ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні межі,
джерельну базу, методологічну й теоретичну основу, методи дослідження; розкрито наукову новизну й практичне значення
дисертаційної роботи, подано інформацію про впровадження одержаних результатів.

У першому розділі – „Теоретичні питання просвітницької діяльності українських письменників другої половини ХІХ століття” – висвітлено результати систематизації джерельної бази дослідження та ретроспективного вивчення педагогічного, історичного, філологічного аспектів означеної проблеми; на основі аналізу архівних матеріалів, історико-педагогічної, художньої літератури визначено місце українських письменників у формуванні педагогічної думки другої половини ХІХ століття, з’ясовано сутність і зміст їхніх педагогічних ідей.

Проведений історіографічний аналіз проблеми виявив наявність досліджень різних аспектів просвітницької діяльності вітчизняної інтелігенції другої половини ХІХ століття, зокрема й українських письменників, а саме: управління освітніми структурами в другій половині ХІХ століття (О. Бакуменко); діяльності в галузі жіночої середньої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ століття (Т. Тронько); діяльність земських статистичних закладів Південноукраїнських губерній у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття (О. Петров); діяльність Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства в суспільно-політичному русі України в другій половині ХІХ століття (Н. Петрук); ліберально-демократичної течії в суспільному русі України другої половини ХІХ століття – початку ХХ століття (І. Жиленкова). Але в них висвітлено, переважно, загальні аспекти становлення та розвитку суспільного руху в Україні в другій половині ХІХ століття, а просвітницьку діяльність українських письменників розглянуто крізь призму різних політичних течій.

У контексті проблеми дослідження привертає увагу й науковий доробок сучасних учених. Так, Л. Березівська розкрила питання
освітньо-виховної діяльності київських просвітницьких товариств другої половини ХІХ століття; О. Борейко вивчав просвітницько-педагогічну діяльність громадських товариств Волині в другій половині XIX – поч. XX століття; О. Друганова простежила розвиток приватної ініціативи в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ століття; С. Золотухіна розкрила сутність і зміст виховуючого навчання у вітчизняній педагогічній теорії ХІХ століття; Н. Побірченко
узагальнила педагогічну й просвітницьку діяльність Громад у контексті суспільного руху Наддніпрянської України другої половини ХІХ століття – початку ХХ століття; О. Мальцева дослідила проблеми
шкільного та сімейного виховання в спадщині видатних українських письменників ХІХ століття та ін.

У процесі історіографічного аналізу виявлено також низку наукових робіт з вивчення персоналій українських письменників другої половини XIX століття, у яких висвітлено їхні педагогічні погляди й окремі питання просвітницької діяльності, зокрема місце роду Марковичів-Маркевичів у культурно-громадському житті України (Г. Голубчик); роль О. Кониського у процесі українського націотворення другої половини XIX століття (О. Дяченко); педагогічні погляди Лесі Українки (Ю. Багаліка); у процесі аналізу історичних поглядів М. Старицького фрагментарно виокремлено його педагогічні ідеї (С. Обрусна) та ін.

Привертають увагу багатогранні сучасні наукові розвідки в галузі філології, присвячені вивченню різних аспектів українського просвітницького руху другої половини XIX століття, аналізу педагогічних ідей окремих постатей вітчизняних письменників. Ґрунтовно досліджено просвітницькі тенденції в російській та українській прозі 60 – 80-х рр. ХІХ століття (В. Зарва); становлення нової української літератури в аспекті виховання національно свідомої особистості на прикладі життя й творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка (О. Борзенко); виховну спрямованість творчості Тараса Шевченка (О. Боронь); навчально-виховне спрямування драматургії Лесі Українки (М. Cулятицький); визначено науково-теоретичні засади фольклористичної діяльності в період просвітницького руху Михайла Максимовича (В. Федас) та ін.

У ході аналізу встановлено, що на просвітницький рух в Україні значною мірою впливали історичні, суспільно-політичні й економічні чинники досліджуваного періоду. У другій половині ХІХ століття землі нашої держави належали Російській імперії й Австро-Угорській монархії, політика яких була спрямована на тотальну денаціоналізацію України: її культури, традицій, мови, школи. Соціально-економічний, політичний стан українських земель також переживав кризу. Під впливом означених чинників національно свідома інтелігенція, продовжуючи просвітницькі традиції, спрямувала свою діяльність на ліквідацію неписьменності українського народу. Ідея народної школи об’єднала кращі наукові та творчі потенціали нації, що й уможливило появу в середині ХІХ століття громадсько-педагогічного руху.

Проблемно-хронологічний та історіографічний аналіз педагогічних, історичних, філологічних джерел дозволив зробити висновок, що

просвітницька діяльність і педагогічні ідеї українських письменників другої половини ХІХ століття є багатоаспектним явищем і потребують детального вивчення.

Аналіз художньо-педагогічної спадщини українських письменників другої половини XIX століття дозволив з’ясувати їхні педагогічні ідеї. Зокрема, у повісті Т. Шевченка „Близнецы”, поезії „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…” висвітлено розуміння чинників розвитку особистості, її становлення в процесі адаптації до умов суспільства. На прикладі статей О. Кониського („Потреба морального виховання”) і П. Куліша („Викохування дітей”), а також творів І. Франка – „Грицева шкільна наука”, „Малий Мирон”, Б. Грінченка – „Дзвінок”, „Украла”, Лесі Українки – „Школа”, „В катакомбах”, „Бояриня” розкрито уявлення про мету виховання; основні напрямки виховання (моральне, естетичне, трудове, національне, громадянське, фізичне); місце виховання в розвитку особистості.

У творах М. Костомарова „Две русские народности”, „О преподавании на южнорусском языке”, „Холуй”, О. Кониського „Наські граматки”, „Про жіночу освіту”, „Потреба реформи в освіті жіноцтва” окреслено розуміння навчання як цілісного педагогічного процесу. Роль учителя-організатора педагогічного процесу, педагогічні вимоги до його особистості, стилів педагогічного спілкування показано у творах І. Франка „Shonschreiben”, „Отець-гуморист”, Б. Грінченка „Украла”, „Дзвінок”, „Екзамен”, Лесі Українки „Школа”, „В катакомбах”, „Бояриня”.

Узагальнювальний аналіз художньо-публіцистичних творів дозволив констатувати, що вітчизняні письменники другої половини XIX століття (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, А. Свидницький, І. Франко, Леся Українка, Б. Грінченко та ін.) активно працювали на ниві українського національного просвітництва, спрямовуючи власний творчий потенціал на відродження духовних традицій України, виховання національно свідомої молоді, поширення освіти серед народу, чим значно збагатили теоретичні засади вітчизняного шкільництва, зробили вагомий внесок у справу розбудови української педагогічної думки.

У другому розділі – „Досвід просвітницької діяльності українських письменників другої половини ХІХ століття” – на підставі аналізу архівних матеріалів, періодичних фахових видань, монографічних і колективних наукових робіт досліджено розвиток просвітницької діяльності українських письменників з 1857 р. і до

поч. 70-х рр. ХІХ століття, розкрито зміст просвітницької діяльності вітчизняних письменників у 70 –90-і рр. ХІХ століття, окреслено шляхи використання просвітницького досвіду українських письменників другої половини XIX століття у вітчизняній системі освіти.

Зауважимо, що розвиток просвітницької діяльності українських письменників з 1857 р. і до поч. 70-х рр. ХІХ століття характеризувався динамічністю та потужністю інтелектуальних і творчих сил. Вітчизняні письменники-просвітителі, а саме: Я. Головацький (1814 – 1888 рр.), О. Духнович (1803 – 1865), М. Костомаров (1817 – 1885 рр.), П. Куліш (1819 – 1897 рр.), Т. Шевченко (1814 – 1861 рр.) та ін., об’єднавши зусилля з провідними педагогами К. Ушинським, М. Пироговим, В. Стоюніним, досягли значних успіхів на ниві просвітництва. Активна співпраця українських письменників з вітчизняними педагогами забезпечила перших міцним теоретичним і методичним підґрунтям для активної просвітницької діяльності, що мала яскраво виражений культурницький, соціально-національний характер – поширення освіти серед народу вони розглядали як засіб боротьби нації за рідну мову, школу, культуру, традиції.

У процесі наукового пошуку було з’ясовано, що українські письменники з 1857 р. і до поч. 70-х рр. ХІХ століття у своїй просвітницькій діяльності використовували такі форми роботи, як: створення підручників українською мовою навчання, їхній друк і поширення на території українських земель; написання художніх творів, які використовували учні для додаткового читання й у школі, і поза її межами; проведення народних вистав і публічних читань; заснування й опікування недільними школами.

Зазначимо, що одним з чинників негативного впливу на розвиток просвітницької діяльності українських письменників у
60-і рр. ХІХ століття були дії з боку уряду Російської імперії, який активно впроваджував антиукраїнську політику самодержавства. Так, секретний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва (1863 р.) забороняв друкування українських книжок і релігійного, художнього, і навчального спрямування, проте ці перепони не зламали міцний національний дух вітчизняних письменників, а, навпаки, стали запорукою ґенези їхніх просвітницьких ідей з культурницької в активну громадську діяльність.

Спираючись на попередні досягнення в галузі просвітництва, українські письменники (П. Грабовський, Б. Грінченко, О. Кониський, М. Костомаров, М. Коцюбинський, П. Куліш, Леся Українка, І. Нечуй-

Левицький, Т. Рильського, М. Старицький, П. Чубинський, Ю. Федькович, І. Франко та ін.) продовжували опікуватися проблемами вітчизняного шкільництва, викладати в школах, укладати, друкувати та поширювати українськомовні підручники, перекладати їх з інших мов рідною, влаштовувати народні читання, театралізовані вистави, засновувати українськомовні періодичні видання. Така наполеглива й плідна просвітницька діяльність українських письменників викликала негативну реакцію з боку російського царату – була розпочата нова хвиля тотальних репресій і утисків, спрямованих на денаціоналізацію та нівелювання національної ідеї як домінанти українського просвітницького руху. Емський указ 1876 р. позбавив українську мову права на життя: заборонялося не лише писати, друкувати книжки українською мовою, а й увозити їх з-за кордону, заборонялися також різноманітні сценічні вистави, читання, написання текстів до нот українською мовою.

Установлено, що процес тотальної русифікації зумовив також певні особливості українського просвітницького руху. Аналіз просвітницької діяльності українських письменників 70 – 90-х рр. ХІХ століття дав підстави для висновку, що в цей період наскрізними були тенденції щодо консолідації всіх українців по обидва боки Дніпра. Шляхом поширення освіти українські письменники намагалися донести до свідомості українців, що лівобережна та правобережна території – єдина українська земля, а їх населення – єдина нація зі спільною історією, культурою, традиціями, мовою. Особливістю сутнісно-змістового компонента просвітницької діяльності українських письменників було перенесення з романтичної сфери в реалістичну; підвищення зацікавленості до етнографічних досліджень, що зумовлювалося бажанням мати автентичну історію; історичний нахил просвітницької діяльності (вітчизняні письменники шляхом пробудження історичної пам’яті народу намагалися розвинути патріотичні почуття українців, сприяти самоідентифікації кожного українця як повноправного представника своєї нації).

Просвітницька діяльність вітчизняних письменників в останній чверті ХІХ століття набула також загальносвітового наукового значення (переїзд М. Драгоманова за кордон і поширення там доробку наукової роботи українських письменників).

На підставі хронологічного аналізу з’ясовано, що у 80 – 90-і рр. ХІХ століття відбувалася політизація просвітницького руху в Україні, були засновані політичні партії: Українська народна партія, Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демократично-радикальна партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська селянська партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія самостійників-соціалістів, що стало одним із соціально-політичних чинників активної участі в цьому процесі й українських письменників.

Аналіз просвітницько-педагогічної діяльності вітчизняних письменників другої половини XIX століття дав можливість виявити позитивний досвід культурного, духовного, національного відродження української нації, який виявився в консолідації найкращих інтелектуальних і творчих сил України, у розбудові вітчизняної системи освіти шляхом використання таких форм просвітницької діяльності, як-от: народні читання, театралізовані вистави, опікування недільними школами тощо.

У ході наукового пошуку встановлено, що позитивний досвід педагогічно-просвітницької діяльності українських письменників досліджуваного періоду може бути реалізований у процесі реформування й удосконалення змісту професійної підготовки педагогічних кадрів, удосконалення методичних і організаційно-педагогічних умов підготовки фахівців з вищою педагогічною освітою. Розроблений нами спецкурс „Теорія і практика просвітницько-педагогічної діяльності українських письменників другої половини ХІХ століття” може слугувати прикладом практичного застосування педагогічних ідей і досвіду просвітницької діяльності українських письменників другої половини ХІХ століття в сучасному навчальному процесі вітчизняних вищих педагогічних навчальних закладів освіти.

Узагальнення й систематизація педагогічних ідей і просвітницької діяльності українських письменників другої половини ХІХ століття дало підстави для таких висновків:

1. У дисертації на основі проблеми дослідження просвітницької діяльності українських письменників другої половини XIX століття схарактеризовано стан її наукової розробки, осмислено й узагальнено педагогічні ідеї Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки, визначено особливості й тенденції розвитку педагогічно-просвітницької діяльності українських письменників досліджуваного періоду, з’ясовано її місце в контексті розвитку просвітницького руху в Україні другої половини XIX століття та простежено його розвиток у динаміці. Історико-педагогічний характер дисертаційної роботи зумовив необхідність структурування джерельної бази в п’ять груп, а саме: 1) архівні документи; 2) офіційні документи; 3) наукова література в галузі історичних, історико-педагогічних, філологічних (українська література) досліджень; 4) педагогічна, художня, публіцистична спадщина українських письменників другої половини XIX століття; 5) періодичні видання.

2. Системний підхід до вивчення проблеми дослідження дозволив установити, що провідною ідеєю в освітньому просторі другої половини XIX століття була національна школа, її відродження та розвиток. Об’єднання кращого наукового й творчого потенціалів нації уможливило появу в середині ХІХ століття громадсько-педагогічного руху. Проведений аналіз архівних матеріалів, періодичних видань досліджуваного періоду дав можливість стверджувати, що українські письменники активно займалися просвітницькою діяльністю: Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. популяризували просвітницьку справу, привертаючи до освітніх проблем плеяду національно свідомої інтелігенції, чим збагатили вітчизняну педагогічну думку.

3. У дисертації здійснено теоретичне узагальнення педагогічних ідей вітчизняних письменників аналізованого періоду, визначено їхній сутність і зміст. Доведено, що вони сформувалися в контексті загальноєвропейських традицій епохи Просвітництва, тому відродження й розвиток національної культури, традицій, пробудження історичної пам’яті народу, антропоцентризм свідомості можна вважати сутністю педагогічних поглядів українських письменників другої половини XIX століття. Зміст педагогічних поглядів вітчизняних письменників досліджуваного періоду становили ідеї, що відображали домінантний вплив середовища на формування особистості; важливість родинного виховання та провідну роль матері у вихованні дитини; необхідність реформування жіночої освіти; застосування в навчально-виховному процесі основних принципів дидактики. Пріоритетне місце в педагогічних поглядах українських письменників відведено особистості вчителя як організатора навчально-виховного процесу.

4. На підставі аналізу архівних матеріалів досліджено, що розвиток просвітницької діяльності українських письменників протягом визначених хронологічних меж мав певні особливості, що спричинило визначення двох періодів. Перший період охоплював час з 1857 р. до поч. 70-х рр. ХІХ століття, другий – з поч. 70-х рр. до 90-х рр. ХІХ століття.

Період з 1857 р. і до поч. 70-х рр. ХІХ століття характеризувався динамічністю та потужністю інтелектуальних і творчих сил українських письменників, а їхня просвітницька діяльність мала яскраво виражений культурницький, соціально-національний характер – поширення освіти серед народу вони розглядали як засіб боротьби нації за рідну мову, школу, культуру, традиції. У процесі роботи нами було виявлено форми просвітницько-педагогічної діяльності українських письменників, що використовувалися в період з 1857 р. і до поч. 70-х рр. ХІХ століття, а саме: написання й друк підручників українською мовою з подальшим їх поширенням на всій території українських земель; написання художніх творів для додаткового читання й у школі, і поза її межами; влаштування народних вистав і публічних читань; відкриття недільних шкіл і участь у їх роботі. Об’єктивним чинником розвитку просвітницької діяльності вітчизняних письменників у період з 1857 р. і до поч. 70-х рр. ХІХ століття стала політика тотальної русифікації з боку Російської імперії, що спричинило зміну вектора просвітницької діяльності з освітньо-культурницького спрямування на контекст громадської роботи. Період поч. 70-х рр. і до 90-х р. ХІХ століття був позначений такими особливостями просвітницької діяльності вітчизняних письменників: консолідація національних сил просвітницького руху в Україні; підвищення інтересу до етнографічних та історичних досліджень, що зумовлювалося бажанням мати автентичну історію, розумінням важливості патріотичного виховання й самоідентифікації кожного українця як повноправного представника своєї нації; політизація просвітницького руху в Україні у 80 – 90-х рр. ХІХ століття під впливом діяльності новостворених політичних партій. Просвітницька діяльність українських письменників вийшла за межі України, що пов’язано з іменем М. Драгоманова.

5. На основі узагальнення досвіду просвітницької діяльності вітчизняних письменників другої половини XIX століття окреслено можливості його використання в сучасних умовах: вивчення педагогічних ідей і просвітницької діяльності українських письменників другої половини XIX століття у методичних об’єднаннях
учителів-літераторів, що сприятиме посиленню навчально-виховного потенціалу української літератури в шкільному курсі; активне використання форм і методів просвітницької діяльності
українських письменників другої половини XIX століття сучасними письменниками, що забезпечить культивування національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань дітей і молоді на основі цінностей вітчизняної культури. Розроблений нами спецкурс „Теорія і практика просвітницько-педагогічної діяльності українських письменників другої половини ХІХ століття”, який упроваджено в процес фахової підготовки майбутніх педагогів у Луганському
національному університеті імені Тараса Шевченка та Слов’янському державному педагогічному університеті, може слугувати прикладом практичного застосування теоретичного доробку проведеного дослідження.

Дисертаційна робота не вичерпує всіх аспектів проблеми дослідження. Предметом уваги подальших наукових пошуків можуть бути педагогічні ідеї української інтелігенції в другій половині ХІХ століття, особливості її просвітницької діяльності в галузі збереження національних традицій в освіті, культурі, мові.