У першому розділі "Концептуальні засади фінансового потенціалу економічного зростання" поглиблено теоретичні основи фінансового потенціалу; розкрито інституційні засади формування та реалізації фінансового потенціалу економічного зростання; проаналізовано роль та функціональне призначення фінансового сектору в забезпеченні економічного зростання.
Методологічною основою дослідження фінансового потенціалу економічного зростання є вчення про фінанси, їх роль у суспільному відтворенні. Фінансовий потенціал як сукупність наявних та потенційних фінансових ресурсів, що є матеріально-речовим втіленням фінансів, має дуалістичну природу, позаяк він є одночасно наслідком і передумовою виробництва ВВП.
Встановлено, що еклектизм підходів щодо суті "фінансового потенціалу", його складу і співвідношення з іншими економічними поняттями призводить до виникнення термінологічної плутанини, суб'єктивізму, а інколи й упередженості у трактуванні цієї дефініції та утруднює її подальше практичне використання.
На основі теоретичного узагальнення понятійно-категорійного апарату дослідження фінансового потенціалу у роботі виділено такі підходи до його розгляду: ресурсний, цільовий та інституційно-функціональний. За ресурсного підходу потенціал є сукупністю наявних засобів, ресурсів та можливостей, а також їх резервів. Другий підхід надає цільової характеристики потенціалу, оскільки його формування та використання здійснюють із певною метою. Суть третього підходу полягає у тому, що самі собою ресурси як основа потенціалу не можуть реалізувати поставленої мети. Для цього необхідні ефективні інституційні механізми формування, оптимального розподілу та раціонального використання таких ресурсів. А реалізація кінцевої мети залежить від дієвості його функціонування.
Обґрунтовано доцільність об'єднання цих підходів у один - інтеґрований, на основі чого запропоновано авторське трактування фінансового потенціалу як сукупності наявних фінансових ресурсів та їх потенційних резервів, що у певний період можуть бути мобілізовані за умови наявності відповідного інституційного механізму для забезпечення реалізації визначеної мети соціально-економічного розвитку держави.
Арґументовано, що при виділенні складових фінансового потенціалу доцільно розглядати його як сукупність фінансових ресурсів усіх суб'єктів фінансової системи, оскільки така ознака повніше охоплює всю гамму фінансових відносин в економіці. Взявши за основу ресурсний підхід при визначенні складових фінансового потенціалу наголошено, що ресурси всіх суб'єктів фінансових відносин тісно переплетені внаслідок перерозподільчих процесів у суспільстві. З огляду на зазначене, сукупний фінансовий потенціал не дорівнюватиме простій сумі його складових.
У роботі значну увагу приділено дослідженню інституційного механізму мобілізації і реалізації фінансового потенціалу економічного зростання. Встановлено, що серед альтернативних складових згаданого механізму - самофінансування, державного фінансування та непрямого фінансування - саме механізм непрямого фінансування за посередництва фінансового сектору спроможний забезпечити ефективну трансформацію заощаджень у інвестиції. При цьому не всі фінансові ресурси, мобілізовані інституціями фінансового сектору, є фінансовим потенціалом економічного зростання. Так, за певних обставин (наприклад, наявність високих ризиків кредитування) частина цих ресурсів або взагалі не трансформується в інвестиції, або ж із погляду забезпечення економічного зростання використовується неефективно (спекуляції на валютному ринку чи ринку державних цінних паперів тощо). На цій основі зроблено висновок, що під фінансовим потенціалом економічного зростання слід розуміти лише найбільш мобільну та ефективну частину фінансових ресурсів економіки, акумульовану фінансовим сектором й трансформовану в інвестиційні ресурси.
Для аналізу сутності, ролі та функціонального призначення фінансового сектору в економіці запропоновано використовувати інституційно-функціональний підхід, що дає змогу інтеґровано розглянути як зміну певних складових (інституцій) фінансового сектору, так і дослідити еволюцію їх функцій. Фінансовий сектор забезпечує мобілізацію й акумуляцію фінансових ресурсів, розміщення та контроль за їх ефективним використанням через виконання певних функцій, зокрема таких, як посередницька, інформаційна, забезпечення ліквідності та управління ризиками.
Аналіз основних постулатів економічної та фінансової науки щодо проблеми зв'язку між фінансовим та реальним сектором економіки дав змогу узагальнити і сформулювати концептуальні положення щодо його впливу на темпи економічного зростання: а) підвищення рівня розвитку фінансового сектору приводить до вищих темпів економічного зростання у майбутньому; б) в цілому тип фінансового сектору (орієнтований на банківську систему чи фондовий ринок) не має важливого значення, а його складові є комплементарними; в) на ранніх стадіях економічного зростання ефективнішою є фінансова система, в основі якої переважає банківський сегмент, а в міру зростання ВВП у фінансових системах починають домінувати фондові ринки; г) підвищення рівня розвитку фінансового сектору сприяє зниженню рівня бідності та зменшенню соціальної нерівності; д) фінансова глобалізація та лібералізація послаблюють зв'язок між національним фінансовим сектором та економічним зростанням.
У другому розділі "Структурно-функціональний аналіз фінансового сектору України у контексті формування та реалізації фінансового потенціалу економічного зростання" досліджено роль і значення фінансового потенціалу банківської системи у забезпеченні економічного зростання, оцінено рівень розвитку небанківських фінансових інституцій та ринку цінних паперів в Україні.
У дисертації проаналізовано тенденції формування капіталу, активів і пасивів банківської системи України, на основі чого з'ясовано основні суперечності. Так, незважаючи на стрімке зростання капіталу банків (протягом 2003-2010 рр. він збільшився більш, ніж удесятеро і станом на 01.01.2010 р. становив 115175 млн. грн.) унаслідок активної кредитної експансії банків, особливо у сегментах споживчого та іпотечного кредитування, показник адекватності капіталу у 2006-2009 рр. перевищив мінімально допустимий розмір для країн із транзитивною економікою, що означало фактичне вичерпання потенціалу банківської системи для нарощення кредитування економіки.
Аналіз дав змогу виявити дисбаланс у строковій структурі активів та пасивів банківської системи України. Незважаючи на значну динаміку приросту (за 2002-2009 рр. обсяги грошових коштів, залучених на рахунки банків України, зросли майже у 10 разів і на 01.07.2010 р. становили 366089 млн. грн.), упродовж 2006-2010 рр. у структурі депозитів за термінами погашення переважають короткострокові вкладення до 1 року, тоді як у структурі кредитування вітчизняної економіки у 2002-2009 рр. спостерігалася тенденція до зростання частки середньо- та довготермінових кредитів. Так, якщо у 2002 р. 72 % кредитів були короткотерміновими, то у 2008-2009 рр. їх частка зменшилася до 30 %. Окрім того, частка кредитів терміном більше 5 років перевищила 30 %. Водночас структура вимог банків за кредитами, наданими в економіку за видами економічної діяльності у 2005-2009 рр., свідчить про те, що основну частину кредитних ресурсів спрямовано на фінансування швидкоокупних, надприбуткових та спекулятивних видів діяльності (торгівля, сфера послуг, операції з нерухомістю тощо), а співвідношення між інвестиційними кредитами та кредитами в поточну діяльність становило 1 до 5. Частка інвестицій в основний капітал, здійснюваних за рахунок кредитних ресурсів банків у 2005-2009 рр., хоч і зросла майже вдвічі, однак коливалась у межах 15-17 % загального обсягу інвестицій в основний капітал. Із близько 720 млрд. грн. кредитів, наданих банківською системою у 2009 р., лише 21,6 млрд. грн. були спрямовані в інвестиції в основний капітал. Беручи до уваги той факт, що за статистикою у середньому тільки кожне десяте підприємство в Україні впроваджувало інновації, обсяги кредитних ресурсів, спрямованих на інноваційно-інвестиційний розвиток економіки України, були дуже незначними.
