УДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначені мета, завдання, об’єкт, предмет, гіпотеза, наведена характеристика використаних методів дослідження, сформульовані основні положення наукової новизни та практичне значення одержаних результатів, а також наведено відомості про їх апробацію і публікації автора.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади управління соціальним розвитком територіальної громади» – охарактеризовано управління соціальним розвитком як об’єкт наукового дослідження, викладено методологію дослідження управління соціальним розвитком територіальної громади, досліджено нормативно-правові засади управління соціальним розвитком територіальної громади.

Для визначення управління соціальним розвитком територіальної громади автором проаналізовані співвідношення категорій: «самоорганізація» – «соціальне управління» – «державне управління» – «місцеве самоврядування» – «соціальна самоорганізація» та «розвиток» – «соціальний розвиток» – «сталий розвиток».

На основі вивчення теоретичної бази з проблематики дослідження, визначено, що соціальний розвиток – це, насамперед, процес, пов’язаний з якісними або кількісними, прогресивними або регресивними змінами в суспільстві. Соціальний розвиток – це вид розвитку, що включає такі основні вектори: «прогресивний розвиток» соціальної взаємодії на основі закону зростання соціальних потреб; «невизначений розвиток», який не можна оцінити лише співвідношенням категорій «прогрес» – «регрес», а необхідно розглядати  у межах синергетичного підходу; «зворотний соціальний розвиток» – еманацію. Соціальний розвиток як процес характеризується трьома взаємозалежними рисами: незворотністю, спрямованістю та закономірністю.

Зазначене надало можливість сформувати авторську позицію стосовно поняття «управління соціальним розвитком територіальної громади», під яким розуміється вид управлінської діяльності, спрямований на відтворення й збагачення матеріальних, суспільних і духовно-моральних складових соціального середовища територіальної громади з метою задоволення потреб як територіальної громади в цілому, так і окремих особистостей – її членів.

Уточнено поняття «соціальне середовище територіальної громади», яке у контексті досліджуваної наукової проблеми пропонується розглядати як матеріальні, суспільні та духовно-моральні умови, в яких члени територіальної громади живуть і працюють і в яких відбувається створення, розподіл і споживання благ, складаються об’єктивні зв’язки між особистостями, знаходять вираження їх морально-етичні цінності.

Спираючись на аналіз наукових праць, автор визначив, що соціальна самоорганізація виступає як чергування двох взаємовиключних процесів – ієрархізації та деієрархізації. Ієрархізація – це послідовне об’єднання елементарних дисипативних структур у дисипативні структури більш високого порядку; деієрархізація – послідовний розпад складних дисипативних структур на більш прості. На зміну традиційному динамічному детермінізму приходить істотно новий «імовірнісний» детермінізм – «ланцюжок біфуркацій» та послідовність актів вибору.

У межах синергетичного підхіду самоорганізація, що виступає принципом управління соціальним розвитком територіальних громад, розглядається як одна з характеристик відкритих нелінійних систем. З огляду на це, вивчено співвідношення й уточнено визначення понять «самоорганізація» та «соціальна самоорганізація». Показано, що самоорганізація відіграє пріоритетну роль не тільки в адаптації соціальних систем, але й у їхньому повноцінному функціонуванні та всебічному розвитку. Самоорганізація може відбуватися тільки в структурах достатнього рівня розвитку. Недостатньо розвинуті системи не здатні до адаптації та розвитку і при отриманні надмірної зовнішньої енергії (фінансового, інформаційного, управлінського або іншого ресурсу) втрачають свою структуру й незворотно розпадаються. Це зумовлює необхідність підтримки їх потреби в самоорганізації, яку в роботі пропонується розглядати як процес, у якому створюється та відтворюється система, що характеризується високим рівнем складності й вірогідним (на відміну від стійкого) характером зв’язків між елементами.

Взаємозв’язок категорій «держава» та «місцеве самоврядування» найбільш повно розкривається через функціонування організаційно-регулюючого механізму управління соціальним розвитком територіальної громади. У суспільстві у межах самоорганізації є певні внутрішні ресурси, активізація, використання та відновлення яких залежить від дієвості органів державної влади та місцевого самоврядування. Враховуючи вищезазначене, управління соціальним розвитком має розглядатись як інтегруюча та мобілізуюча сила, яка забезпечує керований розвиток територіальних громад.

Це дозволило зробити висновок, що в сучасних умовах реформування українського суспільства в системі управління соціальним розвитком повинно відбуватися поєднання керованого розвитку та самоорганізації. Самоорганізація соціальної системи передбачає здійснення організованих впливів на кожен з її елементів. Виділення спеціалізованих елементів у процесі самоорганізації призведе до зниження стихійності, а, відповідно – до певного підвищення рівня упорядкованості самих внутрішньо-організаційних впливів.

Оскільки на перших етапах самостійного розвитку України відбулася руйнація старої нормативно-правової бази в багатьох сферах соціального життя, формування належної нормативно-правової бази розвитку територіальних громад є одним з пріоритетних завдань. За результатами аналізу нормативно-правової бази реформування системи управління соціальним розвитком територіальної громади, автором удосконалено періодизацію становлення нормативно-правових засад управління соціальним розвитком територіальної громади в Україні із визначенням періодів концептуалізації соціальної політики на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях.

Визначено, що комплекс законодавчих актів, які повинні сприяти формуванню системи управління соціальним розвитком територіальної громади та реалізації її права через органи місцевого самоврядування, в Україні залишається недосконалим, що потребує подальшого наукового дослідження, спрямованого на вдосконалення нормативно-правової бази та розробки дієвих механізмів її реалізації.

У другому розділі – «Сучасний стан управління соціальним розвитком територіальної громади» – розкрито суб’єкт-об’єктні характеристики управління соціальним розвитком територіальної громади, здійснено організаційно-функціональний аналіз управління соціальним розвитком територіальної громади, досліджено зарубіжний досвід діяльності органів місцевого самоврядування щодо управління соціальним розвитком.

Формування самодостатніх територіальних громад пов’язане з подоланням багатьох негативних наслідків централізованого керівництва країною. Саме тому вдосконалення управління соціальним розвитком територіальної громади є одним із найбільш актуальних наукових і практичних завдань під час вирішення проблем місцевого самоврядування. Важливо звернути увагу на те, що територіальні громади – це самостійний вид соціальних спільностей, залучених до низки конституційно-правових відносин. Самостійний статус територіальних громад зумовлений сутністю їх правової природи, складною соціальною структурою, розмаїттям видів, специфікою їх функцій і повноважень.

Розгляд інститутів локальної демократії крізь призму Європейської Хартії місцевого самоврядування, дозволяє зазначити, що провідними суб’єктами місцевого самоврядування є не органи влади та управління, а саме такі місцеві спільноти (територіальні колективи, громади, комуни тощо).

На підставі аналізу низки наукових підходів автором зроблено висновок, що територіальна громада має такі інтегруючі ознаки:

– існування територіальних відмінностей населення у межах певної адміністративно-територіальної одиниці;

– наявність місцевих правових засад, які регламентують питання життєдіяльності населення у межах території його проживання;

– наявність загальної інфраструктури, що забезпечує повсякденні соціальні та економічні потреби мешканців;

– існування єдиного природного середовища, раціональне та обережне використання ресурсів якої необхідне в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь мешканців;

– періодично населення виступає як політична спільнота, електорат, який виражає свою волю як під час вирішення питань місцевого самоврядування, так і під час участі у реалізації делегованих державою повноважень.

Одна з головних відмінностей управління соціальним розвитком територіальної громади суб’єктами місцевого самоврядування від державного управління соціальним розвитком – це відношення між суб’єктом і об’єктом управління. Поєднання суб’єкта й об’єкта управління в одній особі досягається в соціально-політичному та організаційному аспектах.

Самоврядування з одного боку, виступає у вигляді структур управління, аналогічних державним, і в цьому аспекті не може розглядатися як самоорганізація, а з іншого – на місцевому рівні значно зростає роль можливих форм самоорганізації населення щодо управління соціальним розвитком територіальної громади. Таким чином, спільною метою держави та місцевого самоврядування є удосконалення системи управління соціальним розвитком територіальної громади, однак відмінність між ними проявляється під час досягнення цієї мети – вони вирішують різні завдання та використовують змістовно різні методи та механізми.

Місцеве самоврядування має ознаки, властиві державі, та ознаки, властиві суспільству, і являє собою суб’єкт соціального управління, що діє в умовах максимального наближення влади до населення. Аналіз співвідношення місцевого самоврядування і державного управління з точки зору суб’єкт – об’єктного фактора управління соціальним розвитком дає підстави констатувати, що з одного боку, місцеве самоуправління – це частина механізму державного управління, а з іншого боку – публічна влада, яка спрямована на вирішення актуальних проблем соціального розвитку територіальної громади.

Дослідження сучасного стану управління соціальним розвитком територіальної громади в Україні дозволило визначити, що критичними факторами гальмування процесів соціальної самоорганізації територіальної громади виступають: відсутність належної законодавчої та нормативно-правової бази; неготовність самих громадян до участі у процесах самоврядування; слабкі матеріальна та фінансово-економічна бази, які можуть бути використані для удосконалення управління соціальним розвитком.

За результатами організаційно-функціонального аналізу зроблено висновок, що на сучасному етапі до орієнтирів бажаного стану управління соціальним розвитком територіальної громади належать:

– запровадження стратегічного планування, що в територіальному управлінні виступає засобом узгодження інтересів суб’єктів місцевих співтовариств стосовно ключових питань розвитку територіальної громади;

– перехід до управління на основі проектів і програм, що розглядається як  визначальна складова розвитку самоорганізації всіх суб’єктів соціального розвитку територіальні громади;

– створення умов для посилення регулюючої ролі органів місцевого самоврядування щодо соціального розвитку, що сприятиме збалансованому вирішенню актуальних питань соціального розвитку через встановлення унормованих правил поводження з місцевими ресурсами всіх форм власності;

– визначення місцевих соціальних норм і нормативів, що мають забезпечуватись через надання публічних послуг членам територіальної громади за рахунок місцевого бюджету.

Здійснені в роботі систематизація й узагальнення зарубіжного досвіду у сфері управління соціальним розвитком підтверджують можливість і доцільність його адаптованої імплементації в управління соціальним розвитком територіальної громади в Україні. На особливу увагу заслуговує Європейський досвід щодо процесу формування нової моделі управління соціальним розвитком, як основи гармонізації інтересів держави, регіону, територіальної громади та особистості. Узгодження інтересів держави та місцевого самоврядування повинно забезпечити приватні інтереси особи, що є основою функціонування як держави, так і місцевого самоврядування.

На думку автора, враховуючи зарубіжний досвід щодо впровадження соціальних стандартів управління розвитком територіальних громад, доцільно гармонізувати національне законодавство із законодавством ЄС, Росії та інших країн у частині, що відповідає сучасним соціально-історичним умовам розвитку українського суспільства.

Аналіз зарубіжного досвіду діяльності органів місцевого самоврядування щодо соціального розвитку територіальних громад дає змогу зробити висновок про те, що процес управління соціальним розвитком найбільш повно інституціаналізується та стабільно інтегрується у вже існуючі й діючі структури місцевого самоврядування на рівні територіальної громади за умов його повного конституційного та законодавчого захисту під час реформування українського суспільства. Процес удосконалення системи органів управління соціальним розвитком територіальних громад в Україні повинен бути системним, постійним і завершеним, а також потребує подальшого вдосконалення організаційно-правової бази місцевого самоврядування.

З урахуванням загальносвітових тенденцій у реформуванні місцевого самоврядування, реалій формування та реформування системи публічної влади в Україні постає питання про інституціоналізацію управління соціальним розвитком територіальної громади, що зумовлює необхідність у розробці нової концепції управління соціальним розвитком територіальної громади, яка має ґрунтуватись на принципах: широкої участі населення в здійсненні місцевого самоврядування; підконтрольності і відповідальності органів самоврядування перед громадою; недопустимості зосередження повноважень в одному органі; відповідальності органів місцевого самоврядування перед державою у частині виконання делегованих повноважень.

У третьому розділі – «Шляхи вдосконалення управління соціальним розвитком територіальної громади» – обґрунтовано необхідність і можливість інституціоналізації соціального розвитку територіальної громади та розроблено засоби його інституційного оформлення, запропоновано підхід до вдосконалення ресурсного забезпечення соціального розвитку територіальної громади, обґрунтовано принципи формування та структуру інноваційного середовища управління соціальним розвитком територіальної громади.

Інституціоналізація управління соціальним розвитком територіальних громад об’єктивно детермінована низкою факторів, які обумовлені тим, що територіальні громади наділені якостями первинного суб’єкта влади та управління на місцевому рівні. У сучасних умовах реформування українського суспільства зростає позитивна роль інститутів громадянського суспільства та конструктивних проявів громадянської ініціативи як суттєвого стабілізаційного чинника та дієвого інституту для збалансування інтересів і консолідації суспільства і на загальнонаціональному, і на регіональному рівнях.

Сприяння самоорганізації населення через створення інституціональних структур якісно змінює підходи до формування системи соціального розвитку територіальної громади, активізує запровадження інноваційних форм і методів управління.

У зв’язку із відсутністю в Україні національної стратегії управління соціальним розвитком для формування громадянського суспільства та залучення громадськості до управління соціальним розвитком, в межах реалізації проекту Світового Банку «Фонд соціальних інвестицій» Постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2000 р. був створений Український фонд соціальних інвестицій (УФСІ). Здійснене автором дослідження кращих практик взаємодії УФСІ з територіальними громадами надає підстави стверджувати, що головною умовою отримання фінансового ресурсу для територіальної громади є створення самоорганізаційної структури через розвиток соціальної структури громади. Це зумовлює необхідність і можливість інституціоналізації соціального розвитку територіальної громади, через розробку засобів його інституційного оформлення – настанов, що відображають системні вимоги та рекомендації щодо управління соціальним розвитком територіальної громади, які базуються на визначенні рівня самоорганізації населення за допомогою використання запропонованих критеріальних ознак.

З метою виявлення найбільш актуальних соціальних проблем у діяльності органів місцевого самоврядування, аналізу сучасного стану соціального розвитку територіальної громади та її кадрового потенціалу на території Добропільського та Великоновосілківського районів Донецької області було проведено соціологічне дослідження. У результаті якого:

– виявлено ставлення населення до місцевих органів влади та визначено рівень довіри до службовців, які працюють в інтересах територіальної громади;

– досліджено проблему соціальної відповідальності в діяльності посадових осіб місцевого самоврядування на рівні територіальної громади та визначено основні складові механізму її підвищення;

– проаналізовано сформованість практики управлінських взаємин між органами місцевого самоврядування у вирішенні соціальних питань;

– виявлено проблеми в діяльності органів місцевого самоврядування щодо управління соціальним розвитком і  причини їх виникнення;

– проаналізовано вплив різних соціальних факторів (етнічних, соціально-статусних, політичних, конфесіональних тощо), що виникають під час працевлаштування та впливають на формування кадрового складу органів місцевого самоврядування.

За результатами проведеного у межах даного дослідження опитування експертів УФСІ визначено три підходи до активізації процесів самоорганізації територіальної громади:

– на короткостроковій основі (шляхом місцевих виборів, референдумів, участі в соціологічних дослідженнях, фокус-групах, самооцінюванні тощо);

– на середньостроковій основі (шляхом запровадження спеціалізованого навчання, ініціації процесів стратегічного планування й розробки проектів та програм за стратегічними пріоритетами розвитку територіальної громади);

– на довгостроковій (довготривалій) основі (шляхом сприяння самоорганізації та безпосередній участі в реалізації місцевих проектів і програм).

Вивчення досвіду Фонду сприяння місцевому самоврядуванню в Україні також це підтверджує. У відповідності до вимог цього фонду, умовою отримання альтернативного фінансування проектів розвитку є створення та затвердження стратегії розвитку громади. Це формує один із найдієвіших механізмів стимулювання територіальних громад до стратегічного планування, оскільки узгодження конфлікту інтересів окремих індивідуумів і цілей управління соціальним розвитком можливо досягти саме в процесі розробки та погодження стратегії розвитку територіальної громади.

З метою інституціоналізації управління соціальним розвитком пропонується при розробці статутів територіальних громад і положень про проведення громадських слухань виписати в них порядок погодження з територіальною громадою стратегічних планів і проектів розвитку.

У роботі науково обґрунтовано підхід до формування соціального механізму впровадження управлінських інновацій з метою забезпечення соціального розвитку територіальної громади, який розуміється як система суб’єктів, об’єктів, предметів, методів та інструментарію діяльності з впровадження управлінських інновацій, взаємодія яких забезпечує досягнення мети системи – забезпечення соціального розвитку територіальної громади, а саме:

– під суб’єктами у соціальному механізмі розуміються соціальні групи та  соціальні інститути, що формують соціально-економічні умови для інноваційної активності;

– під об’єктами – комплекс суспільних потреб територіальної громади, на задоволення якого спрямована робота соціального механізму;

– під предметами – види діяльності у межах інноваційних процесів соціального розвитку, які визначають зв’язок між цільовою інноваційною діяльністю й перетворенням системи управління;

– під інструментарієм – настанови (документи методичного рівня) щодо впровадження управлінських інновацій у сфері соціального розвитку територіальної громади.

Доведено, що визначальною особливістю підходу до формування соціального механізму впровадження управлінських інновацій з метою забезпечення соціального розвитку територіальної громади є наявність гнучкої кадрової складової, що сприятиме вдосконаленню ресурсного забезпечення соціального розвитку територіальної громади. 

Соціальний механізм упровадження управлінських інновацій, за умов збалансованого функціонування регулює управлінські інноваційні процеси соціального розвитку та попереджує невдачі при впровадженні. З огляду на це, вивчені питання щодо: ролі соціальних транзакцій у процесі впровадження нововведення; взаємозв’язку управлінських дій із соціальними процесами в організації, які призводять до змін в соціальній структурі; якості діяльності суб’єктів, які ініціюють та впроваджують зміни в управління; регулювання й використання соціальних ресурсів організації та їх ефективності.

Темпи впровадження управлінських інновацій значною мірою залежать від готовності організаційно-функціональної системи до сприйняття нововведення та соціальних механізмів. Як свідчить досвід, будь-якому нововведенню протидіють культурні та соціальні норми соціальних суб’єктів через їх інертність до змін. Таким чином, формування інноваційної інфраструктури є важливою складовою впровадження управлінських інновацій соціального розвитку територіальної громади.

Сприйняття інновацій територіальною громадою в умовах невизначеності зовнішнього середовища можна охарактеризувати, як здатність організації, заснованої на соціальних регуляторах, виявляти нововведення (новації) в інноваційній сфері (як зовнішній, так і внутрішній), ідентифікувати їх відповідно до власних завдань і цілей, визначати їх інформаційне наповнення, ініціювати та здійснювати їх з метою підвищення своєї ефективності.

Для підвищення конкурентноздатності територіальної громади обґрунтовано необхідність формування інноваційного середовища управління соціальним розвитком на основі програмно-проектного підходу.

Запропоновано модель інноваційного середовища управління соціальним розвитком територіальної громади, у якій визначено три «простори»:

– «стратегічний простір», у якому здійснюється виявлення соціальних зв’язків і пріоритетів громади, формування інноваційної політики, конкретизація місії, розробка стратегії розвитку інноваційного середовища;

– «інституційний простір», у якому створюється організаційне підґрунтя інноваційного напряму та відповідні структури органу місцевого самоврядування й кластери, що забезпечать формування інноваційного середовища;

– «простір оцінювання», що забезпечує оцінювання інноваційної політики та моніторинг реалізації стратегії розвитку інноваційного середовища, своєчасні коригувальні дії, а також виявлення ступеня сформованості  інноваційного середовища.