ВИБРАНІ ОСМОГЛАСНІ ЖАНРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОНОДІЇ : ИЗБРАННЫЕ Осмогласные ЖАНРЫ УКРАИНСКОГО монодействия

Краткое описание

ЛЬВІВСЬКА ДЕРЖАВНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ
ім. МИКОЛИ ЛИСЕНКА

На правах рукопису

СИРОТИНСЬКА Наталія Ігорівна

УДК 783.2 (09) (477)

ВИБРАНІ ОСМОГЛАСНІ ЖАНРИ
УКРАЇНСЬКОЇ МОНОДІЇ

17.00.03 - музичне мистецтво

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата мистецтвознавства

Науковий керівник
доктор мистецтвознавства,
професор Ясіновський Юрій Павлович

Львів - 2004

ЗМІСТ

ЗМІСТ..................................................................................................2
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ І УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ..............................4
ВСТУП.................................................................................................6
РОЗДІЛ 1
ВІЗАНТІЙСЬКА САКРАЛЬНА МОНОДІЯ, ЇЇ ЛІТУРГІЙНЕ ТА МУЗИЧНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ........................................19
1.1. Система теологічних антиномій візантійського богослужіння.......................................................................................20
1.2. Візантійська естетика й християнська екзе∂етика у формуванні невменної нотації.................................................................................34
1.3. Історичний розвиток іхосів-гласів Східної Церкви................................................................................................45
РОЗДІЛ 2
ОКТОЇХ І ЙОГО ЖАНРИ В САКРАЛЬНІЙ МОНОДІЇ ТА ЇХ МІСЦЕ В УКРАЇНСЬКОМУ ІРМОЛОЇ................................................................64
2.1. Репертуар і структура візантійського Октоїха та його слов’яно-руська рецепція....................................................................................66
2.2. Осмогласні жанри у ненотованих богослужебних збірниках............................................................................................78
2.3. Нотолінійний Ірмолой і місце у ньому осмогласних циклів.................................................................................................97
РОЗДІЛ 3
ЛІТУРГІЙНО-БОГОСЛОВСЬКІ ТА МУЗИЧНІ ЧИННИКИ ОСМОГЛАСНИХ ВОСКРЕСНИХ ЖАНРІВ.......................................111
3.1. Богословські та мелодико-інтонаційні аспекти в організації композиційної єдності догматиків......................................................113
3.2. Особливості жанру степенних-антифонів у контексті осмогласся.........................................................................................134
3.3. Репертуар воскресних ірмосів (на матеріалі комп'ютерної бази Ірмос) та їх літургійно-богословська сутність................................................149
ВИСНОВКИ......................................................................................166
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..............................................170
ДОДАТКИ........................................................................................183

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ І УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

Сховища

ДБР — Державна Бібліотека Росії (Москва).
ДІМ — Державний історичний музей (Москва).
ІРЛІ — Історичний музей (Дніпропетровсько, Чернігів)
ЛНБ — Львівська Наукова бібліотека ім. Стефаника НАН України.
КУЛ — Католицький університет у Любліні (Польща).
МІР — Музей історії релігії (Санкт-Петербург).
МІФ — Музей Івана Федорова (при Львівській картинній ∂алереї)
НБУ — Наукова бібліотека університету (Львів).
РДАДА — Російський Державний архів давних актів (Москва).
РДІА — Російський Державний історичний архів (Санкт-Петербург).
РНБ — Російська Національна бібліотека (Санкт-Петербург).
ЦДІА — Центральний Державний історичний архів (Київ, Львів).
ЦНБ — Центральна Наукова бібліотека ім. Вернадського НАН України (Київ).

Фонди

БА — ф. Богословської Академії ЛНБ.
Колоб. — зб. М. Колобова (БАН Росії)
Лукаш. — зб. І. Лукашевича ДБР.
МВ — ф. Центрального Василіянського архіву і бібліотеки у Львові (ЛНБ).
Муз. — Музейна зб. (ДБР).
НД — ф. Бібліотеки Народного Дому у Львові (ЛНБ).
НТШ — ф. Бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (ЛНБ).
ОН — Окремих надходжень (ЛНБ).
Перетц — зб. В. Перетца (ІРЛІ).
Петр. — зб. А. Петрушевича (ЛНБ).
По∂. — зб. М. По∂одіна (РНБ).
Разум. — зб. Д. Разумовського (ДБР).
Рук. — зб. Рукописів (ЛІМ та ін. сховища).
Рук. і ст. — зб. Рукописів і стародруків (ЦДІА).
Син. п. — зб. Синодальна півча (Синодального училища церковного співу в Москві, ДІМ).
Солов. — зб. Соловецького монастиря (РНБ).

ВСТУП

Українська рецепція візантійської спадщини є своєрідним феноменом у світовому сакральному мистецтві. Протягом віків в українській монодії виробився національний співочий фонд, який увібрав в себе різнобарвні співочі потоки як греко-візантійської спадщини, елементи дохристиянського слов’яно-руського культового співу, так і народнопісенні інтонації власне Русі-України, а запровадження наприкінці XVI ст. лінійної нотації забезпечило надійне передання для нашого сучасника тисячолітньої півчої традиції. Сама ідея християнства як носія цілісного культурного феномену стала поштовхом до своєрідної культурної революції в Русі-Україні, пов’язаної з цілим комплексом структурних елементів, таких як запровадження писемності, іконопису, архітектури та церковного співу, що забезпечило повноцінне функціонування української держави.
Визначною рисою сакральної монодії стало формування оптимальної організації гимнографічних текстів на музичному рівні і таким феноменом ще у Візантії стала система іхосів-гласів. Вона відома також у Західній Європі (система модусів) і на слов’яно-руських землях у вигляді гласів. Русь-Україна, запозичивши церковний спів з Візантії, прямо чи через посередництво болгар, досить швидко опанувала цю осмогласну систему згідно своєї музичної ментальності, але при цьому, здається втратила основні елементи, які визначали основи візантійського осмогласся. Понад 150-літня історія вивчення слов’яно-руського церковного співу поки що не дала ∂рунтовної відповіді про сутність адаптованої системи осмогласся.
Тож актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена потребою подальшого дослідження осмогласного монодійного репертуару як найвищого рівня музичної організації і, водночас, віднайдення нових шляхів осмислення його сутності. Актуальним є також відновлення цілісного підходу до розуміння цього явища, яким є передусім церковна монодія, оскільки музикознавство, зокрема в Україні, переважно зосереджувало свою увагу на суто музичних якостях цієї культури, забуваючи при цьому, що вона мала певні чіткі богословсько-літургійні функції і зміст.
Звернувшись до базово-практичних передумов наукового дослідження виявляємо напрямки музикознавчого аналізу та осмислення гласової системи богослужебного співу. З одного боку жанри церковної музики розглядаються як літургійні ланки богослужіння з відповідною акцентуацією уваги, передовсім, текстології піснеспівів, а з іншого — до уваги береться також музично-теоретичний аспект. Такий підхід, на думку Олександра Шмемана [147, с. 30], втрачає «літургійний коефіцієнт» кожного елементу, що відповідає його повному значенню в богослужінні. На цій основі виразно вимальовується дуалістична природа сакрального півчого мистецтва, яке відповідно формує цілий комплекс питань. Одним із першим таку проблематику церковного співу виділив відомий російський дослідник Іван ¢арднер [35], який зазначив, що дисципліна літургічного музикознавства є тим явищем, яке німці називають Grenzwissenschaft ("погранична наука"), що синтезує й використовує методи й матеріал суміжних наукових дисциплін, використовуючи їх методологію. Тож розглядаючи співочу богослужебну культуру, необхідно враховувати такі різні аспекти як богословські та літургічні, історичні та загальномистецькі, філологічні, лін∂вістичні та власне музикознавчі.
Сучасний російський дослідник Володимир Мартинов [85, c. 109] пояснюючи синкретичний зміст та шляхи становлення богослужебної півчої системи, опирається на історичні передумови її формування, виділяючи наступні етапи та відповідні рівні впливу на свідомість людини:
- магічний (магічний екстаз);
- містичний (містичне осяяння);
- етичний (етичне вдосконалення);
- естетичний (естетична насолода).
Кожен з цих етапів розглядається як послідовна організація музичних явищ, взаємодія яких органічно поєднується у структурі богослужебного співу, доповнюючись християнським вченням, що й визначає призначення та кінцеву спрямованість сакрального мистецтва — ангельське служіння на землі та духовне воскресіння людини. Тож дослідження сакрального співу повинно враховувати його генетично-історичну структуру та відповідні внутрішні рівні динамічної взаємодії зазначених факторів з накладанням основ християнського віровчення.
У результаті переконуємось, що тільки комплексний підхід дозволяє з різних боків охопити досліджуваний матеріал, визначити його місце у системі християнської культури та, врешті, зрозуміти і пояснити його. Проведенню відповідного комплексного дослідження сприяє створення наприкінці XVI ст. в Україні богослужебних нотолінійних збірників — Ірмологіонів, що полегшує провадження різностороннього аналізу осмогласних жанрів української сакральної монодії.
Отже, актуальність даної теми зумовлена наступними чинниками:
— практичною потребою сучасного суспільства у розробці методологічної бази дослідження сакральної монодії, спрямованої на зближення духовних традицій сакральної гимнографії та музикознавчої науки;
— необхідністю глибокого дослідження історії формування та функціонування в обряді природи сакральної монодії з метою вироблення відповідної методологічної бази для подальшого дослідження церковної музики як Східної так і Західної традицій.
Сутність проблематики зумовлює основні напрямки нашого дисертаційного дослідження:

— опрацювання літургійно-богословських та історичних проблем сакральної монодії як одного з важливих розділів мистецтвознавства і привнесення у музикознавчий обіг категорій і понять літургійного богослов’я;
— на прикладі дослідження вибраних осмогласних жанрів української сакральної монодії впровадження у практику нового методу аналізу сакральної монодії.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі музичної україністики Львівської державної музичної академії ім. М. В. Лисенка у відповідності з планом науково-дослідницької роботи кафедри та ВНЗ № 4 "Розвиток церковної музики від найдавніших часів до середини ХХ ст.: сакральна музика Сходу і Заходу до Барокко, Галицька музика ХІХ - поч. ХХ ст.", а також у науковій співпраці з Інститутом Літургіки Львівської Богословської Академії, Інститутом українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та Музикознавчою комісією Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.

Метою дисертаційного дослідження є виявлення зв’язку мелодики жанрів Октоїха з головними засадами візантійської естетики і богословії та визначення характеру і типу таких співвідношень. При цьому намагаємося встановити вихідну базову основу для визначення напрямків розвитку української гимнографії періоду XI - XVII ст. У цьому відношенні українські нотолінійні Ірмологіони репрезентують унікальний матеріал, записаний читабельною п’ятилінійною нотацією, тож вперше дослідження церковної монодії можливе на нотолінійних зразках національної гимнографії.

Відповідно до цього, вибудовується ряд пошукових завдань:
- виявлення богословсько-літургічних засад християнського обряду у відповідності до гласових музичних характеристик;
- розгляд ∂енези та шляхів формування візантійського осмогласся;
- визначення системи організації осмогласних жанрів в українських літургійних збірниках;
- встановлення місця осмогласних циклів у структурі нотолінійних Ірмологіонів;
- аналіз мелодико-інтонаційної основи провідних осмогласних жанрів: догматиків, степенних-антифонів, воскресних ірмосів.
Об'єкт дослідження — репертуар осмогласних жанрів української церковної монодії.
Предмет дослідження — вибрані осмогласні жанри української монодії кінця XVI - початку XVII ст.
Джерельною базою дослідження є рукописні та стародруковані нотолінійні Ірмологіони. Опрацьовано біля 50 рукописів різного територіального і часового походження, що дає змогу отримати надійні наукові результати. До аналізу залучено також ненотовані Октоїхи, зокрема, дерманський 1604 р. Для розширення кола досліджуваного матеріалу використано також каталоги рукописних і стародрукованих книг: Сводный каталог славяно-русских рукописных книг XI-XIII ст. [116], Каталог українських стародруків Якима Запаска та Ярослава Ісаєвича [56], Каталог українських та білоруських нотолінійних Ірмологіонів Юрія Ясіновського [152], а також комп’ютерну базу даних Ірмос ”Репертуар української та білоруської сакральної монодії” (http://www.il.ichistory.org).
Методологічна база. Музикознавство зосереджувало свою увагу переважно на суто музичних якостях сакральної монодії, тоді як ця традиція мала насамперед літургійні функції. Ще з античних часів звуковисотні ряди тісно поєднувалися з духовно-етичним вченням та космологічним розумінням музики, як наприклад, гармонія сфер піфагорейців чи близькосхідна культура мугамату, і ця тенденція згодом проявилося у такій структурі середньовічної музики як musica mundana, musica humana та musica instrumentalis.
Осмогласна система, яка у візантійській Церкві базувалася на богословському зв’язку трансцедентного і земного, на динамічному світовідчутті (внутрішній рух поспівок) і на рівні структурної організації (звуковисотні співвідношення гласів і їх ладотональної будови), потрапивши на українські землі, була знівельована і залишилася лише як числова нумерація. І справді, довготривала історія вивчення слов’яно-руського церковного співу поки що не дала ∂рунтовної відповіді щодо сутності осмогласся.
Попередня практика вивчення монодійного матеріалу накопичила багато позитивних форм і методів дослідження. З одного боку система гласів-іхосів розглядалася у зв’язку з певними мелодичними формулами і каденціями, а з іншого боку — з поняттями звуковисотної системи, включаючи ладотональні гласові співвідношення. До першої групи можна віднести Димитрія Разумовського [111, 112], Мирослава Антоновича [9, 10], Карстена Тільярда [182], Олівера Странка [180], Е∂она Веллеса [185, 186], Мілоша Веліміровича [183, 184], Євгена ¢ерцмана [40, 41, 42]. Інші науковці пов'язували тлумачення гласу з поняттями звуковисотної системи, хоча також не відкидали значення мелодичних формул. До прикладу, такі дослідники як Федор Одоєвський, Юрій Арнольд [14], Іван Вознесенський [28, 31, 32] проводили паралелі з античними ладами, розглядаючи кожен з восьми гласів як звукоряд того чи іншого античного ладу.
Існував ще один метод дослідження осмогласся, який базувався на трактуванні осмогласся як сукупність поспівкової структури та певної звуковисотної організації гласів: Василій Металлов [92, 93], Антонін Преображенський [108], Сергій Скребков [125], Максим Бражніков [18, 19], Іван ¢арднер [35, 36], Галина Алєксєєва [5, 6].
Цілком новим є також відкриття Олександри Цалай-Якименко [140,141], яка на матеріалі української монодії науково об∂рунтувала часомірну метрику піснеспівів, той внутрішній організуючий пульс, що прокладає новий шлях до глибшого розуміння феномену осмогласся як на українському матеріалі, так, можливо, і на візантійському та слов’янському.
Враховуючи богословсько-літургійний аспект дослідження використовуємо також праці Петра Крип'якевича [71], Михайла Скабаллановича [122,123], Ніколая Успенського [132, 133], Олександра Шмемана [147], о. Кипріана Керна [62], Крістіана Ганніка [33, 162], Василя Лаби [73].
Ймовірно, що основні причини відсутності виразного тлумачення гласовості в Україні-Русі криються у тому, що невменна греко-візантійська чи знаменно-кулизм’яна системи нотації не дають можливості точно відчитати мелодичний матеріал, оскільки за допомогою знакової системи фіксують певні поспівки, минаючи цілісну систему звуковисотних координат. Візантійська теорія, наприклад, зводиться швидше до тлумачення музично-теоретичних трактатів, аніж розуміння цілісної системи. Та лінійний запис нотного тексту, який вперше у візантійському культурному просторі з’явився в українській Церкві, дає можливість дослідити це питання докладніше. Вперше таку спробу здійснив Мирослав Антонович, який, порівнюючи греко-візантійські та української осмогласні цикли, знайшов у нашій практиці те, про що пишуть теоретичні візантійські трактати — поступеневий підйом гласів і їх взаємозв’язок з тетрахордовою структурою античних звукорядів [8, 9]. Зазначимо, що поступенева характеристика гласів, акцентуюча висотне положення кожної гласової ланки у повному циклі, виявляє спорідненість з наступними висновками Галини Алєксєєвої щодо основ функціонування поспівок на різних рівнях форми знаменних піснеспівів Октоїха. Аналіз дозволив дослідниці виявити закріплення за певними мелодичними архетипами відповідних висотних рівнів [4]. При цьому звуковисотність основних каденційних архетипів відрізняється стабільністю на всіх рівнях форми впродовж тривалого періоду історії знаменного розспіву і пов’язана, на її думку з домінуючими тонами гласів, тож співвідношення висотних рівнів поспівок з системою взаємодії у формі спрямовує до відповідної ладової організації гласу. Тож виходячи із гласових вказівок і володіння висотними рівнями кадансових поспівок актуальним є встановлення звуковисотних характеристик кадансових ділянок форми, а далі і повного піснеспіву.
Питання звуковисотності окремих кулизм’яних поспівок розглядається також Дмитром Шабаліним [144] та Сергієм Фроловим [137]. На прикладі статистичного аналізу використання окремих мелодичних формул за гласами виявлено певні закономірності. Звуковисотний рівень єрархічного ряду окремих поспівок переміщається по ступенях обиходного звукоряду при переході від одного гласу до іншого, у зв’язку з чим незмінною залишається мелодико-інтонаційна форма поспівки, але міняється їх звуковисотне розміщення. Таким чином поспівки формують певний звукоряд, що у свою чергу відображає строка — центральний елемент піснеспіву. Отже є логічним наступний висновок щодо структурної основи осмогласся, якою є система висотних співвідношень строк, що у свою чергу відіграє особливу роль у регулюванні зв’язків як в межах кожного гласу, так і гласів поміж собою в межах повного осмогласного циклу. Д. Шабалін відзначає, що навіть у наш час деякі добре знаючі знаменний напів старообрядці розрізняють гласи не тільки за поспівками, але й за висотними рівнями, при цьому 6 глас вважається найнижчим, а 3 найвищим: за таким же методом розглядали висоту гласів в Росії редактори синодальних видань церковної монодії [144, с. 72].
Тож виділивши особливу значимість у практиці осмогласся звуковисотності, постає наступне питання — як пояснити стабільність саме тих чи інших звуковисотних параметрів гласів і з чим пов’язано відповідність певного гласу певній висоті. Припускаємо, що повні відповіді на ці запитання криються не лише в музично-теоретичному аспекті, але в глибшому трактуванні проблематики. Звідси вимальовується літургійно-богословська проблема, тому осмислюємо богословію осмогласної системи на прикладі осмогласних жанрів української сакральної монодії та їх візантійському архетипі.
Видається дивним, що, ввібравши весь комплекс східного богослужіння — систему жанрів і літургійних книг, філософсько-онтологічну сутність християнства — українською церковною монодією була зі∂норована фундаментальна основа візантійського церковного співу — внутрішня літургійно-богословська сутність системи осмогласся. Наше дослідження переконує, що така залежність зберігалася, але її можна відчути і дослідити лише за допомогою лінійного запису. Безперечно, втрати були, але в своїй основі можемо стверджувати, що українська система цілісної організації мелодичних структур не є кардинально відмінною від свого візантійського прообразу.
Запозичена осмогласна система містила не лише мелодичні характеристики гласів, але й відповідала глибокому богословсько-філософського змісту, що аж ніяк не могло зникнути в літургійній практиці і якби за кожним гласом-іхосом не стояли чинники сакрального порядку, то цей спів не був би церковним. Тож наш музикознавчий аналіз базується на поєднанні як власне музичного аспекту, так і духовно-богословського, що й творить цілісну систему сакральної монодії.
Здійснення аналітичних спостережень відбувається на основі однієї із малодосліджених сторінок української церковної музики, якими є осмогласні жанри Октоїха богослужебного збірника, одного з перших перекладених слов’янською мовою св. Кирилом і Методієм. Матеріали опрацювання типології рукописів за Каталогом Юрія Ясіновського Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої [152] переконують, що велика увага приділялася саме воскресному репертуару, що й зумовило вибір певних осмогласних жанрів: догматиків, степенних-антифонів та ірмосів воскресних канонів. Тексти цих жанрів відповідають добовому літургійному колу, проте фактор повторності осмогласних циклів практично поєднує всі три літургійні рівні — добового, тижневого та річного кіл. Таким чином загальна структура літургійного року на думку Володимира Мартинова [87, с. 69] відповідає гігантській голограмі, у якій кожна його частина містить в собі ціле. Принцип голограми дозволяє кожній мелодичній формі, що знаходиться в єдиному мелодичному потоці, відображати в своїй структурі цілісну структуру цілісного потоку богослужіння.
Тож на прикладі вибраних осмогласних жанрів можна виявити загальні матричні форми, які визначають особливості української монодичної традиції. Відповідно формулюється проблематика опрацювання джерельних матеріалів, пов'язаних з наступною проблематикою: богословські та естетичні основи формування літургійного співу, часові і просторові співвідношення структури богослужінь, ∂енеза системи візантійських гласів-іхосів, структура Октоїха, а також широке коло питань стосовно засвоєння східного обряду Київською державою: типологія богослужбових книг, місце в них осмогласних циклів, адаптація осмогласся як системи організації піснеспівів у богослужбовій практиці.
Центральним завданням нашої роботи є дослідження зв’язку мелодики вибраних жанрів Октоїха та головних положень візантійської естетики і богословії стосовно визначення характеру і типу таких співвідношень. При цьому важливо встановити вихідну базову основу для визначення суті адаптаційнх процесів та окреслення напрямків розвитку української гимнографії періоду XIІ - XVII ст. Проте тільки у порівнянні з візантійським архетипом можна зробити переконливі висновки щодо сутності української осмогласної системи. При цьому важливо також враховувати культурні зв'язки з Заходом, про що писали такі авторитетні вчені як Френсіс Дворнік [49], Іван ¢арднер [35], Ігор Шевченко [145], Ніна Герасимова-Персидська [37, 38] та ін.

Методика дослідження. Розв’язання поставлених завдань визначає використання комплексного методу дослідження, до якого входять: літургійно-богословський, герменевтично-текстологічний, статистично- порівняльний, музично-аналітичний, метод критичного осмислення літератури, метод комп’ютерного пошуку.
Саме такий системний підхід забезпечує ∂рунтовність осмислення широкого кола питань: богословсько-літургійних засад формування церковного співу, часових і просторових співвідношень структури богослужінь, ∂енези осмогласся, еволюції структури Октоїха, а також проблематики трансформації східного обряду у богослужебній практиці України-Русі.

Наукова новизна дослідження. На великому джерельному матеріалі та з використанням комп’ютерного аналізу та сучаснихнаукових технологій вперше в українському музикознавстві:
- поєднується богословсько-літургічний та мелодико-інтонаційний методи аналізу осмогласних піснеспівів;
- форми осмогласся розглядаються у контексті структурних взаємозв'язків візантійської та латинської систем;
- визначення суті адаптаційних процесів осмогласся розглянуто на основі христянської богословії.
- використовуються засоби новітніх наукових технологій на основі комп’ютерної бази даних Ірмос”.
Відповідно до мети й завдань дисертації на захист виносяться такі положення:
1. Система осмогласся та жанри Октоїха є важливим джерелом для вивчення власне музичного феномену візантійської церковної монодії в її українській рецепції.
2. Омогласні цикли є особливою ланкою української гимнографії, що репрезентує цілісність композиційних структур на богословському та мелодичному рівнях.
3. Гласовий тиждень (седмиця) є вихідною структурною одиницею, що на основі категорії висоти демонструє цілісність драматургії літургійно-богословського та музичного рівнів, що визначаює феномен української церковної монодії.
Теоретичне й практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає, передусім, у створенні нового напрямку, який передбачає комплексне дослідження літургійного співу, як музичного і богословського феномену. Це дає можливість оцінювати організацію богослужбового співу на цілісних композиційних рівнях — від окремих жанрів до служб добового циклу, тижневого циклу та окремих празників річного кола.
Використання в дослідженні комп’ютерної бази даних Ірмос” репрезентує нові можливості і методи наукового пошуку.
Опрацьовані матеріали об’єкту дослідження можуть бути використані у подальших дослідженнях церковної монодії візантійського, латинського та слов'янського християнського ареалу; у навчальних курсах з історії української музики, в джерелознавчих дисциплінах, а також у богословських та літургічних студіях.
Апробація роботи. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри музичної україністики Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка. Основні положення дисертаційного дослідження були винесені на Всеукраїнські та міжнародні наукові конференції: «Богородиця і українська культура» (Львів, 1995), «Мистецтво молодих» (Львів, 2001, 2002), «Сакральна монодія монастирів» (Львів, 2001), «Київ і київська спадщина в історії церковної музики» (Львів, 2003), «Міжнародний славістичний колоквіум» (Львів, 2001, 2002, 2003), «Теорія і історія монодії» (Відень 2002, 2004), «Історія релігій в Україні» (Львів, 2004), «XV наукова сесія Наукового Товариства ім. Шевченка» (Львів, 2004), «Старовинна музика: сучасний погляд» (Київ, 2004)
Публікації. Викладення основного змісту дисертації здійснено в 5-ти опублікованих працях. Перелік складають: 4 наукові статті у збірниках та тези доповідей.
Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, висновків, додатків та списку використаної літератури.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

У процесі нашого дисертаційного дослідження проведено комплекс аналітичних і літургійно-богословських спостережень, спрямованих на виявлення основних організаційних елементів структури осмогласних жанрів української сакральної монодії. У наукових пошуках, зумовлених потребою віднайдення нових шляхів осмислення сутності осмогласся, застосовано системний метод дослідження, який базується на основі трактування церковного співу як музичного і літургійно-богословського феномену. Це дало можливість оцінювати організацію богослужебного співу у єдності літургійно-богословського і музичного рівнів.
Науковий аналіз проводився із урахуванням особливостей адаптаційних процесів осмогласної системи в Русі-Україні. Взято до уваги такі основні аспекти сакрального мистецтва Східної Церкви як систему теологічних антиномій візантійської християнської богословії та сакрального мистецтва, розглянуто архаїчні зразки давньої півчої системи, фіксованої знаковою нотацією, викладено основні принципи трактування осмогласся як мелодичної організації піснеспівів у різні періоди, включно із латинською моделлю модусів.
Прийняття християнства започаткувало в Русі-Україні не лише адаптаційні процеси засвоєння повного комплексу християнського обряду (богослужебні збірники, церковний спів), але й визначило процеси формування нового варіанту східноєвропейського світогляду. Під час дослідження зроблено висновок, що складні процеси розширення осмогласного ареалу як на Схід так і на Захід хоч і не порушили головних засад системи, але змінили її у відповідності до нових умов функціонування.
Однією з багатьох визначальних характеристик осмогласся стала ідея висотності як спільної літургійно-богословської та музично-теоретичної категорії. Ця риса проявилася на таких рівнях як антиномічний комплекс візантійського сакрального мистецтва: співставлення історико-часового, просторово-космологічного та філософсько-онтологічного модусів, образному втіленні Старо- і Новозавітнього паралелізму, бінарності християнської поетики, і, врешті, у внутрішній будові осмогласся протиставлення і взаємозв’язку 4-х автентичних і 4-х плагальних гласів.
Система осмогласся сакральної монодії як метод організації літургійних текстів стала феноменом ще у Візантії (VIII ст.), і відтоді поширилась у Західній Європі, а згодом і в слов’яно-руських землях. Водночас із узаконенням осмогласної системи, створюється новий богослужебний збірник — Октоїх, структура якого базується на синтезі осмогласся та тижневого (седмичного) літургійного кола. Це свідчило про пов'язаність музичної організації осмогласних жанрів та літургійно-богословської структури богослужіння, що підтвердилося дослідженням вибраних осмогласних жанрів української сакральної монодії.
Вибудовуючи логічну схему поступового виділення для аналізу окремих осмогласних жанрів національної гимнографії, ми розглянули процеси розвитку типології богослужебного збірника Октоїха, враховуючи візантійський та слов’янський варіанти цієї книги. Поступові суттєві зміни у структуруванні співочого репертуару і привели до створення єдиного типу українського нотованого збірника Ірмологіона. З часом закріплення окремих осмогласних жанрів у цьому збірнику поступово визначило утвердження саме гласового структурного типу цієї півчої богослужебної книги в Україні в XVII ст.
Ознайомлення із осмогласними жанрами піснеспівів воскресної служби та будніх днів одного із перших національних стародруків — дерманського Октоїха 1604 р. виявило яскраве розмежування воскресного та буденного богослужінь і така тенденція стала визначальною у формуванні національного типу півчого збірника — Ірмологіона. На цій основі для дослідження відібрано наступні воскресні осмогласні жанри: догматики, степенні-антифони та ірмоси воскресного канону. Комплексний аналіз цих жанрів виявив зв'язок із структурною будовою візантійської та латинської осмогласних систем на рівні літургійно-богословських та звуковисотних характеристик повних осмогласних циклів, а також засвідчив формування в українській монодійній практиці нового типу внутрігласових співвідношень. Це визначається, насамперед, за звуковисотними рівнями кожного гласу у повному циклі, а також підтверджується засобами комп'ютерних технологій бази даних Ірмос, за допомогою яких на численному матеріалі зафіксовано дивовижну стабільність мелодики осмогласних жанрів та їх звуковисотних параметрів.
Спостереження за гласовістю на основі матеріалів комп'ютерної бази даних Ірмос зафіксували певну систему використання осмогласся, яка характеризує церковний глас не лише як музичну категорію, але свідчить про його глибші систематизуючі функції у богослужінні. Попередній аналіз виявив виразну сутність синкретичного літургійно-музичного дійства як цілісного багаторівневого днамічного організму спрямовуючого до кульмінації теозису, або обоження людини і саме категорія висоти цементує глибинний рівень взаємозв’язку богословії та сакрального мистецтва.
Загальним висновком нашого дисертаційного дослідження є ствердження унікальності української монодичної традиції, про що свідчить осягнення синтезу драматургії літургійно-богословського та музичного рівнів. Це визначає феномен української церковної монодії та визначає перспективність такої методики дослідження у подальшому опрацюванні національної духовної спадщини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Поэтика ранневизантийской литературы. — Москва: Coda, 1997. — 184 с.
2. Аверинцев С. Предварительные заметки к изучению средневековой эстетики // Древнерусское искусство. Зарубежные связи: Сб. ст. — Москва: Наука, 1975. — С. 371-398.
3. Акопян Л. Осмогласся як ідея (на прикладі середньовічної вірменської гімнодії) // Православна монодія, її богословська, літургічна та естетична сутність: Науковий вісник НМАУ ім. М. Лисенка. — Київ: друкарня спеціалізованих журналів НАН України, 2001. — С. 95-102.
4. Алексеева Г. Древнерусское певческое искусство (музыкальная организация знаменного роспева). — Владивосток: Изд-во Дальневосточного университета, 1983. — 172 с.
5. Алексеева Г. Проблемы адаптации церковного пения на Руси. — Владивосток: Дальнаука, 1996. — 380 с.
6. Алексеева Г. Свидетельства певческих рукописей ХІІ в. о взаимодействии византийской и древнерусской культур // Гимнология: Материалы Международной конференции. — Москва: Композитор, 2000. — Т. 1. — С. 162-171.
7. Андриадзе М. Особенности песнопений всенощного бдения в Грузии // Гимнология: Церковное пение в историко-литургическом контексте — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 3. — С. 21-30.с.
8. Андріадзе М. Монодійна ∂енеза. Глас як канонічна основа багатоголосих піснеспівів Грузинської Православної Церкви // Православна монодія, її богословська, літургічна та естетична сутність: Науковий вісник НМАУ ім. М. Лисенка. — Київ: друкарня спеціалізованих журналів НАН України, 2001. — С. 116-125.
9. Антонович М. Літургійна музика візантійсько-слов'янського обряду // Musica sacra: Збірник статей з історії української церковної музики. — Львів: Інститут українознавства, 1997. — С. 14-21.
10. Антонович М. Українські ірмоси з погляду візантійської теорії музики // Musica sacra: Збірник статей з історії української церковної музики. — Львів: Інститут українознавства, 1997. — С. 39-56.
11. Аревшатян А. Армянские средневековые "толкования на гласы" // Гимнология: Материалы Международной конференции. — Москва: Композитор, 2000. — Вып. 1 — С. 510-516.
12. Аревшатян А. Вірменські середньовічні «Тлумачення на гласи» та їх паралелі у Близькосхідних музично-естетичних трактатах // Православна монодія, її богословська, літургічна та естетична сутність: Науковий вісник НМАУ ім. М. Лисенка. — Київ: друкарня спеціалізованих журналів НАН України, 2001. — С. 39-47.
13. Аревшатян А. Жанровая типология шараканов в системе восточнохристианской гимнографии. // Гимнология: Церковное пение в историко-литургическом контексте: Сб. ст. — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — С. 12-21.
14. Арнольд Ю. Теория древне-русского церковного и народного пения на основании автентичкских трактатов и акустического анализа. — Москва, 1880. — Вып. 1.
15. Бажанський П. Історія руского церковного пінія. — Львів, 1890. — 146 с.
16. Беляев В. О музыкальном фольклоре и древней письменности. — Москва, 1971.
17. Бичко І. Українська філососфія. Докласична доба // Філософія: Курс лекцій. — Київ: Либідь, 1994. — С. 219-246.
18. Бражников М. Древнерусская теория музыки. — Ленинград: Музыка, 1972. — 421 с.
19. Бражников М. Русская певческая палеография. — Санкт-Петербург: АНТТ-Принт, 2002. — 296 с.
20. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. — Київ: Наукова думка, 1988. — 259 с.
21. Бузський М. Континуальність буття. // Філософія: Курс лекцій. — Київ: Либідь, 1994. — 574 с.
22. Бычков В. 2000 лет христианской культуры. — Москва-Санкт-Петербург: Университетская книга, 1999. — Т. 2. — 527 с.
23. Бычков В. Византийская эстетика. — Москва: Наука, 1977. — 247 с.
24. Вагнер Г. Владышевская Т. Искусство древней Руси. — Москва: Искусство, 1993. — 255 с.
25. Верещагин Е. Церковнославянская книжность на Руси. — Москва: Индрик, 2001. — 364 с.
26. Вирановский Г. О возможностях дальнейшего развития теории ладовых функций // Проблемы лада: Сб. ст. — Москва: Музыка, 1972. — С. 77-99.
27. Владышевская Т. К вопросу о роли византийских и национальных русских элементов в процессе возникновения древнерусского церковного пения. — Москва, 1983. — 49 с.
28. Вознесенский И. Большой и малый знаменный роспев. — Кострома, 1890. — 228 с.
29. Вознесенский И. О пении греческого Востока. — Кострома, 1895. — 132 с.
30. Вознесенский И. О церковном пении. — Кострома, 1897. — 70 с.
31. Вознесенский И. Образцы осмогласия. — Кострома, 1893. — 197 с.
32. Вознесенский И. Церковное пение юго-западной Руси. — Кострома, 1898. — 65 с.
33. Ганнік К. Слов'яно-руський церковний спів і його візантійські джерела. // Kalofonia: збірник статей з історії церковної монодії. — Львів: ЛБА, 2003. — Вип. 1. — С. 37-46.
34. Ганнік К., Ясіновський Ю., Бондаренко В. Репертуар української та білоруської сакральної монодії (за нотолінійними Ірмолоями XVI-XVIII століть). — Львів, 2003. — 46 с.
35. Гарднер И. Богослужебное пение русской православной церкви. — Том 1. — Нью-Йорк: Типография преп. Йова Почаевского, 1978. — 565 с.
36. Герасимова-Персидская Н. Жанр канона в богослужебном пении XVII-XVIII вв. // Гимнология: Византия и Восточная Европа. — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 4. — С. 237-252.
37. Герасимова-Персидская Н. Русская музыка XVII в. встреча двух эпох. — Москва: Музыка, 1994. — 126 с.
38. Герасимова-Персидська Н. Монодія як символ сакрального // Православна монодія, її богословська, літургічна та естетична сутність: Науковий вісник НМАУ ім. М. Лисенка. — Київ: друкарня спеціалізованих журналів НАН України, 2001. — С. 13-21.
39. Герасимова-Персидська Н. Роль України у становленні музичної культури Europae Magnae // Українська тема у світовій культурі: Науковий вісник НМАУ ім. П. Чайковського. — Київ: Омега-Л, 2001. — Вип. 17. — C. 49-53.
40. Герцман Е. Античное музыкальное мышление. — Ленинград, 1986. — 244 с.
41. Герцман Е. Византийское музыкознание. — Ленинград, 1988. — 256 с.
42. Герцман Е. Пифагорейское музыкознание. — Санкт-Петербург: Гуманитарная Академия, 2003. — 384 с.
43. Гончаренко Н. Уявлення про час у ментальності українців XVI-XVII ст. // Схід. — 2002. — № 2 (45). — 37 с.
44. Горак Г. Проблема спрямованості людської історії // Філософія: Курс лекцій. — Київ: Либідь, 1994. — С. 219-246.
45. Горський В. Образ святості в давньоукраїнській культурі (на ∂рунті аналізу «Києво-Печерського Патерика»). — Українське барокко. Матеріали І конгресу МАУ. Київ, 1993. — С. 65-71.
46. Гусейнова З. Ирмологий (нотированный) / Санкт-Петербургская государственная консерватория им. Н.А. Римского-Корсакова Кафедра музыкальной этнографии и древнерусского певческого искусства. — Санкт-Петербург, 1999. — 52 с.
47. Гусейнова З. Сакральные элементы в музыкально-теоретических руководствах XVII века // Церковное пение в историко-литургическом контексте. — Москва: Изд. Московской консерватории, 2003. — Вып. 3. — С. 139-155.
48. ¢удзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і ∂енеза Берестейської унії. — Львів, 2000. — 316 с.
49. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. — Київ: Дух і література, 2000. — 494 с.
50. Должанский А. Некоторые вопросы теории лада. // Проблемы лада: Сб. ст. — Москва: Музыка, 1972. — С. 8-33.
51. Ефимова Н. Ранне-христианское пение в Западной Европе VIII-X ст. — Москва 1998. — 282 с.
52. Заболотная Н. Методы информатики в источниковедении древнерусского церковного пения // Гимнология: Ученые записки Научного центра русской церковной музыки им. протоирея Димитрия Разумовского Московской гос. консерватории им. П.И. Чайковского. — Москва: Композитор, 2000. — Вып. 2. — С. 447-453.
53. Заболотная Н. Функциональные особенности богослужебных певческих книг. Церковное пение в историко-литургическом аспекте. // Гимнология: Ученые записки Научного центра русской церковной музыки им. протоирея Димитрия Разумовского Московской гос. консерватории им. П.И. Чайковского. — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 3. — С. 53-64.
54. Заболотная Н. Церковно-певческие рукописи Древней Руси XI-XIV веков: основные типы книг в историко-функциональном аспекте. — Москва: РАМ имени Гнесиных, 2001. — 252 с.
55. Запаско Я. Ошатність української рукописної книги. — Львів: Фенікс, 1998. — 135 с.
56. Запаско Я. Українська рукописна книга. — Львів: Світ, 1995. — 478 с.
57. Зенкін К. Музика у богословсько-філософській системі О.Ф.Лосєва // Музика і біблія. Науковий вісник НМАУ ім. П. Чайковського. — Київ, 1999. — Вип. 4. — С. 45-57.
58. Ісаєвич Я. Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми. — Львів: Інститут українознавства, 2002. — 515 с.
59. Камчатнов А. Об одном нелексикографированном значенинии слова имя // Герменевтика древнерусской литературы. — Москва, 1994. — Сб. 6. — С. 335-342.
60. Катрій Ю. (ЧСВВ). — Пізнай свій обряд. — Австрія, 1993. — 484 с.
61. Келдыш Ю. Очерки и исследования по истории русской музыки. — Москва: Советский композитор, 1978. — 510 с.
62. Киприан, архим. (Керн). Литургика. Гимнография и эортология. — Москва: Крутицкое Патриаршее Подворье, 1997. — 150 с.
63. Кириллин В. Символика чисел в литературе Древней Руси XI-XIV века. СПб. — Москва: Алетея, 2000. — 320 с.
64. Клеман О. Истоки. — Париж, 1994.— 384 c.
65. Козаренко О. Львівська філософсько-естетична школа й актуальні проблеми українського музикознавства // Musica humana: Збірник статей кафедри музичної україністики ЛДМА ім. М. Лисенка. — Львів: 2003. — С. 161-169.
66. Козаренко О. Феномен української національної музичної мови. — Львів: Вид.-тво НТШ, 2000. — 284 с.
67. Коняхина Е. "Гласовое" пение старообрядческой службы как источник изучения древнерусской системы осмогласия // Гимнология: Ученые записки Научного центра русской церковной музыки им. протоирея Димитрия Разумовского Московской гос. консерватории им. П.И. Чайковского. — Москва: Композитор, 2000. — Вып. 2. — С. 476-485.
68. Крашенникова О. Октоих и Параклит. К истории двух названий одной литургической книги. // Герменевтика древнерусской литератури. Сб. ст. — Москва 1994. — Сб. 6. — С. 385-398.
69. Крашенникова О. Ранневизантийские источники славянського Октоиха // Гимнология: Ученые записки Научного центра русской церковной музыки им. протоирея Димитрия Разумовского Московской гос. консерватории им. П.И. Чайковского. — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 3. — С. 114-122.
70. Кримський С. Ейдоси зустрічі культур (метологічний екскурс) // Українська тема у світовій культурі: Науковий вісник НМАУ ім. П. Чайковського. — Київ: Омега-Л, 2001. — Вип. 17. — С. 42-49.
71. Крип’якевич П. Артистична форма 118 псалма // Kalofonia: Збірник статей з історії церковної монодії та гимнографії. — Львів: ЛБА, 2002. — С. 283-297.
72. Кручинина А. О семиографии попевок знаменного роспева в музыкально-теоретических руководствах конца XV - сер. XVII в. // Проблемы истории и теории древнерусской музыки: Сб. ст. — Ленинград: Музыка, 1979. — С. 148-159.
73. Лаба В. Патрологія. — Львів: Свічадо, 1998. — 550 с.
74. Лазарь, иером. Реформа певческой нотации XVII в. // Гимнология: Церковное пение в историко-литургическом контексте — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 3. — С. 272-294.
75. Липинський В. Релігія в історії України. — Філадельфія: "Америка", 1925. — С. 5-54.
76. Лихачев Д. Слово о полку Игореве” и эстетические представления его времени. — Ленинград: Наука, 1985. — 265 с.
77. Лінч Дж. Середньовічна церква. — Київ: Основи, 1994. — 492 с.
78. Лозовая И. Древнерусский нотированный Параклит в кругу Ирмологиев ХІІ — первой пол. XV. // Гимнология: Материалы Международной конференции. — Москва: Композитор, 2000. — Вып. 1. — С. 217-240.
79. Лозовая И. О системе пения седмичных канонов Октоиха в ранней литургической традиции. — Гимнология: Византия и Восточная Европа. — Москва: Прогресс-Традиция, 2004. Вып. 4. — С. 52-69.
80. Лосев А. История античной эстетики. — Москва: Наука, 2000. — 318 с.
81. Лосев А. Форма. Стиль. Выражение. — Москва: Искусство, 1995. — 255 с.
82. Макаров А. Світло українського бароко. — Київ: Мистецтво, 1994. — 286 с.
83. Маринович М. Українська ідея і християнство або коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису. — Київ: Дух і література, 2003. — 279 с.
84. Мартані С. Невменні групи в екфонетичній нотації Віденського рукопису Codex Suppl. // Православна монодія, її богословська, літургічна та естетична сутність: Науковий вісник НМАУ ім. М. Лисенка. — Київ: друкарня спеціалізованих журналів НАН України, 2001. — С. 160-178.
85. Мартынов В. Конец времени композиторов. — Москва: Русский путь, 2002. — 168 с.
86. Маценко П. Конспект історії української церковної музики. — Вінніпег: Видання Колегії Св. Андрея, 1973. — 101 с.
87. Маценко П. Нариси до історії української церковної музики. — Вінніпе∂: Видання М.Т.Б. Роблин, 1968. — 151 c.
88. Маценко П. Склад та технічна будова мелодій київського розспіву в Почаєвському ірмолоєві 1775 р. // Павло Маценко. Музиколог, композитор і громадський діяч. — Торонто, 1992. — С. 127-238.
89. Медведик Ю. Гимнографічні джерела української духовної пісні // Kalofonia: Науковий збірник з історії церковної монодії та гимнографії. — Львів: Вид-тво ЛБА, 2002. — С. 133-140.
90. Мень А. Мировая духовная культура. Християанство. Церковь. — Москва: Из-тво Нижегородская ярмарка, 1997. — 672 с.
91. Мень А. Православное богослужение. Москва: Слово, 1991. — 190 с.
92. Металлов В. Очерк истории православного церковного пения в России. — Москва: Печатная А. Снегиревой, 1915. — 150 с.
93. Металлов В. Русская семиография. — Москва, 1912. — 114 с. і 115 табл.
94. Мицько І. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. — Київ: Наукова думка, 1990. — 190 с.
95. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська. — Київ: Академія, 1990. — 198 с.
96. Морохова Л. Подобники как форма музыкально-теоретического руководства в древнерусском певческом искусстве // Источниковедение литературы Древней Руси. — Ленинград: Наука, 1980. — С. 181-191.
97. Назайкинский Е. Проблемы комплексного изучения музыкального произведения // Музыкальное искусство и наука: Сб. ст. — Москва: Музыка, 1978. — С. 3-13.
98. Немировский Е. Начало славянского книгопечатания. — Москва: Книга, 1971. — 268 с.
99. Немировский Е. Октоих 1491 г. История изучения и сохранившиеся экземпляры // Najstarshe druki cerkiewnosЄowiaƒskie i ich stosunek do tradyciji rЂkopismiennej. - KrakЧw, 1993. — S. 45-53.
100. Новий Завіт з коментарем. — Львів: Стрім, 1994. — 192 с.
101. Овсійчук В. Проблеми духовності у мистецтві // Українське сакральне мистецтво. — Львів: Свічадо, 1994. — С. 106-113.
102. Острайкер Д., Стейнхардт П. Всесвіт п’ятої сутності квінтесенція. // Світ науки. Спецвипуск: Величний Космос. — Львів 2001 — № 2 (8). — С. 116-122.
103. Панкевич Г. Проблема анализа простраственоо-временной организации музыки. // Музыкальное искусство и наука: Сб. ст. — Москва, 1978. — Вып. 2. — С. 117-125.
104. Панкевич Г. Проблемы анализа пространственно-временной организации музыки // Музыкальное искусство и наука: Сб. ст. — Москва: Музыка, 1978. — С. 124-145.
105. Петрова О. Пасіонарна енергія мистецької України // Українська тема у світовій культурі: Науковий вісник НМАУ ім. П.Чайковського. — Київ, 2001. — С. 75-81.
106. Пісні до почаївської Богородиці. Перевидання друку 1773 р. Транскрипція, коментарі і дослідження Юрія Медведика. — Львів: Місіонер, 2000. — 148 с.
107. Протопопов В. Русская мысль о музыке в XVII в. — Москва: Музыка, 1989. — 96 с.
108. Преображенский А. Греко-русские певческие параллели // Временник отдела истории и теории музыки ГИИИю — Ленинград, 1926. — Вып. 2.
109. Протопопов В. Система осмогласия в песнопениях русской литургии XVII ст. // Гимнология: Материалы Международной конференции. — Москва: Композитор, 2000. — Т. 1. — С. 395-403.
110. Прохоров Г. К истории литургической поэзии: гимны и молитвы Филофея Коккина // ТОДРЛ. — Ленинград, 1972. — Т. XXVII. — С. 120-147.
111. Разумовский Д. Теория и практика церковного пения. — Москва, 1886. — 172 с.
112. Разумовский Д. Церковное пение в России. — Москва, 1867. — 362 с.
113. Ржевська М. Історичне музикознавство та теорія динаміки культури: перспективи міждисциплінарних досліджень // Культурологічні проблеми української музики: Науковий вісник НМАУ ім. П. Чайковського. — Київ: Омега-Л, 2001. — Вип. 16. — С. 107-114.
114. Рикер П. Конфликт интерпертаций. Очерки о герменевтике. — Москва, 1995. — 246 с.
115. Салтыков А. Пространственные отношения в византийской и древнерусской живописи. // Древнерусское искусство: Сб. ст. — Москва: Наука, 1975. — С. 414-440.
116. Сводный каталог славяно-русских рукописных книг, хранящихся в СССР. XI-XIII вв. — Москва: Наука, 1983. — Вып. 1. — 404 с.
117. Серегина Н. Мелизматический стиль в жанре покаянных стихов // Гимнология: Церковное пение в историко-литургическом контексте — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 3. — С. 127-139.
118. Серегина Н. О ангелах, иже имут над ушима тороци... (К вопросу об ангелогласном пении в древнерусском искусстве) // Музыкальная культура православного мира: Сб. ст. — Москва, 1994. — С. 4-7.
119. Серегина Н. О некоторых принципах организации знаменного распева // Проблемы музыкальной науки. — Москва, 1979. — Вып. 4. — С. 164-186.
120. Серегина Н. О принципах формообразования в песнопениях знаменного роспева // Проблемы истории и теории древнерусской музыки: Сб. ст. — Ленинград: Музыка, 1979. — С. 173-181.
121. Серегина Н. Песнопения русским святым. По материалам рукописной певческой книги XI-XIX вв. "Стихирарь месячный”. — Санкт-Петербург, 1994. — 470 с.
122. Скабалланович М. Толковый Типикон. — Киев, 1910. — Вып. 1. — 494 с.
123. Скабалланович М. Толковый Типикон. — Киев, 1913. — Вып. 2. — 336 с.
124. Сковорода Г. Брань архистратига Михаїла со Сатаною о сем: легко бить благим. — Київ: Наукова думка. — Т. 1. — С. 59-85.
125. Скребков С. Русская хоровая музыка XVII - начала XVIII в. — Москва: Музыка, 1969. — 118 с.
126. Смоленский С. О древнерусских певческих нотациях // Памятники древней письменности и искусства CXLV. — Москва, 1901. — С. 1-120.
127. Стефанович Д. Церковно-славянская первооснова // Гимнология: Ученые записки Научного центра русской церковной музыки им. протоиерея Димитрия Разумовского Московской гос. консерватории им. П.И. Чайковского. — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 2. — С. 138-146.
128. Сухомлін-Чобану І. Писемність та усні традиції у візантійській музичній культурі // Музика і біблія: Науковий вісник НМАУ ім. П. Чайковського. — Київ, 1999. — Вип. 4. — С. 45-57.
129. Тагмизян Н. Теория музыки в древней Армении. — Ереван: Издательство АН Армении, 1977. — 320 с.
130. Тончева Е. К проблеме "локального" в богослужебном песнопении на Балканах в поздневизантийсктй период (XIV-XV вв.) // Болгарское искусство и литература: Сб. ст. — Санкт-Петербург: Алетейя, 2003. — С. 17-38.
131. Успенский Н. Византийская литургия. Анафора — Москва: Филоматис, 2003. — 348 с.
132. Успенский Н. Древнерусское певческое искусство. — Москва: Сов. композитор, 1971. — 623 с.
133. Успенский Н. Лады русского Севера. Москва, 1973. — 132 с.
134. Ушкалов Л. Світ українського барокко. — Харків: Око, 1994. — 112 с.
135. Федик О. Мова як духовний адекват світу. — Львів: Місіонер, 2000. — 298 с.
136. Флоренский Н. История богослужебных песнопений православной восточной церкви. — Москва, 1869. — 360 с.
137. Фролов С. К проблеме звуковысотности беспометной знаменной нотации // Проблемы истории и теории древнерусской музыки: Сб. ст. — Ленинград: Музыка, 1979. — С. 124-148.
138. Холопов Ю. Об эволюции европейской тональной системы // Проблемы лада: Сб. ст. — Москва: Музыка, 1972. — С. 35-77.
139. Цалай-Якименко А. Музыкально-теоретическая мысль на Украине в XVII столетии и труды Николая Дилецкого//Musica Antiqua. Acta Scientiffica. — Bydgoszcz, 1969. — V. II. — P. 347-367.
140. Цалай-Якименко О. Київська нотація як релятивна система (за рукописами XVI-XVII століть) // Українське музикознавство: Зб. ст. — Київ, 1974. — Вип. 9. — С. 197-224.
141. Цалай-Якименко О. Київська школа музики XVII ст. — Київ-Львів-Полтава: Друк НТШ, 2002. — 282 с.
142. Цалай-Якименко О. Музичне мистецтво давнього Острога // Острозька давнина. - Львів, 1995. — Вип. 1. — С. 74-89 (у співавторстві з Ю. Ясіновським).
143. Цалай-Якименко О. Перекладна півча література XVI-XVII століть в Україні та її музично-віршова форма // Праці Музикознавчої комісії НТШ. — Львів: Записки НТШ, 1993. — Т. 226 — С. 11-40.
144. Шабалін Д. О раскрытии строя византийских церковных ладов. — Вестник РГНФ, 2001. — № 36. — С. 141-149.
144. Шабалін Д. О дешифровке «единогласостепенных знамен» и реконструкции звуковой системы строки // Проблемы дешифровки древнерусских нотаций: Сб. научных трудов. — Ленинград, 1987. — С. 49-73.
145. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. — Львів: Видавн. ЛБА, 2002. — 238 с.
146. Шестаков В. Музична естетика західноєвропейського середньовіччя. — Київ: Музична Україна, 1976. — 261 с.
147. Шмеман А. Введение в литургическое богословие. — Москва, 1996. — 247 с.
148. Шевчук О. Псалми в українському православному монодичному співі XVII-XVIII cт. // Музика і біблія: Науковий вісник НМАУ ім. П. Чайковського. — Київ: Друкар, 1999. — C. 90-108.
149. Шевчук Е. Об атрибуции песнопений киевского роспева в многороспевном контексте украинской певческой культуры XVII-XVIII вв. // Гимнология: Материалы международной научной конференции «Памяти прот. Д. Разумовского». — Москва: Композитор, 2000. — С. 367-377.
150. Юнг. К. Архетип и символ. Москва: Renaissance, 1991. — 298 с.
151. Ярема Володимир (протопресвітер). Дивний світ ікон. — Львів: Логос, 1994. — 74 с.
152. Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16-18 ст. — Львів: Місіонер, 1996. — 622 с.
153. Ясіновський Ю. Із спостережень над текстами української церковної монодії. // Musica humana: Збірник статей кафедри музичної україністики. — Львів: Інститут українознавства, 2003. — С. 235-244.
154. Ясіновський Ю. Ірмоси і канони в українських і білоруських нотолінійних ірмолоях // Православна монодія, її богословська, літургічна та естетична сутність: Науковий вісник НМАУ ім. М. Лисенка. — Київ: друкарня спеціалізованих журналів НАН України, 2001. — С. 148-160.
155. Ясіновський Ю. Кулизм’яні нотовані пам’ятки княжої доби // Праці Музикознавчої комісії НТШ. — Львів: Вид-тво НТШ, 1996. — Т. CCXXXII. — 7-41.
156. Altrussische Musik. Heausgeben von Nina Gerasimova-Persidskaia // Grazer musikwissenschaftliche Arbeiten. — Graz/Austria, 1993. — 184 s.
157. Antonowych M. Ukrainishe geistliche Musik. — Munhen, 1990. — 374 s.
158. Antonowycz M. The chants from ukrainian heurmologia. — A.B.Creyghton/Bilthoven, 1974. — 203 p.
159. Bent I. Notation // The New Grove Dictionary of music and Musicians. Vol. 13. London 1980. — P. 335-348.
160. Conomos D. The late Byzantine and slavonic communion cycle: liturgy and music. — Washington, 1985. — 208 p.
161. Hannich Ch. Das musikalishe Leben in der Fruhzeit Bulgariens aufgrund literarischer Qellen des fruhslavishen Schrifttums.// Byzantinoslavika, 1988. — S. 23-37.
162. Hannich. Ch. Early Slavic Liturgical Hymns in Musicological Context.// Ricerche Slavistishe. — Vol. XLI. — P. 112-125.
163. Hannick Сн. Byzantinische, altslavische, georgische und armenische Musik // Lexikon des Mittelalters. — Band II. — Munchen, Zurich: Artemis Verlag. — S. 1208-1221.
164. Hannick Сн. Christian Churcn, music of the early // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. — London, 1980. — Vol. 4. — S. 363-369.
165. Harper J. Formy i uklad liturgii zachodniej od X do XVIII wieku. — Krakow: Musica Iagellonica, 1997. — 338 p.
166. Huglo M. Antihyon, early history and terminology // The new Grove Dictionary of music and musitians — Vol. I. — P. 471-489.
167. Huglo M. Tonary // The new Grove Dictionary of music and musitians. — Vol. I. — P. 55-59.
168. Husmann H. Oktoechos // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. — London, 1980. — Vol. 13. — S. 524-525.
169. Husmann H. Syrian church music. Modal system // The New Grove Dictionary of music and Musicians. — London, 1980. — Vol. 18. — P. 475-479.
170. Isaievych Ia. Cultural relations between belarusians, russians, and ukrainians (late XVI-early XVIII centuries) // Україна давня і нова: Зб. ст. — Львів 1996. — P. 198-214.
171. Martanі S. The Medieval Lits of Ekphonetic Neumes in the Greek Manuscripts // Гимнология: Церковное пение в историко-литургическом контексте. — Москва: Прогресс-Традиция, 2003. — Вып. 3. — С. 39-53.
172. Mokpaњац С. Осмогласник. Београд. Издање књижаре Геце Кона. 1922. 285 с.
173. Petrovic D. A liturgical anthology manuscript with the russian "Hammer headed" notatoin from a.d. 1674 // Musica antiqua. — Bydgoszcz 1972. — Vol. III. — P. 293-320.
174. Petrovic D. Byzantine and slavonic oktoechos until the 15 century // Musica antiqua. — Bydgoszcz 1975. — Vol. IV. — P. 175-191.
175. Petrovic D. Osmoglasnik u muzickoj tradiciji juznih slovena. — Beograd, 1982. — 328 p.
176. Powers H. Mode. Medieval modal theory // The New Grove Dictionary of music and Musicians. — London, 1980. — Vol. 12. — P. 378-381.
177. Rusek. J. Oktoich Szwajpolta Fiola a rekopismienne Oktoichy w ksiegozbiorach polskich // Rekopis a druk: Materialy z sesji. — Krakow, 1993. — S. 37-45.
178. Sachs C. Muzyka w swiecie starozytnym. — Warszawa, 1981. — 382 s.
179. Stefanovic D. Services for slavonic saints in early russian music manuscripts // Musica antiqua. — Bydgoszcz 1975. — Vol. IV. — P. 211-221.
180. Strank A. The znamenny chant of Russian Church // Musical Quarterly, XXVI. — P. 365-384.
181. Swan A. The znamenny chant of Russian Church. — Musical Quarterly, 1940. — Vol. XXVI. — 370 s.
182. Tillard H. The Modes in Byzantine Music // Annual of the British School at Athens, xxіі (1916-18), 133.
183. Velimirovic M. Byzantine Elements in EarlySlavic Chant. Pars principalis. — Copenhagen, 1960. — P. 238.
184. Velimirovic M. Kanon // The new Grove Dictionary of Music and Musicians. — London, 1980. — Vol. 9. — P. 794-798.
185. We