Італійська опера ХХ століття: основні тенденції і напрямки розвитку : Итальянская опера ХХ века: основные тенденции и направления развития

Краткое описание

Львівська державна музична академія ім. М.В.Лисенка

На правах рукопису

Перейма Ольга Зіновіївна
УДК 785.09 і Іт

Італійська опера ХХ століття:
основні тенденції і напрямки розвитку

спеціальність 17.00.03 Музичне мистецтво

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата мистецтвознавства

Науковий керівник
доктор мистецтвознавства, професор
Кияновська Любов Олександрівна

Львів - 2007

ЗМІСТ

Вступ ___________________________________________________________4
РОЗДІЛ 1. Італійська опера першої половини ХХстоліття ______________11
1.1. Загальний огляд розвитку італійської опери в першій половині ХХстоліття. Місце оперного жанру в творчості композиторів ___________11
1.2. Основні стильові трансформації жанру ___________________________22
1.2.1. Італійська веристська опера та її модифікації в ХХ столітті. Постверизм _____________________________________________________22
1.2.2. Нові шляхи розвитку традиційної італійської опери. Пізньоромантичні та імпресіоністичні риси в італійській опері __________________________32
1.2.3. Роль футуризму в італійській культурі. Прояви футуризму в музичному театрі ________________________________________________42
1.2.4. Італійська неокласична опера _________________________________47
1.2.4.1. Особливості італійського неокласицизму ______________________47
1.2.4.2. Попередники неокласицизму в італійській опері. Теоретично-естетична концепція Феруччо Бузоні та її втілення в оперній творчості. Опери Ерманно Вольфа-Феррарі ___________________________________55
1.2.4.3. Концепція музичної драми Ільдебрандо Піццетті. Оперна творчість композитора ____________________________________________________63
1.2.4.4. Своєрідність неокласицизму Франческо Маліп’єро. Новаторські риси опер композитора ________________________________________________70
1.2.4.5. Опери Альфредо Казелли ___________________________________83
1.2.4.6. Неокласичні риси в операх інших композиторів. Твори Джорджо Федеріко Ґедіні та Ґоффредо Петрассі _______________________________85
1.2.5. Риси експресіонізму та додекафонна техніка в італійській опері першої половини ХХстоліття. Опери Луїджі Далляпікколи ___________________93
РОЗДІЛ 2. Італійська опера другої половини ХХ століття _____________104
2.1. Загальний огляд розвитку італійської опери в другій половині ХХстоліття. Місце оперного жанру в творчості композиторів __________104
2.2. Основні стильові трансформації жанру ________________________110
2.2.1. Аванґард _________________________________________________110
2.2.1.1. Основні тенденції музичного театру аванґарду________________110
2.2.1.2. Театр жесту” ___________________________________________113
2.2.1.3. Ідеологічна опера ________________________________________119
2.2.1.4. Тип негативної” драматургії в опері аванґарду _______________124
2.2.1.5. Інші зразки аванґардної опери: Прометей Луїджі Ноно і Доктор Фаустус Джакомо Мандзоні _____________________________________131
2.2.2. Традиційна” опера та її різновиди ___________________________135
2.2.2.1. Поняття традиції” в італійській опері третьої чверті ХХстоліття. Еклектики” і незалежні” _______________________________________135
2.2.2.2. Популярна” опера _______________________________________137
2.2.2.3. Модифікації неокласичної опери ___________________________140
2.2.2.4. Експресіонізм і класична” додекафонія в італійській опері другої половини ХХстоліття ___________________________________________145
2.2.3. Синтез двох ліній традиції та аванґарду. Риси постмодернізму в новій італійській опері ________________________________________________158
ВИСНОВКИ ___________________________________________________172
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ____________________________180
ДОДАТОК А. Оперні лібрето _____________________________________202
ДОДАТОК Б. Короткі біографічні довідки про композиторів __________­252

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Формування власного національного бачення провідних явищ європейської музичної культури та спадщини видатних зарубіжних мистців є важливою складовою розвитку вітчизняного музикознавства. По-перше, це допомагає усвідомити роль української музики в загально-європейському контексті, адже зосередженість на суто національній проблематиці не дає змоги вийти за межі конкретної історико-культурної ситуації і порівняти її з аналогічними в інших країнах. По-друге, дозволяє більш об’єктивно оцінити творчість видатних українських композиторів минулого і сьогодення відповідно до сучасних критеріїв. По-третє, забезпечує поступове входження українського теоретичного доробку в коло європейської музикознавчої думки.
Знайомство з музичною культурою різних народів, обмін думками, працями музикознавців-дослідників є завжди винятково плідним. Це дає можливість створити цілісну, багатогранну картину музичної культури, музичного життя і композиторської творчості минулого ХХстоліття” [41, 183].
Проблеми зарубіжної музики ХХст. нечасто висвітлюються в дослідженнях українських музикознавців (винятки становлять праці М.Черкашиної, С.Павлишин, Т.Гнатів, І.Юдкіна, О.Корчової, Т.Золозової, Р.Станкович-Спольської та деяких інших дослідників). Зокрема, практично поза увагою залишається вивчення і осмислення розвитку італійської музичної культури та найбільш показового для неї оперного жанру в ХХст. Усе це зумовлює актуальність проблеми, поставленої в дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Тема дисертації відображає певні напрямки наукових досліджень кафедри історії музики Львівської державної музичної академії ім.М.В.Лисенка, під керівництвом якої здійснюється її розробка, відповідає темі №9 Нові аспекти дослідження західно-європейської музичної культури” перспективного тематичного плану науково-дослідної діяльності ЛДМА ім.М.В.Лисенка на 2002-2006 рр.
Мета даної роботи полягає у визначенні особливостей еволюції італійської опери у зв’язку з історичним розвитком всієї національної музичної культури ХХстоліття.
Дана мета передбачає вирішення наступних завдань:
1) виявлення основних тенденцій розвитку італійської опери в ХХст.;
2) встановлення місця оперного жанру в творчості італійських композиторів та його ролі в загальному розвитку національної музичної культури зазначеного періоду;
3) визначення національних особливостей італійської опери ХХст. та її місця в загально-європейському контексті;
4) характеристика основних стильових трансформацій жанру.
Об’єктом дослідження є оперна творчість італійських композиторів у ХХст. Вибір опери серед інших жанрів є невипадковим. Адже, за твердженням М.Черкашиної-Губаренко, саме опера має особливий вплив на розвиток всього музичного мистецтва, оскільки вона бере на себе роль лабораторії становлення всієї системи музичного інтонування...”, де проходить обробка загального музичного стилю епохи” [45, 53]. Окрім того, зародження і розвиток оперного жанру тісно пов’язані з Італією, і саме опера, як питомий жанр італійської національної культури, найяскравіше втілює особливості її стильової еволюції.
Предметом дослідження є основні тенденції і стильові напрямки розвитку італійської опери ХХст.
Матеріаломдисертації слугували твори, що є найбільш вагомими і показовими для розвитку італійської та європейської опери ХХст. Зокрема, основний акцент поставлений на опери найбільш новаторські за формою, змістом чи засобами, а також на твори, котрі є своєрідним підсумком творчості окремих композиторів і одночасно являються етапними в загальному розвитку оперного жанру в Італії. До перших належать, насамперед, Сім пісень та Нічний турнір Ф.Маліп’єро, В’язень Л.Далляпікколи, опери Ґ.Петрассі, Л.Беріо, Л.Ноно та С.Шарріно. Найбільш показовою серед других є опера Уліс Л.Далляпікколи, а також Доктор Фауст Ф.Бузоні, Доктор Фаустус Дж.Мандзоні, Прометей Л.Ноно.
Теоретичну базу дослідження склали праці, що їх умовно можна поділити на чотири групи:
1. Історичні музикознавчі праці, головно італійські, а також українські, російські, окремі англійські, німецькі, польські; тут, в свою чергу, можна виділити:
а) дослідження, присвячені характеристиці італійської [53; 63; 75; 87; 118; 165; 168; 177; 245 та ін.] та західно-європейської опери ХХст. [7; 27; 36; 47; 190; 225 та ін.];
б) грунтовні дослідження музики ХХ ст. [10; 21; 33; 50; 52; 57; 68; 109; 150; 161; 206; 229; 270; 294 та ін.];
в) праці, присвячені окремим періодам італійської та західноєвропейської музики ХХст. [2; 93; 96; 104; 124; 139; 162; 183; 189 та ін.].
2. Праці музично-естетичного характеру [54; 55; 61; 62; 79; 140; 170; 171; 193; 241; 243; 282; 307 та ін.] чи дослідження окремих стильових напрямків ХХст. [3; 13; 14; 34; 49; 122; 124; 160; 185; 263; 266; 281; 308 та ін.].
3. Численні дослідження, присвячені особистості та творчості окремих композиторів [26; 60; 88; 94; 95; 128; 132; 133; 137; 141; 146; 147; 151-154; 156; 157; 159; 164; 166; 169; 172; 179; 198; 205; 207; 215; 220; 234; 238; 239; 242; 248; 253; 259; 272; 288; 304; 309; 310; 314; 315 та ін.], а також їх музично-критичний та епістолярний спадок [80; 97; 99; 135; 210; 236; 237; 260; 264; 268 та ін.].
4. Рецензії та відгуки, опубліковані в італійській періодиці [67; 71; 74; 76; 103; 113; 123; 125; 145; 182; 194; 209; 221; 246; 262; 268 та ін.].
При аналізі панівних тенденцій італійської опери ХХст. та визначенні її місця в національній і загально-європейській музичній культурі основним теоретичним матеріалом слугували праці з першої групи. Для характеристики основних стильових трансформацій жанру були використані, насамперед, дослідження другої групи. Визначаючи місце оперного жанру в творчості композиторів, бралися до уваги праці третьої групи. Натомість четверта група слугувала допоміжним матеріалом при відборі творів для аналізу і їх загальної оцінки.
Методологічна основа. В роботі використаний комплексний метод при визначенні характерних ознак окремих стильових напрямків, а також історико-компаративний метод для встановлення їх національних особливостей. При аналізі музичних творів і для його узагальнення застосовані порівняльний, текстологічний та герменевтичний методи.
Наукова новизна. В роботі вперше в українському музикознавстві простежується розвиток італійської опери протягом всього ХХст., встановлюється її місце у загально-європейському контексті та визначаються основні характерні риси італійської опери різних стильових напрямків.
Практичне значення дисертації зумовлене можливістю використання її матеріалів висновків, спостережень, аналізів, а також фактологічного матеріалу про маловідомих в Україні італійських композиторів ХХст. в процесі вивчення курсу історії музики в середніх спеціальних та вищих музичних на­вчальних закладах. Окрім того, ряд положень та узагальнень, викладених в ро­боті, може бути використаний і ширшим колом культурологів на лекціях з історії мистецтва ХХ ст.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на кафедрі історії музики Львівської державної музичної академіїім.М.В.Лисенка, окремі положення дослідження були викладені на лекціях у ЛДМА ім.М.В.Лисенка і в рамках наступних міжнародних наукових конференцій:
1. "Его і альтер-его в італійській опері 60-х років ХХ століття” Людина і музика” (Львів, 4-5 жовтня 2005)
2. Італійська аванґардна опера: тенденції, напрямки, ідеї” Динаміка музичного смислоутворення” (Київ, 15-19листопада 2005)
3. Моцартіанство в італійській опері ХХстоліття” В.А.Моцарт: погляд з ХХІ сторіччя” (Львів, 7-10квітня2006);
4. Італійські опери на львівській сцені у ХХст.” Львів музичний протягом століть” (Львів, 28 вересня-2 жовтня 2006).
На наукових конференціях у Львівській державній музичній академії ім.М.Лисенка:
5. Італійська експресіоністична опера в європейському контексті” Музикознавчі студії 2005” (Львів, 19-20 вересня 2005).
Публікації у збірниках, котрі відповідають вимогам ВАК України.
1. Клаудіо Монтеверді Франческо Маліп’єро: діалог через століття// Питання стилю і форми в музиці. Наукові збірки ЛДМА ім.М.Лисенка. Вип.4. Львів, 2001. С.61-79.
2. Проблеми італійського музичного неокласицизму// Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство. Вип.2. Львів, 2002. С.75-84.
3. Італійська опера кінця ХХ століття: основні напрямки розвитку// Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. №9. Харків, 2006. С. 69-77.
4. Моцартіанство в італійській опері ХХстоліття// Вольфганг Амадей Моцарт: погляд з ХХІ сторіччя/ Наукові збірки Львівської державної академії ім.М.Лисенка. Львів: Сполом, 2006. Вип.13. С.66-70.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох основних розділів, висновків і списку використаних джерел.
Два розділи роботи перший Італійська опера першої половини ХХстоліття” і другий Італійська опера другої половини ХХстоліття” побудовані за аналогічним принципом. Перший підрозділ кожного з розділів розглядає основні тенденції розвитку оперного жанру в Італії відповідно в першій і другій половині ХХ ст. Аналізується репертуар оперних театрів, основна тематика опер, визначається місце жанру в творчості композиторів та його роль у загальному розвитку музичної культури країни.
Другий підрозділ кожного розділу присвячений проблемі основних стильових трансформацій італійської опери в ХХст. Тут подається характеристика самого стильового напрямку, аналіз основних опер, що його представляють (більш або менш детальний чи побіжний, залежно від вагомості твору), а також проводяться паралелі з відповідними стильовими напрямками в інших національних школах, встановлюються особливості їх італійського варіанту. Зокрема, серед стильових напрямків першої половини століття окремі пункти відведені веризму і постверизму (1.2.1), пізньому романтизму та імпресіонізму (1.2.2), футуризму (1.2.3), неокласицизму (1.2.4), експресіонізму і додекафонії (1.2.5).
Оскільки веризм як стильовий напрямок є найбільш висвітленим в українському музикознавстві і хронологічно належить більше до ХІХ, ніж до ХХст., характеристика його подається з точки зору впливів на оперу ХХст., зокрема постверистську. В зв’язку з останньою, а також пізньоромантичною та імпресіоністичною оперою вводиться поняття традиційної” опери, котре буде підхоплене і в ІІрозділі і використовується для визначення опер, що продовжують лінію традиції (частково оновлюючи драматургію чи музично-виразові засоби), а не заперечують її (як футуристська, аванґардна, на початках неокласична). Зважаючи на важливість неокласицизму в італійській музиці ХХст., велику кількість представників та опер, позначених неокласичними рисами, цьому напрямку виділений великий за розмірами пункт з численними підпунктами, присвяченими характеристиці особливостей стилю та оперній творчості окремих композиторів-неокласиків, а також визначенню основних характерних рис італійського неокласицизму, як одного з національних варіантів неокласицизму європейського. В пункті про футуризм як напрямок, що зародився і набув найбільшого розповсюдження саме в Італії, але який, проте, майже не заторкнув оперний жанр, підкреслюється зв’язок музичного футуризму з аналогічними явищами в театрі, літературі, інших видах мистецтва. Натомість пункт про експресіонізм як напрямок екстрапольований в італійське мистецтво з німецько-австрійського середовища, робить акцент на виявленні національних особливостей та відмінностей від експресіонізму нової віденської школи.
Другий підрозділ другого розділу містить три пункти, присвячені аванґарду (2.2.1), традиційній” опері (2.2.2) та елементам постмодернізму в італійській опері (2.2.3). Аванґардна опера, зразків якої Італія дала чи не найбільше, аналізується з точки зору основних тенденцій і напрямків її розвитку, до яких віднесений театр жесту”, ідеологічна опера і опера з негативним типом драматургії”. В пункті про традиційну” оперу висвітлюється поняття традиції в італійській опері третьої чверті ХХст. В руслі традиційної” опери виділені три основні лінії розвитку: популярна” опера, неокласична опера та експресіонізм і класична” додекафонія. В останньому пункті заторкується проблема синтезу різних стильових тенденцій в опері кінця ХХ ст., а також ставиться питання постмодернізму в італійській опері.
Завершується дисертація висновками, що підсумовують основні положення, викладені в роботі.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Італія була місцем народження опери і завжди видавалась найбільш природним місцем її існування... Зв’язок Італії з оперою був більш тривалим і більш плідним, ніж в інших націй. Можна, звичайно, віддавати перевагу Рамо, а не Скарлятті, Ваґнеру, а не Верді, Яначеку, а не Пуччіні, але саме італійці представляють основну течію. Італійська традиція є центральною традицією, з якої французи, німці і слов’яни черпали натхнення і зміст, яку вони імітували, переглядали чи відкидали. Італійська опера в своїй квінтесенції це опера в своїй найбільш чистій, первинній і характерній формі”. Цей витяг з дослідження англійського музикознавця Д.Кімбелла (Kimbell) [197, 7], як видається, щонайкраще вводить в розуміння сутності проблеми італійської опери ХХст.
Як вже зазначалося в підрозділі 1.1 даної роботи, з початком ХХст. відбувається зміщення акцентів в процесі розвитку італійської музики. Суть його полягає, по-перше, у перенесенні основного зацікавлення композиторів в сферу інструментальних жанрів ця тенденція стає особливо помітною на кінець першої половини ХХст. і позначила всю другу його половину. Якщо ще в ХІХст. італійські композитори віддавали перевагу, насамперед, оперному жанру, а часто і обмежувались ним, вже починаючи з 20-х 30-хрр. і до кінця ХХст. основною сферою діяльності більшості композиторів стають інструментальні жанри. Частково це пов’язано із зміною соціальної функції опери, її місця в суспільстві усіх країн Європи. Неодноразово музикознавцями різних національних шкіл відзначалася своєрідна криза оперного жанру в ХХст. [4; 42; 32; 44; 75; 217 та ін.], який, словами Л.Б’янконі (Bianconi), поступово перетворився на живий музей” [86, 95]. Її початки в більшості європейських культур відносять до зламу ХІХ-ХХст., в Італії ж ці процеси припадають, головно, на 30-60-ті рр. ХХст. Опера перестає бути дзеркалом суспільства”, одним з найбільш демократичних, народних жанрів, опера втрачає провідне значення жанру, який концентрує суспільні погляди епохи і її мистецький стиль, відображає соціальні прагнення” [32, 41]. Із сценічних жанрів композитори часто віддають перевагу балету чи сценічній ораторії, елементи яких часто проникають і в оперу. З іншого боку, з’являється ряд нових музичних і синтетичних видів мистецтва, котрі претендують на роль в суспільстві, яку раніше відігравала опера від кінематографу до джазової і поп-музики. Ще однією причиною своєрідної втечі” італійських композиторів від опери стало їх намагання повернути Італії традицію інструментальної музики надзвичайно плідну і самобутню в епоху бароко, проте майже повністю втрачену в ХІХст., котре в італійському музикознавстві фігурує як століття гегемонії опери”. Поміж іншим, це стало відображенням загальноєвропейського процесу інструменталізації музичного мислення” [15, 52] в ХХст. Щоправда, тут варто зробити одне суттєве зауваження, а саме: в творчості більшості провідних італійських композиторів ХХ ст., як Ф.Маліп’єро, Л.Дялляпікколя, Л.Ноно, С.Буссотті, С.Шарріно, музично-театральні твори якщо і не переважають кількісно, все ж є вершиною їхніх творчих здобутків. Таким чином, оперний жанр, хоча і втрачає свої позиції в ХХст., залишається найбільш показовим для італійської музики і найяскравіше передає всі її стильові зміни.
По-друге до ХІХст. італійська опера задавала тон в Європі, італійські композитори та оперні співаки запрошувались в усі її куточки, диктували моду і формували смаки. Італійська музика (йдеться, передусім, про оперу О.П.) завоювала світ і панувала в ньому, визнана (і улюблена) всіма” [Ф.Бузоні, цит. за: 167, 165]. Окрім того, неабияким виявився вплив італійської опери на еволюцію інших жанрів, зокрема варто пригадати провідне значення її інтонаційно-образної системи у процесі формування симфонії [детально про це див. в праці В.Конен: 20]. В ХІХстолітті в епоху романтизму і період становлення нових національних шкіл відбувається своєрідна герметизація” італійської музичної культури, її відчуження” від передових процесів музичної Європи, а розвиток оперного жанру проходить інтенсивно і різноманітно, однак здебільшого відокремлено і замкнуто. Компенсаторну функцію в цьому напрямку виконало ХХст., коли відбувається перенесення уваги італійських композиторів на осягнення здобутків інших національних шкіл і декларуються процеси європейської реінтеграції італійської музичної культури. Це, в свою чергу, привело до певної втрати тієї самобутності, яка завжди була притаманна італійській музиці і відрізняла її від інших європейських культур. Зокрема, італійська опера перестає бути квінтесенцією оперного жанру в розумінні цитованого вище Д.Кімбелла, а стає одним з національних варіантів європейської опери ХХст., що далеко не завжди опиняється в центрі уваги провідних світових композиторів, критиків і дослідників. Оперні центри переміщуються в інші країни, як Німеччина, Франція чи Росія, саме там народжується більшість новаторських оперних тенденцій. Цей факт підкреслюється і окремими італійськими музикознавцями, і показовою з цієї точки зору є думка Л.Б’янконі: Починаючи з 30-х років немає більше сенсу говорити про специфічно італійську традицію оперного театру: не бракує, звичайно, опер, написаних в Італії, проте не існує більше єдиної цілісності, яка могла б називатися італійською оперою” [86, 93]. Отож, як наслідок вищеописаних процесів, в ХХст. можна констатувати суттєве зменшення впливу італійської опери на розвиток оперного жанру в Європі та втрату Італією позицій передової європейської оперної країни.
Дві вищевказані тенденції італійської опери ХХст. можна визначити як основні такі, що мали найбільший вплив на розвиток жанру. Окрім них, слід відзначити ще наступні:
3. Тенденція, що розпочинається з кінця ХІХст. і полягає у протиставленні традиційної (що нерідко перетворювалася у консервативну) та новаторської (часто радикальної та революційної) оперних концепцій: спочатку веристська опера протиставляла себе ваґнерівській драмі, надалі неокласична опера протиставлялась романтичній мелодрамі і веризму, а футуристична всім попереднім. Кульмінація розриву між традицією і новаторством припадає на 60-ті початок 70-хрр., період паралельного співіснування опери традиційної” і аванґардної, яка повністю заперечувала і відмовлялась від традиції. Лише з кінця 70-хрр. спостерігається зближення протилежних напрямків розвитку італійського музичного театру експериментального і традиційного. Безумовно, боротьба старого і нового завжди була рушійною силою розвитку, зокрема і музичного мистецтва, проте в італійській музиці ця тенденція особливо яскраво проявилася в ХХст. і насамперед саме в оперному жанрі.
4. Тенденція, що проходила крізь усе ХХст., але найбільше проявилася в останні його десятиліття тенденція до синтезу стилів, жанрів, форм, засобів музичної виразності і т.п.[1] Зокрема на жанровому рівні протягом ХХст. відбувається розширення рамок опери за рахунок посилення ролі в ній елементів ораторії (в італійській музиці насамперед в творах Ф.Ґедіні та Ґ.Петрассі), балету (опери Р.Влада), пантоміми (опери Ґ.Петрассі, Б.Мадерни, В.Буккі, С.Буссотті), драматичного театру (найяскравіше в Дж.Мандзоні), оперети, джазової і поп-музики, музики до кінофільмів (передусім в популярних” операх Дж.К.Менотті та неоромантичних операх Л.Ферреро), інструментального начала (опери О.Респіґі, Ф.Альфано, А.Казелли, Ґ.Петрассі, Ф.Донатоні). На рівні стилістичному тенденція до синтезу найповніше виявляється в операх 70-х 90-х рр., котрі нерідко поєднують ознаки романтичної опери ХІХ ст., веристської мелодрами, неокласичної опери, експресіоністичної психологічної драми і експериментального музичного театру аванґарду, проте і в раніших зразках неодноразово знаходимо співставлення елементів різних стильових напрямків. Найбільш показовими прикладами стилістичного синтезу в італійській опері є В’язень Л.Далляпікколи, де яскраво помітні риси неокласицизму, експресіонізму та футуризму, та більшість опер С.Буссотті, особливо Лоренцаччо та Нічний час, які доволі несподівано, проте переконливо поєднують ознаки романтичної мелодрами та аванґардного театру жесту, а також твори О.Респіґі, в яких співставляються елементи імпресіонізму, пізнього романтизму та неокласицизму. Синтез є найхарактернішою рисою сьогоднішньої композиторської практики”, - стверджує С.Павлишин стосовно кінця ХХст. [31, 167]. В руслі цих процесів опера, як жанр синтетичний, починає поступово повертати втрачені нею протягом ХХст. позиції пріоритетного жанру: Незважаючи на наявну тенденцію до руйнування жанрових рамок, до нівеляції їхньої специфіки, і особливо заперечення перкспективності опери, саме цей жанр і надалі розвивається, як найтиповіший вияв синтетичного мистецтва” [31, 173]. Загалом, якщо говорити про характерну для кінця ХХст. тенденцію синтезу в музиці,можна накреслити ще одну її лінію синтез культур різних національних шкіл Західної Європи, що веде до певного нівелювання особливостей кожної з них і до створення єдиної західно-європейської музичної мови, де кожна складова поступово втрачає своє обличчя і свою самобутність.
5. Тенденція, вказана М.Черкашиною-Губаренко, що полягає в безумовному пануванні інтерпретаторського, тобто театрально-сценічного аспекту над новою оперною продукцією, місце якої в театральному репертуарі зведене до мінімуму” [46, 105]. В італійському оперному театрі ця тенденція розпочалася після смерті Дж.Пуччіні і проявилась у безсумнівній перевазі в репертуарах оперних театрів творів XVII-XIX ст., нові постановки яких з року в рік привертають увагу глядача, в той час як опери ХХст. рідко входять в репертуар традиційних театрів і, здебільшого, ненадовго в них затримуються. Як наслідок на противагу традиційним театрам відкриваються нові оперні зали і створюються музично-театральні трупи, нерідко експериментального характеру, що спеціалізуються, насамперед, на постановках найновіших творів і мають на меті популяризацію опери ХХст. Серед подібних новостворених колективів найвагоміше місце в культурному житті Італії зайняв театр Піккола Скала, відкритий в 1955р.
З усіх вищеназваних тенденцій перші три характерні власне для італійської опери і зумовлені специфічною ситуацією, що склалася в італійській музичній культурі в даний історичний момент. Останні ж дві з них є спільними для більшості національних шкіл, і в цьому еволюція італійської музики відображає процеси загальноєвропейського розвитку музичної культури.
Переходячи до підсумкової характеристики панівних стильових напрямків італійської опери ХХст., слід вказати на певне протиріччя.
З одного боку, це вагомість процесів, спрямованих на реставрацію минулого, на відродження творчого спадку давніх майстрів. Звідси роль неокласицизму в італійській музичній культурі. Хоча розквіт його припадає на 20-ті 40-вірр. ХХст., цей напрямок виявився настільки близьким італійським композиторам, що окремі його риси залишаються панівними в їх творчості і в другій половині століття. І це стосується не лише представників старших поколінь музикантів, які властиво і є основними представниками італійського неокласицизму, як наприклад Ф.Маліп’єро, І.Піццетті чи Ф.Ґедіні. Неокласичні моделі та принципи роботи з матеріалом домінують і в творчості декількох наступних поколінь композиторів, зокрема і тих, які розпочинали свою творчу діяльність вже в другій половині століття Ф.Тесті, В.Буккі, Ґ.Туркі та ін. Звичайно, неокласичні риси їх творчості модифікуються згідно з вимогами часу: моделями для своїх творів вони обирають не зразки давньої італійської музики, зокрема і опери, доромантичного періоду (як це було у випадку з Ф.Бузоні, Ф.Маліп’єро, А.Казеллою, І.Піццетті та ін.), а вже самі твори італійських та інших європейських неокласиків, поєднуючи їх з рисами нових стильових напрямків імпресіонізму, еспресіонізму, аванґарду. Таким чином, їхній неокласицизм можна назвати новим” неокласицизмом, основною характеристикою якого є неокласичні способи опрацювання переважно неокласичних моделей.
З іншого боку, надзвичайно показовою для італійської музики ХХст. є схильність до заперечення минулого, руйнування традиції, що проявилася в основних естетичних засадах футуризму (втіленого більше в теорії, ніж на практиці) та аванґарду. Зокрема останній позначив розвиток музичної культури Італії післявоєнного періоду, і роль його як одного з панівних напрямків збереглася до кінця століття.
Таким чином, неокласицизм і аванґард можна визначити як основні стильові напрямки італійської опери ХХст., які дали найбільше зразків, і в яких найповніше втілились особливості розвитку всієї музичної культури Італії. Риси імпресіонізму та пізнього романтизму позначились, головно, лише на музично-виразових засобах окремих опер першої половини століття, веризм і постверизм вичерпали себе з операми головних представників П.Масканьї, Р.Леонкавалло, Ф.Чілеа, У.Джордано, Р.Дзандонаі і не дали вартих особливої уваги творів в доробку їх епігонів. Натомість експресіонізм, хоча і не набув особливого поширення в італійській музиці, завдяки творчості насамперед Л.Далляпікколи зумів набрати глибоко індивідуальних національних рис і дати чи не найвагоміші зразки італійської опери ХХст., якими є В’язень і Уліс Л.Далляпікколи.
Повернення опери в коло пріорітетних зацікавлень італійських композиторів в постмодерністичний період кінець 70-х 90-тірр., відродження її широкої комунікативної функції і, як наслідок, нове зближення з глядачем дають підставу стверджувати слідом за М.Друскіним, що опера далеко не вичерпала себе. Можливості її естетичного впливу все ще великі. Проходячи крізь кризу, протягом всього ХХстоліття вона постійно привертає до себе увагу композиторів Заходу” [9, 63]. І це невипадково, адже, цитуючи іншого дослідника, оперний театр за своєю суттю є найстаріша і найбільш повна форма театру” [5, 215], а отже можемо передбачити, що оперний жанр як найбільш показовий для італійської музичної культури продовжуватиме активно розвиватись, гнучко реагуючи на нові ракурси художнього пізнання дійсності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Асафьев Б. О музыке ХХвека. Л.: Музыка, 1982. 199 с.
2. Богоявленский С. Итальянская музыка первой половины ХХвека. Л.: Музыка, 1986. 142 с.
3. Варунц В. Музыкальный неоклассицизм. Исторические очерки. М.: Музыка, 1988. 80 с.
4. Гозенпуд А. Заметки о реальном и мнимом кризисе западноевропейской оперы ХХвека // Кризис буржуазной культуры и музыка. М.: Музыка, 1973. С.99-138.
5. Горович Б. Оперный театр. Л.: Музыка, 1984. 222 с.
6. Гуменюк Т. Постмодерністська естетика: до визначення питання // Українське музикознавство. К.: НМАУ ім.П.Чайковського, 2000. Вип.29. С.236-244.
7. Данько Л. Комическая опера в ХХ веке. Л.: Сов. композитор, 1986. 176 с.
8. Джойс Дж. Улисс. Комментарий C.Хоружего. Санкт-Петербург: Азбука-классика, 2004. С.779-984.
9. Друскин М. О западноевропейской музыке ХХвека. М.: Сов. композитор, 1973. 272 с.
10.Друскин М. О периодизации зарубежной музыки ХХвека // Друскин М. Исследования, воспоминания. Л.: Сов. композитор, 1977. С.10-51.
11. Дувірак Д. Мистецтво постмодерної епохи // Syntagmation. Збірка наукових статей на пошану доктора мистецтвознавства проф. Ст.Павлишин. Львів, 2000. С.51-66.
12. Житомирский Д. К истории музыкального классицизма” ХХвека (Идеи Ф.Бузони) // Западное искусство. ХХвек. М.: Наука, 1978. С.251-291.
13. Житомирский Д., Леонтьева О., Мяло К. Западный музыкальный авангард после второй мировой войны. М.: Музыка, 1989. 303с.
14. Зелиньский Т. Когда прошло время большого авангарда” // Кризис буржуазной культуры и музыка. Сб. статей. М.: Музыка, 1983. Вып.4. С.214-223.
15. Иванова Л., Мизитова А. Опера и миф в музыкальном театре И.Стравинского. Харьков, 1992. 136 с.
16. Кияновська Л. Мирослав Скорик: творчий портрет композитора в дзеркалі епохи. Львів: Сполом, 1998. 207 с.
17. Кияновська Л. Портрет сучасника в інтер’єрі постмодернізму// Українське музикознавство. К.: НМАУ ім.П.Чайковського, 2001. Вип.30. С.156-169.
18. Кияновська Л. Стильова еволюція галицької музичної культури ХІХ-ХХст. Тернопіль: Астон, 2000. 339 с.
19. Коган Г. Ф.Бузони. М.: Сов. композитор, 1971. 232 c.
20. Конен В. Театр и симфония. Роль оперы в формировании классической симфонии. М.: Музыка, 1968. 351 с.
21. Конен В. Этюды о зарубежной музыке. М.: Музыка, 1975. 480с.
22. Корчова О. Кінематографічні інтенції в творчості Джякомо Пуччіні // Музика у просторі культури/ Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К.,2004. Вип.33. С.315-323.
23. Корчова О. Дж.Пуччіні в роботі над оперним лібрето // Слово. Інтонація. Музичний твір / Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К., 2003. Вип.27. С.166-173.
24. Корчова О. Музичний театр Джакомо Пуччіні в мистецькому контексті першої чверті ХХст. (на матеріалі пізньої творчості композитора). Автореферат. К.: НМАУ ім.П.Чайковського, 2004. 18с.
25. Корчова О. Плащ” Джакомо Пуччині як спроба подолання оперного романтизму // Чотири століття опери. Оперні школи ХІХ-ХХстоліття / Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К., 2000. Вип.13. С. 171-176.
26. Левашева О. Пуччини// Музыка ХХвека. Очерки. М.: Музыка, 1977. Ч.1. Кн.2. С.125-156.
27. Леонтьева О. Немецкая опера и проблема послевоенного музыкального театра на западе // Современный зарубежный театр. Борьба идей и направлений. М.: Наука, 1969. С.171-214.
28. Лист Ф. Избранные статьи. М.: Музгиз, 1959. 466 с.
29. Мельник Л. Необарокові тенденції в музиці ХХсторіччя. Дис. кандидата мистецтвознавства зі спеціальності 17.00.03. Київ, 2004. 208 с.
30. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. К.: Основи, 1994. 423 с.
31. Павлишин С. Музика двадцятого століття. Львів: БаК, 2005. 232 с.
32. Павлишин С. Музика ХХ століття у синтезі мистецтв // Syntagmation. Збірка наукових статей на пошану доктора мистецтвознавства проф. Ст.Павлишин. Львів, 2000. С.36-50.
33. Павлишин С. Про деякі тенденції розвитку сучасної зарубіжної музики. К.: Муз. Україна, 1976. 66 с.
34. Раабен Л. Ещë раз о неоклассицизме // История и современность. Сб.статей. Л.: Сов. композитор, 1981. С.196-213.
35. Раабен Л. Система, стиль, метод // Критика и музыкознание. Сб. статей. Л.: Музыка, 1975. С.76-93.
36. Сабинина М. Заметки об опере // Советская музыка на современном этапе: Статьи и интервью. М.: Сов. композитор, 1981. С.70-100.
37. Савенко С. Проблема индивидуального стиля в музыке поставангарда // Кризис буржуазной культуры и музыка. Сб. статей. Л.: Музыка, 1983. Вып.5. С.96-112.
38. Сакало О. Італійська опера і Ф.Ліст // Чотири століття опери. Оперні школи ХІХ-ХХст. / Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К., 2000. Вип.13. С.50-57.
39. Сердюк О. Категорія гри і музичний театр постсучасності // Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К., 2004. Вип.33. С.70-78.
40. Смирнов В. Возникновение неоклассицизма и неоклассицизм И.Стравинского // Кризис буржуазной культуры и музыка. Сб. статей. М.: Музыка, 1973. Вып.2. С.139-168.
41. Станкович-Спольська Р. Історія музики ХХстоліття в англомовних виданнях // Історія музики в минулому і сучасності / Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К., 2000. Вип.12. С.175-183.
42. Станкович-Спольська Р. Російська опера ХХстоліття в англомовних історіях музики // Чотири століття опери. Оперні школи ХІХ-ХХстоліття / Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К., 2000. Вип.13. С.137-143.
43. Строй І. Культурологічні виміри постмодернізму // Syntagmation. Збірка наукових статей на пошану доктора мистецтвознавства проф. Ст.Павлишин. Львів, 2000. С.67-79.
44. Хохловкина А. Западно-европейская опера. Очерки. М.: Государственное музыкальное издательство, 1962. 368 с.
45. Черкашина-Губаренко М. Музика і театр на перехресті епох. Суми: Наука, 2002. Т.1. 184 с.
46. Черкашина-Губаренко М. О некоторых современных тенденциях европейского музыкального театра // Українська та світова музична культура: сучасний погляд / Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.Чайковського. К., 2005. Вип.43. Кн.2. С.105-117.
47. Черкашина М. Опера ХХстоліття. Нариси. К.: Муз. Україна, 1981. 208 с.
48. Чернова-Строй І. Феномен постмодернізму в сучасному музично-культурологічному дискурсі // Музикознавчі студії. Зб. статей. Львів, 2004. Вип.9. С.82-90.
49. Шахназарова Н. Авангард в современной западной музыке // Современное западное искусство. М.: Наука, 1971. С. 275-315.
50. Юдкін І. Нариси німецької музичної культури другої половини ХХстоліття. К.: Наукова думка, 1994. 183 с.
51. Ярустовский Б. Очерки по драматургии оперы ХХвека. М.: Музыка, 1971. Кн.1. 356 с.
52. Abbiati F. Storia della musica. Milano: Garzanti, 1975. 317 p.
53. Abbiati F., Barblan G., Confalonieri G. L’opera italiana in musica. Milano: Rizzoli, 1965. 184 p.
54. Abbri F. Filosofia e musica nell’eta contemporanea: studi e ricerche. Siena: Universita degli studi, Dipartimento di studi storico-sociali e filosofici, 1995. 64 p.
55. Adorno T. Filosofia della musica moderna. Torino: G.Einaudi, 2002. 209 p.
56. A Goffredo Petrassi. Milano: Suvini Zebroni, 1994. 60 p.
57. Allorto R. Nuova storia della musica. Roma: Ricordi, 1992. 506 p.
58. Alvera P. Respighi. New York: Treves publishing company, 1986. 79 p.
59. Annibaldi C. Labor improbus: tre studi d’estetica musicale. Roma: Colombo, 1968. 50 p.
60.Una antologia di Goffredo Petrassi: 1983. Roma: Nuova Consonanza, 1983. 232 p.
61. Aspetti e problemi della cultura contemporanea, a cura della Societa nazionale Dante Alighieri. Napoli: Societa nazionale Dante Alighieri, comitto di Napoli, 1963. 261 p.
62. Aspetti e problemi dell’arte contemporanea: il rapporto con la tradizione, la critica al posto dell’arte?: le nuove forme dell’impiegato. Pescara: Garibaldi, 1979. 81 p.
63. Austir W. New Looks at Italian Opera. New York: Treves publishing company, 1968. 253 p.
64. Azzaroni G. Tra riforme e compromessi. Il teatro musicale in Italia tra il 1920 e il 1980. Bologna: CLUEB, 1981. 263 p.
65. Ballo F. I Capricci di Callot. Milano: Ricordi, 1982. 46 p.
66. Barilli B. Il paese del melodramma. Milano: Adelphi, 2000. 155 p.
67. Baroni M. G. Manzoni. Le ultime opere (1966-1969) // Notiziario Suvini-Zerboni. Aprile 1970. P.5-10.
68. Baroni M. Storia della musica. Torino: Einaudi, 1999. 535 p.
69. Baroni M., Dalmonte R. Studi su Bruno Maderna. Milano: Suvini Zebroni, 1989. 275 p.
70. Bassi A. Alfredo Casella: l’anticipatore. Poggibonsi: A.Lalli, 1984. 183 p.
71. Bassi A. Da Gargantua” a Blimunda”: Intervista con Azio Corghi // Civiltà musicale. 1990. N.9. P.85-92.
72. Bassi A. Riccardo Zandonai. Milano: Targa italiana, 1989. 173 p.
73. Bassi A. Tendenze della musica contemporanea. Milano: G.Miano, 1994. 123 p.
74. Bassignana P.-L., Lanza A., Parise S. La musica e le macchine. Il caso Ghedini // Mirafiori. Le culture della tecnica. Semestrale dell’Archivio Storico Amma. 1999. N.2. P.33-56.
75. Basso A. Musica in scena. Storia dello spettacolo musicale. Torino: UTET, 1996. V.II. 694 p.
76. Bastianelli G. Le bellezze della Fedra” // Il Marzocco. Firenze, 28.03.1915. P.25-29.
77. Bastianelli G. La crisi musicale europea. Firenze: Vallecchi, 1976. 202 p.
78. Bastianelli G. La musica pura. Commentari musicali e altri scritti. Firenze: Olschki, 1974. 371 p.
79. Bemporàd P. Prospettive evolutive nella musica d’oggi // Nuova Rivista Musicale Italiana. 1969. N.4. P.684-707.
80. Berio L. Berio: il passato nel presente. Milano: Banca popolare di Milano, 2004. 126 p.
81. Berio L. Intervista sulla musica, a cura di Dalmonte R. Roma-Bari: Laterza, 1981. 166 p.
82. Berio L. Poesia e musica // Incontri musicali. Agosto 1959. N.3. P.98-111.
83. Berio L. Prospettive nella musica // Elettronica. 1956. N.3. P.102-118.
84. Bernardoni V. La maschera e la favola nell’opera italiana del primo Novecento. Venezia: Fondazione Levi, 1986. 175 p.
85. Bianchi S. La musica futurista. Richerche e documenti. Lucca: Libreria musicale italiana, 1995. 244 p.
86. Bianconi L. Il teatro d’opera in Italia: geografia, caratteri, storia. Bologna: Il mulino, 1993. 126 p.
87. Bianconi L., Pestelli G. Storia dell’opera italiana. Torino: Einaudi, 1987. 348p.
88. Bogianchino M. Profilo di Goffredo Petrassi. Firenze: Vallecchi, 1977. 104 p.
89. Bontempelli M. Gian Francesco Malipiero. Milano: Bompiani, 1942. 198 p.
90. Bontempelli M. Il cammino di Malipiero // La rassegna musicale. 1942. N.2-3. P.25-38.
91. Borio G. Feruccio Busoni e la sua scuola. Lucca: Libreria musicale italiana, 1999. 232 p.
92. Borio G., Morelli G., Rizzardi V. La nuova richerca sull’opera di Luigi Nono. Firenze: Vallecchi, 1999. 192 p.
93. Bortolotto M. Fase seconda: studi sulla Nuova musica. Torino: G.Einaudi, 1976. 285 p.
94. Bragaglia L., Respighi E. Il teatro di Respighi: opere, balli e balletti. Roma: Bulzoni, 1978. 235 p.
95. Bruni M. L. Rocca. Milano: Suvini Zebroni, 1963. 128 p.
96. Bryant D. Il Novecento musicale italiano tra neoclassicismo e neogoticismo. Firenze: L.S.Olschki, 1988. 500 p.
97. Busoni F. Scritti e pensieri sulla musica. Milano: Ricordi, 1954. 176 p.
98. Busoni F. Lo sguardo lieto. Tutti gli scritti sulla musica e le arti. Milano: Il saggiatore, 1977. 550 p.
99. Bussotti S. I miei teatri: diario segreto, diario pubblico, alcuni saggi. Palermo: Novecento, 1982. 392 p.
100. Cacciari M. L. Nono. Verso Prometeo. Milano: Ricordi, 1984. 83 p.
101. Cagnoli B. Riccardo Zandonai. Trento: Societa di studi trentini di scienze storiche, 1983. 450 p.
102. Calabretto R. Alfredo Casella: gli anni di Parigi: dai documenti. Firenze: L.S.Olschki, 1997. 410 p.
103. Calabretto R. Considerazioni su un musicista inattuale: Nino Rota // Disastema II. Novembre 1995. P.66-71.
104. Cali G. L’esperienza dell’elettronica nella musica. S.l.: s.n., 1989. 107 p.
105. Cangini G. F.B.Pratella: il futurismo in musica. S.Sofia di Romagna: Stab. Tipografico dei comuni, 1982. 108 p.
106. Cannito C. Il melodramma in Italia: analisi storica e formale. Roma: Editoriale BM italiana, 1995. 89 p.
107. Cantu A. Respighi compositore. Torino: EDA, 1985. 252 p.
108. Caro Pratella: lettere scelte e commentate da Gianfranco Maffina. &nda