| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та завдання, об’єкт і предмет дисертації, визначено методологічну основу і методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну та розкрито практичну значущість одержаних результатів.
У розділі 1 » розглянуто суть і значення міжнародної торгівлі в глобальній економіці, механізми регулювання міжнародних потоків товарів і послуг, наслідки лібералізації торгівлі для різних країн світу.
Аргументовано, що саме міжнародна торгівля забезпечує матеріальне підґрунтя міжнародних економічних відносин, обумовлюючи в такий спосіб зростаючу інтеграцію національних господарств до глобальної економіки, формування якої безпосередньо випливає з подальшого поглиблення міжнародного поділу праці. При цьому, доведено, що чим більше країни подібні в забезпеченості ресурсами, технологіями, тим більшу частку між ними буде займати внутрішньогалузева торгівля, яка в подальшому являтиметься характерним критерієм виходу країни на світові ринки.
У процесі узагальнення та систематизації теорій міжнародної торгівлі було встановлено, що в основі продукування нових концепцій лежать спроби економістів різних генерацій пояснити особливості розвитку двостороннього торговельно-економічного співробітництва. Зокрема, представники меркантилістської теорії, Т.Мен, А.Монкрет’єн, В.Петті (XV-XVII ст.), обґрунтовували необхідність товарообміну між сусідніми державами за умов підтримки ними активного торговельного балансу. Представники класичної теорії А.Сміт та Д.Рікардо (XVIII-XIX ст.) були переконані, що сусідні держави повинні спеціалізуватись на тих товарах, у виробництві яких вони мають абсолютні та відносні переваги, причому необхідною передумовою товарообміну між ними буде вільна торгівля. Натомість засновники неокласичної теорії Е.Хекшер та Б.Олін (20-60 –ті р.р. XX ст.) наполягали на тому, що у торгівлі між двома країнами вирішальну роль має відігравати притаманна їх господарствам комбінація факторів виробництва.
У розробленій на початку 60-х рр. XX ст. М.Познером теорії технологічного розриву різні результати економічної діяльності двох сусідніх країн ув’язувались з відмінностями в їх інноваційному розвиткові. У теорії життєвого циклу Р. Вернона (70-ті-80-ті роки XX ст.) було доведено, що активний розвиток торгівлі між сусідніми країнами може розпочинатися на етапі зрілості товару, стверджуючи при цьому, що процес падіння виробництва супроводжуватиметься зменшенням обсягів експорту більш високими темпами. П. Кругман та К. Ланкстер (80-90-х рр. XX ст.) аргументовано наголошували, що саме застосування новітніх технологій у виробництві сприятиме його розширенню та зменшенню непродуктивних витрат у двосторонніх економічних відносинах. У теорії конкурентних переваг, запропонованої М.Портером (90-ті рр. XX ст), дво- або багатостороннє співробітництво, розглядалось як таке, що максимально сприяє кластеризації підприємств в прикордонній зоні. Пояснити суттєві зміни в глобальній економіці та їх моделюванні на міжкраїновому рівні була покликана неоекономічна теорія (неоекономікс) започаткована Х. Сібертом та Л. Лейонхуфвудом у XXI ст., суть якої полягала в тому, що максимізувати ефект від розширення міжнародної торгівлі можливо за умови управління глобальним попитом та глобальною пропозицією. Такі зміни в сучасній системі світового господарства неодмінно спричиняють швидкі трансформаційні зрушення в методології, оскільки, за Х. Сібертом та Л. Лейонхуфвудом, відтепер формування цих нових для розуміння глобальних категорій обумовлює потребу створення наднаціональних інституцій регулювання потоку капіталів, товарів, послуг та інформації.
У дисертації також були ідентифіковані рівні регулювання міжнародної торгівлі (корпоративний, національний, міжнаціональний, наднаціональний та глобальний), виокремлені механізми, інструменти впливу на темпи, пропорції та структуру торгівлі кожного з них. Разом з тим було доведено, що за мірою впливу на міжнародну торгівлю найважливішим є національний рівень, що пояснюється відповідною пріоритетністю держави з-поміж інших суб’єктів міжнародних економічних відносин (фізичних та юридичних осіб, міжнародних організацій). Підкреслено, що принципи, які впливають на формування передумов міжнародного співробітництва, можуть з часом зазнавати змін в залежності від вектора геополітичної орієнтації.
Установлено, що подальша трансформація світового господарства визначається домінуванням трьох глобальних тенденцій: регіоналізації, лібералізації та інтеграції. При цьому лібералізація в сучасних міжнародних економічних відносинах відіграє подвійну роль, адже, з одного боку, вона є важливим процесом, що супроводжує глобалізацію, а з другого – є необхідною базою для економічної інтеграції. Отже, характерною рисою сьогодення все частіше стає не конфронтація, а поглиблення міжнародного співробітництва на основі узгодження економічних інтересів. З огляду на це лібералізацію можна розуміти як процес відкриття національного ринку через зниження або усунення тарифних та нетарифних торговельних перешкод, стандартизацію митних процедур, удосконалення торговельної інфраструктури. Натомість економічна інтеграція більш пов’язана з міжнародним поділом праці, формуванням єдиного наднаціонального господарського середовища, появою спільних узгоджених механізмів економічного регулювання.
Показано, що інституціональну основу сучасної економічної лібералізації становлять міжнародні організації, агентства, комісії, такі як: конференція ООН з питань торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Міжнародний торговий центр (МТЦ), Міжнародна торгова палата (МТП). На регіональному рівні зменшення торговельних перешкод досягається в рамках двосторонніх преференційних угод та інтеграційних об’єднань, а на світовому – завдяки діяльності системи ГАТТ/СОТ.
У роботі було визначено, що вступ країн із транзитивною економікою до СОТ має позитивні наслідки для їх економік, які напряму випливають із нового статусу цих держав. Було встановлено, що країни беручи на себе обов’язки надання пріоритету використання міжнародних стандартів, технічних регламентів та процедур оцінки відповідності, неодмінно дбатимуть про модернізацію економіки через нарощування власного експортного потенціалу.
У розділі 2 «Аналіз торговельно-економічного співробітництва України та Румунії в контексті їх членства в СОТ» виокремлено етапи еволюції торговельних відносин між Україною та Румунією, проведено аналіз основних тенденцій і динаміки розвитку торговельно-економічного співробітництва між двома країнами, досліджено рівні відкритості економік України та Румунії в процесі у них.
Автором виокремлено, на підставі критеріїв історико-політичної обумовленості, масштабності, динаміки та структури, а також специфіки регулювання, п’ять етапів розвитку українсько-румунських відносин: етап соціалістичної економічної інтеграції, що характеризувався нарощуванням обсягів експортно-імпортних операцій з домінуванням продукції машинобудування та технологічного обладнання; трансформаційний, що вирізнявся припиненням традиційних експортно-імпортних відносин під впливом дезінтеграційних процесів; пострансформаційний, найсуттєвішою ознакою котрого стало часткове відновлення товарообміну переважно на прикордонній основі; євроінтеграційний, що ознаменувався вступом Румунії до ЄС (2007), а України до СОТ (2008) та імплементацією у взаєминах європейських правил та норм, а також регулятивним впливом СОТ на двосторонні економічні відносини; глобально-інтеграційний (розпочався у 2009 році і триває нині), найважливішими рисами котрого є негативний вплив кризи, завершення переговорів щодо створення між Україною та ЄС ЗВТ+, формування стратегічних пріоритетів розвитку торговельно-економічного співробітництва між двома країнами та реактивація їх інституційного супроводу.
Було констатовано, що протягом 2005–2010 рр. торговельні відносини між Україною та Румунією розвивались достатньо динамічно, зокрема зовнішньоторговельний оборот (ЗТО) країн у сукупності збільшився на 15,27 %, коефіцієнт приросту ЗТО у 2007 та 2008 роках також зріс і становив відповідно 85,8 % та 99,7 %. Проте у 2001–2008 рр. торговельний оборот збільшився у 7 разів, сягнувши 2 млрд дол. США, а вже у кризовому 2009 р. він зменшився втричі, серйозно зашкодивши розвитку українсько-румунських торговельно-економічних відносин. І хоч наступна поступальна динаміка 2010 та 2011 рр. дозволила все ж таки наростити обсяги експортно-імпортних відносин, утім досягти рівня 2008 року за обсягами зовнішньоторговельного обороту двом країнам не вдалося.
Виявлено, що сировинна спрямованість українського експорту зумовила його вразливість до коливань цін на світовому ринку. Висока енергомісткість чорної металургії та хімічної промисловості спричинила залежність експорту від постачань імпортних енергоносіїв, що унеможливило надходження валютних коштів, які були одержані від експорту на технологічне оновлення виробництва. Доведено, що за період 2005–2010 рр., експорт товарів та послуг України перевищував 48 % ВВП, що спричинило високу залежність зростання цього показника від коливань світової кон’юнктури, обмінних курсів та кризової динаміки країн-партнерів
|
