У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, висвітлено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі «Теоретичні засади дослідження міжнародної екологічної політики» досліджено генезу теоретичних поглядів на довкілля як фактор економічної системи, надано визначення поняттю «міжнародна екологічна інтеграція», а також розкрито особливості світових інтеграційних процесів в контексті сучасних глобальних екологічних викликів.
Сучасні екологічні проблеми певною мірою породжені відставанням економічної думки. Врахування природного середовища як фактору економічної системи набуло системного характеру лише в 60-х роках минулого століття. У 70-і роки ХХ століття, коли відбулося різке загострення численних екологічних проблем, перед економічною наукою постало завдання врахування тенденцій еколого-економічного взаємозв’язку і розробки принципово нових концепцій розвитку. Саме тоді виникли основні напрями у вивченні взаємодії економіки та довкілля, від вкрай техноцентристського до вкрай екологоцентристського.
Логічним продовженням осмислення природокористування як сфери економіки стала поява специфічної галузі економічної науки – економіки природокористування.
Сучасне розуміння взаємовідносин людини і природи знайшло своє відображення у формуванні декількох концепцій еколого-економічного розвитку суспільства. Найбільш відомими з них є: фронтальна економіка, екотопія, концепція охорони навколишнього середовища, концепція обмеженого розвитку і концепція гармонійного розвитку суспільства і природи. Сьогодні екологічна політика більшості розвинених країн світу проводиться в рамках концепції сталого розвитку (sustainable development), поєднуючи елементи концепцій обмеженого і гармонійного розвитку, відповідно до сучасних реалій глобальної економіки.
Сьогодні стає очевидним, що науково-технічний прогрес призводить не до послаблення залежності суспільного розвитку від природних умов, а до діалектичних змін і ускладнення цієї залежності. Оптимальні темпи росту виробництва обумовлені формою та ступенем господарської експлуатації природних ресурсів і цілеспрямованої діяльності з їх охорони й відтворення. Як наслідок, виникає об’єктивна необхідність розглядати суспільне виробництво як елемент функціонування біоекономічної системи, в якій зазнають взаємного впливу економічні, соціальні і біологічні процеси.
Статус-кво, що склався в сучасному світі, серйозно загрожує існуючим на землі екосистемам. Однак більшість національних урядів надто прагнуть задовольнити інтереси національної промисловості і будуть і в подальшому захищати її від «дорогих» екологічних вимог. Характер та масштаб екосистемних процесів та наслідки змін, що відбуваються у них внаслідок втручання людини, сьогодні практично виключають можливість проведення окремими економічними суб’єктами або навіть державами заходів природоохоронного спрямування, які були б ефективні для підтримання глобальної екосистемної рівноваги.
Міжнародне співробітництво в галузі природоохоронної політики - комплексний процес, основи якого були закладені ще в 50-х роках ХХ століття. Основними напрямами цієї співпраці є:
·охорона природних систем, що не зазнали значного впливу господарської діяльності і сприяють підтриманню планетарної екологічної рівноваги;
·збереження важливих природних об'єктів, охорона біологічного різноманіття як найважливішого чинника функціонування біосфери;
·оздоровлення навколишнього природного середовища у випадках, коли господарська діяльність людини викликає несприятливі зміни у ньому;
·створення ефективної системи міжнародної екологічної відповідальності за техногенні дії, які можуть спричинити деградацію навколишнього середовища.
Враховуючи величезне значення, якого набувають нині у міжнародній політиці імперативи природоохоронного характеру, в дисертації пропонується виділити екологічну складову світових інтеграційних процесів у окремий їх напрям. Зокрема, запропоноване наступне визначення поняття «міжнародна екологічна інтеграція»: міжнародною екологічною інтеграцією можна назвати свідомий та керований процес зближення, взаємопристосування та кореляції роботи систем державного управління різних країн, що має на меті підвищення ефективності та розширення масштабу національних заходів природоохоронної політики за рахунок об’єднання ресурсного, фінансового, наукового тощо потенціалу цих держав.
Провідну роль в координації процесів міжнародної екологічної інтеграції відіграють ООН та її спеціалізовані установи, що закріплено в Статуті організації. В даний час ООН є центром зосередження різноманітних форм природоохоронного співробітництва держав світу.
Очевидно, що система міжнародної торгівлі та навколишнє середовище взаємозв'язані на самому початковому рівні, оскільки будь-яка економічна діяльність ґрунтується на використанні довкілля, а торгівля забезпечує процеси переміщення, обміну і використання його ресурсів та факторів. Тенденція до інтеграції екологічних положень в торговельну політику, започаткована у 70-ті роки ХХ сторіччя, особливо посилилася в останні роки. Згідно з базою даних СОТ з регіональних торговельних угод (РТУ), із 26 угод, які набрали чинності в 2008-2009 роках, 23 містять ті чи інші зобов'язання, пов'язані з охороною довкілля.
В дисертації висловлено думку про те, що ймовірним в найближчі роки є черговий сплеск числа регіональних і двосторонніх преференційних угод, у рамках яких країни будуть вирішувати ті питання, з яких вони не змогли домовитися в СОТ. Включення положень, пов'язаних із охороною навколишнього середовища, в РТУ сприяє взаємній підтримці торгової та екологічної політики, що вкрай важливо для досягнення умов стійкого розвитку. Крім того, це поліпшує міжнародні екологічні стандарти, розширює міждержавне співробітництво в галузі охорони довкілля. Для деяких країн сам процес переговорів щодо РТУ став двигуном реформ національної екологічної політики та сприяв розвитку інституційної співпраці економічного та природоохоронного блоків.
На сучасному етапі міжнародного співробітництва у сфері екології міждержавна кооперація продовжує активно розвиватися. Нині налічується понад 1600 багатосторонніх конвенцій та угод і понад 3000 двосторонніх договорів, частково або повністю присвячених охороні довкілля. Включення природоохоронних вимог до міжнародних угод приносить їх учасникам ряд потенційних переваг: сприяє взаємній підтримці торгової політики та політики щодо захисту навколишнього середовища, зміцнює застосування міжнародного природоохоронного законодавства, сприяє підвищенню рівня екологічних норм, встановленню або зміцненню екологічного співробітництва за участі громадськості.
В другому розділі «Механізми розвитку спільної екологічної політики Європейського Союзу» розглянуто галузеву та інституціональну структуру екологічного управління ЄС, досліджено ключові економічні механізми його здійснення та визначено перспективні напрями подальшого розвитку європейської екологічної політики, а також розраховано обсяг потенційної економії фінансових ресурсів в країнах Євросоюзу за рахунок впровадження заходів із адаптації до кліматичних змін у середньостроковій та довгостроковій перспективі.
Масштаб екологічних проблем в Європі та транскордонний характер екосистемних процесів зумовили необхідність розвитку співпраці між країнами регіону у природоохоронній сфері. Співробітництво у галузі охорони довкілля та раціонального природокористування являє собою окремий напрямок європейських інтеграційних процесів. Створення на рівні Європейського Союзу спеціалізованих компетентних органів та делегування ним національними урядами повноважень у сфері екологічної політики, зокрема щодо встановлення спільних екологічних нормативів та цільових показників, розподілу фінансових ресурсів дає підстави стверджувати, що на сьогоднішній день країни ЄС здійснюють спільну екологічну політику, яка ґрунтується на принципах, закріплених в Амстердамському договорі:
·принцип попередження екологічної шкоди;
·принцип обережності дій;
·принцип ліквідації наслідків та відшкодування збитку довкіллю;
·принцип «забруднювач платить»;
·принцип загальної екологічної орієнтованості господарської діяльності.
Включення екологічних пріоритетів до числа стратегічних задач ЄС відбувалося поетапно. В дисертації запропоновано початком п’ятого (сучасного) етапу розбудови екологічної політики Євросоюзу вважати 2000 рік – рік прийняття Лісабонської стратегії розвитку ЄС, оскільки в ній фактично вже було втілено головний принцип майбутньої Стратегії ЄС у сфері сталого розвитку, схваленої на сесії Ради Європи в Гетеборзі в 2001 році - урахування екологічних чинників нарівні з економічними і соціальними при розробці та прийнятті рішень.
