ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ РАДІАЦІЙНО БЕЗПЕЧНОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ НАСЕЛЕННЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ



Название:
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ РАДІАЦІЙНО БЕЗПЕЧНОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ НАСЕЛЕННЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтувано актуальність теми дисертації, визначено мету й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, охарактеризовано ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача, наведено дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державного управління процесами радіаційно безпечної життєдіяльності населення” – здійснено системний аналіз змісту наукової літератури з проблеми дослідження з метою визначення потреби в розробленні та обгрунтуванні теоретико-методологічних засад, розкрито цілі, завдання, принципи, поняття і сутність, методологічні підходи, вітчизняний та зарубіжний досвід державного управління процесами радіаційно безпечної життєдіяльності населення.

В Україні здійснюються дослідження в галузі державного управління, економіки, екології, енергетики, права, соціології, психології, медицини, демографії, біології, радіобіології, радіаційної медицини, ґендерного управління, національної безпеки, інформації тощо. Аналіз наукової літератури дав змогу окреслити головні складові у контексті визначення рівня радіаційного забруднення навколишнього середовища та його вплив на населення, які є, на нашу думку, виправданими і доцільними.

Надзвичайно актуальним завданням при цьому слід вважати розробку і використання методів, які б дали змогу виокремити із несприятливих для людини змін, що реєструються, радіаційно зумовлені реальні і потенційні радіоекологічні ризики для запобігання техногенним катастрофам радіаційного походження. Іншим, не менш актуальним завданням є ефективне управління цими складовими, сутність яких полягає в обгрунтуванні і впровадженні в практику оптимальних та ефективних заходів і контрзаходів, спрямованих на зниження рівня радіоекологічної небезпеки для населення України взагалі та населення, потерпілого від аварії на Чорнобильській АЕС зокрема.

З огляду на це було з’ясовано функції управління, а також виявлено коло питань радіаційно безпечної життєдіяльності населення, розглянуто їх зміст, що дало змогу виокремити два види проблем в організації: спеціальні та управлінські. Спеціальні проблеми безпосередньо пов’язані з технологічною стороною діяльності і безпосередньо не стосуються управлінських функцій. Коло управлінських проблем включає проблеми, пов’язані з використанням матеріальних, фінансових та людських ресурсів, організацією праці людей, розпорядженнями, рішеннями, постановкою цілей перед окремими працівниками та їх групами.

Поряд з правильними, підтвердженими практикою узагальненнями та рекомендаціями на кожному етапі розвитку управління з’являються також сумнівні та недостатньо науково обгрунтовані положення. Так, було концептуально розглянуто методологічні підходи до забезпечення радіаційної безпеки на прикладі аналізу системи цивільного захисту населення, що існувала на час здобуття Україною незалежності.

Техногенні катастрофи та надзвичайні ситуації виникають у різних сферах життєдіяльності населення, і, відповідно, регулюються великою кількістю законів. Але відсутність чіткої загальної концепції у сфері радіаційної безпеки призвела до того, що кожне нове керівництво державною системою захисту населення й територій від надзвичайних ситуацій і спеціально уповноважений центральний орган з питань надзвичайних ситуацій реалізує виключно власні, багато в чому суперечливі уявлення щодо організації такої системи. Майже не враховуються швидкі зміни в сучасному світі, що призводять до виникнення техногенних катастроф та надзвичайних ситуацій, які мають тенденцію до поширення на нові сфери, стають усе більш потужними та частішими, охоплюють значно більші території й кількість населення, мають суттєві медико-соціальні, соціально-психологічні, соціально-економічні, валеологічні, сільськогосподарські, екологічні та багато інших негативних наслідків. Тому цивільна оборона має виконувати гуманітарні завдання, спрямовані на захист цивільного населення від небезпеки і допомогу в усуненні безпосередніх наслідків воєнних дій або стихійного лиха, а також на створення умов, необхідних для його виживання.

Також було з’ясовано, що захист від наслідків Чорнобильської катастрофи здійснюється у трьох напрямах: протирадіаційному, соціальному і медичному. Але накопичення нових наукових даних про наслідки Чорнобильської катастрофи, погіршення стану здоров’я ліквідаторів і постраждалого населення, багато інших факторів потребують подальшого вдосконалення заходів щодо захисту населення, яке постраждало від іонізуючого випромінювання. 
Важливе значення в умовах формування державного управління процесами радіаційно безпечної життєдіяльності населення має використання вітчизняного досвіду управління у цій сфері. Такий досвід грунтується на законодавстві, яке розвивається в єдиному для різних країн напрямі, має певні цілі, завдання та принципи. 
Аналіз вітчизняного досвіду державного управління процесами радіаційно безпечної життєдіяльності населення дав змогу з’ясувати одну з його головних складових – медико-соціальну, яка, на наш погляд, має виступати як централізація управління соціальним захистом населення, що, у свою чергу, передбачає узгоджені дії відомств і установ, які реалізують закони й інші правові акти. 

Дослідження так званого “постчорнобильського” періоду, пов’язане з пошуком і утвердженням нових концепцій, принципів, підходів, форм і методів управління процесами подолання наслідків Чорнобильської катастрофи в системі радіаційно-безпечної життєдіяльності населення, свідчить про те, що єдиної, цілісної концепції управління “постчорнобильськими” медико-соціальними проблемами суспільства, яка б сприяла уникненню непрофесійності управління, і досі не розроблено.

У свою чергу, задекларований урядом постулат “повернення до нормального способу життя” завдає тільки шкоди системі управління, оскільки за доволі короткий час, що минув після аварії, як навколишнє середовище, так і організм людини не в змозі повністю позбутися радіологічного забруднення. Виникає потреба в розробці довгострокових програм повернення постраждалого населення до нормального життя та очищення і відновлення радіоактивно забруднених територій. Це пояснюється тим, що тривалий час населення зазнає впливу радіаційного опромінення, тому не можна його змушувати забувати про небезпеку забруднення скоріше, ніж відбудеться реальний розпад радіоактивних елементів.

Офіційно вважається, що радіація – основний чинник наслідків Чорнобильської катастрофи, який негативно впливає на здоров’я населення, але він не є єдиною домінантою. Населення відчуває тягар негативних соціальних явищ, які нерозривно пов’язані між собою і з Чорнобильською катастрофою: обмеження господарської діяльності, зміна соціально-демографічної ситуації, економічна криза, недосконале законодавство, недостатня медична допомога, низькі розміри пенсій інвалідів тощо.

Зарубіжний досвід державного управління процесами радіаційно безпечної життєдіяльності населення грунтується на розробці та актуалізації важливих документів, таких як “Інтегрована програма поводження з радіоактивними відходами”, “Проект зняття з експлуатації” і низки інших документів, які регулюють питання поводження з радіоактивними відходами та зняття об’єктів з експлуатації. Слід згадати також низку проектів, реалізованих у 2004–2006 рр. за підтримки Міністерства промисловості та торгівлі Великобританії (DTI), спрямованих на розробку документації для вирішення питання зняття з експлуатації існуючих об’єктів, і необхідних для ліцензування нових.

Також було з’ясовано, що міжнародне співробітництво має винятково велике значення для успішного розв’язання “чорнобильських” проблем у трьох найбільш постраждалих країнах: Україні, Республіці Білорусь і Російській Федерації. Ініціатива ООН підтверджує те, що міжнародні організації зберігають за собою зобов’язання з мінімізації наслідків цієї великомасштабної радіоекологічної катастрофи. Витрати ресурсів такого масштабу виходять за межі економічних та технологічних можливостей окремої країни і вимагають об’єднаних зусиль світового співтовариства, але для всіх урядів постраждалих країн це виявилось зручним інструментом отримання грошей від країн, які їм співчувають.

Аналіз досвіду державного управління сферою забезпечення радіаційної безпеки Білорусі та Російської Федерації дав змогу виявити низку гострих загальнолюдських проблем: руйнівний вплив ядерних катастроф на здоров’я людей і екологію; відсутність своєчасної й об’єктивної інформації, необхідної для прийняття й оприлюднення вже прийнятих рішень в екстрених ситуаціях; невідповідність балансу між технічними можливостями і духовним розвитком людства, його розумінням техногенної агресії відносно навколишнього середовища.

У другому розділі – “Сучасний стан державного управління процесами радіаційно безпечної життєдіяльності населення” – здійснено аналіз нормативно-правових основ забезпечення радіаційної безпеки в Україні, організаційної структури та функцій системи державного управління процесами запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, її форм та методів, а також досліджено проблеми організації професійного навчання керівних кадрів та фахівців у сфері цивільного захисту.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та нормативно-правової бази стосовно забезпечення радіаційно безпеки в Україні можно стверджувати про наявність серйозних проблем у цій сфері, серед яких слід згадати насамперед такі: встановлення відомчого підходу до забезпечення радіаційної безпеки і радіаційного захисту працюючих та населення; право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, завданої життю і здоров’ю особи, яке не обмежується строком давності, що зумовлює значні труднощі для страхових компаній під час організації ядерного страхування; недоліки “чорнобильського законодавства”: внутрішні суперечності та відсутність дієвих внутрішніх механізмів адаптації до змін радіаційної ситуації на забруднених територіях; недостатньо обґрунтовані розміри передбачених ним пільг і компенсацій з погляду протирадіаційного захисту; невідповідність загальної вартості реалізації всіх його положень економічній спроможності держави; невідповідність положень щодо компенсації перевищення встановленої межі дози опромінення ядерному законодавству України, чим порушується принцип соціальної справедливості, і тому це не є досить ефективним засобом подолання наслідків Чорнобильської катастрофи; існування в атомній енергетиці проблеми, пов’язаної з управлінням процесами утилізації відпрацьованого ядерного палива, оскільки кожна галузь енергетики має свої профільні закони, які між собою не узгоджені; недосконала диференціація дітей за категоріями їх батьків, у посвідченні яких не вказується, до якої категорії мали підставу належати батьки дитини на момент настання вагітності матері, або з якої категорії батьки перейшли в першу, у Законі України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”; втрата інформації щодо належності дітей, народжених від “ліквідаторів”, з установленою дозою опромінення після досягнення дітьми повноліття (діти, які досягли повноліття, не можуть претендувати на виявлення причинного зв’язку хвороб з впливом наслідків Чорнобильської катастрофи, якщо в дитячому віці їм не було встановлено такий зв’язок та визначено групу інвалідності).

На підставі аналізу організаційної структури системи державного управління на прикладі Єдиної державної системи цивільного захисту населення (ЄДСНС) і територій встановлено, що ця система є сукупністю органів управління, сил та засобів центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, на які покладається реалізація державної політики у сфері цивільного захисту, і має свої підсистеми. В свою чергу, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій України виконує функції постійного органу управління ЄДСНС, а власні підсистеми аварійної готовності і реагування міністерства є основою виконання її функцій. У разі виникнення радіаційної аварії державного рівня до реагування залучаються такі функціональні підсистеми ЄДСНС: оповіщення населення про надзвичайні ситуації; захисту населення і територій у разі виникнення надзвичайних ситуацій; життєзабезпечення постраждалого населення; проведення аварійно(пошуково)-рятувальних та інших невідкладних робіт; сил і засобів реагування на надзвичайні ситуації; розроблення планів дій у разі виникнення надзвичайних ситуацій щодо забезпечення безпеки населення, захисту довкілля та мінімізації негативних наслідків цих ситуацій.

У процесі аналізу управління у сфері запобігання виникненню надзвичайних ситуацій радіаційного походження була виявлена його залежність від створення ефективного і конструктивного механізму реалізації форм і методів державного управління, тісно пов’язаних зі стадіями управлінського процесу, кожній з яких притаманний специфічний набір методів, зумовлений своєрідністю поставлених завдань. При цьому кожен метод, зрештою, має організаційну суть, оскільки він виступає засобом реалізації цілей, поряд з якими існують спеціальні (специфічні) методи. Найбільш значимими наслідками Чорнобильської катастрофи були і залишаються медичні, імовірність виникнення яких свідчить про недосконалість форм та методів державного управління.

На основі компаративного аналізу статистичних звітів Державного комітету статистики України, МОЗ України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Центру медичної статистики МОЗ України, Головного управління МНС України в Дніпропетровській області та даних доступних реєстрів протягом 25 років після Чорнобильської катастрофи серед постраждалих осіб зареєстровані радіогенні нестохастичні і детерміновані ефекти, а також інші наслідки впливу на здоров’я комплексу факторів, пов’язаних з аварією і її ліквідацією, що свідчить скоріше про констатацію фактів захворюваності постраждалого населення, ніж про управлінське розуміння важливості подолання медико-соціальних наслідків аварії на ЧАЕС.

Як видно з табл. 1, ліквідатори є найбільш численною групою постраждалих унаслідок аварії на ЧАЕС мешканців Дніпропетровської області, вони є і найбільш опроміненою групою. Але серед ліквідаторів 1986–1990 рр., включених до Державного реєстру України (ДРУ), лише близько половини осіб, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, мають запис про індивідуальну дозу. Нез’ясованою залишається якість дозиметричних записів, незрозуміло, наскільки ефективною або неефективною є система протирадіаційного захисту ліквідаторів під час виконання ними робіт з ліквідації наслідків аварії: характер робіт, умови праці та використання захисних засобів суттєво вплинули на величину отриманої дози опромінення. У Дніпропетровському реєстрі дози опромінення  в основному зареєстровані у тих постраждалих, які були мобілізовані військкоматом – у військових ліквідаторів і “партизанів”. 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины