РОЗВИТОК ХУДОЖНЬОЇ ОСВІТИ В ГАЛИЧИНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

            У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, її хронологію; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи та джерельну базу; розкрито новизну, теоретичне і практичне значення; представлено дані про апробацію та впровадження одержаних результатів.

У першому розділі – “Особливості розвитку художньої освіти в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ століть” – охарактеризовано стан розробки досліджуваної проблеми в науковій літературі; проаналізовано передумови розвитку художньої освіти в Галичині окресленого періоду; розкрито значення мистецьких династій Галичини для розвитку художньої освіти краю; висвітлено художню освіту дітей і молоді в різних типах навчальних закладів.

Результати аналізу першоджерел і літератури окресленого періоду, наукових досліджень минулого і сучасного засвідчують, що художня освіта Галичини є актуальною з погляду розвитку багатьох наук (педагогіки, мистецтвознавства, історії, культурології) та формування національної системи художнього навчання дітей і молоді в сучасній Україні.

Художня освіта – сукупність теоретичних і практичних надбань, світоглядних позицій в галузі образотворчого мистецтва, які можуть бути використані у процесі підготовки художників-педагогів, художників, митців-ремісників і найголовніше – нового покоління людей, здатних творчо мислити. Значний досвід у цій галузі напрацювали педагоги і митці Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

В історію педагогічної думки Галичини кінець ХІХ – початок ХХ ст. увійшов як період формування концептуальних засад національної освіти, час появи новітніх теоретичних розробок та ідей західноукраїнських педагогів, що перебували в тісному зв’язку зі східноукраїнськими духовними цінностями і розвивалися під впливом досягнень західноєвропейської культури. Розвиток художньої освіти в Галичині здійснювався на основі досягнень західноєвропейського мистецтва, науки і поглядів прогресивних просвітителів Наддніпрянщини: М. Грушевського, М. Драгоманова, С. Русової, К. Ушинського, П. Холодного, Т. Шевченка та ін.

У дослідженні виявлено, що розвиток художньої освіти в Галичині відбувався у складних соціально-історичних і культурно-педагогічних умовах, супроводжувався національно-культурним відродженням краю, потребою формування власної системи художньої освіти та підготовки кваліфікованих кадрів для цієї галузі. Успіхи українців у розвиткові національної освіти і культури наприкінці ХІХ ст. стали можливими завдяки тому, що на арену суспільно-політичного життя краю вийшла нова, світська інтелігенція, зокрема художники, які ґрунтовно вивчали і пропагували народне мистецтво.

Процеси розвитку художньої освіти краю відбувалися за декількома напрямами. Образотворчий напрям художньої освіти Галичини формували напрацювання українських митців – випускників західноєвропейських академій і шкіл мистецтв, які розвивали національні мотиви, художні напрями (експресіонізм, імпресіонізм, неовізантизм, реалізм, символізм тощо) і мистецькі традиції Галичини в цілому. Новостворені образотворчі українські та польські художні товариства, об’єднання, фахові комісії займалися консолідацією і професійним рівнем розрізнених митців краю, виставковою, видавничою і просвітницькою діяльністю.

Розвиткові художньо-промислового напряму художньої освіти Галичини сприяли організовані у Львові Комітет дорадчий і Крайова комісія з промислових справ. Ця комісія заснувала художньо-промислові школи різного рівня, фахові курси, Крайову станцію керамічних дослідів при Політехнічній школі у Львові тощо. Організацією національного промислу і фахової освіти в Галичині займалися товариства: “Гуцульське мистецтво”, “Зерно”, “Зоря”, “Клуб русинок”, “Міщанське брацтво”, “Праця”, “Руський керамічний гурток”, “Союз українок”, “Труд”, “Українське народне мистецтво”, “Українське технічне товариство” тощо.

Розвиток художньої освіти Галичини висвітлено на сторінках часописів: педагогічних (додатку до “Учительського слова” – “Методики і шкільної практики”, “Нашої школи”, “Рідної школи”, “Учителя”, “Шляху виховання й навчання” та ін.), мистецьких (“Артистичного вістника”, “Життя і мистецтва”, “Карбів”, “Мистецтва”, “Мистецтва L’ART”, “Нової хати”, “Українського мистецтва” тощо), технічних (“Czasopismo Techniczne”). Художню освіту дітей і молоді краю пропагували новостворені художні та етнографічні музеї (Український народний музей ім. Й. Кобринського (Коломия), Музей українського мистецтва у Львові, гімназійні та шкільні тощо).

Окреслений період характеризувався розвитком у Галичині мистецьких династій Бойківщини, Гуцульщини, Поділля, Яворівщини (Львівської обл.). Етнопедагогічний феномен мистецьких династій Гуцульщини сприяв збереженню і вдосконаленню художніх традицій краю в галузі народних художніх промислів. Мистецькі династії Гуцульщини створили за місцем проживання і стильовими ознаками унікальні народні школи з художньої обробки деревини. Яворівську школу художньої різьби на дереві (Косівщина) започаткувала і розвинула династія Шкрібляків. Засновниками Річківської школи художнього деревообробництва була мистецька династія Мегединюків. Брустурівська школа своєю появою завдячувала мистецькій династії Дручкових, а Косівська школа відома родиною Девдюків. Окремі представники мистецьких династій займалися педагогічною діяльністю, викладали художню обробку деревини і металу в “Крайовому научному закладі для різьбярства та металевої орнаментики” (м. Вижниця на Буковині).

У розділі проаналізовано художню освіту дітей і молоді в різних типах навчальних закладів (народних школах, гімназіях, художньо-промислових, фахових державних і приватних художніх школах, академіях мистецтв тощо). Встановлено, що прогресивним для розвитку художньої освіти в Галичині був закон про реформування освіти Австрії від 14 травня 1869 р., який запровадив обов’язкове вивчення жіночих ручних робіт і домашнього господарства в народних школах; рисунків, каліграфії, жіночих ручних робіт і домашнього господарства в міщанській (виділовій) школі. Загальну і професійну художню освіту молодого покоління Галичини здійснювали українські, польські, єврейські, німецькі навчальні заклади. Важливою для розвитку регіональної художньої освіти була діяльність українських і польських навчальних закладів. З’ясовано, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. загальну художню освіту дітей і молоді здійснювали школи і гімназії краю. У галицьких чотирикласних школах нижчого типу кінця ХІХ ст. художнє навчання проводили на уроках рисунків, частково ручних робіт і каліграфії. У 1–4-х класах шкіл нижчого типу вивчали рисунки за допомогою підручника і таблиць А. Стефановича. За своїм змістом рисунки мали технічний характер, нагадували креслення і полягали у “відручному” проведенні різнонапрямних ліній, поділі відрізків і кутів на частини, зображенні простих і складних геометричних фігур, виконанні сітчастих і довільних орнаментів (стилізованих квітів, листя, розет тощо).

За мету ручних робіт у нижчих школах Галичини кінця ХІХ ст. визнали підготовку молоді до подальшого життя. Це передбачало практичний характер предмета, диференціацію навчальних завдань за статтю вихованців, розвиток у дітей спостережливості, фантазії, сили волі, самостійності і здатності виготовити (зремонтувати) потрібні вироби. На уроках каліграфії (“краснописанья”) в нижчих школах Галичини кінця ХІХ ст. учнів знайомили з охайним та естетичним написанням літер і цифр з віденських, польських і руських правописів. Вивчали каліграфію впродовж трьох років (1–3-ті класи) паралельно з читанням і писанням.

Встановлено, що до 1897/98 н.р. рисунки були “обов’язковим” предметом для учнів нижчої гімназії. Вихованці 1–4-х класів вивчали предмет 4 год. на тиждень. З 1897/98 н.р. рисунки стали “надобов’язковим” предметом (2 год. на тиждень у 1–4-х класах), передбачалося добровільне відвідування уроків, що негативно відобразилося на якості художнього навчання і виховання галицької молоді. На початку ХХ ст. відбулось оновлення змісту загальної художньої освіти Галичини у зв’язку з прийняттям “модерного” напряму вивчення рисунків. Метою предмета стало врахування вікових та індивідуальних здібностей учнів, формування естетичного смаку, відчуття гармонії, краси і форми, вміння виразити національний характер краю засобами мистецтва. Зміни передбачали також забезпечення навчальних закладів кваліфікованими художниками-педагогами, створення спеціальних рисункових кабінетів, обладнаних усім необхідним для малювання з натури й екскурсійну програму. У підготовці до занять учителі користувалися книжками: В. Крицінського “Нові методи навчання вільноручного рисунка і декоративного малярства”, Й. Константиновича “Естетичне виховання в школі”, М. Коця “Новий напрям в науцї рисунків” і “Основи перспективи”, С. Русової “Теорія і практика дошкільного виховання”, Л. Тедда “Нові напрями мистецького виховання” та ін. З 1909 р. рисунки і каліграфія стали “обов’язковими” предметами в гімназіях краю. Реалізація нового напряму викладання рисунків сприяла вивченню української і зарубіжної культури, створенню національної програми з художньої освіти молодого покоління, виголошеної на Першому Українському Педагогічному Конгресі у Львові.

У процесі дослідження встановлено, що розвиток професійної художньо-промислової освіти Галичини розпочався у другій половині ХІХ століття. Крайовою комісією з промислових справ було засновано різні типи художньо-промислових навчальних закладів в осередках ремесла і торгівлі. Професійну художньо-промислову освіту Галичини спрямували на підготовку кваліфікованих працівників для багатьох галузей художнього виробництва (деревообробництва, кераміки, килимарства, ткацтва тощо). Аналіз навчальних програм художньо-промислових шкіл Галичини (Львівської художньо-промислової школи, Коломийської гончарної школи, Косівського наукового крайового ткацького варстату, Станіславської Крайової промислової школи столярства, сницарства і токарства, Коломийської державної школи деревного промислу) дає підстави стверджувати, що в цих закладах вивчали загальнотеоретичні (релігію, геометрію, польську та німецьку мови, промислові рахунки, географію), фахові практичні (моделювання, сницарство, столярство, технологію, токарство тощо) предмети і рисунки (елементарні вільноручні, лінійні, геометричні). Найбільше часу відводили практичним роботам. Починали зі знайомства з технологічними особливостями матеріалу, закінчували – самостійним виготовленням художнього виробу за ескізом. Учнів художньо-промислових шкіл краю поділяли на “звичайних” (упродовж 3–4-х років вивчали теоретичні й практичні дисципліни за програмою) і “надзвичайних” (за короткий термін вивчали деякі предмети). Закінчення навчання супроводжували складанням теоретичних і практичних іспитів, виконанням виробу, здачею іспитів на “челядника”, згодом – “майстра” і видачею свідоцтв для самостійного ведення ремесла.

Українську ремісничу освіту Галичини розвинули прогресивні науковці, педагогічні, мистецько-промислові і технічні товариства. На початку ХХ ст. українську ремісничу освіту здійснювали чоловічі і жіночі фахові та фахово-доповнюючі школи і курси. За рівнем підготовки молоді фахові ремісничі навчальні заклади поділяли на нижчі гімназійні, ліцеальні і вищі, професійні курси. У цих навчальних закладах викладалися загальнотеоретичні і фахові практичні дисципліни, рисунки та роботи у матеріалі (в залежності від обраного фаху). Унікальними за своїм значенням були “Порадні для вибору знання” товариства “Рідна школа”, які допомагали молоді здобути професію за здібностями.

Зародженню етномистецької освіти в Галичині сприяло введення у навчальні плани і програми художньо-промислових та художніх шкіл вивчення народного мистецтва і художніх промислів краю (насамперед традицій творчості гуцульських народних майстрів). Етномистецька освіта Галичини була невід’ємною складовою частиною загальної і професійної художньої освіти молоді, спрямованою на підготовку кваліфікованих художників, митців-педагогів, ремісників та громадян-патріотів за традиціями національного мистецтва краю.

Важливими для розвитку професійної художньої освіти Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. були приватні художні школи, які сприяли передачі мистецького досвіду учням, вивченню рисунків, малярства і ремесел, заохоченню молоді до подальшої художньої освіти. Приватну художню освіту молоді здійснювали українські майстерні (В. Девдюка, Б. Палія-Неіла, М. Черешньовського та ін.) і польські художні школи (О. Августиновича та Ю. Макаревича, С. Качора-Батовського, К. Сихульського та ін.). Характерними рисами навчальних програм українських шкіл було вивчення і плекання національного мистецтва краю.

Вищу художню освіту в Галичині надавали українські (малярська школа О. Новаківського у Львові, кафедри мистецтва та історії мистецтва Львівського університету та ін.) і польські (Державний інститут ручних робіт у Варшаві, так звана Вільна академія мистецтв у Львові, Краківська академія мистецтв, Львівська технічна академія та ін.) навчальні заклади. Ці навчальні заклади запровадили теоретичне (лекції) і практичне (роботу в матеріалі; самостійні, курсові та дипломні роботи) вивчення художніх предметів (рисунків, малярства, композиції, анатомії, перспективи, історії мистецтва, науки про стилі тощо) за допомогою кваліфікованих митців-педагогів. Заняття проводили у спеціально обладнаних кабінетах і майстернях, організовували звітні виставки, вечори-диспути, пленерну та педагогічну практики, зарубіжне стажування, видавничу діяльність. Підготовку художників здійснювали за школами: рисунків, малярства, історичного малярства, краєвидів тощо, а художників-педагогів – за напрямами: вчитель рисунків і ручних робіт. Випускники-українці вищих художніх навчальних закладів краю популяризували мистецькі знання серед народу, ставали учасниками художніх товариств та об’єднань, розвивали національний напрям загальної і професійної художньої освіти в Галичині.

У другому розділі – “Організаційно-педагогічні засади художньої освіти в Галичині досліджуваного періоду” – розкрито зміст художньої освіти у навчальних програмах; висвітлено методику викладання художніх дисциплін педагогами і митцями краю; проаналізовано авторські художні школи Галичини; обґрунтовано доцільність використання ідей художньо-освітнього досвіду Галичини в сучасній мистецькій освіті України.

Зазначено, що початок ХХ ст. мав неабияке значення для розвитку національного напряму художньої освіти Галичини, теорії і практики, змісту, форм, методів та методик викладання мистецьких дисциплін у навчальних закладах краю. Це підтверджено творчим досвідом окремих авторів (Д. Антоновича, А. Малюци, В. Січинського та ін.), роботою мистецьких і педагогічних конгресів (VI Міжнародного людового мистецтва (Прага, 1928), ІІ Освітнього, присвяченого 60-річчю “Просвіти” (Львів, 1929), VII Міжнародного у справах вивчення рисунків, мистецтва і художнього виховання (Відень, 1932), Першого Українського Педагогічного (Львів, 1935)). Реформа у навчанні рисунків зумовила застосування у школах краю принципу природного розвитку таланту і зацікавлень дітей. Рекомендували у навчальних програмах поступово ускладнювати завдання, виконувати рисунки зі зразків, розвивати уяву, проводити ручні роботи, вивчати краєзнавство, організовувати виставки.

Прогресивний досвід художньої освіти дітей і молоді краю поширювали через друковані видання. Ефективною в Галичині була японська система художнього навчання молоді, де рисунки вивчали під керівництвом фахового педагога на природі, щомісячно практикували екскурсії. Вагомі напрацювання в галузі теорії і практики художньої освіти мали педагоги Галичини: В. Безушко (унаочнене рисунками навчання), В. Жуковецька (відвідування та обговорення на заняттях мистецьких виставок), М. Кривий (організація природничих екскурсій), С. Маланюк (національне вирішення предметно-просторового середовища), В. Пачовський (вивчення історії мистецтва), І. Петрова (віршована форма пояснення теми уроку з поетапним виконанням рисунків на дошці, унаочнене навчання, застосування порівняльного аналізу зображуваного, виконання рисунків рідних мотивів, екскурсійна діяльність, вивчення художніх технік, застосування мистецьких знань у міжпредметних зв’язках та ін.), О. Рожанківська (вивчення художніх технік), Т. Когут і Т. Чайківський (вивчення ручних робіт, диференціація знань за статтю вихованців).

Художнє навчання і виховання галицької молоді узагальнили на Першому Українському Педагогічному Конгресі, який відбувся у Львові (1935). Визнано українське мистецтво важливим чинником національного виховання, рекомендовано школам та виховним закладам запроваджувати уроки народної пластики, історії мистецтва, екскурсійну програму, використання прогресивних методів у вивченні рисунків і ручних робіт та ін. Вагомою подією цього часу була програма розвитку художньої освіти в Галичині, виголошена В. Січинським. Науковець виокремлював напрями розвитку національної художньої освіти в краї, радив розвивати художньо-промислову освіту за традиціями народного мистецтва, пропонував навчати молодь ужитковому мистецтву, народним промислам, виробничим процесам і художнім технікам на уроках рисунків і ручних робіт за допомогою “конструктивістичного” методу, знайомити галичан з історією мистецтва, запровадити екскурсійну та видавничу діяльність.

Головні положення художньої освіти Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. були покладені в основу методики викладання мистецьких предметів. Це знайшло відображення в методиках викладання: рисунків, малярства (Д. Голембйовського, В. Коцького, В. Крицінського, Ю. Панькевича, Я. Роттера та ін.), історії мистецтва (Й. Константиновича, В. Крицінського), композиції (В. Крицінського, Л. Тедда), художнього промислу (В. Крицінського, Ю. Панькевича, Л. Тедда), кольорознавства (Ю. Панькевича, С. Русової), колориту, національного стилю (Ю. Панькевича), перспективного зображення (Ю. Панькевича, С. Русової), застосування рисунків у міжпредметних зв’язках, ліплення, ручних робіт (С. Русової, Л. Тедда), організації природничих екскурсій (Д. Голембйовського, Ю. Панькевича, С. Русової) тощо.

Встановлено, що неабиякий вплив на розвиток художньої освіти Галичини досліджуваного періоду мали авторські художні школи М. Бойчука, сестер Олени й Ольги Кульчицьких, О. Новаківського, О. Сорохтея, І. Труша та багатьох інших. Зокрема, Олена й Ольга Кульчицькі, О. Сорохтей розвинули теорію і практику загальної художньої освіти дітей та молоді Галичини напрацюваннями з теорії і методики викладання рисунків, малярства, композиції, декоративного малювання, народних ремесел, ручних робіт, каліграфії, краєзнавства.

Професійну художню освіту молоді Галичини досліджуваного періоду розвинуто напрацюваннями в галузі методики викладання: різних видів українського мистецтва в безпосередньому зв’язку з національною архітектурою (авторська художня школа М. Бойчука); рисунків, малярства, композиції, історії українського і зарубіжного мистецтва, народних ремесел, матеріалознавства (авторські художні школи М. Бойчука, Олени й Ольги Кульчицьких, О. Новаківського). Однією із найважливіших педагогічних засад художньої освіти було звернення до національних джерел, активне пропагування етнокультурних і біблійних цінностей. Прикладом цього була творча діяльність М. Бойчука, Олени й Ольги Кульчицьких, О. Новаківського, О. Сорохтея, І. Труша та ін.

У процесі дослідження з’ясовано, що загальну і професійну художню освіту дітей та молоді Галичини досліджуваного періоду здійснювали за допомогою різноманітних форм і методів: проведення бесід, вечорів і диспутів з історії мистецтва й промислу; організації виставкової і музейницької діяльності; запровадження віршованого пояснення теми уроку; унаочнення розповідей про поетапне виконання зображення; використання і демонстрації під час навчання зразків, ілюстрацій, картин і учнівських робіт; розвиток спостережливості, пам’яті, уяви, образно-конструктивного мислення; відвідування художніх та краєзнавчих музеїв; екскурсій на природу, створення етюдів, замальовок і пленерного малярства; виконання творчих та практичних робіт, навчальних вправ і домашніх завдань, проведення художньо-педагогічних та творчих практик, стажування тощо.

Художня освіта Галичини окресленого періоду ґрунтувалася на певних педагогічних засадах. Одні з них були в стадії започаткування, інші – розвитку. Вивчення матеріалів дослідження дозволило виділити основні організаційно-педагогічні засади художньої освіти в Галичині:

1. Теоретико-методологічні положення художньої освіти краю (робота мистецьких і педагогічних конгресів мала національно зорієнтований характер, спрямований на залучення молодого покоління до процесів розбудови національних художніх промислів та етнокультури, реалізацію програми розвитку національної художньої освіти Галичини, прийнятої на Першому Українському Педагогічному Конгресі у Львові).

2. Принципи художньої освіти спрямовані на західноєвропейські та етнокультурні традиції, загальнолюдські і національні цінності (повагу до людини; реалізацію творчих здібностей, національної творчості; права на освіту і роботу за фахом та ін.), збереження і розвиток народного мистецтва та національних художніх промислів.

3. Змістові концепції (національна художньо-промислова, художньо-естетична, технічна).

4. Технологію і методику розв’язання завдань художньої освіти (роботу з різними художніми техніками та матеріалами; поєднання індивідуальних і групових форм роботи, теоретичного та практичного вивченння художніх дисциплін і фахових предметів; виконання колективних завдань; профілювання художніх навчальних закладів за видами та осередками художньої, художньо-промислової і художньо-педагогічної діяльності; використання у навчальному процесі ефективних методик викладання мистецьких дисциплін).

5. Підвищення педагогічної майстерності художників-педагогів (особливий внесок у цю галузь зробили педагоги (М. Коць, Т. Когут, І. Петрова, О. Рожанківська, С. Русова та ін.) і митці (Й. Константинович, В. Коцький, В. Крицінський, Ю. Панькевич та ін.)).

6. Упровадження етнокультурного – національно зорієнтованого творчого досвіду (етнопедагогічний феномен мистецьких династій Гуцульщини (родини Девдюків, Корпанюків, Мегединюків, Шкрібляків та ін.), діяльність авторських художніх шкіл краю (М. Бойчука, Олени й Ольги Кульчицьких, О. Новаківського, О. Сорохтея, І. Труша та ін.)).

7. Форми роботи: навчально-виховна, виставкова, видавнича, музейницька, творча.

8. Методи роботи: теоретичні (бесіди, диспути, лекції, творчі вечори); практичні (виконання робіт у матеріалі, майстер-класи, організація педагогічних і мистецьких практик, звітних виставок, стажування); репродуктивні; креативні.

На основі аналізу творчої спадщини митців і художників-педагогів Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. визначено провідні принципи сучасної мистецької освіти України, зокрема: здійснення навчально-виховного процесу на засадах патріотизму й любові до національного мистецтва; поєднання в загальноосвітніх середніх навчальних закладах програмового вивчення художніх дисциплін (мистецтва, художньої культури, основ естетики тощо) і додаткової позаурочної й позашкільної художньо-естетичної освіти учнів; залучення батьків до естетико-виховного процесу для відновлення родинного художнього виховання; створення національних художньо-освітніх програм для педагогічних та художніх навчальних закладів І–ІV рівнів акредитації, гімназій, ліцеїв, загальноосвітніх шкіл, позашкільних і дошкільних установ; запровадження в педагогічних та художніх навчальних закладах різного рівня вивчення історії українського і зарубіжного мистецтва, спецкурсів з розвитку регіональної художньої освіти та народних художніх промислів краю; проведення національної естетизації предметно-просторового середовища навчальних закладів України; заснування мистецьких і краєзнавчих музеїв у художньо-педагогічних навчальних закладах; створення національних художніх шкіл у традиційних осередках народних промислів регіону; розвиток національної регіональної художньо-промислової освіти – дизайн-освіти (етнодизайну) як чинника економічного піднесення рівня держави; здійснення підготовки у вищих навчальних закладах держави компетентних художників-педагогів, здатних виховувати кваліфіковані художні і педагогічні кадри, творчих громадян України.