ДИТИНА ЯК СУБ’ЄКТ ВИХОВАННЯ У СПАДЩИНІ К.Д. УШИНСЬКОГО

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито стан її наукової розробленостi, визначено мету й завдання дослідження, сформульовано об’єкт та предмет дисертаційної роботи, схарактеризовано джерельну базу, методологічну основу, методи дослідження, виокремлено його наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі – “Сутнiсть i зміст суб’єкт-суб’єктних стосунків у процесі виховання” – здійснено всебічний аналіз та обґрунтування наукової концепції К. Ушинського з позицій педагогіки, психології, філософії, етики, філології. Це дає нам пiдставу стверджувати про вагомий внесок ученого у їхнiй розвиток. Популярність, життєздатність, результативність та актуальність доробку вченого-мислителя доведена часом та практикою.

У розділі узагальнено стан дослідженості спадщини вченого загалом та з позицій формування суб’єктності дитини у процесі виховання зокрема. Науково-методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження стали праці та архіви К. Ушинського, теоретичний доробок його послідовників, наукова позиція сучасних дослідників доробку педагога. Умовно всі дослідження ми розділили на три періоди. Перший – це дореволюційні видання різного характеру (у тому числі й прижиттєві), що з’явилися до 1917 р.; другий – література радянської доби і третій – спроба нового, неупередженого, суспільно зумовленого аналізу доробку вченого з 1991 р., у добу незалежності України. Наше дослідження довело, що характер, спрямування, якість оцінки педагогічної спадщини К. Ушинського передовсiм залежав від стану суспільства, панівного ладу у ньому і всіх складних взаємовідносин. Це безпосередньо стосується проблеми трактування дитини як суб’єкта виховання. До найбільш детальних студій наукового доробку К. Ушинського ми відносимо праці В. Струмінського, М. Казанського, С. Чавдарова, Г. Костюка, Л. Тодорова, М. Гончарова, Л. Ісаєва, І. Екгольма, М. Даденкова та ін.

Наше дослідження доводить, що наукова концепція мислителя передбачала становлення самосвідомості особи шляхом її самоформування. Вiн розглядає дитину суб’єктом виховання й навчання – як активну, діяльну, відповідальну особистість, з сильним характером і усвідомленням власної ролі у суспільстві. Наукова позиція вченого визначає пріоритетним постулат про те, що для людини знання не повинні стати самоціллю, її треба вчити знанню як інструменту оволодіння ситуацією.

У розділі обґрунтовано суспільно-політичні та культурно-освітні умови становлення виховання на ґрунті суб’єктності та проаналізовано головні наукові позиції вченого у цій царині. Доведено, що зміни були викликані передовсім тим фактом, що у другій половині ХІХ століття на теренах Російської імперії, частиною якої була й Україна, спостерігається значне піднесення у справі науки та культури у зв’язку зі швидким розвитком продуктивних сил і зростанням капіталістичного виробництва. У середині XIX ст. абсолютно очевидною стала необхідність заміни старої, схоластично-релігійної системи освіти, яка була ідеологічною опорою феодалізму. Проблема становлення суб’єктності особистості у виховному процесі набуває особливої актуальності. Нова система освіти зростала стихійно на вимогу незаперечних потреб соціально-економічного життя країни, які вимагали від людей не просто письменності, а технічних знань і радикальної перебудови світогляду на нових засадах. Фундаментальність проблеми формування дитини як суб’єкта виховання визначається тією увагою, яку вчений приділяє питанням свободи, активності, духовності, самостійності тощо.

У розділі проаналізована специфіка суб’єктності особистості у виховному процесі на основі педагогічних, психологічних, філософських наукових праць. Наше дослідження довело, що становлення дитини як суб’єкта виховання можливе лише на певній системі цінностей, а підґрунтям для цього можуть бути принципи демократизму, плюралізму, альтернативності, гуманності, діяльнісної опосередкованості процесу формування особистості тощо. Саме вони створюють можливість для розвитку особистості, яка є суб’єктом власної життєдіяльності, творцем своєї долі та активним учасником творення соціуму, до якого належить. Отже, відповідна система цінностей є однією із детермінант суб’єктності особистості у виховному процесі, її головними пріоритетами повинні бути демократія та гуманізм. Стати повноцінним членом досконалого суспільного утворення зможе лише людина, якій будуть притаманні ініціативність, активність, свобода, здатність удосконалювати навколишнiй світ і нести за це відповідальність, продукувати нові ідеї та змінювати себе.

У другому розділі − “Психолого-педагогічні засади становлення дитини як суб’єкта виховання крізь призму педагогічних поглядів К.Д. Ушинського” − обґрунтовано погляди ученого на процес формування статусу суб’єктності дитини у вихованні.

Доведено, що значна увага вченого зосереджена на принципах виховання. Одним із найважливіших для становлення дитини як суб’єкта виховання К. Ушинський називає принцип демократизації, головною засадою якого є свобода та самостійність; необхідним уважав також принцип гуманізму − у процесі гуманізації стосунків між суб’єктами навчально-виховного процесу у руслі побудови досконалої моделі виховання вчений радить педагогам звертатися до досягнень психологічної науки; важливим педагог називає принцип науковості і визначає його як необхідну умову реалізації демократичних підходів у вихованні; вважаючи процес виховання тривалим і доволі складним явищем, К. Ушинський наполягав на реалізації принципу послідовності та систематичності у ньому; задля переконливості своїх наукових доведень учений часто користувався методом порівняння педагогічних фактів та явищ із медичними аналогіями, підкріплюючи цим принцип природовідповідності; у педагогічній концепції вченого чітко прослідковується необхідність застосування принципу доступності; основною ознакою суб’єктності вчений вважає активність, визначаючи у зв’язку з цим спеціальний принцип – принцип активності та діяльнісного підходу; К. Ушинський обґрунтовує також принцип емоційності, вказуючи, що активна, емоційна, свідома позиція педагога спонукає учнів до активності у навчально-виховному процесі і навпаки; вчений наголошував на важливості реалізації у процесі виховання принципу виховання у праці та  зв’язку теорії й практики. Аналіз наукових праць досліджуваного періоду дає нам пiдставу стверджувати, що важливе місце у цей час займає принцип дитиноцентризму. Реалізація цих принципів, на переконання ученого, уможливить побудову стосункiв між суб’єктами виховного процесу на гармонійних, здорових, гуманістичних та демократичних засадах.

У розділі проаналізовано та обґрунтовано зміст процесу становлення дитини як суб’єкта виховання крізь призму поглядів К. Ушинського. Доведено, що однією із важливих і актуальних проблем сьогодення, що прямо стосується освітнього процесу, є проблема виховання особистості як суб’єкта цього процесу, оскільки власне людина вільна, самостійна, активна, відповідальна, діяльна здатна продуктивніше творити життєвий простір навколо себе, ніж та, котра надто заангажована суспільними рамками та стереотипами. З огляду на це сьогодні активно іде пошук нових, альтернативних стратегій та концепцій навчання і виховання, які ґрунтуються саме на суб’єктному статусі членів педагогічної взаємодії. Особливо плідно, як доводить наше дослідження, у цій царині педагогічної науки працював К. Ушинський.

У науковому доробку вченого чітко сформульовані умови, механізми та складові освітнього процесу, які дають можливість для становлення дитини як суб’єкта виховання. Розвиток К. Ушинський вважав необхідною складовою становлення особистості і наголошував, що його в жодному разі не можна гальмувати і штучно стримувати; обґрунтовуючи завдання виховання на демократичних засадах, учений наголошував на особливо важливій ролі свободи і самостійності особистості; найважливішою складовою суб’єктності К. Ушинський уважав діяльність; педагог ставить і розв’язує питання важливості мети у житті кожної людини і приходить до висновку, що вона є тiєю найважливішою спонукою людського життя, яка змушує людину прагнути до вільної і самостійної діяльності; педагог обґрунтовує необхідність свободи вибору людини.

Аналіз педагогічної спадщини К. Ушинського дає підстави резюмувати, що ним здійснено детальне обґрунтування особливостей виховного процесу. Серед них найважливішими є цілеспрямованість, багатофакторність, тривалість, безперервність, комплексність, цілісність, віддаленість та варіативність результатів, самокерованість.

У розділі також з’ясовано особливості впливу інституцій та чинників на становлення демократичних стосунків у виховному процесі крізь призму наукового доробку К. Ушинського. Серед найбільших вихователів людини він називає: природу, життя, науку і релігію; головними інститутами і чинниками вважає державу, школу, церкву і громадськість; вагому роль відводить педагогічнiй та церковнiй літературi. Навчати життєвих істин вчений радить опосередковано: “Розуміти високі, святі істини біблії більш за все навчають нас великі вчителі людства: церква, життя, горе, літа і досвід”.

Чинниками формування суб’єктності особистості К. Ушинський називає працю (тобто вільну самостійну діяльність, яка є чи не основною ознакою суб’єкта); психологічний клімат у навчальному закладі; його традиції і “неписані” правила спілкування; атмосферу взаємодії між педагогами у колективі; гру (як важливу форму діяльності дитини) тощо. До вагомих чинників та інституцій, що використовуються зарубіжною школою i педагогікою, вчений відносить бібліотеки, поширення книг, діяльність приватних філантропічних товариств, книжкову торгівлю, періодичні видання та публічні читання.

У третьому розділі − “Педагогічний інструментарій формування демократичних стосунків у процесі виховання дитини в педагогічній спадщині К.Д. Ушинського” − доведено, що особливе місце у своїй педагогічній концепції вчений відводить  особистості вихователя, який може і хоче дати дітям шанс відчути себе повноправними учасниками освітнього процесу; вказано, що педагог – це та людина, яка постійно “стоїть віч-на-віч з вихованцем”. Вчений часто звертається до узагальненого, широкого, ідеального трактування педагога-вихователя.

Особу учителя педагог розглядав як особливо значущу фігуру навчально-виховного процесу, бо життєвий досвід вказував на те, що часто саме учитель визначав хід та успіх життя своїх вихованців. Особливо важливою рисою учителя, без якої педагогічна діяльність не дасть позитивних плодів, К. Ушинський називав добрі виховні традиції та сильний характер виховника.

Процес особистісно орієнтованого, демократичного виховання, на думку К. Ушинського складається із цілої низки окремих елементів, головними із них є такі: вільна ініціативна діяльність дитини; творча діяльність вихователя; сприятливе навколишнє середовище дитини; свідоме і діяльнісне нагромадження звичок і навичок. Подібний підхід до аналізу спадщини вченого поділяли педагоги різних епох, істинність цієї позиції ученого підтверджена багатьма сучасними психолого-педагогічними пошуками.

Наше дослідження доводить, що ученим також визначено й обґрунтовано специфічні методи виховання, що базуються на суб’єкт-суб’єктній взаємодії учасників виховного процесу. У процесі виховання К. Ушинський радить активно використовувати такий метод, як переконання; одним із найважливіших методів, за допомогою якого реально може утверджуватися статус дитини як суб’єкта у процесі педагогічної взаємодії, є метод виховання прикладом; особливе місце у житті людини впродовж усього життя займає самовиховання,  саме його К. Ушинський уважав запорукою успіху у здійсненні життєвої мети; учений був прихильником такого методу виховання як схвалення та осудження, вказуючи, що всякий самостійний продукт дiяльностi дитини, хоч би який він був недосконалий, повинен обов'язково викликати схвалення вихователя; особливо обережно та водночас специфічно підходив К. Ушинський до проблеми використання у процесі виховання нагород та покарань, зазначаючи, що умілий педагог може успішно користуватися і тим, й іншим засобом виховання задля того, щоб дитина відчула власну відповідальність і потребу у самовихованні та самоформуванні. Наше дослідження доводить, що працю (свідому діяльність) К. Ушинський вважає чи не основною ознакою суб’єктності особистості, а педагогів закликає до усвідомлення та врахування дитячих можливостей.

Окреме місце у розділі присвячено обґрунтуванню можливості використання педагогічного доробку К. Ушинського у практиці сучасного українського виховання. Доведено, що попри суттєві суспільні зміни, якi відбулися за історичний період від часу життя і творчості К. Ушинського до сьогодення, його доробок є актуальним і доцільним для використання у практиці. Вчений значно випередив свій час, а суспільство, маючи практично готові рецепти для реалізації завдань виховання людини як суб’єкта, не змогло використати їх повною мірою. З огляду на це сьогодні доцільно і необхідно використати ті наукові позиції вченого, у яких відображені механізми утвердження статусу суб’єктності дитини у вихованні на ґрунті свободи, відповідальності, ініціативності, активності, гуманізму, демократії, поваги та вимоги до особистості, свободи вибору дитини, використання в освітньому процесі вільної гри та праці, формування твердого характеру, виховання власним прикладом, формування відповідальної поведінки дитини, обмеження гіперопіки тощо.