РОЗВИТОК КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (1919 - 1939 РОКИ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження розвитку кредитної системи Західної України міжвоєнного періоду” з’ясовано, що кредитній системі Західної України у 20-30-х роках були властиві такі риси: цілісність, інтеґративність (входила до складу кредитної системи Другої Речі Посполитої), єдність суб’єктів кредитних відносин і кредитних інститутів, відкритість (зв’язок із зовнішнім середовищем), складність (функціонування кредитних відносин й інститутів на різних рівнях), розвиток (перехід від одного стану до іншого в точках біфуркцій). Розвиток кредитної системи західноукраїнських земель у міжвоєнний період відбувався внаслідок розгортання процесів диференціації (поділ на кредитні установи за певними критеріями) та інтеграції (об’єднання кредитних установ у структуру, формування між ними зв’язків, утворення нових структурних рівнів), а також внаслідок поєднання самоорганізаційного та організаційного процесів. Організація кредитної системи Західної України в 1920-30-х роках включала організацію структури (формування суб’єктів кредитних відносин та кредитних інститутів, встановлення зв’язків між ними) та організацію процесу взаємодії між структурними елементами системи та суспільством у цілому. Самоорганізація кредитної системи західноукраїнського регіону відбувалася під впливом таких змін зовнішнього середовища: стану економіки Польщі та її східних воєводств, обсягу виробництва і темпів його зростання, рівня і динаміки доходів населення, розвитку торговельного, сільськогосподарського і промислового підприємництва, стану грошового ринку Польщі, динаміки валютного курсу, державно-правового механізму регулювання кредитних інститутів, дієвості законодавчої бази, ступеня довіри клієнтів до державних банків, кредитних кооперативів і комунальних ощадних кас, моралі, менталітету, переконань, раніше набутого досвіду, наявності на території регіону філіалів польських та іноземних банків.

Динаміку розвитку кредитної системи західноукраїнського регіону автор досліджував шляхом поєднання історико-економічного та історико-фінансового аналізів діяльності банків і небанківських установ. Історико-фінансовий аналіз кредитних установ – комплексне вивчення їхнього функціонування з метою оцінки досягнутих фінансових результатів. Методика історико-фінансового аналізу передбачає використання сукупності методів і прийомів вивчення та опрацювання фінансової інформації певного історичного періоду.

Аналіз праць українських та зарубіжних дослідників засвідчив зростання наукового інтересу до вивчення діяльності інститутів кредитної системи західноукраїнського регіону в 1920-30-х роках та з другої половини 1990-х років.

На початку 1920-х років Г Новак та Й. Волошинський здійснили поділ кредитних установ за строками кредитування (короткострокове кредитування та довгострокове емісійне), за формами власності й управління (правно-публічні та приватно-акціонерні), за розмірами кредиту (дрібний та середній). Проводячи аналіз діяльності державних банків, комунальних ощадних кас і кредитних кооперативів, вони розглядали кредит як чинник відбудови промисловості й сільського господарства. Праці Г. Новака та Й. Волошинського відповідали тогочасній методології економічної історії професора Львівського університету Ф. Буяка, що базувалася на описі економічного життя досліджуваної території певного історичного періоду за допомогою вивчення великої кількості архівних і статистичних матеріалів, метричних записів церковних установ та методу усного опитування місцевих жителів. Учень Ф. Буяка, дослідник економічної історії Польщі Я. Рутковський, розкрив передумови розвитку кредитної системи Східної Галичини та Волині на початку 1920-х років. Ця методологія набула поширення у працях українських діячів 20-30-х років ХХ ст. (Ю. Павликовський. К. Левицький, М. Богун, Ю. Гірняк), в яких описано організацію кредитних кооперативних установ, їхню діяльність, джерела залучення капіталу та шляхи його збільшення. Вчені української діаспори К. Коберський, А. Ільченко (Жук), Б. Мартос, І. Витанович, В. Несторович та інші розробили теоретичні засади діяльності міських і сільських кредитних кооперативів.

Після затухання інтересу до вивчення цих питань у радянській історико-економічній літературі 1930-50-х років, викликаного загальновідомими причинами, у подальшому спостерігається пожвавлення досліджень розвитку кредитної системи Західної України у міжвоєнний період.

Поряд з відомими українськими істориками-економістами активно вивчають розвиток кредитної системи досліджуваного періоду науковці Головної школи торгівлі у Варшаві (В. Моравські та ін.), Варшавського університету (С. Лещинська, С. Лісецька та ін.), Люблінського університету (М. Жуковський, Х. Жуковська та ін.), Щецинського університету (С. Флейтерський та ін.).

Джерелами історико-фінансового аналізу діяльності установ кредитної системи Східної Галичини та Волині у міжвоєнний період виступає фінансова звітність (баланси банківських і небанківських установ, звіти Польського банку, Банку господарства крайового, звіти відділень Банку господарства крайового, звіти кооперативного банку, звіти повітових комунальних ощадних кас, звіти міських комунальних ощадних кас, звіти кас Стефчика, звіти гмінних ощадно-позичкових кас), статистична звітність Державного земельного банку, протоколи ревізій роботи ощадних кас і гмінних позиково-ощадних кас, публікації в українській та польській пресі, статистичні щорічники та бюлетені Польської держави.

Важливе значення для висвітлення теми дослідження мали матеріали законодавчого та нормативного характеру (розпорядження Президента Другої Речі Посполитої, розпорядження Міністра скарбу (фінансів), статути кредитних установ тощо.

У другому розділі „Становлення та функціонування кредитної системи Західної України між двома світовими війнами” виявлено, що кредитна система ринкового типу західноукраїнських земель почала формуватися в другій половині ХІХ ст. Її становлення було обумовлене розвитком капіталізму в Австро-Угорщині та Росії. Виникненню кредитно-банківських установ у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. сприяли такі чинники: прогресивні техніко-технологічні зміни у виробництві, використання найманої праці, товаризація виробничих відносин у всіх галузях регіонів, розширення внутрішнього ринку, зростання обсягів торгівлі та існування в західноукраїнських землях кредитної системи з центрально-емісійним банком. Рівень розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі Східної Галичини та Волині відрізнявся. Проте інституційна структура кредитної системи цих регіонів наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. була однаковою і охоплювала три рівні: відділення державних банків; кредитно-банківські установи органів самоврядування; приватні банки, відділення іноземних банків.

Особливості становлення кредитної системи ринкового типу Східної Галичини та Волині наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. зумовили специфіку її подальшого розвитку впродовж 20-30-х років ХХ ст.

На території Львівського, Станіславського, Тернопільського та Волинського воєводств за формою власності працювали державні, комунальні, кооперативні, акціонерні кредитно-банківські установи, за обсягом здійснюваних операцій і наданих послуг – банки та небанківські заклади, за організаційно-правовою формою – акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з необмеженою відповідальністю, за термінами кредитування – кредитно-банківські установи коротко- та довгострокового кредитування, за національною належністю – українські, польські, німецькі, єврейські.

У міжвоєнний період кредитна система Західної України за формами власності включала систему суспільних кредитно-банківських установ, які обслуговували сектори державного, комунального, кооперативного кредитування, та систему приватних кредитно-банківських установ. Структура кредитної системи Східної Галичини та Волині, відповідно з банківським законодавством Польщі, складалася з банківської частини, представленої відділеннями державних банків і банківськими підприємствами, та небанківської частини, до якої входили комунальні ощадні каси і гмінні позиково-ощадні каси.

На території чотирьох воєводств Речі Посполитої функціонували відділення Польського банку, Державного земельного банку та Банку господарства крайового. Завдання банківських відділень у регіоні визначили сферу їхньої спеціалізації: Державний земельний банк зосереджувався на кредитуванні аграрної реформи і сільського господарства; Банк господарства крайового – на кредитуванні органів самоврядування, галузей промисловості, будівництва, торгівлі. Відділення державних банків у Східній Галичині та Волині впродовж 20-30-х років ХХ ст. виконували трансформаційну, розподільчу та посередницьку функції. Вони надавали коротко- та довгострокові кредити готівкою і в цінних паперах. Основним джерелом їхнього капіталу були кошти, що виділялися з державного бюджету Польщі, спеціальних фондів уряду та з рахунків державних банків у Варшаві.

Банківські підприємства західноукраїнських земель існували у формі банківських домів, банків короткострокового кредиту, іпотечних банків, обмінних пунктів, кредитних кооперативів, ломбардів. Кредитні кооперативи утворювали дворівневу кооперативну систему східних воєводств Польщі: нижчий рівень – сільські кредитні кооперативні організації (райфайзенівки, каси Стефчика, єврейські безпроцентні каси, кредитні каси „Самопоміч”) та міські кооперативні банки (Українбанки, народні банки, дисконтні банки), вищий рівень – центральні каси кредитних кооперативів. Капітал центрального кооперативного банку і кредитних кооперативів нижчого рівня складався із власного й залученого. Власний капітал, у свою чергу, поділявся на пайовий і резервний. Пайовий капітал у всіх кооперативних установах кредитної системи формувався із пайових внесків. Формування резервного капіталу кредитних кооперативів вищого рівня здійснювалося за рахунок одноразового вступного внеску, частини розподіленого прибутку, надзвичайних доходів (спадщини і подарунків), відсотків на власний капітал, переданих пайових внесків і дивідендів, претензії на які не пред’являлися протягом 5 років, а міських і сільських кредитних кооперативів – тільки частини прибутку. Вклади фізичних і юридичних осіб, кредити інших банків створювали залучений капітал кооперативних кредитних установ. Вони здійснювали депозитно-кредитну діяльність, операції з рухомим і нерухомим майном, платіжні операції, займалися фінансуванням підприємництва, проводили культурно-просвітницьку роботу.

До сектору комунального кредитування кредитної системи Західної України у 20-30-х роках ХХ ст. входили комунальні ощадні каси у містах і повітах та гмінні позиково-ощадні каси у селах воєводств. Небанківські установи органів самоврядування створювалися з метою надання доступних кредитів, а також для допомоги у зборі заощаджень. Їхній власний капітал поділявся на засновницький (бюджетні кошти місцевих органів самоврядування) і резервний (відрахування з чистого прибутку). Залучений капітал повітових, міських і гмінних кас поділявся на вклади клієнтів та позики інших кредитних установ. Кредитування клієнтів було основним видом активних операцій самоврядних кредитних установ. Кредити, найчастіше, мали короткостроковий характер і забезпечувалися векселями або борговими розписками. Лише комунальні ощадні каси надавали іпотечні кредити терміном до 10 років під заставу нерухомого майна.

У системі кредитних відносин відділення державних земельних банків, комунальні ощадні каси, гмінні позиково-ощадні каси і кредитні кооперативи здійснювали конверсію державних позик, що були видані до липня 1932 року сільськогосподарським виробникам.

Взаємозв’язки між кредитними установами та господарюючими суб’єктами на західноукраїнських землях забезпечував кредитний механізм, який включав принципи кредитування, види й форми, об’єкти, порядок надання та повернення кредиту.

Діяльність установ кредитної системи Західної України в міжвоєнний період визначалася такими умовами та чинниками: територіально-адміністративними (належність до польської держави, площа регіону, його поділ на повіти та гміни, густота населення), економічними (проведення аграрної реформи, зміна відносин землеволодіння, створення нових аграрних господарств, використання техніки, мінеральних добрив, сортового насіння і проведення агротехнічних заходів, розвиток товарного землеробства і тваринництва, слабко розвинута промисловість та її залежність від іноземного капіталу), соціальними (низький рівень доходності малоземельних і безземельних українських селян і найманих робітників у промисловості), культурно-просвітницькими (неосвіченість і неграмотність значної частини населення, відсутність досвіду в українців для роботи в кредитно-банківських установах), політичними (політика національної та державної асиміляції правлячих партій Польщі). Ці умови та чинники зумовили особливості функціонування кредитно-банківських установ Східної Галичини та Волині в міжвоєнний період.

У третьому розділі „Особливості розвитку кредитної системи Західної України в 20-30-х роках ХХ ст.” здійснено порівняльний фінансово-економічний аналіз діяльності регіональних відділень державних банків, кредитно-банківських установ органів самоврядування, кредитних кооперативів, місцевих кооперативних банків та іпотечного банку у Львові, показано можливості екстраполяції власного історичного досвіду до сучасних процесів.

Сектор державного кредитування на західноукраїнських землях формувався впродовж 20-х років ХХ ст. До нього входили відділення та представництва Польського банку, Державного земельного банку та Банку господарства крайового.

Заходи фінансово-кредитної політики польського уряду на території Східної Галичини та Волині реалізовували відділення Польського банку в Дрогобичі, Коломиї, Львові, Луцьку, Рівному, Тернополі, Станіславі та 39 його представництв. Найбільша частка представництв Польського банку припадала на Львівське відділення (28,9%) та Дрогобицьке (15,8%), найменша – на Луцьке (7,9%). Відділення Польського банку в регіоні здійснювали обороти на незначні суми. Найбільша частка в обороті коштів належала Львівському відділенню. Позичальниками Польського банку в західноукраїнському регіоні були філіали державних банків, кредитні кооперативи, приватні фірми та особи.

Львівське та Луцьке відділення Державного земельного банку у міжвоєнний період займалися розподілом коштів зі спеціальних фондів ряду міністерств - земельних реформ, сільського господарства, фінансів, громадських робіт.