Ретроспективно-географічний аналіз поселень Західної України : Ретроспективно-географический анализ поселений Западной Украине

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

На правах рукопису
УДК 911.37(477.8)

круль Володимир петрович

Ретроспективно-географічний аналіз поселень
Західної України
11.00.02 економічна та соціальна географія

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора географічних наук

науковий консультант
д.геогр.н., проф., заслужений працівник
освіти України Я.І.Жупанський

Чернівці

2006

зміст
вступ.. 3
розділ 1. НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ ретроспективної географії ТА ЇЇ СКЛАДОВИХ.. 11
1.1.Об’єкт і предмет вивчення ретроспективної географії 11
1.2. Структура ретроспективної географії та її завдання. 14
1.3. Методи дослідження ретроспективної географії та їхні особливості 24
1.4. Місце ретроспективної географії на межі природничих і гуманітарних наук 30
1.5. Історія розвитку ретроспективної географії 37
1.6. Розвиток ретроспективної географії поселень складової ретроспективної географії 56
Висновки до розділу 1. 62

РОЗДІЛ 2. ГЕОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ.. 64
2.1. Концепція районування українських етнічних земель. 64
2.2. Природно-історична динаміка території Західної України. 76
2.3. Ретроспективно-генетичні аспекти розвитку населення Західної України 92
2.4. Розвиток адміністративно-територіального устрою Західної України 124
2.4.1. Динаміка адміністративно-територіального устрою Волині 124
2.4.2. Динаміка адміністративно-територіального устрою Галичини. 132
2.4.3. Динаміка адміністративно-територіального устрою Північної Буковини. 140
Висновки до розділу 2. 145

Розділ 3. Поселення як базовий чинник системи розселення в західніЙ україні 149
3.1. Поселення природно-суспільна система як чинник формування систем розселення. 149
3.2. Ретроспективні особливості динаміки людських поселень Західної України 157
3.3. Загальні риси поселенського освоєння Західної України. 179
Висновки до розділу 3. 189

РОЗДІЛ 4. ПРОЦЕСИ ЗАСЕЛЕННЯ ОСНОВНІ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОЗНАКИ РЕТРОСПЕКТИВНОЇ ГЕОГРАФІЇ ПОСЕЛЕНЬ (на прикладі Західної України) 191
4.1. Етапи утворення та існування поселень адміністративних районів Західної України. 191
4.1.1. Часово-територіальні особливості заселення території 191
4.1.2. Виникнення поселень як основа екістичної характеристики території 222
4.2. Часово-просторова поселенська наповнюваність території Західної України 252
4.3. Ретроспективний поселенський потенціал адміністративних районів Західної України. 262
4.4. Сумарна поселенська енергія території Західної України. 279
Висновки до розділу 4. 297

РОЗДІЛ 5. ПОСЕЛЕУТВОРЮВАЛЬНІ ПРОЦЕСИ: ТЕРИТОРІАЛЬНО-ЧИННИКОВІ ОСОБЛИВОСТІ І ВПЛИВ НА ЛЮДНІСТЬ ПОСЕЛЕНЬ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ.. 299
5.1. Детермінізація поселеутворення у межах адміністративних районів Західної України. 299
5.2. Залежність процесів утворення і становлення поселень від висотних рівнів регіону. 318
5.3. Вплив первісного поселеутворення на сучасну людність поселень Західної України 333
Висновки до розділу 5. 345
Висновки.. 347
Список використаних джерел.. 358

ДОДАТОК ......390

вступ
Актуальність теми. На даному етапі розвитку географії географічні історико-географічні дослідження є доволі нечастими. Тому їхня поява засвідчить, щонайперше, їхню актуальність. Більше того, важливість таких студій полягає в необхідності переконливішої аргументації щодо важливості географічного кореня у структурі історичної географії. На наш погляд, географічна історична географія повинна означуватися саме як ретроспективна географія і виступати одним із численних розділів географічної науки, або, принаймні, бути суміжною (дотичною як до географії, так і до історії) дисципліною.
Загалом, питання позиціонування ретроспективної географії, на жаль, не завершене, тому вимагає ще свого вирішення. Однак беззаперечним видається той факт, що чим більше буде практичних робіт на ретроспективно-географічну тематику, тим легше прийматимуться певні теоретичні узагальнення щодо адресності ретроспективної географії.
Географи, хоча й визнають необхідність застосування у своїх дослідженнях наскрізно-часового підходу для аналізу розвитку явищ чи процесів, застосовують його повною мірою лише у фізико-географічних вишукуваннях. У суспільно-географічних об’єктів він відсутній і аналіз їхнього розвитку найчастіше здійснюється за обмежені часові відрізки, які не співмірні з їхніми справжніми життєво часовими термінами. Усунення даного недоліку є саме на часі і засвідчить про повноту будь-якого географічного дослідження.
Пропонована дисертаційна робота є дослідженням зі сфери одного з розділів ретроспективної географії ретроспективної географії поселень, що, на відміну від інших напрямів ретроспективно-географічної науки ретроспективної природничої географії чи ретроспективної географії населення, є, на жаль, не розробленим. Окрім того, наша держава перебуває на стадії глибокої демографічної кризи, головною ознакою якої є катастрофічне скорочення її людності (за останнє десятиріччя населення в Україні зменшилося на 4,5 млн. осіб). Рівнобіжно з цим процесом відбувається занепад поселенської структури спостерігається зникнення населених пунктів, зменшується чисельність населення в них (останнє найбільше стосується сільських поселень і малих міст та містечок, бо впродовж 1991-2003 рр. кількість сіл зменшилася на 232, а людність у них упала на 1,3 млн. осіб). Виходячи з цього, нагальним стало питання розробки принципів територіальної організації систем розселення різноманітних таксоно­мічних рангів. Означена мета досягається, на наше переконання, за умови використання діахронічного підходу в дослідженні заселенсько-поселенських процесів. Іншими словами, для повноти наукових висновків необхідно відтворити хід поселенського освоєння, його часові особливості, ретроспективну поселенську організацію будь-якого регіону для того, щоб виявити наявні і можливі проблеми динаміки його поселенської мережі та спрогнозувати подальший її розвиток.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з тематикою науково-дослід­ницьких робіт кафедри географії і картографії України та кафедри економічної географії та екологічного менеджменту Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, в яких автор брав безпосередню участь: 1) „Географічні особливості краєзнавчого картографування України”, номер державної реєстрації 0193U027489; 2) „Краєзнавче дослідження географії Карпато-Подільського регіону України”, номер державної реєстрації 0199U001880; 3) „Географо-краєзнавчі дослідження України”, номер державної реєстрації 0102U006610; 4) „Еколого-економічна та картографічна оцінка природно-ресурсного потенціалу України на базі геоінформаційних систем”, номер державної реєстрації 0197U014413; 5) „Конструктивно-географічний аналіз природно-ресурсного комплексу України в умовах стабілізації соціально-економічного розвитку”, номер державної реєстрації 0103U001107.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є обґрунтування наукових основ позиціонування ретроспективної географії та її структурного підрозділу - ретроспективної географії поселень, аналіз процесів заселення та поселеутворення за період раннього палеоліту давньоруської доби, оцінка чинників впливу на ретроспективний характер поселеутворення та особливостей дії останнього на сучасну людність поселень Західної України.
Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувалися такі наукові завдання:
¬ розкрити науково-методологічну організацію ретроспективної географії;
¬ обґрунтувати концепцію районування українських етнічних земель;
¬ вивчити природно-історичну динаміку та адміністративно-територіальний устрій Західної України;
¬ проаналізувати ретроспективно-генетичні аспекти розвитку населення регіону дослідження;
¬ умотивувати поселення як природно-суспільну систему, що формує системи розселення;
¬ виявити ретроспективні особливості динаміки людських поселень Західної України;
¬ виділити етапи утворення та існування поселень у розрізі адміністративних районів регіону дослідження;
¬ визначити загальні риси поселенського освоєння і часово-просторову поселенську наповнюваність території Західної України;
¬ розробити методику кількісних показників ретроспективного поселеутво­рення та проаналізувати їх у розрізі адміністративних районів Західної України;
¬ дослідити територіально-чинникові особливості поселеутворюваль­них процесів та з’ясувати їхній вплив на сучасну людність населених пунктів.
Об’єктом дослідження виступає поселення, яке у процесі свого розвитку утворює поселенську геосистему (ПГС), що матеріалізується в просторі на території історико-географічної зони (ІГЗ) Західної України і фіксується в часі впродовж раннього палеоліту давньоруської доби.
Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади існування та диференціації ретроспективної географії; причини виокремлення історико-географічної зони Західної України, географічні аспекти її розвитку (природні, етногенетичні, адміністративно-територіальні), заселенські-поселенські процеси з часово-просторовою детермінізацією і ретроспективно-поселенськими параметрами та їхні територіально-чинни­кові залежності і впливи.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є фундаментальні положення теорії суспільної географії в галузі регіоналістики, демогеографії, географічного краєзнавства, ретроспективної (історичної) географії, ретроспективної екістичної географії. При написанні дисертації були використані теоретичні і прикладні розробки вітчизняних і закордонних учених: Е.Алаєва, В.Анненкова, М.Бєлова, Л. Бескровного, Я.Верменич, Л.Воропай, Л.Гольденберга, Л. Гумільова, І.Гуржія, Г.Денисика, В.Джамана, М. Дністрянського, А.Доценка, В.Жекуліна, Я. Жупанського, Ф.Заставного, Є.Ігнатьєва, Л.Іофа, А.Ісаченка, С.Іщука, А.Кларка, С.Ковальова, І.Ковальченка, І.Ковальчука, К.Коона, В.Коржика, А.Кочеткова, М.Крачила, Р.Кудіркене, Мар.Куниці, Г.Лаппо, А.Мінца, О.Молодчикова, В.Нудельмана, Я.Олійника, І.Орфанова, Б.Павлишина, М. Паламарчука, О.Паламарчука, П.Підгородецького, М.Пістуна, Ю. Пітюренка, В.Покшишевського, О. Пчелінцева, І.Ровенчака, Б. Родомана, С.Романчука, С. Руд­ницького, О. Сминтиної, О.Топчієва, С.Трубчанінова, М.Фащевського, Г. Фільварова, О.Хомри, Б.Хорєва, О.Шаблія, І.Шаскольського, П. Шищенка, В.Яцунського та інших географів, історико-географів, демографів, істориків.
Багатоаспектність і міждисциплінарність явищ, процесів і чинників, що аналізуються в роботі, зумовили необхідність взаємозалежного і взаємопов’язаного застосування в дисертаційному дослідженні багатьох методів як загально-, так і конкретно-наукових. Зокрема, з-поміж перших відзначимо абстрактно-логічний, аналізу, синтезу, причинно-наслідкової залежності, подібності, аналогії, типології, порівняльний, діалектичного розвитку, системного підходу тощо. Оперування конкретно-науковими методами картографічним, діахронічного, синхронного, ретроспективно-екістичного, ретроспективно-генетичного, математико-картографіч­ного, кореляційного, регресійного, факторного, матричного, рейтингового аналізу, ретроспективного (часового) зрізу, морфометричним, статистично-демографічним тощо забезпечило вивчення поселеутворювальних процесів як у часовому, так і в просторовому вимірах.
У роботі використані матеріали Державного комітету статистики України по Волинській, Житомирській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернівецькій областях (дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року), топографічні карти М 1:100000 і М 1:200000 території вищеозначених областей.
Наукова новизна проведеного дослідження:
1. Досліджено позиціонування ретроспективної географії на межі природничих і гуманітарних наук від її початків і до сучасності, конкретизується розуміння об’єкту дослідження та структура самої дисципліни, подається авторське визначення ретроспективної географії.
2. Висунута концепція районування українських етнічних земель, в основу якої покладений етнолого-географічний підхід, що базується на природно-історичних, демографічних, господарсько-культурних, етно-політичних та політико-адміністративних особливостях.
3. Вперше виконаний комплексний діахронічний аналіз розвитку території Західної України, а саме: простежено природно-історичний розвиток від появи на землях регіону людини (ранній палеоліт) і до сучасних природно-кліматичних змін; проведений хронологічно-хорологічний етно-генетичний аналіз населення; для історико-географічних країв Волині, Галичини і Північної Буковини розглянута динаміка адміністративно-територіального устрою; з’ясовані ретроспективні особливості динаміки людських поселень.
4. Висвітлено авторське бачення суті заселенсько-розселенських процесів, їхньої підрядності і взаємозалежності, функціональної означеності, кінцевим виявом яких є природно-суспільна інтеграційна система поселення, що проходить у своєму розвитку через різні типи.
5. Розроблена методика ретроспективно-екістич­ного аналізу (на базі діахронічного підходу), основою якої стало проведення етапізації утворення та існування поселень у розрізі адміністративних районів регіону дослідження. Через показник ретроспективної заселюваності виражені загальні риси поселенського освоєння території.
6. Математично параметризоване ретроспективне поселеутворення через ексклюзивну матрицю „життя поселень” та універсальну формулу величини інтегрованого поселенського потенціалу території (ППТі), за допомогою яких обчислена сумарна поселенська енергія території (СПЕТ) адміністративних районів Західної України.
7. Вперше для регіону дослідження виявлено залежності поселеутворення від висоти місцевості над рівнем моря у зв’язку з особливостями природного середовища, проаналізований вплив поселеутворювальних процесів на сучасну людність поселень, квінтесенцією яких виступила емпірична математична модель їхньої залежності.
Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій, що виносяться на захист, забезпечується використанням системи методів дослідження, що застосовувалися для вирішення поставлених завдань. Достовірність і репрезентативність досліджень уможливлюється виконанням морфометричних картографічних робіт на топографічних картах М 1:100000 і М1:200000, використанням офіційних статистичних матеріалів та залученням найновіших даних з археологічної вивченості регіону, що охоплюють 2192 поселення. Використання такого великого за кількістю фактажу у розрізі всіх 113 адміністративних районів Західної України свідчить про об’єктивність отриманих результатів і може слугувати базою для подальших ретроспективно-географічних чи географо-поселенських вишукувань. Окрім того, процес заселення (виникнення поселень) розглядається нерозривно: від раннього палеоліту до 1300 рр.н.е., тому кінцева картина заселенсько-розселенських процесів Західної України є науково коректною і повною. Це дало підстави стверджувати, що отримані науково-практичні результати дисертаційної роботи можуть слугувати основою для наступного екістичного аналізу за подальші етапи заселення, щоб ті системи розселення, які існують у сучасній географії населення, мали своє реальне ретроспективне підґрунтя.
Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані Кабінетом Міністрів України для розробки та обґрунтування питань адміністративно-територіальної реформи та для розробки перспективних планів розвитку поселенської мережі та прогнозів розвитку демогеографічних процесів в Україні та її регіонах. Головним управлінням економіки Чернівецької обласної державної адміністрації матеріали дисертаційного дослідження використані для вдосконалення обласно

Список литературы

Висновки
Об’єктом дослідження ретроспективної географії є інтегральне об’єднання двох частин: географічної й історичної. Отже, пізнаватися повинні різні ракурси одного об’єкта а саме: історичний при вивченні територіальних систем природи, населення, господарства і географічний при дослідженні історичного процесу. Предметом вивчення виступає реконструкція природних і антропогенних ландшафтів минулого, відтворення колишньої поселенської, етнічної та демографічної візії, дослідження ретроспективних господарських зв’язків, огляд минулого політичного, історичного життя території.
Ретроспективна географія поділяється на: ретроспективну фізичну географію, ретроспективну географію населення, етнологію, ретроспективну демографію, ретроспективну етнографію, ретроспективну географію поселень (ретроспективну екістичну географію), ретроспективну картографію, ретроспективну топографію, ономастику, ретроспективну економічну географію, ретроспективну політичну географію. Виходячи зі своєї широкоспекторності, ретроспективна географія виступає універсальною наукою з просторово-часовою основою, що досліджує характер та інтенсивність взаємовпливів природи і людини (на планетарному рівні), етносів і ландшафтів (у регіональних масштабах) від початку появи людини як соціально-біологічної істоти (ранній палеоліт) із акцентуванням на її етнічному рівні розвитку (від мезоліту).
З-поміж багатьох методів дослідження, які використовуються для пізнання історико-географічної реальності найхарактернішими для ретроспективної географії є метод діахронічного аналізу і картографічний. Окрім того, для всіх досліджень, виконаних із метою вивчення історії сучасних географічних об’єктів, властивий і діахронічний підхід.
Найперше опосередковано визначив місце історичної географії Геродот (хоча на його часи історичної географії як такої не існувало), який ставив географію на підрядне щодо історії місце. Виходячи з такої позиції, вже й сама історична географія, зароджуючись у середньовіччя, ставала залежною від історичної науки.
Серед колишніх радянських істориків панівною була думка про приналежність історичної географії тільки до сфери історичних наук. Іншої думки щодо історичної географії дотримувалися і дотримуються географи. Вони вказують на її або географічність (С.Мороз, В.Онопрієнко, С.Бортник), або на її пограничність (І.Ковальчук), або суміжність (О.Топчієв, О.Шаблій), або на її роздвоєність (В.Жекулін, П. Підгородецький). Відмінне від усіх попередніх твердження про неможливість самостійності існування історичної географії, оскільки вона входить до синтетичної географії, яка складається з історичної географії та географії сучасності (Л. Іофа). Суголосною з цією позицією є думка про поділ географії на три частини: актуальну географію, історичну географію і палеогеографію (С.Романчук). Іншими словами, проголошується думка, що історична географія є географічною дисципліною. Має місце також бачення історичної географії як комплексної, синтезуючої науки (Л.Воропай).
Історична географія залежно від поставлених перед нею завдань виступатиме географічною історією (коли завдання вирішуватиме історик) чи власне історичною географією (коли завдання виконуватиме географ). В останньому випадку її потрібно означити як реконструктивну чи ретроспективну географію.
За довгий і тривалий час розвитку ретроспективної географії можна виокремити шість етапів її становлення. Перший етап охоплює період до ХІІІ ст. н.е. включно. Його можна означити як зародковий етап, бо впродовж нього подибуються лише окремі елементи ретроспективної географії. Другий етап тривав ХІV-ХVІ ст. і характеризувався закладенням основ ретроспективної географії. Основним досягненням даного етапу став збір джерел і фактів, що повідомлялися. Зародження ретроспективної географії відбулося за час третього етапу, який тривав упродовж ХVІІ-ХVІІІ ст. За цей вона ще не виділялася як самостійна галузь історичної науки. За три чверті ХІХ ст. (четвертий етап) ретроспективна географія формувалася як галузь історичної науки, а її наукові інтереси обмежувалися на історичній топографії, економічній історії, заселенні, історії поселень, історичній картографії. Початок наступного п’ятого етапу припав на останню чверть ХІХ ст. Саме в цей час постає і нова історична географія. П’ятий етап завершився наприкінці першої половини ХХ ст. Становлення ретроспективної географії як науки відбулося за період шостого етапу, що охопив другу половину ХХ ст. і триває натепер. За цей час історична географія стає повноправною навчальною дисципліною у вузах США, Канади, Європи, України. Основними центрами розвитку стали колишній СРСР, Америка, Англія, Європа, Україна.
Ретроспективна географія поселень (ретроспективна екістична географія) один із численних розділів ретроспективної географії, проте, на відміну від останньої, вона набула значно меншого розвитку, хоча її паростки виходять ще з епохи середньовіччя (від А.Ортелія). В Україні перші праці, присвячені ретроспективній екістичній географії, з’явилися у другій половині ХІХ ст. і належать перові М.Максимовича.
У Російській Федерацій одним із найбільших досягнень ретроспективної географії поселень стала праця М.Тихомирова „Давньоруські города”. Із радянської доби слід відзначити дослідження поселень Литви, яке провела Р.Кудіркене.
В Україні ретроспективно-екістичні вишукування здійснювалися за короткі відтинки часу і стосувалися невеликих територій: Рівненської області (М.Ковтонюк), Галицької землі (П.Сіреджук), Східної Галичини (Р.Петрів), Волині (М.Кучінко, В.Кихтюк), Східної Волині (А.Томашевський), Чернівецької області (Б. Тимощук) та ін. Варто відзначити також кандидатське вишукування О.Гудим-Левковича та працю М.Відейка.
Основою межування української етнічної території загалом та виділення історико-географічної зони (ІГЗ) Західної України зокрема став етнолого-геогра­фічний підхід, що базується на природно-історичних, демографічних, господарсько-культурних, етно-політичних та політико-адміністративних особливостях. Територія як історико-географічна таксономічна одиниця характеризується за трьома складовими природною, політико-адміністративно-територі­альною (хорологічною) та економічною. За ними ІГЗ є проміжною ланкою між суцільною українською етнічною територією (СУЕТ) та історико-географічним краєм (ІГК) і Західна Україна як ІГЗ об’єднує ІГК Волинь, Галичину і Північну Буковину.
Природно-історичний розвиток Західної України був довготривалим і безперервним процесом, який простежується від початку заселенсько-розсе­лен­ських рухів, що припали на ранній палеоліт (пізній ашель). Зміни природної обстановки були водночас і тлом, на якому розгорталося залюднення, і чинником, що його визначав. На періодичність впливали наступи і відступи льодовика, що особливо мало місце до початку голоцену, коли завершився останній льодовиковий період.
Первісна людина з’явилася в Середньому Придністров’ї під час лихвинського міжльодовиків’я, коли мав місце теплий час (370-250 тис. р.т.н.). Подальший хід залюднення території Західної України визначали наступи (дніпровське або риське, валдайське або вюрмське зледеніння) і відступи (шкловське, микулинське міжльодовиків’я) льодовика, а також періоди відступу льодовикового покриву у межах останнього вюрмського зледеніння, яких за даними Придністров’я нараховується 6. Причому, в часи потепління територія більшої частини Західної України була вкрита лісовою рослинністю (хвойно-широколистяними лісами) із найбільшими запасами харчових ресурсів за микулинського міжльодовиків’я, а в періоди похолодання переважала трав’яна рослинність чи лісового тундростепу, чи ксеротичного степу. Подальший природно-історичний розвиток у голоцені являв собою почергові зміни періодів потеплінь і похолодань.
За ашельської доби палеоліту населення проникало в Західну Україну з Передньої Азії і Балкан, а на територію Волині з Центральної Європи. Під час мустьєру зберігся рух людності з Балкан та Центральної Європи, зокрема остання вже діяла на всю територію Західної України. Такий вплив можна кваліфікувати як першу етнічну дію Європи на регіон дослідження. Пізньопалеолітична доба була часом лише місцевого руху людності, причому найбільше у напрямку з Придністров’я на Волинь.
На більшій території Західної України в мезоліті мешкало місцеве населення і лише на півночі відзначалися переміщення людності із заходу (з Польської низовини) та зі Східної України (Лівобережжя). Тому в цей час мав місце перший контакт Західної і Східної України, що окреслив своє східно-західне спрямування.
Збільшуються напрямки дії та їхня різноманітність упродовж першої половини ІV тис. до н.е. Так, з’являється південний етнічний вектор руху людності, який можна означити як опосередкований слабкий рух через племена БДК та опосередкований сильніший через племена раннього Трипілля.
Перша воєнна інвазія на землі України із заходу відбулася у першій половині ІІІ тис. до н.е. (нордійське населення). В другій половині ІІІ тис. до н.е. був покладений початок індоєвропеїзації України, тобто творення індоєвропейської антропологічної расової спільноти.
Упродовж першої половини ІІ тис. до н.е. тривало творення індоєвропейської расової спільноти, яке дещо послаблювалося племенами КБК, яких можна вважати представниками „східної” культури, оскільки вони розповсюджувалися за межами (схід­ними) Західної України. Процес індоєвропеїзації України завершився у другій половині ІІ тис. до н.е. Тоді ж започаткувалося утворення величезного слов’янського об’єднання.
Починаючи від середини ІІ тис. до н.е. мав місце безпосередній вплив Півдня на Західну Україну (через дію КН), який завдяки племенам КФГ трансформувався у потужний етнічний рух Півдня у регіон, що мав фракійську адресність. Фіксується також перший від середнього палеоліту рух племен у напрямі від Західної України на Східну (КК і СТК, що стали основою БК), який через племена БК повертається у регіону (дія типу „бумеранга”).
У другій половині І тис. до н.е. на землях регіону дослідження вперше від початку його заселення складаються такі умови, коли тут сходиться велика кількість етнічних ліній розвитку: кельтська (західний рух), західнослов’янська (західний рух), дакійська (ЛпК південний рух) і місцева (пізньовисоцько-скіфська людність).
Період першої половини нашої ери відзначений великою різноманітністю векторів впливу на людність Західної України. Скажімо, тут були присутні західні напрямки (ПшК), північно-західні (ВбК), південно-західні (ККК), південні (ЛпК), східні (ЧК). Важливо, що окреслився стійкий рух на схід і на захід (останній мав місце вперше від початку заселення) завдяки племенам ПрК.
У період Київської Русі для Західної України витримувався її спільний із іншими українськими землями розвиток. За доби Галицько-Волинської держави регіон знову повертається до т.зв. відрубного етнокультурного розвитку від інших українських земель (розміщених на схід від нього). Не дивлячись на те, що після 1349 р. Галицько-Волинська держава втратила незалежність, лише в ХVІ ст. почалося етнічне змішування поляків і українців, що так чи інакше повинно було вплинути на обидва етноси.
Після поділів Польщі (1772, 1793 і 1795 рр.) в Галичині і Північній Буковині тривала взаємодія польських і українських етнічних елементів зі збереженням польського тиску. Натомість, у Волині розпочалася російська асиміляційна дія в етнічному і релігійному напрямах.
За короткий відтинок часу входження Галичини і Волині знову до Польщі (1918-1939 рр.), а Північної Буковини до Румунії (1918-1940 рр.) істотних змін щодо етнічної ситуації не відбулося. Все ж у другій половині ХХ ст. цілеспрямовані й організовані західні етнічні ін’єкції (польські для Галичини і Волині) і південні (для Північної Буковини) остаточно припинилися і Західна Україна увійшла у спільноукраїнське етнічне русло. Виняток складає докорінно відмінний від попередніх епох міграційний процес, пов’язаний із допливом у Західну Україну масового східного етнічного потоку, що був представлений російським етнічним елементом, який зі здобуттям Україною державності припинився.
Адміністративно-територіальний устрій Волині, Галичини і Північної Буковини почав складатися у часи їхнього входження до складу Київської Русі. В основі адміністративно-територіального поділу були покладені землі-князівства. З утворенням Галицько-Волинської держави на її землях збереглася територіальна організація, як і в часи Київської Русі поділ на землі, які, в свою чергу, поділялися на волості. Такий устрій утримався до 1349 р. Саме відтоді динаміка адміністративно-територіального устрою залежала від належності західноукраїнських земель до різних державних утворень. Так, для Волині він визначався Литвою (1452, 1565-66 рр.), Польщею, Росією, знову Польщею, СРСР, Німеччиною, знову СРСР.
Для Галичини, яку захопила Польща, адміністративні і політико-адміністративні зміни мали інтенсивніший характер і фіксувалися 8 разів (у 1370, 1372, 1378, 1382, 1386, 1387, 1434-36, 1564-66). Після окупації Польщі Австрією (1772 р.), яка в 1867 р. стала Австро-Угорщиною, адміністративний устрій змінювався більше 10 разів (1782, 1795, 1803, 1809, 1815, 1846, 1847, 1850, 1861, 1867 рр.), допоки територія не стала складовою ЗУНР, а потім Польщі. У 1939 р. адміністративно-територіальну структуризацію території Галичини провів СРСР, а у серпні 1941 р. Німеччина.
Північна Буковина на кінець ХІV ст. підпадає під Молдавію, а в 1514 р. разом із останньою потрапляє під владу Туреччини. Молдавське повітове управління скасовується і запроваджується новий адміністративно-територіаль­ний устрій. Кардинально адміністративно-територіальний устрій перебудувався у 1774 р., коли Північна Буковина увійшла до Австрії. Надалі зміни адміністративного поділу відбувалися у 1786, 1790, 1817, 1861 рр. Після розпаду Австро-Угорщини (1918) територія Північної Буковини входить до Румунії і змінюється її адміністративно-територіальна структуризація, яка ще раз трансформується у 1938 р. Після входження Північної Буковини до УРСР (1940 р.) утворюється Чернівецька область із поділом на райони. Адміністративно-територіальна динаміка Волині, Галичини і Північної Буковини, що відзначалася після 1944 р. проходила в межах УРСР, тому була більш-менш синхронізована і виходила з одного центру.
Поселення (населений пункт) є результатом розміщення населення по території, тобто є похідною розселенської функції людини. Воно повинно розглядатися у контексті двох взаємопов’язаних і взаємозалежних процесів заселення і розселення. Тому оптимальним варіантом для географії поселень є дослідження населених пунктів із позицій нерозривності заселенсько-розселенських процесів.
Населені пункти займають певну територію, тобто знаходяться у межах просторово визначеного ареалу. Поселення можна визначити як порівняно невелику територію (у межах ряду простих і складних урочищ) із постійною (декілька поколінь), незначною (кілька сімей) людністю, що займається провідним господарсько-культурним видом діяльності (полювання, збиральництво, землеробство, тваринництво тощо). Таке поселення із розвитком суспільства, зі збільшенням його просторових (площа) і демографічних (людність) показників, урізноманітненням господарської діяльності, зростанням впливу на природний ландшафт і розширенням антропогенного тиску на довкілля поступово трансформується у поселенську геосистему (ПГС).
Перші палеолітичні житла з’явилися у Придністров’ї в мустьєрський час (більше 45 тис. р.т.н.) із тривалістю їхнього функціонування всього біля 11 місяців. У другій половині ІV тис. до н.е. відзначається поява найдавніших у Західній Україні городищ. У ІІІ тис. до н.е. поселення вже стають довготривалими і лише племена підкарпатської культури мешкали на тимчасових стоянках. Більшість поселень ІІ тис. до н.е. відзначалися тривалою осілістю і лише короткотривалими були посілості племен городоцько-здов­бицької культури і культури Хлопице-Веселе.
Загальною рисою поселень І тис. до н.е. є неукріпленість, хоча існували й укріплені городища (культура фракійського гальштату і західно-подільська група скіфської культури). Майже впродовж І тис. н.е. продовжували переважати неукріплені відкритого типу поселення. Наприкінці першої половини тисячоліття з’являються укріплені поселення поодинокі городища. За давньоруської доби чітко вирізнялися два типи поселень: селища і городища.
Показником поселенського освоєння території виступає показник ретроспективної заселюваності (Пр.з.) території, що є співвідношенням кількості поселень, що утворилися за час палеолітудавньоруської доби до наявного числа поселень натепер. Загалом Західна Україна доволі історично освоєний регіон, оскільки її Пр.з. = 27,5%. Найбільшу ретроспективну заселюваність має Північна Буковина, в якої Пр.з. = 47%, а найменшу - Львівська область: 17,9%.
За значеннями Пр.з. територією цілісної історичної заселюваності виступають Дністровсько-Прутський, Стирсько-Горинський, Західнобузький осередки і Серетська з’єднувальна ланка. До Стирсько-Горинського осередку з півночі долучаються Маневицький (2-й рівень Пр.з.) і Любешівський (4-й рівень Пр.з.) райони Волинської області, завдяки цьому створюється суцільна нерозривна смуга адміністративних районів із показниками Пр.з. 1-5 рівнів, яка проходить із півночі на південь через усю територію Західної України і за своїм простяганням нагадує меридіан, який можна означити як Західноукраїнський меридіан ретроспективного залюднення.
У межах Західної України за час раннього палеоліту давньоруської доби. утворилося 2192 населених пункти, або 27,5% усіх поселень регіону (7968 на 5.12.2001 р.). Було виділено ХІІ етапів утворення поселень. Найменшу інтенсивність поселеутворення мав І етап, коли поселення виникали лише на території 8 адміністративних районів. Щонайактивнішим етапом в історії залюднення Західної України став ХІ етап, коли населення замешкало територію 109 адміністративних районів, або майже 96,5% їхньої всієї кількості в регіоні дослідження.
Процес виникнення поселень слід трактувати у вузькому і широкому розумінні слова. Перше висвітлює хорологічно-поселенську точку зору і передбачає фіксацію лише первинного (найпершого) одномоментного утворення населених пунктів на певній території (у нас адміністративний район). З-поміж 2192 поселень виокремлюються 328, які є найпершими на теренах певного адміністративного району, тобто належать до етапу, з якого розпочалася на даній території постава населених пунктів. Палеоліт (І, ІІ і ІІІ етапи) став найактивнішою епохою заселення території Західної України, оскільки на кінець його завершення було зафіксоване утворення 151 первісної посілості, або 46% від усіх найперших поселень у регіоні дослідження.
Просторове заселення території Західної України завершується у І тис. н.е., коли залюднився Путильський район Чернівецької області. Після цього остаточно завершилося освоєння і заселення земель Західної України.
Широке розуміння процесу виникнення поселень висвітлює поселенсько-хорологічний погляд, тобто акценти зміщуються на характеристику вже всіх поселень, що вперше з’являються на даній території незалежно від найпершого періоду її залюднення. Процес виникнення поселень проходив із різною інтенсивністю. Найслабшим він був за час І етапу, коли людність осіла лише у 13 посілостях, що склало 0,6% всіх, що виникли (2192 поселення). Найактивнішим за поселеутворенням стало ІІІ тис. до н.е. (VІІІ етап), адже за час його тривання утворилося 444 населених пункти, тобто 20,3% всіх, що виникали в регіоні дослідження.
За часовими особливостями зміни наповнюваності поселеннями, які існували впродовж того чи іншого етапу (НПі) за адміністративними областями виокремлюють три групи. Першу групу утворюють Волинська, Івано-Франківська і Рівненська області. До другої групи входять волинська частина Житомирської області, Тернопільська область і буковинська частина Чернівецької області. Львівська область і волинська частина Хмельницької області об’єднуються у третій групі.
За отриманими результатами інтегрованого поселенського потенціалу території (ППТі) по всіх 113 адміністративних районах Західної України і по м. Чернівці виокремлюються Дністровський, Стирсько-Горинський і Західнобузький осередки найбільших показників ППТі, територія яких займає 16,0 тис. км2, що склало 12,8% усієї площі Західної України.
Два осередки найбільших величин ППТі Дністровський і Стирсько-Горин­ський завдяки районам із їхніми високими і вищими від середніх значеннями з’єднуються у суцільну смугу меридіонального простягання, яку доречно назвати Західноукраїнським меридіаном великого ретроспективного поселенського навантаження. Райони зі щонайнижчим поселенським потенціалом (ППТі ≤ 0,20) найбільше зосереджені у гірських районах Західної України (8 із 14).
Для параметризації процесу утворення поселення, зокрема визначення тривалості його існування впродовж усього періоду дослідження (ранній палеоліт давньоруські часи) з урахуванням першочерговості його залюднення (у розумінні первинного за часом настання) перед наступними (тими, що є часово „молодшими”) найкращим є показник сумарної поселенської енергії території (СПЕТ). Кількісні значення СПЕТ визначатимуться за матрицею „життя” поселень.
Територіальні особливості розміщення районів за показниками СПЕТ свідчать про виокремлення двох регіонів із їхніми найвищими величинами. Перший займає сточище, головне, Західного Бугу і Горині та обіймає 22 адміністративних райони (біля 22 тис. км2), який означимо як Західнобузько-Горинську поселенську область, де значення СПЕТ коливаються від 3110 (Пустомитівський район) до 1804 балів (Ківерецький район). Другим регіоном є Дністровська поселенська підобласть, загальна площа якої не перевищила 10,2 тис. км2, із діапазоном крайніх значень - від 2994 (Галицький район) до 1804 (Надвірнянський район) балів.
Найстабільнішим чинником впливу (тим, який не змінювався впродовж раннього палеоліту давньоруських часів) на СПЕТ виступає абсолютна висота розміщення поселень. Виявлялися регресійні залежності між СПЕТ = f(Нс.геом.) для поселень адміністративних районів найбільших адміністративних виділів історико-географічної зони (областей чи їхніх частин). У результаті, виокремилися дві групи адміністративних областей, в яких абсолютна висота поселень (Н) детермінувала СПЕТ за протилежними спрямуваннями.
Першу групу утворювали Волинська і Рівненська області, де залежність між СПЕТ і Нс.геом. мала прямо пропорційний характер. Виявлена закономірність властива для низовинних і рівнинних територій і підтверджується фізико-географічною сутністю, адже низовинні місця Волинської і Рівненської областей, як правило, є заболоченими і виникнення поселень посеред них можливе на природних підвищеннях.
У другій групі об’єдналися райони волинської частини Житомирської області, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей, волинської частини Хмельницької та буковинської частини Чернівецької областей. Для цих територій має місце обернено пропорційний зв’язок між СПЕТ і Нс.геом.. Дана закономірність характерна для низовинних, рівнинних, височинних та гірських територій і також відбиває природно-історичну реальність, сутність якої яскраво проступає в районах саме із контрастним (гірсько-низовинним) рельєфом, бо високо розташовані території є такими ж важко придатними для оселення, як і заболочені низовинні землі.
Визначальною ознакою підпорядкованості величин СПЕТс.зв. величинам Нс.геом. за висотними інтервалами розташування поселень (всього 19) є та, що за своєю динамікою вони відповідають законові обернено пропорційної залежності, не дивлячись на те, що їхні зміни на окремих висотних відтинках мають свої, не характерні загальній тенденції, особливості. Так, генеральна обернено пропорційна спрямованість детермінованості величин СПЕТс.зв. величинам Нс.геом. більш-менш чітко простежується від висотної позначки 180-190 м, а до цього рівня має місце прямо пропорційна підрядність СПЕТс.зв. значенням Нс.геом.

Простеження зв’язку первісного поселеутворення із сучасною людністю поселень (на 5.12.2001 р.) за групами поселень (всього 18) дало позитивний результат, оскільки тіснота зв’язку залежності lnЛс.зв. = f(СПЕТс.зв.) наблизилася до 1 (r = 0,98), тому математична модель lnЛс.зв. = -0,00003СПЕТ2с.зв. + 0,044СПЕТ 2,99 є придатною для загальної характеристики заселенсько-поселенських процесів Західної України. Важливим є те, що ретроспективні поселеутворювальні процеси (квінтесенцією яких виступає СПЕТ) мають безпосередню рівновелику (для незначних за сучасною людністю поселень до 2500 осіб) і нетотожну впливові (для поселень із людністю більшою 2500 осіб) дію на величину сучасної чисельності населених пунктів, що відповідає прямо пропорційному законові співмірності величин.

Список використаних джерел
1. Адміністративний порядок для об’єднання волостей у Галицькій області. - Львів: Видав.Губерн.Гал.області, 1942. - 93 с.
2. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: понятийно-терминоло­гический словарь. М.: Мысль, 1983. 350 с.
3. Анненков В.В. Новые горизонты зарубежной исторической географии //Изв. АН СССР. Серия геогр. - 1983. - № 2. - с. 109-117.
4. Антонович В.Б. Исследование о городах Юго-Западного края // Монографии по Западной и Юго-Западной России. - К.,1885. - Т. 1. - С. 133-194.
5. Антонович В.Б. Українські міста // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Русі в ХV-ХVІІ в. Львів, 1904. Част. ІІ. С. 309-383.
6. Анучин Д.Н. Рельеф поверхности Европейской России в последовательном развитии о нем представлений //Анучин Д.Н., Борзов А.А. Рельеф Европейской части СССР. М.: Гос. изд-во географ. лит-ры, 1948. С. 35-147.
7. Аркас М. Історія Північної Чорноморщини. Торонто: Гомін України, 1969. Т. 1. 350 с.
8. Аркас М. Історія України-Русі. Одеса: Маяк, 1994. 392 с.
9. Арский Ф.Н. Страбон. М.: Мысль, 1974. 72 с.
10. Артюшенко А.Т., Арап Р.Я., Безусько Л.Г. История растительности западнях областей Украины в четвертичном периоде. К.: Наук. думка, 1982. 136 с.
11. Артюшенко А.Т., Арап Р.Я. и др. Новые данные о растительности Украины в голоцене // Развитие природы территории СССР в позднем плейстоцене и голоцене. М.: Наука, 1982. С. 173-179.
12. Артюшенко А.Т. Растительность Лесостепи и Степи Украины в четвертичном периоде. К.: Наук. думка, 1970. 174 с.
13. Артюшенко А.Т., Турло С.И. Изменения растительности и климата на территории Украины в плейстоцене // Палеоклиматы и оледенения в плейстоцене. М.: Наука, 1989. С. 81-86.
14. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: каменный век. К.: Наук. думка, 1987. 129 с.
15. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: раннеславянский и древнерусский периоды. К.: Наук. думка, 1990. 187 с.
16. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: энеолит, бронза и раннее железо. К.: Наук. думка, 1990. 184 с.
17. Археология Украинской ССР. К.: Наук. думка, 1985. Т.1. 568 с.; 1986. Т. 2. 592 с.; 1986. Т. 3. 576 с.
18. Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза. К.: Наук. думка, 1982. 195 с.
19. Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині кам’яного віку. К.: Наук. думка, 1981. 310 с.
20. Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського і давньоруського періодів. К.: Наук. думка, 1982. 268 с.
21. Археологічні пам’ятки Української РСР. К.: Наук. думка, 1966. 463 с.
22. Археологія Української РСР. К.: Наук. думка, 1971. Т. 2. 504 с.
23. Аулих В.В.Славяне Прикарпатья и Волыни в VIII-X вв. // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды). К.: Наук. думка, 1990. С. 68-77.
24. Багалей Д.И. Топографическое описание Харьковского наместничества. Харьков, 1888. 82 с.
25. Балагури Э.А. Культура Ноа // Археология Украинской ССР. Первобытная археология. К.: Наук. думка, 1985. Т.1. С. 481-489.
26. Бандровский А.Г. Этническая ситуация Карпатского региона в период исторических контактов с Римской империей (I-III вв. н.э.) // Вестн. Москов. ун-та. Сер.8. История. 1985. - № 2. С. 77-88.
27. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. К.: Наук. думка, 1991. 144 с.
28. Баран В.Д., Магомедов Б.В. Черняховская культура // Археология Украинской ССР. Раннеславянский и древнерусский периоды. К.: Наук. думка, 1986. Т. 3. С. 70-100.
29. Баран В.Д., Магомедов Б.В. Черняховская культура // Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н.э. К.: Наук. думка, 1985. С. 42-51.
30. Баран В.Д. Памятники черняховской культуры. Пражская культура //Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский период). К.: Наук. думка, 1990. СС. 47-55, 59-68
31. Баран В.Д. Пражская культура // Археология Украинской ССР. Раннеславянский и древнерусский периоды. К.: Наук. думка, 1986. Т. 3. С. 135-153.
32. Баран В.Д. Пражская культура // Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс н.э. / Баран В.Д., Максимов Е.В., Смиленко А.Т. и др. К.: Наук. думка, 1985. С. 76-85.
33. Безруков Ю.Ф., Ломброзо М.Ю., Шапошнікова С.В. Тенденції зміни рівня Чорного моря // VІІ з’їзд Укр. геогр. т-ва. К., 1995. С. 165-166.
34. Безусько Л.Г., Ільв’єс Е.О., Каюткіна Т.М. Нові дані про рослинність Малого Полісся в голоцені // Укр. ботанічний журнал. 1980. - № 5. Т. ХХХVІІ. С. 35-39.
35. Белов М.И. О разработке теории советских историко-географических исследований // Первая Всесоюзная научная сессия по исторической географии. М., 1974. С. 12.
36. Белов М.И. Проблемы изучения историко-географической среды // Изв. ВГО. 1976. - № 6. С. 513-514.
37. Бельгибаев М.Е. Историко-географические методы изучения антропогенных почв // Методы исследов. антропоген. ландшафтов. Л.,1982. С. 75-76.
38. Беляева С.А. Селища // Археология Украинской ССР. Раннеславянский и древнерусский периоды. К.: Наук. думка, 1986. Т. 3. С. 396-404.
39. Берг Л.С. Географические зоны Советского Союза. М.: Географгиз, 1947. 397 с.
40. Берг Л.С. Достижения советской географии (1917-1947). Л.: Лениздат, 1948. 48 с.
41. Березанская С.С. Комаровская культура. Восточнотшинецкая культура. Белогрудовская культура // Археология Украинской ССР. Первобытная археология. К.: Наук. думка, 1985. Т. 1. С. 428-445, 499-512