Ідея української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя) : Идея украинской государственности в истории отечественной политической мысли (от истоков до начала ХХ века)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • Ідея української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя)
  • Альтернативное название:
  • Идея украинской государственности в истории отечественной политической мысли (от истоков до начала ХХ века)
  • Кол-во страниц:
  • 455
  • ВУЗ:
  • Київський національний університет імені Тараса Шевченка
  • Год защиты:
  • 2003
  • Краткое описание:
  • Київський національний університет
    імені Тараса Шевченка

    На правах рукопису



    Салтовський Олександр Іванович

    УДК 321.013 (477):341.218.001.1(091)"10/19"





    Ідея української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя)



    23.00.01 –теорія та історія політичної науки



    Д И С Е Р Т А Ц І Я

    на здобуття наукового ступеня
    доктора політичних наук





    Науковий консультант
    Шляхтун Петро Панасович,
    доктор філософських наук,
    професор


    Київ – 2003





    ЗМІСТ

    Вступ С.3

    Розділ 1: Наукова роздробленість проблеми, джерелознавча основ та методологія дослідження

    С.11

    Розділ 2: Державницькі ідеї в писемних пам’ятках Київської Русі.
    С.35

    Розділ 3: Державнницькі ідеї козацької доби. С.66

    Розділ 4: Еволюція ідеї української державності в процесі національного відродження на землях Наддніпрянщини у ХІХ ст.

    С.155

    Розділ 5: Громадівський соціалізм і еволюція ідеї української державності
    С.250

    Розділ 6: Ідея національної державності в політичній думці українців Галичини другої половини ХІХ ст.
    С.304

    Розділ 7: Питання національної держави в політичних концепціях засновників Української Народної Республіки
    С.371

    Висновки С.423

    Список використаних джерел С.433






    ВСТУП
    Актуальність теми дослідження. Державотворчі процеси, що розгорнулися в Україні в останнє десятиріччя ХХ століття, супроводжувалися значним зростанням в суспільстві інтересу до свого історичного минулого, проблем становлення і розвитку вітчизняної політичної думки. Інтерес науковців, в першу чергу політологів та істориків, а також політичної еліти країни з розвитком державотворчих процесів все більше концентрувався на питаннях концепцій української державності, адже саме в них формулювались ідеї та програми політичних дій, аналіз яких мав би допомогти не повторювати помилок минулого та віднайти ті соціально-політичні орієнтири розвитку суспільства, що найбільш повно відповідали б національним традиціям та політичному менталітету.
    Українська державність має тривалу історію. Ще більш тривалою є історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичних дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.
    Ідея державності, шляхи та засоби боротьби за її реалізацію, пошук оптимальних форм організації влади, аналіз причин, що призводили до втра-ти Україною державно-політичної самостійності, були центральними проб-лемами української політичної думки на всіх історичних етапах її розвитку.
    Аналіз розвитку ідеї української державності в останні десятиріччя був об’єктом дослідження вітчизняних вчених. Однак більшість праць охоплювала лише певні періоди, теоретичні побудови окремих мислителів чи висвітлювала цю ідею в контексті інших наукових проблем. Найбільш досліджуваним періодом є політична думка другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. В той же час практично відсутні праці, в яких розглядалися б еволюція ідеї української державності від початків її формування, що утруднює створення цілісної картини та більш грунтовне розуміння специфіки політичного процесу в сучасній Україні.
    Звернення сучасних дослідників до накопиченого протягом століть досвіду, політико-теоретичних напрацювань вітчизняних теоретиків політичної думки дозволяє сучасному українському суспільству, політичним лідерам, державній владі віднайти й адекватніше зрозуміти глибинні причини багатьох сучасних політичних процесів, не повторювати помилок минулого, будувати сучасну українську державу із врахуванням політичних традицій та національного політичного менталітету, що сформований тривалим історичним процесом.
    Усвідомлення необхідності самостійного державно-політичного існування – це те, що відрізняє націю від народу, як етнографічної маси. Оволодіння цією ідеєю масовою свідомістю суспільства є однією з головних передумов успішної реалізації права нації на власну державу, на входження до світової спільноти як суб’єкта, а не об’єкта історичного процесу.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема і зміст дисертаційного дослідження входять складовою частиною в комплексну наукову програму Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" та науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041-1 "Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть".
    Метою дослідження є розкриття особливостей та змісту процесів і факторів становлення і розвитку ідеї української державності в історії вітчизняної політичної думки від витоків до початку ХХ сторіччя.
    Для реалізації поставленої мети необхідно було вирішити наступні завдання дослідження:
    - проаналізувати джерельну базу дослідження еволюції ідеї української державності у вітчизняній політичній думці від витоків до початку ХХ сторіччя, виявити основні підходи до системного аналізу її становлення та розвитку;
    - з’ясувати передумови та фактори, що впливали на формування ідей державності, сформульованих найбільш визначними представниками української політичної думки, погляди яких відображали еволюцію ідеї та мали суттєвий вплив на її розвиток;
    - виокремити основні фази, що їх проходить ідея державності на кожному з етапів існуванням основних історичних форм української держав-ності – Київської Русі, Козацької держави та Української Народної Республіки;
    - розкрити зміст та особливості ідеї української державності на кожному з етапів розвитку української політичної думки досліджуваного періоду, виявити спадковість державницької традиції та особливості підходів до її аналізу;
    - проаналізувати вплив соціальної (класової) та національної (державницької) парадигм на інтерпретацію ідеї української державності на різних етапах розвитку української політичної думки в період до початку ХХ сторіччя, їх взаємодію.
    Об’єкт дослідження: розвиток української політичної думки від витоків до початку ХХ сторіччя.
    Предмет дослідження: ідея української державності у вітчизняній політичній думці від витоків до початку ХХ сторіччя.
    Методи дослідження. Для вирішення завдань, поставлених у дисертаційній роботі використовується ряд основних методів, зокрема:
    - системного аналізу, що дав можливість розглянути становлення та розвиток ідеї української державності у вітчизняній політичній думці як цілісний діалектичний процес, в якому проблема змісту, форм, шляхів побудови держави виступала як наскрізна і сенсоутворююча;
    - контент-аналізу документів, який дозволив адекватно зрозуміти конкретно-історичний зміст ідеї державності, що розроблялась окремими мислителями;
    - історико-порівняльний метод, використання якого сприяло виявленню спадкоємності державницьких ідей в українській політичній думці на різних етапах її розвитку;
    - історичних реконструкцій, який дозволив прослідковувати закономірності еволюції ідеї державності в періоди щодо яких джерельна база є неповною;
    - критичного аналізу, який дозволив автору при з’ясуванні сутності окремих положень праць українських мислителів точніше зрозуміти їх зміст з урахуванням оцінок їх сучасників та наступників;
    - антропологічний, який дозволив виявити вплив чинників особистого життя мислителів (соціальне походження, становище, отримана освіта, участь в політичних рухах та організаціях і т.п.) на конкретний зміст, що вкладався ними в ідею української державності.
    При дослідженні окремих питань і проблем використовується методологія марксизму, екзистенціалізму, філософії життя, політичної та історичної антропології, психоаналізу. В дисертації послідовно застосовуються принципи об’єктивності та конкретно-історичного підходу до аналізу змісту ідей української державності.
    Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що автором отримані нові, науково-обгрунтовані результати у політичній науці, які в сукупності розкривають визначальну роль ідеї української державності в історії вітчизняної політичної думки. Дисертаційна робота є одним з перших комплексних досліджень процесу становлення та розвитку ідеї української державності в історії вітчизняної політичної думки від витоків до початку ХХ сторіччя. Автором вперше поставлено і вирішено проблему виявлення основних етапів та фаз, що їх проходила вітчизняна політична думка досліджуваного періоду крізь призму питання української державності.
    В рамках проведеного дослідження обгрунтовано наступні теоретичні положення, що розкривають логіку та базову концепцію дисертації і виносяться на захист:
    - вперше в сучасній українській політичній науці досліджено еволюцію ідеї української державності від витоків до початку ХХ ст. та доведено, що для вітчизняної політичної думки ідея державності була центральною і визначальною, навколо цієї ідеї формувались концептуальні побудови вітчизняних теоретиків політичної думки;
    - вперше показано, що визначення теоретиками вітчизняної політичної думки можливості, необхідності, мети існування української держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів;
    - знайшло подальшого розвитку положення щодо наявності двох сенсоформуючих парадигм української політичної думки, соціальної (класової) і національної (державницької) та доведено, що домінування соціальної парадигми приводило мислителів до обмеження державницького ідеалу ідеями автономізму, а то й повної відмови від національної державності в ім’я досягнення соціального звільнення пригнічених мас, що ними репрезентувався український народ, переважання ж державницької парадигми, як правило, призводило до ігнорування, чи віднесення на другий план, питань соціального визволення, що часто позбавляло боротьбу за українську державу підтримки широких народних мас;
    - вперше обгрунтовано положення про те, що ідея української державності у вітчизняній політичній думці досліджуваного періоду розвивалась спиралеподібно, з поверненням на кожному з етапів розвитку до аналізу одних і тих же проблем, але вже на вищому, більш якісному ступені розвитку;
    - вперше в історії розвитку вітчизняної політичної думки та становлення в ній ідеї української державності вичленено чотири основних фази: "інкорпорації", на якій основні теоретичні зусилля концентрувались на проблемі максимально повного включення українського етносу та його державницьких традицій у процеси зміцнення державних організмів, до яких, внаслідок історичних обставин, було включено українські території; "ностальгії" – коли домінуючими ставали проблеми ідеалізації державницького минулого, на перший план виходили мотиви "туги за колишньою славою"; "національного відродження" – пов’язана з боротьбою за збереження національної ідентичності, особливостей етнокультурного розвитку, захисту рідної мови; "державницька" – коли ідея державності (від автономізму до повної національно-державної самостійності) виходила на перший план і ставала центруючим чинником політичного мислення та політичної діяльності української еліти та народних мас;
    - дістала подальшого розвитку ідея про те, що українська політична думка від часів свого формування виступає як державницька, самостійницька (політична думка князівської доби), однак час від часу втрачає державотворчу складову, відроджуючи її чи в періоди розгортання визвольних змагань, чи в ході аналізу причин їх поразки;
    - вперше обгрунтовано, що важливою особливістю української політичної думки досліджуваного періоду є те, що ідеал повної державно-політичної самостійності приймався як актуальний політичними провідниками та народними масами не напередодні, а в ході, а то й після поразки визвольних змагань (національно-визвольні революції під проводом Б.Хмельницького та 1917-1920 рр.);
    - виокремлено наступні основоположні засади, на яких теоретики української політичної думки обгрунтовували ідею необхідності та правомірності створення тієї чи іншої форми національної держави: ідея історичної традиції державницького існування українського народу; переконання в наявності правових підстав відродження української державності, нелегітимності включення українських земель до складу інонаціональних державних організмів, які базувались, в першу чергу, на політико-правовому аналізі змісту українсько-російського договору 1654 р. та подальших подій; уявлення про месіанську роль української нації в європейському і світовому історичному процесі; право кожного народу на національно-державне самовизначення, на власний вибір форми реалізації цього права, а також пов’язаної з визнанням цього права "вольової концепції нації"; геополітичні особливості української території та зумовлені ними історичне призначення та напрямні розвитку взаємовідносин з іншими державними утвореннями.
    Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що основні положення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання про характер становлення та розвитку ідей української державності в історії вітчизняної політичної думки від витоків до початку ХХ сторіччя. Її висновки та положення можуть бути використані для подальшого наукового аналізу витоків масової свідомості українського суспільства, ментальних основ сучасного політичного процесу, розвитку української політичної думки в світовому контексті, послужити методологічним джерелом вирішення актуальних політичних проблем, пов’язаних з розвитком національної державності, утвердженням української національної ідеї, зайняття Україною достойного місця в світовому співтоваристві. Результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі у вищих навчальних закладах України при викладанні курсів з політології, історії політичних вчень, історії України, ряду спеціальних навчальних курсів.
    Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були викладені автором і обговорювалися на методологічному семінарі кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, використовувались у процесі читання автором нормативного курсу "Історія політичної думки України" та спецкурсу "Історія української державності" для студентів спеціальності "Політологія" філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доповідались на міжнародних та республіканських наукових конференціях (Всеукраїнська наукова конференція "Проблеми демократизації посткомуністичного суспільства у контексті європейського вибору", Дніпропетровськ, 10-11 листопада 1998 р., Всеукраїнська науково-практична конференція "Націоналізм: традиція, сучасність, перспектива", Київ, листопад 1998 р., Всеукраїнська науково-практична конференція "Історичний феномен Чигиринського краю", Чигирин, - 3-4 жовтня 2001р., Международная конференция "Образы мира на заре нового тысячелетия", Киев, 28-29 мая 2002г., Всеукраїнська науково-практична конференція ""УКРАЇНА IRREDENTA": ідейна спадщина Юліана Бачинського і сучасна Україна", Тернопіль, 4 жовтня 2002р., наукових конференції співробітників, аспірантів та студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Дні науки філософського факультету", Київ, 1996, 1998, 2001, 2002 рр., Всеукраїнський гуманітарний симпозіум "Україністика на початку тисячоліття: філософія, історія, мовознавство", Київ, 28 жовтня – 1 листопада 2002р. та ін.).
    Публікації. За результатами дослідження опубліковано індивідуальну монографію, 25 наукових статей, з яких 21 у наукових фахових виданнях, визначених переліками ВАК України, розділ в монографії.
    Структура дисертації. Робота складається із вступу, 7 розділів, висновків та списку використаних джерел.
    Загальний обсяг дисертації становить 455 сторінок з яких обсяг основного тексту – 433 сторінки, список використаних джерел включає 300 найменувань обсягом 22 сторінки.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен вітчизняних теоретиків політичної думки та сформульованих ними ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, ХХ-го сторіччя. У них наші сучасник, вчені і політики, пересічні громадяни намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме ХХ сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-політичних діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різним ступенем успіху, до реалій свого часу.
    Проаналізувавши розвиток концепцій української державності від витоків до початку ХХ сторіччя, можна стверджувати, що для вітчизняної політичної думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішення питання про можливість, необхідність, мету існування української держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні концепції.
    Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності, були соціальна (класова) та національна (державницька). Як правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності "на другий план" і навпаки, за деякими винятками, коли мислителям вдавалось гармонійно поєднувати національне і соціальне. За рідкісними винятками (Т.Шевченко, С.Подолинський М.Міхновський), українські теоретики політики та їх концепції орієнтувались на домінування тієї чи іншої складової визвольної боротьби.
    Так, в часи козаччини державницька думка, як правило, виразно орієнтувалась на захист соціальних (станових) інтересів козацької старшини, розглядаючи державність з консервативно-територіальних позицій. За умови високого рівня державницького мислення ідеологи козацтва орієнтувались на формування аристократично-республіканської форми правління, а питання релігійної та мовно-етнічної самоідентифікації народу використовувались як допоміжний аргумент.
    В добу національного відродження, що почалась з середини ХІХ ст. та в часи УНР питання "захисту інтересів трудового народу", аналіз проблем з точки зору "безелітності української нації", призводив до того, що проблема національного визволення зводилась до питання визволення соціального, а власна, незалежна держава майже ніколи не розглядалась як необхідна умова цього.
    Концепції української державності пройшли разом з усією вітчизняною політичною думкою тривалий процес становлення і розвитку, в якому можна виділити чітко означені етапи.
    Першим з них був період існування Київської Русі, від якого до нас дійшли перші писемні пам’ятки. Його початок – "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, в якому Київська Русь представлена як потужна держава, що сперечається могутністю та міццю з Візантією, найбільшою імперією тогочасного християнського світу. Ця держава заснована на імперській ідеї, в центрі якої стоїть київський князь як самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує в своїх руках всю повноту влади. "Повість врем’яних літ" дає зовсім інше бачення державності – федеративний союз князівств, що з’єднані владою роду Рюриковичів влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є "братами" і слухають Великого князя київського як "брата старшого". Ця держава не є унітарною. Вона – своєрідна "родова федерація" правлячого сімейства яку в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів "богоугодними монархами".
    Надмірна прихильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння Київською Руссю зіграла з державною владою злий жарт в часи, що настали після татаро-монгольської навали. Населення, що відчувало відчуженість влади від власних інтересів, без особливих докорів сумління переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови, якщо вони обіцяли полегшення соціального становища мас.
    Початок другого етапу пов’язано з боротьбою за українську державність під проводом Б.Хмельницького, повстання під проводом якого та державотворча діяльність його наступників, їх ідеологічне та політико-правове обгрунтування стали апогеєм цього періоду в розвитку вітчизняної політичної думки
    Включення українських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського, а пізніше і до держави, що утворилась в наслідок їх союзу, супроводжувалось посиленням розколу в українському суспільстві. Нащадки князівсько-боярських родів, шукаючи захисту своїх станових привілеїв, переходили в польське громадянство і приєднували до соціального гніту українських мас ще й гніт національний та релігійний.
    Одночасно прилучення частини української еліти до католицького світу відкривало для неї двері провідних університетів Західної Європи. Завдяки цьому українське політичне мислення розвивалось безпосередньо в межах тогочасного загальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні ідеї проникали в українське суспільство, а його провідні мислителі розробляли концепції держави, виходячи із "протоідей" природного права, договірної держави, поділу влади, поваги до індивіда як самоцінності, що має невід’ємне право на свободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в основу ідеології козацтва, що прийняло на себе роль національної еліти після трагічних подій кінця XVI ст. – Берестейської унії та повстання на чолі з С.Наливайком, які ознаменували глибокий соціальний та конфесійний розкол українського суспільства.
    Ідеї українських гуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та козацьких ідеологів втілились в державі, яка виникла внаслідок повстання на чолі з Б.Хмельницьким. Виникнувши як "неподлегле козацьке панство", вона, однак, не зуміла втримати цього статусу і почала шукати союзників, які прагнули скористатись ситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво, в першу чергу старшина, не скористались ситуацією і прагнучи затвердження власних станових привілеїв, було готовим іти на компроміси в питанні незалежності держави. Наслідком цього стала втрата держави і нове соціальне закабалення селянської маси.
    Ідея козацької держави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від "ягелонського легітимізму", ідеї Великого князівства Руського та "не подлеглого козацького панства" до кінця XVIІІ ст. звелась до відстоювання автономних прав Гетьманщини та прохань до російських імператорів про повернення старих привілеїв старшині. Але й ці прохання біли виявом великої мужності незначної частини старшини. Більшість же цілком комфортно почувала себе прилучившись до панівного класу імперії. "Козацька Україна полишила своїм нащадкам ясний національно-політичний ідеал, що хитався між державною самостійністю і автономією в рамках сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними"[208, с. 1]. Найвищими виявами державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658 та Конституція 1711рр.
    Третій етап розвитку ідеї української державності в історії вітчизняної політичної думки починається процесами національного відродження кінця XVII-початку ХІХ ст.
    В першій половині ХІХ ст. ідея української державності відродилась на основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення на національний грунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Як відзначав В.Старосольський, месіанізм "Се є переконаннє про окрему, виїмкову ролю, про спеціяльну історичну "місію", яка припадає на долю власної нації і робить її "вибраним" поміж иншими народом. ... На сьому тлі виросла велика фільософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сього німецького месіянізму. Польський рівнож як і московський месіянізм ХІХ століття є загально відомими явищами. Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов класичний вислів у Костомарова "Книгах битія Українського народу""[226, с. 48-49].
    Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру, є безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний і соціальний характер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму, оскільки вважалось, що українці, звільняючись від соціального та національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних народів.
    Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був провідним в українській політичній думці ХІХ ст. Він ліг в основу теорії "громадівського соціалізму", діяльності більшості українських політичних партій початку ХХ ст. Лише поодинокі діячі українського руху в ХІХ ст., подібно до П.Куліша, ставили питання про необхідність виховання повноцінної політичної еліти нації, як передумови побудови власної держави. Їх "безполітичне українство" набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.
    Одночасно в рамках концепції "громадівського соціалізму" соратники М.Драгоманова С.Подолинський та О.Терлецький трансформували ідею федералізму та автономії із "зовнішнього" аспекту, тобто входження України на тих чи інших засадах як самоврядної політичної одиниці до міжнародних державних союзів, у "внутрішню" – створення незалежної української держави як федерації земель та громад.
    І все ж концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці. Як підкреслює М.Кармазіна, "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб’єкт того чи іншого федеративного об’єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи..."[97, с. 173].
    Небагатьом, подібно до І.Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України – бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Але й І.Франко завдання створення незалежної української держави відносив "за межу можливого" для своїх сучасників.
    До революції 1917р. українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти. Її провідники залишались, в своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам. Саме тому лідери Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересах українського народу.
    І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом. Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль в прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого століття.
    Проведений аналіз розвитку концепцій української державності в історії вітчизняної політичної думки від витоків до початку ХХ сторіччя дозволив зробити висновок про те, що на кожному з основних етапів свого становлення вона пройшла ряд послідовних фаз. Етапи розвитку пов’язані з існуванням основних історичних форм української державності – Київської Русі, Козацької держави та Української Народної Республіки. Фази розвитку концепцій державності в українській політичній думці від витоків до початку ХХ сторіччя можна виділити наступні:
    1. "Інкорпорації" – фаза, що починала собою кожен з періодів. Для неї характерним є прагнення до максимального включення українського політичного життя, політичних ідеалів до процесів, що відбувались в державах, до яких в силу історичних обставин входили українські землі. На етапі розвитку після занепаду Київської Русі ця фаза була представлена ідеями "спільності держави" в Литовську добу (феномен, що ще потребує грунтовного дослідження) та "польського громадянства українського роду" (Ст.Оріховський-Роксолан і ряд інших українських мислителів XV-XVI ст.). З початком занепаду української козацької держави ця фаза найбільш яскраво представлена концепцією Ф.Прокоповича в Наддніпрянщині та ідеями "рутенства" на землях, окупованих Австрією.
    2. "Ностальгії" – фаза пов’язана з наростанням "туги за славним минулим". Характеризується посиленою увагою до історичного минулого та мотивами туги за ним. У польсько-литовську добу представлена перш за все ідеями ранньої полемічної літератури, деякими працями вчених Острозької та Києво-Могилянської академій. З упадком козацької держави, в першу чергу, – козацькими літописами.
    3. "Національного відродження" – фаза на якій для національної еліти та політичних мислителів пріоритетними ставали питання національної самоідентифікації, аналіз визначальних ознак етнічності, усвідомлення відмінностей від сусідніх народів, особливо щодо націй, пануючих у державних утвореннях, до яких входили українські землі того часу. В часи напередодні повстання під проводом Б.Хмельницького ця фаза характеризувалась зверненням до питань створення національної церкви, як виразника етнічно-конфесійної відмінності, формуванням системи освіти, доведення етнічної спільності українського населення на просторах, де "народ говорить руською мовою", як свідчила тогочасна формула. Подібні ж процеси характерні і для періоду національного відродження з кінця ХVIII і майже протягом всього ХІХ сторіччя, як на українських землях Російської, так і Австрійської імперій.
    4. "Державницька" фаза в розвитку української політичної думки має деяку специфіку, яка, до певної міри, відрізняє її від еволюції політичного мислення сусідніх народів. Якщо для більшості народів Східної і Центральної Європи формування ідеї необхідності утворення незалежної національної держави передувало визвольним змаганням, ставало чинником підготовки мас до боротьби та здійснення свідомого політичного вибору, навіть за умов усвідомлення тієї високої ціни, яку необхідно заплатити для реалізації національної мрії, а часто навіть всупереч цьому, то для української історії характерним є якраз те, що державницька ідея опановувала свідомістю політичної еліти вже в ході визвольних змагань, часто під тиском революційної стихії та рішучих дій народних мас. Такі процеси можна прослідкувати і в часи визвольної боротьби під проводом Б.Хмельницького і в добу УНР. Якщо ж концепції самостійної української держави і формулювались окремими мислителями, то вони не набували домінуючого впливу ні на свідомість мас, ні на свідомість еліти.
    Ідеї української державності у вітчизняній політичній думці розвивались за "принципом спіралі", проходячи на кожному історичному відрізку, що розділялись історичними формами української держави, ті ж самі фази, однак аналіз проблем на кожному з них відбувався на більш високому рівні узагальнення.
    Як правило, напередодні та в ході розгортання визвольних змагань ідеї української еліти не виходили за межі ідеї автономізму, розгляду перспектив України в межах того, чи іншого державного утворення. Це значною мірою дезорієнтовувало маси і було однією з причин поразок нації у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.
    Аналіз розвитку ідеї української державності означуваного періоду дозволяє також виділити ті основоположні засади на яких мислителі минулого грунтували ідею необхідності та правомірності створення тієї чи іншої форми національної держави. Серед них можна вичленити наступні:
    - історичної традиції державницького існування держави українського народу, яка лягла в основу поглядів практично всіх прихильників державності України – від козацької доби до лідерів УНР;
    - наявності правових підстав відродження української державності, нелегітимності включення українських земель до складу інонаціональних державних організмів, яка базувалась, в першу чергу, на політико-правовому аналізі змісту українсько-російського договору 1654 року та подальших подій (починаючи з праць П.Орлика і закінчуючи "Самостійною Україною" М.Міхновського);
    - месіанської ролі української нації в європейському і світовому історичному процесі, найбільш яскраво обгрунтованої М.Костомаровим в центральному програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства "Закон Божий" ("Книги буття українського народу");
    - права кожного народу на національно-державне самовизначення, на власний вибір форми реалізації цього права, що базувались на ідеях Й.Гердера та європейській традиції створення національних держав, а також пов’язаної з визнанням цього права "вольової концепції нації";
    - геополітичних особливостей української території та зумовлених ними історичних призначеннях та напрямних розвитку взаємовідносин з іншими державними утвореннями, починаючи від ідей географічного детермінізму, прихильниками яких виступали М.Костомаров, М.Драгоманов і закінчуючи геополітичними та геоекономічними аргументами на користь української державності Ю.Бачинського та М.Грушевського.
    Ці ідеї лягли в основу практично всіх державницьких концепцій української політичної думки минулого ХХ-го сторіччя.






    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Автобіографія Івана Франка // Культура. – 1926. – Ч.4-9. – С.42-54.
    2. Абрамов А.И. "Слово о законе и благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское наследие Иллариона Киевского. – М., 1986. – Ч.2. – С.42-54.
    3. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. – Прага, 1941. – 19 с.
    4. Андрущенко В.П., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Жиленкова І. М., Жиленков В.І. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.-Харків, 2001. – 640 с.
    5. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. – К., 1994. – 96 с.
    6. Барка В. Правда Кобзаря. – Нью-Йорк, 1961. – 289 с.
    7. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. – Берлін, 1925. – 48 с.
    8. Бачинський Ю. Україна irredentа. – Берлін, 1924. – 237 с.
    9. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. – К., 2001. – 256 с.
    10. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана. – К., 1991. – 136 с.
    11. Брайчевський М.Ю. Походження слов’янської писемності. – К., 1998. – 45 с.
    12. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988. – 262 с.
    13. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посіб. – К., 2000. – 310 с.
    14. Брик М. Юрій Немирич, 1612-1659: На тлі історії України. – Льоссер, 1974. – 152 с.
    15. Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження. – К., 1995. – 135 с.
    16. Бычко А.К. Эпические мотивы духовной культуры Киевской Руси и Украины // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. К., 1998. – С.161-169.
    17. Василенко С. Геополітичні концепції і українська геополітика // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. / Редколегія: М.Михальченко, В.Андрущенко, Ф.Рудич. – К., 2000. – С.63-73.
    18. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю.Луцького. – Нью-Йорк – Торонто, 1984. – 326 с.
    19. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. – Б.м., 1986. – 120 с.
    20. Винниченко В. "Слово за тобою Сталіне!" Політична концепція в образах // Винниченко В. Оповідання. Роман "Слово за тобою Сталіне!", п’єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". – К., 1999. – С.95-370.
    21. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. – К., 1990. – Т.І. – 348 с.
    22. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. – К., 1990. – Т.ІІ. – 328 с.
    23. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. – К., 1990. – Т.ІІІ. – 542 с.
    24. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. – 128 с.
    25. Винниченко В. Лист В.Винниченка до клясово-несвідомої української інтелігенції. – Відень, 1920. – 8 с.
    26. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. – Т. 1. – Едмонтон–Нью-Йорк, 1980. – 500 с.
    27. Вишенський І. Книжка // Вишенський І. Твори. – К.,1959. – С.41-158.
    28. Вишенський І. Краткословна відповідь Петру Скарзі // Вишенський І. Твори. – К.,1959. – С.159-187.
    29. Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. – Львів, 1921. – 238 с.
    30. Выдрин Д. Политика: история, технология, экзистенция. – К., 2001. – 432 с.
    31. Гадяцький трактат // Україна. Наука і культура. – Вип. 25. – К., 1991. – С.147-152.
    32. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст. – Львів, 1996. – 122 с.
    33. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. – Львів, 2001. – 384 с.
    34. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. – Б.м., Б.р. – Т.1. – 389 с.
    35. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). – М., 1963. – 94 с.
    36. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX – початку XX століття: Дослідження. – К., 1996. – 124 с.
    37. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1996. – 286 с.
    38. Господин А. Микола Костомарів. – Вінніпег, 1986. – 36 с.
    39. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. – К., 1998. – 206 с.
    40. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995. – 607 с.
    41. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 2000. – 360 с.
    42. Грушевский М. Движение политической и общественной мысли в ХІХ столетии. – Спб., 1907. – 15 с.
    43. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – СПб., 1907. – 294 с.
    44. Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. – К., 1918. – 127 с.
    45. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – 128 с.
    46. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – 240 с.
    47. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. – Відень, 1917. – 22 с.
    48. Гунчак Т. Вступне слово наукового редактора // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – С.7-14.
    49. Демчук П.О. Політологія: Підручник для слухачів і курсантів вищ. військових навч. закладів Міністерства Оборони України. – К., 1998. – 312 с.
    50. Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. – К., 1977. – 224 с.
    51. Дмитриченко В.С. Суспільно-політичні погляди Я.П.Козельського. – К., 1957. – 68 с.
    52. Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та громадська діяльність // Пам’яти Михайла Драгоманова. – Харків, 1920. – С.5-44.
    53. Довгич В.А. Українська ідея в політичній теорії М.Драгоманова. – К., 1991. – 155 с.
    54. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерти Гетьмана Мазепи. – Чікаго, Іллінойс, 1960. – 50 с.
    55. Донцов Д. Два антагоністи (П.Куліш і Т.Шевченко) // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто, 1958. – С.11-27.
    56. Донцов Д. Шевченко і Драгоманов // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто, 1958. – С.28-46.
    57. Дорошенко В. Значіння "України irredent-и" в історії розвитку української національної свідомості // Бачинський Ю. Україна irredentа. – Берлін, 1924. – С.V- ХХVІІІ.
    58. Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень, 1917. – 115 с.
    59. Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. – Варшава, 1938. – С.3-34.
    60. Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. – Ляйпціг, Б.р. – 96 с.
    61. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів. – 576 с.
    62. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. – Т.І. – 238 с.
    63. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. – Т.ІІ. – 350 с.
    64. Дорошенко Д. П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність. – К., 1918. – 70 с.
    65. Драгоманов М. Рай і поступ. – Вінніпег, 1916. – 80 с.
    66. Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867-1877) // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т.1. – С.151-228.
    67. Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т.1. – С.39-68.
    68. Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т.1. – С.428-482.
    69. Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т.1. – С.80-220.
    70. Драгоманов М. Малоросійський інтернаціоналізм // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. – Прага–Нью-Йорк, 1937. – С.152-160.
    71. Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране. – К., 1991. – С.5-45.
    72. Драгоманов М.П. Неправда – не просвіта // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т.2. – С.393-400.
    73. Драгоманов М.П. Переднє Слово до "Громади" // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. – Прага–Нью-Йорк, 1937. – С.89-147.
    74. Драгоманов М.П. Програма "Громади" – 1880 р. // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. – Прага–Нью-Йорк, 1937. – С.148-151.
    75. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876). // Драгоманов М.П. Вибране. – К., 1991. – С.559-574.
    76. Драгоманов М.П. "Сонячний промінь". Повість Василя Чайченка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т.2. – С.386-392.
    77. Драгоманов М.П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т.1. – С.397-427.
    78. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М.П. Вибране. – К., 1991. – С.461-558.
    79. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М.П. Вибране. – К.1991. – С.327-429.
    80. Дробот І. Трансформації української державно-соборницької ідеї (1920-1930-ті роки). – К., 2002. – 343 с.
    81. Єкельчик С.О. Український національний рух: здобутки та перспективи дослідження (замість післямови) // Нариси з історії українського національного руху: Колективна монографія / Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1994. – С.159-167.
    82. Єрьоміна І.П. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишенський І. Твори. – К., 1959. – С.3-39.
    83. Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995. – 688 с.
    84. Жулинський М.Г. Вірю в силу духа: Іван Франко, Леся Українка і Михайло Грушевський у боротьбі за піднесення політичної і національної свідомості української людини. – Луцьк, 1999. – 688 с.
    85. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1992. – 118 с.
    86. Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). – М., 1959. – 172 с.
    87. Заклинський Р. Громадсько-політичний розвиток Галичини і Іван Франко // Іван Франко. Збірник за загальною редакцією П.Филиповича, П.Кияниці. – К., б.р. – С.43-122.
    88. Заславский Д. М.П.Драгоманов. Критико-биографический очерк. – К., 1924. – 170 с.
    89. Злупко С.М. Сергій Подолинський – вчений, мислитель, революціонер. – Лівів, 1990. – 192 с.
    90. Золотухина Н.М. "Слово о законе и благодати" – первый русский политический трактат киевского писателя ХI века Илариона // Древняя Русь: проблемы права и правовой идеологии. – М., 1984. – С.36-50.
    91. Идейно-философское наследие Илариона Киевского. – М., 1986. – Ч.1. – 172 с.
    92. Іванова Л.Г. Початок українського національно-культурного відродження // Нариси з історії українського національного руху: Колективна монографія / Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1994. – С.44-56.
    93. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності. – К., 1996. – 336 с.
    94. Іванченко Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (ІІ половина ХІХ в.). – К., 1971. – 221 с.
    95. Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. – К., 1991. – 318 с.
    96. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; за ред. В.І.Ярошовця. – К., 2002. – 774 с.
    97. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX-початок ХХ століття). – К., 1998. – 351 с.
    98. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. – К., 1990. – Т.1. – 544 с.
    99. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. – К., 1990. – Т.2. – 694 с.
    100. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. – К., 1990. – Т.3. – 435 с.
    101. Кирилюк Ф.М. Політологія Ренесансу: Навч. посібник. – К., 2000. – 200 с.
    102. Кирилюк Ф.М. Політологія Середньовіччя: Навч. посібник. – К., 2000. – 256 с.
    103. Книш З. Історія української політичної думки до кінця XVIІІ ст.: Популярний нарис. – Париж – Вінніпег, 1952. – 205 с.
    104. Коваленко Л.А. Велика французька буржуазна революція і громадянсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIІІ ст. – К., 1973. – 167 с.
    105. Коган Ю.А Просветитель XVIII века Я.П.Козельский. – М., 1958. – 188 с.
    106. Козельський Я.П. Передмова до перекладу "Історії датської" Л.Голберга // Пам’ятки суспільної думки України (XVIІІ–перша половина ХІХ ст.): Хрестоматія. – Дніпропетровськ, 1995. – С.181-185.
    107. Козельський Я.П. Философические предложения, сочиненные надворным советником и правительствующего сената секретарем Яковом Козельским в Санкт-Петербурге 1768 года // Избранные произведения русских мыслителей второй половины XVIII века; в 2-х т. – Т.2. – М., 1952. – С. 411-551.
    108. Корнійчук Л.Я. Життя і творчість С.А.Подолинського // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. – К., 2000. – С.3-42.
    109. Костомаров Н.И. Две русских народности / Обраб. Текста и ред. А.П.Ковалевой; Авт. предислов. В.А.Дорошенко. – К.,-Х., 1991. – 72 с.
    110. Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. – Чернівці, 2000. – 352 с.
    111. Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське франкознавство // Іван Франко: про соціялізм і марксизм. – Нью-Йорк, 1964. – С.3-28.
    112. Кравченко В.В. Поема вольного народу. "Історія Русів" та її місце в українській історіографії. – Х., 1996. – 117 с.
    113. Кралюк П.М. Место социнианства в культурно-просветительских процессах на Украине в первой половине XVII ст. // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. – К., 1988. – С. 269-274.
    114. Кресіна І., Кресін О. Гетьман П.Орлик і його Конституція. – К., 1993. – 80 с.
    115. Кресін О. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини ХVIII століття. – К., 2001. – 467 с.
    116. Крипякевич І. Історія України. – Львів 1990. – 511 с.
    117. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000. – 487 с.
    118. Кузик П. Слов’янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях. – 2000, кн. 6 (627). – С.19-29.
    119. Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. – К., 1957. – С.144-160.
    120. Кулиш П. Записки о Южной Руси. – К., 1994. – 719 с.
    121. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка-2000. – 1993. - №5(7). – С.70-80.
    122. Куліш П.О. Байда, князь Вишневецький. Драма // Куліш П.О. Твори в двох томах. – Т.2. – К., 1994. – С.265-372.
    123. Куліш П.О. Епілог // Куліш П.О. Твори в двох томах. – Т.1. – К., 1994. – С.399-400.
    124. Куліш П.О. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П.О. Твори в двох томах. – Т.1. – К., 1994. – С.400-412.
    125. Куліш П.О. Кумейки (1637 рік) / Куліш П. Твори в двох томах. – К., 1989. – Т.1. – С.37-40.
    126. Куліш П.О. Листи з хутора // Куліш П.О. Твори в двох томах. – К., 1989. – Т.2. – С.224-280.
    127. Куліш П.О. Піонер // Куліш П.О. Твори в двох томах. – Т.1. – К., 1994. – С.448.
    128. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996. – 396 с.
    129. Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1994. – 368 с.
    130. Лавров Ю.П. Зародження українського національного руху в студентському середовищі // Нариси з історії українського національного руху: Колективна монографія / Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1994. – С.90-111.
    131. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – К., 2001. – 585 с.
    132. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-1918: В 2 ч. – Львів, 1926-1927. – Ч.1. – С.1-432.
    133. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-1918: В 2 ч. – Львів, 1926-1927. – Ч.2. – С.433-746.
    134. Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992. – 236 с.
    135. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. – Т.1. / Пер. з англ. У.Гавришків, Я.Грицака. – К., 1994. – С.299-247.
    136. Лисяк-Рудницький І.. Каразин і початки українського національного відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. – Т.1. – К., 1994. – С.203-220.
    137. Литвинов В.Д. Проблема государства в трудах Ст.Ориховского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. – К., 1988. – С. 237-245.
    138. Лісовий В., Проценко О. Націоналізм, нація та національна держава // Націоналізм. Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий – К., 2000. – С.11-34.
    139. Лозинський М. Іван Франко. – Відень, 1917. – 52 с.
    140. Лотман Ю.М. "Слово о полку Игореве" и литературная традиция ХVIII – начала ХІХ века // Слово о полку Игореве – памятник ХІІ века. – М.-Л., 1962. – С.330-405.
    141. Лотоцький О. Державницький світогляд Т.Шевченка // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. – Т.ІІІ. – Чикаго, 1959. – С.347-369.
    142. Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. – Кн.2. – 288 с.
    143. Мазепа І. "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." // Вивід прав України: Документи і матеріяли до історії української політичної думки / Б.Кравців (ред). – Нью-Йорк, 1964. – С.83-84.
    144. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – 942 с.
    145. Маланюк Є. В Кулішеву річницю // Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962. – 105-116.
    146. Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1995. – С.45-56.
    147. Маланюк Є. Три літа // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1995. – С.35-44.
    148. Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1995. – С.66-74.
    149. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. – Т.4. – С.405-441.
    150. Масненко В.В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XIX- перша третина XX ст.) – К., 2001. – 440 с.
    151. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Листування І.Франка і М.Драгоманова. – К., 1928. – 508 с.
    152. Мильков В.В. Иларион и древнерусская мысль. // Там же. – Ч.2. – С.8-40.
    153. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. – К., 1998. – 228 с.
    154. Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. – К., 1994. – С.191-236.
    155. Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження великого гетьмана). Збірник наукових праць. – К., 1995. – С.25-39.
    156. Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної Української партії із 1900 року / Вступ В.Шаяна. – Лондон, 1967. – 32 с.
    157. Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев’ятнадцятого сторіччя, новітня українська література / Ред. М. Антонович. – Нью-Йорк, 1984. – 509 с.
    158. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – Київ, 1993. – 413 с.
    159. Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження // Українська література XVІ – початку XVI ст. та інші слов’янські літератури – К., 1984. – С.161-185.
    160. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і "Руська трійця". До проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції ХІХ століття. – Львів, 1994. – 28 с.
    161. Нахлік Є. Проблеми української державності і засобів боротьби за національне самоутвердження українського народу в політико-історичній спадщині Пантелеймона Куліша // Пулюй – Куліш. Подвижники Нації / За заг. Ред. проф. Василя Шендеровського. – К., 1997. – С.66-87.
    162. Ничик В.М. Феофан Прокопович. – М., 1977. – 192 с.
    163. Нічик В.М. Суспільно-політичні погляди Феофана Прокоповича // Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. – К., 1979. – Т.1. – С.48-97.
    164. Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. – Вінніпег, 1968. – 96 с.
    165. Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали / Л.Винар (ред.). – Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. – 419 с.
    166. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. – К., 1997. – 328 с.
    167. Ольхівський Б. Вільний нарід. – Варшава, 1937. – 132 с.
    168. Онішкевич Л. Вступ до науки про право і державу. – Мюнхен, 1987. – 223 с.
    169. О
  • Стоимость доставки:
  • 50.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины