| Краткое содержание: |
Основний зміст дисертації
обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається мета, основні завдання, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження, методологічні основи дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, вказуються положення, що складають наукову новизну, наукове та практичне значення дисертаційної роботи, наводяться відомості щодо апробації та публікації результатів дослідження, вказується структура та обсяг роботи.
У першому розділі “Регіональні інтереси як об’єкт дослідження теорії державного управління” – досліджено категорію “інтерес” та з’ясовано її роль, місце, суть, природу та функції в теорії державного управління. Доведено існування ієрархії територіальних інтересів та визначено в ній місце регіонального інтересу, зокрема у балансі відносин “центр - регіони”. Встановлено, що публічна сфера – це зона агрегації, артикуляції та балансу інтересів регіону.
Аналіз наукових праць (К. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро, К. Ізард, І. Кант, Е.-Б. Кондильяк, Ж. Ламеттрі, І. Мартинюк, М. Ільїн, А. Хапінов та ін.) з питань розгляду інтересу як міждисциплінарної категорії показав, що в науковій літературі немає єдиного підходу та одностайного визначення категорії “інтерес” і досі тривають дискусії в різних галузях науки щодо його формулювання. Категорія “інтерес” має складну, синтетичну, багаторівневу структуру і є одним з базових наукових уявлень про механізм функціонування суспільства. Єдине, що об’єднувало і досі поєднує дослідників інтересу в цілому, – це згода трактувати його як практично найбільш важливий мотив і вісь соціальної активності людини, її діяльності та поведінки.
Визначення змісту інтересу в науковій літературі (Г. Атаманчук, В. Дубінін, А. Здравомислов, В. Ляшенко, А. Ракитов, А. Рубінштейн, В. Сіренко, Р. Сивий) зводяться до трьох основних напрямків: як суб’єктивне явище, тобто особлива спрямованість свідомості, що має об’єктивну зумовленість; як об’єктивне явище, тобто варто розрізняти три основні моменти: формування інтересу як об’єктивного явища, відображення інтересів у свідомості людей, реалізація інтересів в діяльності людей; єдність об’єктивного і суб’єктивного, оскільки, з одного боку, він має матеріальну основу, а з іншого – завжди певною мірою відображається в свідомості та формується в ній у вигляді певних цілей. Автором дисертації інтерес у державному управлінні розглядається як єдність суб’єктивного і об’єктивного і визначається однією зі складових соціального механізму здійснення державного управління та управління взагалі. Категорія “інтерес” в державному управлінні визначається як усвідомлення необхідності задоволення потреб шляхом цілеспрямованої діяльності, що передбачає наявність необхідних умов та засобів і об’єктивної потреби у розвитку.
Встановлено, що регіональний інтерес є різновидом територіального інтересу, який визнається населенням і спрямований на: задоволення усвідомлених потреб усіх жителів регіону (області), які не в змозі задовольнити ні місцеве, ні державне управління; облаштування середовища життя населення. Носієм регіонального інтересу є територіальна спільнота в межах області, в той же час вона є носієм і місцевих інтересів в межах населеного пункту. Інтереси населення після певного об’єднання становлять новий, відмінний від інших, синергетичний вид інтересу.
Об’єктивацією регіонального інтересу визначено взаємне усвідомлене прагнення населення регіону (суб’єкта) поліпшити, змінити або, навпаки, зберегти умови свого існування, свого соціального стану на основі доступних ресурсів, виходячи з власного об’єктивного бачення проблеми. Об’єктивація регіональних інтересів є однією зі складових концепції демократичного врядування та ґрунтується на підставі забезпечення участі населення у виробленні й реалізації публічної політики на рівні регіону та переходу від державно-центричної моделі управління до моделі, в межах якої відбувається перерозподіл влади на користь регіонів.
Демократичний устрій у територіальних системах розглядається в термінах партиціпаторної демократії, яка передбачає включення територіальної спільноти в процес прийняття загальнонаціональних рішень, тобто демократія по вертикалі. Демократія по горизонталі передбачає не просту рівність територій, а демократичне врахування їх відмінних інтересів при формуванні відносин як регіонів між собою, так і між регіонами і центром. Важливо, що така рівновага носить динамічний характер, вона не може бути встановленою раз і назавжди, особливо в умовах демократичного режиму, який передбачає гнучкість, мінливість і адаптивність владних відносин.
Регіональні інтереси у балансі відносин “центр - регіони” виконують одну з основних функцій розбудови інституту регіонального самоврядування, тобто їх визнання та врахування в процесі здійснення управління державою та її територіями обумовлює рівень демократичності країни.
Аналіз існуючого балансу політичних відносин “центр – регіони” виявив тенденцію до об’єктивації регіональних інтересів та сприяв необхідності дослідженню питань їх легітимації та реалізації.
У другому розділі “Процес легітимації регіональних інтересів” – досліджено історичний досвід легітимації територіальних інтересів при становленні національної моделі публічної влади, визначено основні проблемні сфери при нормативно-правовому забезпеченні легітимації та реалізації регіональних інтересів, наведено європейський досвід з питань їх легітимації. Визначено зміст основних принципів легітимації регіональних інтересів на сучасному етапі реформування в публічному управлінні.
Територіальні інтереси завжди знаходились в основі становлення державності, їх врахування сприяло становленню національної моделі публічної влади. Так полково-сотенний устрій (1649–80-ті рр. XVIII ст.), особливо в перші роки існування Української козацької держави, сприяв визнанню та врахуванню інтересів усього населення під час здійснення управління територіями, у тому числі їх задоволенню на тому рівні, на якому вони актуалізуються. Вагомим внеском у розвиток української державності та становлення незалежної демократичної держави є “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького” (Конституція П. Орлика) – одна з перших у світі демократичних конституцій, яка гармонійно поєднала інтереси гетьманату, старишни та військової сили. Тобто конституція задекларувала визнання різноманітності соціальних інтересів населення на власній території та їх врахування при формуванні публічної влади. Конституцією Української Народної Республіки (п. 26) визначено право населення на реалізацію власних інтересів на усіх рівнях адміністративно-територіального устрою: в громадах, волостях та землях, шляхом утвердження виборних органів – рад, які призначали власні виконавчі органи – управи. Центральний уряд не мав права втручатись у діяльність місцевої влади, а лише здійснював контроль за їх діяльністю через міністрів.
Встановлено, що швидка зміна моделей державного управління протягом кількох століть пояснювалась пошуком найбільш оптимальних організаційних та юридичних форм. У 1990 р. прийняттям Закону України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” визначено засади місцевого та регіонального самоврядування як основи демократичного устрою влади в Україні. Ним визначався правовий статус місцевих Рад народних депутатів, а також інших форм територіальної самоорганізації населення та встановлювалися основи утвердження повноти народовладдя на відповідних адміністративних територіях. Нині у правовому полі України налічується понад 3000 нормативно-правових актів, які стосуються сфери регіонального розвитку, або прямо з нею пов’язані. Однак, не зважаючи на це, система законодавчого забезпечення формування та реалізації державної регіональної політики відповідно до кращого європейського та світового досвіду досі так і не створена. Чинні на сьогодні закони ухвалювались у різних час, на основі різних концепцій та спрямовувались на вирішення різних локальних завдань, тому не є взаємодоповнюючими та гармонізованими. Основна правова проблема, яка стоїть на шляху формування та реалізації державної регіональної політики, – це не відповідність, а інколи – суперечливість Державної стратегії регіонального розвитку та Регіональних стратегій розвитку. Вимог щодо їх узгодження між собою немає, а також відсутня процедура підготовки та погоджування з регіонами самої Державної стратегії регіонального розвитку.
Відповідно до європейської практики, задекларованої в проектах Європейської хартії регіонального самоврядування та Європейської хартії регіональної демократії, головним завданням є забезпечення балансу інтересів різноманітних соціальних груп, що представлені у суспільстві. А також посилення ролі регіонів шляхом підвищення власної відповідальності за прийняті рішення.
|
