. Фульє).

Серед теорій національної освіти, розроблених видатними вітчизняними педагогами-науковцями кінця ХІХ ст., які «силою свого розуму дали нам певний ґрунт, на якому українське громадянство може будувати своє національне відродження як культурне, так і політичне» (С. Русова), найбільш значущими стали концепції М. Драгоманова, Б. Грінченка. Так, аналізуючи проблеми національної освіти, учені зауважували, що нова українська школа повинна діяти на «гуманістичних, демократичних засадах і бути запорукою національного відродження» (Б. Грінченко), а її головне завдання – «передавати нові здобутки всесвітньої науки та праці, для чого необхідне політичне визволення, яке б забезпечило право людини і громадянина думати вільно, вживати свою рідну мову й друкувати книжки» (М. Драгоманов).

У процесі реалізації ідеалу гармонійної особистості відповідно до історичного досвіду, системи духовних, моральних цінностей, формування національної самосвідомості, як підкреслювали педагоги-науковці, значну роль відіграють «взаємодія національного (як найближчої, найорганічнішої, найзрозумілішої й тому найріднішої частки реального – духовного й матеріального – буття) та космополітичного (вселюдського, гуманістичного)» (М. Драгоманов); побудова навчального процесу на принципах природовідповідності, народності, розвивального характеру навчання, історизму, який забезпечує системність набутих знань і розуміння законів конкретної епохи, поєднання національних і загальнолюдських основ освіти, зацікавлення дитини, її активності в навчальному процесі (Б. Грінченко).

До науково-педагогічних досягнень передової інтелігенції досліджуваного періоду належить також визначення умов успішного впровадження ідеї національної освіти учнівської молоді в практиці тогочасного шкільництва. Серед них:

▪ підготовка національно свідомого вчителя, складовою якої мають бути ґрунтовні знання з рідної мови, географії, історії, літератури, фольклору тощо;

▪ розробка основ нових і вдосконалення існуючих методів викладання шкільних предметів (історії, географії тощо); використання звукового методу навчання грамоти, який найбільше відповідає природним особливостям дитини, полегшує сприйняття матеріалу й сприяє свідомому та міцному засвоєнню знань;

▪ складання та видання нової шкільної навчально-методичної літератури, яка повинна бути написана зрозумілою для дітей мовою та вміщувати матеріал, який безпосередньо стосується життя українського народу.

У другому розділі «Реалізація ідеї національної освіти учнівської молоді в практиці навчальних закладів Слобожанщини в ХІХ ст.» розкрито вплив особистісних рис, громадської позиції кращих представників Слобідської інтелігенції на реалізацію досліджуваного явища; узагальнено досвід упровадження кращих ідей національної освіти в практику шкіл регіону у визначених хронологічних межах.

У дисертації доведено, що на реалізацію ідеї національної освіти учнівської молоді на Слобожанщині в першій половині ХІХ ст. значно вплинули особистісні якості й науково-професійна діяльність «відмінного знавця малоруської мови» П. Гулака-Артемовського, «тонкого спостерігача народного побуту» Г. Квітки-Основ’яненка, «ученого широкого кругозору й різноманітних наукових інтересів» І. Срезневського, поета-українофіла А. Метлинського. Їхні твори, за спогадами колишніх вихованців, «…будили в суспільстві інтерес і любов до південноросійської народності», учили «пильніше придивлятися до явищ живої мови, цікавитися народною творчістю та етнографією»; захоплювали «своїми сміливими поривами», сприяли розвитку в «найталановитіших друзів, товаришів і учнів прагнення до вивчення малоросійської народності». Створена ними місцева «українофільська школа», за висловом М. Сумцова, стала «корисною», «внесла піднесеність і любов до народу, бажання працювати для нього; …звернула увагу на питання вивчення народного життя, мови й літератури, привчила до спостережень народного побуту, озброїла великим запасом етнографічних відомостей».

З’ясовано, що суттєву роль у формуванні національної свідомості учнівської молоді регіону в другій половині ХІХ ст. відіграла творча діяльність і громадянська позиція «глибокого знавця усіляких мов взагалі, а української особливо» О. Потебні, «серйозного і суворого дослідника минулого Слобожанщини» Д. Багалія, «визволителя ближніх від мороку неуцтва та забобонів», дослідника народного побуту й культури М. Сумцова та багатьох інших. Гаряче люблячи український народ, українську мову, українське минуле, педагоги-науковці доводили, що мова українського народу «…ні во вік не пропаде і не згине»; відновлювали в підростаючих поколінь відчуття вільного та самодостатнього народу, сприяли подоланню комплексу меншовартості, національної неповноцінності тощо.

Установлено, що кращі представники Слобідського краю своє спілкування з молоддю не обмежували читанням лекцій лише в стінах казенних навчальних закладів: вони приймали студентів у себе вдома, забезпечували літературою, залучали до бесід на різні теми. Підкреслимо, що більшість видатних науковців, митців, просвітян – колишніх студентів Харківського університету, стверджували, що саме завдяки такому спілкуванню, участі в різноманітних дослідницьких проектах і просвітницьких заходах у них формувалася любов до України, до її історії, культури й народу.

У дисертації доведено, що одним із напрямів реалізації ідеї національної освіти в ХІХ ст. стала науково-методична діяльність професорсько-викладацького складу Харківського університету, що здійснювалась у формі укладання та видання навчальних книг і посібників, розробки нових і вдосконалення існуючих методів навчання, що набували особливого значення для розбудови нової системи національної освіти.

З’ясовано, що підготовлена на початку ХІХ ст. російськомовна навчальна література, авторами якої були знані професори Харківського університету (С. Рижський, Г. Успенський, І. Срезневський та інші), сприяла формуванню висококваліфікованих кадрів для вітчизняного громадського, промислового, освітнього й мистецького життя країни. У другій половині ХІХ ст. учені Слобідської України (О. Потебня, П. Лавровський, Д. Багалій та інші) взяли активну участь у створенні навчального фонду для різних типів навчальних закладів того часу, передусім недільних шкіл, які набували особливого значення в умовах суцільної безграмотності дорослого й жіночого населення.

Розглянуті джерела свідчать, що з метою вдосконалення вітчизняного шкільництва, розв’язання проблеми розбудови національної школи провідні харківські педагоги-науковці ґрунтовно вивчали зарубіжний досвід, порівнювали його здобутки зі станом вітчизняного шкільництва; визначали чинники, які забезпечили б високий рівень оволодіння школярами рідною мовою та успіхи з інших предметів; популяризували їх серед широкої педагогічної громадськості (І. Тимківський, В. Шихов, М. Міхновський та інші).

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що реалізація ідеї національної освіти учнівської молоді здійснювалася й у безпосередній навчально-виховній практиці вчених регіону. І. Рижський, І. Срезневський, Г. Успенський, П. Шумлянський та інші педагоги-науковці ще на початку ХІХ ст. не тільки виступали за необхідність здійснення навчання студентів рідною мовою, а й активно впроваджували її в навчальний процес університету. Зазначимо, що такі дії, незважаючи на те, що були спрямовані на захист російської мови, набули особливої актуальності в період засилля іноземних професорів й гострої боротьби з ними передових вітчизняних учених. Наприкінці досліджуваного періоду все частіше лунали заклики вести заняття українською мовою. У числі перших харківських професорів, які стали читати університетські курси українською мовою, був видатний вітчизняний мовознавець М. Сумцов.

З’ясовано, що прогресивні вчені Харківського університету постійно шукали нові форми та методи навчальної роботи з учнівською молоддю, які б сприяли формуванню в неї зацікавленості проблемами українознавства, формуванню національної свідомості. У цьому контексті привертають увагу практичні заняття, запропоновані І. Срезневським для всіх охочих студентів, починаючи з першого курсу; створений у стінах університету гурток любителів українських народних пісень, що об’єднав учнівську молодь (І. Розковшенко, брати Євецькі, О. Шпигоцький та інші), яка захоплювалася українською піснею, відшукувала й збирала її «…палко, запопадливо, сквапливо, ніби боячись щось проминути, щось утратити».

У переліку занять, спрямованих на реалізацію ідеї національної освіти, презентованих вітчизняною професурою (І. Леваковський, А. Краснов, Н. Борисяк, І. Гізе та інші) чільне місце посіли екскурсії й експедиції. Предметом вивчення учнівських мандрівок ставала Україна, її геологічні та географічні особливості, історичне минуле, культурні надбання тощо.

У процесі дослідження виявлено, що одним із напрямів реалізації ідеї національної освіти учнівської молоді на Слобожанщині ХІХ ст. стала літературно-публіцистична діяльність творчої інтелігенції регіону. Установлено, що за ініціативи вчених Харківського університету й освітніх діячів регіону стали видаватися часописи, які знайомили тогочасну громадськість з усім українським. Серед них: «Украинский вестник», на сторінках якого популяризувалися знання з історії, етнографії, географії України; «Український журнал», у якому, на думку П. Білецького-Носенка, «…відводилося поважне місце Україні»; збірники «Запорожской Старины», які стали виявом «захоплення гуртка Срезневського фольклором і козацькою старовиною», містили різноманітний матеріал пісень історичних, дум, козацьких літописів, уривків з «Истории Руссов» тощо.

У досліджуваний період у Харкові розпочався й український літературний рух, що виріс «…як природне бажання представляти українське народне життя українською народною мовою; …прагнення вивчати свою народність» (Д. Багалій). Активні представники його – П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, М. Костомаров та інші. Зазначимо, що високохудожнє слово вітчизняних митців довело значущість української мови та літератури, суттєво вплинуло на формування морально-етичних та естетичних смаків учнівської молоді в ХІХ ст., знайомило з життям, культурою українського народу тощо.

У ХІХ ст. набув значного поширення такий напрям реалізації ідеї національної освіти, як просвітницько-педагогічний, що здійснювався у таких формах, як: організація й проведення публічних народних читань для неписьменного та малописьменного населення популярних книг, статей; улаштування популярних наукових читань для учнівської молоді з метою «поповнення й прояснення гімназійного курсу»; підготовка й видання дешевих книг для простого населення; організація шкільних бібліотек. Ініціаторами їх стали провідні слобожанські науковці (Х. Алчевська, О. Ветухов, М. Маслов, М. Сумцов, В. Харцієв та інші), які об’єднувалися в організації різних типів: комітети, комісії тощо. Наголосимо, що перелічені вище форми просвітницької діяльності набували особливої значущості для «розширеня й поглибленя знань, підтримки бадьорості духу, розвитку поваги до особистості, любові до рідного слова, відчуття патріотизму тощо» (М. Сумцов).

У дисертації доведено, що музика, вокально-хорове, театральне та виконавче мистецтво стали важливою складовою навчально-виховного процесу шкіл Слобідської України ХІХ століття. Незважаючи на те, що музичну програму навчальних закладів того часу переважно становили твори російських і зарубіжних композиторів, видатні митці Слобожанщини (О. Літинський, П. Гордовський, І. Туровєров та інші) адаптували їх до особливостей українського народу, насичували народнопісенним матеріалом. Зауважимо, що в межах досліджуваного періоду чітко простежується й динаміка змісту репертуару: від народнопісенного фольклору до оригінальних творів українських композиторів – М. Лисенка, П. Сокальського, П. Ніщинського та інших.

Установлено, що важливе місце в театральних виставах, домашньому музикуванні, «просвітницьких» вечорах, які відвідувала учнівська молодь Слобідського краю, посіли народні українські пісні й танці, які знайомили юнацтво з історією України, прищеплювали любов до своєї батьківщини, сприяли формуванню національної свідомості молодого покоління.

Узагальнення результатів історико-педагогічного пошуку, аналізу джерельної бази дає підстави зробити такі висновки:

1. Установлено, що проблема національної освіти у творчій спадщини видатних діячів науки та культури Слобожанщини ХІХ ст. ще не була предметом наукового вивчення в межах історико-педагогічних досліджень. Знайдені джерела, які умовно згруповано за характером і часом їх появи на три групи (загальнотеоретичні праці з історії України; роботи, у яких висвітлюються сторінки боротьби прогресивної інтелігенції за розбудову вітчизняного шкільництва в різні історичні часи; дисертації, предметом дослідження яких стали напрями, форми та інші аспекти реалізації ідеї розбудови національної системи освіти в діяльності видатних діячів освіти, науки та культури України в цілому й Слобожанщини зокрема), не розкривають повною мірою головних положень та особливостей розвитку досліджуваного явища та мають певні недоліки.

У дисертації схарактеризовано передумови розвитку національної освіти в теорії і практиці вітчизняної педагогіки. Серед них: науково-педагогічна й художньо-просвітницька спадщина кращих вітчизняних представників політичного, громадського та культурного життя країни (Володимир Мономах, З. Копистенський, Г. Смотрицький, Г. Сковорода та інші), які порушували проблеми національної освіти, брали активну участь у її розбудові; складені й накопичені протягом багатьох століть традиції національного шкільництва; входження України до складу Російської імперії, що призвело до знищення національного шкільництва, до занепаду української мови та зумовило появу на терені України нових типів навчальних закладів.

2. Науково обґрунтовано етапи розвитку ідеї національної освіти учнівської молоді у вітчизняній педагогічній думці ХІХ століття. Перший етап – початок ХІХ ст. – 30-ті рр. ХІХ ст. – етап відродження наукового інтересу до питань національної освіти, що розвивався в контексті загальноросійського просвітницького руху. Особливістю виділеного етапу стало звернення прогресивної інтелігенції до проблеми необхідності розбудови власної системи освіти на національному ґрунті, що було зумовлено поширенням у країні ідей народності, які виникли в Європі під впливом атмосфери французької революції; доведення необхідності ретельної уваги до освіти молодого покоління, очищення її змісту від засилля іноземної (переважно французької) культури.

Суттєвою особливістю другого етапу (40-і рр. ХІХ ст. – 70-ті рр. ХІХ ст. – етап поглиблення теоретичних положень національної освіти в «рамках розгортання у громадянстві національного українського руху» (С. Русова)) стало наукове обґрунтування головних засад організації національної освіти (народність, природовідповідність, виховуюче навчання); доведення значущості рідної української мови в процесі навчання в школах України, необхідності насичення змісту освіти учнівської молоді предметами, що надавали відомості з історії України, її культури тощо.

Третій етап – 80-ті рр. ХІХ ст. – кінець ХІХ ст. – етап появи перших цілісних концепцій української національної освіти, пов’язаний із появою й обґрунтуванням цілісних теорій національної освіти, що заклали міцний фундамент для розгортання активної діяльності за офіційне утвердження національного шкільництва в Україні, для подальшого розвитку поглядів на освіту й виховання майбутнього покоління в контексті української культури.

3. Узагальнено досвід реалізації ідеї національної освіти учнівської молоді на Слобожанщині у ХІХ ст., систематизовано його провідні напрями: науково-методична діяльність професорсько-викладацького складу Харківського університету, здійснювана у таких формах, як укладання та видання навчальних книг і посібників, розробка методичних рекомендацій з метою вдосконалення вітчизняного шкільництва; навчально-виховна й літературно-публіцистична діяльність творчої й наукової інтелігенції регіону, яка суттєво впливала на формування національної свідомості учнівської молоді, на розвиток морально-етичних та естетичних смаків, знайомила з життям, культурою українського народу; просвітницько-педагогічна діяльність, що здійснювалася у таких формах, як організація й проведення публічних народних читань; улаштування популярних наукових читань для учнівської молоді; підготовка та видання дешевих книг; організація шкільних бібліотек.

3.1. Доведено, що на впровадження ідеї національної освіти учнівської молоді в практику навчальних закладів Слобожанщини в ХІХ ст. значно вплинули особистісні риси, громадянська позиція й творча діяльність видатних учених і митців Слобідського краю (Г. Квітка-Основ’яненко, І. Срезневський, А. Метлинський, О. Потебня, М. Сумцов, Д. Багалій та інші), які всупереч політичній кон’юнктурі та тяжким обставинам, пов’язаним із забороною українського слова, намагалися донести до вихованців красу й велич культури рідного народу, виховати в них любов і повагу до Батьківщини; спрямувати діяльність молодого покоління на захист її інтересів тощо.

3.2. Схарактеризовано важливу роль музично-пісенної творчості видатних митців Слобожанщини в реалізації ідеї національної освіти учнівської молоді в ХІХ ст., що було зумовлено: глибинними традиціями пісенної творчості українського народу, які стали основою репертуару всіх музичних жанрів ХІХ ст.; високим професіоналізмом митців, які працювали в навчальних закладах регіону, брали активну участь у громадському житті краю; гуманістичною спрямованістю навчально-виховного процесу та його орієнтованістю на високі морально-естетичні цінності.

3.3. У переліку знахідок минулого, що потребують свого творчого використання в практиці сучасних навчальних закладів, виділено: поглиблення змісту навчальних програм матеріалами з історії України, її культури, музично-пісенної творчості; педагогічно цінні форми роботи з учнівською молоддю, що спрямовані на формування в неї зацікавленості до минулого й сучасного України (гуртки, екскурсії тощо); творчий досвід кращих представників слобожанської інтелігенції, спрямований на формування у молоді любові до України, бажання захищати її інтереси.

Проведене дослідження не претендує на висвітлення всіх аспектів проблеми. Предметом подальших наукових розробок може стати просвітницько-педагогічна діяльність українських митців і науковців початку ХХ ст., спрямована на захист національних традицій в освіті й культурі.