ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ КАПІТАЛУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності» досліджено та вдосконалено понятійний апарат у цій сфері, визначено завдання її наукового вивчення та інформаційно-аналітичного статистичного відстеження для прийняття обґрунтованих управлінських рішень, а також розглянуто питання розвитку інвестиційної діяльності як важливого фактора становлення інноваційної моделі розвитку економіки. Розроблено оригінальну авторську класифікацію інвестицій за об’єктом вкладень, характером участі в інвестуванні, його періодом, формою власності, регіональною ознакою тощо.

З позиції державного регулювання інвестиційного процесу важливим є уточнення в цьому розділі змісту поняття «інвестиційна діяльність», котру на макроекономічному рівні пропонується трактувати як динамічний процес, що охоплює стадії визначення інвестиційного потенціалу, стратегічного планування структурних змін в економіці, формування інвестиційного ресурсу в різних видах економічної діяльності, управління інвестиційним ресурсом з метою першочергового спрямування інвестицій в об’єкти, у процесі функціонування яких створюється конкурентоспроможний продукт, що задовольняє суспільні потреби на внутрішньому ринку та (або) має якісні характеристики, котрі дають йому можливість успішно конкурувати на міжнародних ринках, сприяючи в такий спосіб процесу імпортозаміщення.

Значна увага приділена аналізу міжнародній інноваційно-інвестиційній діяльності. Для більшості країн з перехідною економікою іноземні інвестиції стають ключовим фактором ефективного їх розвитку, що дозволяє реалізовувати прогресивні структурні зрушення, підвищувати рівень інноваційності економіки, поліпшувати менеджмент, застосовуючи передовий управлінський досвід, прогресивні технології тощо.

Доведено, що центральне місце в проблемі міжнародного інвестиційного співробітництва належить прямим іноземним інвестиціям, оскільки саме вони істотно впливають на трансформацію економіки країн, в яких відбувається перехід до ринкових відносин. Залучення іноземних інвестицій є реальним способом упровадження сучасної техніки, удосконалення методів управління.

Потреби в іноземних інвестиціях існують практично в кожній країні. Незважаючи на те, що зростає розуміння тієї ролі, яку відіграють прямі іноземні інвестиції в стимулюванні економічного розвитку, спостерігається значна диверсифікація в підходах різних країн до їх залучення.

Світовий досвід переконує, що країни з перехідною економікою не в змозі розвивати господарство без залучення та ефективного використання інвестицій, тобто без ефективного функціонування на міжнародному інвестиційному ринку. Доведено, що цей ринок є регулятором сукупності суспільно-економічних відносин, які виникають між продавцем і покупцем інвестиційних ресурсів, незалежно від того, в яких країнах розміщені об’єкти і суб’єкти інвестування, у результаті яких формуються попит і пропозиція на інвестиції та конкуренція в інвестиційному середовищі.

Продемонстровано, що, акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й пожвавлюють ринки товарів та послуг, сприяють заходам макроекономічної стабілізації, удосконаленню державної інноваційної політики, реалізація якої дозволяє вирішувати економічні та соціальні проблеми трансформаційного періоду.

Доведено, що функціонування міжнародного інвестиційного ринку неможливе без відповідної інфраструктури: кредитних інститутів (банків), інвестиційних фондів і компаній, фондових бірж, страхових та консалтингових фірм тощо. Міжнародна інвестиційна діяльність є сукупністю практичних дій суб’єктів господарювання щодо вкладення міжнародних інвестицій; вона перерозподіляє у просторі й часі ресурси між окремими суб’єктами та об’єктами різних країн.

Зроблено важливий висновок, що іноземні інвестиції відіграють важливу роль в економічному розвитку будь-якої держави незалежно від рівня її економічного розвитку – чи то промислово високорозвинена, чи то найменш розвинена країна. Будь-яка держава, як інститут влади, повинна відігравати активну роль у розробленні й реалізації політики залучення іноземних інвестицій з метою сприяння економічному зростанню країни, забезпечення економічного суверенітету чи одержання максимально можливих економічних переваг.

У процесі відбудови економіки України, фінансової стабілізації та подолання інвестиційної кризи, коли сформуються усталені прогресивні тенденції соціально-економічного розвитку, можливим і доцільним має бути створення рівних умов функціонування і стимулювання для національних підприємств і підприємств з іноземними частковими або 100 %-вими інвестиціями. Доведено, що макроекономічний інтеграційний ефект завдяки використанню іноземних інвестицій досягається країнами, уряди яких провадять системну політику, що відображає не тільки макроекономічні пріоритети, а й ураховує стратегічні аспекти інвестиційної поведінки іноземних фірм. Це є принциповим важелем для розвитку прямого іноземного інвестування.

З позиції розвитку національної економіки важливим є розгляд інноваційної діяльності як чинника інвестиційного процесу. Нестабільність економічної ситуації та невизначеність, що властиві інноваційному процесу, зумовлює потребу державного регулювання з метою зменшення ризику під час інвестування в інноваційний процес та створення сприятливого фінансового середовища для суб’єктів у цій сфері. Особливо це стосується створення стимулів для участі у венчурному фінансуванні різних фінансових інститутів.

У сучасних умовах орієнтації на побудову економіки знань посилюється значення трудового капіталу у формуванні та функціонуванні інноваційної моделі розвитку економіки. У цьому контексті трудовий капітал автором розглядається з двох кутів зору: перший – як інноваційний ресурс, що реалізується через освітньо-кваліфікаційний рівень нагромадження практичного досвіду, професійну підготовку на робочому місці, науково-технічну творчість; другий – це інвестиційний ресурс, що створюється у процесі купівлі робочої сили на ринку праці, плата за використання якої одержується тільки після встановлення її споживчої вартості у процесі практичного використання.

Що стосується якості кваліфікованої праці, то її можна розглядати як інвестиційно-інноваційний ресурс ринкового середовища, який безпосередньо впливає на науково-технічний прогрес та процеси, що спричинені ринковими перетвореннями в економіці України. Якість кваліфікованої праці потребує інвестиційної підтримки держави, що зумовлена процесами глобалізації та економічної інтернаціоналізації, посиленням конкуренції, соціально орієнтованою стратегією розвитку, а також вона є тими інвестиціями, які забезпечують: освоєння виробництва продукції; розвиток наукомістких виробництв та галузей; виробництво конкурентоспроможної екологічно чистої продукції; розвиток інформаційних технологій.

Важливим аспектом проблеми розроблення та реалізації ефективної інноваційно-інвестиційної політики є відсутність комплексних статистичних розробок її моніторингу, досліджень тенденцій розвитку міжнародного ринку інвестицій, методології оцінювання ефективності використання іноземних інвестицій, а також статистичного забезпечення інноваційно-інвестиційної політики України, що стримують прийняття обґрунтованих управлінських рішень у цій сфері.

Доведено, що проведення статистичного оцінювання привабливості інвестиційного середовища на макро-, мезо- і мікрорівнях надасть державним органам управління необхідні аналітичні матеріали, що є достатнім науковим підґрунтям, тією необхідною інформаційно-аналітичною базою, яка сприятиме визначенню основних напрямів щодо розроблення ефективних заходів з поліпшення науково-технічної, інноваційної діяльності в країні з урахуванням світових стратегій розвитку.

У цьому контексті набуло неабиякої актуальності розроблення методологічних та практичних засад комплексного статистичного аналізу та оцінювання інвестиційної та інноваційної діяльності в країні, що передбачає такі етапи:

–      удосконалення понятійного апарату інвестиційної та інноваційної діяльності, узагальнення щодо інформаційно-аналітичного забезпечення як бази ефективності управління;

–      застосування методологічних принципів та розроблення на їх основі методологічних засад статистичного аналізу та оцінювання інвестиційної та інноваційної діяльності як невід’ємної складової державної економічної політики;

–      наукове обґрунтування необхідності застосування системного підходу щодо вивчення інвестиційної та інноваційної діяльності в країні;

–      наукове обґрунтування та розроблення основних блоків індикаторів, що характеризують стан та розвиток інвестиційної та інноваційної діяльності з урахуванням стратегії економічного та соціального розвитку України;

–      удосконалення системи гармонізованих з міжнародними стандартами статистичних показників інвестиційної та інноваційної діяльності;

–      уніфікація статистичної звітності як з інвестиційної діяльності, так і з науково-технічної та інноваційної для гармонізації даних, одержаних з різних джерел, для формування якісного інформаційно-аналітичного забезпечення інвестиційної та інноваційної діяльності;

–      проведення комплексного статистичного аналізу стану та розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності за ключовими напрямами та різними соціально-економічними ознаками в країні та на її окремих територіях з метою визначення інвестиційної привабливості видів економічної діяльності, регіонів, підприємств та інноваційної активності кваліфікованої праці;

–      методичні підходи до використання методу кластерного аналізу для визначення однорідних територіальних зон за рівнем інвестиційної привабливості;

–      розроблення пропозицій органам державного управління та статистики з удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення як бази для визначення механізму, інструментів та ефективних заходів щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні в умовах інноваційної моделі розвитку національної економіки.

У другому розділі «Теоретичні основи процесів міжнародної міграції капіталу» розглянуто парадигму міжнародної міграції капіталу за сучасних умов, його теорії як основу розуміння процесу іноземного інвестування, а також ММК як складову глобалізаційних процесів.

У загальному розумінні міжнародний рух капіталу є переміщенням грошового капіталу в різних формах. ММК – це рух капіталу між країнами, що охоплює експорт, імпорт і його функціонування за кордоном. Причини ММК неоднозначно трактуються економістами різних напрямів економічної думки. Підходи до пояснення цього процесу еволюціонують зі зміною економічних умов, масштабів, форм, механізму, наслідків ММК.

Теорії міжнародної міграції капіталу дістали розвиток у рамках неокласичної теорії міжнародної торгівлі, неокейнсіанської теорії економічного зростання, марксистської теорії вивезення капіталу, концепцій розвитку міжнародної корпорації.

Доведено, що за сучасних умов міжнародний рух капіталу формують такі передумови: інтернаціоналізація господарського життя; поява можливості більш вигідного оподаткування капіталу за кордоном; відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання; прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину, матеріали, енергію, транспорт, напівфабрикати тощо; економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних заходів у країнах, куди переміщується капітал; можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною; прагнення забезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу; існування різних способів і форм міжнародного руху капіталу і його більш ефективного застосування за кордоном.

Що стосується цілей вивезення капіталу, то їх можна звести до таких чотирьох груп: 1) прагнення контролювати діяльність підприємств, частину місцевого ринку; 2) одержання підприємницького прибутку; 3) одержання процентів за позичковий капітал; 4) прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

З метою узагальнення підходів до визначення мотивації міжнародної інвестиційної діяльності в роботі розглядаються сучасні концепції, які можна об’єднати в такі основні теорії: технологічного розриву, портфельних інвестицій, захисного інвестування, монопольних переваг, привласнення, втечі капіталу, модель наукомісткої спеціалізації, модель життєвого циклу, концепція інвестиційних полів.

Особливості сучасної інвестиційної діяльності висувають низку нових вимог до економічної теорії поглибленого вивчання макроекономічних, інституціональних факторів і суб’єктивної мотивації ММК. Загальним для всіх їх є зведення інвестиційної поведінки до порівняльного аналізу різнобічних індикаторів інвестиційного клімату як у країні базування капіталу, так і в країні-реципієнті. За винятком теорії конкурентних переваг Портера, для кожної теорії характерний суб’єктивний підхід, що ґрунтується на окремих виявах, що спостерігались, мотивації до ММК. Разом з тим можна з упевненістю стверджувати, що постулати практично всіх розглянутих теорій тією чи іншою мірою втілені в теорії порівняльних переваг.

Інтеграція в процеси ММК є необхідною й істотною умовою досягнення загальноекономічної інтеграційної системи між цілісними економічними комплексами. Саме взаємний інтерес у роботі спільних підприємств між країнами, який виникає завдяки ММК, є індикатором інтеграції економік і основою загальноекономічної діяльності.

         У третьому розділі «Методичні та аналітичні питання здійснення інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні» дана характеристика методичних підходів до оцінювання інвестиційної та інноваційної діяльності, здійснена оцінка впливу іноземних інвестицій на економічний розвиток України, а також конкурентоспроможності країн за станом макроекономічного, технологічного та інституціонального розвитку.

Доведено, що існує нагальна потреба суттєвих зрушень у відносинах з потенційними та діючими іноземними інвесторами, які забезпечили б підпорядкування іноземних інвестицій потребам структурної перебудови економіки та прискореного економічного зростання. Зроблено висновок, що активізацію іноземного інвестування слід розглядати як наслідок пожвавлення економіки, але не як його причину. Відповідно, для залучення іноземних інвестицій необхідно перш за все вирішити проблеми макроекономічної стабілізації та активізувати дію всіх важелів економічного стимулювання інвестиційної діяльності безвідносно до національної належності інвестицій.

За аналізовані роки, незважаючи на ухвалення цілої низки законів та інших нормативних актів щодо забезпечення сприятливих умов для підприємств з іноземними інвестиціями, потенціал останніх практично не вдалося використати для усунення успадкованих Україною регіональних диспропорцій. Іноземні інвестиції, попри надання іноземним інвесторам достатнього рівня правових гарантій та економічних пільг, не стали вагомим чинником оздоровлення економіки і не відіграють істотної ролі в трансформації економічної системи держави. Природним чином вони спрямовуються до галузей з високим рівнем рентабельності, безвідносно до визначених державою стратегічних пріоритетів. Іноземних інвесторів перш за все цікавлять підприємства, які можуть забезпечити повернення вкладеного капіталу за короткий час з одержанням найбільшого прибутку. Тому регіонам, які не можуть дати цього іноземному інвесторові, залишається тільки сподіватися на економічний розвиток самих областей за рахунок власних коштів, що приведе до забезпечення сприятливих умов для підприємств з іноземними інвестиціями.

Для розуміння місця України на міжнародному ринку інновацій і інвестицій, формування ефективних способів та засобів залучення інвестицій до національної економіки необхідно насамперед визначити, хто є дійовими особами цього процесу на українському діловому просторі. Основних учасників цього процесу можна умовно поділити на чотири групи: 1) українські підприємства (підприємці) – потенційні одержувачі інвестицій; 2) інвестори (українські та іноземні) – банки і небанківські установи, які здатні фінансувати проекти; 3) гаранти (поручителі) – українські та іноземні банки і небанківські фінансові установи, які потенційно можуть виступити в ролі гаранта або забезпечити організацію гарантії повернення інвестиції; 4) фінансові консультанти (посередники) – консалтингові та юридичні фірми, що забезпечують зв’язок та взаємодію інтересів зазначених груп.

Доведено, що інвестиції за економічною суттю є ресурсом, кількісне збільшення якого ще не гарантує поліпшення якісних параметрів розвитку. Отже, критерій ефективності реалізації інвестиційної активності не може обмежуватися лише показником приросту інвестицій. З огляду на ефект мультиплікатора й акселератора від вкладання інвестицій, які зумовлюють збільшення споживчих видатків, активізацію економічної діяльності у суміжних та обслуговуючих галузях та відповідне збільшення інвестицій, більш адекватним є визначення результативності заходів інвестиційної політики через комплексну оцінку зростання ключових показників економіки країни. У цьому контексті, аналізуючи процес формування в Україні інноваційної моделі розвитку, слід перш за все чітко розмежовувати такі поняття, як "економічне зростання" та "інноваційний розвиток" країни.

Треба усвідомлювати, що інноваційний розвиток передбачає передусім зростання суспільного виробництва, зміцнення конкурентоспроможності національної економіки та досягнення соціального прогресу в державі переважно завдяки використанню нових знань і реалізації всіх можливостей інноваційного потенціалу країни. З огляду на це не можна однозначно оцінити позитивні результати економічного зростання в Україні. З одного боку, освоєння українським бізнесом нових знань в економіко-організаційній сфері, розбудова нових ефективних ринкових взаємовідносин, а також активізація інвестиційних процесів, безумовно, відіграли прогресивну роль як чинники зазначеного економічного зростання. З другого боку, на цьому етапі визначальними залишилися екстенсивні фактори економічного розвитку, зокрема, зростання внутрішнього і зовнішнього попиту на продукцію.

На відміну від розвинених країн, які до 85–90 % приросту ВВП забезпечують через виробництво та експорт високотехнологічної продукції, Україна, посідаючи за кількістю науковців одне з перших місць у світі, і далі розвивається без суттєвого використання свого інноваційного потенціалу. Продовжує деградувати внутрішній ринок науково-технічної продукції внаслідок незначного попиту на інноваційні розробки через низький рівень платоспроможності вітчизняних споживачів, які мають потребу у високотехнологічній, наукомісткій продукції. Унаслідок цього становище в інноваційній сфері України досі залишається незадовільним. Якщо в розвинених країнах питома вага інноваційно активних підприємств є в межах 60–70 %, то в промисловості Україні цей показник суттєво скоротився: з 26 % у 1994 р. до 12,8 % у 2009 р.

Про переважно екстенсивний характер інноваційних процесів свідчить те, що інноваційна продукція освоюється переважно через використання і науково-технічних надбань попередніх років. Такий тип інноваційного розвитку має досить вузькі межі й унеможливлює підтримування конкурентоспроможності вітчизняних підприємств протягом тривалого часу. На даному етапі відзначені пожвавлення в економіці країни, тенденції зростання обсягів виробництва та капіталовкладень в основний капітал, інші позитивні структурні зрушення поки що не привели до формування в Україні стійких засад інноваційної моделі розвитку. Це пояснюється цілою низкою серйозних проблем, які гальмують процес переходу від ситуативного формування чинників економічного зростання до обґрунтованої інноваційної моделі розвитку української економіки.

На основі наведених даних у дисертаційному дослідженні доведено, що існують значні резерви щодо залучення і використання прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в економіку України. Як свідчать дані табл. 1, Україна – єдина зі східноєвропейських країн, де темпи приросту іноземних інвестицій у більшості років перевищують темпи приросту загального обсягу інвестицій в основний капітал, що свідчить про незбалансовану структуру іноземних інвестицій, левова частка котрих, як, наприклад, у 2006 р., спрямовувалася не на підвищення вартості основного капіталу нових чи реструктурованих підприємств, а на зовсім інші речі. Але більш серйозна проблема криється у вкрай низькому рівні ефективності використання прямих іноземних інвестицій. Так, зокрема, у 2004 р. на 1 % приросту ПІІ припадало 0,50 % приросту ВВП, що лише на 18 % нижче, ніж у середньому у східноєвропейських країнах. Але починаючи з 2005 р. відстежується суттєве падіння ефективності використання прямих іноземних інвестицій. Так, у 2008 році на 1 % приросту ПІІ припадало лише 0,06% приросту ВВП, а у кризовий 2009 р. це співвідношення катастрофічно впало до позначки –0,72 %.