Апчел Олена Анатоліївна. Документальний театр у контексті сучасної культури




  • скачать файл:
  • Название:
  • Апчел Олена Анатоліївна. Документальний театр у контексті сучасної культури
  • Альтернативное название:
  • Апчел Елена Анатольевна. Документальный театр в контексте современной культуры
  • Кол-во страниц:
  • 273
  • ВУЗ:
  • Харків. держ. акад. культури. - Харків
  • Год защиты:
  • 2014
  • Краткое описание:
  • Апчел Олена Анатоліївна. Документальний театр у контексті сучасної культури.- Дисертація канд. мистецтвознавства: 26.00.01, Харків. держ. акад. культури. - Харків, 2014.- 273 с.




    МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
    ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ


    На правах рукопису


    АПЧЕЛ ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА

    УДК (792.054:008)(043.5)

    ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ТЕАТР
    У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ


    26.00.01 – теорія та історія культури


    ДИСЕРТАЦІЯ
    на здобуття наукового ступеня
    кандидата мистецтвознавства


    Науковий керівник
    Алфьорова Зоя Іванівна
    доктор мистецтвознавства,
    професор


    Харків – 2014
    ЗМІСТ
    ВСТУП
    РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ТЕАТРУ
    1.1. Історіографічний огляд досліджуваної теми……………………….…....…..12
    1.2. Джерельна база дослідження…………………………………………………36
    1.3. Методологічні проблеми аналізу документального театру у контексті сучасної культури……………………………………………………………..…....43
    1.4. Термінологічний апарат дослідження документального театру…………...50
    Висновки……………………………………………………………………..…..…68
    РОЗДІЛ ІІ. СОЦІОКУЛЬТУРНА ДИНАМІКА ФОРМУВАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ ДОКУМЕНТАЛЬНОСТІ В ТЕАТРАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ ЄВРОПИ (ДОМОДЕРНИЙ І МОДЕРНИЙ ПЕРІОДИ)
    2.1. Протодокументальність в театральній культурі в межах класичного та класицистичного мистецтва………………………………………………….…....71
    2.2. Розвиток документальності в театральній культурі модерної доби….........76
    2.3. Розмивання меж між театральною культурою і культурою повсякденності: народження сучасного документального театру………………………………...90
    Висновки………………………………………………………………………..…100
    РОЗДІЛ ІІІ. ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ТЕАТР ЯК МОРФОЛОГІЧНЕ НОВОУТВОРЕННЯ СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ
    3.1. «Нова драма» в умовах відновлення документалізму в театральній постдраматичній культурі нестабільного типу………………………….....…..102
    3.2. Вербатім–наративи в контексті сучасної «Нової драми» і документального театру……………………………………………………..……………………......115
    3.3. Сучасний документальний театр: новий тип сценічної репрезентації…...126
    Висновки…………………………………………………………………….....….178
    ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...….181
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………...……...…187
    ДОДАТКИ………………………………………………………………..….…..218
    ВСТУП

    Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю ретельного культурологічного і мистецтвознавчого аналізу документального театру як явища культури останньої чверті ХХ — поч. ХХІ ст., вирішення основних протиріч між: «спеціальною» театральною культурою та культурою повсякденності, які продукують «документальність» свого існування; традиційними репертуарними театрами з класичним типом драматургічного наративу із «закритою» сценічною репрезентацією та стрімким формуванням посткласичних типів сценічної діяльності з пошуками нових форм спілкування з глядацькою аудиторією; активним використанням методу вербатім й інших елементів новітньої виразності та теоретично-практичною невизначеністю документального театру як культурно-мистецького явища. Документальний театр — це явище новітньої історії театральної культури. Під сучасним документальним театром ми розуміємо окремий морфологічний вид театру, що має унікальну автентичну лінгвістично–емоційною структуру, заснований на документах будь-якого типу, технічно зафіксованих і об’єднаних засобами художнього монтажу за методом вербатім. У різні часи, поворотні для мистецтва, у ньому з’являлись нові морфологічні утворення, які відповідали викликам часу. Складна, насичена творчими пошуками та знахідками доля сучасного документального театру через низку об’єктивних та суб’єктивних причин перебувала поза увагою науковців. Зацікавленість системним дослідженням документального театру виникає на початку ХХІ ст., коли відбувається значне поширення його драматургічних наративів і методів сценічної репрезентації, що викликає суспільний і фаховий інтерес до «межового» стану документального театру.
    Актуальність теми дисертаційного дослідження пов’язана також: із необхідністю детального і комплексного дослідження місця та ролі документального театру в сучасній культурі з точки зору аналітичних можливостей сучасної культурології; потребою визначення в умовах культурологічного та мистецтвознавчого знання ознак сучасного документального театру, нового типу сценічної репрезентації, яку він сформував, його соціально-антропологічного завдання в контексті трансформаційних процесів сучасної культури; важливістю теоретичної рефлексії щодо тематики посткласичних мистецьких практик у науковому та соціокультурному просторі.
    Визначене свідчить, що теоретичне обґрунтування механізмів зародження та еволюції документального театру є актуальною теоретичною і методологічною проблемою, успішне вирішення якої має важливе соціальне та професійне значення і сприятиме подальшому розвиткові теорії і історії культури.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до комплексної наукової програми Харківської державної академії культури «Вітчизняна та світова культура: історико-теоретичні аспекти» (Державний реєстраційний номер 0109U000511) і наукового напряму «Проблеми історії та теорії культури» плану наукових досліджень кафедри культурології на період 2011-2015 рр., затвердженому вченою радою ХДАК (протокол № 9 від 25.02.2011 р.).
    Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні існування документального театру як новітнього морфологічного утворення в умовах культури останньої третини ХХ — поч. ХХІ ст.
    Досягнення поставленої мети потребує вирішення таких задач:
    • визначити основні положення понятійного апарату культурологічних і мистецтвознавчих концептів документального театру;
    • концептуалізувати поняття «документальний театр»;
    • охарактеризувати умови виникнення та становлення сучасного документального театру, визначити його місце в контексті сучасної постдраматичної культури нестабільного та «відкритого» типів;
    • виокремити ознаки протодокументальності в культурі як джерела становлення сучасного документального театру;
    • проаналізувати практичні драматургічні, режисерські й акторські надбання у сфері документального театру Європи, Росії та України;
    • обґрунтувати морфологічні особливості та соціокультурну динаміку документального театру;
    • визначити соціокультурні умови актуалізації документальних драматургічних наративів і формування «Нової драми» як основи сучасного документального театру, дослідити їх зв’язок з документальною експериментальною режисерською та акторською сценічною репрезентацією;
    • охарактеризувати нові репрезентативні методи сценічної діяльності в сучасному документальному театрі, з’ясувати роль методу вербатім як новітнього типу театрального наративу в цьому процесі;
    • розглянути ознаки сучасного документального театру як складової «відкритої системи» і новітнього «межового» морфологічного утворення в культурі останньої чверті ХХ — поч. ХХІ ст.
    Об’єкт дослідження — сучасна посткласична культура.
    Предмет дослідження — документальний театр як новітнє «межове» морфологічне утворення культури останньої третини ХХ — поч. ХХІ ст.
    Хронологічні межі дослідження — культура останньої чверті ХХ — поч. ХХІ ст., яка має ознаки «пізнього» (інформаційного) капіталізму і розвивається як нестабільна та «відкрита» система.
    Методи дослідження являють собою міждисциплінарний комплекс підходів до інтерпретації культурно-мистецьких феноменів, що зумовлює використання системного методу. Методологічною основою дисертаційної роботи є культурологічний, мистецтвознавчий та структурно-семіотичний аналіз як дослідницькі стратегії, які уможливлюють виявлення специфіки та механізмів існування до-кументального театру в контексті сучасної культури.
    Методологія дослідження поділена на чотири категорії:
    • загальнонаукові методи аналізу, серед яких систематизація, класифікація, порівняння, системний аналіз, структурно-семіотичний метод застосовані для визначення теоретичних, методологічних засад дослідження, методи термінологічного аналізу та експертної оцінки — для окреслення понятійного апарату;
    • історіографічні методи: джерелознавчий пошук та аналіз, класифікація та порівняння, використані для аналізу історіографії проблеми;
    • мистецтвознавчі методи: текстологічний, морфологічний, соціологічні (опитування, спостереження, аудіо-відеофіксація) застосовані для виявлення ознак документального театру як новітнього морфологічного явища;
    • культурологічні методи: історико-культурологічного аналізу, типологізації культури, дискурсивний метод використані для виявлення соціально-антропологічного завдання документального театру в контексті культури останньої чверті ХХ — поч. ХХІ ст.
    Теоретичні засади дослідження пов’язані з комплексом ідей:
    • стосовно питань накопичення ознак документальності в театрі і ґенези цього театру (М. Громова [80], В. Корнієнко [142], П. Руднєв [216], І. Болотян [35–48], М. Давидова [87–90], М. Липовецкий і Б. Боймерс [165–167], Вс. Мейєрхольд [183] тощо);
    • стосовно змін в театральній культурі в різні історичні періоди А. Арто [14], Б. Брехт [50], П. Брук [51], М. Бахтін [21; 22], М. Геніс [65], Є. Ґротовський [83], Е. Золя [125], А. Кугель [149], Г. Товстоногов [238], М. Каган [131], Н. Корнієнко [141; 143], ідеї П. Сорокіна [230] щодо характеристики комплексу чинників, які впливають на соціокультурну динаміку);
    • стосовно постмодерністських ідей трансформації культури і мистецтва з другої половини ХХ–го ст.: ідеї щодо суб’єкту в театрі і культурі (Ж. Лакан [157; 158], Ж. Деріда [94], Р. Барт [19; 20], М. Фуко [253] та С. Жижек [112]);
    • ідеї стосовно концепції «Іншого» в культурно–антропологічному аспекті вивчення документального театру (Ж.–П. Сартр, Ж. Лакана [157; 158] тощо), ідея «постдраматичного театру» Х.–Т. Леманна [163; 311] та Е. Фішер–Ліхт [296];
    • ідеї щодо трансгресії між художнім та буденним (М. Фуко [253], М. Бланшо, І. Пригожина [191], І. Карпенко [133] тощо), вітчизняні ідеї про сутнісні трансформації сучасної культури (В. Шейко [263-264], О. Кравченко, К. Кислюк [134] та ін.), ідеї нестабільності «межових» явищ (Ж. Бодрійяр [31–33], У. Еко [269–272], М. Каган [131] та ін.).
    Теоретичну основу дисертаційного дослідження складають праці театрознавців, мистецтвознавців та практиків театру, які до-тичні до проблематики формування сучасного документального театру (П. Паві, Е. Піскатора, П. Вайса, А. Філвуда, Д. Пегіта, Г. Фішер Девсона, Д. Пейджа, Х.-Т. Леманна, С. Дана, Г. Заславського, О. Грєміної, М. Угарова, В. Забалуєва, М. Давидової, І. Болотян, М. Гоманюка, М. Громової, М. Ліповець-кого та ін.); загальнотеоретичні праці театрознавців, істориків та практиків театру, присвячені різним періодам розвитку елементів документального театру (А. Арто, М. Бахтіна, Г. Бояджиєва, Б. Брехта, П. Брука, М. Геніса, Є. Ґротовського, Е. Золя, А. Кугеля, Вс. Мейєрхольда, Г. Товстоногова, М. Кагана, П. Руднєва); праці, в яких досліджуються соціокультурні детермінації як у рецепції театральних видовищ на конкретних етапах історії театральної культури, так і в механізмах впливу театру на різні верстви населення (Т. Крюкової, М. Громової, Ю. Сагіна, І. Безгіна, К. Юдової-Романової); дослідження, в яких розглянуто театр як вид мистецтва сучасності (А. Баканурського, Ф. Аусландера, Д. Севрена, В. Житкова, І. Зязюна, М. Хрєнова, Н. Лукшиної, В. Бегунова, Л. Лебедіної, Н. Корнієнко, Б. Гройса, Д. Чейні). Ос-мислення ґенези сучасного драматичного театру висвітлено в працях Х.-Т. Леманна і Е. Фішер-Ліхт.
    Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше в вітчизняній науковій думці здійснене комплексне культурологічно-мистецтвознавче дослідження документального театру, яке охоплює теоретичні та практичні проблеми культурно-мистецьких трансформацій.
    Уперше:
    • визначено ознаки сучасного документального театру як новітнього морфологічного різновиду культурно-мистецької практики постдраматичного типу і як окремий вид сучасного театру;
    • здійснено культурологічну концептуалізацію документального театру як посткласичного утворення сучасної постдраматичної культури дисипативного типу та виявлено соціокультурні механізми функціонування сучасного документального театру;
    • з’ясовано соціокультурну динаміку актуалізації документальних драматургічних наративів з використанням як філософсько-культурологічних, так і мистецтвознавчих концептів, таких як «сценічна практика», «драматургічний наратив», «вербатім-тексти», «вербатім-драматургія», «репрезентаційна модель сценічної діяльності» та «вербатім як метод сценічної репрезентації» тощо;
    • сформульовано методологічні засади усвідомлення культурно-мистецьких трансформацій сучасного документального театру в теат-ральній культурі в контексті філософських, загальногуманітарних, культурологічних та мистецтвознавчих досліджень, розвитку документального театру, як нестабільної системи, що перебуває на межі теат-ральної культури й культури повсякденності;
    • об’єднано, систематизовано й уведено до наукового обігу фактологічний матеріал щодо експериментів світового і вітчизняного документального театру ХХ–ХХІ ст.;
    • наведено авторську дефініцію визначення сучасного документального театру і методу сценічної репрезентації вербатім, запропоновано концепт «протодокументальність», який передбачає аналіз і виокремлення доробку елементів документальності попередніх історичних періодів з новими смисловими акцентами;
    • доведено наявність процесуально-дисипативних змін в традиційній класичній парадигмі принципових і формотворчих ознак у документальному театрі, виявлено унікальні ознаки «вербатім-наративу» як цілісної моделі посткласичної культури;
    • уведено до наукового обігу особисті архіви: аудіо записи дискусій, лекцій, майстер-класів (В. Гориславець, В. Леванов, П. Руднєв, Н. Ворожбит), що розкривають професійну проблематику;
    удосконалено:
    • існуючу театрознавчу рефлексію стосовно практичних драматургічних, режисерських і акторських надбань у сфері документального театру в Україні та на пострадянському просторі;
    • характеристики ознак притаманних пострадянському та європейському документальним театрам;
    • концепцію відновлення референтних зв’язків з реальністю в документальному театрі, шляхом використання автентичних текстів, з гранично органічним акторським утіленням і посткласичними методами репрезентації;
    набуло подальшого розвитку:
    • вивчення посткласичних тенденцій і стратегій розвитку сучасного світового мистецтва театру;
    • осмислення місця українського документального театру у дослідженні проблеми ідентичності населення різних регіонів;
    • типологізація драматургічних наративів «Нової драми» як основи сучасного документального театру.
    Практичне значення одержаних результатів полягає в узагальненні й упорядкуванні значного теоретичного матеріалу по розробці й формуванню культурологічних та мистецтвознавчих вимірів проблеми функціонування документального театру. Отримані результати можна використовувати в навчальному процесі під час: розробки навчальних курсів з теорії та історії культури, зокрема, театральної, підготовки навчальних посібників і методичних розробок для студентів ВНЗ культури і мистецтв, а також для вироблення конкретних рекомендацій у реалізації сучасної інноваційної драматургії документальною експериментальною режисерською та акторською сценічною практикою. В дисертаційній роботі закладені теоретичні основи для подальших досліджень розвитку документального театру, результати яких сприятимуть поглибленому розумінню новітніх «межових» явищ театральної культури й осмисленню новітніх режисерських та акторських практик експериментального типу.
    Окремі положення дисертації долучено до практичного проведення сучасної театральної фестивально-постановочної діяльності, присвяченої сучасному театру взагалі, і документальному, зокрема в Україні й Росії.
    Особистий внесок здобувача. Концепція, основні положення, пропозиції дисертації розроблено автором самостійно. Висновки, що характеризують наукову новизну та практичне значення результатів дисертаційного дослідження, одержані дисертантом особисто. Усі публікації за темою дисертаційного дослідження є одноосібними. Автором особисто опрацьована і розшифрована низка аудіо записів співбесід, дискусій, майстер–класів, інтерв’ю тощо провідних практиків і теоретиків сучасного театрального мистецтва, що становить вагомий сегмент джерельної бази дисертаційного дослідження.
    Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження обговорювалися на засіданнях кафедр режисури, культурології та медіа-комунікацій, міжкафедральному науково-методологічному семінарі Харківської державної академії культури та оприлюднювалися на науково-практичних конференціях різного рівня:
    • міжнародного: міжнародна науково-практична конференція «Розвиток гуманітарних наук» «Rozwуj nauk humanistycznych» (Познань, 2012); всеросійська з міжнародною участю науково-практична конференція «Святкова культура Росії: традиції і сучасність» (Орел, 2012); міжнародна наукова конференція «Наука і прогрес» (Київ, 2012); міжнародна науково-практична конференція «Теоретичні і практичні наукові інновації» «Тeoretyczne i praktyczne innowacje naukowe» (Краков, 2013); IX міжнародна науково-практична міждисциплінарна конференція «Actual problems of science and education» (Донецьк, 2013);
    • всеукраїнського: науково-теоретична конференція молодих учених «Культура та інформаційне суспільство XXI століття» (Харків, 2008–2014), XI науково-практична заочна конференція «Сучасна освіта і наука в Україні: традиції та інновації» (Харків, 2011), науко-во-практична конференція «Хореографічна та театральна культура України: педагогічні та мистецькі виміри» (Київ, 2013).
    Висновки дисертації використовуються під час проведення навчальних занять, лекцій і спецкурсів у Харківській державній академії культури.
    Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження відображені у 18 одноосібних публікаціях, з яких 5 — статті в наукових фахових виданнях України, 1 — стаття в науковому періодичному виданні іншої держави, 12 — тези доповідей на наукових кон-ференціях.
    Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, що містять 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (332 найменування, з них 56 — іноземними мовами) і додатків. Загальний обсяг роботи — 273 стор. Основний зміст викладено на 186 стор.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    У процесі дослідження досягнуто мети дисертації, вирішено поставлені завдання, що дозволило дійти основних наукових висновків у вигляді наступних положень:
    1. Констатовано, що документальний театр ще не був предметом самостійного дисертаційного дослідження, про що свідчить відсутність в науковому дискурсі узгодження періодизації, джерел ґенези, морфологічних ознак документального театру, зокрема методу вербатім, характеристик форм, трактування принципової основи в контексті глобальних змін у театральному мистецтві та театральній культурі. Загальнотеоретичною основою осмислення документального театру обрані культурологічний та мистецтвознавчий підходи, що вможливлюють використання гнучкої методології і широкого спектру методів. У вітчизняному дискурсі відсутнє узагальнення особливостей існування, функціонування і репрезентації методу вербатім як новітнього типу театрального наративу в сучасному документальному театрі. В повному обсязі не вивчені морфологічні особливості й особливості соціокультурної динаміки документального театру в контексті сучасної театральної культури, методи документального театру: вербатім, «лайф гейм», «ортодоксальний вербатім», «театр свідка» та методи посткласичної сценічної репрезентації дотичні до документального театру: читання, «ворк-ін-прогрес» («work-in-progress»), бліц-вистава тощо. Своєчасність вивчення документального театру в контексті сучасної культури зумовлена тим, що саме на початку ХХІ ст. відбувається значне поширення його драматургії і методів постдраматичної сценічної репрезентації.
    2. На основі аналізу теоретично-понятійного апарату предмету дослідження виявлено певні термінологічні лакуни. Термінологічний метод уможливив: оновити концептуальні смисли понять «документальний театр», «вербатім», «методи постдраматичної сценічної репрезентації»; уточнити терміни предметної сфери дослідження: «постдокументальність», «постдраматичний театр», «драматургічний текст (наратив)», «сценічна практика», «драматургічний наратив» «Нова драма», «документальні читання» «інформаційний донор у документальному театрі» тощо; у другому розділі запропонувати концепт «прото-документальність», який передбачає фіксацію елементів документальності в художньо-стильових системах попередніх історичних періодів, зокрема реалістичні та натуралістичні уявлення про емпіричну реальність.
    3. Обґрунтовано, що формування в європейській культурі на зламі ХІХ–ХХ ст. інтересу до конкретного документу, а не до загальної «правди життя» і створило умови для виникнення радикальних театральних експериментів та документального театру. Подальше становлення документального театру відбувалося за умов конкретної соціокультурної ди-наміки в західній і радянській культурах.
    4. Доведено, що сучасний вид документального театру, який має ознаки відкритої системи і використовує для сценічної репрезентації метод вербатім, виник у Великобританії в 1950-х рр., на пострадянському просторі — на початку 2000-х, а в Україні — у середині 2000-х рр. Виникнення в європейській театральній культурі наративів з яскраво вираженою нон-консюмеристською позицією вплинуло на відродження і становлення документалізму. Програма документального театру зорієнтована на соціальну активізацію, пошук власних культурних джерел, процесів зцілення і провокації, формування особистісної рефлексії через єднання з «Іншим», самоідентифікаційні «прозріння», спрямування власної оптики об’єкту на нелінійне сприйняття реальності.
    5. З’ясовано характерні ознаки західних і вітчизняних драматургічних, режисерських та акторських надбань у сфері документального театру. В європейському документальному театрі, зокрема німецькому, із самого початку переважала настанова на інтелектуальне сприйняття, а в радянському театрі — на емоційний вплив художньо-видовищного монтажу документів. Сучасний західний документальний театр зорієнтований на маргінальні питання, політичну активність і має характер відкритого акціонізму. Пострадянський досвід роботи з документом, спираючись на досвід західного, розширюється за рахунок змін відносин особистості зі всесвітом і собою. Український документальний театр має потужний культурно-антропологічний вектор до соціальної самоідентифікації регіональної спрямованості, розглядає питання толерантності міфологізованої на рівні нації і проблему пошуку об’єднавчої національної ідеї. Утім, в українському документального театрі понині виразно не проартикульовані проблеми розуміння «Іншого» в сприйнятті національної культурної самоідентифікації, лише є намагання актуалізувати питання самовизначення, націоналізму, етнічної ідентифікації, соціалізації життя, рефлексії пам’яті й особистісного світосприйняття «сенсу життя».
    6. Виникнення та становлення сучасного документального театру в контексті культурної соціодинаміки охарактеризовані як такі, що формуються і набувають ознак об’єкта та предмета сучасного культурологічного і мистецтвознавчого знання. Виявлено, що документальний театр з усіма його методами і формами сценічної репрезентації, най-важливіший серед яких є метод вербатім, є складовою посткласичної культури.
    7. Визначено, що морфологічний парадокс документального театру проявляється в прагненні до активної наративізації драматургічного тексту, з посиленням у ньому оповідних елементів і одночасному відході художнього матеріалу від класичного драматургічного наративу до постдраматичної документальної сценічної репрезентації. Основною інтонацією наративу в документальному театрі є сповідальність і культурно-антропологічна чуттєвість, які фіксуються і матеріалізуються в драматургічних текстах і сценічних репрезентаціях («вербатім-текст (наратив)», «вербатім-драматургія», «вербатім-театр») за допомогою методу вербатім. Найчастіше конфлікт спостерігається між ко-нтрастними деталями, змістом вистави і станом глядацької зали, що безпосередньо «уводить» глядача в процес сценічної репрезентації.
    8. Констатовано, що документальний театр спрямовує внутрішню діяльність на виховання актора з новітнім світосприйняттям. Репрезентативна модель сценічної діяльності в сучасному документальному театрі є унікальною лінгвістично-емоційною лабораторією, яка втілює суспільні, культурологічні, мистецькі, філософські та психологічні процеси в сучасній постдраматичній культурі дисипативного типу.
    9. Доведено, що фундаментальну роль у формуванні документального театру як нового морфологічного виду відіграє новітня сценічна репрезентація — метод вербатім як цілісний наратив посткласичної культури відкритого типу. Організація сценічного простору-часу за методом вербатім має свої ознаки: глибинну автентичність, соціологі-чність, сповідальність, прагнення самоідентифікації, «монтажність» наративу, групову й особистісну індивідуалізація разом із типізацією і узагальненням, лінгвістичне експериментування, тяжіння до природності, публічність і процесуальність, нелінійність розвитку подій, орієнтацію на природний ритм під час створення текстово-мовної струк-тури, відкритий нерепертуарний «формат», ситуативний характер сценічної діяльності, камерність форми репрезентації, відсутність театральних ефектів, епатаж та відвертість, інтерактивність сценічної дії, відтворення мімесису «відкритого» та дисипативного типів: прямої сценічної співдії з «Іншим», із глядачем.
    10. З’ясовано, що морфологічні зміни репрезентацій документального театру суттєво впливають на посткласичні принципи мистецтва театру: трансформацію інтегративного принципу; зміну морфологічного принципу визначеності й інтеракції; порушення принципу естетизації; домінування принципів «сповідальності», мінімалістичність й «умовчання»; видозмінення ключових класичних принципів: монтаж, театралізація і соціальна функція; порушення принципу традиційної театральної ансамблевості та ієрархії, що породжує принцип інтертекстуальності; виникнення принципів жанрової процесуальності, пано-рамності і багатосюжетності дії, суб’єктивного літопису і багаторівневої взаємодії зцілення; окремі авторські принципи проектного типу тощо.
    11. Визначено, що в сценічній репрезентації документального теат-ру відбувається соціально-антропологічна орієнтація на певні субкультури та маргінало-периферійні верстви, які є елементами культури повсякденності, що в свою чергу вводить в репрезентативну схему документального театру елементи крос-культурного типу. На рівні морфологічних процесів становлення документального театру як окремого виду постдраматичного сучасного мистецтва відбувається прагнення до «реабілітації реальності» і максимально природного її відтворення з невизначеністю конвенціональних межтекстових масивів. Оскільки документальний театр звертається до питань, суспільне обговорення яких формує фундамент соціальної самоідентифікації, його надзавданням є соціально-політична миттєва рефлексія. Результатом такого процесу є активне зацікавлення репрезентативними методами документального театру в провінційних театрах, де понад півстолітня практика репертуарної політики майже знищила «живий» процес створення актуальної вистави. Документальний театр як явище сучасної культури успадковує характеристики сучасної культури: процесуальність, швидкоплинність, гіпертекстуальність, дисипативність, онтологічна невизначеність. Маючи синтетичну природу, він поєднує у своїх репрезентаційних моделях елементи класичного, модерного і постмодерного театру, що органічно вмонтовуються в соціально-психологічні реалії сьогодення.
    12. Концептуальним висновком дисертаційного дослідження можна вважати те, що сучасний документальний театр — це об’єктивно створений динамічними соціокультурними процесами сучасності окремий морфологічний вид постдраматичної театральної репрезентації відкритого дисипативного типу. Активними ознаками документа-льного театру є інформаційність, «ризомність», відкритість, плюралістичність, нон-програмність та нон-фінальність сценічної репрезентації, текстуальність і проектна концептуальність. Документальний театр має усталену соціально-антропологічну позицію з прагненням до самоідентифікації, вивчає теми, які реально відображають сучасне життя, зберігає автентичність мови культури повсякденності, яка може бути скопійована або збігається з реальною мовою обраних для мистецького опису тематичних людських обставин, має унікальну лінгвістично-емоційною структуру, оснований на документах будь-якого типу, технічно зафіксованих і об’єднаних засобами художнього монтажу за методом вербатім.
    Можна стверджувати, що документальний театр є одним з найпомітніших культурно–мистецьких наративів трансформаційних процесів постдраматичної театральної культури Європи, Росії і, зокрема, України.
    Перспективними напрямами подальших розробок є вивчення специфіки документального театру в контексті сучасної української театральної культури і подальшого становлення новітніх методів його репрезентації.
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)