ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЕПІСТОЛЯРНОГО ЖАНРУ В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРАТЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, методологічну та теоретичну основу, охарактеризовано джерельну базу дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення роботи; уміщено відомості про вірогідність та апробацію результатів дослідження, а також про публікації та структуру дисертації.

У першому розділі “Аналіз ступеня дослідженості проблеми” проаналізовано стан висвітлення питання, систематизовано та узагальнено літературознавчі, філософські, психолого-педагогічні наукові праці.

Під час роботи виявлено та схарактеризовано за сутнісно-змістовним компонентом три основні напрями наукової розробки питання: 1) наукові праці в галузі літератури та української едиційної практики, у яких розкрито методолого-теоретичні засади досліджуваної проблеми; 2) наукові праці філософського та психолого-педагогічного циклу, які відображають загально-педагогічні та методичні розвідки питання; 3) історико-педагогічні пошуки, що характеризують особливості педагогічної спадщини В. Сухомлинського.

Аналіз широкого кола наукових праць із літературознавства та української едиційної практики дозволяє стверджувати, що методолого-теоретичні засади дослідження епістолярію фундаментально вивчали ще С. Єфремов, П. Куліш, І. Франко, із сучасників цією проблемою займалася Л. Лушпинська.

Доведено, що найважливішою частиною педагогічної спадщини є епістолярій – найвагоміше першоджерело для рецепції духовного світу індивідуальності, непересічної особистості. Яскравим підтвердженням цього є наукові праці Л. Вашків, Е. Вєтрової, І. Войцехівської, В. Волошиної, Т. Заболотної, А. Зіновської, М. Коцюбинської, В. Кузьменка, Л. Курило, В. Ляховицького, Л. Морозової, І. Мохнатюка, М. Назарука, Н. Павлик, Л. Проців, Ю. Шереха та ін.

Філософські та психолого-педагогічні розвідки проблеми дослідження епістолярного жанру знайшли відображення у другому напрямі наукової розробки питання, що репрезентовано науковими розвідками зарубіжних і вітчизняних дослідників: Н. Зборовської (розкриття модерної психоаналітичної цінності тексту на основі синтезу класичного психоаналізу з філософією та лінгвістикою); В. Гумбольта, М. Хайдегера, Ф. Шлеймахера (визначення сутності, змісту, філософської герменевтики – основи сучасних наукових методів аналізу тексту); Г. Богіна, Г.-Г. Гадамера, В. Дільтея, В. Кузнєцова, П. Рікьора (дослідження питань естетичної, психологічної герменевтики, герменевтики мистецтв); Б. Бім-Бада (висвітлення питання герменевтичного методу в педагогічній антропології); Т. Зирянової (розкриття педагогічного аспекту методу художньої герменевтики); Н. Петриченко (обґрунтування методики використання епістолярних матеріалів у процесі вивчення української літератури).

Третій напрям представлено значною кількістю дисертаційних досліджень, присвячених педагогічній спадщині В. Сухомлинського. Останнє десятиліття характеризується працями монографічного характеру. Доцільно зазначити праці українських сухомлиністів Г. Калмикова “Суспільство. Особистість. Взаємини. Громадянськість: Гуманістичний погляд В. О. Сухомлинського у майбутнє” (2002), В. Кіндрата “Найскладніша творчість – виховання патріота (на основі матеріалів педагогічної спадщини Василя Сухомлинського)” (2002), А. Луцюка “Василь Сухомлинський про педагогічну майстерність учителя” (2003), а також російської дослідниці В. Риндак “Уроки В. Сухомлинського” (2003).

У контексті нашого дослідження важливе значення мають наукові пошуки О. Сухомлинської (авангардне переосмислення історико-педагогічного процесу наукового доробку вчених-сухомлиністів); М. Антонця (розкриття проблеми особистісного становлення В. Сухомлинського як педагога-гуманіста); О. Сараєвої (аналіз педагогічної спадщини В. Сухомлинського); І. Старцевої (компаративне дослідження ідей і діяльності В. Сухомлинського та інших діячів світової педагогічної думки); Г. Ткаченко (висвітлення питання виховання школярів засобами слова у творчій спадщині В. Сухомлинського).

У ХХІ ст. сучасна сухомлиністика поповнилася науковими дослідженнями, що характеризуються інтеграцією філологічних і педагогічних знань. Це дисертації В. Волошиної (2006), Л. Пархети (2006). Особливий інтерес становлять окремі аспекти дисертацій Л. Заліток “Книжка як засіб виховання молодших школярів у педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського” (2011) та Р. Малиношевського “Соціально-педагогічні засади формування цілісного виховного середовища дитини у педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського” (2011).

Отже, у результаті аналізу ступеня розробки досліджуваної проблеми встановлено, що вчені спеціально не вивчали питання виховного потенціалу епістолярного жанру в педагогічній спадщині В. Сухомлинського, що й зумовило доцільність нашого наукового пошуку.

У другому розділі “Теоретичні основи розвитку епістолярного жанру в історії літератури та педагогічної думки” здійснено періодизацію та ретроспективний аналіз розвитку епістолярного жанру у філософії, літературі та педагогіці; розкрито сутність дефініцій “лист”, “епістолярій”, “епістологія”, “епістолярний жанр”, “епістолярний стиль”, “епістолографія”; уточнено категорію “епістолярний текст”, “педагогічний епістолярій”; запропоновано визначення феномену “педагогічний епістолярій В. Сухомлинського” у контексті сучасного наукового знання; обґрунтовано методику дослідження епістолярної спадщини, що ґрунтується на методологічному підході та системі наукових принципів; визначено педагогічні характеристики епістолярного жанру; представлено ґенезу педагогічного епістолярію В. Сухомлинського та розроблено її класифікацію.

Опрацювання історико-педагогічної літератури, звернення до епістолярної спадщини з урахуванням культурологічного, цивілізаційного підходів дозволило виокремити етапи розвитку епістолярного жанру в історії світової та вітчизняної літератури й педагогічної думки. В основу періодизації було покладено такі критерії: політичний та соціально-економічний стан суспільства; характер розвитку педагогічної науки; трансформації в освіті й вихованні, культурі та літературі.

І етап (Античний (VIII ст. до н. е. – V ст. н. е.)) – зародження педагогічної думки та епістолярної традиції. Характеризується динамічним розвитком від суто примітивних, інформативних епістолярних елементів до витворів літературного мистецтва. В епістології Сократа, Платона, Аристотеля та інших мислителів відзначено зародження ідеї самовдосконалення та гармонійного розвитку особистості.

ІІ етап (Середньовіччя (V – ХІІІ ст.)) – визначено часом становлення епістолярію як навчальної дисципліни з могутнім виховним потенціалом. Епістолярна творчість яскравих постатей зазначеного часу (І. Каєтані, В. Мономах, А. Монтекассіно, К. Острозький, Ф. Петрарка, І. Потій та ін.) складала неповторний характер цього матеріалу, свідчила про зростання ролі освіти та виховання. На цьому етапі яскраво окреслилися візантійській епістолярій, епістолярій Київської Русі, західноєвропейський епістолярій.

Упродовж ІІІ етапу (Відродження та Новий час (ХІV – ХVІІІ ст.)) епістолярна творчість у Європі сягнула свого апогею. “Золотий вік епістолярію” характеризується розвитком педагогічних гуманістичних течій (Ф. Прокопович, Є. Ротердамський, Г. Сковорода та ін.). Українська епістолярна проза стає рівноправним літературним жанром.

ІV етап розвитку епістолярного жанру (ХІХ – початок ХХ ст.) характеризується тенденціями формування національної ідеї та національної ментальності, розвитком і збереженням української культури як окремого, специфічного утворення. Упродовж цього етапу з’являються перші спроби української едиційної практики – публікації, редагування й коментування листування письменників. Заслуговують на увагу праці М. Грушевського, Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Кримського, П. Куліша, Лесі Українки, Т. Шевченка.

V етап (1917 – 1991 рр.) – час бурхливого розвитку суспільних наук, публіцистики, мистецтва та  педагогічної думки, сплеску самоусвідомлення нації, національної шкільної політики, пожвавлення видавничої роботи. Середина періоду характеризується епістолярною спадщиною “розстріляного відродження”, завдяки якій збереглася самобутність української мови та сила національного духу – головного імперативу епістолярію 60-их рр. ХХ ст. Серед розмаїття політичних подій, колапсу педагогічної науки середини ХХ ст. педагогічна творчість В. Сухомлинського стала початком національного самоусвідомлення та підґрунтям нової української педагогіки.

VІ етап (1991 р. – початок ХХІ ст.) характеризується кризою епістолярного жанру, переосмисленням виховного потенціалу епістолярію, аналізом українського педагогічного минулого. На цьому етапі розвитку епістології та педагогічної думки простежується підвищений інтерес до епістолярної спадщини як автентичного духовного джерела, тенденція до “гібридизації жанрів”. Проте лист, у класичній формі, втрачає значення провідного засобу спілкування, що зумовлено прогресом інформаційно-комп’ютерних та мобільно-комунікативних технологій.

Аналіз сучасних літературних та педагогічних джерел свідчить про наявність різних підходів до визначення понять: “лист”, “епістолярний жанр”, “епістолярний стиль”, “епістологія”, “епістолографія”. Зарубіжні науковці (Дж. Г. Альтман, Х. Коскенніємі та ін.) зазначають, що лист – специфічна мобільна комунікативна система, що передбачає штучно створений простір, об’єднаний спільною пам’яттю і спільним досвідом. Сучасні літературознавці (М. Баркова, Т. Лоськова та ін.) стверджують, що епістолярний жанр – результат розвитку певної групи текстів, до складу якої входять різноманітні листи, епістолярні форми в літературі, ділові та дипломатичні листи. Деякі дослідники (О. Протопопова, О. Сєдова та ін.) визначають поняття епістолярний стиль, як стилістичну особливість листів та один із різновидів письмової літературної мови. Окремі науковці (І. Войцехівська, В. Ляховицький та ін.) використовують поняття “епістолографія” для визначення листування, епістолярної спадщини, епістолярної літератури, листів, а поняття епістологія – як дисципліну, що вивчає окремий вид джерел – листи.

Кожний учений пропонував власне бачення окресленої проблеми. Проте наукові пошуки об’єднувала спільна думка, що епістолярний текст є: 1) одиницею з системи подібних одиниць письмового монологічного діалогу, учасники якого розділені часом і простором; 2) особисто-публічним спілкуванням, у якому відображено неповторну авторську й мовну особистість, її внутрішній світ, індивідуальність, своєрідність таланту, що передбачає відповідну реакцію, “враження від дотику особистості”, педагогічну сугестію, характеризується яскраво вираженою педагогічною спрямованістю та несе в собі потужний духовний, виховний потенціал.

На основі аналізу наукових джерел запропоновано авторське визначення феномену “педагогічний епістолярій В. Сухомлинського”. Це самостійна духовна цінність; унікальне емоційно-емпатійне явище, що характеризується активною громадянською позицією автора, аксіологічністю, домінантою на дитину, духовністю, здатністю вступати з іншими у віртуальний діалог, оригінальністю харизматичного, магнетичного впливу на почуття, думки читача; приклад особистісної рефлексії; модель власного самоствердження, що має яскраво виражену педагогічну спрямованість.

Вивчення джерельної бази засвідчило, що важливими сутнісними характеристиками епістолярного жанру є: потужний виховний потенціал епістолярію, який уможливлює вивчення педагогіки в просторі “художніх образів” (А. Роботова); зв’язок зі світом цінностей (вихід за межі власного “Я”, потреба в самовдосконаленні) та духовність, наближення до світу трансцендентного, екзистенційні цінності – “Істина – Добро – Краса” (В. Кузьменко); спрямованість на іншу людину (читача), здатність вступити з нею у віртуальний діалог (О. Ухтомський); культурологічний характер прикладу буття людини в культурі, вплив на почуття, думки, волю людини, педагогічна сугестія та катарсис через епістолярій (Є. Бондаревська, М. Боритко, Н. Щуркова та ін.); спрямованість на самовдосконалення та гармонізацію внутрішнього світу: досвід особистісної рефлексії, моделі власного самоствердження, самовираження, можливість візуалізації емоційних ситуацій (Є. Бондаревська).

У процесі роботи розроблено методику вивчення епістолярної спадщини. У її основу було покладено основні методологічні підходи: особистісно-орієтований (І. Бех, Є. Бондаревська, С. Кульневич, С. Подмазін, І. Якиманська та ін.), культурологічний (Г. Батищев, В. Біблер, Є. Бистрицький, Л. Буєва, та ін.), аксіологічний (К. Артамонова, І. Котова, Є. Шиянов та ін.), діяльнісний (Н. Калініченко), історичний (І. Войцехівська, В. Ляховицький, В. Сметанін та ін.), структурний (Л. Гінзбург, В. Кузьменко, Л. Курило, В. Лесін та ін.), системний (Дж. Г. Альтман, О. Галич, М. Коцюбинська та ін.).

У процесі наукового пошуку сформульовано принципи вивчення педагогічної епістолярної спадщини: історико-генетичний принцип, що уможливлює аналіз значної кількості фактів, докладну їх систематизацію; міждисциплінарний принцип, що дозволяє під час вивчення епістолярію оцінювати його у взаємозв’язку елементів, даючи цілісну характеристику джерелу; принцип емоційності передбачає збереження мови епохи, інтонації, передачу почуттів, утілення потреби в емоційному та інтелектуальному спілкуванні, враження від суспільно-політичних подій; принцип персоніфікації, що передбачає відбиток особистості автора на педагогічній думці; принцип творчості дозволяє осмислити епістолярну спадщину як засіб творчого вибудовування себе з урахуванням автентичності образу автора листа.

У дисертації обґрунтовано, що педагогічний епістолярій В. Сухомлинського є невід’ємною, органічною та інтегральною частиною (до кінця не вивченою й не проаналізованою) педагогічної спадщини митця, що доповнює її, відтворює взаєморецепцію видатного педагога з адресатом, є прикладом особистісно-публічного спілкування. Педагогічний епістолярій В. Сухомлинського мобілізує уяву і творчі можливості реципієнта, розкриває простір і час, генерує живі картини (учителів, батьків, дітей), здійснює зв’язок часів, налаштовує на співпереживання, мобілізує досвід читання, активізує його сприймання, відчуття, громадську позицію.

У процесі роботи здійснено класифікацію листів В. Сухомлинського за тематикою (творчі плани на майбутнє; коментарі до книжок, наукових публікацій та їхня власна оцінка; поради вчителям, батькам; подробиці щоденного життя; спогади зі свого минулого; глибокі особисті переживання) та адресатом (листи до директорів шкіл, психологів, учителів, вихователів; листи до учнів та їхніх батьків; листи до друзів-однодумців; листи до членів родини).

У третьому розділі “Зміст виховного потенціалу епістолярної спадщини В. Сухомлинського” на основі педагогічного аналізу епістолярної спадщини видатного педагога висвітлено методи, прийоми та зміст виховного потенціалу епістол митця до власних нащадків, учнів та їхніх батьків, колег, науковців тощо.

Проведений аналіз свідчить, що епістолярна спадщина великого вченого містить у собі потужний виховний потенціал, який ґрунтується на глибоких педагогічних принципах, а саме: гуманізмі, демократизмі, природовідповідності, зв’язку теорії та практики, культуровідповідності, безумовному позитивному ставленні до особистості, позитивних якостях дитини, поєднанні поваги з вимогливістю до вихованця, поєднанні педагогічного керівництва з розвитком ініціативи та самодіяльності вихованців, прихованості виховних впливів, систематичності та наступності виховання, єдності й послідовності виховних впливів, емоційності виховання, урахуванні вікових та індивідуальних особливостей вихованців.

Епістолярій педагога-новатора пронизаний гуманістичними поглядами, спрямованими на виховання моральних цінностей у дітей та молоді, формування національної свідомості та чіткої громадянської позиції. На основі аналізу “Листів до сина”, “Листа дочці”, “Листа до дочки” та інших архівних матеріалів (епістол) було визначено такі методи виховання: методи впливу на особистість (сугестія (навіювання), розповідь, роздум, переконання, заохочення, покарання, оцінювання та ін.); методи організації поведінки (власний приклад, порада, натяк, прохання, вправи у правильному вчинку, привчання та ін.); метод системного виховання цінностей; метод долання життєвих випробувань; метод участі в доброчинній діяльності та жертовність; виховні прийоми: первинне засвоєння інформації, пояснення, підбадьорювання, іспит моральної зрілості, самоаналіз (рефлексія), самовиховання, самоконтроль, самодисципліна тощо.

Епістолярний жанр у педагогічній спадщині В. Сухомлинського та його виховний вплив є актуальною проблемою для розвитку сучасного процесу модернізації освіти та пошуку нових шляхів у формуванні моральних якостей молодого покоління.

Теоретичні положення й фактологічний матеріал дослідження втілено у змісті авторського спецкурсу “Виховний потенціал епістолярної спадщини В. Сухомлинського” задля уведення до навчальних планів і програм педагогічних навчальних закладів усіх рівнів акредитації та закладів післядипломної освіти. Студіювання виховного потенціалу епістолярної спадщини В. Сухомлинського викладачами вищих навчальних закладів, студентами, учителями відбувалось крізь призму досягнень сучасної вітчизняної педагогічної теорії та освітньої практики. Програма спецкурсу створена відповідно до загальнопедагогічних вимог та за кредитно-модульним розподілом навчального матеріалу.

Аналіз упроваджених ідей В. Сухомлинського та досвід їх застосування свідчить про виховний потенціал, який ґрунтується на педагогічних принципах та розкривається в методах і прийомах виховання, що мають вагоме наукове значення для розвитку сучасної як вітчизняної, так і зарубіжної педагогіки.