ДЕРЖАВНА МОВНА ПОЛІТИКА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ :

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь її наукової розробленості, сформульовано мету та визначено завдання, об’єкт і предмет дослідження, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне та практичне значення, наведено дані щодо апробації результатів дисертації та публікації, які їх підтверджують.

У першому розділі - «Державна мовна політика та українська національна ідея в теоретичному й історіографічному аспектах» - проаналізовано стан розробленості проблеми державної мовної політики в контексті української національної ідеї, подано аналітичний огляд літератури українських і зарубіжних авторів, предметом яких є дослідження національної ідеї в контексті визначення мови як одного з основних чинників формування української ідеї; розкрито теоретичні аспекти досліджуваного феномену; визначено його методологічне забезпечення, з’ясовано роль мови як одного з основних чинників формування української національної ідеї.

Установлено, що феномен української національної ідеї як комплекс уявлень про сутність, призначення й історичний шлях нації лише почав входити до політичного лексикону і поступово перетворюється на неодмінний атрибут усіх праць, присвячених етнополітичним, етнонаціональним проблемам. Ідеться переважно про те, що контекст досліджень поняття «українська національна ідея» в умовах майже неперервної обмеженості й відсутності можливостей для своєї реалізації, був, здебільшого, войовничо-захисним, а не конструктивно-будівничим і науково-творчим (за визначенням І. Кураса). Тривалий час теоретична розробка української національної ідеї слугувала ареною наукового змагання шкіл, напрямів, особистостей. Автор виходить з того, що українська національна ідея пройшла шлях від міфологізованого сприйняття світу до вироблення раціональної національної та історичної свідомості. Можна стверджувати, що для українського етносу цей процес розпочався наприкінці XVII ‑ на початку XVIII ст. і охопив усю першу половину XIX століття. Під час національно-культурного відродження українського народу ХІХ – початку ХХ ст. вийшли праці, у яких було обґрунтовано українську національну ідею на народній (етнічній) основі. Праці М. Максимовича, М. Костомарова, Д. Дорошенка, Т.  Шевченка, М. Гулака, В. Білозерського, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, І. Франка, М. Грушевського, І. Огієнка та інших сприяли формуванню української національної ідентичності, визначаючи мову як етнічну основу побудови української нації.

У ХХ ст., після поразок національно-визвольних змагань 1917‑1920 рр., українська політична думка набуває державницького характеру. Виходять праці, які обґрунтовують відокремлення України від Росії та побудову незалежної Української держави. Це праці М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, М. Сціборського, В. Старосольського, Ю. Липи та ін. Спробою знайти непростий компроміс між національно-особливим, українським і соціалістично-загальним, інтернаціональним стала течія націонал-комунізму. Її представники, зокрема, О. Шумський і М. Скрипник намагались трактувати минуле українського народу, його вікові прагнення, становище України у складі СРСР, перспективи національного розвою. У післявоєнний період українська еміграція продовжила державницький напрям досліджень, у яких автори зверталися до проблем національної ідеї та ролі мовного чинника у її формуванні. Серед них роботи Є. Маланюка, М. Плав’юка О. Пріцака та ін.

Після утворення Української держави серед досліджень української національної ідеї в контексті мовноформуючого чинника слід виокремити роботи І. Кураса, І. Дзюби, Р. Кіся, А. Черненка, М. Жулинського, О. Забужко, В. Заблоцького, Є. Наконечного та ін. Державотвірні аспекти національної ідеї висвітлено в працях М. Вівчарика, Я. Дашкевича, А. Колодій, О. Куця, Г. Кривчика, М. Розумного, М. Михальченка та ін.

Попри деяку розбіжність, висловлену у вищеназваних працях, до обов'язкових, визначальних, системотвірних елементів української національної ідеї можна віднести три базові ідеї: ідею української державності, ідею української соборності та ідею української осібності (окремішності). У розвиненому стані національна ідея органічно поєднує знання про минуле, сьогодення і майбутнє нації.

Пошук підходів до вивчення такого складного феномену, як національна українська ідея, та визначення ролі мови як її невід’ємної складової триває, оскільки історичний досвід переконливо свідчить: на переломних, етапах розвитку визначну роль у згуртуванні народу навколо своєї еліти, мобілізації волі й активізації зусиль на спільні, цілеспрямовані дії відігравала саме національна ідея. Кожен з дослідників, хто вивчає українську національну ідею, доходить висновку, до якого схиляємося й ми: українська національна ідея є своєрідною філософсько-культурною парадигмою державотворення і духовного відродження України, демократичного регулятора суспільних відносин, консолідації української нації. Основна мета української національної ідеї – об’єднання всіх громадян України для виконання історичного завдання, а саме: за політичними, економічними показниками та показниками розвитку культури посісти гідне місце серед демократичних країн Європи. Зазначені позиції закріплені в Конституції України 1996 р., де встановлено, що носієм суверенітету, єдиним джерелом влади в Україні є український народ – громадяни України всіх національностей. Здійснити цю об’єднувальну роль, ідеологічно спрямувати його, залучити до активної участі в розвої, захисті, докорінному оновленні країни може лише національна ідея, яка буде органічно поєднувати за своєю суттю, своїм змістом національні ідеали, духовні цінності (серед яких мова посідає чільне місце). Українська національна ідея - система поглядів на суспільне життя та практичних прагнень, у якій ключовими є проблеми національної соборності Української незалежної держави, національної свідомості громадян країни та їхнє бажання жити в країні добробуту, справедливості, свободи. Реалізація названих прагнень спрямована на формування національного характеру, державницької свідомості та світогляду громадян країни. У цьому аспекті мова виступає не тільки основним чинником, а й основним інструментом. Дія такого інструменту всебічно залежить від держави, тобто від основних засад державної мовної політики.

Всебічний аналіз джерел свідчить, що питання державної мовної політики в Україні постійно перебуває в полі зору як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Довгий час воно оцінювалося переважно негативно, а в більшості випадків ­ просто замовчувалося. Активне опрацювання терміна «мовна політика» у радянський час спостерігається лише 60 - 80-х роках ХХ ст. лише мовознавцями.

Потужний ідеологічний тиск, що його відчувала мовознавча наука у зв’язку із завданням теоретичного обґрунтування політики зросійщення, зменшує наукову вагу досліджень І. Білодіда, Ю. Дешерієва, Л. Нікольського, О. Швейцера, оскільки їхні узагальнення та висновки не враховували реальних мовних ситуацій у різних регіонах СРСР та не ґрунтувалися на соціолінгвістичних дослідженнях. До позитивних здобутків радянських учених у розвитку теорії мовної політики автором віднесені лише дослідження, спрямовані на опрацювання категоріального апарату мовної політики як розділу соціолінгвістики. Неабияку цінність мають праці Л. Булаховського, який висловлювався про припустимість, а інколи й необхідність свідомого втручання в мовну дійсність. Заслуговують на увагу праці Л. Щерби, у яких дослідник розглядав механізми впливу соціуму на мову у зв’язку з проблемою двомовності.

Проголошення державної незалежності України відкрило широкі можливості для об’єктивного висвітлення мовної політики українськими дослідниками, зокрема, не тільки мовниками, а й істориками, філософами, управлінцями. Роль мовної політики як практичних дій держави з метою мовного регулювання в процесах розвитку мовних ситуацій прагнуть визначити В. Алпатов, Н. Вахтін, Л. Масенко, О. Куць, І. Лопушинський, В. Заблоцький, О. Данилевська, Ж. Шевчук, Л. Нагорна та ін.

На сучасному етапі термін «мовна політика» належить до понятійного апарату соціолінгвістики, зрідка вживається в управлінській чи політичній сфері. Утім, однозначного тлумачення його не існує. У західноєвропейських та американських соціолінгвістичних школах мовну політику протягом тривалого часу ототожнювали з мовним будівництвом (плануванням). Поряд з цим терміном у тотожному значенні вживають й інші. Так, у Франції з’явився термін «мовне облаштування» та «мовна нормалізація». Лише наприкінці 1990 ‑ х років набув поширення термін «мовна політика». З-поміж численних його визначень найбільш вдале належить французькому соціолінгвісту Л.-Ж. Калве. В українській науці, досі не визначено статус мовної політики в системі наукових понять, не напрацьовано методології державно-управлінської інтерпретації її явищ. Донедавна мовну політику науковці розглядали як прикладну галузь лише в загальному мовознавстві, і тільки в останні роки стали розглядати цей феномен у соціології, лише зовсім недавно з’явилися перші спроби аналізу мовної політики в галузі державного управління, а її дослідження зумовлене не стільки мовним характером явища, скільки практичною потребою втручання у функціонування мов.

Спираючись на праці попередників, автор установив, що державна мовна політика – це політика, яку здійснює держава щодо мовного режиму в суспільстві. Ця політика залежить від характеру політичної влади, форми правління та державного устрою, історичних традицій, наявності територій з компактним проживанням етнічних меншин тощо. Реалізація такої політики здійснюється через сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи в певному напрямі. Мовна політика полягає у визначенні функцій та сфер використання вживаних мов (статусна мовна політика); разом з тим, об’єктом мовної політики можуть бути мовні норми в орфографії, граматиці, лексиці тощо, що відповідає поняттю «корпусна мовна політика». Автор вважає, що державна мовна політика мусить бути першою і невід’ємною частиною гуманітарної політики держави. Мовна політика – надзвичайно складний та багатогранний феномен суспільства. Саме тому, щоб об’єктивно оцінити вплив суспільства на мову, потрібно враховувати всі елементи структури мовної політики: суб’єкти, що здійснюють мовну політику або активно впливають на її характер; об’єкти, на які спрямовані заходи мовної політики; мовна ситуація як вихідна точка мовної політики; мета та завдання мовної політики; інтереси та ідеологічні засади, на яких ґрунтується мовна політика; механізми реалізації мовної політики в державі.

Також слід зазначити, що до сьогодні в українській науці ще не завершено розробку чітких методологічних засад дослідження української національної ідеї, що, в свою чергу, зумовлює суперечливий характер праць із цієї проблематики і, найголовніше, перешкоджає оформленню української національної ідеї, зокрема її практичній реалізації. За цих обставин автору видається найпродуктивнішим такий підхід до досліджуваної проблеми загалом, який, по-перше, враховує незавершеність процесів формування спільної української ідентичності, витворення української політичної нації, виховання мовного патріотизму та почуття національної гордості й солідарності. По-друге, цей підхід має врахувати негативний досвід загострення на мовному ґрунті соціально-культурних розбіжностей, які розгорталися на тлі «мовного питання» під час усіх виборних перегонів в Україні.

У другому розділі - «Статус мови в державотворчій системі сучасної України», - що складається з чотирьох підрозділів, проаналізовано сучасну мовну ситуацію та етномовний склад населення України, визначено статус мови в державних законодавчих актах, досліджено сприйняття державної мови в соціокультурному контексті.

Сьогодні в Україні, за останніми статистичними даними проживає, 37 млн 541 тис. етнічних українців, що становить 77,82 %. Росіяни – найчисленніший після українців народ в Україні – 8 млн. 334 тис. осіб. (17,28 % всього населення). Отже, українці та росіяни становлять 95,10 % населення країни. Представники інших народів становлять незначні за чисельністю групи, що не переважають 1%. Особливістю національного складу населення України є його багатоетнічність, а не багатонаціональність.

Доведено, що, відповідно до етномовного складу населення, модель «титульного етносу» та «етнічних меншин» - оптимальний сценарій для державотворення в Україні. Ця модель, по-перше, спирається на історичну традицію національного державотворення XX ст. в Європі та й в усьому світі; по-друге, обстоює захист національно-державних інтересів. Модель державотворення на підставі «двомовності» чи «поліетнічності» в майбутньому України відіграє далеко не консолідуючу роль.

Мовна ситуація – ситуація, яка являє собою певну сукупність функціонально розподілених мовних утворень (окремих мов або форм їх існування), котрі обслуговують спілкування в адміністративно-територіальному об’єднанні або в рамках етнічної єдності; за якої мови не тільки вступають у тісну взаємодію через контакти між її носіями, а й пов’язані також взаємним співвідношенням континуумним та комунікаційним станом суспільства. Вона не буває сталою, завжди перебуває в динаміці, тобто є змінною. Як функціональна ієрархія мовних об’єднань, вона віддзеркалює реальний стан мовних колективів, зазнає зумовлених об’єктивними причинами змін, які відбуваються в статусі цих мовних колективів.

Для України характерна деформована мовна ситуація, що полягає у відмові значної частини етнічних українців від рідної мови (у межах 10%). Це негативно впливає на формування нації-держави. Світова історія свідчить, що асиміляційна мовна політика завжди мала потужне ідеологічне забезпечення, яке створювали діячі держави, церкви, культури, науки, освіти панівного народу. У радянські часи російська мова панувала в основних комунікативних сферах на рівні офіційного спілкування. Це не могло не вплинути на розвиток мовного типу українця, який, навчаючись у вишах, працюючи на виробництві чи в державних органах, переходив на російську мову спілкування, з часом забуваючи рідну мову. У протистоянні україномовної та російськомовної тенденцій полягають основні протиріччя формування мовної політики в сучасній Україні.

Значна розбіжність у відмінності мови спілкування та юридично закріпленої державної мови, що має виконувати функцію міжнаціонального спілкування, пояснюється тим, що в державі і досі не створені умови об’єктивної потреби користування в соціумі державною мовою.

З’ясовано, що правові норми, що регулюють порядок застосування мов в Україні, окрім Конституції, містить Закон України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, який проголошує, зокрема, що «українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності». Одночасно із Законом було ухвалено Постанову «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР». Згідно з нею Закон набув чинності 1 січня 1990 року. Проте для окремих положень Закону був установлений тривалий період набуття чинності: від 3 - 5 до 10 років (останнє щодо статей 25 - 29, які регламентують мову в освітніх закладах). Проаналізовано нормативні акти, що регулюють мовну політику України на поточний момент.

На підставі проаналізованих документів автор стверджує, що в нашій країні «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин» України, але права на захист для державної мови Конституцією України та іншими законами не передбачено. Причини такої невідповідності криються в недосконалості мовного законодавчого поля. Хоча стаття 10 Конституції України встановлює, що порядок «застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом», недосконалість національного законодавства виявляється в тому, що на сьогодні відповідного закону не ухвалено.

Упродовж 20 років незалежності у Верховній Раді України обговорювалися низка проектів законів про мову, запропонованих депутатами різних фракцій, але жоден з них не знайшов загальнодепутатської й загальнонародної підтримки, тому так і не був прийнятий. Причина цього, на думку автора, криється в історично-упередженому ставленні до однієї з мов. Це не тільки зменшує ефективність упровадження всебічної реформи регулювання у сфері мов, а й зумовлює послаблення державної мови. Останнє, зокрема, може посилити, а не послабити напруженість між групами носіїв різних мов і таким чином негативно вплинути на стабільність українського суспільства. Авторський погляд корелюється з думкою Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин (ВКНМ), К. Воллєбека. На його переконання, державна мова повинна бути ефективним інструментом забезпечення суспільної згоди.

Здійснено аналіз програмних документів у діяльності парламентських партій та блоків, зокрема, показовими є програми на виборах 2010 р. Як свідчить досвід виборних кампаній, проблеми мовної політики, політичної ідентичності традиційно ставали предметом уваги політичних сил. «Мовне питання» чи не найбільш заполітизоване, тобто це тема, що використовується політичними силами різних спрямувань для досягнення власних цілей та реалізації власних інтересів. Водночас це сфера, у якій досі держава так і не розробила комплексної стратегії, а різні суспільні групи не досягли консенсусу. На кожних виборах (президентських, парламентських, місцевих) мова активно використовується як дієвий інструмент залучення на свій бік електорату.

Особливої уваги надано аналізу соціокультурному аспекту державної мови, тобто тому, як сприймається державна мова в українському соціумі. Йдеться насамперед про освіту, культуру та сферу ЗМІ, і, що найголовніше, про те, як сприймають пересічні громадяни мовні проблеми нашого суспільства в зазначених сферах, чи визнають державну мову престижною мовою своєї країни.

Сьогодні поняття «соціально престижна мова» і «державна мова» в Україні не можна однозначно вважати тотожними. Соціальний престиж мови вимірюється:  ступенем використання мови на найвищих щаблях державної влади, оперування україномовними комунікатами в різних сферах виробничого, суспільного життя;  ставленням до мови як засобу досягнення службової кар'єри; задоволенням найрізноманітніших культурно-освітніх потреб громадян; місцем мови в інформаційному просторі (радіо, телебачення, книговидання).

Для того, щоб державна мова була соціально престижною, вона має стати посередником для всіх соціальних прошарків населення України. Для ефективного функціонування в такій ролі державна мова повинна бути «безбарвною» в етнографічному плані. Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне дотримання єдиного загальнонаціонального правопису (правового нормативного документа, що встановлює державний стандарт мови), як в усному, так і в писемному мовленні. Державна влада (спеціальні органи) мусить суворо слідкувати за подібними порушеннями не тільки в телерадіоефірі, а й у виданнях, що розраховані на пересічного громадянина України. Відсутність механізмів контролю за виконанням закону про мови і стаття 10 Конституції України, а також державної програми захисту державної мови спричинила домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України.

У практичному плані це означає створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української. Через брак належного контролю за виконанням мовного законодавства й відсутність державних механізмів відповідальності за його недотримання в галузі книговидання ще навіть не вироблено політики державної підтримки україномовної продукції. Про це свідчать такі дані. З 16 200 зареєстрованих в Україні видань із загальнодержавною та місцевою сферами розповсюдження українською мовою виходить лише 3 345. Для порівняння: в Росії громадяни інших держав не можуть бути засновниками газет і журналів. Інституції, які б мали займатися мовною політикою, могли б більше надавати уваги пропаганді державної мови через ЗМІ. Слід створювати постійне (щоденне, кілька разів на день) транслювання у різні популярні проміжки ефірного часу освітніх програм із вивчення державної мови.

Авторитету української мови в житті держави заважає її повна юридична невизначеність (і незахищеність) як мови державної навіть у найвищих сферах державної влади, що виражається в повній факультативності користування (або некористування) нею. Оскільки ж у новітній історії України вже було кілька прецедентів подібних несерйозних «ігор в українську мову», які потім звелися нанівець, загал українського суспільства поки що не поспішає наслідувати вивчення та користування державною мовою.

У третьому розділі - «Мова – важливий чинник формування української національної ідеї», який складається з чотирьох підрозділів - розкрито сутність та особливості мовного чинника у формуванні української національної ідеї. Визначено на прикладі Польщі, Індонезії, Ізраїлю, США, що мова – потужне знаряддя, символічний інструмент консолідації нації.

Доведено, що мова є найголовнішим чинником національного будівництва, першим і головним інструментом об’єднавчого начала кожної нації. Мова, як і нація, є продуктом людської діяльності. Якщо етнокультурна спільнота, за Л. Гумільовим, є формою адаптації до географічного, кліматичного, історичного, соціального, релігійного середовища, то мова як головний інструмент інтелектуального осмислення дійсності не може не відбивати ознак такої адаптації. Саме вони спричинюють специфічність мовних картин світу. Національна ментальність, утілена в концептуальній картині світу й зафіксована мовою, виявляється насамперед у мовній символіці, довкола якої розгортаються моделі членування дійсності. У національній мовній символіці віддзеркалено базові концепти, або константи культури, які залишаються незмінними. Глобалізація світових процесів сприяє взаємодії та зближенню концептуальних і мовних картин світу. Проте на кожному історичному етапі лише відмінне, специфічне в концептуальній та мовній картинах світу продовжує забезпечувати об’єднавчу функцію мови в межах певної національної спільноти, дозволяючи говорити про її мовно-культурну окремішність.

Помилково переоцінювати націєтвірну роль мови у випадку, коли вона не підтримується самими мовцями та державними інституціями, тобто коли відсутня цілеспрямована державна мовна політика на підтримку такої ролі. Без чіткого політичного вибору сама по собі мова як засіб спілкування й форма культури не може стати чинником національної консолідації. Політична воля як позамовний чинник, що втілюється в державній мовній політиці, може й зруйнувати існуючу єдність, коли вона стає перешкодою на шляху до національного самовизначення, суперечить інтересам нових спільнот та їх правлячих еліт. Можна стверджувати, що без визнання державної мови всіма учасниками етнонаціонального процесу будь-яка консолідація або ж інтеграція нації стає хоч і бажаною, однак насправді нездійсненною.

Особливість нинішньої мовно-історичної ситуації в Україні з її етнодемографічним складом і багатофакторним етнополітичним простором полягає в тому, що її етнонаціональний і культурологічний розвиток найбільш конструктивним мав би бути саме на шляху до державно-громадської моделі, яка будується на засадах соціально й політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними інститутами. Мова – національний мовний організм, що розвивається, взаємодіючи з різними сторонами життя етноспільноти. Кожна нація проходить у своєму розвитку певні етапи, що якісно відрізняються один від одного. Основним критерієм, який можна покласти в основу класифікації цих етапів, є усвідомлення людьми своєї спільності – культурної, територіальної, економічної. У цьому визначенні на перше місце виноситься критерій культурної або духовної спільності. Звісно, що наявність своєї території і будь-якої суспільної організації є першим необхідним чинником існування й розвитку нації. Але без створення своєї окремої культури, без розуміння духовної єдності таке суспільне об’єднання людей залишиться лише механічним конгломератом, що не має свого майбутнього.

Людей різних національностей об’єднує єдине українське громадянство, єдина державна мова. Саме це є основним лейтмотивом Закону України «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики», поданої чинним Президентом України та схваленим Верховною Радою України як основний шлях розвитку українського суспільства: «Утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави». Це зовсім не означає, що інші мови не існують або не повинні розвиватися, що побутова культура, звичаї і традиції всюди мають бути однакові. Тобто в країні може бути багато всіляких культурних анклавів, регіонів, етнічних груп. Проте над цим усім є «невидимий щит», що базується на державній мові і завдяки якому населення країни перетворюється на політичну, або громадянську, націю, члени якої стають патріотами й починають дбати про свою державу. У Посланні Президента України В. Януковича до Українського народу (2010 р.) зазначено, що саме громадянське суспільство є основною формою реалізації базового республіканського принципу «спільна справа» ‑ об’єднанням громадян заради вирішення спільних проблем. А отже, спільна мова є невід’ємним інструментом для здійснення «спільної справи».

Розкрито державотворчу роль мови, у спрощеному вигляді полягає у двох головних функціях мови: усередині країни мова інтегрує, об’єднує, консолідує етнос, народ в єдиний національно-духовний організм – націю-державу; роль зовнішньої функції мови полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації-держави серед багатомовної спільноти світу. Із зазначених функцій випливає уточнене визначення поняття «державна мова» ‑ мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Конкретизовано основні етапи утвердження української мови як державної. Для вироблення стратегії мовної політики з метою використати її потенціал у справі консолідації нації дається відповідь на запитання, у яких аспектах і яким чином мова реалізується як чинник консолідації держави та самоідентифікації нації, визначається взаємозв’язок і взаємовплив мови з іншими сферами суспільного життя ‑ політичною, національною, культурною, регіональною. Щодо політичного аспекту суспільного життя слід відзначити консолідуючу роль, яку відіграла українська мова на перших етапах створення і становлення незалежної Української держави. Оскільки мовна політика пов'язана зі свідомим впливом суспільства на мову, то з, цього погляду, вона є концентрованим виразником методологічних і соціальних основ, що визначають ідеологічне і практичне відношення тієї або іншої державно-політичної системи до функціонування, розвитку і взаємодії мов, до їх ролі в житті народів.

Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу й державної єдності України. Відтак формування сучасної української політичної нації пов’язане з “титульним етносом”, тобто з тією етнічною спільнотою, яка зазвичай є найбільшою за фізичною чисельністю та найстарішим жителем певної території. Титульний етнос є тим народом-етносом, який робить найвагоміший вклад у соціальну результативність життєдіяльності конкретного суспільства. Він є основним номінатором і дає своє ім’я не лише країні, а й державі та мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним відношенням народів тощо. Українська нація і держава мають забезпечувати відродження та захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору як внутрішньо, так і зовнішньо, спираючись на наукове обґрунтування кожного кроку.

Розкрито роль української еліти у формуванні мовного чинника національної ідеї. Національна еліта – це та меншість нації, яка вирішально впливає на більшість, зокрема на формування в більшості соціальної культури. Авторитет національної еліти має спонукати як співгромадян, так і владу України до руху, спрямованого на формування громадянського суспільства.

Причини глибокої духовно-інтелектуальної кризи потенціалу українського народу криються в глибинах історії та визначаються трьома основними чинниками:  багатовікова бездержавність, що сформувала інфантильне ставлення влади, бути нарівні з іншими народами і відчувати себе господарем на своїй землі;  територіальний поділ України та перебування цих територій у складі різних держав з різними культурами, цінностями, а що, найголовніше, ‑ політичними системами;  багатовікова денаціоналізація провідного прошарку українства (у ХVI – XVII ст. боярські та шляхетські прошарки полонізувалися; у XVIII – XIX ст. нащадки козацьких старшин зросійщувалися; у ХХ ст. пролетарсько-духовна українська еліта була фізично знищена або в більшості зросійщилася). Унаслідок такої важкої історії через перипетії виживання український авангард суспільства відмовився від цінностей (у тому числі й від мови як основної духовної цінності) власного народу й свідомо асимілювався в ціннісну систему метрополії.

Значні інтелектуально-духовні втрати в минулому заважають українському суспільству сьогодні усвідомити не лише сенс існування незалежної нації-держави, а й почуття її окремішності у світовому розмаїтті культур, мов, традицій. Політикам час усвідомити, що побудувати в ринковому світі самостійну Українську державу - означає насамперед забезпечити її інтелектуальну самостійність. Інструментом цього об’єднання повинна стати державна мова в устах інтелектуальної еліти українського суспільства.

У четвертому розділі - «Зарубіжний досвід мовнополітичного згуртування націй в умовах демократії» - розкрито особливості формування мовної політики в деяких споріднених з Україною державах. Кожна держава самостійно вирішує мовні питання, ураховуючи історичні чинники, національні особливості, культурні традиції й з огляду на власні потреби, потреби суспільства і громадян. У переважній більшості європейських держав основоположні принципи мовної політики визначаються в їх конституціях, насамперед, шляхом визначення офіційної (державної) мови або мов.

Виявлено основні тенденції мовної політики Франції, оскільки державна мовна політика цієї країни одна з найстаріших та найстрункіших в Європі. Починаючи з ХХ ст., державна мовна політика Франції розвивається за трьома основними напрямками: на теренах Франції; серед європейських держав; на міжнародній арені.

Уряд Франції прагне зміцнити французьку мову як засіб консолідації нації. Французька мова офіційно оголошена мовою Франції («La langue de la Rеpublique est le franсais»), уперше подібний запис було зафіксовано в Конституції республіки. Міноритарні мови - мови етнічних меншин, мови значних груп емігрантів ‑ розглядалися як національне надбання (patrimoine national). Франція проголошується полікультурною країною, але з однією національною мовою.

У Франції прийнято закон «Про застосування французької мови». Цей закон стверджує, що використання французької мови є обов'язковим у низці ситуацій і тим самим підкреслює право на французьку мову для споживачів, працівників, громадськості. Уведення цих правил супроводжується засобами суворого контролю (серед них більшість економічних та моральних), що забезпечують дотримання закону. Найважливішою мовною інстанцією у Франції є Вища рада французької мови. Вона розглядає питання, пов'язані з використанням мови у Франції, її поширенням за кордоном, відповідає за забезпечення захисту французької мови у світі. Сучасна мовна політика французької влади, спрямована на збереження та поширення державної мови серед країн світу (але найбільше уваги уряд держави надає захисту державної мови на власних теренах), може слугувати найкращим прикладом для реалізації мовної політики в Україні.

Розкрито специфіку національного відродження чеської мови. До середини XIX ст. нею розмовляло лише 15 % населення. Чеська мова була непопулярною серед напівонімеченої аристократії й інтелігенції, а граматична школа того часу (так звані неологісти) в особі М. Шишека, В. Роси та ін. видавала свої зауваги, з яких можна було зробити висновок про крайню вбогість і необробленість мови. Національне пробудження чеського народу почалося як рух невеликих, переважно дворянських груп населення, викликаний почасти природним інтересом до історії своєї країни, а почасти й бажанням захистити історичні права чехів. Патріотично налаштовані дворяни підтримували прагнення до вивчення чеської історії, археології й літератури. Їх основна мета, що полягала у створенні чеської літературної мови на основі уніфікації місцевих діалектів одержала у чеській історіографії назву «національного відродження», а представники чеської інтелігенції, що відіграли вирішальну роль у становленні національної самосвідомості й створенні національної мовної культури ‑ «пробуджувачів».

Прийняти на початку ХХ ст., перший закон про державну чеську мову викликав хвилю обурення. За законом усі чиновники мали знати чеську мову. Через мовне законодавство стосунки між німецькими та чеськими депутатами в парламенті були вкрай напруженими. Але через п’ять років ворожнеча припинилася. Зрештою значна частина німців сприйняла існування Чехословаччини як факт бездоказовий. Мирному співжиттю між чехами та німцями сприяла чеська інтелігенція (у більшості випадків німецька за походженням). Зразком такої інтелігенції став Т. Масарик: будучи родом зі змішаної сім’ї, він вибрав чеську національність і як перший Президент Чехії без найменшого сумніву впроваджував державну мову в життя країни. Помічниками президента в освіті й науці були спеціалісти точних наук, які хоча і визнавали заслуги німецьких учених, але наполягали на потребі окремої термінології для чеської науки. Пробудження чехів ‑ це закономірне явище. Фактором чеського пробудження з початку ХІХ ст. була національна інтелігенція. Джерелом, з якого протягом багатьох років чехи черпали патріотичні сили, залишалося етнічне селянство, яке й формувало дрібнобуржуазну, конформістську свідомість у національних лідерів, останні визначали політичну поведінку народу.

Дослідження проблем формування державної мовної політики Російської Федерації зумовлене вагомим впливом російської мови, підтримуваної російською владою в Україні. Російська Федерація складається з 89 рівноправних суб’єктів. У складі Росії перебуває 21 республіка, шість країв, 49 областей, два міста федерального значення, одна автономна область і 10 автономних округів. Водночас Росія ‑ не лише федеральна, а й багатонаціональна держава. За даними перепису населення 1989 року, на її території проживали представники 128 національностей. У складі Російської Федерації можна виділити 32 суб’єкти (понад третину всіх суб’єктів), які тією чи іншою мірою є національними утвореннями (республіки, автономна область і автономні округи).

Практично всі республіки своєю державною мовою, разом із російською, оголосили мову (мови) титульної національності, що знайшло відбиття в більшості випадків у їхніх конституціях, у також у законах про мови республік. Незважаючи на те, що в конституціях автономних суб’єктів задекларовано обов’язок претендентів на державні посади знати державну мову своєї автономії, Конституція РФ, федеральні закони обмежень або додаткових умов щодо знань державних (національних) мов для кандидатів на виборні посади федерального рівня, а також рівня суб’єктів РФ не запроваджують. У жодному законі РФ право титульного народу на знання своєї мови не заперечується, але в кожному законі чи іншому документі підкреслюється, що реалізація цього права не повинна перешкоджати реалізації конституційних прав і свобод громадян, які насамперед повинні знати мову держави – російську.

Законодавство Російської Федерації в мовній сфері, з одного боку, намагається оберігати громадян Росії від дискримінації за мовним принципом, надаючи конституційні права мовам нацменшин, а з іншого, усіляко намагається зберегти не тільки право, але й об’єктивну потребу знання державної мови ‑ російської. І навіть там, де спільна для всієї держави мова посідає міцні позиції, держава не забуває дбати про мову, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник національної єдності й соціального поступу. У конституції багатонаціональної Росії записано: «Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова». І це неухильно виконується. На практиці це означає, що в рамках реалізації державної мовної політики РФ передбачається не лише повноцінне вивчення російської мови, а й ціла низка кваліфікаційно-атестаційних процедур, починаючи від шкільних випускних іспитів і вступних іспитів до ВНЗ до будь-яких систем післявишівської освіти, правил присвоєння вчених звань або присудження наукових ступенів, курсів підвищення кваліфікації, призначення на державні посади тощо. Усі названі процедури являють собою різні рівні державної атестації громадян, що вимагають бездоганного знання державної мови. Рада з питань зовнішньої та оборонної політики Росії визначила одним із головних завдань цілеспрямовані зусилля щодо збереження позицій російської мови, розширення за державний кошт підготовки фахівців із сусідніх держав у вищих навчальних закладах Федерації.

У п’ятому розділі - «Теоретико-методологічні засади формування державної мовної політики в контексті української національної ідеї», який складається з чотирьох підрозділів - розглядаються можливості й перспективи державної мовної політики в Україні, аспекти впровадження сформульованих у дослідженні положень методології державної мовної політику в практику державного управління країни, напрямки трансформації інститутів і відносин, що визначають зміст державної мовної політики в країні.

Вирішальну роль у виборі мови на рівні держави відіграють певні чинники. Як в історичному зрізі, так і на сучасному етапі в умовах України серед суспільних чинників, що впливають на мову, значну питому вагу мають такі:

Лінгвістичний: регламентує кількість мов, які є засобом комунікації на території держави, відмінність між цим мовами та діалектами, яка забезпечує взаєморозуміння чи, навпаки, нерозуміння. Культурно-історичний: спільність і відмінність культур (матеріальної і духовної), наявність літературної традиції та історичний шлях мови. За силою впливу та за його роллю в збагаченні й розвитку української літературної мови найбільше значення мають її зв’язки з російською мовою. Українська літературна мова, перебуваючи протягом віків у тісних взаємовідносинах з іншими мовами (навіть за відсутності постійно стійкої державності), ніколи не втрачала свого самобутнього характеру, якого надавала й надає їй жива мова українського народу з її самобутніми внутрішніми законами розвитку.

Демографічний: кількість носіїв мови, компактність їхнього проживання, міграція населення. Сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація ‑ кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному виявляються в різних регіонах країни. Це й визначає гостроту мовного конфлікту, що час від часу постає в державі, особливо в напружені передвиборні періоди.

Географічний: фізико-географічний ландшафт, наявність чи відсутність перешкод, що сприяють чи заважають контактам. Маючи кордон довжиною понад 2,6 тис. км з країнами Центральної і Західної Європи, Україна характеризується вигідним економіко-географічним розташуванням. Вона розташована на перехресті шляхів між різними культурами та країнами. Зручний географічний рельєф сприяє територіальному об’єднанню держави.

Соціальний: усвідомлення нашим етносом окремості своєї мови та усвідомлення себе як основного носія цієї мови. Більшість громадян України зазнала під час швидкої трансформації суспільства кризи соціальної й особистісної ідентичності, коли попередні зразки соціально схвалюваної поведінки були втрачені, але не було набуто нових, які б, з одного боку, відповідали сучасним реаліям, а з іншого ‑ дозволили б формувати почуття власної гідності й самоповаги як осіб, котрі є гідними громадянами великої європейської країни. Багато українців через різні (об’єктивні – отримання освіти та суб’єктивні – заради кар’єри) причини втрачали мову та усвідомлення себе як основного носія цієї мови.

Політичний: вплив державних чи політичних структур, громадських об’єднань на реалізацію мовної поведінки в країні. Мовне питання вимагає особливої уваги з боку держави. Збурювання політичними партіями та блоками громадян країни призводить до конфронтації на мовному ґрунті. Водночас в Україні майже відсутні громадські організації, які б на найнижчих щаблях соціуму порушували б питання престижності державної мови.

Окрім чинників, які впливають на вибір державної мови в країні, слід визначити й критерії вибору державної мови:

1. Будь-яка історико-культурна зона є результатом багатовікових змішувань, трансформацій у галузі народного господарства, сімейних відносин, мови, тому першим критерієм є автохтонність населення. 

2. Кількість мовців на даній території. Державною може бути обрана мова більшості або меншості населення. У європейській і світовій практиці державна мова вибирається на користь найчисленнішого народу.

3. Авторитетність мови. Може бути обрана літературна мова соціально домінуючої (навіть нечисленної) групи населення.

4. Престижність мови – перевага, привабливість в очах усіх членів суспільства чи конкретних носіїв мови.

Державна мовна політика - це комплекс державних механізмів, які пов’язані з мовою як системою та через які держава здійснює свої впливи та регулювання діяльності суб’єктів етнополітики (держави, етноспільноти, політичних партій тощо), котра здійснюється в напрямі збереження єдності та розвитку держави. Кожну мовну політику проводять відповідно до її типу поширення. Дослідники відзначають насамперед існування територіальних типів мовної політики, одні з яких – місцеві – проводяться в межах конкретної місцевості, з ураховуваням етнічного складу населення (наприклад, особливостей заселення румунським і молдовським етносами території Чернівецької області), регіональні (провадяться в межах певної федеральної одиниці, регіону тощо, наприклад, урахування особливостей лінгвістичного складу населення Автономної Республіки Крим), загальнодержавні – вписуються в межі загальнодержавних мовних відносин для всіх громадян країни.

Державна мовна політика може виходити за межі держави (зовнішня мовна політика), стосуватися її внутрішнього мовного життя (внутрішня державна мовна політика) або поєднувати їх. Серед зовнішніх мовних політик вирізняють політику асиміляційної інтернаціоналізації, коли певна країна – нерідко в минулому колоніальна держава – поширює власний мовний код за межами своїх кордонів, та політику толерантного сприйняття мовних кордонів сусідів, коли країна без агресії сприймає мовну політику сусідніх держав.

Відповідно до мети та типу мовна політика визначається певною мовною стратегією. Стратегія державної мовної політики – мистецтво економічного, суспільного, політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям мовної політики. Стратегія сучасної мовної політики в Українській державі повинна подолати ідеологічну роздвоєність владних структур в оцінці реального стану конкретних мов, прийняти новий закон про функціонування державної мови в країні, визначивши контроль за його виконанням, обов’язково забезпечивши урівноваженість прав державної мови та інших мов; налаштувати суспільство на потребу підтримувати державну мову як чинник існування нації, активізувати просвітницьку роботу в цьому напрямку, надаючи значної уваги українському інформаційному простору та українській друкованій продукції.

Визначено, що об’єктивний підхід до створення механізмів державного регулювання мовної політики полягає в поступовому створенні об’єктивних обставин, що робитимуть державну мову потрібною і престижною для всіх, а відтак привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Об’єктивній стабілізації мовного питання в державі можуть сприяти лише необхідні життєві обставини її використання. Отже, корінь питання – в обставинах, що змушують людей користуватися тією чи іншою мовою.

Для об’єктивної розробки державних механізмів управління мовною політикою слід спиратися на основні конституційні принципи формування мовної політики в Україні, що полягають у: визнанні української мови єдиною державною мовою в Україні; забезпеченні державою всебічного розвитку української мови; гарантуванні вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; сприянні державою вивченню мов міжнародного спілкування; гарантуванні Конституцією України порядку застосування мов в Україні; турботі держави про задоволення мовних потреб українців, які проживають за її межами; неприпустимості привілеїв чи обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина за мовними  ознаками; гарантуванні відповідно до закону громадянам, які належать до національних меншин, права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; обов'язковості володіння державною мовою різним категоріями посадових осіб України тощо.

За Концепцією державної мовної політики в Україні, розробленою Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права та затвердженою Указом Президента України (2010 р.), за умови її прийняття Верховною Радою України, встановлювалися б такі принципи мовної політики: обов'язковість володіння державною мовою та її використання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування як одна з умов для зайняття відповідних посад; визнання знання української мови неодмінною умовою набуття громадянства України; відсутність права органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування регламентувати статус мов та їх застосування своїми актами тощо.

Беручи за основну платформу конституційні принципи мовної політики в Україні, у роботі сформульовано низку конкретних пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення теоретико-правових засад і практики управлінської діяльності у сфері державної мовної політики, зокрема в управлінській, науковій, законодавчій сферах.

Першочерговою постає потреба формування і реалізація виваженої і цілеспрямованої державної мовної політики, з чіткими і конструктивними механізмами, що передбачали б: захист і підтримку державної мови як інструмента самоідентифікації всіх громадян України та конституційної основи єдності держави;  забезпечення розвитку і функціонування мов етнічних меншин (у першу чергу це стосується корінних народів) та сприяння вдосконаленню заходів щодо засвоєння європейських мов у рамках євроінтеграційних прагнень України. Саме через ці магістральні лінії мусить здійснюватися мовна політика держави на сучасному етапі та на цих засадничих началах повинні вибудовуватися механізми управління нею.

У напрацюванні таких механізмів слід виходити з першочергових концептуальних завдань у державотворчій, політичній, законодавчій, науковій та освітянській сферах. Вибір сфер зумовлений їх важливістю та впливовістю на загальнодержавний розвиток.

Нагальним для України є формування системи державних органів щодо мовної політики, яку повинні складати: комітет державної мовної політики при Громадській гуманітарній раді при Президентові України; урядовий орган з мовної політики, визначений чи сформований Кабінетом Міністрів України; національну комісію з питань правопису та мовних норм, Державний комітет з термінології Національної академії наук України (з обов’язковим електронним ресурсом); національну раду України з питань телебачення та радіомовлення; Державний комітет телебачення і радіомовлення. Взаємодіючи між собою, зазначені державні органи напрацювали б системну картину мовної політики, окремі її структурні вектори та необхідний алгоритм реалізації кожного вектора, що в сумі привели б до кінцевої стратегічної мети - політичної та соціальної єдності держави.

Щодо політичної сфери, то в умовах, коли українська національна свідомість деформована тривалим зовнішнім впливом, консолідуючим чинником української політичної нації є створення української мовної єдності (яка не заперечує розвитку етнічних мов у державі). Поділ країни за двомовним принципом провокуватиме постійне незгасаюче протистояння в країні. Тому двомовні позиції політичних партій та блоків повинні розцінюватися як антиконституційні та як такі, котрі спричинюють роз’єднання громадян України на мовному ґрунті, що є загрозою для національної безпеки України, тому такі позиції партій повинні бути заборонені.

Важливу роль у формуванні та реалізації державної мовної політики в Україні мусять відіграти громадські організації. Їх самоорганізація та діяльність у мовному векторі потребує надзвичайної активності. Відстоювання мов національних меншин, наприклад, інтересів кримськотатарської, гагаузької, грецької чи навіть польської чи німецької, спостерігається дуже зрідка. Зміцнення суспільної довіри, формування соціального капіталу, розуміння важливості участі громади у вирішенні порушуваного питання є завданням усього суспільства в цілому. Мовна політика може сприяти розвитку громадянського суспільства та відіграти роль «точки зростання» у формуванні нової загальнодержавної культури та єдиної загальногромадянської ідентичності.

У законодавчій сфері слід доопрацювати та прийняти на рівні Верховної Ради Концепцію державної мовної політики в Україні. Аналогічний документ є в багатьох сусідніх державах, зокрема в Росії - Федеральна цільова програма «Російська мова (2011 - 2015 рр.)». Слід ухвалити закон «Про державну мову в Україні». Такий закон повинен установити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну на сьогодні цілковиту безсистемність. Концептуальні постулати такого закону повинні базуватися на засадах обов’язковості використання державної мови на всій території держави. У Законі слід чітко виписати сфери функціонування державної мови: від державно-управлінської сфери в усіх її аспектах до економічно-приватної. Крім того, варто обов’язково виписати рівень володіння державною мовою для представників влади та керівних осіб, окресливши чіткі критерії оцінювання знань державної мови. Більше того, закон має містити контролюючі функції з конкретними формами заохочень та стягнень за знання/незнання державної мови. Особливо це мусить стосуватися державних службовців, представників влади, керівних осіб. Зразком такого закону може слугувати Закон про державну мову РФ.

З огляду на консолідуючу роль державної мови та виходячи з загальноєвропейської практики побудови внутрішньої державної мовної політики, стратегічними напрямками розвитку державної мовної політики повинні бути:

1. Розгляд державної мови як невід’ємної складової виховання українського громадянина, особливо молоді. Відтак, державні документи, котрі регламентують виховання молоді в країні (Національна доктрина освіти, Концепція щодо виховання молоді, Концепція щодо виховання студентської молоді тощо), повинні мати розділ щодо обов’язкового знання державної мови.

2. Найважливішу роль у впровадженні державної мови відвести державним службовцям:

-   держслужбовців усіх рівнів повинні дотримуватися вимог Конституції щодо спілкування на роботі державною мовою;

-   проведення обов’язкових іспитів на знання державної мови для осіб, які зайняті на державні службі (без такого екзамену державний службовець не повинен отримати роботу);

3. Перегляд державної політики щодо українського інформаційно-видавничого простору і суворого дотримання всіма учасниками чинного законодавства у мовному питанні, із застосуванням економічних та мотиваційних важелів щодо видавничої діяльності державною мовою.

Наукова сфера потребує вирішальних кроків. По-перше, поновити створення електронного банку даних термінології державною мовою. У кожній науковій, науково-дослідній, науково-освітній організації створити термінологічні комісії (групи), з дорадчим підпорядкуванням Державному комітету з термінології НАНУ, які б займалися розробкою та унормуванням термінології. Офіційне запровадження українських терміносистем для відповідних фахових мов на європейському рівні, по суті, ще й не розпочиналося і державою не стимулюється. Звідси шалений брак українськомовних підручників з технічних дисциплін. Це необхідно не тільки тому, що навіть в одній сфері спостерігаються розбіжності, неточності і навіть невідповідність у термінах (за визначенням М. Гінзбурга), а тому, що така практика існує в усіх європейських країнах. Термінологічний банк повинен бути обов’язковим для використання в усіх галузях (особливо у законодавчій та науковій сфері). Користування термінологічним банком повинно стати доступним та безкоштовним.

По-друге, поновити практику формування україномовних державних стандартів. Щоб державна мова посіла належне місце розвиненої європейської, вона повинна ефективно функціонувати в природознавстві, у техніці, на виробництві, у природничо-технічній освіті, тобто у тих сферах, які великою мірою визначають науково-технічний прогрес і перспективи розвитку України в ХХІ ст. Нормативні документи фактично є єдиним джерелом українського науково-технічного слова, підручником з української фахової термінології, взірцем того, як треба використовувати фахові терміни державною мовою.

По-третє, слід зробити рішучі кроки до заснування державного Фонду українського словникарства, чітко визначивши, які з них є нормативними та обов’язковими до використання. Аналогічні фонди створені у всіх європейських країнах, у тому числі і в Росії.

По-четверте, збільшити підготовку та видання навчальних підручників для ВНЗ (довідково: забезпеченість студентів усіма україномовними підручниками та посібниками за напрямами підготовки та вивчення дисциплін за професійним спрямуванням становить: соціально-гуманітарний напрям - 16,8 % до потреби; економічний напрям - 32,7 %; природно-математичний напрям - 16,8 %; інженерно-технічний напрям - 7,3 % до потреби );

По-п’яте, переглянути навчальні плани для вищої школи. У ВНЗ державна мова має викладатися щонайменше шість семестрів, і обов'язково застосувати форму контролю – державний іспит з мови в усіх ВНЗ і на всіх факультетах.

По-шосте, здійснювати постійний моніторинг мовної ситуації в Україні, насамперед, з метою запобігання тенденціям до її загострення.

По-сьоме, сформувати і розвинути національну мережу суспільної пропаганди державної мови. Дбаючи про якнайповніше впровадження державної мови і в усі сфери суспільного життя, слід спиратися не на примус і острах покарання (це, звичайно, не виключає вимогливості до знання й використання української мови в державних установах і навчальних закладах), а на психологічний механізм підкріплення бажаної поведінки позитивними емоціями, починаючи із захоплення малої дитини принадливими казковими персонажами і до почуття щирого шанування державної мови як одного із символів національної гідності. Мають бути створені програми довготермінової дії, спрямовані на пропаганду позитивних зразків поведінки українців ‑ як у минулі часи, так і в нинішню добу. Бажано, щоб із цими зразками міг ідентифікуватися пересічний українець і щоб з ними (а не лише з катастрофічними чи комічними ситуаціями) асоціювалася державна мова.

У загальнодержавному аспекті слід звернути увагу на: 1) піднесення престижу державної мови, уважаючи це основним завданням відповідних державних органів. Для реалізації цього задуму необхідним є: запровадження реальної україномовної вищої освіти в Україні, оскільки у вищих навчальних закладах готуються фахівці для української держави; сприяння державній мові як засобу кар’єрного зростання для всіх галузей (особливо для державних службовців); у всіх регіонах створити безоплатні курси вивчення українські мови для громадян України, які бажають добровільно її вивчити; підвищення якості державної мови: поліпшити якість навчальних посібників та підручників, книг, реклами, будь-яких друкованих видань, які видаються державною мовою, поклавши функцію контролю на відповідні органи різних рівнів; контролювати високий рівень вимог до нормативності державної мови у викладачів, державних службовців, працівників ЗМІ; формування і вдосконалення фундаментальних досліджень з питань функціонування державної мови; дотримання чистоти української мови (особливо серед національно-культурної еліти, поведінка якої є взірцем для більшості громадян країни); 2) стабільність та послідовність дій щодо мовних відносин у державі, оскільки мовні процеси за своєю природою не можуть бути швидкими. Непослідовність дій не дає жодних результатів, а лише спричинює зниження загальної грамотності населення, особливо це стосується молодого покоління.

Удосконалення мовної політики потребує необхідного фінансування, механізми якого в Україні законодавчо не визначені. Досі фінансування окремих кроків державної мовної політики відбувалося за рахунок державного і місцевих бюджетів, допомоги держав походження національних меншин, зарубіжних неурядових організацій, добровільних внесків громадян і юридичних осіб. Слід законодавчо внормувати і фінансові аспекти реалізації державної мовної політики. Вивчення та досконалий аналіз цього питання потребує дальших досліджень.

Україна має одне з найкращих у Європі законодавств у сфері захисту прав національних меншин: ратифіковано базові міжнародні документи у цій сфері та однією з перших вона ратифікувала вже названу Хартію регіональних або міноритарних мов (2003). Однак, з огляду на складність мовної ситуації в Україні, подальшим кроком законодавчих ініціатив у сфері мовної політики повинно стати ухвалення Закону «Про функціонування мов національних меншин та мов корінних народів». Засадничою основою для цього закону повинна стати Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, концептуальною основою якої є збереження мовного розмаїття держави, захист мов, яким загрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, які мешкають на території держави та інші міжнародні документи до яких приєдналась Україна.

Цей закон повинен стати засобом задоволення гуманітарних і культурних потреб осіб, що належать до національних меншин. Він повинен бути спрямованим на ефективну реалізацію законних прав та інтересів кожного громадянина України в мовній сфері. Утвердження принципів міжкультурного діалогу та багатомовності сприяє усуненню будь-яких непорозумінь щодо цілей хартії, яка жодним чином не прагне сприяти будь-якому відокремленню мовних груп. Україна робить лише перші спроби організації гомогенного суспільства і тому мусить бути послідовною (спочатку слід прийняти закон про державну мову, а потім про мови національних меншин) і обов’язковою.

«Європейський вектор» української дипломатії є одним із пріоритетних і стратегічно важливих для нашої держави. Дослідити мовні відносини між країнами-членами ЄС та визначити пріоритетні напрямки державної мовної політики України з огляду на основні тенденції мовного простору Євросоюзу сьогодні є надважливим завданням, оскільки від цих перспектив залежатиме просування України до Європи. Досліджуючи мовну політику ЄС, можна зробити умовний поділ на інституційну та позаінституційну за суб’єктами та об’єктами реалізації, на наднаціональну, національну та регіональну за рівнями реалізації. Мовна політика ЄС розвивається з різною швидкістю та в різних напрямках. Основними магістральними напрямками розвитку мовної політики в ЄС є: вивчення іноземної мови впродовж життя; поліпшення викладання іноземних мов; створення сприятливого середовища для вивчення мов.

Вивчення двох іноземних мов із робочих мов ЄС: (англійської, французької, німецької) надасть можливість громадянам України швидше подолати мовний бар’єр та інтегруватися в європейський простір. Розбудова освітніх систем за принципом «рідна мова плюс дві іноземні» вже реалізуються в реформах дошкільної та початкової освіти країн Єропи. У школах уводять „європейські секції” (European sections), відвідуючи які, учні отримують можливість вивчати більше іноземних мов та в яких особливої уваги надано європейській співпраці. Щодо України то за статистикою англійською мовою володіють лише 1,4 %, французькою 1,1 %, німецькою 0,4 % населення. Інтернаціоналізація освіти та впровадження реформ відповідно з Болонським процесом відбувається дуже повільно. У жодному з прийнятих у період незалежності нормативно-правових актів, не зазначена необхідність реалізації певних заходів, спрямованих на євроінтеграцію України та перспективу її повернення до європейського соціокультурного простору.

Незважаючи на досить тривалий курс на євроінтеграцію, Україна поки що залишається й до сьогодні відокремленою від ЄС мовним бар’єром. Його подолання не артикульоване як державне завдання в жодному нормативно-правовому акті. Більшість громадян держави не володіють жодною з робочих або офіційних мов спільноти, що на практиці означає відсутність можливості як для отримання інформації про ЄС, так і здатності долучитися до європейського комунікативного простору. На відміну від країн-членів ЄС, в Україні подолання мовного бар’єру не забезпечує освітня система. З огляду на це необхідним є здійснення цілої системи державних заходів, спрямованих на подолання мовного бар’єру між ЄС та Україною. Саме тому, одним із пріоритетів державної мовної політики визначити подолання мовного бар’єру між Україною та ЄС. За прикладом країн-членів ЄС слід оголосити вивчення іноземних мов в Україні політичним пріоритетом. Розробити державні програми вивчення європейських мов, у яких буде зазначена обов’язковість вивчення не менше двох іноземних мов.

Мовна політика має виходити з програми стратегічного розвитку держави, з бачення нею свого майбутнього. Ці положення стратегічного характеру, як правило, викладаються в Конституції та в Концепції національної безпеки держави. Щодо конкретних дій, мовна політика має бути підпорядкованою необхідності, по-перше, формувати чи підтримувати консолідуючу суспільство національну ідентичність та, по-друге, необхідності уникати внутрішньодержавних конфліктів на мовному ґрунті.

 Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь її наукової розробленості, сформульовано мету та визначено завдання, об’єкт і предмет дослідження, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне та практичне значення, наведено дані щодо апробації результатів дисертації та публікації, які їх підтверджують.

У першому розділі - «Державна мовна політика та українська національна ідея в теоретичному й історіографічному аспектах» - проаналізовано стан розробленості проблеми державної мовної політики в контексті української національної ідеї, подано аналітичний огляд літератури українських і зарубіжних авторів, предметом яких є дослідження національної ідеї в контексті визначення мови як одного з основних чинників формування української ідеї; розкрито теоретичні аспекти досліджуваного феномену; визначено його методологічне забезпечення, з’ясовано роль мови як одного з основних чинників формування української національної ідеї.

Установлено, що феномен української національної ідеї як комплекс уявлень про сутність, призначення й історичний шлях нації лише почав входити до політичного лексикону і поступово перетворюється на неодмінний атрибут усіх праць, присвячених етнополітичним, етнонаціональним проблемам. Ідеться переважно про те, що контекст досліджень поняття «українська національна ідея» в умовах майже неперервної обмеженості й відсутності можливостей для своєї реалізації, був, здебільшого, войовничо-захисним, а не конструктивно-будівничим і науково-творчим (за визначенням І. Кураса). Тривалий час теоретична розробка української національної ідеї слугувала ареною наукового змагання шкіл, напрямів, особистостей. Автор виходить з того, що українська національна ідея пройшла шлях від міфологізованого сприйняття світу до вироблення раціональної національної та історичної свідомості. Можна стверджувати, що для українського етносу цей процес розпочався наприкінці XVII ‑ на початку XVIII ст. і охопив усю першу половину XIX століття. Під час національно-культурного відродження українського народу ХІХ – початку ХХ ст. вийшли праці, у яких було обґрунтовано українську національну ідею на народній (етнічній) основі. Праці М. Максимовича, М. Костомарова, Д. Дорошенка, Т.  Шевченка, М. Гулака, В. Білозерського, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, І. Франка, М. Грушевського, І. Огієнка та інших сприяли формуванню української національної ідентичності, визначаючи мову як етнічну основу побудови української нації.

У ХХ ст., після поразок національно-визвольних змагань 1917‑1920 рр., українська політична думка набуває державницького характеру. Виходять праці, які обґрунтовують відокремлення України від Росії та побудову незалежної Української держави. Це праці М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, М. Сціборського, В. Старосольського, Ю. Липи та ін. Спробою знайти непростий компроміс між національно-особливим, українським і соціалістично-загальним, інтернаціональним стала течія націонал-комунізму. Її представники, зокрема, О. Шумський і М. Скрипник намагались трактувати минуле українського народу, його вікові прагнення, становище України у складі СРСР, перспективи національного розвою. У післявоєнний період українська еміграція продовжила державницький напрям досліджень, у яких автори зверталися до проблем національної ідеї та ролі мовного чинника у її формуванні. Серед них роботи Є. Маланюка, М. Плав’юка О. Пріцака та ін.

Після утворення Української держави серед досліджень української національної ідеї в контексті мовноформуючого чинника слід виокремити роботи І. Кураса, І. Дзюби, Р. Кіся, А. Черненка, М. Жулинського, О. Забужко, В. Заблоцького, Є. Наконечного та ін. Державотвірні аспекти національної ідеї висвітлено в працях М. Вівчарика, Я. Дашкевича, А. Колодій, О. Куця, Г. Кривчика, М. Розумного, М. Михальченка та ін.

Попри деяку розбіжність, висловлену у вищеназваних працях, до обов'язкових, визначальних, системотвірних елементів української національної ідеї можна віднести три базові ідеї: ідею української державності, ідею української соборності та ідею української осібності (окремішності). У розвиненому стані національна ідея органічно поєднує знання про минуле, сьогодення і майбутнє нації.

Пошук підходів до вивчення такого складного феномену, як національна українська ідея, та визначення ролі мови як її невід’ємної складової триває, оскільки історичний досвід переконливо свідчить: на переломних, етапах розвитку визначну роль у згуртуванні народу навколо своєї еліти, мобілізації волі й активізації зусиль на спільні, цілеспрямовані дії відігравала саме національна ідея. Кожен з дослідників, хто вивчає українську національну ідею, доходить висновку, до якого схиляємося й ми: українська національна ідея є своєрідною філософсько-культурною парадигмою державотворення і духовного відродження України, демократичного регулятора суспільних відносин, консолідації української нації. Основна мета української національної ідеї – об’єднання всіх громадян України для виконання історичного завдання, а саме: за політичними, економічними показниками та показниками розвитку культури посісти гідне місце серед демократичних країн Європи. Зазначені позиції закріплені в Конституції України 1996 р., де встановлено, що носієм суверенітету, єдиним джерелом влади в Україні є український народ – громадяни України всіх національностей. Здійснити цю об’єднувальну роль, ідеологічно спрямувати його, залучити до активної участі в розвої, захисті, докорінному оновленні країни може лише національна ідея, яка буде органічно поєднувати за своєю суттю, своїм змістом національні ідеали, духовні цінності (серед яких мова посідає чільне місце). Українська національна ідея - система поглядів на суспільне життя та практичних прагнень, у якій ключовими є проблеми національної соборності Української незалежної держави, національної свідомості громадян країни та їхнє бажання жити в країні добробуту, справедливості, свободи. Реалізація названих прагнень спрямована на формування національного характеру, державницької свідомості та світогляду громадян країни. У цьому аспекті мова виступає не тільки основним чинником, а й основним інструментом. Дія такого інструменту всебічно залежить від держави, тобто від основних засад державної мовної політики.

Всебічний аналіз джерел свідчить, що питання державної мовної політики в Україні постійно перебуває в полі зору як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Довгий час воно оцінювалося переважно негативно, а в більшості випадків ­ просто замовчувалося. Активне опрацювання терміна «мовна політика» у радянський час спостерігається лише 60 - 80-х роках ХХ ст. лише мовознавцями.

Потужний ідеологічний тиск, що його відчувала мовознавча наука у зв’язку із завданням теоретичного обґрунтування політики зросійщення, зменшує наукову вагу досліджень І. Білодіда, Ю. Дешерієва, Л. Нікольського, О. Швейцера, оскільки їхні узагальнення та висновки не враховували реальних мовних ситуацій у різних регіонах СРСР та не ґрунтувалися на соціолінгвістичних дослідженнях. До позитивних здобутків радянських учених у розвитку теорії мовної політики автором віднесені лише дослідження, спрямовані на опрацювання категоріального апарату мовної політики як розділу соціолінгвістики. Неабияку цінність мають праці Л. Булаховського, який висловлювався про припустимість, а інколи й необхідність свідомого втручання в мовну дійсність. Заслуговують на увагу праці Л. Щерби, у яких дослідник розглядав механізми впливу соціуму на мову у зв’язку з проблемою двомовності.

Проголошення державної незалежності України відкрило широкі можливості для об’єктивного висвітлення мовної політики українськими дослідниками, зокрема, не тільки мовниками, а й істориками, філософами, управлінцями. Роль мовної політики як практичних дій держави з метою мовного регулювання в процесах розвитку мовних ситуацій прагнуть визначити В. Алпатов, Н. Вахтін, Л. Масенко, О. Куць, І. Лопушинський, В. Заблоцький, О. Данилевська, Ж. Шевчук, Л. Нагорна та ін.

На сучасному етапі термін «мовна політика» належить до понятійного апарату соціолінгвістики, зрідка вживається в управлінській чи політичній сфері. Утім, однозначного тлумачення його не існує. У західноєвропейських та американських соціолінгвістичних школах мовну політику протягом тривалого часу ототожнювали з мовним будівництвом (плануванням). Поряд з цим терміном у тотожному значенні вживають й інші. Так, у Франції з’явився термін «мовне облаштування» та «мовна нормалізація». Лише наприкінці 1990 ‑ х років набув поширення термін «мовна політика». З-поміж численних його визначень найбільш вдале належить французькому соціолінгвісту Л.-Ж. Калве. В українській науці, досі не визначено статус мовної політики в системі наукових понять, не напрацьовано методології державно-управлінської інтерпретації її явищ. Донедавна мовну політику науковці розглядали як прикладну галузь лише в загальному мовознавстві, і тільки в останні роки стали розглядати цей феномен у соціології, лише зовсім недавно з’явилися перші спроби аналізу мовної політики в галузі державного управління, а її дослідження зумовлене не стільки мовним характером явища, скільки практичною потребою втручання у функціонування мов.

Спираючись на праці попередників, автор установив, що державна мовна політика – це політика, яку здійснює держава щодо мовного режиму в суспільстві. Ця політика залежить від характеру політичної влади, форми правління та державного устрою, історичних традицій, наявності територій з компактним проживанням етнічних меншин тощо. Реалізація такої політики здійснюється через сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи в певному напрямі. Мовна політика полягає у визначенні функцій та сфер використання вживаних мов (статусна мовна політика); разом з тим, об’єктом мовної політики можуть бути мовні норми в орфографії, граматиці, лексиці тощо, що відповідає поняттю «корпусна мовна політика». Автор вважає, що державна мовна політика мусить бути першою і невід’ємною частиною гуманітарної політики держави. Мовна політика – надзвичайно складний та багатогранний феномен суспільства. Саме тому, щоб об’єктивно оцінити вплив суспільства на мову, потрібно враховувати всі елементи структури мовної політики: суб’єкти, що здійснюють мовну політику або активно впливають на її характер; об’єкти, на які спрямовані заходи мовної політики; мовна ситуація як вихідна точка мовної політики; мета та завдання мовної політики; інтереси та ідеологічні засади, на яких ґрунтується мовна політика; механізми реалізації мовної політики в державі.

Також слід зазначити, що до сьогодні в українській науці ще не завершено розробку чітких методологічних засад дослідження української національної ідеї, що, в свою чергу, зумовлює суперечливий характер праць із цієї проблематики і, найголовніше, перешкоджає оформленню української національної ідеї, зокрема її практичній реалізації. За цих обставин автору видається найпродуктивнішим такий підхід до досліджуваної проблеми загалом, який, по-перше, враховує незавершеність процесів формування спільної української ідентичності, витворення української політичної нації, виховання мовного патріотизму та почуття національної гордості й солідарності. По-друге, цей підхід має врахувати негативний досвід загострення на мовному ґрунті соціально-культурних розбіжностей, які розгорталися на тлі «мовного питання» під час усіх виборних перегонів в Україні.

У другому розділі - «Статус мови в державотворчій системі сучасної України», - що складається з чотирьох підрозділів, проаналізовано сучасну мовну ситуацію та етномовний склад населення України, визначено статус мови в державних законодавчих актах, досліджено сприйняття державної мови в соціокультурному контексті.

Сьогодні в Україні, за останніми статистичними даними проживає, 37 млн 541 тис. етнічних українців, що становить 77,82 %. Росіяни – найчисленніший після українців народ в Україні – 8 млн. 334 тис. осіб. (17,28 % всього населення). Отже, українці та росіяни становлять 95,10 % населення країни. Представники інших народів становлять незначні за чисельністю групи, що не переважають 1%. Особливістю національного складу населення України є його багатоетнічність, а не багатонаціональність.

Доведено, що, відповідно до етномовного складу населення, модель «титульного етносу» та «етнічних меншин» - оптимальний сценарій для державотворення в Україні. Ця модель, по-перше, спирається на історичну традицію національного державотворення XX ст. в Європі та й в усьому світі; по-друге, обстоює захист національно-державних інтересів. Модель державотворення на підставі «двомовності» чи «поліетнічності» в майбутньому України відіграє далеко не консолідуючу роль.

Мовна ситуація – ситуація, яка являє собою певну сукупність функціонально розподілених мовних утворень (окремих мов або форм їх існування), котрі обслуговують спілкування в адміністративно-територіальному об’єднанні або в рамках етнічної єдності; за якої мови не тільки вступають у тісну взаємодію через контакти між її носіями, а й пов’язані також взаємним співвідношенням континуумним та комунікаційним станом суспільства. Вона не буває сталою, завжди перебуває в динаміці, тобто є змінною. Як функціональна ієрархія мовних об’єднань, вона віддзеркалює реальний стан мовних колективів, зазнає зумовлених об’єктивними причинами змін, які відбуваються в статусі цих мовних колективів.

Для України характерна деформована мовна ситуація, що полягає у відмові значної частини етнічних українців від рідної мови (у межах 10%). Це негативно впливає на формування нації-держави. Світова історія свідчить, що асиміляційна мовна політика завжди мала потужне ідеологічне забезпечення, яке створювали діячі держави, церкви, культури, науки, освіти панівного народу. У радянські часи російська мова панувала в основних комунікативних сферах на рівні офіційного спілкування. Це не могло не вплинути на розвиток мовного типу українця, який, навчаючись у вишах, працюючи на виробництві чи в державних органах, переходив на російську мову спілкування, з часом забуваючи рідну мову. У протистоянні україномовної та російськомовної тенденцій полягають основні протиріччя формування мовної політики в сучасній Україні.

Значна розбіжність у відмінності мови спілкування та юридично закріпленої державної мови, що має виконувати функцію міжнаціонального спілкування, пояснюється тим, що в державі і досі не створені умови об’єктивної потреби користування в соціумі державною мовою.

З’ясовано, що правові норми, що регулюють порядок застосування мов в Україні, окрім Конституції, містить Закон України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, який проголошує, зокрема, що «українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності». Одночасно із Законом було ухвалено Постанову «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР». Згідно з нею Закон набув чинності 1 січня 1990 року. Проте для окремих положень Закону був установлений тривалий період набуття чинності: від 3 - 5 до 10 років (останнє щодо статей 25 - 29, які регламентують мову в освітніх закладах). Проаналізовано нормативні акти, що регулюють мовну політику України на поточний момент.

На підставі проаналізованих документів автор стверджує, що в нашій країні «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин» України, але права на захист для державної мови Конституцією України та іншими законами не передбачено. Причини такої невідповідності криються в недосконалості мовного законодавчого поля. Хоча стаття 10 Конституції України встановлює, що порядок «застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом», недосконалість національного законодавства виявляється в тому, що на сьогодні відповідного закону не ухвалено.

Упродовж 20 років незалежності у Верховній Раді України обговорювалися низка проектів законів про мову, запропонованих депутатами різних фракцій, але жоден з них не знайшов загальнодепутатської й загальнонародної підтримки, тому так і не був прийнятий. Причина цього, на думку автора, криється в історично-упередженому ставленні до однієї з мов. Це не тільки зменшує ефективність упровадження всебічної реформи регулювання у сфері мов, а й зумовлює послаблення державної мови. Останнє, зокрема, може посилити, а не послабити напруженість між групами носіїв різних мов і таким чином негативно вплинути на стабільність українського суспільства. Авторський погляд корелюється з думкою Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин (ВКНМ), К. Воллєбека. На його переконання, державна мова повинна бути ефективним інструментом забезпечення суспільної згоди.

Здійснено аналіз програмних документів у діяльності парламентських партій та блоків, зокрема, показовими є програми на виборах 2010 р. Як свідчить досвід виборних кампаній, проблеми мовної політики, політичної ідентичності традиційно ставали предметом уваги політичних сил. «Мовне питання» чи не найбільш заполітизоване, тобто це тема, що використовується політичними силами різних спрямувань для досягнення власних цілей та реалізації власних інтересів. Водночас це сфера, у якій досі держава так і не розробила комплексної стратегії, а різні суспільні групи не досягли консенсусу. На кожних виборах (президентських, парламентських, місцевих) мова активно використовується як дієвий інструмент залучення на свій бік електорату.

Особливої уваги надано аналізу соціокультурному аспекту державної мови, тобто тому, як сприймається державна мова в українському соціумі. Йдеться насамперед про освіту, культуру та сферу ЗМІ, і, що найголовніше, про те, як сприймають пересічні громадяни мовні проблеми нашого суспільства в зазначених сферах, чи визнають державну мову престижною мовою своєї країни.

Сьогодні поняття «соціально престижна мова» і «державна мова» в Україні не можна однозначно вважати тотожними. Соціальний престиж мови вимірюється:  ступенем використання мови на найвищих щаблях державної влади, оперування україномовними комунікатами в різних сферах виробничого, суспільного життя;  ставленням до мови як засобу досягнення службової кар'єри; задоволенням найрізноманітніших культурно-освітніх потреб громадян; місцем мови в інформаційному просторі (радіо, телебачення, книговидання).

Для того, щоб державна мова була соціально престижною, вона має стати посередником для всіх соціальних прошарків населення України. Для ефективного функціонування в такій ролі державна мова повинна бути «безбарвною» в етнографічному плані. Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне дотримання єдиного загальнонаціонального правопису (правового нормативного документа, що встановлює державний стандарт мови), як в усному, так і в писемному мовленні. Державна влада (спеціальні органи) мусить суворо слідкувати за подібними порушеннями не тільки в телерадіоефірі, а й у виданнях, що розраховані на пересічного громадянина України. Відсутність механізмів контролю за виконанням закону про мови і стаття 10 Конституції України, а також державної програми захисту державної мови спричинила домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України.

У практичному плані це означає створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української. Через брак належного контролю за виконанням мовного законодавства й відсутність державних механізмів відповідальності за його недотримання в галузі книговидання ще навіть не вироблено політики державної підтримки україномовної продукції. Про це свідчать такі дані. З 16 200 зареєстрованих в Україні видань із загальнодержавною та місцевою сферами розповсюдження українською мовою виходить лише 3 345. Для порівняння: в Росії громадяни інших держав не можуть бути засновниками газет і журналів. Інституції, які б мали займатися мовною політикою, могли б більше надавати уваги пропаганді державної мови через ЗМІ. Слід створювати постійне (щоденне, кілька разів на день) транслювання у різні популярні проміжки ефірного часу освітніх програм із вивчення державної мови.

Авторитету української мови в житті держави заважає її повна юридична невизначеність (і незахищеність) як мови державної навіть у найвищих сферах державної влади, що виражається в повній факультативності користування (або некористування) нею. Оскільки ж у новітній історії України вже було кілька прецедентів подібних несерйозних «ігор в українську мову», які потім звелися нанівець, загал українського суспільства поки що не поспішає наслідувати вивчення та користування державною мовою.

У третьому розділі - «Мова – важливий чинник формування української національної ідеї», який складається з чотирьох підрозділів - розкрито сутність та особливості мовного чинника у формуванні української національної ідеї. Визначено на прикладі Польщі, Індонезії, Ізраїлю, США, що мова – потужне знаряддя, символічний інструмент консолідації нації.

Доведено, що мова є найголовнішим чинником національного будівництва, першим і головним інструментом об’єднавчого начала кожної нації. Мова, як і нація, є продуктом людської діяльності. Якщо етнокультурна спільнота, за Л. Гумільовим, є формою адаптації до географічного, кліматичного, історичного, соціального, релігійного середовища, то мова як головний інструмент інтелектуального осмислення дійсності не може не відбивати ознак такої адаптації. Саме вони спричинюють специфічність мовних картин світу. Національна ментальність, утілена в концептуальній картині світу й зафіксована мовою, виявляється насамперед у мовній символіці, довкола якої розгортаються моделі членування дійсності. У національній мовній символіці віддзеркалено базові концепти, або константи культури, які залишаються незмінними. Глобалізація світових процесів сприяє взаємодії та зближенню концептуальних і мовних картин світу. Проте на кожному історичному етапі лише відмінне, специфічне в концептуальній та мовній картинах світу продовжує забезпечувати об’єднавчу функцію мови в межах певної національної спільноти, дозволяючи говорити про її мовно-культурну окремішність.

Помилково переоцінювати націєтвірну роль мови у випадку, коли вона не підтримується самими мовцями та державними інституціями, тобто коли відсутня цілеспрямована державна мовна політика на підтримку такої ролі. Без чіткого політичного вибору сама по собі мова як засіб спілкування й форма культури не може стати чинником національної консолідації. Політична воля як позамовний чинник, що втілюється в державній мовній політиці, може й зруйнувати існуючу єдність, коли вона стає перешкодою на шляху до національного самовизначення, суперечить інтересам нових спільнот та їх правлячих еліт. Можна стверджувати, що без визнання державної мови всіма учасниками етнонаціонального процесу будь-яка консолідація або ж інтеграція нації стає хоч і бажаною, однак насправді нездійсненною.

Особливість нинішньої мовно-історичної ситуації в Україні з її етнодемографічним складом і багатофакторним етнополітичним простором полягає в тому, що її етнонаціональний і культурологічний розвиток найбільш конструктивним мав би бути саме на шляху до державно-громадської моделі, яка будується на засадах соціально й політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними інститутами. Мова – національний мовний організм, що розвивається, взаємодіючи з різними сторонами життя етноспільноти. Кожна нація проходить у своєму розвитку певні етапи, що якісно відрізняються один від одного. Основним критерієм, який можна покласти в основу класифікації цих етапів, є усвідомлення людьми своєї спільності – культурної, територіальної, економічної. У цьому визначенні на перше місце виноситься критерій культурної або духовної спільності. Звісно, що наявність своєї території і будь-якої суспільної організації є першим необхідним чинником існування й розвитку нації. Але без створення своєї окремої культури, без розуміння духовної єдності таке суспільне об’єднання людей залишиться лише механічним конгломератом, що не має свого майбутнього.

Людей різних національностей об’єднує єдине українське громадянство, єдина державна мова. Саме це є основним лейтмотивом Закону України «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики», поданої чинним Президентом України та схваленим Верховною Радою України як основний шлях розвитку українського суспільства: «Утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави». Це зовсім не означає, що інші мови не існують або не повинні розвиватися, що побутова культура, звичаї і традиції всюди мають бути однакові. Тобто в країні може бути багато всіляких культурних анклавів, регіонів, етнічних груп. Проте над цим усім є «невидимий щит», що базується на державній мові і завдяки якому населення країни перетворюється на політичну, або громадянську, націю, члени якої стають патріотами й починають дбати про свою державу. У Посланні Президента України В. Януковича до Українського народу (2010 р.) зазначено, що саме громадянське суспільство є основною формою реалізації базового республіканського принципу «спільна справа» ‑ об’єднанням громадян заради вирішення спільних проблем. А отже, спільна мова є невід’ємним інструментом для здійснення «спільної справи».

Розкрито державотворчу роль мови, у спрощеному вигляді полягає у двох головних функціях мови: усередині країни мова інтегрує, об’єднує, консолідує етнос, народ в єдиний національно-духовний організм – націю-державу; роль зовнішньої функції мови полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації-держави серед багатомовної спільноти світу. Із зазначених функцій випливає уточнене визначення поняття «державна мова» ‑ мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Конкретизовано основні етапи утвердження української мови як державної. Для вироблення стратегії мовної політики з метою використати її потенціал у справі консолідації нації дається відповідь на запитання, у яких аспектах і яким чином мова реалізується як чинник консолідації держави та самоідентифікації нації, визначається взаємозв’язок і взаємовплив мови з іншими сферами суспільного життя ‑ політичною, національною, культурною, регіональною. Щодо політичного аспекту суспільного життя слід відзначити консолідуючу роль, яку відіграла українська мова на перших етапах створення і становлення незалежної Української держави. Оскільки мовна політика пов'язана зі свідомим впливом суспільства на мову, то з, цього погляду, вона є концентрованим виразником методологічних і соціальних основ, що визначають ідеологічне і практичне відношення тієї або іншої державно-політичної системи до функціонування, розвитку і взаємодії мов, до їх ролі в житті народів.

Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу й державної єдності України. Відтак формування сучасної української політичної нації пов’язане з “титульним етносом”, тобто з тією етнічною спільнотою, яка зазвичай є найбільшою за фізичною чисельністю та найстарішим жителем певної території. Титульний етнос є тим народом-етносом, який робить найвагоміший вклад у соціальну результативність життєдіяльності конкретного суспільства. Він є основним номінатором і дає своє ім’я не лише країні, а й державі та мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним відношенням народів тощо. Українська нація і держава мають забезпечувати відродження та захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору як внутрішньо, так і зовнішньо, спираючись на наукове обґрунтування кожного кроку.

Розкрито роль української еліти у формуванні мовного чинника національної ідеї. Національна еліта – це та меншість нації, яка вирішально впливає на більшість, зокрема на формування в більшості соціальної культури. Авторитет національної еліти має спонукати як співгромадян, так і владу України до руху, спрямованого на формування громадянського суспільства.

Причини глибокої духовно-інтелектуальної кризи потенціалу українського народу криються в глибинах історії та визначаються трьома основними чинниками:  багатовікова бездержавність, що сформувала інфантильне ставлення влади, бути нарівні з іншими народами і відчувати себе господарем на своїй землі;  територіальний поділ України та перебування цих територій у складі різних держав з різними культурами, цінностями, а що, найголовніше, ‑ політичними системами;  багатовікова денаціоналізація провідного прошарку українства (у ХVI – XVII ст. боярські та шляхетські прошарки полонізувалися; у XVIII – XIX ст. нащадки козацьких старшин зросійщувалися; у ХХ ст. пролетарсько-духовна українська еліта була фізично знищена або в більшості зросійщилася). Унаслідок такої важкої історії через перипетії виживання український авангард суспільства відмовився від цінностей (у тому числі й від мови як основної духовної цінності) власного народу й свідомо асимілювався в ціннісну систему метрополії.

Значні інтелектуально-духовні втрати в минулому заважають українському суспільству сьогодні усвідомити не лише сенс існування незалежної нації-держави, а й почуття її окремішності у світовому розмаїтті культур, мов, традицій. Політикам час усвідомити, що побудувати в ринковому світі самостійну Українську державу - означає насамперед забезпечити її інтелектуальну самостійність. Інструментом цього об’єднання повинна стати державна мова в устах інтелектуальної еліти українського суспільства.

У четвертому розділі - «Зарубіжний досвід мовнополітичного згуртування націй в умовах демократії» - розкрито особливості формування мовної політики в деяких споріднених з Україною державах. Кожна держава самостійно вирішує мовні питання, ураховуючи історичні чинники, національні особливості, культурні традиції й з огляду на власні потреби, потреби суспільства і громадян. У переважній більшості європейських держав основоположні принципи мовної політики визначаються в їх конституціях, насамперед, шляхом визначення офіційної (державної) мови або мов.

Виявлено основні тенденції мовної політики Франції, оскільки державна мовна політика цієї країни одна з найстаріших та найстрункіших в Європі. Починаючи з ХХ ст., державна мовна політика Франції розвивається за трьома основними напрямками: на теренах Франції; серед європейських держав; на міжнародній арені.

Уряд Франції прагне зміцнити французьку мову як засіб консолідації нації. Французька мова офіційно оголошена мовою Франції («La langue de la Rеpublique est le franсais»), уперше подібний запис було зафіксовано в Конституції республіки. Міноритарні мови - мови етнічних меншин, мови значних груп емігрантів ‑ розглядалися як національне надбання (patrimoine national). Франція проголошується полікультурною країною, але з однією національною мовою.

У Франції прийнято закон «Про застосування французької мови». Цей закон стверджує, що використання французької мови є обов'язковим у низці ситуацій і тим самим підкреслює право на французьку мову для споживачів, працівників, громадськості. Уведення цих правил супроводжується засобами суворого контролю (серед них більшість економічних та моральних), що забезпечують дотримання закону. Найважливішою мовною інстанцією у Франції є Вища рада французької мови. Вона розглядає питання, пов'язані з використанням мови у Франції, її поширенням за кордоном, відповідає за забезпечення захисту французької мови у світі. Сучасна мовна політика французької влади, спрямована на збереження та поширення державної мови серед країн світу (але найбільше уваги уряд держави надає захисту державної мови на власних теренах), може слугувати найкращим прикладом для реалізації мовної політики в Україні.

Розкрито специфіку національного відродження чеської мови. До середини XIX ст. нею розмовляло лише 15 % населення. Чеська мова була непопулярною серед напівонімеченої аристократії й інтелігенції, а граматична школа того часу (так звані неологісти) в особі М. Шишека, В. Роси та ін. видавала свої зауваги, з яких можна було зробити висновок про крайню вбогість і необробленість мови. Національне пробудження чеського народу почалося як рух невеликих, переважно дворянських груп населення, викликаний почасти природним інтересом до історії своєї країни, а почасти й бажанням захистити історичні права чехів. Патріотично налаштовані дворяни підтримували прагнення до вивчення чеської історії, археології й літератури. Їх основна мета, що полягала у створенні чеської літературної мови на основі уніфікації місцевих діалектів одержала у чеській історіографії назву «національного відродження», а представники чеської інтелігенції, що відіграли вирішальну роль у становленні національної самосвідомості й створенні національної мовної культури ‑ «пробуджувачів».

Прийняти на початку ХХ ст., перший закон про державну чеську мову викликав хвилю обурення. За законом усі чиновники мали знати чеську мову. Через мовне законодавство стосунки між німецькими та чеськими депутатами в парламенті були вкрай напруженими. Але через п’ять років ворожнеча припинилася. Зрештою значна частина німців сприйняла існування Чехословаччини як факт бездоказовий. Мирному співжиттю між чехами та німцями сприяла чеська інтелігенція (у більшості випадків німецька за походженням). Зразком такої інтелігенції став Т. Масарик: будучи родом зі змішаної сім’ї, він вибрав чеську національність і як перший Президент Чехії без найменшого сумніву впроваджував державну мову в життя країни. Помічниками президента в освіті й науці були спеціалісти точних наук, які хоча і визнавали заслуги німецьких учених, але наполягали на потребі окремої термінології для чеської науки. Пробудження чехів ‑ це закономірне явище. Фактором чеського пробудження з початку ХІХ ст. була національна інтелігенція. Джерелом, з якого протягом багатьох років чехи черпали патріотичні сили, залишалося етнічне селянство, яке й формувало дрібнобуржуазну, конформістську свідомість у національних лідерів, останні визначали політичну поведінку народу.

Дослідження проблем формування державної мовної політики Російської Федерації зумовлене вагомим впливом російської мови, підтримуваної російською владою в Україні. Російська Федерація складається з 89 рівноправних суб’єктів. У складі Росії перебуває 21 республіка, шість країв, 49 областей, два міста федерального значення, одна автономна область і 10 автономних округів. Водночас Росія ‑ не лише федеральна, а й багатонаціональна держава. За даними перепису населення 1989 року, на її території проживали представники 128 національностей. У складі Російської Федерації можна виділити 32 суб’єкти (понад третину всіх суб’єктів), які тією чи іншою мірою є національними утвореннями (республіки, автономна область і автономні округи).

Практично всі республіки своєю державною мовою, разом із російською, оголосили мову (мови) титульної національності, що знайшло відбиття в більшості випадків у їхніх конституціях, у також у законах про мови республік. Незважаючи на те, що в конституціях автономних суб’єктів задекларовано обов’язок претендентів на державні посади знати державну мову своєї автономії, Конституція РФ, федеральні закони обмежень або додаткових умов щодо знань державних (національних) мов для кандидатів на виборні посади федерального рівня, а також рівня суб’єктів РФ не запроваджують. У жодному законі РФ право титульного народу на знання своєї мови не заперечується, але в кожному законі чи іншому документі підкреслюється, що реалізація цього права не повинна перешкоджати реалізації конституційних прав і свобод громадян, які насамперед повинні знати мову держави – російську.

Законодавство Російської Федерації в мовній сфері, з одного боку, намагається оберігати громадян Росії від дискримінації за мовним принципом, надаючи конституційні права мовам нацменшин, а з іншого, усіляко намагається зберегти не тільки право, але й об’єктивну потребу знання державної мови ‑ російської. І навіть там, де спільна для всієї держави мова посідає міцні позиції, держава не забуває дбати про мову, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник національної єдності й соціального поступу. У конституції багатонаціональної Росії записано: «Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова». І це неухильно виконується. На практиці це означає, що в рамках реалізації державної мовної політики РФ передбачається не лише повноцінне вивчення російської мови, а й ціла низка кваліфікаційно-атестаційних процедур, починаючи від шкільних випускних іспитів і вступних іспитів до ВНЗ до будь-яких систем післявишівської освіти, правил присвоєння вчених звань або присудження наукових ступенів, курсів підвищення кваліфікації, призначення на державні посади тощо. Усі названі процедури являють собою різні рівні державної атестації громадян, що вимагають бездоганного знання державної мови. Рада з питань зовнішньої та оборонної політики Росії визначила одним із головних завдань цілеспрямовані зусилля щодо збереження позицій російської мови, розширення за державний кошт підготовки фахівців із сусідніх держав у вищих навчальних закладах Федерації.

У п’ятому розділі - «Теоретико-методологічні засади формування державної мовної політики в контексті української національної ідеї», який складається з чотирьох підрозділів - розглядаються можливості й перспективи державної мовної політики в Україні, аспекти впровадження сформульованих у дослідженні положень методології державної мовної політику в практику державного управління країни, напрямки трансформації інститутів і відносин, що визначають зміст державної мовної політики в країні.

Вирішальну роль у виборі мови на рівні держави відіграють певні чинники. Як в історичному зрізі, так і на сучасному етапі в умовах України серед суспільних чинників, що впливають на мову, значну питому вагу мають такі:

Лінгвістичний: регламентує кількість мов, які є засобом комунікації на території держави, відмінність між цим мовами та діалектами, яка забезпечує взаєморозуміння чи, навпаки, нерозуміння. Культурно-історичний: спільність і відмінність культур (матеріальної і духовної), наявність літературної традиції та історичний шлях мови. За силою впливу та за його роллю в збагаченні й розвитку української літературної мови найбільше значення мають її зв’язки з російською мовою. Українська літературна мова, перебуваючи протягом віків у тісних взаємовідносинах з іншими мовами (навіть за відсутності постійно стійкої державності), ніколи не втрачала свого самобутнього характеру, якого надавала й надає їй жива мова українського народу з її самобутніми внутрішніми законами розвитку.

Демографічний: кількість носіїв мови, компактність їхнього проживання, міграція населення. Сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація ‑ кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному виявляються в різних регіонах країни. Це й визначає гостроту мовного конфлікту, що час від часу постає в державі, особливо в напружені передвиборні періоди.

Географічний: фізико-географічний ландшафт, наявність чи відсутність перешкод, що сприяють чи заважають контактам. Маючи кордон довжиною понад 2,6 тис. км з країнами Центральної і Західної Європи, Україна характеризується вигідним економіко-географічним розташуванням. Вона розташована на перехресті шляхів між різними культурами та країнами. Зручний географічний рельєф сприяє територіальному об’єднанню держави.

Соціальний: усвідомлення нашим етносом окремості своєї мови та усвідомлення себе як основного носія цієї мови. Більшість громадян України зазнала під час швидкої трансформації суспільства кризи соціальної й особистісної ідентичності, коли попередні зразки соціально схвалюваної поведінки були втрачені, але не було набуто нових, які б, з одного боку, відповідали сучасним реаліям, а з іншого ‑ дозволили б формувати почуття власної гідності й самоповаги як осіб, котрі є гідними громадянами великої європейської країни. Багато українців через різні (об’єктивні – отримання освіти та суб’єктивні – заради кар’єри) причини втрачали мову та усвідомлення себе як основного носія цієї мови.

Політичний: вплив державних чи політичних структур, громадських об’єднань на реалізацію мовної поведінки в країні. Мовне питання вимагає особливої уваги з боку держави. Збурювання політичними партіями та блоками громадян країни призводить до конфронтації на мовному ґрунті. Водночас в Україні майже відсутні громадські організації, які б на найнижчих щаблях соціуму порушували б питання престижності державної мови.

Окрім чинників, які впливають на вибір державної мови в країні, слід визначити й критерії вибору державної мови:

1. Будь-яка історико-культурна зона є результатом багатовікових змішувань, трансформацій у галузі народного господарства, сімейних відносин, мови, тому першим критерієм є автохтонність населення. 

2. Кількість мовців на даній території. Державною може бути обрана мова більшості або меншості населення. У європейській і світовій практиці державна мова вибирається на користь найчисленнішого народу.

3. Авторитетність мови. Може бути обрана літературна мова соціально домінуючої (навіть нечисленної) групи населення.

4. Престижність мови – перевага, привабливість в очах усіх членів суспільства чи конкретних носіїв мови.

Державна мовна політика - це комплекс державних механізмів, які пов’язані з мовою як системою та через які держава здійснює свої впливи та регулювання діяльності суб’єктів етнополітики (держави, етноспільноти, політичних партій тощо), котра здійснюється в напрямі збереження єдності та розвитку держави. Кожну мовну політику проводять відповідно до її типу поширення. Дослідники відзначають насамперед існування територіальних типів мовної політики, одні з яких – місцеві – проводяться в межах конкретної місцевості, з ураховуваням етнічного складу населення (наприклад, особливостей заселення румунським і молдовським етносами території Чернівецької області), регіональні (провадяться в межах певної федеральної одиниці, регіону тощо, наприклад, урахування особливостей лінгвістичного складу населення Автономної Республіки Крим), загальнодержавні – вписуються в межі загальнодержавних мовних відносин для всіх громадян країни.

Державна мовна політика може виходити за межі держави (зовнішня мовна політика), стосуватися її внутрішнього мовного життя (внутрішня державна мовна політика) або поєднувати їх. Серед зовнішніх мовних політик вирізняють політику асиміляційної інтернаціоналізації, коли певна країна – нерідко в минулому колоніальна держава – поширює власний мовний код за межами своїх кордонів, та політику толерантного сприйняття мовних кордонів сусідів, коли країна без агресії сприймає мовну політику сусідніх держав.

Відповідно до мети та типу мовна політика визначається певною мовною стратегією. Стратегія державної мовної політики – мистецтво економічного, суспільного, політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям мовної політики. Стратегія сучасної мовної політики в Українській державі повинна подолати ідеологічну роздвоєність владних структур в оцінці реального стану конкретних мов, прийняти новий закон про функціонування державної мови в країні, визначивши контроль за його виконанням, обов’язково забезпечивши урівноваженість прав державної мови та інших мов; налаштувати суспільство на потребу підтримувати державну мову як чинник існування нації, активізувати просвітницьку роботу в цьому напрямку, надаючи значної уваги українському інформаційному простору та українській друкованій продукції.

Визначено, що об’єктивний підхід до створення механізмів державного регулювання мовної політики полягає в поступовому створенні об’єктивних обставин, що робитимуть державну мову потрібною і престижною для всіх, а відтак привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Об’єктивній стабілізації мовного питання в державі можуть сприяти лише необхідні життєві обставини її використання. Отже, корінь питання – в обставинах, що змушують людей користуватися тією чи іншою мовою.

Для об’єктивної розробки державних механізмів управління мовною політикою слід спиратися на основні конституційні принципи формування мовної політики в Україні, що полягають у: визнанні української мови єдиною державною мовою в Україні; забезпеченні державою всебічного розвитку української мови; гарантуванні вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; сприянні державою вивченню мов міжнародного спілкування; гарантуванні Конституцією України порядку застосування мов в Україні; турботі держави про задоволення мовних потреб українців, які проживають за її межами; неприпустимості привілеїв чи обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина за мовними  ознаками; гарантуванні відповідно до закону громадянам, які належать до національних меншин, права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; обов'язковості володіння державною мовою різним категоріями посадових осіб України тощо.

За Концепцією державної мовної політики в Україні, розробленою Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права та затвердженою Указом Президента України (2010 р.), за умови її прийняття Верховною Радою України, встановлювалися б такі принципи мовної політики: обов'язковість володіння державною мовою та її використання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування як одна з умов для зайняття відповідних посад; визнання знання української мови неодмінною умовою набуття громадянства України; відсутність права органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування регламентувати статус мов та їх застосування своїми актами тощо.

Беручи за основну платформу конституційні принципи мовної політики в Україні, у роботі сформульовано низку конкретних пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення теоретико-правових засад і практики управлінської діяльності у сфері державної мовної політики, зокрема в управлінській, науковій, законодавчій сферах.

Першочерговою постає потреба формування і реалізація виваженої і цілеспрямованої державної мовної політики, з чіткими і конструктивними механізмами, що передбачали б: захист і підтримку державної мови як інструмента самоідентифікації всіх громадян України та конституційної основи єдності держави;  забезпечення розвитку і функціонування мов етнічних меншин (у першу чергу це стосується корінних народів) та сприяння вдосконаленню заходів щодо засвоєння європейських мов у рамках євроінтеграційних прагнень України. Саме через ці магістральні лінії мусить здійснюватися мовна політика держави на сучасному етапі та на цих засадничих началах повинні вибудовуватися механізми управління нею.

У напрацюванні таких механізмів слід виходити з першочергових концептуальних завдань у державотворчій, політичній, законодавчій, науковій та освітянській сферах. Вибір сфер зумовлений їх важливістю та впливовістю на загальнодержавний розвиток.

Нагальним для України є формування системи державних органів щодо мовної політики, яку повинні складати: комітет державної мовної політики при Громадській гуманітарній раді при Президентові України; урядовий орган з мовної політики, визначений чи сформований Кабінетом Міністрів України; національну комісію з питань правопису та мовних норм, Державний комітет з термінології Національної академії наук України (з обов’язковим електронним ресурсом); національну раду України з питань телебачення та радіомовлення; Державний комітет телебачення і радіомовлення. Взаємодіючи між собою, зазначені державні органи напрацювали б системну картину мовної політики, окремі її структурні вектори та необхідний алгоритм реалізації кожного вектора, що в сумі привели б до кінцевої стратегічної мети - політичної та соціальної єдності держави.

Щодо політичної сфери, то в умовах, коли українська національна свідомість деформована тривалим зовнішнім впливом, консолідуючим чинником української політичної нації є створення української мовної єдності (яка не заперечує розвитку етнічних мов у державі). Поділ країни за двомовним принципом провокуватиме постійне незгасаюче протистояння в країні. Тому двомовні позиції політичних партій та блоків повинні розцінюватися як антиконституційні та як такі, котрі спричинюють роз’єднання громадян України на мовному ґрунті, що є загрозою для національної безпеки України, тому такі позиції партій повинні бути заборонені.

Важливу роль у формуванні та реалізації державної мовної політики в Україні мусять відіграти громадські організації. Їх самоорганізація та діяльність у мовному векторі потребує надзвичайної активності. Відстоювання мов національних меншин, наприклад, інтересів кримськотатарської, гагаузької, грецької чи навіть польської чи німецької, спостерігається дуже зрідка. Зміцнення суспільної довіри, формування соціального капіталу, розуміння важливості участі громади у вирішенні порушуваного питання є завданням усього суспільства в цілому. Мовна політика може сприяти розвитку громадянського суспільства та відіграти роль «точки зростання» у формуванні нової загальнодержавної культури та єдиної загальногромадянської ідентичності.

У законодавчій сфері слід доопрацювати та прийняти на рівні Верховної Ради Концепцію державної мовної політики в Україні. Аналогічний документ є в багатьох сусідніх державах, зокрема в Росії - Федеральна цільова програма «Російська мова (2011 - 2015 рр.)». Слід ухвалити закон «Про державну мову в Україні». Такий закон повинен установити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну на сьогодні цілковиту безсистемність. Концептуальні постулати такого закону повинні базуватися на засадах обов’язковості використання державної мови на всій території держави. У Законі слід чітко виписати сфери функціонування державної мови: від державно-управлінської сфери в усіх її аспектах до економічно-приватної. Крім того, варто обов’язково виписати рівень володіння державною мовою для представників влади та керівних осіб, окресливши чіткі критерії оцінювання знань державної мови. Більше того, закон має містити контролюючі функції з конкретними формами заохочень та стягнень за знання/незнання державної мови. Особливо це мусить стосуватися державних службовців, представників влади, керівних осіб. Зразком такого закону може слугувати Закон про державну мову РФ.

З огляду на консолідуючу роль державної мови та виходячи з загальноєвропейської практики побудови внутрішньої державної мовної політики, стратегічними напрямками розвитку державної мовної політики повинні бути:

1. Розгляд державної мови як невід’ємної складової виховання українського громадянина, особливо молоді. Відтак, державні документи, котрі регламентують виховання молоді в країні (Національна доктрина освіти, Концепція щодо виховання молоді, Концепція щодо виховання студентської молоді тощо), повинні мати розділ щодо обов’язкового знання державної мови.

2. Найважливішу роль у впровадженні державної мови відвести державним службовцям:

-   держслужбовців усіх рівнів повинні дотримуватися вимог Конституції щодо спілкування на роботі державною мовою;

-   проведення обов’язкових іспитів на знання державної мови для осіб, які зайняті на державні службі (без такого екзамену державний службовець не повинен отримати роботу);

3. Перегляд державної політики щодо українського інформаційно-видавничого простору і суворого дотримання всіма учасниками чинного законодавства у мовному питанні, із застосуванням економічних та мотиваційних важелів щодо видавничої діяльності державною мовою.

Наукова сфера потребує вирішальних кроків. По-перше, поновити створення електронного банку даних термінології державною мовою. У кожній науковій, науково-дослідній, науково-освітній організації створити термінологічні комісії (групи), з дорадчим підпорядкуванням Державному комітету з термінології НАНУ, які б займалися розробкою та унормуванням термінології. Офіційне запровадження українських терміносистем для відповідних фахових мов на європейському рівні, по суті, ще й не розпочиналося і державою не стимулюється. Звідси шалений брак українськомовних підручників з технічних дисциплін. Це необхідно не тільки тому, що навіть в одній сфері спостерігаються розбіжності, неточності і навіть невідповідність у термінах (за визначенням М. Гінзбурга), а тому, що така практика існує в усіх європейських країнах. Термінологічний банк повинен бути обов’язковим для використання в усіх галузях (особливо у законодавчій та науковій сфері). Користування термінологічним банком повинно стати доступним та безкоштовним.

По-друге, поновити практику формування україномовних державних стандартів. Щоб державна мова посіла належне місце розвиненої європейської, вона повинна ефективно функціонувати в природознавстві, у техніці, на виробництві, у природничо-технічній освіті, тобто у тих сферах, які великою мірою визначають науково-технічний прогрес і перспективи розвитку України в ХХІ ст. Нормативні документи фактично є єдиним джерелом українського науково-технічного слова, підручником з української фахової термінології, взірцем того, як треба використовувати фахові терміни державною мовою.

По-третє, слід зробити рішучі кроки до заснування державного Фонду українського словникарства, чітко визначивши, які з них є нормативними та обов’язковими до використання. Аналогічні фонди створені у всіх європейських країнах, у тому числі і в Росії.

По-четверте, збільшити підготовку та видання навчальних підручників для ВНЗ (довідково: забезпеченість студентів усіма україномовними підручниками та посібниками за напрямами підготовки та вивчення дисциплін за професійним спрямуванням становить: соціально-гуманітарний напрям - 16,8 % до потреби; економічний напрям - 32,7 %; природно-математичний напрям - 16,8 %; інженерно-технічний напрям - 7,3 % до потреби );

По-п’яте, переглянути навчальні плани для вищої школи. У ВНЗ державна мова має викладатися щонайменше шість семестрів, і обов'язково застосувати форму контролю – державний іспит з мови в усіх ВНЗ і на всіх факультетах.

По-шосте, здійснювати постійний моніторинг мовної ситуації в Україні, насамперед, з метою запобігання тенденціям до її загострення.

По-сьоме, сформувати і розвинути національну мережу суспільної пропаганди державної мови. Дбаючи про якнайповніше впровадження державної мови і в усі сфери суспільного життя, слід спиратися не на примус і острах покарання (це, звичайно, не виключає вимогливості до знання й використання української мови в державних установах і навчальних закладах), а на психологічний механізм підкріплення бажаної поведінки позитивними емоціями, починаючи із захоплення малої дитини принадливими казковими персонажами і до почуття щирого шанування державної мови як одного із символів національної гідності. Мають бути створені програми довготермінової дії, спрямовані на пропаганду позитивних зразків поведінки українців ‑ як у минулі часи, так і в нинішню добу. Бажано, щоб із цими зразками міг ідентифікуватися пересічний українець і щоб з ними (а не лише з катастрофічними чи комічними ситуаціями) асоціювалася державна мова.

У загальнодержавному аспекті слід звернути увагу на: 1) піднесення престижу державної мови, уважаючи це основним завданням відповідних державних органів. Для реалізації цього задуму необхідним є: запровадження реальної україномовної вищої освіти в Україні, оскільки у вищих навчальних закладах готуються фахівці для української держави; сприяння державній мові як засобу кар’єрного зростання для всіх галузей (особливо для державних службовців); у всіх регіонах створити безоплатні курси вивчення українські мови для громадян України, які бажають добровільно її вивчити; підвищення якості державної мови: поліпшити якість навчальних посібників та підручників, книг, реклами, будь-яких друкованих видань, які видаються державною мовою, поклавши функцію контролю на відповідні органи різних рівнів; контролювати високий рівень вимог до нормативності державної мови у викладачів, державних службовців, працівників ЗМІ; формування і вдосконалення фундаментальних досліджень з питань функціонування державної мови; дотримання чистоти української мови (особливо серед національно-культурної еліти, поведінка якої є взірцем для більшості громадян країни); 2) стабільність та послідовність дій щодо мовних відносин у державі, оскільки мовні процеси за своєю природою не можуть бути швидкими. Непослідовність дій не дає жодних результатів, а лише спричинює зниження загальної грамотності населення, особливо це стосується молодого покоління.

Удосконалення мовної політики потребує необхідного фінансування, механізми якого в Україні законодавчо не визначені. Досі фінансування окремих кроків державної мовної політики відбувалося за рахунок державного і місцевих бюджетів, допомоги держав походження національних меншин, зарубіжних неурядових організацій, добровільних внесків громадян і юридичних осіб. Слід законодавчо внормувати і фінансові аспекти реалізації державної мовної політики. Вивчення та досконалий аналіз цього питання потребує дальших досліджень.

Україна має одне з найкращих у Європі законодавств у сфері захисту прав національних меншин: ратифіковано базові міжнародні документи у цій сфері та однією з перших вона ратифікувала вже названу Хартію регіональних або міноритарних мов (2003). Однак, з огляду на складність мовної ситуації в Україні, подальшим кроком законодавчих ініціатив у сфері мовної політики повинно стати ухвалення Закону «Про функціонування мов національних меншин та мов корінних народів». Засадничою основою для цього закону повинна стати Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, концептуальною основою якої є збереження мовного розмаїття держави, захист мов, яким загрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, які мешкають на території держави та інші міжнародні документи до яких приєдналась Україна.

Цей закон повинен стати засобом задоволення гуманітарних і культурних потреб осіб, що належать до національних меншин. Він повинен бути спрямованим на ефективну реалізацію законних прав та інтересів кожного громадянина України в мовній сфері. Утвердження принципів міжкультурного діалогу та багатомовності сприяє усуненню будь-яких непорозумінь щодо цілей хартії, яка жодним чином не прагне сприяти будь-якому відокремленню мовних груп. Україна робить лише перші спроби організації гомогенного суспільства і тому мусить бути послідовною (спочатку слід прийняти закон про державну мову, а потім про мови національних меншин) і обов’язковою.

«Європейський вектор» української дипломатії є одним із пріоритетних і стратегічно важливих для нашої держави. Дослідити мовні відносини між країнами-членами ЄС та визначити пріоритетні напрямки державної мовної політики України з огляду на основні тенденції мовного простору Євросоюзу сьогодні є надважливим завданням, оскільки від цих перспектив залежатиме просування України до Європи. Досліджуючи мовну політику ЄС, можна зробити умовний поділ на інституційну та позаінституційну за суб’єктами та об’єктами реалізації, на наднаціональну, національну та регіональну за рівнями реалізації. Мовна політика ЄС розвивається з різною швидкістю та в різних напрямках. Основними магістральними напрямками розвитку мовної політики в ЄС є: вивчення іноземної мови впродовж життя; поліпшення викладання іноземних мов; створення сприятливого середовища для вивчення мов.

Вивчення двох іноземних мов із робочих мов ЄС: (англійської, французької, німецької) надасть можливість громадянам України швидше подолати мовний бар’єр та інтегруватися в європейський простір. Розбудова освітніх систем за принципом «рідна мова плюс дві іноземні» вже реалізуються в реформах дошкільної та початкової освіти країн Єропи. У школах уводять „європейські секції” (European sections), відвідуючи які, учні отримують можливість вивчати більше іноземних мов та в яких особливої уваги надано європейській співпраці. Щодо України то за статистикою англійською мовою володіють лише 1,4 %, французькою 1,1 %, німецькою 0,4 % населення. Інтернаціоналізація освіти та впровадження реформ відповідно з Болонським процесом відбувається дуже повільно. У жодному з прийнятих у період незалежності нормативно-правових актів, не зазначена необхідність реалізації певних заходів, спрямованих на євроінтеграцію України та перспективу її повернення до європейського соціокультурного простору.

Незважаючи на досить тривалий курс на євроінтеграцію, Україна поки що залишається й до сьогодні відокремленою від ЄС мовним бар’єром. Його подолання не артикульоване як державне завдання в жодному нормативно-правовому акті. Більшість громадян держави не володіють жодною з робочих або офіційних мов спільноти, що на практиці означає відсутність можливості як для отримання інформації про ЄС, так і здатності долучитися до європейського комунікативного простору. На відміну від країн-членів ЄС, в Україні подолання мовного бар’єру не забезпечує освітня система. З огляду на це необхідним є здійснення цілої системи державних заходів, спрямованих на подолання мовного бар’єру між ЄС та Україною. Саме тому, одним із пріоритетів державної мовної політики визначити подолання мовного бар’єру між Україною та ЄС. За прикладом країн-членів ЄС слід оголосити вивчення іноземних мов в Україні політичним пріоритетом. Розробити державні програми вивчення європейських мов, у яких буде зазначена обов’язковість вивчення не менше двох іноземних мов.

Мовна політика має виходити з програми стратегічного розвитку держави, з бачення нею свого майбутнього. Ці положення стратегічного характеру, як правило, викладаються в Конституції та в Концепції національної безпеки держави. Щодо конкретних дій, мовна політика має бути підпорядкованою необхідності, по-перше, формувати чи підтримувати консолідуючу суспільство національну ідентичність та, по-друге, необхідності уникати внутрішньодержавних конфліктів на мовному ґрунті.