РОЗВИТОК СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, задачі, предмет, об'єкт та методи дослідження, висвітлено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, їх апробацію, наведено відомості про публікації автора, структуру та обсяг дисертації.

В першому розділі «Теоретико-методологічні засади управління охороною навколишнього природного середовища» розглянуто теоретичні основи формування та розвитку системи управління охороною навколишнього природного середовища, досліджено законодавче забезпечення процесу управління охороною навколишнього природного середовища та висвітлено зарубіжний досвід у цій сфері.

Управління охороною навколишнього природного середовища в Україні визначається, формується і  регламентується Законом України  "Про  охорону  навколишньої  природного  середовища", згідно якого це вид діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування й об'єднань громадян, який спрямований на забезпечення суспільних відносин щодо використання та охорони об'єктів екологічного права й дотримання ними встановлених еколого-правових норм. Однак імплементація засад еколого-збалансованого природокористування вимагає поглиблення наукових розробок в напрямку дослідження шляхів активізації подальшого розвитку системи управління охороною навколишнього природного середовища (СУОНПС).

Встановлено, що передумовами даного процесу є вимоги Національної концепції сталого розвитку, Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища України, Стратегії національної екологічної політики та Методичних рекомендацій щодо формування регіональних стратегій розвитку, а також  комплекс методів, процедур, процесів, рекомендацій, що містяться в Міжнародних стандартах ISO серії 14000, і які доцільно використовувати в якості методичної основи.

Опираючись на першорядні міжнародні програмні документи та існуючі національні методики щодо формування регіональних стратегій розвитку, встановлено, що імплементацію моделі сталого розвитку, яка б враховувала усі національні інтереси, необхідно впроваджувати, перш за все, на регіональному рівні, де інертність процесів не така висока, ніж на макрорівні, однак можливість оперативного реагування значно вища. Крім того, на регіональному рівні більш тісним є зв'язок між екологічними процесами та соціально-економічними.

В дисертаційній роботі поняття «система управління охороною навколишнього природного середовища регіону» розглядається як просторова багаторівнева система управління відносинами між суб'єктами виробничої та невиробничої сфер, щодо нівелювання негативних результатів їх діяльності, шляхом реалізації заходів зі збереження та відтворення природного середовища та його компонентів на регіональному рівні.

Досліджуючи теоретичні засади подальшого розвитку управління охороною навколишнього природного середовища, розглянуто основні функції та завдання СУОНПС, реалізація яких повинна базуватися на принципах природо-господарської збалансованості, комплексності, програмно-цільової направленості, економічної зацікавленості та відповідальності, демократичного централізму, оптимальності, неперервності планування, опори на екологічну свідомість та економічного мотивування природоохоронної діяльності. Доведено, що кінцевою метою СУОНПС є мінімізація негативних впливів господарської діяльності на навколишнє при­родне середовище, досягнення високого рівня екологічної без­пеки в межах досліджуваного регіону.

Оскільки СУОНПС розширює межі та завдання управлінської діяльності на засадах сталого розвитку, вбачаємо необхідність у виокремленні нових функцій управління охороною навколишнього природного середовища: екологічне планування, екологічний інжиніринг, екологічний аудит, екологічне страхування, екологічний облік, екологічний маркетинг, екологічна сертифікація та екологічне оподаткування.

В ході дослідження аргументовано, що розвиток СУОНПС повинен відбуватися шляхом врахування екологічного імперативу розвитку регіону, в основі якого чітко визначена та законодавчо задекларована на еколого-економічних засадах система обмежень розвитку територіальних угрупувань згідно національних інтересів та міжнародних вимог.

Встановлено, що на сучасному етапі екологічний імператив розвитку регіону передбачає три аспекти: навколишнє середовище як природно-ресурсний потенціал, навколишнє середовище як сфера життєдіяльності людини та навколишнє середовище як фактор економічного розвитку регіону.  Відповідно до цієї точки зору перший аспект передбачає при переході до моделі сталого розвитку окремої адміністративно-територіальної одиниці постійне відстеження та оцінку стану та динаміки природного потенціалу, в тому числі – ємності екосистем.

Другий аспект передбачає реалізацію заходів щодо поступового зниження антропогенного тиску на природне середовище, створення умов для зростання ємності середовища існування з відновленням природних екосистем території до рівня, що гарантує стабільність навколишнього середовища, захист біорізноманіття та збереження здоров'я людини. Третій аспект узагальнює всі системні характеристики екологічного компоненту в цілому і реалізується в процесі розробки і здійснення екологічної політики на основі екологічного імперативу.

В роботі досліджено повноваження органів державного управління в сфері охорони навколишнього природного середовища та основні законодавчо-нормативні акти, що регулюють систему взаємовідносин щодо використання, охорони та відтворення природних ресурсів та виявлено, що істотним недоліком правового регулювання є розпорошеність правових приписів  щодо здійснення  екологічного управління в численних актах екологічного законодавства.

Доведено, що регіональна (місцева) екологічна політика повинна підтримуватися на національному рівні через зміцнення і вдосконалення законодавчої і нормативної бази в сфері охорони навколишнього середовища, розробку національних стратегій, програм і планів, інтеграцію природоохоронних вимог у напрямі розвитку секторів економіки і соціальної сфери, розширення двосторонньої і міжнародної співпраці, залучення технічної допомоги та інвестицій.

З позиції системного аналізу виявлено, що станом на сьогодні частково зберігається становище, за якого відсутні реальні важелі економічного стимулювання екологічно безпечної діяльності; неузгоджені, а часто навіть суперечать один одному відомчі нормативно-правові акти; суб’єкти господарської діяльності економічно не зацікавлені в підвищенні екологічної безпеки виробництв, застосуванні ресурсо- та енергоефективних технологій; відсутня взаємодія органів державного управління, приватного сектору, науки, фінансових установ; існує невідповідність між ступенем суспільної небезпечності екологічних правопорушень і мірами юридичної відповідальності.

У результаті дослідження тенденцій формування та розвитку системи управління навколишнім природним середовищем у розвинутих країнах Європи, Японії та США розкрито, що сформований у більшості країн світу механізм управління охороною навколишнього середовища відзначається високим організаційним рівнем, гнучким управлінням та застосуванням адміністративно-правових методів у поєднанні з фінансово-економічним стимулюванням, активним використанням найновіших досягнень науково-технічного прогресу.

На основі досвіду зарубіжних країн обґрунтовано, що розвиток  СУОНПС на засадах сталого розвитку та з врахуванням регіональних особливостей сприятиме досягненню національних природоохоронних цілей, зокрема: об'єднанню економічних, соціальних та екологічних чинників із загальними принципами та методами управління; стабілізації та наближенню стану навколишнього природного середовища до рівня, безпечного для життєдіяльності населення; усунення прямого зв’язку між економічним зростанням та погіршенням стану навколишнього природного середовища; упровадженню дієвої системи інформування населення з питань охорони та збереження навколишнього природного середовища, екологічної політики та сталого розвитку.

В другому розділі «Оцінювання стану навколишнього природного середовища» проводиться аналіз рівня антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище України, виявлення проблем охорони навколишнього природного середовища регіону та фінансово-економічного забезпечення процесів управління охороною навколишнього природного середовища.

Розгляд існуючих методичних підходів до оцінки стану навколишнього природного середовища показав, що даний процес є складним і комплексним завданням, адже потребує проведення одночасного дослідження інституціональних та нормативно-правових засад, а також змін у використанні й відтворенні основних складових навколишнього середовища (атмосферного повітря, ґрунтів, водного середовища, біо- та ландшафтного різноманіття).

В межах проведеного дослідження проаналізовано існуючу СУОНПС та рівень антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище в Україні. Виявлено, що соціально-економічні реформи в країні відбуваються без достатнього врахування екологічного чинника, що призводить до подальшого погіршення екологічного стану, сповільнення необхідних змін у законодавстві, послаблення дієвості контролю за дотриманням екологічних вимог. Усі ці фактори зумовлюють істотне зниження ефективності управління в галузі охорони навколишнього середовища на державному та регіональному рівнях.  

Аналіз результатів дослідження дозволяє стверджувати, що рівень забруднення навколишнього природного середовища України, її повітряного басейну, земельних і водних ресурсів набув критичних розмірів. Так, в процесі суспільного виробництва щорічно використовують біля 1,5 млрд. т. природних ресурсів, що в розрахунку на душу населення складає майже       30 тонн. Промислові підприємства і транспорт викидають близько 6 млн. тонн шкідливих речовин чи майже 157 кг в розрахунку на кожного жителя країни. Найбільший обсяг викидів припадає на Донецько-Придніпровський регіон – 79% від загальної кількості викидів по країні. Щорічно у водні басейни України викидається більш як 14 млрд. м³ стічних вод, в свою чергу найвищі показники скидів забруднених вод на одного жителя країни мають Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька області, найнижчі – Тернопільська, Хмельницька, Київська області.

Оцінка еколого-економічного стану Рівненської області дозволяє стверджувати, що Рівненщина належить до регіонів України з помірним рівнем промислового навантаження і забруднення довкілля. Забруднення навколишнього природного середовища області характеризується територіальною диференціацією. Найбільш забрудненою є центральна частина області (м.Рівне, Рівненський, Здолбунівський, Костопільський райони), де розміщені потужні промислові підприємства.