ІДЕЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ І ХАРАКТЕРУ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В ІСТОРІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ : ИДЕЯ СООТНОШЕНИЯ ФОРМЫ ГОСУДАРСТВА И ХАРАКТЕРА НАЦИОНАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ В ИСТОРИИ ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ УКРАИНЫ КОНЦА ХIХ - НАЧАЛА ХХ ВЕКА

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

На правах рукопису

МАНЕЛЮК Юрій Михайлович

УДК 321:342.3 (091)

ІДЕЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ І ХАРАКТЕРУ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В ІСТОРІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник
БРЕГЕДА Анатолій Юхимович,
кандидат філософських наук, доцент

Київ – 2008

ЗМІСТ

ВСТУП ..................................................................................................................4
РОЗДІЛ І.
ІСТОРИКО-ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ІДЕОЛОГІЧНИХ ЗАСАД
ФОРМУВАННЯ ПАРАДИГМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ........14
1.1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження ....................14
1.2. Історичний досвід ідеологічного забезпечення
національно-державної парадигми ….................................................................28
Висновки до першого розділу .......................................................................52
РОЗДІЛ ІІ.
ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД ОБГРУНТУВАННЯ ІДЕЇ
НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ
ДОСЛІДНИКІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ......................54
2.1. Панславізм як засаднича ідея федералістських концепцій
української державності ......................................................................................54
2.2. Трансформація поглядів на національний розвиток України в
період радикальних суспільно-політичних перетворень у першій чверті
ХХ століття (консервативно-націотворча традиція) .........................................72
2.3. Націонал-самостійницький ідеал як альтернативна політична
традиція суспільно-політичної думки України .................................................89
Висновки до другого розділу ......................................................................105
РОЗДІЛ ІІІ.
ТЕОРІЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ ТЛУМАЧЕННЯ У ВІТЧИЗНЯНІЙ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ
ХХ СТОЛІТТЯ ..................................................................................................109
3.1. Еволюція концептуального осмислення форми державного
правління в українській суспільно-політичній спадщині кінця ХІХ –
початку ХХ століття ...........................................................................................109

3.2. Основні підходи до визначення форми державно-територіального
устрою у дослідженнях українських вчених кінця ХІХ –
початку ХХ століття ...........................................................................................129
3.3. Вітчизняні інтелектуали про роль і місце демократії у побудові
української держави ...........................................................................................147
Висновки до третього розділу .....................................................................167
ВИСНОВКИ .......................................................................................................171
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ......................................................178

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В сучасній Україні створено необхідні політичні передумови інтенсифікації державотворчих процесів, надання державним інститутам рис досконалості, відповідності кращим світовим взірцям. Прийняття Конституції України відкрило перспективи рішучого заперечення в практичній діяльності провідних політичних сил методу “спроб і помилок” при розв’язанні нагальних суспільних проблем. Однак ці сподівання значною мірою не виправдалися. Посттоталітарна трансформація країни невиправдано затягується. В українському суспільстві продовжує панувати тривала криза. Законодавчим та виконавчим владним структурам не вдається виробити і втілити в життя узгоджену державну політику в її внутрішньому та зовнішньому вимірах.
Причини поглиблення кризи влади полягають насамперед у суттєвих вадах моделі організації державної влади, закріпленої в Конституції України. Тому не дивно, що дедалі гучніше в українському політикумі лунають заклики щодо необхідності ухвалення нового Основного закону, спроможного забезпечити успішне функціонування політичної системи держави. Як бачимо, проблема організації влади в Україні знову стає актуальною та потребує свого негайного розв’язання. Зволікання з цим може призвести до подальшого поглиблення кризи влади в державі. Щоб не припуститися чергових прикрих помилок, необхідно здійснити обґрунтований вибір варіанту тієї республіканської моделі, у межах якої має відбуватись реорганізація вітчизняних інститутів державної влади.
Частина вітчизняних науковців та політиків серед причин наявної кризової ситуації в українському суспільстві називають особливості державно-політичного становлення країни. Адже розвиток української державності має складну історію, що позначилася як певними здобутками, так і кількасот річним періодом бездержавного існування нації. Наукові та політичні пошуки вітчизняних інтелектуалів доволі часто торкалися питань дослідження державного минулого України, віднайдення шляхів, напрямків та форм втілення мрії про майбутню державність Батьківщини. Так, у ХІХ – ХХ століттях ідея державності стала центральною проблемою вітчизняної політичної думки та суспільно-політичного руху свідомого українства. Сьогодні, розбудовуючи державу, ми знову і знову звертаємось до минулого не лише для осягнення науково-політичної спадщини наших попередників, але й задля опанування досвіду боротьби української інтелігенції за державне самовизначення нації на зламі XIX – XX століть. Разом з тим, навіть на нинішньому етапі розвитку в нашому суспільстві часто-густо можна почути неоднозначні думки з приводу того, яку ж державу ми здобули та будуємо; чи відповідає вона омріяній віками Українській суверенній соборній державі?
До переліку найбільш гострих питань перебігу державотворчих процесів сьогодення належать наступні: якою повинна бути Україна: унітарною чи федеративною; вітчизняна модель державного правління має спрямовуватися у бік формування президентської, парламентської чи змішаної форми республіки, або взагалі державницьким ідеалом країни має стати монархія-гетьманат (така концепція була досить поширеною на початку 1990-х рр.); українська нація має розвивати демократичні традиції або ми не повинні відмовлятися і від альтернатив авторитарного характеру? Суперечки точаться й навколо питань про те, яким має бути парламент – одно- чи двопалатним; у якому напрямку має бути спрямований вектор національного розвитку – прозахідному (європейському) або проросійському (євразійсько-слов’янському)? Одним Україна бачиться соціально-орієнтованою державою з ринковою економікою, іншим – у вигляді модернізованої УРСР. У пересічного громадянина час від часу виникає далеко не риторичне запитання: чи усвідомлюють достойники, котрі вважають себе будівничими нової України, яку державу вони будують, і чи розуміють ці будівничі, як треба вести справу державного будівництва?
Звичайно, відповісти на представлені запитання дуже важко, адже досвід державного будівництва в Україні від часів Богдана Хмельницького і до наших днів дає підстави стверджувати, що в цій справі було більше імпровізацій, аніж заздалегідь продуманої і цілеспрямованої праці. Це особливо стосується швидкоплинного ХХ століття, коли ми самі, наші діди й батьки були або є свідками існування Української Народної Республіки, Української Радянської Соціалістичної Республіки і сучасної України, кожна з яких претендувала чи претендує вважатись ідеалом тієї держави, здобуття якої прагне український народ.
Розбудова держави вимагає уважного ставлення до власних традицій. Безумовно, не можна жорстко пов’язувати сьогоднішні проблеми державотворення зі спадщиною наших попередників. Проте, аналіз концепцій і доктрин того часу дозволяє дослідити специфіку розвитку українського суспільства, виокремити риси, які були йому притаманні та з’ясувати чи збереглися вони, попри всі історичні колізії. Важливим є те, що розвиток української політичної думки, незважаючи на несприятливі історичні умови, був постійним і неперервним. Характерною ознакою цього процесу є наступність і еволюційність, коли кожен наступний етап розвитку базувався на досягненнях попередніх етапів, збагачуючись та доповнюючись завдяки постійному синтезу української національно-історичної традиції і світової суспільно-політичної думки. Збереженню спадкоємності цього процесу значною мірою сприяла діяльність визначних представників української історії, зокрема таких як М. Драгоманов, І. Франко, Б. Кістяківський, М. Грушевський, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов та багато інших.
Особливість і складність сучасної суспільно-політичної ситуації в Україні полягає в тому, що в ній синхронно відбуваються три різноспрямовані, але взаємопов’язані процеси: державотворення; консолідація української політичної нації; забезпечення етнонаціональної гармонії. Переважаючим процесом серед них є державотворення. Виходячи з цього, державним керманичам потрібно чітко усвідомлювати: яку державу, для кого і навіщо вони будують. Саме на ці питання намагалися дати відповідь українські інтелектуали кінця ХІХ – початку ХХ століття, досліджуючи форму держави та характер національного розвитку, оптимальні для майбутньої Української держави. Відповідно, основу пропонованого дослідження становить аналіз, малодослідженої у вітчизняній політичній науці ідеї співвідношення форми держави і характеру національного розвитку, яка з одного боку є надбанням історії, але з іншого залишається надзвичайно актуальною в умовах сьогодення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема і зміст дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної науково-дослідної теми “Розвиток соціально-політичних процесів в сучасних умовах в Україні” кафедри політології і соціології Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, науковий напрям “Становлення і розвиток демократичної політичної системи в Україні”, затверджений Вченою радою КНЕУ (протокол №11 від 25 червня 2007 р.). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Київського державного економічного університету (протокол № 4 від 25 грудня 1997 р.).
Метою дисертаційного дослідження є здійснення теоретико-порів¬няльного аналізу та наукове узагальнення поглядів на форму держави і характер національного розвитку України провідних вітчизняних суспільно-політичних мислителів та громадських діячів, які творили наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
• визначити ступінь наукової розробки досліджуваної проблеми та охарактеризувати стан джерельної бази;
• розглянути передумови, чинники та специфіку діяльності українських інтелектуалів і громадських діячів на зламі ХІХ – ХХ століть;
• дати експлікацію основних підходів до розуміння форми держави і характеру національного розвитку у вітчизняній суспільно-політичній думці зазначеного періоду;
• простежити еволюцію поглядів на державницьке майбутнє України провідних вітчизняних політичних мислителів кінця ХІХ – початку ХХ століття;
• з’ясувати особливості формування державницької політичної думки та її вплив на суспільно-політичні події в Україні;
• представити найбільш впливові наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття моделі і концепції державності за основними параметрами форми держави та спрямування національного розвитку.
Об’єктом дослідження є система суспільно-політичних теорій та практика національного руху в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Предметом дослідження є ідея співвідношення форми держави і характеру національного розвитку, вироблена вітчизняною суспільно-політичною думкою на зламі ХІХ – ХХ століть.
Методологічну основу дисертаційної роботи становить комплекс філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, що забезпечують єдність гносеологічного, соціально-філософського та політологічного аналізу ідеї співвідношення форми держави і характеру національного розвитку, інтерпретованої у працях вітчизняних інтелектуалів на зламі ХІХ – ХХ століть. Представлена методологія дозволяє провести найбільш ґрунтовний аналіз об’єкта і предмета дослідження.
Провідними виступають системний, історико-порівняльний, критичний, антропологічний методи. Системність полягає у дослідженні співвідношення понять форми держави та характеру національного розвитку в концепціях і теоріях провідних українських інтелектуалів. Застосування історико-порівняльного методу та принципу історизму зумовлено необхідністю всебічного розкриття предмету дослідження, виявлення спадкоємності державницьких ідей в історії вітчизняної суспільно-політичної думки. Метод критичного аналізу дозволив авторові представленої роботи точніше зрозуміти зміст окремих положень та ідей українських мислителів з урахуванням оцінок їх сучасників і послідовників. Антропологічний метод сприяв виявленню впливу чинників особистого характеру на ідейно-політичний зміст розробок ідеалу державності і спрямування національного розвитку України у теоріях і концепціях вітчизняних вчених та громадських діячів.
При підготовці дисертаційного дослідження автор спирався на принципи об’єктивності та синергетичної визначеності історії людства, використав цивілізаційний підхід.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснено комплексне дослідження ідеї співвідношення форми держави і характеру національного розвитку України, обґрунтоване у працях вітчизняних політичних мислителів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Реалізовано авторський підхід до визначення основних концепцій характеру національного розвитку, з’ясування базових підходів до розуміння оптимальної форми держави України. Запропонований підхід є спробою нової інтерпретації державотворчих процесів в історії суспільно-політичної думки України. В рамках проведеного дослідження обґрунтовано наступні теоретичні положення, які відзначаються науковою новизною та виносяться на захист:
 здійснено комплексне вивчення змісту як загальновідомих концепцій форми держави (М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, В. Ста¬росольського, М. Міхновського, Д. Донцова та ін.), так і малодосліджених підходів до зазначеної проблематики (О. Ейхельмана, Є. Чикаленка, С. Томашівського, В. Кучабського, М. Сціборського). Такий комплексний історично-часовий зріз із застосуванням методологічного арсеналу політологічної науки дозволив зробити висновок про те, що вивчення науково-теоретичної спадщини українських інтелектуалів з проблем державотворення має бути продовжене, оскільки ідея національної державності, яка була центральною у дослідженнях кінця ХІХ – початку ХХ століття, залишається доволі актуальною сторіччя потому.
 систематизовано підходи щодо визначення характеру національного розвитку Української держави, вироблені вітчизняними інтелектуалами на зламі ХІХ – ХХ століть. Авторський підхід до цієї проблематики полягає в тому, що у дослідженні розглядаються три основні традиції у вітчизняній суспільно-політичній думці щодо розуміння спрямованості національного розвитку України: панславістсько-федералістська, консервативно-націократична та націонал-самостійницька. Представлений підхід пропонує дещо в іншому ракурсі аналізувати проблему визначення характеру національного розвитку в державницьких концепціях, оскільки він є альтернативою сформованому в сучасній вітчизняній політичній науці підходу, відповідно до якого досліджуються народницька, монархічна та націонал-радикальна державницькі школи.
 зроблено одну з перших спроб у вітчизняній політичній науці поєднати розгляд документальних джерел (як програм політичних партій України початку ХХ століття, так і документальних свідчень самих українських інтелектуалів) з аналізом концептуального осмислення ідеї співвідношення форми держави і характеру національного розвитку, представленого у науково-теоретичній спадщині національної суспільно-полі¬тичної думки зазначеного періоду. Це дозволило критично переосмислити як науково-теоретичні напрацювання з проблем української державності, так і практичну діяльність політично свідомих й активних українців у боротьбі за національну самостійність.
 теоретично обґрунтовано взаємозалежність між науково-теоретичним обґрунтуванням спрямування і характеру національного розвитку та визначенням оптимальної форми держави в Україні. Систематизовано джерела, які засвідчують, що представники панславістсько-федералістської традиції бачили майбутню Українську державу як демократичну республіку (причому, більшість з них схилялися до ідеї парламентського республіканізму) з федеративним устроєм, а ідеологи консервативно-націократичного та націонал-самостійницького напрямків відстоювали ідеали унітарної, автократичної державності, пропонуючи творення або монархічно-гетьманської форми правління, або республіканізму з надзвичайно концентрованими повноваженнями центральної влади (деякі з них закликали до необхідності встановлення диктатури, беручи за приклад тоталітарні режими Італії і Німеччини).
 показано, що витоки національно-державницької думки України кінця ХІХ – початку ХХ століття базуються на інтелектуальній та громадсько-політичній спадщині М. Драгоманова – одного з фундаторів вітчизняної політичної науки, праці якого стали основою для подальших наукових та політичних пошуків як прихильників ліберально-демократичних ідеалів, так й ідейних опонентів драгоманівської традиції. Саме М. Драгоманов одним з перших почав обґрунтовувати у дусі загально¬європейських демократичних тенденцій ідею необхідності творення української політичної нації. Доведено, що, незважаючи на тривалу прихильність мислителя до ідей панславізму, він створив новаторську для свого часу європоцентриську модель суспільно-політичного розвитку, яка стала основою для подальших розробок щодо визначення ідеї національного розвитку української державності.
 дістала подальший розвиток думка про те, що державницькі ідеї в українській політичній думці, зокрема погляди на форму держави, зазнали значних змін під впливом тих бурхливих суспільно-політичних подій, які відбувалися на зламі ХІХ – ХХ століть. Простежено передумови та чинники, які зумовили трансформацію поглядів М. Драгоманова, І. Франка та М. Грушевського на федералістське майбутнє України. Аргументовано, що державницькі концепції представників консервативно-націократичної та націонал-самостійницької традицій, зокрема їх негативне ставлення до демократії, зазнали трансформації саме після поразки визвольних змагань 1917–1920 рр. Такі зміни багато в чому були зумовлені розчаруванням названих мислителів у здатності української інтелектуальної та політичної еліти відстояти національну державність.
Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що основні положення проведеного дослідження сприяють розширенню і поглибленню наукових знань про ідею співвідношення форми держави і характеру національного розвитку України, що опрацьовувалася на зламі ХІХ – ХХ століть. Висновки та положення дисертаційної роботи можуть бути використані для подальшого наукового аналізу витоків державницьких ідеалів у вітчизняній суспільно-політичній спадщині, для систематизації напрацювань українських політичних мислителів у царині історії політичної думки, служити методологічним джерелом для вирішення актуальних політичних проблем сьогодення, пов’язаних з визначенням вектору національного розвитку та оптимальної форми держави, а також залучені при написанні монографій та підготовці навчальних посібників і підручників. Результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі у вищих навчальних закладах України при викладанні політології, історії української політичної думки, історії України, історії української Конституції та інших спеціальних навчальних курсів.
Особистий внесок здобувача в одержанні наукових результатів полягає в розробці авторського підходу щодо дослідження ідеї співвідношення форми держави і характеру національного розвитку в історії суспільно-політичної думки України кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні поло¬ження, висновки і практичні рекомендації дисертації доповідалися й обговорювалися на засіданнях кафедри політології і соціології Київського національного економічного універси¬тету імені Вадима Гетьмана, на ряді науково-практичних конференцій та круглих столів, а саме: науково-практичній конференції “Реформування державної служби в Україні: стан, проблеми та перспективи” (Київ, 1998); науко¬во-практичній конференції “Актуальні проблеми правової реформи у сучасній Україні” (Київ, 2000); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Збереження природної, історичної та культурної спадщини, як фактор формування національної свідомості” (Черкаси, 2004); круглому столі “Регіональна політика України: форму¬вання соціогуманітарних пріоритетів розвитку” (Київ, 2006).
Публікації. Основні положення та результати дисертації викладені автором у 7 наукових публікаціях, 5 з яких містяться у виданнях, визнаних ВАК України фаховими з політології.
Структура дисертації. Проблеми, які стали об’єктом даного дослід¬ження, визначили логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які поділяються на вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (232 найменування). Обсяг дисертації становить 195 сторінок, основна частина дисертації – 177 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Національно-державне становлення України являє собою складний, драматичний процес, осягнення якого потребувало і потребує ґрунтовного науково-теоретичного аналізу та вироблення практичних рекомендацій щодо визначення ролі держави у суспільному розвитку. Історія вітчизняної політичної думки виступає багато в чому пошуком і дослідженням проблеми національної державності. Починаючи з часів існування Київської держави і до кінця ХХ століття, коли Україна набула довго омріяну незалежність, державотворча проблематика суспільно-політичних досліджень вітчизняних вчених охоплювала питання концептуального осмислення сутності, завдань і ролі держави у суспільстві, розробку ідеальних моделей національного розвитку, пошуку та визначення оптимальної форми держави.
Особливий інтерес щодо розгляду ідеї співвідношення характеру національного розвитку та форми держави в історії вітчизняної суспільно-політичної думки становить період кінця ХІХ – початку ХХ століття, адже у цей час, з одного боку, з’явились численні наукові праці, присвячені проблематиці національного державотворення, а, з іншого боку, – відбувалася активізація національно-визвольної боротьби. Саме в цей період Україна отримала реальний шанс здобути державну незалежність. До того ж, на зламі ХІХ – ХХ століть починається інституціалізація вітчизняної політичної науки, пов’язана з іменами М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова та багатьох інших політичних мислителів. На наш погляд, політична спадщина українських інтелектуалів зазначеного періоду не втратила своєї актуальності та значущості і сьогодні. Саме у науково-теоретичних наробках вітчизняних вчених та у програмних документах українських політичних партій цього часу оформлюється чітке уявлення про спрямування національного розвитку та конкретизується бачення оптимальної форми держави України.
Ідеологічно-прикладне та науково-теоретичне вирішення питання щодо визначення та обґрунтування мети, сутності, спрямування, форми організації та шляхів творення майбутньої Української держави корелювалося, виходячи з ідейно-політичних позицій того чи іншого політичного мислителя або громадського діяча. Найбільш значимими ідеологічними традиціями у цей період виступають лібералізм, консерватизм, соціалізм та націоналізм. Суспільно-політичні ідеали зазначених доктринальних традицій стали основою для формування перших українських політичних партій.
Аналіз ідейно-політичних засад, висвітлених у програмах провідних політичних партій України початку ХХ століття, засвідчив, що політична ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автономістських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спрямування хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України.
Безумовно, програми всіх тогочасних політичних партій України були недосконалими щодо визначення принципів та шляхів створення національної політичної системи. У більшості з програмних документів вітчизняних політичних партій початку ХХ століття не ставиться за мету їх діяльності вироблення проекту Конституції (за виключенням „Основного Закону Самостійної України – Спілки народу українського” УНП та конституційного проекту, запропонованого М.Грушевським) як основи політичних та правових норм, усього законодавства. Окрім того, у програмах політичних партій не йдеться про необхідність забезпечення розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову у політичній системі майбутньої Української держави.
Є й інші недоліки у змісті програм політичних партій України початку ХХ століття. Та все ж треба визнати, що в цілому вони становлять велику культурно-політичну спадщину. Із їхнього доробку є що взяти на озброєння нашим сучасним партіям, є чому повчитися в їхній діяльності, спрямованій на формування демократичної політичної системи суверенної, незалежної, самостійної України.
Підсумовуючи розгляд теоретичних надбань вітчизняної політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття, варто зазначити, що вона характеризується формуванням декількох підходів щодо визначення характеру національного розвитку та форми держави майбутньої України. У представленому дослідженні ми виходили з тих позицій, що в українській політичній думці цього періоду сформувалося три основні традиції щодо визначення характеру національного розвитку української державності: панславістсько-федералістська, консервативно-націократична та націонал-самостійницька. Незважаючи на певні розбіжності в розумінні шляхів та форм утворення української держави, їх об’єднує те, що з наукової та історичної точок зору вони доводили невід’ємність прав українського народу на свою державність і самостійність визначення ним характеру та напрямків національного розвитку.
Найбільш авторитетними представниками панславістсько-федералістської традиції у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття були М. Драгоманов, І. Франко, С. Чикаленко та М. Грушевський, в теоріях яких можна простежити певну еволюцію поглядів щодо майбутнього характеру національного розвитку України. Якщо у першій половині ХІХ століття основою панславістсько-федералістських поглядів було беззаперечне визнання того, що українська державність можлива виключно через створення федерації (або конфедерації) слов’янських народів, то вже у другій половині ХІХ століття ідеали панславізму поступово трансформуються під впливом тогочасних суспільно-політичних подій як в Російській імперії, так і на теренах Східної Європи.
Так, відбулася еволюція поглядів на форму держави і характер національного розвитку одного з фундаторів вітчизняної політичної науки М. Драгоманова. Він виходив з того, що існування і розвиток державності визначається не стільки нацією, скільки організацією господарського порядку, умовами виробництва і обміну. З цієї причини він не прагнув надати своїй нації державного характеру шляхом її відділення від Росії. Політичний мислитель відмовлявся серйозно розглядати перспективу цілковитої незалежності України, посилаючись на те, що політичного руху з такою програмою в Україні немає. Політична програма федералізму, яку він обстоював, базувалась передусім на раціоналістичному врахуванні реалій, головним чином – реалій російського визвольного руху. Федералізм був привабливим для вченого ще й тому, що його потенціал як форми державного устрою був перевірений міжнародною політичною практикою, до якої Драгоманов завжди звертався для підтвердження своїх ідей.
Внесок Драгоманова у розробку державницької теорії у вітчизняній політологічній думці кінця ХІХ – початку ХХ століття полягає в тому, що вчений одним з перших поєднав теоретичні засади конституціоналізму, зокрема ідеї природного права про примат особи над державою, та соціологічно-позитивістський напрям соціополітичних досліджень. Згодом драгоманівську традицію продовжили Б. Кістяківський та М. Ковалевський.
У першій чверті ХХ століття більшість українських інтелектуалів відходять від ідеалів федералізму та панславізму і стають прихильниками самостійницького шляху національного розвитку України. Ідея повної самостійності та унітарного державного устрою України обґрунтовувалася як представниками консервативно-націотворчої традиції, так і прибічниками націонал-радикальних поглядів.
Консервативно-державницьку традицію презентували теорії В. Липинського, С. Томашівського та В. Кучабського. Український консерватизм початку ХХ століття ґрунтувався на засадах монархічної форми правління як логічно-історичного продовження національного легітимізму, визнанні пріоритету інтересів держави над потребами особи, визнанні провідної ролі аристократії у державотворчих процесах та необхідності врахування у національному розвитку релігійного чинника.
Так, державницькі монархічні погляди в сполученні із засадами християнства, етики і консерватизму складають зміст політичної і історичної концепції В. Липинського, концепції, яка витворила новий, – державний, християнсько-консервативний напрямок в українській політичній думці. Вчений шукав “четвертого шляху” поза демократією, фашистською і більшовицькою диктатурами та інтегральним націоналізмом, сподіваючись знайти його в конституційній монархії, вважаючи, що саме конституційна монархія є найбільш розвиненою формою державного правління. В. Липинський увійшов в історію української політичної думки як творець нової державницької концепції. Він створив систему, побудовану на торуванні шляху від нації до держави. Майбутня українська держава, відповідно до теорії цього політичного мислителя, – це незалежна монархічна держава дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею наслідної гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним національним прапором, найвищим символом держави.
На відміну від В. Липинського, державницьким ідеалом для С. Томашівського було творення клерикальної монархії, хоча він не відкидав республіканського типу політичного правління, оскільки взагалі не проводив чіткого розмежування між монархією і республікою. Державницька концепція С. Томашівського базувалася на засадах територіального патріотизму та провідної ролі церкви. В. Кучабський – інший представник консервативної традиції – виступав за формування військової монархії, адже, на його переконання, саме військові мають сильний вождістський характер та здатні очолити державотворчі процеси в країні.
У свою чергу, інший вітчизняний дослідник цього часу – В. Старосольський сформулював теорію нації. Провідною тезою теорії В. Старосольського було твердження: „кожна нація є держава”, отже факт формування української нації означав необхідність творення національної держави. У націотворчих процесах вчений, подібно до прихильників консервативного напрямку, чільне місце надавав національній аристократії. Отже, на початку ХХ століття представниками консервативно-націотворчої традиції була визначена та аргументована необхідність створення самостійної, унітарної української держави.
Найбільш дискусійними і сьогодні залишаються погляди на характер національного розвитку прибічників націонал-самостійницьких ідеалів (М. Міхновського, Д. Донцова та М. Сціборського). Саме один з творців націонал-самостійницької традиції у вітчизняній політичній думці – М. Міхновський – першим серед вітчизняних інтелектуалів висунув ідею необхідності побудови незалежної і соборної (унітарної) України. Націонал-радикали висунули проект творення української державності на засадах націоналізму, причому під нацією вони розуміли, на відміну від федералістів та консерваторів, спільність людей передусім за етнічною ознакою. Націонал-радикали відкидали демократичний шлях поступу майбутньої Української держави, вважаючи більш оптимальною для національного розвитку автократію чи навіть тоталітарну диктатуру.
Таким чином, вітчизняна політична думка на рубежі ХІХ – ХХ століть визначалася плюралізмом ідей, ідеалів, концепцій щодо окреслення характеру національного розвитку та визначення форми майбутньої Української держави, а також широкими суспільно-політичними дискусіями у середовищі українських інтелектуалів. На початку ХХ століття в тогочасній науковій палітрі сформувалися два впливові напрямки: ліберально-демократичний, який розвивався у річищі загальнодемократичних світових тенденцій, та автократичний, що сформувався багато в чому під впливом подій визвольних змагань в Україні та розчарування нездатністю українських демократів захистити національну незалежність. М. Драгоманов з його ідеалом політичної свободи, Б. Кістяківський та М. Ковалевський, які розробляли теорію правової держави, М. Грушевський – „батько” сучасної української демократії – були виразниками ліберально-демократичних та соціал-демократичних ідеалів в Україні, вплив та значення ідей яких визнавалися їх західними однодумцями. Прихильники автократичних ідей (Д. Донцов та М. Сціборський) створили оригінальні теорії національного державотворення, обґрунтовуючи свої антидемократичні настрої нездатністю ліберальної демократії вибороти і зберегти державну незалежність України за умов ворожого оточення, а також спираючись на вітчизняний історичний досвід.
З огляду на процеси державотворення, що становлять основний зміст сучасного періоду в Україні, на наш погляд, цілком логічним є вивчення української політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття, і зокрема – теоретичного потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності та напрямків національного розвитку. До того ж, саме у цей історичний період у вітчизняній політичній науці були здійснені спроби розробити геополітичну парадигму української зовнішньої політики, визначити місце України у світовому політичному процесі.
Конституційні проекти, політичні концепції, політико-правові документи й дослідження кінця ХІХ – початку ХХ століття залишаються актуальними і сьогодні та можуть бути використані не лише у царині теоретичної політології, але й в роботі органів державної влади та місцевого самоврядування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андріяш В.І. Внесок М.М.Аркаса у розвиток суспільно-політичної думки України: Автореф. дис. … кандидата політ. наук / Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили. – Миколаїв, 2004. – 20 с.
2. Андрусяк Т. Вячеслав Липинський – будівничий української держави: Спроба політпортрету // Республіканець. – 1993. – №5–6. – С. 36-42.
3. Андрусяк Т. Права людини в Україні: проблеми і перспективи // Українські варіанти. – 1997. – № 2. – С. 64-71.
4. Андрусяк Т. Правові основи Гетьманської Держави 1918 р. // Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. – 1873–1945. – К.: Академпрес, 1993. – С. 11-18.
5. Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). – Львів: Світ, 1998. – 192 с.
6. Багатопартійна Українська держава на початку ХХ століття: Програмні документи перших українських політичних партій / Упорядник В.С.Журавський. – К.: НІП „Пошук”, 1992. – 96 с.
7. Басс І.І., Каспрук А.А. Іван Франко: Життєвий і творчий шлях. – К.: Наукова думка, 1983. – 455 с.
8. Білас Л. Вячеслав Липинський – історик // В'ячеслав Липинський: Твори Архів Студії. – Т. 1. Вячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – К.: Філадельфія, 1994. – С. 238-245.
9. Білас Л. Вячеслав Липинський як історик кризової доби // Липинський В. Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII-ім ст. Східно-Європейський Дослідницький Інститут ім. В.К.Липинського: – К.: Філадельфія, 1991. – 308 с.
10. Більш як тільки “політичний портрет” Дмитра Донцова // Сучасність, 1974. – Ч. 10. – С. 117-124.
11. Благош Й. Формы правления и права человека в буржуазных государствах. – М.: Политиздат, 1985. – 356 с.
12. Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. – Львів, 1936. – 40 с.
13. Бортняк Н. Степан Томашівський: до відносин із Михайлом Грушевським // Михайло Грушевський і львівська історична школа: Матеріали конференції. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. – Львів, Нью-Йорк, 1995. – С. 187-195
14. Бочковський О. Європа та українське питання // Тризуб – 1927. – Ч. 27. – С. 27-41.
15. Бочковський О. Життя нації. Наука про націю та її життя. – Львів, 1939. – Ч. 2. – 137 с.
16. Бочковський О. Народження нації. – Львів, 1939. – Ч. 2. – 287 с.
17. Васькович Г. Національна ідеологія Донцова // Визвольний шлях. – 1956. – Т. 9. – Кн. 2. – С. 47-63.
18. Верстюк С. Форма держави: Проблема вибору в сучасній Україні // Молода нація. – 1998. – № 8. – С. 9-45.
19. Винар Л. Ідеологія Д.Донцова // Розбудова держави. – 1951. – Ч. 1. – С. 7-34.
20. Винниченко В. Відродження нації. Репринтне відтворення видання 1920 р. – К.: Політвидав України, 1990. – 438 с.
21. Виппер В. Общественные учения и исторические теории XVIII и XIX веков в связи с общественными движениями на Западе. – М.: изд. И. Н. Кушнерев, 1913. – 121 с.
22. Вільчинський Ю. Вячеслав Липинський – до української нації через українську державу // Міжнародна наукова конференція “Вячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна”, 2-6 червня 1992 р.: Київ – Луцьк – Кременець. – К.: Філадельфія, 1994. – С. 91-96.
23. Гелей С. Ідея української державності в історичних працях В. Липинського // Український час. – 1994. – № 1 (13). – С. 34-44.
24. Гессен В.М. Главные моменты юридического развития России в XIX в. // Право. – 1901. – № 6. – С. 3 – 48.
25. Гирич І. Архів М.Грушевського як джерело вивчення діяльності визначних постатей українського руху (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Липинський, М.Василенко): Автореф. дис. … кандидата істор. наук / Київський університет імені Тараса Шевченка. – К., 1995. – 24 с.
26. Гирич І. Архів М.Грушевського // Київська старовина. – 1992. – № 1. – С. 29-37
27. Гирич І. В’ячеслав Липинський і Михайло Грушевський (До історії політичних і наукових стосунків) // Михайло Грушевський: Зб. наук. праць і матеріалів Міжнар. ювілейної конф., присвяч. 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського / Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові. – Львів, 1994. – С. 306-317.
28. Гирич І. Документи академіка М.С. Грушевського у фонді 1235 ЦДІА УРСР у м. Києві // Архіви України. – 1989. – № 4. – С. 53-63
29. Гирич І. Лицар української діяльності. Нарис життя і діяльності В. Липинського // Архіви України. – 1992. – № 1–3. – С. 34-44.
30. Гирич І. М. Грушевський та В. Антонович: творчі контакти і політичні погляди // Академія пам'яті Володимира Антоновича. Доповіді та матеріали. – К., 1994. – С. 133-160
31. Глинский Б. Борьба за конституцию (1612–1861): Исторические очерки с портретами и иллюстрациями. – Спб.: Издание Н.П.Карбасникова, 1908. – 342 с.
32. Голобуцький О. Український націоналізм як політичний рух: Робота присвячена 120-річчю з дня народження “батька” націоналізму М. Міхновського (1873 – 1924) // Розбудова держави. – 1993. – № 6. – С. 57-73.
33. Грабовецький В. Михайло Грушевський – видатний історик України, громадсько-політичний діяч. – Івано-Франківськ: Ватра, 1991. – 44 с.
34. Грицак Я. Іван Франко в еволюції української політичної думки // Сучасність. – 1994. – № 2. – С. 114-126.
35. Грицак Я. Іван Франко і Вячеслав Липинський // Міжнародна наукова конференція “Вячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна”, 2-6 червня 1992 р.: Київ-Луцьк-Кременець. – К.: Філадельфія, 1994. – С. 121-128.
36. Грушевський М.С. Автобіографія. На правах рукопису. – Львів, 1906. – 41 с.
37. Грушевський М.С. Вільна Україна: Статті з останніх днів (березень – квітень 1917). – К.: Друкарня товариства “П.Барський”, 1917. – 16 с.
38. Грушевський М.С. В обороні правди. – Львів, 1913. – 22 с.
39. Грушевський М.С. В першій делегації Української Партії соціалістів-революціонерів // Борітеся – поборете. – 1920. – Ч. 3 – С. 12-27.
40. Грушевський М.С. Движение политической и общественной украинской мысли в ХІХ ст. – Спб., 1907. – 123 с.
41. Грушевський М.С. З біжучої хвилі. Статті і замітки на теми дня 1905-1906 рр. – К., 1907. – 46 с.
42. Грушевський М.С. Між Москвою і Варшавою // Борітеся-поборете. – 1920. – Ч. 2. – С. 2-16.
43. Грушевський М.С. На порозі Нової України. Гадки і мрії. – К.: АТ Петро Барський, 1918. – 120 с.
44. Грушевський М.С. На порозі століття. – Перемишль, 1901. – 51 с.
45. Грушевський М.С. На українські теми. “Українство і всеслов’янство” // Літературно-науковий вісник – 1908. – Книга VI. – С. 14-36.
46. Грушевський М.С. На українські теми. В слов’янських обіймах // Літературно-науковий вісник – 1911. – Книга ХІІ. – С. 256-293.
47. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. – К.: Либідь, 1991. – 400 с.
48. Грушевський М.С. Нові лозунги // Украинская жизнь. – 1914. – №1. – С. 3-4.
49. Грушевський М.С. Про події на Україні // Воля. – 1920. – Т.1. – Ч.5. – С. 234-237.
50. Грушевський М.С. Україна, Польща і Росія // Нова доба. – 1920. – Ч. 17. – С. 4-7.
51. Грушевський М.С. Українство і питання дня в Росії. (Відбиток з ЛНВ. – 1905). – Ч. 4. – Львів, 1905. – 127 с.
52. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? – К.: Генеза, 1991. – 240 с.
53. Грушевський М.С. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся-поборете. – 1920. – Ч. 1. – С. 2-11.
54. Дашкевич Я. Липинський і українська революція // Український час. – 1994. – № 1(13). – С. 44-54.
55. Демкович–Добрянський М. Від Київської Руси до Вячеслава Липинського / Спроба оцінки державної ідеї Липинського // Дзвони. – 1936. – № 6-7. – 266 с.
56. Депенчук Л.П. Б.А. Кистяковский: жизненный путь и философия // Философская и социологическая мысль. – 1992. – № 1. – С. 47-62.
57. Диспут Б.А.Кистяковского в Харьковском университете // Право. – 1917. – №3. – С. 42-68.
58. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Відень, 1927. – 187 с.
59. Дністрянський С. Нова держава. – Відень, 1929. – 204 с.
60. Дністрянський С. Самовизначення народів // Воля. – 1919. – Т. 5. – Ч. 2. – С. 12-24.
61. Донцов Д. Від містики до політики. – Торонто: СВУ, 1957. – 61 с.
62. Донцов Д. Демаскування шашель. – Мюнхен, 1949. – 32 с.
63. Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій. – 2-е вид. – Львів: Українське видавництво, 1941. – 139 с.
64. Донцов Д. Де шукати наших традицій. – Львів: Українське вид-во, 1938. – 112 с.
65. Донцов Д. Дух нації, що воскресне знову серед мечів // Визвольний шлях. – 1977. – Книга 5. – С. 518-532.
66. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич: Видавництво “Відродження”, 1991. – 341 с.
67. Донцов Д. Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації. – К.: Серп і молот, 1918. – 50 с.
68. Донцов Д. Міжнародне положення України і Росії. – К.: Робітнича книгарня, 1918. – 23 с.
69. Донцов Д. Модерне москвофільство. – К., 1913. – 30 с.
70. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон: Укр. видав. спілка, 1966. – 363 с.
71. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Відень, 1921. – 212 с.
72. Донцов Д. Росія чи Європа. – Видано спілкою української молоді. – К.: Смолоскип, 1992. – 44 с.
73. Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання. – Львів: Молода Україна, 1913. – 18 с.
74. Донцов Д. Українська державна думка і Європа. – Львів: Друк. Вісневського, 1918. – 8 с.
75. Донцов Д. Хрестом і мечем. – Торонто, 1967. – 319 с.
76. Дорошенко Д. Нариси історії України. – У 2 томах. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 1991. – 367 с.
77. Драгоманівський збірник „Вільна спілка” та сучасний український конституціоналізм / За ред. Т.Андрусяка. – Львів: Світ, 1996. – 255 с.
78. Драгоманов М.П. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – 688 с.
79. Драгоманов М.П. Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы. Свод и объяснения. – Женева: Тип. “Громады”, 1884. – 378 с.
80. Драгоманов М. Життя і діяльність Драгоманова // Сучасність. – 1963. – № 1. – С. 7-19.
81. Драгоманов М. Листи до І.Франка й інших 1887-1895. – Львів: Накладом укр.-руської видавничої спілки, 1908. – 431 с.
82. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. – У 2 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1970. – 558 с.
83. Драгоманов М. Переднє слово до Громади // Вибрані твори. – Прага, 1937. – Т.1. – С. 347-368.
84. Драгоманов М. Политические сочинения. – М.: Типогр. Т–ва И.Д.Сытина, 1908. – 486 с.
85. Драгоманов М. Пропащий час. Українці під московським царством. 1654 – 1876. – Львів, 1909. – 234 с.
86. Драгоманов М. Рай і поступ. – К.: Ранок, 1906. – 96 с.
87. Ейхельман О. Історія державних конституцій. – Подебради, 1928. – 205 с.
88. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. – К.: Наукова думка, 1993. – 483 с.
89. Єдник Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен: Українське видавництво, 1955. – 176 с.
90. Забаревський М. Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу. – Відень, 1925. – 51 с.
91. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Наукова думка, 1992. – 118 с.
92. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К.: Основи, 1999. – 341 с.
93. Заславский Д. М.П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. – К.: Сорабкооп, 1924. – 170 с.
94. Згурська В.Л. Діалектика нації і держави у концепції Володимира Старосольського // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – Випуск 14. – С. 506-510.
95. Іванова Р. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. – К.: Знання, 1971. – 173 с.
96. Історія розвитку української державної ідеї. – К.: Товариство “Знання України”. – 1991. – 48 с.
97. Історія української політичної думки: Навчальний посібник / Під ред. Б.Кухти. – К.: Генеза, 1994. – 368 с.
98. Кандиба І. Передмова до: М.Міхновський “Самостійна Україна” // Державність. – 1992. – № 2 (5). – С. 55-59.
99. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київський державний торговельно-економічний університет, 1998. – 350 с.
100. Кістяківський Б. Вибране. – К.: Наукова думка, 1996. – 581 с.
101. Кистяковский Б.А. В защиту права // Вехи: Сборник статей. – М.: Юриздат, 1991. – 180 с.
102. Кистяковский Б.А. Государство правовое и социалистическое // Вопросы философиии. – 1990. – № 6. – С. 131-157.
103. Кистяковский Б.А. Конституции дарованные и конституции завоеванные // Полярная звезда. – 1906. – № 11. – С. 45-73.
104. Кистяковский Б.А. Наше политическое образование // Свобода и культура. – 1906. – № 6. – С. 12-37.
105. Кистяковский Б.А. Проблема и задачи социально-научного познания. – М., 1912. – 284 с.
106. Кистяковский Б.А. Русская социологическая школа и категория возможности при решении социально-этических проблем // Сборник “Проблемы идеализма”. – Спб.: Тип. С.Б.Звонарева, 1903. – С. 33-68.
107. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М.: М. и С. Сабашниковы, 1916. – 708 с.
108. Ковалевский М.М. Историко-сравнительный метод в юриспруденции. – М., 1880. – 349 с.
109. Ковалевский М.М. Мое научное и литературное скитальчество // Русская мысль. – 1895. – № 1. – С. 4-39.
110. Ковалевский М.М. Общее учение о государстве. – Спб., 1903.– 356 с.
111. Ковалевский М.М. Общий ход развития политической мысли во второй половине ХІХ в. – Спб., 1905. – 417 с.
112. Ковалевский М.М. От прямого народоправства к представительному и от патриархальной монархии к парламентаризму. – М.: Тип. Т-ва И.Д. Сытина, 1906. – 528 с.
113. Ковалевский М.М. Социология. — СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича,1910 – Т. 2. – 428 с.
114. Козак М. З життя і діяльності В.Липинського // Дзвони. – 1932. – Ч. 1-2. – С. 7-30.
115. Конституційні акти України 1917–1920 рр. Невідомі конституції України. – К.: Основи, 1992. – 231 с.
116. Копиленко М.Л., Копиленко О.Л. Слідами затривалої полеміки: Що Іван Франко не прийняв у марксизмі і що марксизм не зрозумів у Франка // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 12. – С. 96-107.
117. Королів-Старий В. “Пан” (Український “будитель” Є.Х. Чикаленко) // Тризуб. – 1929. – 14 липня – №29–30 – С. 17-23.
118. Котляревский С.А. Власть и право. Проблема правового государства. – М.: Тип. “Мысль” Н. П. Меснянкин и Ко, 1915. – 421 с.
119. Котляревський С.А. Конституционное государство: опыт политико-морфологического обзора. – Спб.: Г. Ф. Львович, 1907. – 255 с.
120. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (етнополітологічний аналіз). – К.: Основи, 1998. – 354 с.
121. Круглашов А.М. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці: Прут, 2000. – 488 с.
122. Круглашов А.М. Політичні ідеї Михайла Драгоманова: Автореф. дис. … доктора політичних наук / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 2002. – 39 с.
123. Куприц Н.Я. Ковалевський М.М. – М.: Научная мисль, 1978. – 213 с.
124. Кучабський В. Большевізм і сучасне завдання українського заходу. Національно-політичні замітки. – Львів, 1925. – 125 с.
125. Кучабський В. Вага і завдання Західно-Української держави серед сил Східної Європи на переломі 1918 – 19 року // Дзвони. – 1932. – Ч. 3. – 816 с.
126. Кучабський В. Зміна поглядів на політику як науку // Політика. – 1925. – Ч. 1. – С. 14-16.
127. Кучабський В. Одверта відповідь польському консерватистові. – Львів, 1932. – 236 с.
128. Левицький В. Ідеолог українського фашизму: замітки до ідеології Дмитра Донцова. – Львів: Громадянський голос, 1936. – 128 с.
129. Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992. – 215 с.
130. Липинський В. Без держави немає нації: 110-річчя від дня народження великого українського мислителя В. Липинського // Старожитності. – 1992. – 4.VII (23). – С. 6.
131. Липинський В. До українських хліборобів // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. – Мюнхен: Сучасність, 1983. – Т. 1. – 478 с.
132. Липинський В. Думки про національну ідею. – Нью-Йорк, 1990. – 46 с.
133. Липинський В. Записки наукового товариства імені Шевченка. –1909. – Кн. 1. – 138 с.
134. Липинський В. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Матеріали міжнародної наукової конференції, 2-6 червня 1992 р.: Київ-Луцьк-Кременець. – К.: Філадельфія, 1994. – 285 с.
135. Липинський В. Історичні студії та монографії. Україна на переломі 1657-1659: Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII ст. – К.: Дніпро, 1997. – 320 с.
136. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму (писані 1919 – 1926 рр.). – Відень: Воля, 1922. – 470 с.
137. Липинський В. Лист до Я.С. – члена “Ініціативного українського селянсько-хліборобського союзу”, 16 лютого 1924 р. // Поступ. – 1927. – Річник І. – 187 с.
138. Липинський В. Розкол серед гетьманців // Діло. – 8 жовтня 1930 р. – Ч. 223. – С. 4.
139. Липинський В. Релігія і церква в історії України. – К.: ПБП „Фотовідеосервіс”, 1993. – 128 с.
140. Липинський В. Твори – Архів – Студії: Т.1. – К.: Філадельфія, 1994. – 285 с.
141. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 18 - 19 квітня 1918 р. – Львів: Поступ, 1938. – 118 с.
142. Липинський В. Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії. – Краків, 1909. – 468 с.
143. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – В 2 т. – Т. 1. – К: Основи, 1994. – С. 299-347.
144. Лисяк-Рудницький І. Іван Франко у своїх німецьких писаннях // Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – Мюнхен: Сучасність‚ 1973. – С. 121-131.
145. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – Мюнхен: Сучасність‚ 1973. – 424 с.
146. Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. – Нью-Йорк: Сучасність, 1973. – С. 218-227.
147. Лінецький С. Чи був В.Липинський антидемократом? (До питання про оцінку політичних поглядів мислителя) // Молода нація. – 1996. – № 2. – С. 29-42.
148. Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка. – 1991. – № 9. – С. 83-102.
149. Лозинський М. Державна незалежність як основа життя нації // Тризуб. – 1927. – Ч. 8. – С. 23-47.
150. Львов С.А. Теория правового государства Б.А. Кистяковского. Критический анализ. – М.: Юридическая литература, 1989. – 243 с.
151. Ляцкой Е.А. Василий Васильевич Капнист // Основные идеи и предшественники судебной реформы. – Спб., 1904. – 37 с.
152. Маланюк Є. Дмитро Донцов // Основа. – Ч. 1. – 1993. – С. 34.
153. Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто: Гомін України, 1966. – С. 117-123.
154. Манелюк Ю.М. Погляди на федеративний державний устрій України М.П. Драгоманова та Є.Х. Чикаленка (порівняльний аналіз) // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. – 2002. – Випуск 11. – С. 6-13.
155. Манелюк Ю.М. Погляди на форми політичного режиму в суспільно-політичній думці України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 1998. – С. 208-218.
156. Манелюк Ю.М. Форми правління та державний устрій України в конституційних проектах першої половини ХХ століття // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. – 2005. – Випуск 18. – С. 77-83.
157. Мацькевич М.М. Становлення і розвиток ідеї українського державотворення в Галичині (друга половина ХІХ – початок ХХ століття): Автореф. дис. … кандидата юридичних наук / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К., 2002. – 20 с.
158. Міхновський М. Відкритий лист Революційної Української партії до міністра внутрішніх справ Сіпягіна // Українська суспільно-політична думка в 20 ст.: Документи і матеріали: У 3-х Т. – Т.1. – Мюнхен: Сучасність, 1983. – С. 73-74.
159. Міхновський М. До виборів у Думу // Слобожанщина. – 1906. – 25 березня. – С. 17.
160. Міхновський М. Прощальне слово // Сніп. – 1912. – 30 грудня. – С. 6.
161. Міхновський М. Самостійна Україна: Програма РУП із 1900 р. – Лондон: СУВБ, 1967. – 32 с.
162. Міхновський М. Українці та Державна Дума // Сніп. – 1912. – 16 грудня. – С. 4.
163. Міяковський В. Недруковане й забуте: громадські рухи дев'ятнадцятого сторіччя. Новітня українська література. – Нью-Йорк: Українська Вільна АН у США, 1984. – 509 с.
164. Мойсієнко В. Ліберальні концепції правового статусу людини та громадянина у вітчизняній політико-правовій думці другої половини ХІХ – початку ХХ століття // Наукові записки / Збірник „Політологія і етнологія”. – К.: ІПЕНД, 2005. – Випуск 28. – С. 260-272.
165. Мотиль О. Дмитро Донцов // Політичні читання. – 1994. – № 1-2. – С. 270-293.
166. Наші завдання (Декларація Української Селянської Партії) // Передрук з часопису „Запоріжжя”. – 1906. – № 1. – 23 лютого. – С. 16-23
167. Нечитайлюк М. Іван Франко та Михайло Грушевський про “національний ідеал” // Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції. – Львів, 1995. – С. 273-277.
168. Нитченко Д. Вячеслав Липинський і слово // Дзвін. – 1994. – № 6. – С. 150-151.
169. Оболонский А.В. Драма российской политической истории: система против личности. – М.: Логос, 1994. – 297 с.
170. Палиенко Н.И. Правовое государство и конституция // Вестник права. – 1906. – Кн.1. – C. 34-51.
171. Палиенко Н.И. Учение о сущности права и правовой связанности государства. – Харьков: Тип. и лит. М. Зильберберг и с-вья, 1908. – 351 c.
172. Палиенко Н.И. Формы государственного устройства и управления. – Х.: Типография М.Х. Сергеева, 1917. – 87 с.
173. Пеленський Я. Вячеслав Липинський. // Збірник “Української літературної газети”. (1956). – Мюнхен, 1957. – С. 8.
174. Пеленський Я. Вячеслав Липинський – засновник державницької школи в Українській історіографії // Український історичний журнал. – 1992. – № 2. – С. 139-141.
175. Платформа Української Демократичної Партії. Прибавление к газете „Полтавщина”. – 1905. – 27 ноября. // ЦДІА України. – Ф. 442. – Оп. 856. – арк. 32.
176. Потульницький В.А. Історія української політології: Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. – К.: Либідь, 1992. – 232 с.
177. Потульницький В. Політична доктрина Володимира Старосольського // Молода нація. – 1998. – № 9. – С. 3-43.
178. Програма і статут Української народної партії // Багатопартійна Українська держава на початку ХХ століття. – К.: „Пошук”, 1992. – 96 с.
179. Програма і Статут Української партії соціалістів-революціонерів. – К., 1917. – 31 с.
180. Програма Української Демократично-Радикальної Партії. – К., 1917. – 57 с.
181. Програма Української Радикальної Партії. – Львів, 1905. – С. 1-16.
182. Програма Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. – Миколаїв, 1917. – 57 с.
183. Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ століття). – К.: ПАРАПАН, 2002. – 396 с.
184. Ситник О.І., Булан А.П. Чинний націоналізм Д.Донцова як засіб реалізації української ідеї // Політологічні читання. – К., 1994. – Випуск ІІ. – С. 119-127.
185. Скакун О.Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (ІХ ст. – 1917 р.) – К.: Либідь, 1990. – 87 с.
186. Скринник М.А. Іван Франко. Соціально-філософські погляди // Розвиток філософської думки в Україні. – К.: Генеза, 1994. – С. 169-182.
187. Скрипилев Е.А. Из истории конституционализма в России: позиция консервативно-охранительного направления // Закономерности возникновения и развития политико-юридических идей и институтов. – М.: Юридическая литература, 1986. – 422 с.
188. Скрипник М. Статті й промови з національного питання / Упоряд. І.Кошелівець. – Б.М.: Сучасність, 1974. – 268 с.
189. Славич Д.Д. Проблема підстав і принципів оптимальної організації державної влади в теоретико-політичній спадщині Івана Франка: Автореф. дис. … кандидата політичних наук / Київський університет імені Тараса Шевченка. – К., 1996. – 32 с.
190. Словінський М. Євген Чикаленко // Тризуб. – 1927. – Ч. 8. – С. 3-4.
191. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. З історії розвитку українського націоналізму. – Нью-Йорк–Торонто: НТШ Сучасність, 1974. – 419 с.
192. Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов – речники двох концепцій українського націоналізму // Зустрічі. – 1991. – № 2. – С. 122-129.
193. Старосольський В. Теорія нації. – Відень: Український соціологічний інститут, 1922. – 407 с.
194. Сціборський М. Націократія. – Прага: „Пробоєм”, 1942. – 151 с.
195. Тимошенко В.І Розвиток теорії держави в політико-правовій думці України і Росії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. – 358 с.
196. Томашівський С. Історія і політика (Кілька думок з приводу книжк