ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ : ВЕСЕННЯЯ обрядность Западного Подолья В КОНТЕКСТ УКРАИНСКОЙ КУЛЬТУРЫ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ
ІМ. М.Т.РИЛЬСЬКОГО

На правах рукопису

Смоляк Олег Степанович

УДК 398. 82 (477. 8)

ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

17.00.03 Музичне мистецтво

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора мистецтвознавства

Науковий консультант
Грица Софія Йосипівна,
доктор мистецтвознавства,
професор

Київ 2005

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ I. ЕТНОРЕГІОНАЛЬНА ТА ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИТСТИКА ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ. 28
1.1. Історико-етнічні передумови формування регіону Західного Поділля............................................................................ 28
1.2. Західноподільський річний календарний цикл свят у контексті весняної обрядовості.............................................................. 50
РОЗДІЛ II. ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ (РЕКОНСТРУКЦІЯ ТА ЕТНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ).......................................................................... 82
2.1. Довеликодня весняна обрядовість................................ 82
2.2. Великодня обрядовість................................................ 108
2.3. Післявеликодня обрядовість...................................... 134
РОЗДІЛ III. ТЕКСТ ТА КОНТЕКСТ ГАЇВКОВОГО ОБРЯДУ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ.............................................. 147
3.1. Термін «гаївка» та його синоніми у Західному Поділлі.......................................................................................... 147
3.2. Композиційні елементи гаївкового обряду Західного Поділля.......................................................................................... 167
3.3. Гаївковий обряд Західного Поділля в сучасному молодіжному середовищі........................................... 183
РОЗДІЛ IV. СТРУКТУРА ТА ТИПОЛОГІЯ ГАЇВОК ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ: ЕТНОМУЗИКОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ.................................................................. 206
4.1. Тематика гаївок Західного Поділля............................ 206
4.2. Ритмічні форми в гаївках Західного Поділля............. 244
4.3. Народномузичні форми гаївок Західного Поділля.... 283
4.4. Ладозвукорядні парадигми у гаївках Західного Поділля.......................................................................................... 322
4.5. Рухові елементи в гаївках Західного Поділля............ 338
ВИСНОВКИ.................................................................................................... 358
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................... 373

ВСТУП
Актуальність дослідження. У період становлення української державності особливо актуальним є вивчення глибинних шарів культури та її регіональних традицій. Збір нових фольклорно-етнографічних матеріалів до певної міри дає можливість реконструювати давні реліктові явища, зокрема обрядової творчості, які є каталізатором національного менталітету, естетико-психологічних та мистецьких уподобань етносу. У Західному Поділлі, яке є об’єктом нашого дослідження, добре збереглася весняна обрядовість. Зумовлено це природною прив’язаністю місцевих жителів до національних традицій, ландшафтними особливостями краю, релігійністю населення, яке стихійно зберігало її навіть за атеїстичного пресингу в умовах радянського режиму. То ж дослідження обрядової культури регіону Західного Поділля, зокрема весняного циклу, виявилося плідним. Нами записано понад 1500 зразків народних весняних пісень, що у Західному Поділлі мають локальну назву «гаївки». Зібрані у 361 селі та містечку відзначеного регіону матеріали виявляються вельми цінними у зв’язку з активними інтеграційними процесами сьогодення, які безповоротно нівелюють давні традиції; сучасне старше покоління, не кажучи вже про молодь, все менше пам’ятає обряди і звичаї своїх предків.
В українському народознавстві досі немає комплексного дослідження весняної обрядовості, яке з різних боків історико-етнографічного, філологічного та музикознавчого висвітлювало б змістовні, функціональні та структурно-типологічні особливості весняного циклу в системі календарно-обрядового фольклору. Незначну кількість зразків весняних пісень (приблизно по 20-30) знайдемо у збірниках Вацлава Залеського, Жеготи Паулі (без мелодій), більше у збірнику Й.Роздольського та С.Людкевича (без словесних текстів). У монографічному плані матеріал уперше був представлений у збірнику «Гаївки» В.Гнатюка та Ф.Колесси (180 зразків). Проте і ця робота не вичерпує великого пласту пісень, пов’язаних із весняною обрядовістю. Наш матеріал не тільки його доповнює, але й дає новий історичний зріз жанру.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами темами. Дисертація виконанувалася в контексті загальних наукових досліджень відділу культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського Національної академії наук України та кафедри музикознавства та акторської майстерності Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка в рамках комплексної теми «Музична культура Західного Поділля».
Мета дисертаційного дослідження здійснити реконструкцію та етнологічний аналіз весняної обрядовості Західного Поділля, охарактеризувати текст і контекст гаївкового обряду, його міфологічні витоки, мотиваційний склад, семантику, його репродукцію в сучасних умовах у середовищі молоді, дати етномузикологічний аналіз пісенності у зв’язках з обрядовими рухами, хореографією тощо.
Темою зумовлені завдання дослідження, а саме:
визначити етнографічні межі Західного Поділля, з’ясувати фактори, які сприяли їх утворенню;
виявити основні складові річного календарного циклу, які зумовлювали появу весняної обрядовості в контексті українських та слов’янських культурних традицій;
дослідити походження терміна «гаївка» та його синонімів у вказаному регіоні;
охарактеризувати композиційні елементи гаївкового обряду та його відтворення сучасним молодіжним середовищем;
виявити типологію ритмічних форм, силабомелодичних моделей, народномузичних форм, ладозвукорядних парадигм та рухових елементів, які розкривають генезу та становлення західноподільського гаївкового масиву.
Об’єктом дисертаційного дослідження є весняний обряд у ландшафтному середовищі Західного Поділля та в суміжних і віддалених від нього етнографічних регіонах, а також пов’язані з ним пісні, їх аналіз у синхронному та діахронному планах з урахуванням давніх і сучасних нотацій пісень цього обрядового жанру.
Предметом дисертаційної роботи є весняна календарно-обрядова пісенність у контексті обрядодійства в синкретичному поєднанні слова, музики та хореографічних елементів, їх етнографічна атрибутика, типова для Західного Поділля, а також їх змістовна сутність.
Методологічною основою роботи є наукові праці східнослов’янських учених-етномузикознавців та етнологів П.Сокальського, Ф.Колесси, К.Квітки, В.Гошовського, С.Грици, А.Іваницького, Є.Анічкова, О.Веселовського, О.Потебні, В.Соколової та ін. В основу аналітичного зіставлення різночасового та різнотериторіального матеріалу покладено дію пісенної парадигми як сукупності варіантів одного і того ж інваріанта та ідентифікацію їх на генетичному, синонімічному, структуротворчому рівнях споріднення[1].
Для з’ясування теоретичних положень та вирішення основних практичних завдань у роботі використовуються такі методи дослідження: історико-типологічний, функціональний, соціологічний (опитування та анкетування респондентів), статистичний, реконструктивний, мелографічний (ритмічного та мелічного моделювання), лінгвістичний та ін. Порівняльний аналіз пісенного матеріалу базується на методиці, розробленій С.Й.Грицою [53, c. 108-109], а також на власній. При транскрибуванні пісенних зразків ми використовували техніку нотацій А.І.Іваницького [87, c. 308-313]. Аналіз пісенного матеріалу здійснювався на семантичному та структурно-морфологічному (силаборитмічному, композиційному, ладозвукорядному та виконавському) рівнях.
Наукова новизна дисертаційного дослідження обумовлена тим, що у вітчизняному (а також у східнослов’янському) етномузикознавстві регіональна весняна календарна пісенність аналізується у контексті обрядового циклу в межах різних часових та просторових етнокультурних зрізів. Уперше опубліковано великий масив гаївок близько 500 пісень, що не має аналогій в інших слов’янських народів. Висвітлюються шляхи впливу гомогенного середовища на систему обрядової творчості та тенденції функціонування весняної обрядовості на сучасному етапі. Апробована дія парадигматичних механізмів у розвитку фольклорних зразків одного народнопісенного жанру в межах конкретного регіону.
Практичне значення роботи. Результати дисертаційного дослідження комплексно представляють становлення та розвиток весняної календарно-обрядової пісенності на регіональному, етнічному та міжетнічному (загальнослов’янському) рівнях, що дає можливість осмислити даний жанр у сучасному культурному процесі та передбачити його функціонування в майбутньому.
Аналітичні положення та висновки роботи можна використати в лекційних курсах, спецкурсах з української народної музичної творчості, українського музичного фольклору в середніх та вищих навчальних закладах, при підготовці підручників для шкіл різного типу навчання, посібників із теорії музичної та словесної фольклористики. Тексти гаївок можна використати при проведенні різноманітних виховних заходів та культурно-мистецьких дійств. Зібрані польові матеріали стали основою для другої частини монографії «Весняна обрядовість Західного Поділля в контексті української культури» (Тернопіль: Астон, 2001. 392 с.).
Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі доповідей та повідомлень, заслуханих та обговорених на звітних наукових конференціях викладачів Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка (19952004) та у відділі культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України (19992004 рр.).
Основні положення дисертаційної роботи викладено у матеріалах міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-теоретичних конференцій:
Міжнародна науково-практична конференція «Традиційна музика Карпат: християнські звичаї та обряди» (2000-річчю Різдва Христового присвячується) (10-11 березня 2000 р., м. Івано-ФранківськНадвірна);
Всеукраїнська науково-педагогічна конференція «Музичний фольклор в системі навчання та виховання молоді» (11-12 травня 2000 р., м. Кременець);
Всеукраїнська наукова конференція «Християнство в українській історії, культурі й освіті» (21-22 вересня 2000 р., м. Тернопіль);
Міжнародна науково-практична конференція «Процес соціалізації у контексті традиційної народної культури» (14-17 грудня 2000 р., м. Харків);
Міжнародна науково-практична конференція «Музика та дія в традиційному фольклорі» (16-17 лютого 2001 р., смт. Ворохта Івано-Франківської області);
Регіональна наукова конференція «Традиційна народна музична культура Західного Поділля» (17 листопада 2001 р., м. Львів);
Всеукраїнська науково-практична конференція «Микола Леонтович і сучасна освіта та культура» (до 125-річчя від дня народження) (9-11 грудня 2002 р., м. Кам’янець-Подільський);
Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні проблеми викладання музичних дисциплін у вищій школі» (6-7 травня 2004 р., м. Кременець Тернопільської області).
Публікації. З теми дисертаційного дослідження опубліковано двадцять наукових статей та монографію «Весняна обрядовість Західного Поділля в контексті української культури». Частина перша. Тернопіль: Астон, 2004. 296 с.; Частина друга (нотний додаток). Тернопіль: Астон, 2001. 392 с.
Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури (308 позицій). Загальний обсяг дисертації 402 сторінки.

[1] Теорія пісенної парадигми розроблена С.Й.Грицою у праці «Мелос української народної епіки» [53, c. 36-44].

Список литературы

ВИСНОВКИ
Назва Подільського регіону має українське походження. Вона позначає територію, яка розміщена в долині якого-небудь підвищення. Розглядуваний топонім походить від дольної (нижньої) частини Галицько-Волинського князівства, яке, за визначенням літописців, складалося із «Русі гірської» та «Русі нижньої».
Назва «Поділля» вперше появилася, ймовірно, у Грамоті Олександра Коріатовича, що датується 1375 р. (до того часу використовувалася назва «Пониззя», що синонімічно близька до попередньої назви). Ці номінації, без сумніву, становлять скорочення більш давніх назв місцевості «Русь нижня» та «Русь дольна».
В українській науці співіснують три погляди на термін «Поділля» адміністративний, географічний та етнографічний. Найдавніший серед них адміністративний. Ним уперше почали користуватися зарубіжні (польські та литовські) історики та хроністи А.Гвагнін, М.Кромер, М.Стрийковський, Я.Длугош, невідомий автор Литовського літопису. Вони визначали Подільську територію за її адміністративними кордонами, зокрема, як територію воєводства, яке в той час межувало на північному заході із Руським воєводством. Ці два воєводства, починаючи з другої половини XIV ст., поділили територію Поділля на дві частини: західну та східну. Східна отримала титульну назву: спочатку Подільського воєводства, а пізніше Подільської губернії. Її західні кордони через воєнні міжусобиці Литви, Польщі та Австро-Угорщини час від часу змінювалися, впливаючи на її територіальну цілісність та етнорегіональну самосвідомість місцевих жителів.
Найбільш об’єктивним з погляду етнографічного регіонування Поділля є географічний підхід, оскільки він позбавлений політичного підґрунтя і регламентований фізичним станом. Українські географи називають цю територію Подільською височиною, яку на заході річка Верещиця відмежовує від Надсянської низовини; на сході ріка Буг (відтинок Хмільник-Вінниця-Таурів) відділяє її від Наддніпрянської (правобережної) височини; на південному сході річка Мурафа, де Подільська височина поступово понижується і переходить у Причорноморський низ; на півночі в багатьох місцях стрімко обривається над річками Бугом і Стиром до суміжної Волині; на півдні ріка Дністер відділяє Подільську територію від Приддністрянського пониззя Подністров’я та Покутсько-Басарабської височини. Окреслена територія стала основоположною для дослідження етнографічних кордонів Західного Поділля.
Для достатньо чіткого окреслення меж краю ми використовували такі соціокультурні чинники, як наявність регіональної самосвідомості в місцевих жителів, особливості деяких звичаїв, обрядів та їхню термінологічну специфіку, гомогенність побутування комплексу традиційної матеріальної культури: зовнішнє оформлення житла, колористика одягу, орнаментування вишивки, що є найбільш показовими елементами для характеристики місцевих жителів та віднесення їх до конкретної етнографічної території.
Врахування названих чинників дало можливість змоделювати етнографічну карту Західного Поділля, яка позначена такими кордонами. З півдня від Старої Ушиці по Дністру кордон простягається до гирла річки Верещиці і на захід прямує по її течії аж до Городка. На півночі кордон пролягає біля Щекотіва в напрямі ріки Буг у межах Буська, Олеська, Плісневська аж до верхів’я річки Горині біля Старого Олексинця, Колодно до Шилів, Гнилиць і Пальчиць аж до річки Збруч. Східна частина території Західного Поділля простягається вздовж течії Збруча в напрямку Війтівець, Городка, Дунаївців до Старої Ушиці.
Весняна обрядовість Західного Поділля (як і всієї України) з іншими річними календарними циклами свят пов’язана ідейно. Основна ідея полягає у пошануванні двох животворчих начал світла та води.
Основному річному календарному циклові свят передує Андріївська обрядовість, що акумулює в собі символіку народження світла і води. Тому у ній є так багато ритуалістики та атрибутики, пов’язаної із ініціацією цих культів (вони в основному втілені у ворожільній звичаєвості на вогні та воді, що є основним змістовим наповненням Андріївського свята).
Найвеличнішим святом у річному календарному циклі є Різдво. Воно розкриває святкування народження двох животворчих начал світла й води. Перша та друга його складова в дохристиянський період це пошанування денного та нічного небесного світил Сонця та Місяця (Даждьбога та Уацила), а третя пов’язана із святкуванням різдва води (Дани, Ордани). За християнською традицією, перше свято це народження Сина Божого Ісуса Христа, друге на честь одного із творців Святої літургії Василія Великого, а третє хрещення Ісуса Христа в річці Йордані.
Різдвяна обрядовість особливо наповнена атрибутивними елементами, пов’язаними із культами світла та води. Їхнє шанування розпочинається від Святого вечора і закінчується Водохрещам (це присутність на столі запалених свічок, палення на дорогах та городах «дідухів», несення запалених свічок із церкви, споживання посвяченої йорданської води тощо).
Продовженням ряду великих свят у Західному Поділлі є Зелені свята. В циклічному відношенні вони повністю підпорядковані Великодню, оскільки є рухомими і припадають на 50-й день після нього. Основним їхнім змістом є культ дерев, трав та посвячення майбутнього урожаю.
У давній період під час Зелених свят був поширеним культ світла та води у формі палення вогнів біля водойм та водіння навколо них дівочих хороводів. Останнім часом у досліджуваному регіоні християнська церква повністю підпорядкувала собі троєчну обрядовість; її ритуалістика побудована на посвяченні квітів, віночків та полів, хоча дохристиянська традиція маєння гілками дерев оселі, обійстя збереглася донині.
У Західному Поділлі до початку XX ст. функціонував зеленосвятський обряд «Вільха», який семантично споріднений із східноукраїнською «Тополею» та поліським «Кустом» (останні є пережитками русальної ритуалістики).
Західноподільська купальська обрядовість через надмірну її християнізацію належить до реліктових і майже повністю вийшла з ужитку (збереглися лише її фрагменти у пасивній пам’яті місцевих старожилів). У контексті річної календарної обрядовості вона здебільшого була насичена еротичними елементами, які регламентували шлюбні стосунки світла та води. Це дало підстави для активного її витіснення християнською догматикою.
Крім сутнісних своїх ознак обрядовість річного календарного циклу Західного Поділля багата жартівливими та еротичними елементами, які постійно провокують шлюбні стосунки (на міфічному рівні світла й води, а на побутовому молодих пар).
Весняна обрядовість Західного Поділля, маючи загальноукраїнську та загальнослов’янську основу, характеризується певними особливостями, які сформувалися під впливом історико-політичного та культурно-етнічного розвитку цього регіону. Найважливіша із них це історичне збереження традиційної культури, позбавленої конфесійних нашарувань, що в досліджуваному регіоні могли негативно вплинути на її саморозвиток. Головним фактором у її збереженні була лояльність християнської церкви, зокрема греко-католицької, яка всіляко долучалася до збереження та примноження весняної обрядовості своїх предків, особливо через молодіжні громади.
У весняній обрядовості Західного Поділля яскраво виражена трициклічність: довеликодня, великодня та післявеликодня. Кожен цикл певною мірою розкриває ідею весняних свят, що в цілому базується на оновленні та розквіті природи.
Найбільш показовою у цьому плані є довеликодня обрядовість, яка найповніше зберегла ритуали зустрічі весни, хвали на честь її приходу та вегетативну магію. Ці елементи особливо показові в ряді довеликодніх стародавніх свят, основою яких є зустріч провісників весни птахів. До останнього часу в Західному Поділлі збереглися дитячі звуконаслідування співу пташки-вівсянки «Діду, діду, сій ячмінь», «Кидай сани, бери віз та й поїдем на рогіз», журавлів «Журавлі, журавлі, колесом, ваші діти малі за лісом» та ін.
Вегетативні процеси яскраво виражені у святі Благовіщення, що вважається святом оживання землі від зимового сну. У цей день Бог благословляє землю і всю її живність птахів, тварин, дерева, трави. Тому в Західному Поділлі аж до початку XX ст. зберігся звичай у цей день після Святої літургії випускати із приміщень на подвір’я всіх тварин, «щоби чули весну і самі про себе дбали». На Благовіщення в давній період після обіду дівчата вперше виводили весняний хоровод «Кривий танець», а малі діти «Подоляночку», які ініціювали оновлення землі та природи від зимової сплячки.
Завершувалася довеликодня обрядовість святом Вербної неділі, яке уособлювало культ оновленої зелені. В дохристиянський період верба символізувала прадерево життя, а в християнський прихід Месії в місто Єрусалим. Тому посвяченими в церкві вербовими гілками шмагали все живе на обійсті, примовляючи: «Лоза б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень». Опісля гілки посвяченої верби місцеві жителі використовували як очисний та захисний засіб. Вербна неділя своєю ритуальністю безпосередньо ініціювала сам Великдень.
Найвеличнішим святом за весь весняний період в Україні (а також в усьому християнському світі) є Великдень; воно віддавна і до сьогодні святкується цілий тиждень. Як показав аналіз, це свято в дохристиянський період припадало на період виходу сонця із рівнодення і повністю було підпорядковане його весняному культу. В часи запровадження християнства Великдень був підпорядкований святу Воскресіння Христового і тому змінив свою часову стабільність, оскільки він за традицією іудейської Пасхи припадає на період після весняного рівнодення і настання повного місяця.
Через поклоніння весняному богу сонця Яровиту (Ярилу) Великдень у давнину завжди розпочинався паленням вогнів перед культовими спорудами (ця традиція в північних районах Західного Поділля збереглася до останнього часу), які і були земним уособленням небесного світила.
Святкування весняного сонця в цей період супроводжувалося різними іграми та забавами, в яких брали участь різні вікові групи людей: від дітей до представників старшого покоління. Ці ігри та забави своїми рухами символізували різні весняні явища природи, прихід весни, а також вегетацію. Ця символіка також міститься і в різних великодніх етнографічних атрибутах, зокрема у писанках-крашанках (символ життя), в обрядовому печиві (символ перших прилітних весняних птахів), у великодніх дзвонах (символ весняного пробудження природи), в дівочих іграх та забавах (тут присутні символи сонця, води, дощу, хмар, небесних воріт, небесного мосту тощо).
Великодня обрядовість завершується Провідною неділею, суть якої складає культ предків. У досліджуваному регіоні цей культ аж до 40-х років ХХ ст. мав розвинуте обрядове дійство, в якому брали участь лише старші жінки, водячи на кладовищах хороводи.
Післявеликодня обрядовість складається в основному з трьох компонентів: пастушого, аграрного та еротичного. Перший є ритуальним вигоном худоби на пасовище, що супроводжується різного роду магічними діями: годуванням її посвяченим окрайцем паски, вдарянням її гілками свяченої верби та обдаровуванням пастухів (ці ритуали збереглися в досліджуваному регіоні майже до останнього часу).
Аграрний компонент, що включав масове ходіння в поля, качання по нивах та споживання свячених страв, через колективне ведення господарства майже повністю вийшов з ужитку.
Еротичні обряди, що в давній період наповнювали свято Ладовиць, у Західному Поділлі, починаючи з 40-х років ХХ ст., перестали функціонувати і залишилися лише у спогадах місцевих старожилів.
Розглядаючи три версії походження терміна «гаївка», що були поширені в українській народознавчій науці, ми прийшли до висновку, що в його основі лежить назва стародавнього праукраїнського весняного божества Гаїла (Гагіла), що уособлював дух оновлюваної природи. Цю версію вперше висунув відомий український учений-історик О.Партицький, споріднюючи назву цього божка з аналогічним староіндійським Голі уособленням весняного оновлення природи. Підставою для такого виснування є тексти західноподільських гаївок, у яких цей персонаж фігурує й до сьогодні («Гаїл, гаїлочка, гаїлова дочка устала ранесенько, вмилася білесенько»).
Крім основного терміна «гаївка», в деяких селах та містечках Західного Поділля трапляються ще й такі, як «ягілка», «гаїлка», «ягівка», «гагілка», «гагівка», «маївка». В деяких місцевостях північно-західної частини досліджуваного регіону домінують терміни «гагілка», «гагівка»; в центральній його частині пріоритет мають терміни «ягілка», «ягівка» та «гаїлка»; в південних «гаївка» та «маївка», хоча в молодіжному середовищі усталився основний термін «гаївка», який закріпився в свідомості людей через засоби масової інформації, а також через навчальну літературу.
Аналізуючи основний складовий компонент Великодня гаївковий обряд, ми дійшли до висновку, що в ньому присутні всі композиційні елементи, які загалом представляють велике і довготривале в часі музично-театральне дійство. Кожна його складова композиційно вмотивована і наповнена відповідною кількістю гаївок в означеній послідовності. Зокрема, пролог у гаївковому обряді включає складові, які готують саме обрядодійство, тобто є своєрідним його передпочатком. До нього входять підготовчі елементи до гаївкового обряду, зокрема збір учасників та підведення їх до першої ритуальної гаївки, що є своєрідним сигналом до початку гаївкового обряду. У більшості сіл та містечок Західного Поділля такими ритуальними гаївками, які давали «сигнал» для початку обрядового дійства, були «Кривий танець», «Шум», «Огірочки», «Розвивайся, дубе», «Дівчаточка-вороб’яточка», «Веселий нам день настав».
Після традиційної першої гаївки, яка творить зав’язку в композиції обряду, слідував найдавніший пласт гаївок, що базувався переважно на хвальних сюжетах і експонував розвиток самої дії. До них належать «Весно наша, весно», «Воротар», «Мости», «Жучок», «Коструб» та ін.
Продовжував дійство пласт гаївок із вегетативними сюжетами (до речі, вони є найпоширенішими в репертуарі західноподільських співачок). До них належать «Горошок», «Просо», «Мак», «Овес», «Грушечка» та ін. Група вегетативних гаївок у композиції обрядового дійства виконує переважно функцію наростання дії. Цю функцію в гаївковому обряді Західного Поділля завершує група любовних гаївок, яка є найбільшою у гаївковому масиві досліджуваного регіону, що виразно представляє два пласти: давніший та пізніший. Сюжети давнішого фольклорного пласту переважно фіксують елементи прадавніх шлюбних відносин (викрадання або викуп молодої), пізнішого в основному репрезентують вільний вибір супутників подружнього життя.
Кульмінаційними в гаївковому обряді є дві спеціальні гаївки-гри «Ми голубку уловили» та «Маю хустку вишивану», що ініціюють публічний вибір подружньої пари. Символічно цей вибір закріплює гаївка «Вию вінець», яка є розв’язкою в композиції гаївкового обряду.
Останнім часом у більшості сіл досліджуваного регіону сформувалася і построзв’язка, що базується на ряді гаївок патріотичного змісту.
У композиції гаївкового обряду можливі і рондальні елементи. Їхню функцію виконують гаївки «Ой що ж то ми’ за гаївка» або «Ой ти, старий діду», в яких висміюються ті дівчата, які з якихось причин не хочуть брати участі в гаївковому обряді, або парубки, що не хочуть женитися. Цю ж функцію можуть виконувати і парубочі ігри «Віл» чи «Вежа».
Гаївковий обряд Західного Поділля завжди завершувався спеціальною гаївкою-епілогом, яка «сигналізувала» про його завершення. Найчастіше в ряді сіл Західного Поділля він замикався «Кривим танцем», що символізував вічність та безкінечність життя, хоча окремі села мали свої (спеціально призначені для цього) гаївки. Зокрема, на Підволочищині він завершувався «Ленком» або «Горошком», на Бережанщині та Бучаччині відповідно «Огірочками» та «Травкою-муравкою», а на Підгаєччині гаївкою-новотвором «Наша мила гаївко» чи «Гаївка гаївкою».
Цікаві висловлювання про святкування Великодніх свят ми зафіксували від західноподільських дівчат. Вони стверджували, що великодні свята поглиблюють родичання, дають можливість глибше пізнати давні обряди та звичаї, зрозуміти ідею воскресіння Ісуса Христа. Тому ці свята посилюють у молоді почуття урочистості, радості, веселості, розуміння вегетаційних процесів у природі та в людській душі. Майже усі респондентки зазначають, що вони беруть активну участь у підготовці до свят: готують великодні страви, розписують писанки та готують крашанки і дряпанки, наводять порядок в оселях, на подвір’ях, у церквах, готують великодній кошик, а також відвідують церкву, що породжує в них душевне піднесення, збагачення, катарсис.
У переважній більшості сіл західноподільська молодь є активним учасником гаївкових обрядів, хоча знання їхнього репертуару звузилося до мінімуму (в цьому недостатню роль відіграють такі інститути, як сім’я, школа, позашкільні заклади, церква, засоби масової інформації). Молодь Західного Поділля бачить перспективу розвитку весняної обрядовості, але в модифікованих формах, наближених до сучасного суспільного життя.
Аналізуючи тексти гаївок Західного Поділля, ми дійшли висновку, що вони творять 4 тематичні блоки, які слідують один за одним, виходячи із ритуальної процесуальності зустрічі весни, її хвали, початку та наростання вегетативних процесів у природі, спеціального періоду залицяння до дівчат з метою одруження, жартування та загравання з ними. Все це складає в гаївках хвальну, вегетативну, любовну та жартівливу тематику.
Хвальна тематика у весняній обрядовості Західного Поділля належить до найдавнішого фольклорного пласта. Вона характеризується розвинутою символікою та образною системою, наявністю міфологічних персонажів (Весни, її дочки Паняночки, Золотого Яблучка, Дитяти тощо). Цій групі гаївок властиві дворядні рухові елементи, прості та сурядні структурні побудови.
Вегетативна тематика також представляє пласт гаївок давнішої фольклорної верстви, оскільки вони виконувалися в період сіяння-садження злакових та городніх культур. У прадавній період їхні тексти виконували магічну функцію, спрямовану на швидке зростання рослин на багатий урожай. Особливий акцент у цих гаївках припадав і на рухову магію, завдяки якій відбувалася ініціація як на оновлення та розвиток природи, так і на вирощення доброго урожаю.
Близько половини (48%) усього гаївкового масиву Західного Поділля складають сюжети любовної тематики. Це підтверджує думку Є.Анічкова, О.Потебні, М.Грушевського, Ф.Колесси, О.Білецького про те, що любовна тематика у весняній обрядовості є провідною. Адже навесні оновлюється не тільки природа, але й людські почуття, пов’язані із припливом любовних жадань, прагнень знайти собі пару, продовжити людський рід.
Жартівлива тематика, як і любовна, є важливою складовою обрядового дійства. Вона робить його життєрадісним, динамічним, експресивним. Такого змісту тематика притягує парубків до дівочого гурту, спонукає їх залицятися до дівчат, конструктивно впливає на розвиток самого обряду. Вона, очевидно, формувалася разом із любовною тематикою. Адже жарти та драстичні елементи впливають на зародження любовних почуттів, без них гаївковий обряд не міг би реалізуватися повною мірою.
Розглядаючи історію становлення та розвитку ритмічних форм гаївок Західного Поділля, ми маємо можливість визначити парадигматичне підпорядкування пізніших складових давнішим на основі вихідного ритмічного модусу, яким виявився нецезурований шестискладник. У системі гаївкової ритміки склалися чотири ієрархічні розгалуження генетичний, синонімічний, структуротворчий та типологічний, кожний з яких виконує як монопольну, так і підпорядковану функції. У цій ієрархії генетичний (похідний) рівень виконує автономну функцію, а синонімічний зв’язуючу в поєднанні чи при переході від однієї форми до іншої. Структуротворчий рівень виконує «нанизуючу» функцію в розширенні вихідних ритмічних форм, а в кінцевому результаті виокремлюється типологічний рівень, що творить системне ядро основних гаївкових ритмічних форм.
Таким чином, шестискладник, семискладник, восьмискладник та десятискладник серед ритмічних форм Західного Поділля представляють генетичний рівень, дев’ятискладник, одинадцятискладник та тринадцятискладник синонімічний, а дванадцятискладник та чотирнадцятискладник генетично-структуротворчий. Чисту форму структуротворчого рівня представляють у цьому ряді п’ятнадцятискладник та сімнадцятискладник, а подвійну форму структуротворення репрезентують шістнадцятискладник, вісімнадцятискладник, двадцятискладник та двадцятидвоскладник. У кінцевому результаті семискладник, восьмискладник, десятискладник та дванадцятискладник у гаївковому масиві досліджуваного регіону творять типологічний рівень.
Гаївкова пісенність Західного Поділля представлена двома групами народномузичних форм: астрофічними та строфічними. Найдавнішу (первісну) групу складають астрофічні форми. Вони належать до реліктових (охоплюють лише 2% усіх аналізованих нами гаївкових структур) і беруть свій початок з того історичного періоду, коли в мові почали формуватися синтагматичні ряди, різні за ритмічною будовою та смисловим наповненням. Серед аналізованого нами матеріалу астрофічні форми представлені діапазоном від п’яти ритмоінтонаційних рядів до двох; в такому порядку відбувається трансформація їх у строфічні форми. Сам процес астрофічного формотворення сконцентрований на зіставленні як простих періодичностей, так і паратаксичних зіставлень речень різної довжини, що творять єдине ціле: в одних випадках засобами синтаксичних «ком», а в інших синтаксичних «крапок». Функцію «ком» можуть виконувати інтонеми, які закінчуються ІІ, ІІІ, IV, V чи навіть VI ступенями.
З часом дворядний ритмоінтонаційний строфоїд трансформується в однорядкову форму, яка, завдяки семантичним, ритмоінтонаційним та синтаксичним проявам, набирає строфічних ознак, тобто з цього часу починає відбуватися типізація простої періодичності. Формування простої періодичності відповідає тій історичній епосі, в якій сформувався календарно-обрядовий фольклор (кінець палеоліту середина першого тисячоліття нової ери), що позначений переважно серіаційним типом мелодичного розгортання та прихованою класифікацією.
Наступний етап у формуванні гаївок Західного Поділля спричинений появою складносурядного речення, яке відрізняється від простого розімкнутою інтонемою. Складносурядне речення в гаївках Західного Поділля представлене двома формами: дворядковим і трирядковим паратаксисом. Якщо перша народнопісенна форма (вона є найбільш поширеною в гаївках Західного Поділля) охоплює 44,8% усіх представлених в гаївках форм, то друга зустрічається лише в 14,6%.
Ці форми є зручними як для втілення паратаксичного принципу в музиці, так і для її композиційних елементів, зокрема антифонарного співу.
Трирядковий паратаксис дав поштовх для формування в гаївках Західного Поділля елементів гіпотаксису. Ця формотворча структура в аналізованому жанрі зустрічається лише в поодиноких проявах (у семи пісенних варіантах) гаївкових парадигм пізнішої фольклорної верстви, що сформувалися під впливом гармонічного способу мислення.
Аналізуючи ладозвукорядні парадигми в гаївках Західного Поділля, ми зауважили, що вони творять чотири групи: оліготонічну, ангемітонічну, комбіновану та хроматизовану. Найпрезентабельнішою серед них є група оліготонічних ладозвукорядів. Вона представлена 88,1% усього аналізованого нами матеріалу.
Найпоширенішим серед них є іонійський пентахорд із широким спектром приставних як верхніх, так і нижніх звуків. Він є своєрідною «візитною карткою» весняного обрядового народнопісенного жанру, його типовим мелосним модусом. Як показали дослідження, іонійський пентахорд сформувався на другому етапі історичного розвитку суспільства (передусім у період осілого способу ведення господарства). Адже він переважно домінує у гаївках з аграрною тематикою, хоча присутній в усіх тематичних групах жанру.
Найдавнішим ладозвукорядом у західноподільському гаївковому масиві є іонійський трихорд із розгалуженою сіткою приставних звуків (це майже 20% від усіх аналізованих нами ладозвукорядних парадигм). У системі оліготонічних звукорядів він є вихідною джерельною базою для всіх наступних. У його основі лежить інтонаційний ряд, що переважно складається з однієї сегментної ланки, побудованої на розповідній модальності, яка варіаційно повторюється і майже не творить ознак респонзії.
Тетрахордна ладозвукорядна модель, що фігурує в 13,8% усієї досліджуваної нами кількості гаївок, є своєрідною «прохідною ланкою» між трихордною та пентахордною. Насамперед, вона є розширеною формою (маємо на увазі в звукорядному відношенні) трихордної системи. Адже її інтонаційне становлення та замикання переважно відбувається навколо ІІІ ступеня.
Ладозвукорядне поєднання гексахорд продукт пізнішого походження. Він в основному сформувався під впливом гармонічної музики і культивується більшою мірою у гаївках-новотворах. Цей ладозвукорядний модус охоплює лише 10% від усього досліджуваного нами гаївкового матеріалу.
Ангемітонічні ладозвукоряди в гаївках Західного Поділля представлені лише двома парадигмами: тритонікою (2 зразки) і тетратонікою (11 зразків), які в цілому представляють давнішу фольклорну верству. Це дає підстави твердити, що вони не є характерними для модусу мислення західноподільських реципієнтів.
Як показав аналіз, у Західному Поділлі в основному збереглися орнаментальні гаївкові ігри, тобто ті, в яких танковий принцип організації руху домінує над драматичним. В орнаментальних гаївках Західного Поділля представлені три основні типи танкового малюнка: кругові, ключові та дворядні.
Найбільш поширені у досліджуваному регіоні кругові гаївки (колові, кулкові, колесові, рондові); останнім часом саме вони превалюють майже у всіх гаївкових іграх. За формою орнаменту круговий тип гаївок має три різновиди: коло без дійових осіб у ньому, коло з дійовими особами в ньому та поза ним, коло-спіралька чи коло-черепашка.
Останнім часом у гаївках Західного Поділля найчастіше зустрічається руховий малюнок коло без дійових осіб у ньому. Воно знаменує весняне сонце, зокрема активізацію його тепла (коло рухається завжди зліва направо зі сходу на захід).
Орнаментальний малюнок коло з дійовими особами в ньому та поза ним у західноподільському гаївковому масиві зустрічається лише у 20% досліджуваного нами матеріалу. Він представлений як рухомим, так і нерухомим колами. Головний персонаж у ньому та поза ним, як правило, знаходиться у стоячій (рідше в сидячій) позі і жестами відтворює співаний текст. Найпрезентабельнішою в цьому різновиді є стародавня гаївка-містерія «Подоляночка», в якій закладена досить розмаїта символіка. Зокрема, коло дівчат символізує сонце, дівчина всередині весну-землю, яка спочатку спить, укутана морозами, а потім поступово воскресає.
Головні персонажі, які знаходяться в колі та поза ним, постійно змінюють своє положення, а в кінці гри в основному підскакують (ініціюють сонце-тепло). Отже, в цих діях закладена філософська міфологема безконечності руху космосу, сутності людського життя та його заперечення в нащадках.
Руховий елемент коло-черепашка символізує щасливе одруження, коли учасники зав’язують коло, і відвертає одруження з нелюбом, коли виходять із нього. Коло-спіралька ініціює ріст рослин, а в кінцевому результаті добрий урожай.
Ключові гаївки, як і кругові, також представлені трьома різновидами: підковою, вісімкою та кривулькою (змійкою).
Підковоподібні рухи в гаївках символізують рух сонця, зміни пір року, зміну дня і ночі, життя і смерть, а вісімковоподібні рухи безкінечність людського буття. Багатогранна циклічність природи закладена і в символі змійки (кривульки).
Дворядні гаївки, як і попередні, на терені Західного Поділля виступають у трьох різновидах: двошеренговому, мостовому та воротарному. Двошеренговий різновид танків символізує рух весняних явищ природи хмар, дощу, вітру, ріст злакових та городніх культур. У воротарних гаївках хореографічний малюнок є більш загадковим порівняно з попередніми. Він символізує «небесні ворота», через які, за віруваннями наших предків, приходила з неба на землю Весна, а також душі предків, тепло, урожай тощо. В мостових гаївках задекларований той «живий» місточок, по якому сходить з неба на землю Весна.
Усі вищезазначені характеристики весняної обрядовості Західного Поділля є складовою української традиційної культури загалом та її регіонального відгалуження зокрема.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамов И. Черниговские малороссы. Быт и песни населения Глуховского уезда (Этнографический очерк). СПб.: Типолитография В.О.Пастор, 1905. 41 с.
2. Авдеев А.Д. Маска (Опыт типологической классификации по этнографическим материалам) // Сборник МАЭ. МЛ.: Изд-во АН СССР, 1957. Т. XVІІ. С. 232-305.
3. Акты, относящеися к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею. Т. 1.: 1361-1598. СПб.: В тип. Э.Праца, 1863. 301, 15 с.
4. Аничков Е.В. Весенняя обрядовая песня на западе и у славян. Часть 1. От обряда к песни // Сборник отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук. СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1903. Т. 74. С. 1-392.
5. Аничков Е.В. Весенняя обрядовая песня на западе и у славян. Часть 2. От песни к поэзии // Сборник Отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук. СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1905. Т. 78. С. 1-380.
6. Аничков Е.В. Язычество и древняя Русь. СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1914. 386 с.
7. Артюх Л. Село Товстеньке вчора й сьогодні // Народна творчість та етнографія. 1993. № 2. С. 73-77.
8. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, учрежденною при Киевском военном Подольськом и Волынском генерал-губернаторстве. Ч. 1. Т. 11. Акты относящиеся к истории Львовского ставропигийского братства (1599-1702), 1904. 158, 772 с.
9. Асафьев Б. Музыкальная форма как процес. Книги первая и вторая. Изд. 2. Л.: Музыка, 1971. 375 с.
10. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. М.: Изд-во К.Солдатенкова, 1865. Т. 1. 800 с.
11. Банин А.А. Трудовые артельные песни и припевки. М.: Сов. композитор, 1971. 223 с. с карт. и нот.
12. Белорусские народные песни с относящимися к ним обрядами, обычаями и суевериями. Сборник П.В.Шейна СПб: Тип. Майнова, 1874. 556 с.
13. Быт подолян. Издание К.Шейковского. Т. 1. Вып. 1. Киев: В тип. И. и А.Давиденко, 1860. 71 с.
14. Білецький Л. Історія української літератури в двох томах. Том перший. Народна поезія. Авгсбург, 1947. 328 с.
15. Боплан Гійом Левасер де. Опис України (Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І.Кравця. Львів: Каменяр, 1990. С. 17-114.
16. Бор±вичь М. Живот и обичаjи народни у Лесковачкоj Морави. Београд: Изд. Акад. наука, 1958. 724 с., з ил.
17. Боярська І. Великдень на Збаражчині // Збаражчина. Збірник статей, матеріалів і споминів /Редактор проф., д-р В.Жила. Нью-ЙоркПарижСиднейТоронто: Друк. «Київ», 1980. Т. ХХХ. УА. С. 412-416.
18. Браник Иван. Народные обряды у славян. Львов: Из тип. Ставропигійского института во Львове, 1875. 58 с.
19. Брилинський Т. Музична культура села Пуків: Дипломна робота. Львів: Машинопис, 1993. (Рукопис). 64 с.
20. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. СПб., 1891. Т. 5. Кн. 2. 940 с.
21. Бунак В.В. Речь и интелект, стадии их развития в антропогенезе // Ископаемые гоминиды и происхождение человека /Ред. Колегія В.В. Бунак и др. М., 1966. С. 497-505.