ІНФОРМАЦІЙНА СКЛАДОВА СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено інформацію щодо їх впровадження, апробації, загальні відомості про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – “Теоретичні засади формування державних стратегій сталого розвитку” – розкрито ґенезу ідеї сталого розвитку, досліджено концептуальні засади державного управління сталим розвитком, проаналізовано міжнародні підходи до формування національних стратегій сталого розвитку та визначено стратегічні орієнтири сталого розвитку України.

Досліджено ґенезу ідеї сталого розвитку в науковій думці. Перші вагомі результати наукових досліджень проблеми сталого розвитку належать представникам ноосферного підходу до осягнення гармонії у взаємовідносинах людини та природи, який розробляли В.Вернадський, Е.Леруа, П.Тейяр де Шарден та ін. У працях М.Тимофєєва-Ресовського, Е.Гірусова, М.Мойсєєва формувалася концепція коеволюції людини і біосфери. Можливий вихід з екологічної кризи В.Вернадський, К.Ціолковський вбачали в “космізації” життєдіяльності людини, в освоєнні космосу. Визначними теоретичними розвідками ідеї сталого розвитку в ХХ ст., які актуалізували формування міжнародних та національних стратегій сталого розвитку, були праці членів Римського клубу (А.Печчеї, Дж.Форрестер, Д.Медоуз, М.Месарович, Е.Пестель, Е.Ласло), погляди яких еволюціонували від переконання, що основним засобом розв`язання екологічних проблем і досягнення сталого розвитку є “обмеження зростання споживання” людини в країнах із високим рівнем розвитку виробництва і споживання (70-ті рр. ХХ ст.) до пропозицій розв’язувати екологічні проблеми на основі інформаційних технологій (90-ті рр. ХХ ст.). Важливі досягнення в дослідженні різних аспектів взаємовідносин людини і природи належать сучасним українським ученим, серед яких В.Шинкарук, В.Князєв, С.Кримський, М.Тарасенко, В.Крисаченко, Ф.Канак, М.Кисельов, М.Хилько, В.Пащенко, О.Салтовський та ін.

У розділі зазначено, що хоча людство і просунулося в інтелектуальному розвитку ідеї сталого розвитку, але на практиці позитивних зрушень майже не відбулося. Окремі результати є незначними порівняно з руйнівним впливом на біосферу. Окреслений Конференцією в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. вектор зміни траєкторії розвитку сучасної цивілізації повною мірою не справдився. Тому сьогодні є актуальним докорінний перегляд ставлення світової спільноти в цілому та кожної країни зокрема до проблеми впровадження ідеї сталого розвитку.

Досліджено міжнародні підходи до реалізації стратегії сталого розвитку. Як критерій успішності слідування принципам сталого розвитку ООН пропонує розглядати таку зміну поведінки людства в цілому, що приведе до повсюдного, а не в окремо взятій країні, скорочення втрат усіх видів природних ресурсів, що в історичній перспективі має знівелювати незворотні природні процеси небажаного характеру. Проте рішення Ріо-92 та наступні концептуальні напрацювання, пов’язані зі сталим розвитком, мають переважно стратегічний характер, акцентуючи увагу на перспективі загально­цивілізаційного розвитку. Але ця стратегічна складова недооцінює перешкоди, що виникають на шляху втілення ідеї сталого розвитку, серед яких, зокрема, структурні та інституційні фактори, що підтримують традиційну парадигму розвитку.

Обґрунтовано, що необхідність переходу України до сталого розвитку зумовлена міжнародними та внутрішніми передумовами і чинниками. Офіційне приєднання України до рамкового документа ООН “Порядок денний на
XXI століття”, підписання “Цілей Тисячоліття”, низки інших міжнародних договорів зобов’язують кожен вітчизняний уряд вести країну в напрямі до її сталого розвитку. Основними внутрішніми чинниками є екологічні, ресурсні, соціально-демографічні, економічні та суспільно-політичні. Обґрунтовано висновок про те, що Україна має достатньо сприятливих умов для втілення засад сталого розвитку, серед яких наявність високоосвіченого людського потенціалу, вигідне географічне розташування, клімат, якість ґрунтів, обсяги і різноманітність корисних копалин та інші природні чинники. Встановлено, що метою переходу України до сталого розвитку є забезпечення високої якості життя нинішнього і майбутніх поколінь за рахунок збалансованого соціально-економічного розвитку, забезпечення можливості відтворення навколишнього природного середовища, раціонального використання природно-ресурсного потенціалу країни, забезпечення здоров’я людини, її екологічної та соціальної захищеності. Досягнення цієї мети відповідає культурним і світоглядним цінностям українського народу, в історії та традиціях якого завжди було бережливе ставлення до землі, води, природи взагалі. Таким чином, пропонується під стратегією сталого розвитку розуміти таку модель політики суспільного розвитку, що передбачає метою розвитку території/регіону/країни гармонійний розвиток людини і природи та досягнення основних цілей – збереження сприятливого стану навколишнього середовища і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Установлено, що забезпечення переходу до сталого розвитку потребує ефективного інституційного забезпечення, тобто формування скоординованих дій у всіх сферах суспільного життя, відповідну переорієнтацію соціальних, екологічних та економічних інститутів держави, державного регулювання для посилення зацікавленості громадян, юридичних осіб і соціальних груп у вирішенні завдань сталого розвитку. Згідно з міжнародною практикою роль загальнонаціонального органу з вироблення стратегії сталого розвитку країни і консолідації зусиль усіх секторів суспільства (держави, бізнесу та громадськості) для її практичного впровадження має виконувати Національна рада (комісія) зі сталого розвитку. Проте вітчизняний досвід показав, що Національна комісія при Кабінеті Міністрів України та Національна рада зі сталого розвитку України при Президентові України у 2003–2007 рр. не були здатними до ефективної діяльності і були ліквідовані. Як наслідок, в Україні продовжується практика розгляду та прийняття економічних, соціальних і екологічних рішень без необхідного їх поєднання в єдину комплексну систему на основі перспективної та збалансованої стратегії сталого розвитку країни.

Зазначено, що державне управління процесом переходу до сталого розвитку передбачає розроблення системи прогнозних документів, основним компонентом яких будуть зміни природно-ресурсного потенціалу довкілля та окремих екосистем у процесі господарської діяльності. Разом із Концепцією переходу до сталого розвитку такі документи мають стати основою Національної стратегії сталого розвитку, а також державних, галузевих та регіональних програм як складових плану дій його досягнення. Основою цих процесів має стати якісне інформаційне та інформаційно-аналітичне забезпечення стратегії сталого розвитку.

У другому розділі –“Інформаційна складова державного управління сталим розвитком” – визначено сутнісні особливості та роль інформації в процесі формування державних стратегій сталого розвитку, принципи інформаційного забезпечення управлінської діяльності у сфері сталого розвитку, міжнародні стандарти моніторингу сталого розвитку та міжнародні вимоги щодо розробки національних індикаторів сталого розвитку.

У розділі зазначається, що проблема сталого розвитку є надзвичайно динамічною, комплексною, вона потребує постійного вдосконалення взаємодії суб’єктів державного управління, що можливо лише за його належного інформаційно-аналітичного забезпечення, яке передбачає скоординовану діяльність суб’єктів інформаційного процесу щодо визначення змісту, обсягів, якості інформації, необхідної для забезпечення сталого розвитку, а також заходів із раціональної організації процесів збирання, систематизації, накопичення та оброблення цієї інформації шляхом застосування різноманітних методів, методик і технічних засобів. Ця діяльність здійснюється у внутрішньому й зовнішньому середовищі та базується на результатах моніторингів сталого розвитку і власній інформації суб’єктів державної політики щодо сталого розвитку, яка збирається й обробляється в рамках повноважень відповідних державних органів, а також спільній інформації, що формується в результаті комунікації таких суб’єктів із зовнішнім середовищем та між собою. Загалом система інформаційно-аналітичного забезпечення політики сталого розвитку включає такі основні структурні елементи: відповідні масиви статистичної інформації; джерела отримання цих даних і схеми потоків інформації; засоби обліку, зберігання і переробки інформації; канали зв’язку і передачі інформації; персонал, який забезпечує функціонування системи. Орієнтація на передбачення (прогнозування), завчасне виявлення тенденцій сталого розвитку зумовлює потребу застосування різних аналітичних методів опрацювання інформації: порівняльного, ситуаційного, SWOT- і PEST-аналізу, аналізу ризиків, проведення аналітичних досліджень, оцінки загроз та ризиків тощо.

Доведено, що управління інформацією має забезпечувати необхідну підтримку спільної управлінської діяльності суб’єктів політики сталого розвитку, яка потребує відповідної координації та адміністрування процесу створення й функціонування системи інформаційно-аналітичного забезпечення політики сталого розвитку. Загалом завдання щодо вдосконалення системи інформаційно-аналітичного забезпечення політики сталого розвитку є досить складним. Обґрунтовано, що з метою його виконання доцільно створити групу експертів, до якої включити вітчизняних та зарубіжних фахівців з економічної, екологічної, соціальної галузей та державного управління для проведення аналізу й оцінки всього спектра інформації щодо політики сталого розвитку. Основними завданнями групи експертів мають стати: визначення мети спільної аналітичної діяльності; проведення аналізу відомчих масивів інформації; визначення інформації, яку кожен суб’єкт може збирати, виробляти, зберігати; класифікація та формалізація інформації.

Обґрунтовано, що політика сталого розвитку буде ефективною за таких умов: якщо всі суб’єкти, які беруть участь у цьому процесі, використовують погоджені стандартизовані шаблони реєстрації інформації; опрацювання концепції інформаційного співробітництва, яка, зокрема, визначатиме спільні цілі та потреби в інформації, механізми обміну нею та спільного аналізу; розроблення механізму обміну інформацією і спільної аналітичної діяльності. Група експертів має опрацювати підходи до управління інформацією в п’яти взаємопов’язаних сферах: збирання інформації; обмін статистичною та аналітичною інформацією; обмін інформацією для запобігання загрозам сталому розвитку; організація спільного аналізу ризиків на шляху досягнення сталого розвитку; забезпечення захисту даних.

Визначено, що формування стратегії сталого розвитку передбачає реалізацію цілісної системи принципів управлінської діяльності. При цьому засадничим, системотворчим принципом є принцип цілісності, який наголошує на необхідності цілісного, комплексного підходу до розв’язання екологічних, соціальних та економічних проблем. Принципи інформаційного забезпечення сталого розвитку згруповані за такими характеристиками: системоутворюючі принципи (міжнародна рівність контексту інформації, безперервність інформаційного процесу, відкритість процесу підготовки інформації, участь зацікавлених сторін, верифікованість інформації); принципи, що визначають: зміст інформації (контекст сталого розвитку, комплексність, значущість, репрезентативність); якість та достовірність інформації (точність, об’єктивність, порівнянність); доступність інформації (однозначність, актуальність).

Визначено, що існує проблема в диференціації системи індикаторів сталого розвитку з низкою індексів, які вимірюють розвиток. Проаналізовано найбільш поширені показники та системи оцінки сталості розвитку країн та регіонів. У розділі зазначено, що важливими і досі достатньою мірою не розробленими є методологічні засади створення систем об’єктивного оцінювання показників сталого розвитку на регіональному рівні для окремо взятої країни. На міжнародному рівні розроблено проект із 134 індикаторів сталого розвитку, які розділені на такі основні групи: індикатори соціальних аспектів сталого розвитку, індикатори економічних аспектів сталого розвитку, індикатори екологічних аспектів сталого розвитку (включаючи характеристики води, землі, атмосфери, інших природних ресурсів і відходів) та індикатори інституціональних аспектів сталого розвитку (програмування й планування політики, наукові розробки, міжнародні правові інструменти, інформаційне забезпечення, посилення ролі основних груп населення). Запропоновані в проекті індикатори потребують спеціальних удосконалень, пристосування до конкретних умов, а в деяких випадках – розширення для окремих країн. Найбільш серйозною проблемою індикаторів є те, що вони недостатньо враховують системність сталого розвитку. Викладене вище свідчить, що дотепер не розроблено індикаторів, які б слугували розв’язанню двох ключових проблем: надавати всю необхідну інформацію про життєздатність системи і рівень її змін; вказувати шлях до кінцевої мети – сталого розвитку.

Обґрунтовано, що для управління процесом переходу до сталого розвитку та оцінки ефективності використовуваних засобів в Україні доцільно встановлювати цільові орієнтири й обмеження із забезпеченням процедури контролю за їх досягненням (дотриманням). Цільові орієнтири можуть бути виражені в інтегральних показниках, які характеризують: якість соціального розвитку території (якість життя); якість навколишнього природного середовища. Показники сталого розвитку необхідні для встановлення ступеня відповідності їх значень критеріям сталого розвитку. Структурно виділяються три основних рівні агрегування показників: перший – узагальнена інтегральна оцінка соціального розвитку території та якості навколишнього середовища; другий – агреговані соціальні та екологічні макропоказники; третій – інформативні соціометричні та екологічні показники як показники базового рівня.

У третьому розділі – “Напрями розвитку інформаційно-комунікативної складової стратегії сталого розвитку України” – запропоновано шляхи вдосконалення моніторингу сталого розвитку України, проаналізовано соціально-інституціональні чинники інформаційної складової сталого розвитку України та визначено особливості комунікативних процесів у державному управлінні сталим розвитком.

На основі системного підходу визначено, що для України постає завдання розробки в рамках уже існуючих міжнародних показників та методології власної системи індикаторів з урахуванням внутрішніх особливостей і пріоритетів. Для забезпечення реалізації стратегічних напрямів сталого розвитку необхідно здійснювати моніторинг ефективності заходів, що вживаються, на основі застосування системи індикаторів, яка включає базові орієнтири сталого розвитку. Пропонується використовувати соціальні, економічні, екологічні та інституціональні індикатори сталого розвитку, уніфіковані за міжнародною системою одиниць вимірів та адаптовані до умов України. Необхідно запровадити механізм періодичного затвердження зазначених індикаторів та забезпечити моніторинг досягнення запланованих показників. Система індикаторів сталого розвитку передбачає можливість їх постійного вдосконалення та розвитку.

Обґрунтовано, що основними завданнями системи моніторингу сталого розвитку України є: проведення систематичних спостережень, збирання та використання даних про ситуацію в соціально-економічній сфері та про стан навколишнього природного середовища; створення й ведення банків даних і забезпечення інформаційного обміну; аналіз інформації, оцінка стану соціально-економічної сфери та навколишнього природного середовища і впливу на нього факторів забруднення, прогнозування змін та інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень з питань соціально-економічного розвитку, відтворення навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки; удосконалення нормативного, методичного й технічного забезпечення збирання, збереження, оброблення та аналізу даних; забезпечення достовірності інформації, що надається органам державної влади та органам місцевого самоврядування, громадським і міжнародним організаціям.

Доведено, що моніторинг сталого розвитку має здійснюватися на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях. Проведення моніторингу сталого розвитку дасть змогу здійснити: належне забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадських і міжнародних організацій обґрунтованою, об’єктивною і достовірною інформацією про соціально-економічний стан та стан навколишнього природного середовища на різних етапах переходу до сталого розвитку; поліпшення управління в соціально-економічній сфері та сфері охорони навколишнього природного середовища і забезпечення раціонального природокористування відповідно до принципів сталого розвитку.

У розділі обґрунтовано, що соціально-інституціональний вимір сталого розвитку має бути відображений у стратегії дій державних та місцевих органів влади як на найближчу, так і на подальшу перспективу. З цією метою до метрики сталого розвитку доцільно включити індекс соціально-інституціонального виміру.

Доведено, що особливо актуальним для України є завдання формування відповідних інститутів (суб’єктів інформаційного процесу) та механізмів їх взаємодії (інформаційних комунікацій), а також модернізація джерел отримання інформації про рівень сталого розвитку (у міжнародній практиці такими джерелами є перепис населення, державна статистика та соціологічні опитування).

Аналіз міжнародних документів щодо сталого розвитку свідчить про необхідність створення ефективних інститутів, покликаних реагувати на запити суспільства та координувати зусилля країни у подоланні перешкод на шляху до сталого розвитку. Розвиток соціальних інститутів значною мірою обумовлює напрями та пріоритети розвитку суспільства, адже такі потужні інститути, як освіта, наука, культура, право, релігія, політика, мораль та інші, виконуючи регулятивну, інтегруючу, комунікативну, транслюючу функції, є основними чинниками трансформаційних процесів суспільства. Обґрунтовано, що до моніторингу сталого розвитку України має бути включено інститут політики, сформованість та ефективність якого відображає, передусім, ефективність роботи органів державної влади, а також рівень політичної свідомості населення.

Наголошено, що наведена автором система показників (індикаторів) сталого розвитку України, об’єднаних у групи 1) економічний розвиток,
2) соціальний розвиток, 3) охорона навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів, 4) інституціональний розвиток, не є вичерпною і може коригуватися в регіонах з метою отримання більш детальної інформації щодо стану та заходів, необхідних для поліпшення ситуації. Упровадження такого моніторингу дасть можливість приймати оптимальні управлінські рішення та формувати стратегію сталого розвитку на якісно новому рівні. Пропонується уніфікована вимірювальна шкала оцінки сталості розвитку території/регіону/країни у діапазоні оцінки 1,0 – еталонний рівень сталості розвитку, 0,0 – надзвичайний стан сталості розвитку