ЕСТЕТИКА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ: ПОНЯТТЯ, ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ Й ІСТОРИЧНА ФЕНОМЕНОЛОГІЯ : ЭСТЕТИКА ПОЛИТИЧЕСКОЙ ВЛАСТИ: ПОНЯТИЕ, ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИССЛЕДОВАНИЯ И ИСТОРИЧЕСКАЯ ФЕНОМЕНОЛОГИЯ

Краткое описание

Національна академія наук України
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І. Ф. Кураса НАН України

Бушанський Валентин Вікторович

УДК 321.01

ЕСТЕТИКА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ: ПОНЯТТЯ, ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ Й ІСТОРИЧНА ФЕНОМЕНОЛОГІЯ

Спеціальність: 23.00.01 – теорія та історія політичної науки

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

Науковий консультант:
Михальченко Микола Іванович,
доктор філософських наук, професор,
член-кореспондент НАН України,
завідувач відділу теорії та історії політичної науки
Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Київ – 2009

ЗМІСТ

ВСТУП 4-11
Розділ І. ПРОБЛЕМА ЕСТЕТИКИ ВЛАДИ
В ПОЛІТОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ
12-118
1.1. Статус політичної аксіології в політології
та політичній філософії
17-34
1.2. Естетизм у трактуванні політичних ідеалів і цінностей 34-57
1.3. Політико-естетичні питання в політичній семіотиці 57-77
1.4. Дослідження символічної політики
та політична естетика
77-105
Висновки до першого розділу 105-118
Розділ ІІ ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І ЦІННОСТІ:
ЯВИЩЕ ПРИНАДЖЕННЯ
119-193
2.1. Влада як феномен буття і свідомості 120-145
2.2. Політика, мораль, релігія, мистецтво:
об’єктивація та відчуження цінностей
146-157
2.3. Явище принадження в процесі засвоєння
соціально-політичних цінностей 157-176
Висновки до другого розділу 176-188
Розділ ІІІ МІФОЛОГІЯ, ІСТОРІЯ ТА РЕФЛЕКСІЯ
ЯК ФОРМИ ОСЯГНЕННЯ ПОЛІТИКИ
194-244
3.1. Міфологічне сприйняття політики 196-209
3.2. Історичне сприйняття політики 209-224
3.3. Рефлексія міфології й історії 224-234
Висновки до третього розділу 234-242
Розділ IV ПОЛІТИКА В КОНТЕКСТІ
ЕСТЕТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ
245-315
4.1. Прекрасне та потворне в політиці 248-258
4.2. Піднесене та низьке в політиці 258-273
4.3. Трагічне та комічне в політиці 273-286
Висновки до четвертого розділу 286-307
Розділ V ПОЛІТИКО-ЕСТЕТИЧНІ ФЕНОМЕНИ В ІСТОРІЇ 316-381
5.1. Європа в переддень катастрофи:
бунт проти християнства
317-337
5.2. Естетика революції 337-351
5.3. Естетика тоталітаризму та демократії 351-366
Висновки до п’ятого розділу 366-378
ВИСНОВКИ 382-395
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 396-413

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. У другій половині ХХ століття в культурі проявився небувалий феномен – політична символізація. Передумовою став розвиток електронних ЗМІ. Суть символічної політики полягає у створенні політико-інформаційних ерзаців, котрі заміщують предметну діяльність істеблішменту, органів державної влади та громадських інститутів. Політика перетворюється на процедуру створення ілюзії, визначаючись не власне політичними принципами, а законами, які чинні лише в естетиці. Бо тільки в мистецтві форма є визначально щодо змісту. Політична наука приділяє значну увагу вивченню символічної політики. А. Антонов, В. Іванов, В. Цимбурський завважують, що політика, з огляду на послуговування символами, неминуче піддається естетизації. О. Шейґал, А. Гельман, Р. Уортман тлумачать політичну «театралізацію» як об’єктивний епіфеномен її публічного характеру. Відтак предметом аналізу стають форми політичних ритуалів, що слугують легітимації (А. Баранов, В. Бурлачук, К. Завершинський, Л. Климанська, Д. Хандельман). Цілком зрозуміло, що системна символізація політики переростає в «маніпуляцію свідомістю» (С. Кара-Мурза, А. Цуладзе). Дослідження форм політичної символізації не зводяться лише до опису феноменології. Дослідники ставлять посутні питання політико-онтологічного змісту. Так У. Зарцінеллі завважує, що потребує переосмислення статус ЗМІ, як «четвертої влади» в демократичних спільнотах: з одного боку, демократія неможлива без функціонування вільних ЗМІ, а з другого, – саме ЗМІ стають інструментами створення політичних ерзаців. Т. Мейєр, С. Поцелуєв і В. Полянська відзначають, що символічна політика створює запит на особливий тип політиків: критерієм входження до еліти стає не професіоналізм, а «здатність на публічний скандал». Як наслідок, наголошують Д. Баске, Н. Луманн і В. Шульц, спостерігається «естетичне відчуження»: естетика стає засобом насилля, що відсторонює громадськість від свідомої політичної участі. Тож єдиною здоровою реакцією на політичні фантасмагорії стає – сміх (М. Михальченко). Феномен символічної політки, наголошує Ю. Левенець, спонукає до істотного переосмислення традиційного розуміння політичного буття, а відтак і методології пізнання.
Науковці, вивчаючи феномен символічної політики, завважують: дедалі вагомішими стають естетичні чинники. Проте чи здатна політична наука пізнати сутність символічної політики, не маючи теоретичного розуміння цих самих естетичних чинників? Звісно, ні. І чи не слушно припустити, що новітнє явище символічної політики – лише радикальний прояв політико-естетичного буття взагалі? Чи не є рація в гіпотезі, що політичне буття завше зазнавало впливу естетичних чинників, а сприйняття політики залежало не лише від раціонального тлумачення, а й від ірраціонального естетичного судження? Тож, зважаючи на недостатність ступеня розробки проблеми та її теоретичного осмислення, тема дисертаційного дослідження є актуальною.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема і зміст дисертаційного дослідження пов’язані з науковою темою відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України: «Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики» (0108U001418).
Об’єкт дослідження: політична влада в системних і структурних характеристиках.
Предмет дослідження: естетичний вимір влади як теорії та технології політичного регулювання.
Мета дослідження: розробити поняттєво-категоріальний апарат і теоретико-методологічні засади дослідження влади в естетико-діяльнісному вимірі.
Завдання дослідження:
1) проаналізувати теоретичний статус політико-естетичного дискурсу;
2) конкретизувати поняття політико-естетичного феномену, розкривши його політико-онтологічний і теоретико-методологічний зміст;
3) систематизувати методологію дослідження естетики політичної влади, зокрема, процедур: а) опредметнення та б) аналізу й узагальнення політико-естетичних феноменів;
4) перевірити теоретичні положення про вплив естетичної світогляду на політичне буття, проаналізувавши політико-естетичну феноменологію тоталітарного та демократичного режимів, а також визначивши типологію політичних ритуалів;
5) узагальнити методологічні й теоретико-практичні результати дослідження.
Методи дослідження. Дослідження ґрунтувалося на принципах об’єктивності, діалектичності й історичності. Використано такі методи: системний, структурно-функціональний, порівняльно-ретроспективний, діяльнісний, індуктивно-дедуктивний, аналогії та моделювання. У рамках застосування психологічної парадигми, використано – біхевіористський і психоаналітичний. У процесі застосування естетичних понять і категорій – метод рефлексії (розділ IV). Першорядне ж значення мали – структуралістський і постструктуралістський. Істотного значення набув аналіз політико-естетичних феноменів як герметичної структури. Феномен виокремлювався як замкнена структура. Й у такій, звісно, умоглядній якості, розглядавсь як «типовий ідеал» (М. Вебер). Так простежено: структури матріархального та патріархального типів владної свідомості (підрозділ 2.1.), об’єктивацію форм діяльності в політиці, моралі, релігії та мистецтві (підрозділ 2.2.), міфічний та історичний типи політичного світогляду (підрозділи 3.1. і 3.2.). Постструктуралістський метод уможливив розкриття кореляції структури-феномену та соціально-політичного середовища в історії (розділ V). Адже самé існування феномену підпорядковується як його внутрішнім законам, так і зовнішньому впливові. Так простежено «відхилення» від «типових ідеалів». Передусім, як чинник «відхилення», досліджено рефлексію (підрозділ 3.3.), завдяки котрій і реалізується політико-естетична свідомість.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що завдяки застосуванню наукових принципів і методів сформульовано концепцію естетизації політичної свідомості та діяльності. Ця концепція конкретизуєтьсь у таких головних положеннях:
1. Уперше політичне буття системно розглянуте як політико-естетичний феномен. Показано, що сприйняття політичного буття, а відтак і сама політична діяльність, підпорядковуються естетичним принципам. Онтологічною передумовою аналізу політики як естетичного феномену є її формальна вираженість у процедурах, інститутах, правових нормах і звичаях, а також історичних óбразах. Коґнітивною передумовою – те, що, поряд із апріорним баченням і досвідом, сприйняття завше включає й естетичне судження: мимовільне оцінювання феномену як прекрасного чи потворного, а відтак й особисто прийнятного чи не прийнятного. Таке естетичне судження (що, згідно з І. Кантом, є судженням смаку) в часі постає як заздалегідне. Тож воно й передує всім раціональним тлумаченням політики. Таким чином, політичний вплив (насильство за тоталітаризму та переконування за демократії) виявляється опосередкованим попереднім естетичним судженням. Відтак і політичне насилля постає як спроба подолання естетичного упередження, а переконування – як процес узгодження естетичних суджень стосовно політичних феноменів.
2. Уточнено поняття політико-естетичного судження. Показано, що естетичне судження є засобом становлення політико-історичного світогляду. Відтак доповнено й тезу К. Леонтьєва та В. Розанова: історія пізнається лише естетично, бо тільки естетичне сприйняття є універсальним для всіх культур. Тож естетичне сприйняття історії-тексту зумовлюється не лише особливостями мислення про історію, про що зазначали К. Леонтьєв і В. Розанов, а процесом історичного мислення як таким. Відтак «вибірковість» історичної пам’яті (котру відзначила Х. Арендт: у спадок від минулих цивілізацій залишаються лише митецькі цінності) є феноменом, в основі якого лежить закономірність естетичного бачення політичного буття: будь-яка політична подія піддається естетизації, тобто вона мислиться не конкретно-побутово, а універсально як форма подолання смертності в часі. У цьому контексті явним стає, що предметом політико-історичного дослідження завше є не політичний феномен сам пособі, а – політико-естетичний феномен.
3. Доповнено концепцію становлення владної свідомості. Показано, що невід’ємним складником політичної свідомості загалом є свідомість владна (усвідомлення влади як такої). У процесі соціалізації людина осягає світ як два типи владарювання. Перший – матріархальний, в основі якого чуття влади як прояву турботи. Другий – патріархальний: влада – це вимога відповідності стороннім і раціональним нормам. Така типологія владної свідомості запропонована Е. Фроммом. У дисертаційному дослідженні простежено політичні втілення цих проявів владної свідомості. По-перше, наголошено: згадані типи владної свідомості мають не історичний, а коґнітивний характер (застосовано теоретико-методологічне положення К. Леві-Строса). По-друге, показано: панування матріархального типу справляє деструктивний вплив: суб’єкт керується споживацьким ставленням до влади. По-третє, остаточний розрив із матріархальним типом сприйняття влади неможливий: суб’єкт приречений переживати коґнітивний дисонанс. Матріархальне сприйняття влади втілюється 1) в суспільстві загального споживання, 2) в тоталітарних доктринах про винятковість певних соціальних груп (рас, націй, класів), 3) у тоталітарних вимогах жертовності (адже, за матріархальним світоглядом, народженню завше має передувати смерть).
4. Обґрунтовано концепцію естетичних чинників засвоєння політичних цінностей. М. Бердяєв завважував, що прийняття Західних цінностей, зокрема марксистських ідей, мало характер естетичного спокушення («прельщения»). У свою чергу, Р. Арон відзначав, французькі інтелектуали «звабилися» («succomber à la tentation») естетикою революції. У дисертації це суто естетичне сприйняття політичних цінностей узагальнене як універсальна форма сприйняття. Цей процес розкривався за допомогою поняття «принадження». Виокремлено чотири типи принад: сила, краса, розумність, святість. Принадження розгортається як редукування політико-естетичного феномену до одно чи декількох із згаданих принад. Політичне насилля, яке суб’єкт не здатен подолати, раціоналізується як виправдане застосування політичної сили. Панівна доктрина, приміром, марксизм – як наукова розумність. Політичні ритуали, в яких суб’єкт має брати участь або які мусить, щонайменше, сприймати (приміром, в умовах поширення політичної символізації), – як краса. Пропагандистське звеличення «безкорисливої й турботливої» владної еліти – як святість. У цих випадках естетичне принадження має деструктивний характер. Політико-психологічні наслідки: пасивність, колабораціонізм, догматизм, зміна ідентичності (національної, релігійної, соціальної).
5. На матеріалі політичної історії показано: наслідки принадження, оскільки ті зумовлені пригніченням критичного мислення та самосвідомості, не можуть бути подолані шляхом розвінчування нав’язаних і прийнятих образів політичного світу й ідентичності. Свідомість, що зазнала деструктивного принадження, вимагає натомість нових категоричних образів, якими можна було б принадитися. Показовий приклад – криза національно-політичної ідентичності в Україні. (Адже поширеною є теза: громадськість лише тоді сприйме культуру українську, коли та матиме взірці, що будуть не менш прийнятні, аніж російські. Тобто фактично йдеться про зворотне принадження. А самé суспільство трактується як пасивний реципієнт, щодо якого припустимі засоби маніпуляції.) Однак принадженню до снаги проявлятися й позитивно. Жодна політична цінність не може стати визначальною в діяльності, якщо вона не піддається раціональному спрощенню, завдяки якому й переживається як цілісний естетичний образ. Спрощено-естетично (символічно) сприймається образ батьківщини, народу, мети діяльності (наприклад, революції чи війни). Механізм принадження є об’єктивним чинником, що уможливлює колективні форми цілевизначеної політичної діяльності.
6. Уперше політико-естетичні феномени системно проаналізовані за допомогою діалектичних естетичних категорій «прекрасне – потворне», «високе – низьке», «трагічне – комічне» та їх модифікацій. У дисертації показано: естетичні категорії, як форми сприйняття, визначають відношення між суб’єктом і політикою як об’єктом, результатом якого і є політичний феномен, тобто єдність відображених у свідомості об’єктивних властивостей політики, їх розуміння та переживання. Категорії «прекрасне – потворне» та «високе – низьке» визначають рецепцію політичної дійсності й ідеалу. «Трагічне – комічне» – статус особи в політичному бутті.
7. Дістало подальшого розвитку теоретичне трактування феномену символічної політики. Остання слушно тлумачиться дослідниками як новітня тенденція, зміст якої – заміщення предметної політичної діяльності процесом створення зовнішнього пропагандистського ефекту. Тож і закономірним є, що нівелювання політики до самодостатньої ритуалізації зумовлює превалювання естетичних цілей і засобів над суто політичними (Ю. Левенець, Т. Мейєр, С. Поцелуєв і В. Полянська та ін.). Однак у дисертації показано: в основі політичного життя перебуває посутня суперечність: з одного боку, як і будь-яка інша предметна діяльність, політика мусить визначатися внутрішніми цілями та засобами, а з другого, її публічний характер зумовлює підпорядкованість цілям і засобам комунікативним, серед яких істотне значення мають естетичні. Те, що в умовах демократії перед політиками стоїть нагальне завдання переконати опонентів і громадськість у доцільності тих чи тих заходів, фактично знімає питання про їхню обґрунтованість. Чільним стає питання риторичного презентування. Ця необхідність і зумовила, приміром, такі історичні явища як еллінський софізм і римський популяризм. Показово, що тоталітарні режими, становлення яких відбувається в умовах кризи демократії, з одного боку, відсторонюють громадськість від оцінювання процесу прийняття владного рішення, а з другого, за допомогою ритуалів створюють атмосферу загального схвалення політичної системи. У новітній символічній політиці повною мірою простежуються всі практики, що відобразилися в історії: наголошення на релятивності політичних цілей (що було властиво софізму), популяризм у комунікації з громадськістю, і навіть ритуалізація політичного життя, котра нині провадиться не за допомогою мобілізації мас, а лише шляхом їх пасивного залучення до політичної участі за посередництва електронних ЗМІ.
Теоретико-практичне значення дослідження полягає в його спрямованості на розкриття суттєвої теоретико-практичної проблеми: впливу естетичних уявлень на становлення політичного світогляду, політико-теоретичних уявлень і безпосередню політичну поведінку. Результати дослідження можуть слугувати теоретико-методологічною основою подальшого вивчення взаємозв’язку естетичного чуття, що проявляється в рефлексії ідеалів і соціально-політичних феноменів, з формами політичної поведінки. Розроблені методи, зокрема, можуть застосовуватись у процесі аналізу комунікації з громадськістю, символічної політики та маніпуляції свідомістю. Матеріал дисертаційного дослідження може бути використаний у вищих навчальних закладах підчас викладання курсів історії політичних учень і філософії політики.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були викладені в матеріалах доповідей і обговорювалися на міжнародній науковій конференції «Обрії свободи» (Київ, 2006), Третіх Курасівських читаннях (Київ, 2006), Всеукраїнських теоретичних і науково-практичних конференціях: «Трансформація політичної системи: соціальні перетворення та законодавчий процес» (Київ, 2007), «Людське життя, свобода та здоров’я як головні цінності політики сьогодення» (Київ, 2007), а також на засіданнях «круглих столів» у Інституті стратегічних досліджень при Президентові України: «Що таке сильний Президент і чи потрібен він державі?» (Київ, 2007), «Інститут асигнатури» (Київ, 2007), методологічному семінарі «Культурна, історична та модернізаційна парадигми» (Київ, 2008). Результати дослідження апробовані на сторінках журналу Верховної Ради України «Віче».
Публікації. Зміст дисертаційного дослідження відображено в монографії, 24-х статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 4-х матеріалах наукових конференцій.
Структура дисертації. Текст дисертаційного дослідження оформлено у вигляді вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації 413 стор., із яких обсяг основного тексту – 395 стор., список використаних джерел і літератури поданий на 17 стор. і включає 353 найменування.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження уможливлює здіснення висновків, що розкривають теоретико-історичні аспекти політико-естетичної феноменології.
У дисертації проаналізовано такі політичні феномени: влада як онтологічна реальність; влада як феномен свідомості; прояви політики з естетичного погляду; втілення в історії політичних режимів і їх естетична рефлексія, що, у свою чергу, позначається на політичному житті. Взаємозв’язок влади й естетики до снаги проаналізувати лише в згаданому порядку. Передусім, у першому розділі, проаналізовано статус політико-естетичної проблематики в політології та політичній філософії. Зокрема простежено ступінь вивчення феномену символічної політики. У другому, йде опис влади як самодостатньої онтологічної реальності. Бо влада – це сам спосіб буття. Це для неокантіанства спершу існує свідомість, а вже потім і все інше як прояв свідомості. Політологія не може поділяти таку методологічну позицію. І тому в першорядна увага приділяється владі, що окраює і буття, і всі форми свідомості. Показано, як за допомогою принадження влада визначає свідомість. Тільки з виокремленням загальних типів владного буття та способу впливу на свідомість, у третьому розділі, розкриваються історичні форми свідомості: міф, історія та їх рефлексія. У четвертому розділі визначено можливість застосування естетичних понять до аналізу політичного життя. У п’ятому, лише з визначенням політико-онтологічних й естетичних засобів аналізу, – розглядаються вплив естетичних уявлень на політичну дійсність.
Завважмо докладніше основні результати дослідження.
Політико-естетична проблематики як предмет належить до сфери політичної аксіології. Відтак вона має досліджуватися за використання методів політичної науки, які застосовуються в процесі вивчення політичної свідомості, поведінки та культури, а також філософських методів, що застосовуються з метою вивчення цінностей та ідеалів: поняттєвий і культурно історичний аналіз, діалектичний, феноменологічний і герменевничний методи. Згадані філософські методи опосередковуються також і політичною аксіологію. Філософські методи також доповнюються суто політологічними: структурно-функціональним, порівняльним, системним й іншими.
Дослідження ґрунтувалося на такому теоретико-методологічному положенні. Політична влада є, з одного боку, історичною реальністю, а, з другого, психологічним феноменом, оскільки являє собою частковий прояв здатності людини до владарювання. Тож поняття «влада» є більшим за обсягом, а «влада політична» – меншим. Водночас, «влада» – загальне поняття, а «влада політична» – конкретне. Тож збагнути, чим є політична влада можна лише завважуючи її загальне та конкретне поняттєве наповнення. Методологічна складність полягає у тім, що «влада» як загальне поняття не має певного змісту, так само як й інші загальні поняття: буття, добро, прекрасне, тощо. Тож конкретизація поняття «політична влада» має доповнюватися розумінням інших конкретних понять: «влада родинна», «моральна», «релігійна», тощо.
Головний предмет політології – влада. Влада в усіх її ймовірних, а іноді й неймовірних проявах. Влада не лише соціально-політичне явище, а й явище психологічне. Адже завше є той, хто володарює, і той, над ким володарюють. Попри всю явність психологічних пасток в осмисленні влади, попри небезпеку редукувати її до виключно душевних процесів, певні психологічні положення все ж варто й необхідно брати до уваги. Передусім, це ті положення, котрі розкривають владну особистість, її становлення та реалізацію.
Наразі варто наголосити на такій тезі: людська особистість не передує владі, неможливо виокремити якусь модель людини «як вона є», а потім розглянути її відносно влади. Людина невіддільна од влади як середовища власного буття. Людина приходить у світ, у якому вже є панування. І реалізується людина у світі, зважаючи на владу та за її допомогою. Людина, в усій її історичній конкретності, є результатом взаємодії з владою.
Людині властиві певні типи ставлення до влади. Їх умовно можна визнати як матріархальний і патріархальний. Кожному з цих типів притаманні позитивні, себто соціально корисні, та негативні, руйнівні як для особистості, так і для суспільства, риси. Матріархальності властиві відкритість, чуття особистої винятковості, очікування соціальної прихильності. А водночас і схильність до споживацтва, жадання беззастережної любові та поваги. Соціально матріархальність проявляється в апологетиці рівності та культі смерті, що мислиться як передумова відродження. З естетичного погляду, матріархальність – це безперечно «низьке» світосприйняття. Це тотальна горизонтальність, що спрямована радше до долу, туди, звідки й проростає життя. Це спосіб винятково безпосереднього сприйняття життя. А тому й влада мислиться утилітарно.
Патріархальність – це ускладнення буття. Це вертикаль. Життя втрачає безперечну цінність. Воно потребує виправдання. Ідеї та цінності, реалії, створені розумом, виступають критеріями, за допомогою яких життя осмислюється та перетворюється. Неспокій людини, відчуття, що світ влаштований неправильно, революційні та консервативні настрої, історія загалом – наслідок втілення патріархального сприйняття життя.
Ідеальне життя неможливе. А неідеальне – не потрібне. Саме тому виникають соціальні форми життя, котрі максимально прямують до ідеальних взірців. Політика, етика, релігія, мистецтво – це ті форми, в яких життя ніби очищується, намагаючись перевершити природну даність, сягнути можливої та належної досконалості. Ідеали об’єктивуються в політичних теоріях й інститутах, етичних принципах, релігійних уявленнях і мистецьких звершеннях. Політика, етика, релігія, мистецтво – це вже не безпосереднє життя: любов і турбота. Це життя ідеальне – таке, яким воно має бути.
Звісно, достеменне втілення ідеалу неможливе. І тому спостерігається не лише об’єктивація ідеалів, а й відчуження. Ідеальні уявлення стають реальністю, а тому й віддаляються од людини. І водночас утілені ідеальні уявлення зазнають історичної деформації, стають частиною життя, а тому й невблаганно недосконалими. Адже одна річ – мислення, що послуговується поняттями, а інша – життя, котре залежить від умов і способів тлумачення ідеалів.
Туга за ідеалом проявляється в принадженні. Сила, краса, розумність, святість – це ті цінності, котрі непереборно ваблять людину. Вони стають мислимими лише з виникненням об’єктивованих соціальних форм – політики, етики, релігії та мистецтва. Неможливе принадження якимись ефемерними цінностями. Принадження орієнтується на конкретні форми, в яких цінності втілюються. Прагнення сили взоровує собі політику, святості – релігію, розумності – філософію, краси – мистецтво. Принадження виступає головним способом соціалізації. Принадження – це спосіб не лише абстрактного засвоєння цінностей, а й конкретного орієнтування на соціальні сфери та взірці, в яких цінності втілені. Неможливо засвоїти цінність прекрасного. Можна лише принадитися конкретним взірцем, котрий відповідає уявленню про прекрасне. Так само неможливо засвоїти цінність сили, справедливості, святості тощо. Взірець, соціальна форма, інститут – ось єдині сфери, котрі містять ідеальні еталони та способи володіння ними.
Ускладнене ідеальними формами, життя розшаровується, розщеплюється на безпосередню буденність, чуттєву міфічність й історію. Людина одночасно живе в буденності, міфічності й історії. Іноді вона прагне узгодити ці сфери. Наприклад, осмислити буденність за допомогою міфу або витлумачити історію як міфічну містерію. Але таке узгодження не є необхідним. Людина цілком здатна реалізовувати власні потреби в межах буденності, принаджуватися міфічною прозорістю, осягаючи лише власну особистість, чи видивлятися історичні обрії, виступаючи суб’єктом політики.
Побут, міфічні й історичні уявлення проявляються в діяльності, котру можна описати за допомогою естетичних категорій. Можливо, це примха людини, але вона потребує такої абсолютно непотрібної речі, як прекрасне. Прагнучи прекрасного, людина найчастіше стикається з потворним. Шукаючи піднесеного, скочується до низького. А героїчні вчинки обертаються комізмом. Принадившись певними взірцями й намагаючись реалізувати їх у житті, безпосередньому побуті, міфічній грі, історичній діяльності, людина завше балансує між прекрасним і потворним. На цьому шляху – успіхи та поразки, радість і розчарування. Єдине, чого немає на шляху втілення бажаного ідеалу, – це вибору. Людина не годна уникнути принадження. Й естетичні характеристики розкривають лише ступінь вправності.
Релігійні уявлення справляють найвизначальніший вплив на політичне життя. Вини проявляються в лініях цивілізаційних розломів і політичних ідеологіях, котрі позиціонуються щодо релігії. Та навіть, коли вплив релігії не відчувається явно, вона відбивається у світоглядних цінностях. Історія Нового та Новітнього Часу є унікальним досвідом заперечення християнства. Усі провідні політичні ідеології намагалися організувати суспільне життя незалежно від християнських принципів. І фашизм, і нацизм, і комунізм були спробами миттєвого розв’язання політичних суперечностей. Фактично – постали намаганнями «вийти» з історії. І це заперечення історії є не чим іншим, як запереченням християнства. Адже християнство не мислиме без історичної перспективи. Одним із постулатів християнства є терпимість. Політичний максималізм не сумісний із терпимістю. І тому тоталітарні ідеології, заперечуючи терпимість, виступили опонентами християнства.
У цій борні політичного максималізму та християнства демократії судилася визначальна роль. Тоталітаризм – це радикально витлумачений демократичний формалізм. Тоталітаризм – фашизм, нацизм і комунізм – міг здійснюватися лише за допомогою мобілізації. Перетворення громад на провідників політичної нетерпимості. Демократія об’єктивно схильна до тоталітарності, до панування колективу над індивідом. І лише християнські цінності, відображені в Новому Завіті, здатні визначати світогляд, що заперечуватиме тоталітаризм. Текст Нового Завіту, як естетичне явище, об’єктивно спонукає до усвідомлення неминучої багатоманітності світу. А відтак і до заперечення всіх спроб тотального творення політичної одноманітності. Євангельські історії – основа християнства. Естетика оповідей невіддільна од релігійних цінностей, які обстоюються Євангеліями. Форму неможливо відокремити од змісту. Тож і відоме нам християнство, і пов’язане з ним політичне мислення визначені також і євангельською естетикою.
Дослідження естетики політичної влади, зокрема становлення уявлень про політичну владу та форми світоглядного сприйняття політичного буття, уможливлює формулювання низки висновків – основних понять і методів, за-стосування яких уможливило опредметнення, опис і тлумачення політико-естетичної феноменології в історії.
І. Поняття політико-естетичного феномену.
Політико-естетичний феномен – це будь-який політичний феномен, що сприймається суб’єктом як естетичний. Це – найзагальніше трактування, що потребує уточнення. По-перше, політичним є не лише той феномен, який відо-бражає буття політичних інститутів, а й будь-який, визначений політичною сві-домістю. Тобто, якщо суб’єкт бачить зв'язок між певним феноменом і політичним буттям, той набуває політичного змісту. Відтак зміст політичного феномену не може конкретизуватись як шерег речей, визначений політичною системою, а залежить од невизначеної політичної свідомості, що опосередковує при-родознавчі, релігійні, етико-моральні, естетичні й інші уявлення. По-друге, естетичне буття не самодостатнє: немає жодної речі, що була б суто естетичною, і водночас, немає жодної, котра не сприймалася б як естетична. Естетичність – характеристика не буття, а свідомості. «Прекрасне», центральна категорія есте-тики (як і «добро», центральна категорія етики), характеризує не річ, а її сприй-няття. По-третє, згідно з І. Кантом, естетичне судження об’єктивне, воно опосе-редковує досвід і судження апріорне. Тож естетичне сприйняття є мимовільним і належним, себто суб’єкт, сприймаючи феномени, не здатен відволіктись од естетичного оцінювання. (За іронічними висловом Х. Арендт, щоб уникнути естетичного судження, варто «ніколи не розплющувати очей».) Відтак політичні феномени неминуче оцінюються й із естетичного погляду. Тобто естетичність є характеристикою, яку суб’єкт завше опосередковує, стикаючись із політичним буттям. Тож і посутньо невизначене політичне буття закономірно сприймається естетично. Відтак є рація уточнити попередню дефініцію. Політико-естетичним є феномен буття, що сприймається як політично значущий і естетично цінний за формальними рисами.
Подальше уточнення дефініції потребує з’ясування відношення між поняттями «політика» та «мистецтво». Політика – це діяльність, що полягає в самоорганізації спільноти за допомогою влади. Вона проявляється у створенні норм співжиття (правовий складник), забезпеченні матеріальних ресурсів буття (складник соціально-економічний) й організації відносин з іншими спільнотами (міжнародний). Поняття ж «мистецтво» загалом невизначене. Для Античності – це будь-яка діяльність, що здійснюється за правилами. Того античні автори й трактували політику як одне із мистецтв, бо для її провадження потрібне знання правил і вміння їх застосовувати. Сучасність конкретизує «мистецтво» як «красні мистецтва», тобто вміння або речі, сприйняття яких приносить естетичну насолоду. За І. Кантом, мистецтво посутньо є неутилітарним, тобто естетична насолода має бути самодостатньою й не залежати від моральних, релігійних чи інших настановлень, або міркувань корисності. Із цього погляду політика може здатися посутньо неестетичною. Адже вона спрямована на прагматичні цілі. Однак звідси ще не випливає, що сприйняття політики не може бути виразно естетичним. Коли політика сприймається суб’єктом (зокрема й суб’єктом політичної діяльності) як самодостатні уміння чи річ, вільні од усіх сторонніх оцінювань (права, моралі, релігії.., і навіть корисності), то таке сприйняття і така діяльність точно описуються за допомогою Кантової дефініції. Тож політика, як самодостатні уміння та річ, має виразний естетичний зміст. Тому й не дивно, що в творчості Н. Мак’явеллі, котрий виокремив політику як самовизначену суспільну сферу, спостерігаються посутньо естетичні інтерпретації.
Наступний аспект відношення між поняттями. Осягаючи історію, ми не здатні адекватно опредметнити ні безпосередні уявлення, ні переживання, ні характер діяльності. Може здатися парадоксальним, але історія зберегла для нас лише цілком «непридатні» для життя речі – мистецтво. Тобто речі, які неможливо використати в діяльності. І така історична вибірковість, наголошує Х. Арендт, розкриває істотне значення мистецтва: у мистецтві людина долає власну смертність, а спільнота – неминучу смертність власної цивілізації. Тож є рація й у тезі К. Леонтьєва та В. Розанова: історія може бути пізнана лише естетично. Адже право, мораль, релігія та політичний досвід – це речі, які роз’єднують людство. Сенс і цінність минулих цивілізацій відкривається лише завдяки універсальній здатності до естетичного сприйняття. Заваживши зв'язок між трактуванням політики як діяльності, що має, згідно з Авґустином Блаженним, метафізичний сенс, і зазначеною тезою Х. Арендт, слушно вдатися до такого висновку (розуміючи всію його патетичність й антиутилітарність): лише та політика, котра реалізується як воля до мистецького втілення, стає справжнім надбанням Всесвітньої історії.
Звідси випливає два висновки.
1. Онтологічний. Естетичне судження посутньо пов’язане з пам’яттю як передумовою усвідомлення історії. Естетична свідомість-пам'ять витісняє згадки про буденний досвід. І минувшина (попри присутність у ній найганебніших і найпотворніших речей) постає в пам’яті як низка естетичних образів. Саме тому й історичні уявлення завше достоту поетизовані. Адже вони позбавленні суперечливості, яка притаманна кожній миті життя. Історія-текст розгортається як цілісна драма, в якій кожній деталі відведене певне місце. У житті є речі більш і менш суттєві, однак завдяки естетичній пам’яті кожна річ, збережена для історії, постає сповненою сенсу. З огляду ж на те, що політичне буття ґрунтується на історичній самосвідомості спільноти, політика постає як діяльність визначена рефлексією естетичних образів історії-тексту. Тому й об’єктивним завданням політичної ідеології є створення естетичних образів історії – міфів.
2. Методологічний. Історія-текст – це посутньо естетичний образ. Відтак і тлумачення історії, зокрема й тлумачення політологічне, має предметом не історію як таку, не історичну правду, а естетичний образ минувшини. Об’єктивно неможливо дослідити, приміром, політичне життя античних Афін, бо від тієї епохи маємо загалом лише дві діаметрально протилежні оцінки – Платонову й Арістотелеву. Так само повно та неупереджено не можливо вивчити й, скажімо, політичні відносини початку ХХ століття: бо безпосередні переживання тієї доби втрачені, дослідники можуть користуватися тільки свідченнями, котрі являють собою мимовільні естетичні інтерпретації. У цьому контексті показова новітня тенденція в методології історичної науки: вивчення побуту, адже той найдостеменніше характеризує епоху, й уявлень, притаманних певній добі. Але політологія не може беззастережно прийняти це методологічне положення, бо воно вимагає відмови од будь-яких оцінювань. Політологічне ж тлумачення історії завше пов’язане з етико-політичним оцінюванням. Політологія ж бо покликана простежити не лише зумовленість тих чи тих політичних уявлень і подій, не лише з’ясувати їх наслідки для сьогодення, а й показати вплив на політичне майбутнє. А оскільки політична діяльність пов’язана з вибором, то й історію до снаги тлумачити, якщо не довільно, то принаймні не однозначно. Тож і звеличення або засудження певних уявлень і подій є в політології неминучим. Так можна бачити, що політична історія не лише має предметом суто естетичні інтерпретації історії, а й, витлумачуючи їх, перетворює на міфи, за допомогою яких прагне вплинути на політичний вибір, себто на майбутнє.
Отже є рація вдатися до ще одного уточнення поняття. Політико-естетичний феномен – це естетичний образ політики, завдяки якому політика стає надбанням історії як мистецька річ. Ця дефініція достеменно розкриває й історичне, й етико-онтологічне буття політики.
ІІ. Методологія дослідження політико-естетичних феноменів.
Методологія окреслює два загальних етапи: 1) опредметнення феномену та 2) процедуру аналізу й узагальнення.
1. Опредметнення політико-естетичних феноменів.
Політична наука не здатна пізнати політику як річ. (Варто визнати Кантову максиму: будь-яка річ є непізнавана.) Наука ж, зокрема й політична, має справу не з річчю як такою, а з її феноменом. У свою чергу: що є феномен? Це не лише прояв речі, який завважує спостерігач. Це завше прояв-поняття. Феномен має не об’єктивне, а суб’єктивне єство. Прояв-поняття – це синтез, цілісний образ, що існує завдяки притаманному суб’єкту розумінню властивості речі. Суб’єкт, у даному випадкові дослідник, накидає речі власне заздалегідне уявлення про неї. Наступне ж розуміння речі й постає феноменом-поняттям. Тому феномен-поняття – це синтезовий образ парадигмального настановлення та тих властивостей речі, які відповідають парадигмі. Річ ніколи не осягається цілісно. Річ осягається частково. А частковість визначається контекстом, у якому річ осягається, себто парадигмою, яка визначає відповідний образ – феномен-поняття. Тож, окреслюючи опредметнення політико-естетичних феноменів, варто передусім конкретизувати основні опосередковані поняття й категорії.
Загальне поняття політико-естетичного феномену вже зазначене. Наразі варто конкретизувати пізнавальні категорії. Їх є рація запозичити з естетики, відповідним чином адаптувавши для пізнання політико-естетичних проявів. В естетиці виокремлюються три діалектичні пари: прекрасне – потворне, високе – низьке, трагічне – комічне. Також виокремлюються так звані модифіковані категорії – часткові прояви загальних: гармонія, сяйво, героїчне та ін. Не повторюючи запропоноване трактування політико-естетичних категорій і їх модифікацій (див. розділ IV), варто зазначити: їх застосування в політології не тотожне процедурі прийнятій в естетиці. Бо естетика орієнтується на формально визначений предмет – мистецьку річ. Однак у політичному житті до таких речей належать лише політичні ритуали – спеціально поставлені події. Саме їх і до снаги оцінювати за суто естетичними критеріями. Усі ж інші політичні явища мають естетичний характер лише з огляду на притаманність суб’єктам естетичної свідомості, тобто мимовільної й об’єктивно заданої здатності оцінювати політичні події з естетичного погляду. Найпоказовіший приклад – символічна політика: політичний образ, покликаний справляти враження, заміщує безпосередню предметноорієнтовану діяльність, метою якої, однак, залишається прагнення до збереження чи здобуття політичної влади. Тож згадані діалектичні пари категорій застосовуються передусім до політико-естетичних проявів свідомості.
2. Процедура політико-естетичного дослідження.
Процедура наукового дослідження – це низка принципів і методів, які застосовуються в процесі пізнання. Для даного дослідження важливим було застосування принципів діалектичності й історичності. Вони взаємопов’язані. Діалектика розкриває поняттєву суперечливість речі, що завше перебуває в становленні. Історія ж і є відображенням становлення, а також феноменологією поняттєвої суперечливості. Уявлення про прекрасне в політиці до снаги збагнути лише шляхом завваження протилежного уявлення – потворність. Зокрема характеристика політичної системи як гармонійної є недостатньою без опосередковування іншої модифікованої категорії – деструкція. Тут ще раз потрібно вказати, що згадані категорії відображають свідомість суб’єкта, але не саму політичну систему. Спрощено кажучи, політична система здається «гармонійно» або «деструктивною». Однак саме від цього сприйняття залежать і наступне ставлення, і діяльнісне відношення до політичної системи.
Поєднання структуралістського та постструктуралістського методів уможливило виокремлення феномену принадження (підрозділ 2.3.). Це – соціально-коґнітивний механізм інтеріоризації політико-естетичних образів і їх наступного опосередковування в діяльності. Рефлексія політичної влади спричи-няє редукцію її образів до таких сприйняттєвих складників: сила, краса, розум-ність, святість. Політико-естетична феноменологія спрощується й засвоюється суб’єктом саме у згаданих образах. Як зазначалося, пам'ять-історія витісняє зі свідомості побутову невизначеність. І змістом споминів стають лише виразно естетичні образи. А механізмом, завдяки якому реалізується цей процес, і виступає редукування змісту сприйняття до згаданих конструктів, які виконують роль принад. Цей процес має таку структуру: 1) безпосереднє сприймання політичного феномену, 2) мимовільне віднесення його до певного заздалегідного естетично-ідеального образу-поняття, 3) аналітична рефлексія образу: виокремлення в нім найвиразнішої характеристики, що приймається як соціальна цінність, 4) спрощення розмаїття образу до цієї цінності-символу й одночасне його розширене трактування за допомогою сторонніх естетичних образів (будь-який символ одночасно є і згорнутим, і розширеним сприйняттям буття, річ лише в тім, що додаткове розширене трактування є не іманентним самій символізованій речі, а стороннім і визначається культурою), 5) чуття суб’єктивної причетності: символізована цінність переживається як особистісно значуща, відтак суб’єкт самоототожнюється з символізованою цінністю, що виконує роль принади. Саме завдяки цьому процесу й реалізується сугестивна сила політичного мистецтва та пропаганди. Сила героїв, краса ідеалів, раціональність науки, святість борців за справедливість – ці образи беззастережного принаджують громадськість. Вони справді являють собою ті ірраціональні взірці, орієнтуючись на які, суспільство вдосконалюється. Однак процес принадження може мати й деструктивну спрямованість. Вульгарне політичне насилля – може символізуватися як велична сила. Демонстративна пишнота – як краса. Догматизм – як розумність. Фанатизм – як святість. Так можна бачити, що естетичні засоби можуть сприяти як суспільному розвиткові, так і занепаду.
ІІІ. Політико-естетична феноменологія.
Послугування згаданими поняттями, категоріями, принципами та методами уможливило типологізацію політико-естетичної феноменології. В основу типологізації був покладений критерій функціонування, себто спосіб у який естетизуються політичні функції. Зокрема виокремлено такі типи політико-естетичних феноменів.
1. Містерія. Естетизація провадиться в рамках міфологізації політичного життя. Політичне сьогодення вміщується в контекст історичного міфу. Завдяки його ритуальному відтворенню політична влада та спільнота набувають естетичного піднесення. Стають вартими слави та величі, що притаманні міфологізованій події. Даний тип естетизації виділив Е. Кассірер, що мовив про міфологізацію як специфіку нацистського режиму (точніше вказував: нацизм відтворює світогляд, притаманний магії). Однак його схему до снаги поширити на тоталітаризм як такий. І водночас, з огляду на структурально-коґнітивні риси магії, містерію (що є відтворенням магії) слушно розглядати як властивість політичної свідомості та практики загалом. Тобто є рація казати й про містерію в демократичних спільнотах. Саме тому в цьому дослідженні виокремлюються два типи політичних ритуалів, у основі яких лежить магія: тоталітарний і демок-ратичний (див. підрозділ 5.3.).
А. Тоталітарна містерія. Магія (що передує і є основою наукового світогляду) – це практика, в основі якої лежить переконання в можливості упокорення духів шляхом певних маніпуляцій із речами, в котрих ті перебувають. Магічний світогляд бачить світ поспіль одухотвореним. Відтак, освоюючи світ, варто впливати не на речі, а на духів. Тоталітаризм прагне підпорядкувати не лише політичну владу (влада розглядається виключно як засіб), не лише спільноту певної країни (та – являє собою ресурс), а буття загалом. Бо тільки перетворення Всесвіту уможливить формування нової якості, котра є ідеалом і метою тоталітарних режимів.
Тоталітарний ритуал розгортається як містерія відтворення ідеального стану буття. За допомогою ритуалу тоталітарна влада наче призвичаює буття, зокрема спільноту, до ідеального стану. Ритуал не є демонстрацією як такою (бо ніщо ні кому не демонструється). Ритуал є дійством, у якому спільнота в певний час й у певному просторі набуває тих якостей, яких згодом має прибрати весь світ.
Б. Демократична містерія. Демократична містерія проявляється як власне демонстрація. У ній спільнота виступає в ролі спостерігача, а влада – демонстратора. Організовуючи дійство, політична влада засвідчує власну зовнішню відповідність тим якостям, які мають бути притаманні будь-якій владі в ідеалі. І водночас, сам факт просторово-часового зближення влади та спільноти має символізувати тотожність влади та спільноти.
2. Помазання. У політико-естетичному феномені помазання достеменно проявляється естетика сяйва (підрозділ 4.1.). Цей феномен має три структурні складники: 1) джерело сяйва (найчастіше трансцендентне, або визначене історичним авторитетом), 2) інститут, завдяки якому сяйво стає частиною суспільно-політичної організації, 3) персона, на яку, завдяки її номінації як причетної до інституту, поширюється сяйво. За характером інтерпретації сяйва цей феномен постає в двох формах: інавгурація та соціокультурна номінація.
А. Інавгурація. Ритуали помазання монарха на царювання й інавгурації президента – це фактично подібні події. Звісно, між ними разюча політико-інституційна відмінність. Але з погляду тієї ролі (чи радше місії), яку виконують монархи та президенти, – слушно казати про політико-функціональну тотожність. Передусім і монархи, і президенти уособлюють єдність нації та цілісність політичної влади. І завдяки інституту помазання-інавгурації ця єдина політична влада набуває не утилітарного, а метафізичного значення. Політична влада стає наче ланкою, що сполучає спільноту з сенсом буття, котрий до снаги пізнати лише містично. Відтак і саме подальше буття спільноти отримує містичну санкцію.
Б. Соціокультурна номінація. Цей тип символізації виокремив П. Бурдьє. Як приклад розглядається надання професорського звання або інша соціальна номінація особи. Завдяки такій номінації особа стає причетною до певного соціокультурного інституту. Відтак і саме суспільне потрактування цієї особи в подальшому відбувається через призму її номінації та причетності до інституту. П. Бурдьє наголошує, що соціокультурна номінація є формою набуття влади, принаймні в межах інституту, а суспільний розвиток дедалі більше стає конкуренцією з приводу символічної влади, яку не можливо ні купити, ні отримати силоміць.
3. Політична символізація. Феномен символічної політики трактується як зведення політики лише до практики створення зовнішнього ефекту, який одначе разюче не узгоджується зі справжніми результатами діяльності (Т. Мейєр, Ю.Левенець, С. Поцелуєв і В. Полянська та ін.). Однак усе ж варто зазначити, що політична символізація є прямим наслідком публічного характеру політичної діяльності. Зокрема за демократії критерієм політичної успішності є не до-сягнення в урядуванні як такі, а їх оцінка виборцями. Відтак зусилля політичної влади й спрямовуються не досягнення, що мають слугувати лише предметом оцінювання, а безпосередньо на формування оцінок. Сучасна тенденція до політичної символізації зводить політику до рівня масової культури. Як і масова культура, політика починає виробляти нескінчений потік феноменів, що мають «споживатися» громадськістю. І ця тенденція посутньо суперечить сутності мистецтва. Бо мистецтво покликане створювати речі, над якими не владний час. Політика ж є способом буття людства в часі, відтак і приречена на продукування миттєвих ефектів, аби привертати громадську увагу. Тож і безглузда нескінченість стає політичним єством.