ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено стан наукової розробки проблеми, розкрито зв’язок дослідження з програмою науково-дослідної роботи, в якій автор розкрила суть багаторівневої системи управління у сфері культури та визначила особливості державного управління у сфері культури в державах Європи. Визначені мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження. Висвітлено методологічну основу роботи. Розкрито наукову новизну, відображено апробацію дослідження та структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державного управління у сфері культури” проаналізовано історіографію та зроблено огляд літератури за темою дослідження, визначено загальну методику та основні методи дослідження, здійснено понятійно-категоріальний аналіз та розкрито зміст теоретичних та методологічних основ державного управління у сфері культури.

У галузі науки державного управління у сфері культури вагомими є дослідження вітчизняних науковців В. Бакальчук, О. Батіщевої, О. Буценка, І. Дзюби, С. Дрожжиної, В. Карлової, З. Мазурика, В. Малімона, В. Скуратівського, М. Стріхи, Н. Фесенко, С. Чукут та ін. Правові підходи до розкриття теоретичних організаційно-правових засад, форм та методів управління культурою в Україні здійснено українськими науковцями О. Задихайло та І. Ігнатченко.

У сфері культури України актуальними є дослідження вітчизняних науковців Українського центру культурних досліджень (УЦКД), зокрема, О. Гриценка, М. Кушнарьової, С. Садовенко, В. Солодовника, О. Різника та ін., які розглядають проблемні аспекти формування національного культурного простору України та апелюють до європейського досвіду державного управління у сфері культури.

Проведений історіографічний аналіз літератури дав змогу виокремити недостатньо висвітлені аспекти проблеми дослідження: європейських підходів у державному управлінні у сфері культури та їх прикладного застосування в Україні. Зважаючи на увагу дослідників до державно-управлінських аспектів у сфері культури, означена проблема є ще малодослідженою, що і зумовило необхідність проведення науково аналізу європейського досвіду державного управління у сфері культури, особливо з обранням Українською державою європейського напрямку інтеграції та започаткування процесу державно-управлінських реформ.

З метою ґрунтовного аналізу теоретико-методологічних основ державного управління у сфері культури побудовано теоретичну модель об’єкта дослідження. Обґрунтовано вибір напрямів наукового дослідження особливостей державного управління та державної політики у сфері культури в європейських державах, спрямованої на розвиток культурної інтеграції, протекціонізму культури та культурних індустрій, державного забезпечення економічної підтримки сфери культури та стимулювання залучення позабюджетних коштів на її розвиток.

Упорядкування понятійно-категоріального апарату дослідження безпосередньо дозволило з’ясувати відмінність між європейськими та вітчизняними підходами до розкриття змісту та призначення культури у суспільному розвитку. В європейському розумінні поняття “культура” включає в себе такі важливі “сфери управління”, як освіта, молодь, спорт, мас–медіа, дозвілля, а також мистецтво, літературу, архітектуру та культурну спадщину. Управлінська діяльність у сфері культури є тим, чим займаються міністерства культури у європейських державах і мало б реально займатися Міністерство культури України, а саме ‑ визначенням стратегічних напрямків розвитку галузі, пріоритетів та завдань державної політики для підтримки розвитку культури й мистецтв та охорони об’єктів культурної спадщини.

Сформульований зміст понятійно-категоріального апарату державного управління у сфері культури, дав змогу розкрити значимість феномена культури у процесі суспільного розвитку та продемонстрував наявність концептуальних та методологічних підходів до визначення сутності понять “культура”, “сфера культури”.

У ході дослідження з методологічної точки зору розмежовано поняття “державне управління сферою культури”, “державне управління у сфері культури”, “державне управління в галузі культури”, “державна політика у сфері культури”, які стали предметом дослідження через розкриття змісту державного управління, формування та реалізації державної політики. У розділі сформульовано авторські визначення понять “сфера культури”, “державне управління у сфері культури” та “державне управління сферою культури”.

Сфера культури – це форма суспільної життєдіяльності, яка водночас є об’єктом державної підтримки, що проявляється у скоординованій державній політиці, охоплює все існуюче різноманіття процесів, форм, напрямів, жанрів культурно-мистецької, культурно-дозвіллєвої діяльності, комерційного та неприбуткового сектору, збереження культурної спадщини, національної ідентичності, включаючи сучасні культурні індустрії та культурний продукт.

Державне управління у сфері культури – це цілісна система спеціально організованого управління, яке здійснюється суб’єктами управління, що функціонують у сфері культури, визначають державну політику, забезпечують законодавче регулювання відносин через виконання функцій держави (планування, організація, комплектація кадрів, мотивація, контроль і аудит), впливають на процеси розвитку культури з метою підвищення ефективності системи в цілому, так і окремих її елементів для забезпечення різноманіття культурних форм, напрямів, жанрів культурно-мистецької діяльності.

Поняття державне управління сферою культури акцентує увагу на безпосередньому впливі держави на культуру, що є більш характерним для країн з тоталітарним устроєм.

Проведений аналіз законодавчої, нормативно-правової бази, інституційних, організаційно-управлінських, економічних аспектів функціонування сфери культури, засвідчує, що вони потребують удосконалення. У перспективі для проведення державно-управлінських реформ доречно звернути увагу на досвід державного управління у сфері культури окремих європейських держав (наприклад, Австрії, Великобританії, Німеччини, Польщі, Швеції, Швейцарії, Фінляндії, Франції, Угорщини та ін. ), у яких діяльність у сфері культури синергетично взаємопов’язана з економікою, освітою, охороною здоров’я, молоддю та спортом, плануванням, індустрією та ін. Науково доведено необхідність трансформації діяльності вітчизняного Міністерства культури, замінивши його безпосереднє “управління” на державну підтримку та інноваційне стратегічне координування, налагодження партнерської взаємодії з неурядовим сектором у сфері культури.

Методологічною основою вивчення європейського досвіду державного управління у сфері культури, на думку дисертанта, може слугувати культуроцентричний та синергетичний підхід, за яким культура в нових умовах постає вагомим фактором у питаннях національної безпеки, виконує функцію консолідації держави, слугує першоосновою національного становлення та розвитку особистості, підсиленням у взаємодії між складовими соціально-економічного розвитку суспільства.

У другому розділі “Європейські підходи до державного управління у сфері культури” охарактеризовано відомі сучасні моделі державного управління та державної політики у сфері культури в країнах Європи (Австрії, Великобританії, Німеччини, Польщі, Швеції, Швейцарії, Фінляндії, Франції, Угорщини та ін.); з’ясовано особливості державного забезпечення економічної підтримки сфери культури в європейських державах та європейської політики збереження національної ідентичності в умовах глобалізації та інтеграційних процесів.

Науковий аналіз європейських підходів до державної політики у сфері культури та різновиду концептуальних моделей державного управління у сфері культури, засвідчує, що самому поняттю “Європа” можуть бути притаманні різні значення: як географічне, економічне, політичне, ідеологічне, так і, передовсім, культурне.

У ЄС дослідженням процесів розвитку у сфері культури та культурної політики займається Європейський інститут порівняльних досліджень. Реалізовуючи проект Ради Європи “Компендіум”, зазначений інститут здійснює підтримку постійно обновлюваної інформації, моніторингової системи з огляду культурної політики та передового досвіду управління у сфері культури європейських держав. Виявлено, що Європейський Союз як наднаціональна структура не має спільної культурної політики для всіх держав. В ЄС не узгоджується культурна політика між державами-членами. Євросоюз не втручається у здійснення політики у сфері культури окремих країн, але натомість прагне розвивати наднаціональний культурний простір європейського рівня.

Ключову роль у напрацюванні концептуальних основ політики у сфері культури відведено міжнародній організації – ЮНЕСКО та міжурядовій інституції ‑ Раді Європи, які мають вагомий вплив на формування політики у сфері культури як на міжнародному, так і на державному рівнях. Концепція багаторівневого (мереженого) управління в межах ЄС демонструє різні рівні інтеграційних зв’язків та взаємозалежностей розвитку, які передбачають співпрацю на офіційному рівні з міжнародними, наднаціональними, національними, регіональними, а також місцевими інституціями. Неофіційний рівень співпраці передбачає існування незалежних структур, які мають змогу впливати на процес формування політики розвитку і навіть лобіювати певні інтереси у сфері соціокультурного розвитку (НУО, грантові організації, спілки, окремі зацікавлені групи лобі).

Виявлено, що за ступенем системи централізації чи децентралізації управління зарубіжні науковці вирізняють декілька моделей культурної політики в країнах Європи, які послужили методологічною основою дослідження державного управління у сфері культури окремих європейських держав: 1) модель сильної централізації (Франція, Данія, Греція, Португалія; 2) модель сильної децентралізації (Швейцарія, Німеччина, Великобританія); 3) модель відносної рівноваги між централізацією та децентралізацією (Швеція, Іспанія, Бельгія, Італія). У зазначених моделях державної політики культурі відведено ключову роль у суспільному сталому розвитку, збереженні її цінностей та надбань, толерантному співіснуванні різних культур і народностей.

З’ясовано, що для досягнення загальнодержавних цілей у сфері культури в європейських державах з унітарною формою державного устрою характерним є централізоване управління та ухвалення рішень. Країнам з федеративною формою державного устрою (Австрія, Бельгія, ФРН, Швейцарія) властива децентралізація управління та ухвалення рішень. Проте аналіз тенденцій державного управління у сфері культури в унітарних європейських державах (наприклад, Польщі, Франції, Фінляндії, Швеції) демонструє перехід до децентралізованого управління (передачі державою частини владних повноважень місцевим органам самоврядування) та деконцентрації управління (передбачає законодавчу передачу адміністративних повноважень центральних органів державної влади представникам державної виконавчої влади на місцях). Регіоналізованим унітарним європейським державам (Великобританії, Італії, Іспанії) характерна наявність обраних регіональних урядів з конституційним статусом, законодавчими повноваженнями та високим ступенем автономії. З’ясовано, що на рівні Європейського Союзу рішення з питань культури та програм наукових досліджень ухвалюються Європейською Радою одноголосно.

Системний аналіз європейських підходів до державної економічної підтримки культури, засвідчує, що фінансування у сфері культури здійснюється декількома потоками: 1) у формі прямого фінансування; 2) за допомогою загальних і цільових трансфертів у субнаціональні бюджети; 3) на основі спільної участі органів влади різного рівня у фінансуванні; 4) через незалежні посередницькі структури; 5) з використанням механізмів партнерства на основі змішаного державно-приватного фінансування. Однак сьогодні для успішного розвитку галузей культури все частіше політика європейських держав відображає тенденцію до пошуку та залучення альтернативних джерел фінансування (спонсорства (корпоративного, приватного), меценатства, фандрейзингу, співпраці бізнесу та культури, партнерської участі посередницьких організацій, фондів, асоціацій, культурних індустрій, грантів НУО, коштів від продажу лотерей, податкових відрахувань та ін.).

У ході дослідження визначено соціальне призначення культури. На відміну від України, для більшості держав Європи вагомими є такі концептуальні аспекти як “культура і добробут”, “культура і зайнятість”, “культура і регенерація”, “культура і подолання соціальної нерівності”. Подібні підходи до соціальної спрямованості культури доречно врахувати під час розробки Концепції стратегії розвитку культури в України.

З’ясовано, що європейська політика збереження національної ідентичності забезпечує процес культурної інтеграції, поширення культур народів теренами Європи. Сьогодні пріоритетними завданнями національної культурної політики мають стати державний протекціонізм культури, сприяння культурному розмаїттю, міжкультурний діалог, захист прав та інтересів меншин без утиску інтересів більшості. Культурна різноманітність зачіпає економічні, суспільно-політичні аспекти, які потребують розвитку та ефективного управління. З метою забезпечення демократичного управління культурною різноманітністю в Європі ухвалено “Білу Книгу міжкультурного діалогу”, яка формує політичні орієнтири та пропонує практики забезпечення міжкультурного діалогу в країнах Європи.

У третьому розділі “Основні напрями застосування європейського досвіду державного управління у сфері культури в Україні” змоделювало процес впровадження інноваційних підходів до державної підтримки царини культури в Україні, який передбачає можливість залучення недержавного сектору до розвитку культури та оптимізацію інноваційної діяльності у сфері культури України в контексті глобального інформаційного простору з метою популяризації української культури теренами Європи та світі в цілому. Сформульовано теоретичні та практичні рекомендації органам державної влади і управління щодо вдосконалення державно-управлінської діяльності у сфері культури на основі європейських практик залучення громадськості до процесу формування та реалізації культурної політики, державного стимулювання пошуку позабюджетних коштів на розвиток культури та запровадження децентралізованого управління у сфері культури.

Визначено основні напрями застосування європейського досвіду державного управління (стратегічного координування діяльності у сфері культури) в Україні, спрямованого на: 1) забезпечення державної підтримки розвитку галузей культури; 2) впровадження стратегії національно-культурного розвитку держави; 3) залучення спонсорської допомоги в сферу культури; 4) налагодження партнерства між державою та неурядовими організаціями; 5) впровадження цифрових технологій у культурну сферу.