РОЗВИТОК ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТІ УКРАЇНИ (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, його хронологічні межі, визначено ступінь опрацювання теми, об’єкт, предмет, мету, викладено провідні положення концепції дослідження, його завдання та методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення здобутих результатів, окреслено джерельну базу, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження, визначено особистий внесок здобувача.

У першому розділі – «Приватна ініціатива в освіті України як наукова проблема» – досліджено історіографію проблеми розвитку приватної ініціативи в освіті України, виділено основні групи наукових розвідок з цієї проблеми; проаналізовано зміст дефініції «приватна ініціатива в освіті», схарактеризовано підходи до її трактування.

На основі ґрунтовного аналізу значного масиву наукових джерел виділено групи історико-педагогічних досліджень (загальнотеоретичні праці з проблеми історії становлення та розвитку вітчизняної освіти і школи; роботи вітчизняних педагогів, громадських, культурних діячів, предметом вивчення яких був аналіз прояву різних форм приватної ініціативи у вітчизняній освіті в межах визначеного періоду; дисертації, в яких досліджуються певні аспекти розвитку приватної ініціативи в освіті України впродовж ХVІІІ – поч. ХХ ст.), які розглянуто з урахуванням часу їх появи на науковому просторі, а саме: дослідження, які з’явилися в дореволюційний період; роботи, що були видані за радянських часів, і, нарешті, праці сучасного періоду, що дало можливість показати досліджуване явище фронтально, крізь призму його оцінок представниками різних епох.

Установлено, що саме дореволюційним дослідникам (Я. Абрамов, Д. Багалій, В. Вахтеров, П. Георгієвський, С. Гогель, Є. Краснопьоров, А. Окольський, О. Пругавін, С. Рождественський, В. Стоюнін, Ф. Уманець, В. Чарнолуський, М. Чехов та ін.) належить заслуга у визначенні вирішальної ролі приватної ініціативи в підвищенні культурного рівня населення; ними високо оцінювалася просвітницька діяльність численних асоціацій різних типів та рівнів у галузі освіти, благодійність приватних осіб тощо. Незважаючи на певні недоліки (відсутність об’єктивної критики щодо дій царського уряду в галузі освіти, обмеженість як у просторовому, так і в часовому вимірах, описовість та ін.), праці зазначених науковців найбільш цікаві для сучасних дослідників, адже були створені на широкій джерельній базі, більшість документів якої втрачено.

Виявлено, що радянські дослідники історії вітчизняної освіти (М. Даденков, С. Золотарьов, Є. Мединський, І. Свадковський та ін.) віддавали перевагу висвітленню освітньої діяльності представників революційно налаштованих прошарків. Діяльність приватних шкіл, пансіонів, училищ, курсів, ініціаторами відкриття яких виступали представники панівних класів, здебільшого замовчувалась або висвітлювалася певними дозами та вибірково. Через політико-ідеологічні причини історія благодійної діяльності в усьому комплексі її проявів зовсім не розроблялась.

Наукові роботи періоду незалежності України (Л. Вовк, М. Євтух, В. Ковалинський, Н. Побірченко, В. Постолатій, Н. Сейко, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко та ін.) відрізняються самим підходом до теми, іншими принципами періодизації, структурою, іншим тлумаченням тих же самих питань. Їх поява ознаменувала істотний рух уперед у вивченні історії розвитку приватної ініціативи у сфері освіти. Відзначимо, що найбільша кількість сучасних історико-педагогічних досліджень, у яких розкриваються деякі форми прояву приватної ініціативи, зокрема приватне шкільництво різних рівнів і типів, а також благодійна діяльність в освіті, охоплює період другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (В. Корнієнко, І. Левченко, А. Нарадько, О. Перетятько та ін.). Водночас зазначимо, що загальнопоширеною тенденцією нового періоду у вивченні історії освіти України ХІХ – початку ХХ ст. стало, навпаки, звеличування, перебільшення заслуг окремих громадських діячів, відсутність об’єктивної критики щодо ролі деяких навчальних закладів тощо.

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що на сьогодні відсутнє чітке визначення поняття «приватна ініціатива в освіті». Розбіжності у визначені досліджуваного феномена пов’язані з політико-ідеологічними настановами. За радянських часів у понятті «приватний» було відображено певні соціально-політичні та культурні реалії, які повністю відкидали можливість існування в соціалістичному суспільстві понять «приватна праця», «приватна власність»; відповідно «приватні школи» подавалися як такі, що сприяють запровадженню «…буржуазних і релігійних принципів», обслуговують дітей заможних верств населення й утримуються за рахунок високої плати за навчання, належать особам «політично благонадійним» тощо. Ідеологічного перекручення зазнало і явище благодійності.

Відродження приватного шкільництва наприкінці 80-х – на початку 90х рр. ХХ ст. на пострадянському просторі, відновлення втрачених духовних цінностей українського народу зумовили й переоцінку досліджуваного феномена. На зміну суцільної критики або повного замовчування внеску приватної ініціативи в розвиток вітчизняної культури, освіти та науки прийшли педагогічні праці сучасних дослідників історії вітчизняної освіти (Л. Вовк, О. Перетятько, Н. Побірченко, Н. Сейко та ін.), роботи діячів приватного сектора освіти (В. Андрущенко, В. Астахова, І. Добрянський, Б. Корольов та ін.), у яких по-новому трактується значення досліджуваного явища в духовному житті країни, наголошується на прогресивній ролі приватного шкільництва в освітньому просторі України. Так, до переваг такого типу шкіл учені відносять можливість швидкого реагування на попит ринку праці; оперативне впровадження в навчальний процес нових дисциплін; апробацію нових педагогічних технологій, вільну реалізацію різноманітних форм і методів навчання; залучення до роботи найбільш кваліфікованих викладачів, створення такої атмосфери, що забезпечує творчість, ініціативність, здатність творити самостійно тощо.

Отже, узагальнення результатів наукових пошуків вітчизняних дослідників дозволило розглянути приватну ініціативу в освіті України кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст. як організаційну, матеріальну, діяльнісну участь окремих осіб та асоціацій різних типів і рівнів, ініціаторами заснування яких були не урядові кола і не виборні громадські організації, в піднесенні рівня культури, освіти та науки в країні в цілому, зокрема наданні й поширенні освітніх послуг серед населення того часу.

У другому розділі – «Теоретичні засади розвитку приватної ініціативи в освіті України (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)» – розкрито соціально-педагогічні та духовно-освітні передумови розвитку приватної ініціативи в освіті України, визначено внесок вітчизняних педагогів, громадських діячів, учених кінця ХVІІІ – початку ХХ століття в розробку теоретичних основ досліджуваного феномена, науково обґрунтовано етапи й особливості його розвитку.

Однією з перших передумов розвитку приватної ініціативи в освіті України, як виявлено в ході наукового пошуку, стали традиції доброчинної діяльності кращих представників вітчизняної еліти: благодійні внески та діяльність окремих осіб, спрямовані на відкриття шкіл, побудову приміщень, навчальне забезпечення, підготовку викладацького складу тощо. Літописні відомості щодо піклування руських князів про освіту пов’язані з іменами Володимира Великого, Ярослава Мудрого; великого князя Всеволода, його доньки Янки, галицького князя Ярослава Осмомисла та ін. Визначну роль у розбудові вітчизняного шкільництва відіграли й видатні українські діячі, полководці, письменники, митрополити епохи українського Відродження – Л. Баранович, Галшка Гулевичівна, Запорозьке братство, П. Конашевич-Сагайдачний, П. Могила, Ф. Прокопович. Активну участь у розбудові українського шкільництва брали також багаті та національно свідомі й патріотично налаштовані українські жінки – Г. Гайська, Р. Раймолинська та ін.

До соціально-педагогічних передумов розвитку приватної ініціативи в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. також віднесено накопичений протягом багатьох століть досвід діяльності приватних навчальних закладів. З’явившись ще за часів Київської Русі, приватні школи різних типів і рівнів – від початкових училищ («майстрів грамоти», мандрівних дяків) до шкіл підвищеного рівня (Острозька академія) задовольняли не тільки освітні потреби тогочасного населення, а й ставали на захист духовного життя країни.

З’ясовано, що інтенсивний розвиток приватної ініціативи в освіті кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. зумовлювався також знищенням старої, традиційної для України школи та появою на її терені нових типів закладів освіти – приватних пансіонів, училищ, гімназій, засновниками яких були чужинці; масовим залученням української старшини, яку Катерина ІІ зрівняла в правах з російськими поміщиками, до надзвичайно поширеного на той час явища – захоплення французькою культурою, що отримало назву «галломанія». Усе це було спричинено входженням України до складу Російської імперії.

Виявлено, що проблема визначення ролі та місця приватної ініціативи в розвитку вітчизняної освіти належала до найбільш гострих і дискусійних питань досліджуваного періоду. До її розгляду в різні часи зверталися видатні громадські діячі, педагоги-науковці і практики, безпосередні організатори приватних шкіл – Я. Абрамов, Д. Багалій, В. Вахтеров, С. Миропольський, Д. Міллер, А. Окольський, М. Пирогов, В. Стоюнін, К. Ушинський, В. Чарнолуський, М. Чехов та ін. Зауважимо, що для переважної більшості вищезгаданих авторів притаманна одностайність поглядів щодо особливого значення приватної ініціативи в культурному розвитку країни. Приватна ініціатива, за їх глибоким переконанням, відігравала велику роль у справі об’єднання людей навколо соціально-значущої мети, яка полягала в здійсненні просвітительства людських знань, поширенні освіти в народних масах. Відстоюючи свій погляд щодо важливої ролі приватної ініціативи в розбудові вітчизняної системи освіти кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., прогресивні громадські діячі, педагоги-науковці зверталися до історичного шляху розвитку виховання в різні епохи людського буття, до філософських роздумів щодо сутності поняття «свобода», до аналізу стану казенної та приватної освіти, переваг і недоліків у роботі відповідних типів навчальних закладів тощо.

До науково-педагогічних досягнень теоретичної педагогіки досліджуваного періоду належить обґрунтування форм прояву приватної ініціативи в галузі освіти: благодійна (доброчинна, добродійна) діяльність окремих осіб й асоціацій різних типів, спрямована на розвиток вітчизняної освіти та організація приватних шкіл.

У дисертації доведено, що науковці та прогресивні громадські діячі досліджуваного періоду (П. Георгієвський, С. Гогель, П. Євстратов, Є. Краснопьоров, Є. Максимов, О. Пругавін, Н. Савицький, Є. Шумигорський та ін.) доброчинну діяльність вважали однією з перших форм прояву приватної ініціативи в освіті; наголошували, що саме їй належала провідна роль у справі розбудови вітчизняного шкільництва. До головних здобутків науковців досліджуваного періоду в розробці теоретичних основ доброчинної діяльності належить: вивчення історії розвитку благодійності, визначення її ролі в духовному житті країни (В. Ключевський, А. Забєлін, А. Кудрявцев та ін.); аналіз позитивних сторін та недоліків доброчинності, причин їх виникнення (С. Карпенко, І. Гончаревський, М. Сумцов, Г. Д’Оссонвіль, Л. Толстой); репрезентація шляхів реформування та вдосконалення вітчизняної філантропії (Д. Багалій, В. Гер’є, П. Георгієвський, С. Гогель, В. Чарнолуський та ін.); доведення необхідності широкої участі інтелігенції у наданні благодійної допомоги освітнім закладам (Я. Абрамов, В. Бучневич, І. Павловський, Ф. Щербин та ін.); розробка порядку і способів організації притулків і закладів для опікування дітей-сиріт (Є. Максимов, Н. Ж. М. М., Ю. Заволжська); обґрунтування ролі просвітницько-благодійної діяльності асоціацій різних типів і рівнів у вирішенні нагальних проблем вітчизняної освіти (Я. Абрамов, М. Григор’єв, С. Миропольський).

Педагогічною громадськістю кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. також було доведено роль та місце й проаналізовано особливості організації і діяльності приватного шкільництва, яке вважали однією з найбільш поширених форм прояву приватної ініціативи у справі освіти.

Виявлено, що приватні школи кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст., більшість яких була заснована іноземцями, отримали з боку тогочасної громадськості (Г. Сковорода, В. Каразін та ін.) переважно критичну оцінку щодо їх організації та діяльності. Поступово, починаючи з 20-х рр. ХІХ ст., характер зауважень щодо приватних навчальних закладів змінюється. У періодичних виданнях того часу можна зустріти публікації, автори яких схвально оцінювали наслідки приватної освіти. Дописувачі ретельно зупинялися на побудові навчального процесу в приватних школах, описуючи деякі події (іспити, урочисті акти), що відбувалися в них.

Збільшення кількості робіт, присвячених приватній освіті, розширення їх тематики збіглося зі змінами, що відбувалися у 50–60-х рр. ХІХ ст. У науковому просторі з’явилися публікації, у яких широко обговорювалися питання організації й діяльності приватних шкіл, переваги та недоліки таких закладів, формування викладацького складу тощо. Зазначимо, що найбільшу увагу педагоги-науковці (Я. Абрамов, В. Вахтеров, С. Миропольський, М. Пирогов, К. Ушинський) приділяли обґрунтуванню теоретичних засад організації вітчизняних недільних шкіл, «новому освітньому закладу, цілковито завдяченому приватній ініціативі».

Увага науково-педагогічної громадськості досліджуваного періоду була також зосереджена на:

• актуалізації проблеми підготовки вітчизняних фахівців замість учителів-іноземців, підвищення рівня їхньої професійної підготовки, наголошенні на: необхідності навчально-методичного кураторства університетами країни над діяльністю приватних шкіл, розширення та вдосконалення як програми, так і всього навчально-виховного процесу зазначених навчальних закладів, суттєвого реформування існуючої практики проведення засідань педагогічних рад і, зрештою, радикальної зміни принципів побудови всієї вітчизняної системи освіти;

• визначенні внеску приватної ініціативи у розв’язання проблеми невстигаючих та морально розбещених дітей (В. Стоюнін), подоланні недоліків «окремого родинного виховання» та навчання в таких школах, де забагато дітей (В. Євтушевський, Л. Модзалевський та ін.); створенні можливості навчати дітей рідною українською мовою (М. Грушевський) тощо;

• обґрунтуванні ролі приватних вищих навчальних закладів – вищих курсів для жінок, комерційних інститутів, народних університетів тощо у вирішенні проблем культурно-освітнього й соціально-економічного розвитку країни, особливості їх організації;

• зверненні уваги прогресивної громадськості на необхідність зміни існуючої у країні практики навчання в ремісників удома та визначенні участі приватної ініціативи в розбудові вітчизняної системи професійної освіти, її удосконаленні (К. Гумберт, К. Ушинський, А. Обухов, В. Стоюнін і т.д.);

• доведенні необхідності створення сприятливих умов для існування приватних навчальних закладів: надання самостійності і свободи у внутрішньому житті школи, встановлення «доброзичливих» зв’язків із суспільством, можливість широкого обговорювання нагальних навчально-педагогічних проблем та обміну накопиченим позитивним досвідом роботи, наявність належного рівня педагогічної майстерності вчителя-викладача приватної школи та відповідних особистісних рис у її засновника тощо;

• активізації пошуків удосконалення організації та діяльності приватного вітчизняного шкільництва, наприклад, шляхом творчого запозичення прогресивних надбань як теоретичних досліджень з педагогіки й психології західноєвропейських та американських науковців (Г. Спенсер, В. Лай, О. Декролі та ін.), так і практичного досвіду організації та діяльності нових типів навчальних закладів – «нових шкіл», «трудових шкіл» та ін.