У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження механізмів регулювання ринку праці: системна та інституційна ґенеза» визначено і обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження механізмів регулювання господарчих систем та ринку праці; концептуальні засади ринкової регуляції суспільної праці та її інституціональної кінетики; інституційні передумови ефективності державного регулювання економіки та ринку праці.
Виходячи з ієрархічності, багатоаспектності та багатосуб’єктності національного господарства ринок праці в його складі необхідно досліджувати в двох проекціях, з одного боку, як аспект та елемент макроекономічної системи взагалі, з іншого, як процес і форму організовування специфічного класу відносин – соціально-трудових. Даний підхід, на відміну від домінуючого сьогодні – детермінаційно-об’єктивістського – можна вважати варіативно-суб’єктивістським, оскільки він усі економічні процеси і відносини розглядає як безпосередній результат дії індивідуальних та колективних суб’єктів; визначає ключову роль варіативності та стохастичності економічної поведінки; наділяє апріорною активністю усіх людиноцентричних елементів господарчих систем. Відповідно до цього обгрунтовано, що сутність інституційних структур, через які соціально-трудові відносин знаходять своє вираження на ринку праці, полягає у забезпеченні посередництва між суб’єктивними та об’єктивними чинниками господарювання, здійснюючи яке вони виконують передавально-перетворювальну функцію щодо трансформації множини випадкових і суперечливих економічних подій та актів поведінки у логіко-навантажені та усталені закономірності їх розвитку. На цій підставі було обґрунтовано, що адекватне розуміння механізмів регулювання ринку праці повинно ґрунтуватися на: врахуванні специфіки суб’єктності усіх елементів, релевантних стосовно соціально-трудових відносин, їх пріоритетів, систем інтерпретації та прийняття рішень, ресурсних можливостей та типових зразків поведінки; неприйнятності жорстких структур втілення односпрямованого та лінійного управлінського впливу; визнанні апріорної наявності простору неконтрольованої поведінки будь-якого елементу людино центричних систем.
Введення допоміжного поняття «скеровуючий вплив», яке розуміється як: стійка, активна та свідома дія одних об’єктів на інші, що здатна задавати їх взаємодії логічне та виокремлюване «обмеження розмаїття», дозволило упорядкувати поняття: організовування, управління, координації та регулювання в несуперечливу класифікацію, яка допомагає представити та обґрунтувати авторське тлумачення сутнісних відмінностей відповідних процесів. Доведено, що продуктивним компромісом між надто жорстким типом спрямовуючого впливу – управлінням та надто м’яким – координуванням, виступає регулювання. У широкому сенсі останнє можна розуміти як процес забезпечення та підтримки бажаних параметрів функціонування системи на умовах підтримки їх гомеостазу. При цьому враховано, що для систем близьких до рівноважного стану, гомеостатичність може бути зведено до рівноваги, але для динамічних систем вона проявляється як безперервний процес генерування заданої структурної інерції щодо перетворення зовнішніх збурень в прийнятний рівень визначальних системних параметрів. Відповідно до цього, якщо «управління» апріорі не обмежується вимогою підтримки гомеостазу і, в загальному випадку, не виключає деструктивний вплив на систему, то регулювання лише трансформує енергію взаємодії елементів системи та зовнішнього середовища у підтримку і збереження природних режимів існування.
Розкрито, що аналізовані одиниці декомпозиції механізмів регулювання ринку праці можуть розглядатися як ’’вкладені’’ категорії, що дає можливість віднести їх структурну будову до класу фрактальних утворень. В якості базової формули визначення сутності механізму регулювання ринку праці було обґрунтовано множину об’єктивованих форм компонентного та елементного складу системи реалізації соціально-трудових відносин, які забезпечують іманентність реорганізовування структур регулювання поведінки відповідних учасників з точки зору пріоритетів розвитку національного господарства. Це дає можливість коректно перейти до інституційного трактування механізму регулювання ринку праці, який було визначено як систему символьно-когнітивної об’єктивації легітимних форм колективної дії учасників ринку праці, сувора конфігурація передавальних ланцюгів яких здатна виступати інфраструктурою: ретрансляції взаємовпливу та взаємодії суб’єктів соціально-трудових відносин; форматування суб’єктності учасників ринку праці щодо регулювання відповідних відносин; коригування та примусу дотримання домінуючих форм; перерозподілу розміру і реципієнтів економічних втрат; процесів реорганізації та реструктуризації центрів прийняття та реалізації колективних рішень.
Визначено реальність і диференційну ефективність механізмів господарчої інтеграції та координації, які принципово відрізняються від ринків. У категорії неринкових механізмів таким виступає реципрокність; лінійно-ієрархічний одноцентровий перерозподіл; випадковий обмін; обміни як акти підтримки відносин не економічного характеру. В категорії механізмів квазіринкового типу – нелінійно-ієрархічний багатоцентровий перерозподіл; обмін на основі фіксованої пропорції; обмін на основі торгу. В основу аргументації даної позиції покладено систему понять: горизонтальні та вертикальні потоки взаємодії; односторонність, двосторонність та багатосторонність елементарних моментів потоків; ймовірність повторення наступного акту взаємодії; масштаб та чисельність кола учасників; тривалість відтермінування повної компенсації; розмаїття форм об’єкту компенсації. Це дозволило обґрунтувати критерії диференціації та групування різновидів моделей господарчої інтеграції: двосторонність – односторонність – багатосторонність; позиційна симетрія та асиметрія прав і обов’язків; ймовірність повторення наступного акту взаємодії (одноактова, багатоактова, безперервна); тривалість відтермінування повної компенсації; різновид еквівалентності компенсації. На цій основі було розкрито, що: всі перерозподільні відносини реалізуються через відтерміновано-компенсаційні, односторонні, апріорі асиметричні права і обов’язки, з одноактною та централізовано визначеною еквівалентністю; у складі обмінних процесів було виокремлено чотири різновиди: 1) переміщення та передачу благ як форми неекономічних відносин; 2) обмін на основі фіксованої пропорції; 3) обмін на основі торгу; 4) обмін на основі єдиного регулятора.
Серед визначених різновидів побудови обмінних відносин лише останній – обмін на основі єдиного та гнучкого регулятора – ціни, – відповідає сучасним поглядам на те, яким повинен бути ефективний ринок. Це дозволило обґрунтувати висновок, що неокласична модель ринку, яка постулює його як повноцінний та саморегульований механізм, є лише однією із можливих альтернатив комбінації обміну і перерозподілу і, більше того, навіть ідеальний ринковий обмін завжди співіснує із рештою інших механізмів інтеграції розосередженої взаємодії.
Проведене дослідження дає можливість визначити систему інституційних передумов, які є необхідними для формування ефективної ринкової моделі організації суспільної праці, а саме: гарантовані мінімуми відповідальності та ризику суб’єктів взаємодії; унаочнення та параметризація нематеріального простору, предмета та об’єкта соціально-трудової взаємодії; закріплення і підтримки символьних форм та режимів (протоколів, форматів) інформування в поєднанні з відповідними когнітивними шаблонами інтерпретації; забезпечення мінімально достатніх масштабів поширення конкретного виду соціально-трудових відносин.
Визначено можливості, обмеження та роль держави у процесах регулювання ринкових систем, а також обґрунтовано необхідність інституційного обмеження монополізації та бюрократизації влади. Розкрито, що в ситуації монополізації органами державної влади права визначати інституційний устрій економічної діяльності, породжується низка системних загроз економічному розвитку: ненадійність і непрозорість критеріїв відбору норм поведінки на ринку праці; відсутність збалансування стратегічної й тактичної перспективи; змішування цілей та засобів введення норм; труднощі у вимірюванні індивідуальної й групової продуктивності; хронічна нестача інформаційного та ресурсного забезпечення виконавчої діяльності; несхильність до ризику та новацій; роз’єднання механізмів втрат і вигод; складність визначення й вимірювання результатів регулювання; формування внутрішніх цілей державного апарату.
Обґрунтовано, що провали державного регулювання економічними системами ідентифікуються гірше, ніж провали ринку, але, в той же час, вони не є випадковим або технічним збігом обставин, а виступають іманентними рисами позаекономічного способу реалізації колективної взаємодії й колективних рішень по відношенню до суто економічних процесів. Відповідно до цього в якості генерального напрямку удосконалення моделі державного управління національним господарством та ринком праці пропонується: розширення простору політичних механізмів на рівень повсякденної практики реалізації економічних та трудових інтересів; забезпечення повної прозорості та інституційно забезпеченої економізації владних механізмів вироблення правил щодо розвитку та регулювання ринку праці. Можливість реалізації даного підходу спирається на: подальший розвиток механізмів доповнення законодавчо-нормативної підсистеми інституційного простору неформальними та імпліцитними нормами; розширення кола та підвищення інституційного рівня суб’єктів безпосереднього регулювання відносин на ринку праці; побудову ефективних механізмів конкурентного суспільного та взаємного санкціонування на усіх рівнях формування та реалізації інституційної ініціативи.
У другому розділі «Формальні та імпліцитні інституційні структури регулювання ринку праці макрорівня: методичні підходи та оцінка» було здійснено оцінку ефективності макроекономічних зв’язків параметрів ринку праці та тенденції трансформації інституційної структури його регулювання; розроблено та апробовано підходи до: визначення інституційних чинників структурної трансформації ринку праці України; оцінки емпіричних меж ринку праці в контексті структурування простору досяжності механізмів державного та саморегулювання; визначено економічний механізм підтримки інституційних структур регулювання пропозиції робочих місць на основі рентабельності повних витрат на організацію праці.
Економетричне моделювання впливу на розвиток ринку праці таких інструментів як: зміна обсягів грошової маси, розмір облікової ставки Національного банку України, валютний курс, відсоткова ставка за кредитами, індекс споживчих цін, номінальна, реальна та мінімальна заробітна плата, середній розмір допомоги по безробіттю, рівень активності Державного центру зайнятості, дало можливість встановити, що розвиток українського ринку праці у пореформений період залежав переважно від результатів економічної діяльності галузей національного господарства, а також дозволило обґрунтувати відсутність свідомої впливовості довгострокових та короткострокових чинників регулювання.
Обґрунтовано, що наявні інституційні структури регулювання ринку праці та його зв’язку з макроекономічними процесам демонструють стихійне поєднання до-ринкових, ринкових і квазіринкових інститутів та інструментів регулювання, а також не виконують функцію провідника сигналів та впливів між різними складовими соціально-економічної системи. Розкрито, що ринок праці України є ринком інституційної ініціативи роботодавців, а параметризація трудової поведінки населення, рівня його активності та інституціоналізації форм захисної реакції суттєво обмежуються непослідовністю та дріб’язковістю інституційних ініціатив державної влади.
В умовах низької ефективності макроекономічного регулювання трансформації галузевих та секторальних пропорцій ринку праці доведено гіпотезу щодо виключної ваги латентних структурних та інституційних чинників. Оскільки під цим кутом галузеві та секторальні зміни зайнятості населення в Україні не досліджувалися, було запропоновано методичний підхід, який за допомогою вимірювання відхилень міжгалузевих переходів від передбачуваного режиму регулювання допомагає встановити ефективність та адекватність його інституційного забезпечення. В основу даного методологічного підходу покладено авторський варіант стохастичних структурних трендових моделей щодо міжгалузевих переміщень робочої сили, особливість якого полягає в порівнянні кореляційно-матричних змін систем міжгалузевого руху робочої сили та відповідних чинників. Вихідною ідеєю цього є положення, що ефективність застосування певної системи важелів регулювання ринку праці потребує точно відповідної інституційної моделі їх підтримки. За умов невідповідності системи важелів такій моделі може йти мова про недосконалість або невідповідність останньої.
