ПРОФІЛАКТИКА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ УЧНІВ ОСНОВНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТ.) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження проблеми, окреслено хронологічні межі, визначено ступінь опрацювання теми, об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, схарактеризовано джерельну базу роботи, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження, указано на особистий внесок здобувача.

У першому розділі «Профілактика девіантної поведінки учнів основної школи як науково-педагогічна проблема» з’ясовано ступінь дослідженості проблеми, схарактеризовано витоки ідеї організації профілактичної діяльності з дітьми девіантної поведінки, розкрито суть основних понять дослідження.

У процесі дослідження встановлено, що зародженню та подальшому розвитку ідеї організації профілактичної діяльності з дітьми девіантної поведінки сприяли: перші наукові теорії про здоровий спосіб життя, фізичну та духовну гармонію, якої можна досягти шляхом проведення профілактичних заходів з урахуванням віку дитини й особливостей будови її тіла (Гіппократ, Аристотель, Цицерон, Гален, Авіценна); якісно новий підхід в епоху Відродження до ідеї виховання здорової, активної, духовно й фізично розвиненої особистості, позбавленої шкідливих звичок і пристрастей, заснований на визнанні людини головною цінністю (Л. Альберті, Л. Бруні, Т. Кампанелла, Ф. Рабле, В. де Фельтре); прогресивні погляди щодо виховання здорової особистості за допомогою дотримання режимних і гігієнічних вимог, організації рухливих ігор і різноманітних фізичних вправ (Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці); актуалізація наукових досліджень у галузях медицини, фізіології, психології, гігієни з проблеми зміцнення здоров’я школярів; здійснення профілактичної діяльності з підлітками, схильними до девіантної поведінки, у розвинених країнах світу (Італія, Фінляндія, Німеччина, Франція); розробка у світовій педагогічній думці принципів («утримуючого», трудового та соціального виховання; природовідповідності й культуровідповідності виховання) організації профілактичної діяльності з дітьми девіантної поведінки (Й. Гербарт, А. Дістервег, Й. Песталоцці).

З’ясовано, що в історії вітчизняної педагогічної думки проблема профілактики девіантної поведінки учнівської молоді знаходила вирішення: у роботі самодіяльних громадських організацій, які організовували процес виховання дітей, сприяли зміцненню зв’язків між школою та родиною; у діяльності земств, що очолювали профілактичну роботу в губерніях і повітах, шкіл для аномальних дітей (глухонімих, сліпих і розумово відсталих) та закладів для малолітніх правопорушників («виправних притулків»), хліборобських колоній і ремісних притулків для морально знівечених підлітків; завдяки масовому впровадженню позашкільної освіти (відкриття центрів дозвілля, народних будинків, народних університетів, народних читалень, недільних шкіл, щоденних і вечірніх шкіл та курсів для дорослих, бібліотек), визначенню ефективних форм і методів профілактичної діяльності з бездоглядними й «важкими» підлітками, удосконаленню методів індивідуальної роботи, уведенню до них елементів психоаналізу, що сприяло більш глибокому вивченню особистості та її соціальних відхилень; шляхом масового відкриття на початку ХХ ст. різноманітних науково-дослідних інститутів, кафедр, товариств і музеїв.

Як свідчить довідкова література, девіантність (від латин. deviation - відхилення) традиційно витлумачують як відхилення від норми, від правильної лінії, від головного шляху розвитку. Це поняття набуло поширення в різних галузях наукового знання – фізиці, біології, авіації, соціології, психології, правознавстві, педагогіці та деяких інших. Зокрема в педагогіці під девіантною поведінкою розуміється поведінка, яка порушує загальноприйняті в певному суспільстві моральні чи правові норми, руйнує особистість (Е. Драніщева). З’ясовано, що серед вітчизняних і зарубіжних дослідників не існує єдиного погляду щодо суті поняття «девіантна поведінка». Одні вважають, що йдеться про всі відхилення від схвалюваних суспільством соціальних норм, інші пропонують включати в це поняття тільки порушення правових норм, треті – різні види соціальної патології (убивства, наркозалежність, алкоголізм). Узагальнення наявних на сьогодні позицій дозволяє стверджувати, що в педагогічній науці набув найбільшого поширення перший із названих поглядів.

У сучасній педагогічній науці (О. Безпалько, І. Богданова, Н. Клішевич) існує класифікація видів девіантної поведінки за різними ознаками. Так, за тривалістю девіантна поведінка поділяється на тимчасову, постійну, стійку та нестійку; за рівнем організації – на стихійну, сплановану, структуровану, неструктуровану; за спрямованістю на себе та інших – на егоїстичну, альтруїстичну, експансивну, неекспансивну; за рівнем усвідомлення – на усвідомлену та неусвідомлену; за кількістю осіб – на індивідуальну та групову.

Аналіз джерельної бази (С. Бадюра, Г. Пономаренко, М. Попов, В. Оржеховська, Л. Штефан та інші) свідчить про те, що до категорії дітей з девіантною поведінкою можуть бути віднесені: діти «групи соціального ризику», важковиховувані, наркомани, хворі на алкоголізм, повії, діти, які схильні до самогубства (суїциду), неповнолітні правопорушники, діти, які постійно порушують дисципліну в школі, невстигаючі учні, другорічники, дезорганізатори.

У наукових колах (І. Богданова, О. Безпалько, І. Бех, В. Клейберг, А. Лічко, Н. Максимова, В. Мєндєлєвич, Д. Фельштейн та інші) на сьогодні вироблено п’ять теорій щодо причин девіантної поведінки: біологічну (причиною девіацій виступають особливості фізіологічної будови тіла); психологічну та психіатричну (причиною девіації є наявність психологічних комплексів, дефіцит емоційного контакту, невпевненість у собі та низька самооцінка); соціологічну (девіантна поведінка зумовлена розбіжністю між проголошеними певною культурою цілями та соціально схваленими способами їх досягнення); культурологічну (причиною девіації є конфлікт між нормами офіційної культури й субкультури); стигматизувальну (таврувальну) (девіантність не властивість особи, а наслідок соціальної оцінки певної поведінки).

Як стверджують науковці (О. Безпалько, І. Богданова, З. Зайцева, Н. Клішевич, Т. Кравчук, Б. Лазоренко, В. Оржеховська), на сьогодні в Україні є п’ять груп чинників, які сприяють появі девіантної поведінки в учнів 5-9 класів: соціально-економічні (зниження життєвого рівня населення, безробіття, доступність алкоголю та тютюну для неповнолітніх, реклама алкогольних напоїв і психоактивних речовин); соціально-педагогічні (авторитаризм батьків, помилки сімейного виховання, конфлікти з однолітками, учителями, батьками, низький статус учня в класному колективі, слабка організація позашкільної роботи); соціально-культурні (девальвація моральних цінностей у суспільстві, негативний вплив засобів масової інформації, зниження морального рівня населення); психологічні (прагнення до незалежності та нових відчуттів, нездатність прогнозувати наслідки різноманітних дій, низький рівень інтелектуального розвитку, соціальна незрілість, бажання видаватися дорослим); біологічні (порушення роботи гормональної системи організму, спадковість, негативний вплив навколишнього природного середовища).

На основі вивчення науково-педагогічних джерел другої половини ХХ століття (І. Єрмаков, Т. Кравчук, В. Крижко, Є. Павлютенков, М. Попов, М. Рижков, С. Савченко, Л. Сохань, В. Терещенко та інші) з’ясовано, що під профілактикою девіантної поведінки школярів науковці розуміють комплекс цілеспрямованих колективних та індивідуальних впливів на свідомість, почуття та волю учнів із метою вироблення в них імунітету до негативних впливів навколишнього середовища, попередження асоціальної, антигромадської спрямованості їхньої поведінки.

Історико-педагогічний аналіз, проведений з урахуванням суспільно-політичних чинників розвитку країни, нормативно-освітніх документів, що визначили зміст, напрями, принципи, форми та методи організації профілактичної діяльності з учнями основної школи, схильними до прояву девіацій в поведінці, дав підстави в межах досліджуваного періоду (друга половина ХХ століття) виокремити два етапи розвитку наукових поглядів на проблему профілактики девіантної поведінки учнів основної школи: І етап – 50-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.; ІІ етап – друга половина 80-х – 90-ті рр. ХХ ст. Виокремлені етапи суттєво не суперечать етапам розвитку педагогічної думки в Україні, розробленим О. Сухомлинською.

У другому розділі «Теоретична розробка питань профілактики девіантної поведінки учнів основної школи України (друга половина ХХ століття)» на основі узагальнення даних науково-педагогічних матеріалів, архівних документів і педагогічної преси подано аналіз розвитку теорії профілактики девіантної поведінки учнів основної школи України на визначених етапах.

На ґрунті вивчення праць науковців (С. Баранов, З. Зайцева) установлено, що в 50-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст. у педагогіці ще не використовувався термін «девіантна поведінка» (уживався тільки в соціології та психології), натомість переважали поняття «важковиховувані діти» або «відхилені від норми діти».

Аналіз науково-педагогічних джерел (С. Баранов, А. Бондар, З. Зайцева, О. Піскунов, А. Хрикін, А. Хрипкова, Г. Щукіна та інші) свідчить, що на досліджуваному етапі була вже чітко визначена мета (попередження асоціальної, антигромадської поведінки учнів) та провідні завдання (установлення постійних контактів школи з громадськістю, сім’єю, створення сприятливого середовища для виховання дитини; залучення дітей до роботи в громадських об’єднаннях, до масової позашкільної роботи й організації їх цікавого дозвілля; здійснення оздоровчих заходів у канікулярний час) профілактичної діяльності з учнями основної школи.

На цьому етапі науковцями (А. Кочкуров, З. Крилова, Л. Новікова, В. Сухомлинський, І. Огородников, Г. Юн, У. Глассер) широко розроблялися принципи, на основі яких мала б будуватися робота з учнями 5-9 класів з метою уникнення відхилень у поведінці дітей, зокрема: гуманізму, поваги та довіри, поєднання поваги з вимогливістю, виховання в діяльності, єдності виховання та самовиховання, ідейності виховання, співробітництва.

Науковцями (В. Баранов, В. Бочарова, В. Дружинін, В. Запорожченко, О. Костенко, Т. Кравчук, Б. Лазоренко, М. Плоткін, А. Пилипенко, А. Турчак, К. Флоренсова, А. Хрипкова, В. Шепель, В. Ягодинський та інші) на досліджуваному етапі визначаються основні шляхи профілактики девіантної поведінки учнів основної школи, а саме: формування духовного світу школяра, його світогляду; усебічний розвиток особистості; ознайомлення учнів як на уроках, так і в позаурочний час із питаннями здорового способу життя; організація фізкультурно-оздоровчої та спортивно-масової роботи (діяльність різноманітних секцій, проведення «Днів здоров’я»; «Олімпіад здоров’я», тематичних вечорів оздоровчої тематики, екскурсій); здійснення правової (діяльність гуртків «юних правознавців») та гігієнічної освіти школярів, статевого виховання (проведення бесід на морально-етичні теми, конференцій, диспутів); організація трудової діяльності; забезпечення засвоєння учнями знань про прийняті в суспільстві моральні норми; формування позитивних моральних якостей і звичок; залучення учнів до різних видів діяльності, особливо в позанавчальний і канікулярний час; використання методів виховного впливу (роз’яснення, переконання, вправи, привчання, настанови, умовляння, примус, побажання, поради, прохання, вимоги, заборони, осуд неправильних дій або негативних учинків без приниження людської гідності тощо).

Установлено, що на етапі, який характеризується (50-ті – перша половина      80-х рр. ХХ ст.), науковцями (І. Огородніков, Т. Коннікова, І. Мар’єнко та інші) розроблялися й груповувалися за різними ознаками методи виховного впливу. Найбільш повну й науково обґрунтовану класифікацію методів виховання особистості, яка знайшла своє широке визнання в педагогічній науці взагалі та в організації профілактичної діяльності з дітьми, схильними до прояву девіацій у поведінці, зокрема, запропонувала Т. Коннікова. Дослідниця методи виховного впливу поділила на: методи формування моральної свідомості; методи формування суспільної поведінки й організації суспільно-корисної діяльності; методи заохочення та покарання.

Значне місце в дослідженні відведено осмисленню внеску В. Сухомлинського в розробку питань профілактики девіантної поведінки учнівської молоді. Аналіз праць ученого дозволяє дійти висновку, що заслуга В. Сухомлинського в розв’язанні цієї проблеми полягала в розробці питань зв’язку школи з сім’єю, доведенні необхідності підвищення педагогічної культури батьків, обґрунтуванні ідеї «гуманної педагогіки», недоцільності використання фізичних покарань, з’ясуванні причин і факторів, що сприяють породженню негативних явищ у молодіжному середовищі (уживання алкоголю, хуліганство, недостатня організація вільного часу та деякі інші), вироблені вимог до педагогічної бесіди, відстоюванні думки про винятковість словесних методів впливу на особистість неповнолітнього.

Узагальнення поглядів З. Зайцевої приводить до висновку, що особливість досліджуваного етапу полягала й у тому, що вчителі-практики у своїй діяльності мало зверталися до використання методу заохочення.

Аналіз праць науковців (В. Бочарова, В. Дружинін, Л. Казаков, Д. Колесов, Н. Краснова, М. Плоткін, Л. Харченко) свідчить про те, що на другому етапі (друга половина 80-х – 90-х рр. ХХ ст.) розширюються завдання профілактичної діяльності з учнями, схильними до прояву девіантної поведінки (максимальне завантаження «важковиховуваних» дітей у школі й поза школою; здійснення вчителями-предметниками постійної консультативної роботи з дітьми, які не встигають у школі; забезпечення змістовного дозвілля підлітків у вечірній час та вихідні дні; організація постійно діючого лекторію з правознавства).

З’ясовано, що на цьому етапі науковцями (З. Зайцева, А. Кочетов, В. Оржеховська, М. Фіцула та інші) обґрунтовуються методи, спрямовані на корекцію поведінки особистості. Зокрема А. Кочетов визначив чотири групи таких методів: методи руйнування негативного типу характеру (метод «вибуху»; метод «реконструкції характеру»); методи перебудови мотиваційної сфери й самосвідомості (переосмислення своїх переваг і недоліків, переорієнтування самосвідомості, переконання, прогнозування наслідків негативної поведінки); методи перебудови життєвого досвіду (наказ, обмеження, переучування, регламентація стилю життя); методи попередження негативної й стимулювання позитивної поведінки (заохочення й покарання, змагання, окреслення позитивної перспективи).

У дослідженні встановлено, що на означеному етапі, на відміну від попереднього, уже масово використовується метод заохочення, особливо при роботі з «важкими» підлітками. Найбільшого поширення в цей час набули такі методи заохочення схильних до прояву девіантної поведінки учнів, як похвала, нагорода, заохочувальний запис у щоденнику, подяка, оприлюднення інформації про гідні вчинки школярів.

У третьому розділі «Соціально-психологічні аспекти профілактики девіантної поведінки учнів основної школи (друга половина ХХ століття)» схарактеризовано соціально-психологічні особливості змісту, форм і методів організації в освітній практиці України досліджуваного періоду профілактичної діяльності з учнями основної школи щодо попередження відхилень у їхній поведінці; визначено перспективи використання педагогічно цінного досвіду в сучасних умовах і прогностичні тенденції подальшого розвитку поглядів на проблему, яка вивчається, та практики її подолання.

У другій половині ХХ століття профілактика девіантної поведінки учнів основної школи вимагала відповідної підготовки педагогів і врахування соціально-психологічних аспектів у системі здійснення відповідних профілактичних заходів.

До педагогів, які займалися профілактикою девіантної поведінки учнів основної школи в 50-ті – першій половині 80-х рр. ХХ ст., належали класні керівники, учителі-предметники, піонерські вожаті, представники дитячих кімнат міліції, представники комсомольських, піонерських громадських організацій.

На досліджуваному етапі соціально-психологічні питання профілактики девіантної поведінки порушувалися при вивченні курсів «Анатомія, фізіологія і гігієна людини», «Біологія», «Фізичне виховання». На уроках з відповідних предметів розглядалися проблеми шкідливого впливу алкоголю й паління на дитячий організм; необхідності організації здорового способу життя, дотримання правил гігієни й режиму дня, статевого розвитку юнаків і дівчат та деякі інші.

Основною формою профілактичної діяльності з учнями, схильними до прояву девіантної поведінки, у 50-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст. була індивідуальна робота. До педагогічно цінного досвіду здійснення такої роботи слід віднести  закріплення за учнями так званих «шефів» – учителів, кращих комсомольців, і ведення щоденників психолого-педагогічних спостережень за такими школярами. Серед групових форм перевагу отримали години класного керівника, години спілкування, зустрічі з представниками дитячих кімнат міліції.

Установлено, що на цьому етапі школи з метою ефективної діяльності з питань профілактики девіантної поведінки учнівської молоді підтримували тісний зв’язок із батьками «важковиховуваних» учнів. Для цього створювалися батьківські університети, лекторії, клуби батьків, проводилися класні батьківські збори, листування, відвідування батьків удома, забезпечувалося ознайомлення батьків із психолого-педагогічною літературою.

Для вказаного етапу, за спостереженнями вчених (Л. Ніколаєва, В. Шепель), були характерні й суттєві недоліки, а саме: відсутність літератури з питань організації та проведення виховної роботи з учнями в позанавчальний час; невідповідність форм і методів педагогічної роботи цілям і завданням такої діяльності, індивідуальним особливостям кожного учня та конкретним умовам мікросоціуму; зневажливе ставлення вчителів до словесних методів виховання взагалі й до педагогічної бесіди зокрема.

У другій половині 80-х – 90-х рр. ХХ ст. актуалізація соціально-психологічних питань профілактики девіантної поведінки учнів була пов’язана із занепадом економіки країни, застійними явищами, які панували в суспільстві, офіційним визнанням таких негативних явищ у суспільстві, як наркоманія, алкоголізм, токсикоманія, правопорушення, злочинність, падіння інтересу учнів до навчання, зневажливе ставлення підлітків до освіти, суттєвим збільшенням дітей «групи ризику» (за офіційними даними, 1/5 частина всього учнівського контингенту) тощо.

Аналіз науково-педагогічних джерел (Г. Гусєв, Б. Кобзар, Л. Макарова, А. Нікітенко, В. Тюріна) і звітів шкіл приводить до висновку, що на етапі, який вивчається, спостерігалося збагачення змісту, форм і методів профілактичної діяльності з дітьми, схильними до прояву різних девіацій у поведінці. Зокрема профілактична робота поповнюється діагностикою девіантної поведінки; прогнозуванням шкільним психологом контингенту дітей, які можуть приєднатися до дітей девіантной поведінки; наданням психолого-педагогічної допомоги неблагополучним сім’ям; інформуванням учнів про те, куди вони можуть звернутися за соціально-психологічною, медичною та юридичною допомогою. У школі почали проводити навчально-виховні заходи антиалкогольного, антинаркотичного та антитютюнового змісту.

Установлено, що на досліджуваному етапі змінюються суб’єкти виховного впливу: офіційно в школах уводиться посада шкільного психолога та соціального педагога, створюються спеціальні служби профілактики, що працюють переважно з «важкими» дітьми та їх сім’ями й здійснюють діагностичну, перевиховну й корекційну діяльність. Масового розповсюдження набули також психолого-педагогічні служби й опікунські ради.

Особливість визначеного етапу полягає й у масовій підготовці в Україні фахівців з організації профілактичної діяльності серед молоді та підлітків. До них насамперед належали соціальні педагоги, соціальні працівники та фахівці із соціальної роботи.

З метою підвищення рівня психолого-педагогічної підготовки масового вчительства в більшості вищих педагогічних навчальних закладів було введено спецкурс «Соціально-педагогічні засади профілактики правопорушень неповнолітніх» і спеціальна педагогічна практика в макаренківських загонах і в інспекціях у справах неповнолітніх. Великою популярністю серед студентів педагогічних закладів користувалися й лекції та семінари з нетрадиційних методів лікування та підтримки здоров’я (психотерапія, аутотренінг тощо).

Досліджуваний період (друга половина 80-х – 90-ті рр. ХХ ст.) характеризується також подальшим вивченням ученими (А. Куракін, В. Турченко, А. Хрипкова) як стихійних (вулиця), так і організованих (навчальні та позашкільні заклади, радіо, кіно тощо) факторів впливу на особистість школяра.

Аналіз науково-педагогічних джерел (Н. Клішевич, І. Козубовська, Т. Кравчук, Б. Лазоренко, С. Лапаєнко, Н. Онищенко, В. Оржеховська, М. Попов, В. Терещенко, Г. Товканець, О. Удалова, М. Фіцула) свідчить про те, що на цьому етапі суттєво збагачуються й форми соціально-психологічного впливу на учнів, схильних до прояву девіантної поведінки: організація гуртків та факультативів на теми «Мистецтво бути здоровим», «Методи й системи оздоровлення», «Як стати здоровим», «Мої права й обов’язки», «Шкідливі звички, як з ними боротися» тощо; проведення зустрічей із фахівцями; перегляд телепередач оздоровчої тематики; проведення уроків питань і відповідей; обговорення новинок літератури та матеріалів зі ЗМІ щодо профілактики шкідливих звичок, зміцнення здоров’я учнів; участь у колективній творчій справі, проведення різноманітних ігор, дискусій, змагань; організація комплексного виховного впливу на мотиваційну й емоційно-вольову сферу учнів; здійснення пізнавального й емоційного впливу на учнів за посередництва змістового наповнення виховання; залучення школярів до активної діяльності за інтересами; проведення ранньої педагогічної корекції поведінки учнів; оздоровлення середовища й надання допомоги учням, які опинилися в несприятливих умовах життя й виховання, та деякі інші.

Новою формою запобігання відхилень у поведінці школярів стало створення класів здоров’я для зазначеної категорій учнів.

Під час дослідження з’ясовано, що на другому етапі, на відміну від попереднього, масово використовуються й нові методи соціально-психологічного впливу на особистість, а саме: психодрама, соціодрама, арттерапія, ігротерапія, морітотерапія, логотерапія, різноманітні тренінги «Визнай свою позицію», «Як діяти в ситуаціях ризику» тощо.

Вивчення науково-педагогічних джерел (А. Арнольдов, В. Бочарова, І. Бех, В. Бім-Бад, В. Виноградова, Л. Долинська, З. Зайцева, І. Звєрева, І. Корсун, А. Кочетов та інші) свідчить, що для досліджуваного етапу також притаманне широке використання методів вивчення дитячої особистості (метод «соціальної історії учнів», метод складання на кожного учня так званого «сімейного паспорта», який містить інформацію про склад сім’ї, її матеріальне становище, особливості стосунків між батьками й дітьми, метод складання учнями програм самовиховання; спостереження за поведінкою інших людей та аналіз їхнього способу життя; ведення кожним учнем «Паспорта здоров’я», який включав методики експрес-діагностики стану соматичного й психічного здоров’я та інші) і збагачення принципів організації профілактичної діяльності (емоційна насиченість навчально-виховного процесу, толерантність, пріоритетність загальнолюдських цінностей, соціальність, взаємна довіра, поєднання допомоги й самодопомоги тощо).

Вивчення досвіду діяльності загальноосвітніх шкіл дозволяє стверджувати, що на етапі, який вивчається, з метою профілактики девіантної поведінки учнів удосконалювалися форми роботи школи із сім’єю, зокрема індивідуальний патронат сімей; організація трудової та дозвіллєвої діяльності школярів; додаткова освіта дітей.

Установлено, що в другій половині 80-х – 90-х рр. ХХ ст. соціально-психологічні питання профілактики девіантної поведінки учнів основної школи розглядалися в основному в контексті вивчення курсів «Валеологія», «Основи безпеки життєдіяльності» та «Правознавство». У процесі опанування зазначених курсів учні ознайомлювалися зі специфікою адміністративної та кримінальної відповідальності неповнолітніх; з’ясовували особливості існування та самореалізації індивіда, групи людей у навколишньому середовищі; вивчали фізіологічні та психологічні особливості людського організму, медико-біологічні та соціальні проблеми здоров’я неповнолітніх; розглядали питання попередження небезпеки шляхом вивчення загальних закономірностей виникнення небезпек, їхніх властивостей, наслідків їхнього впливу на організм учнів, основ захисту здоров’я та життя школярів і середовища їх проживання від небезпек.

Слід звернути увагу, що в період другої половини 80-х – 90-х рр. ХХ ст. значну допомогу педагогічному колективу шкіл із питань профілактики девіантної поведінки школярів надавали культурно-просвітницькі організації, які застосовували у своїй роботі такі активні форми соціально-психологічного впливу, як: «Трибуна громадської думки», бесіди за круглим столом «Моє майбутнє», «Молодь проти наркотиків», «Молодь проти СНІДу»; диспути; обговорення книг; вечори відпочинку; зустрічі з цікавими людьми.

До недоліків в організації профілактичної діяльності з учнями, схильними до прояву девіантної поведінки, у досліджуваний період, за висновками В. Шахненка, належали: недостатня робота шкіл щодо виявлення педагогічно занедбаних учнів і неблагополучних сімей; недостатнє ознайомлення школярів із питаннями психологічного захисту й самозахисту в стресових ситуаціях; відсутність у навчальних програмах загальноосвітніх шкіл цілісної системи організації профілактичної діяльності з учнівською молоддю, схильною до прояву девіацій.

У процесі наукового пошуку доведено, що теоретичні ідеї та досвід організації профілактичної діяльності з учнями, схильними до прояву девіантної поведінки, можуть бути творчо осмислені та збережені на сучасному етапі розвитку української школи в таких напрямах: активна співпраця всіх учасників навчально-виховного процесу (учні, педагоги, батьки, громадськість); уведення в навчальні плани сучасних шкіл інтегрованого курсу «Основи здоров’я» й забезпечення школи якісними підручниками та відповідною віковим особливостям учнів навчально-методичною літературою з питань профілактики девіантної поведінки учнівської молоді; широке залучення до профілактичної діяльності працівників системи охорони здоров’я, юристів, психологів, тренерів, інструкторів зі спорту, фахівців із соціальної роботи; організація оздоровчої роботи в навчальний і позанавчальний час; організація й проведення систематичних курсів підвищення кваліфікації вчителів з обов’язковим включенням до курсової тематики питань зміцнення здоров’я, профілактики девіантної поведінки школярів; ведення учнями основної школи «Паспорта здоров’я»; складання класним керівником індивідуальної карточки учнів; відновлення та вдосконалення роботи органів шкільного самоврядування; широке залучення учнів до трудової діяльності й до участі в роботі гуртків, клубів, спортивних секцій.

Ефективність профілактичної діяльності залежить від правильного вибору форм і методів впливу. До методів, які варті свого подальшого творчого використання в сучасних умовах розвитку України, можна віднести: методи «реконструкції характеру» та «перебудови свідомості»; методи медико-психологічного впливу (психодрама та консультація-розмова).

До прогностичних тенденцій розвитку системи профілактики девіантної поведінки учнів основної школи в Україні можна віднести: інтеграційні, які пов’язані з процесами інтеграції наукових знань (медицина, право, психологія, анатомія тощо); гуманізаційні, які вимагають реалізації людиноцентричної позиції в процесі організації профілактичної діяльності; пропагандистські, що визначають проведення заходів із заохочення здорового способу життя; збагачення змісту профілактичної діяльності, що зумовлюють удосконалення форм і методів індивідуального впливу на особистість, розширення кола суб’єктів профілактичного впливу, започаткування нових форм профілактичної роботи; створення постійно діючої системи підготовки та перепідготовки кадрів із метою забезпечення професійної компетентності суб’єктів, що здійснюють профілактичний вплив на учнів основної школи.