ВПЛИВ \"ПОЛІТИКИ\" АРІСТОТЕЛЯ НА СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ : ВЛИЯНИЕ \ "ПОЛИТИКИ \" Аристотеля НА СТАНОВЛЕНИЕ И РАЗВИТИЕ ЕВРОПЕЙСКОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ

Краткое описание

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ПЕТРІНКО ВІКТОР СТЕПАНОВИЧ

УДК 321.01. 938. 10(09)1. 340.0(09).

ВПЛИВ "ПОЛІТИКИ" АРІСТОТЕЛЯ НА СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник: доктор історичних наук,
професор БАЛАГУРІ Е.А.

Ужгород – 2002

ВСТУП

Актуальність теми. Результатом емпіричних пошуків античної політичної філософії було написання Арістотелем “Політики“, твору, що стоїть у ряді найбільш відомих і змістовних трактатів людства про державу. Написана більш як за дві тисячі років до нас, вона не втрачає своєї актуальності і по відношенню до сучасних суспільно-політичних реалій. Ідеї, висловлені Арістотелем у “Політиці”, випробувані часом і практикою. Кінцевою метою політики, на його думку, повинен стати наближений до цього ідеальний суспільний лад, що дозволяє усім громадянам брати участь в управлінні державою і формуванні закону. Проте в рамках тих перекручених форм, що реально існують в історії людства, політик повинен прагнути до того, щоб уникати крайніх перекручень, розважливо змішуючи олігархію з демократією і, досягаючи в такий спосіб відносної стабільності, коли світ і порядок зроблять можливим подальше виховання громадян і прогрес суспільства. Нагальна потреба саме у політичних концепціях, які враховують закономірності розвитку людства особливо зростає у перехідні періоди людської історії. Так було в давньогрецькій історії ІV ст. до н.е., періоду занепаду полісного типу держави, так є і в сьогоднішній період української історії. На наших очах в Україні та й в інших посткомуністичних країнах відбувається перехід від однієї політичної системи до іншої, від “платонівського тоталітаризму” до демократизму, що включає й елементи “арістотелівської демократії”.
Актуальним залишається не тільки дослідження історичних прикладів демократичних суспільств, але й теоретичної спадщини, в якій розглядаються принципи народовладдя. Перед українською правлячою елітою стоїть завдання вирішення проблеми розбудови держави в руслі політичного демократизму. Вирішенню даного питання повинен сприяти як історичний досвід демократичних країн сучасності, так і політичні теорії минулого. Усі теоретики і практики, які звертали свої погляди до державного будівництва, використовували ідеї, висловлені у “Політиці” Арістотелем. Демократична націленість політико-правової концепції філософа викристалізовувалась із реалій афінської демократії, яка у свою чергу виникла з тих традицій народовладдя, що існували в родоплемінний період та часи “військової демократії”. За свою двохтисячолітню історію після Арістотеля європейська цивілізація в уособленні малих і великих державних утворень випробувала на власному досвіді різноманітні державні форми правління та політичні режими. На кінець ХХ ст. людство зрозуміло, що кращою з відомих державних форм є давно випробувана афінянами на практиці (хоча й лише по відношенню до громадян), а Арістотелем описана і теоретично вдосконалена – демократична форма правління (політія).
Після історичного досвіду афінського народовладдя, демократія як форма правління в силу історичних обставин зникає з політичної арени. Вона поступається місцем могутній силі монархічного правління. Спогади про грецьку демократію залишаються лише в історичних трактатах та політичних проектах (“Політика” Арістотеля). Лише через півтора тисячоліття в епоху раннього Відродження відновлюються, на традиціях афінського й давньоримського народовладдя, демократичні принципи правління в ряді італійських республік: містах-комунах ХІІ – ХІV ст. – Флоренції, Сієні, Мілані, та інших і в олігархічних морських республіках – Венеції й Генуї. Крім того, демократизм існував в управлінні північнонімецьких міст-комун Ганзейського торгово-політичного союзу (Любек, Гамбург, Росток…) та в північноруській Новгородській республіці (XII – XIV ст.). З ХV ст. на просторах південно-східної Європи вогнище демократії розгорілось у козацькій державі – Запорізькій Січі. Далі демократія проявилась у центрах народовладдя – Сполучених Штатах Америки і Франції, досягнувши того високого рівня народовладдя, який є сьогодні в цих країнах.
Актуальним із прагматичної точки зору є дослідження політичної спадщини Арістотеля у зв’язку із демократизацією українського суспільства: починаючи з держави і закінчуючи суто людськими відносинами. Молодій українській державі корисно було б, для її швидкого становлення, переймати все те краще, що є як у практиці державного будівництва передових демократичних країн, так і в теоретичних конструкціях політичної думки минулого. В такому контексті “Політику“ Арістотеля, як найгрунтовніший політичний твір Античності, просто неможливо оминути. Розглянуті філософом такі питання державного будівництва, як сутність держави та її елементів, форм державних правлінь, права і закону, органів влади та їхніх функцій, теорія “середнього громадянина” і “середнього власника”, вирішення проблеми підкупу посадових осіб та виховання кадрів керівників, а загалом все те, що становить основу сучасного розуміння громадянського суспільства, мало непересічну актуальність як в минулому, так і має практичну значимість і в сьогоденні.
Пропонована дисертація є першим системним дослідженням, де поєднано в єдине логічне ціле аналіз і оцінка “Політики”, її історична доля та розгляд ідейного зв’язку європейських політичних теорій з концепцією Арістотеля через призму проблем державознавства. У такій ретроспективній постановці дана тема широкого і поглибленого розгляду не набула ні в радянській, ні в сучасній російській та українській історико-політичній науці. А в останній політична спадщина Арістотеля не досліджувалася взагалі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обране дослідження пов’язане з теоретичною розробкою суспільно-політичних, державотворчих, етнокультурних проблем карпатського регіону і суміжних територій від античності до сьогодення, що здійснюється кафедрою стародавнього світу та середніх віків і кафедрою політології Ужгородського національного університету (номер держреєстрації 0196U008264; 0198U007780).
Об’єктом дослідження є арістотелівська концепція держави, влади, політична реальність і практика та особливості вияву її в історичних формах дійсності: Античності, Середньовіччі, Новому часі.
Предметом дослідження є закономірності, принципи трансформації арістотелівської ідеї держави, влади, політико-правових відносин у контексті історичного розвитку європейської цивілізації.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють значний відрізок історичного часу, який поділяємо на два етапи за принципом безперервності: 1) античний – від епохи Арістотеля або Стагірита (384–322 рр. до н. е.) до часів римських юристів класичного періоду (ІІ – ІІІ ст.), тобто з IV ст. до н. е. по III ст. н.е.; 2) середньовічно-новий – з XIII до 30-х років ХІХ ст. Із зародженням і розвитком християнської ідеології по-новому відбувається підхід до політичної спадщини Арістотеля. Особливо цей процес “поглинання” ідей Стагірита відбувався у період зрілої схоластики і пов’язаний персонально з діяльністю Фоми Аквінського (1225 – 1274). Далі порівняльний аналіз політичних проблем ведемо через добу Відродження, ХVІІ століття, добу Просвітництва і завершуємо тридцятими роками ХІХ ст., особистістю Г.Гегеля (1770 – 1831), який є вершиною німецької класичної філософії, а вона – апогеєм філософської думки Нового часу.
Отже, хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють майже весь період європейської політико-теоретичної історії від Арістотеля до 30-х років ХІХ ст., виключаючи лише період Раннього Середньовіччя (“темних віків”), коли політичний арістотелізм не був відомим у Європі .
Мета і завдання дослідження. Дисертант ставить своєю метою об’єктивно, у комплексі дослідити політичну концепцію Арістотеля, на основі його “Політики”, встановити і довести фактичним матеріалом ідейний зв’язок з нею європейської політико-правової думки подальших віків .
Визначена мета зумовила постановку та розв’язання таких завдань:
- дослідити проблему вивчення й еволюцію поглядів на політичну концепцію Арістотеля у зарубіжних історико-політологічних і правознавчих дослідженнях;
- розглянути і дати оцінку поглядів Арістотеля на проблему походження, становлення і сутність держави та її складових елементів;
- проаналізувати арістотелівську класифікацію політичних форм правління, засобів їхньої стабільності та причин державних переворотів, а також погляди Стагірита на право, закон і органи влади у порівнянні з сучасністю;
- дати оцінку проекту ідеального поліса Арістотеля і визначити його позитивні та негативні аспекти;
- простежити історичну долю “Політики” Стагірита після його смерті;
- показати роль арабо-мусульманських вчених у збереженні арістотелізму, що дало поштовх до його відродження у середньовічній Європі з ХІІІ ст.;
- проаналізувати вплив політичної спадщини філософа на формування і розвиток європейської політичної думки в Античності, в Середні віки і Новий час з проблем походження і становлення держави, класифікації форм правлінь, права і закону, органів управління та розподілу влади між ними.
Методологія дослідження. Дослідження політичної концепції Арістотеля та її впливу на становлення і розвиток європейської політичної думки потребує певної методології, що враховує багатовекторність завдань дисертації та її науково-суміжний, міждисциплінарний підхід (історичний, політологічний, філософський, правознавчий). Тому методологічна основа роботи полягає у синтезі філософського системно-структурного методу і діалектичного принципу єдності історичного і логічного з історико-порівняльним, проблемно-хронологічним та аналітичним методами наукового дослідження і викладення матеріалу у руслі теоретичних розробок позитивізму. Такий підхід дозволяє об’єктивно виявити і розкрити основоположні ідеї європейської політичної думки, що беруть свій початок від Арістотеля, їх еволюцію, наукову і практичну значимість та вплив на подальшу динаміку розвитку політичної думки у контексті її основних проблем і державотворчої практики різних країн Європи.
Наукова новизна дисертації та одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. У дисертаційному дослідженні вперше здійснено комплексно-системний, історико-політологічний аналіз впливу політичної концепції Арістотеля на процес становлення і розвитку європейської політичної думки та практики інституювання політики. Виявлено залежність ряду політологічних проблем у розвитку політичних поглядів мислителів Античності, Середньовіччя та Нового часу від арістотелівської концепції держави, влади, права і закону. В межах здійсненого автором дослідження отримано результати, які мають наукову новизну:
1. Обгрунтовано положення про те, що арістотелівська ідея виміру політичного буття інституційними означеннями стала основою формування європейської політичної традиції розбудови політичної системи.
2. Сформульовано тезу про існування в арістотелівській концепції держави ідеї гармонійного поєднання людського фактору та інституційних форм політики, де вдало поєднано будову державної і суспільної форми співжиття людей, при якій домінують публічні інтереси над індивідуальними, але й останні не відкидаються.
3. Досліджено історико-теоретичні традиції розвитку арістотелівської ідеї визначення політики як певного логічного порядку буття.
4. Аргументовано, на історичних дискурсах, положеня, що арістотелівський концепт “середній клас”, який включає у собі як політичне начало (громадянин) так і економічне (власник), є основою процвітання та стабільності конституційно-правової держави, є її політичною і соціальною основою й активним учасником громадсько-політичного процесу.
5. Виділено й узагальнено арістотелівські критерії оцінки державного посадовця: політичний (співчувати існуючій політичній системі); професійний (мати здібності керівника); морально-етичний (відзначатись доброчинністю і справедливістю у діях).
6.З’ясовано й обгрунтовано думку про те, що теорія розподілу влади бере свій початок не від Локка і Монтеск’є а від Арістотеля з його концепції існування трьох органів влади в державі та розподілом їх фунцій по управлінню. Адже, конституційно-правовий характер арістотелівської ідеальної держави базується виключно на домінуванні права та розподілі функцій трьох гілок влади.
7. Обгрунтовується теза про існування в Середньовіччі двох, одночасно існуючих, поглядів на політичну концепцію Стагірита: християнсько-томістичного й об’єктивно-гуманістичного. Їх протиборство спонукало першого до все більшого вихолощення з політичної теорії Арістотеля всього емпіричного і раціонального, а другого до більшого опанування арістотелівськими ідеями і пристосування їх до сучасних політичних реалій і концепцій.
8. Аргументовано положення про вплив теоретичних ідей конституційно-правової держави Арістотеля на процес становлення і розвитку лібералізму в політичній думці Нового часу, з чого покладено початок сучасного розуміння ліберальної держави (особа, свобода, право, власність).
Практичне значення одержаних результатів. Враховуючи, що дисертація є міждисциплінарним (на стику історії, політології, філософії, правознавства) науковим дослідженням, фактичний матеріал і результати даної праці дозволяють по-новому підійти до вивчення політико-правової спадщини Арістотеля, що можуть бути використані у навчальному процесі вищої школи при вивченні курсів історії стародавнього світу, політології, філософії та історії держави і права. Матеріали дисертації можуть бути використані при розробці лекційних курсів, семінарських занять і спецкурсів, при написанні студентських рефератів, курсових і дипломних робіт та при теоретичній підготовці політологів і державних працівників.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були оприлюднені у виступах автора на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Ужгородського національного університету в секції історичних наук (1996 р.; 1997 р.; 2000 р.), на науковій конференції присвяченій 60-річчю кафедри етнології, античної, та середньовічної історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2000 р.), обговорювались на спільних засіданнях кафедри історії стародавнього світу та середніх віків і кафедри політології Ужгородського національного університету, на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та на кафедрі політології Львіського національного університету імені Івана Франка.
Публікації. Результати дисертації були опублікованіавтором у семи статтях, з яких три у політологічних і чотири в історичних наукових фахових виданнях.
Структура дисертації. Мета, завдання та характер дослідження, яке побудоване за проблемно-хронологічним принципом, визначили структуру дисертації обсягом 189 сторінок. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (173 найменувань).

Список литературы

В И С Н О В К И

Політичне вчення Арістотеля має значну теоретичну та історичну цінність, як пам'ятка політико-правової думки людства. Особливість “Політики” полягає в тому, що в ній реальні шляхи державотворення, підгрунтям яких є історична дійсність, явно переважають над утопічними. Шлях до кращої державності полягає, за Арістотелем, через область і пізнання і вдосконалення того, що існує в дійсності. Саме тому “Політика” Арістотеля – це цінний документ як для вивчення політичних поглядів самого філософа, так і для дослідження давньогрецької політичної історії, а розроблена ним методика стала прогресивною у його часи та залишається актуальною і по-сьогодні.
Створюючи власну політичну концепцію, Арістотель починає свою книгу про ідеальну державу з огляду на те, що до нього було зроблено іншими теоретиками Греції. Він відчуває, що відмова від набутого досвіду – це помилка, навіть якщо ця відмова видається безперечно виправданою. Це проявляється зокрема у тому, що концепція полісу, як форми державного утворення в Європі практично неможлива без використання праць Арістотеля. Вони фактично є наріжними каменями цієї моделі. Отже, першим висновком нашого дослідження є те, що реконструкція моделі давньогрецького поліса завжди повинна будуватись на принципах Арістотеля.
Політичний ідеал, що прийшов до нього від Платона, передбачає, що місто і громадяни – це жорстко пов'язані між собою поняття. Держава є об'єднанням громадян, мета якого – досягти кращого життя. Спосіб життя людей залежить від самих людей і від того, чого вони бажають досягти, і навпаки, мета існування держави визначає, хто може бути її членами і яким може бути життя кожного індивідуума. З цього погляду конституювання держави, як каже Арістотель, є поділ громадян, або спосіб життя, а форма правління є проявом цього способу життя. Етична природа держави в нього не тільки домінує, але й повністю перекриває політичну і правову природу. Арістотель робить висновок, що держава існує доти, доки існує певна форма правління, оскільки її зміна означає і зміну структури держави – тобто “способу життя”, що лежить в її основі.
Водночас політичний ідеал Арістотеля був таким же, як і у Платона, визначаючи етичне призначення як основну мету існування держави. Твердження автора про щасливе життя, заради якого створюються держави, є життя відповідно доброчинності, що не зустрічає перешкод. Він ніколи не змінював цієї точки зору, навіть коли розширив визначення філософії політики, включивши до неї практичне керівництво політиків, котрі мають працювати з системою правління, далекою від ідеалу. Реальна мета існування держави повинна включати в себе і моральне зростання громадян, бо держава має бути об'єднанням людей, які живуть разом для досягнення кращого життя. Це є “ідея” або суть держави; ці визначення привели Арістотеля до переконання, що держава є “самодостатньою”, тобто вона сама по собі здатна забезпечити всі умови, за яких можливий її подальший розвиток.
Закон, структура держави, держава і форма правління мають тенденцію до єднання, тому що з морального погляду вони мають однакове відношення до тих завдань, що спонукають державу до існування. Визначити, яка держава є ідеальною, неважко. У такій державі домінуючим має бути найкращий з можливих способів життя. Але усвідомлення, що ідея ідеальної держави використовується лише для критики й аналізу реальних держав, привело Арістотеля до відчаю. З іншого боку, якщо почати з вивчення реальних держав, то відмінність їх від ідеалу буде очевидною. Якщо мета існування держави не найкраща, то і її реалізація вимагає способу життя, що також не є найкращим. У реальній державі мають бути різні типи громадян і різні види чеснот. Їх комбінація визначає форму правління.
Різниця між формами правління настільки важлива для Арістотеля, що він повертається до неї знову і знову. Ідеальна держава не є для нього демократією, але, у крайньому разі, включає в себе демократичні елементи. Це є “суспільство рівних, об'єднаних однією метою досягти найкращого життя, наскільки це можливо”. Суспільство перестає бути конституційним або справді політичним, коли його члени настільки різні, що їх чесноти перестають бути однаковими. Тут ми повинні підкреслити, що мірилом найкращої форми держави є слідування середній лінії розвитку. Саме відхилення від ставки на середні верстви громадян і призводить до спотворених форм державності.
В якості головного державотворчого принципу автор “Політики” вважав верховенство закону як ознаку доброї держави, а не тільки як неприємну необхідність. Арістотель говорить, що Платон помиляється протиставляючи правління мудрості правлінню закону. Навіть наймудріший державець не може обійтись без закону, бо закон має ту неупередженість, якої не має жодна людина. Закон – це “принцип, непідвладний бажанням”. Політичні стосунки, якщо вони передбачають свободу, не повинні звільняти підданих від відповідальності, а це можливо, коли і урядовці, і піддані мають легальний статус. Влада і авторитет закону не виключають повноважень певного органу управління, а надають його діяльності такої сили моральної переконаності, якої за інших умов йому не мати.
Говорячи про народні збори, Арістотель підкреслює важливість цієї представницької влади. У масі своїй люди доповнюють одне одного; таким чином, якщо одна людина бачить одну сторону питання, а інша – іншу, то всі разом вони бачать питання з усіх боків. Арістотель ілюструє це твердженням, коли говорить, що народне вміння випробуване часом, тоді як спеціаліст, який не зважає на досвід, на перших порах робить грубі помилки. Різке розмежування природного і умовного, яке Сократ і Платон запровадили, виходячи з позицій крайнього інтелектуалізму і раціоналізму, було, таким чином, знешкоджене Арістотелем. У добрій державі розум політика не можна відривати від розуму, що втілений у законах і звичаях суспільства, яким керує політик.
Той же сенс цих труднощів стає очевидним, коли Арістотель переходить до обговорення форм правління. Арістотель розрізняє конституційне і деспотичне правління за принципом: перше діє для блага всіх, друге – для блага лише правлячого класу. Арістотель не доповнював платонівської класифікації, але зазначав, що вона містить у собі декілька проблем. Найперша з них – це те, що класифікація людей за кількістю державців поверхова і не вказує, кому вона приносить користь. Завжди мається на увазі, що олігархія – це правління багатих, а демократія – правління бідних. Суть предмету в тому, що до влади висуваються дві різні вимоги: одна базується на праві власності, інша – на добробуті більшості людей, що живуть у суспільстві. Можна сказати, що мудрість і честь є абсолютними вимогами до влади; в усякому разі, так вважав Арістотель. Тим часом ідеться не про загальний моральний принцип, а про те, яким чином можна наблизитися до нього на практиці. Кожен визнає, каже Арістотель, що держава має реалізовувати найвищу справедливість, а також, що справедливість передбачає певну рівність. Він досить просто показав, що багатство не є абсолютною моральною вимогою до влади, оскільки держава – не торгова компанія чи корпорація, як це стверджував софіст Лікофрон. Власність має моральне значення, і якщо бути хоч трохи реалістом, то їй можна не надавати значення. Певна кількість людей може справляти моральний вплив на прийняття політичних рішень, і більше того, тверезий голос народу часто виявляється мудрішим, ніж розум одного професіонала.
Важливим досягненням політичної концепції Арістотеля є концепція про реальність діянь вченого-політика. Він повинен знати, яке правління є найкращим за умови, що йому ніхто не заважає, або, іншими словами, як досягти ідеальної держави. Але він також повинен знати, що є найкращим за певних обставин і чого можна досягти в певних умовах, якщо ні абстрактний розгляд, ні аналіз конкретних обставин не обіцяють досягнення ідеалу. Нарешті, володіючи знаннями, він повинен мати здатність визначати, яка форма правління найкраща і прийнятна для держави, якщо не приписувати людям більше шляхетності й розуму, ніж вони їх мають насправді. З цими знаннями він може передбачати заходи, найприйнятніші для поліпшення системи управління, що існує. Іншими словами, політик має приймати існуюче управління таким, яким воно є, і робити все від нього залежне, щоб покращити його за допомогою своїх знань. Новий погляд Арістотеля на політичне мистецтво полягає в тому сенсі, що моральність політика і звичайної людини оцінюється із застосуванням специфічних критеріїв або особистої моралі.
Економічна структура не розглядається як складова державного устрою, але часто саме вона справляє вирішальний вплив на визначення конкретного політичного устрою. Сучасна різниця між державою й суспільством – це те, чого грецькі мислителі не уявляли собі досить ясно і не могли б зробити цього, поки не уявили б державу як правову структуру. Але Арістотель врешті-решт досяг дуже доброго наближення до цього. Більше того, він спромігся скористатися цією різницею в дуже реалістичній формі, коли тонко спостеріг, що конституція чи устрій – це одне, а шляхи реальної дії конституції – зовсім інше. Так, демократія з переважно сільським населенням може бути дуже модифікованою із введенням великого класу міських торговців, тоді як політична структура держави – обов'язки і політичні права громадян – залишаться незмінними.
У переліку видів демократії і олігархії часто важко зрозуміти, якого принципу він дотримувався у класифікації. Арістотель пропонує два переліки кожної класифікації, не пояснюючи, чим саме вони відрізняються, але схоже, що в одному він має на увазі політичний устрій, у другому – економічний. Більше того, класифікація ускладнюється відмінністю між правлінням із законами і правлінням без законів, але це не стосується олігархії в цілому і в будь-якому випадку може розглядатися як похідна від запровадження установ і поділу на класи. Тут присутні також економічні умови – наприклад, метод розподілу багатства чи перевага того чи того економічного (майнового) класу, які схиляють державу чи до демократії, чи до олігархії і визначають, який вид політичного устрою найкраще мати. Як економічний, так і політичний стан змінюються за значимістю і схиляють державу до більш чи менш крайньої форми. Метод, згідно з яким здійснюється правління, залежить частково від комбінації економічних факторів, а також від того, яким чином ці фактори взаємодіють один з одним. Нарешті, деякі економічні факторії породжують переважно неправову державу, деякі – правову державу.
Арістотель розглядає принцип народовладдя як найкращий вид демократії: народ має значну владу і тримає правлячий клас під контролем. Яким бути олігархічному управлінню, залежить від розподілу власності. Якщо існує досить великий клас дрібних власників, то олігархія буде заснована на широких масах, але якщо є малий клас дуже багатих, то правління може перейти до рук кліки. У своїй крайності олігархія, як і демократія, стає практично тією самою тиранією. Проблема олігархії – перетворення її на демократію: влада має перебувати в руках порівняно невеликого класу, але йому не можна давати змоги здійснювати тиск на маси, тому що це напевно породить безладдя.
Цей розгляд видів демократії і олігархії Арістотель потім детальніше систематизував у аналізі політичних устроїв і політичних органів влади. Він розрізняє три гілки, які існують у певній формі за будь-якого правління. Перша – це ради, що приймають остаточні рішення держави в таких питаннях, як оголошення війни і миру, укладання угод, контроль рахунків міського уряду, законодавча діяльність. Друга – це різноманітні урядові й адміністративні посади, і третя – система правосуддя. Кожна з цих гілок може бути організована демократично чи олігархічно або більшою чи меншою мірою демократично чи олігархічно.
Аналіз політичних факторів демократії та олігархії привів Арістотеля до питання про ідеальну державу, тобто про те, яка форма правління є найкращою для більшості держав. В усякому разі, відмінною особливістю Арістотелевої найкращої реальної держави є те, що вона являє собою державу із “мішаною” формою устрою, де розумно поєднуються елементи демократії й олігархії, її соціальною основою є існування великого середнього класу – людей не дуже багатих і не дуже бідних. Саме цей клас, за словами Евріпіда, “рятує держави”. Він не настільки бідний, щоб деградувати, і не настільки багатий, щоб стати клікою. Де існує такий склад громадян, вони становлять досить велику групу, щоб зробити державу справді народною, – стежити за відповідальністю рад і вибирати гідних з метою запобігання злу, яке може настати, коли до влади приходять маси. При такому соціальному фундаменті можна побудувати політичну структуру, що базується на інститутах, типових як для демократії, так і для олігархії. Принципом держави середнього класу є збалансованість, рівновага між двома факторами, що обов'язково мають значення у будь-якій політичній системі. Він їх називає якістю і кількістю влади. Перший фактор – політичний вплив, який виникає із престижу багатства, походження, становища й освіти; другий – це переваги, що їх гарантує більшість. Якщо домінує перший, то правління стає олігархією, а якщо другий – то демократією. Для того, щоб встановити стабільність, необхідно, аби держава містила в собі обидва фактори і взаємно регулювала їх. Тому найлегше зробити це там, де існує великий середній клас, і цей тип держави найбезпечніший і найбільш правовий із тих, що існують. Держава, яка здатна поєднати ці два фактори, може бути певна, що вона вирішила основні проблеми стабільного і постійного правління.
Арістотелева концепція нової найзагальнішої політичної науки містить у собі дослідження етичного значення держави й емпіричне дослідження як політичних, так і соціальних елементів тодішніх державних устроїв, їхніх комбінацій і наслідків, що, природно, випливають із цих комбінацій. Мета залишається тією ж, якщо мати на увазі мистецтво мудрого правління, здатного спрямовувати політичне життя на досягнення моральних цінностей шляхом раціонального вибору. Першим значним кроком, який дав змогу Арістотелю піти далі, було те, що він заклав у підвалини держави конституційне правління, тобто визнав закон, громадянську угоду і громадську думку за головні фактори, необхідні для досконалого політичного життя. Він мав проаналізувати всі складники міста-держави, вивчити, як впливають на них основні соціальні й економічні фактори. Мета мистецтва політики поза політичним процесом, на якому могла б моделюватися держава, була вже недостатньою. Своїми політико-правовими ідеями Арістотель заклав основи демократично-правових інституцій у державі, першим почав розробляти теоретичні ідеї громадянського суспільства.
Арістотелівська політична концепція здійснила безпосередній вплив на формування і розвиток суспільно-політичної думки Античності, Середньовіччя, особливо у період “двобою” богослів'я і світської науки, так і в Новий історичний час. Смертю Арістотеля у 322 p. до н.е. завершилась ціла епоха в історії політичної філософії, так само як і життям його великого вихованця, померлого роком раніше, було покладено початок нової доби в політиці та історії європейської цивілізації. Загибель грецького полісу провела глибоку межу в історії політичної думки, і відтоді її безперервний розвиток не порушувався аж до наших днів. За Полібієм, історії притаманний непорушний закон розвитку й занепаду. На його думку, це пояснюється характерною тенденцією усіх незмішаних форм влади до занепаду: монархія переростає у тиранію, аристократія – в олігархію т. д. Він застосовує шестичленну класифікацію державного устрою, запозичену з Платонової “Держави” та Арістотелевої “Політики”, лиш доповнивши її чіткішою теорією циклічного переходу від однієї форми до іншої. Причину могутності Риму він вбачає в тому, що там підсвідомо усталилася змішана форма правління, елементи якої є ретельно дібрані і складають стійку рівновагу. Консули заступають монархічний чинник, сенат – аристократичний, а народні збори – демократичний; однак істинний секрет римського врядування полягає в тому, що ці три влади стримують одна одну і таким чином відвертають природну тенденцію до занепаду, яка стає неминучою при надмірному посиленні однієї з них. Стару теорію змішаного правління, що тривалий час вважалася банальною, Полібій змінив у двох аспектах. По-перше, тенденцію до виродження незмішаного урядування він підніс до історичного закону, хоча його цикл базувався на досвіді Греції і зовсім не відповідав тому процесові, в руслі якого розвивалася римська конституція. По-друге, його змішаний суспільний устрій являє собою не баланс соціальних класів, як у Арістотеля, з баланс політичних сил. Схоже, тут він дещо запозичив з принципу римських законів про колегіальність, згідно з чим будь-який урядовець може накласти вето на дії будь-якого іншого урядовця, наділеного рівними або нижчими повноваженнями, – іmреrium. Таким чином, Полібій надав ідеї змішаного врядування вигляду системи пересторог і рівноваг – вигляду, в якому вона дійшла до Монтеск'є та фундаторів американської конституції.
Виникнення християнства, наприклад, викликало лише поверхові зміни розвитку політичної думки, і хоч би якими значними виявлялися пізніші орієнтири політичної думки, вони зберігали спорідненість з усіма різновидами політичної філософії, починаючи з теорії природного права стародавньої школи стоїків і закінчуючи революційною доктриною про права людини і громадянина. Проте, як би там не було, годі шукати сильнішого контрасту, ніж той, що ми спостерігаємо між прекрасним зображенням міста-держави в Платона та Арістотеля і цілковитою непридатністю цієї філософії на тлі занепаду міста всього через одне покоління.
Політична філософія Арістотеля була вільна від безпосереднього впливу – як практичного, так і теоретичного. Загальноприйняті етичні принципи політичної теорії Арістотеля – віра, що держава має бути посередником між морально рівними, вільними громадянами, які поводяться відповідно до закону й спираються на дискусії та злагоду, а не на силу, ніколи не відкидалися європейською філософією політики. Цим пояснюється те, що пізніші мислителі, навіть аж до наших днів, повертаються до Арістотеля. Європейські політики спочатку не розуміли того, що ті або інші політичні ідеали можуть реалізуватися в будь-якій іншій формі громадянського суспільства. Це нерозуміння можна виправдати тим, що їм було дуже важко уявити собі появу філософії політики в якомусь суспільстві поза грецькими містами. Цим пояснюється тимчасовий занепад політичної філософії після смерті Арістотеля.
В надзвичайному інтелектуальному відродженні, що розпочалося в останні роки XII ст. і завдяки якому XIII ст. стало одним із найблискучіших в історії Європи, знов наукова думка повертається до політичної концепції Арістотеля. На початку XIII ст. стали відомими його наукові праці. Переклад “Політики” був частиною загальних зусиль, під егідою Фоми Аквінського, спрямованих на забезпечення надійного викладу арістотелівської філософії. Кінцевий наслідок впливу цього відродження Арістотеля на інтелектуальний розвиток Західної Європи важко переоцінити.
Найважливішим було те, що Арістотель дав Середньовіччю нове бачення інтелектуального життя Греції й віру, що розум є тим ключем, який має відімкнути двері до знання про світ природи. На початку було могутнє інтелектуальне зусилля, спрямоване на опанування арістотелізму, пристосування його до системи християнської віри й узгодження з нею, створення всеохоплюючої системи природного й теологічного знання. Тим часом як неможливо було переоцінити важливість повернення Арістотеля, маючи на увазі перспективу наукових досліджень, його безпосередній вплив на політичну філософію легко гіперболізувати. Одразу вивчення “Політики” спричинилося до поліпшення методів презентації предмета, як-от, скажімо, стандартний перелік предметів дослідження, масив технічних термінів і понять, а також план подачі матеріалу. До шістнадцятого століття навряд чи було можливо написати трактат з політики, автор якого не віддавав би належного “Політиці”.
Однак зрозуміло, що прийняття арістотелівських аргументів не означало доконечної зміни в основоположних політичних переконаннях чи в характері конкретних проблем, над якими розмірковували філософи політики. В усякому разі, поняття, окреслені Арістотелем стосовно полісу, не можна було буквально застосовувати до середньовічного суспільства, адже вони потребували ґрунтовного перегляду, щоб їх можна було практично використовувати. До того ж Фома Аквінський щонайменше не мав бажання відходити від того великого стовбура політичної та соціальної традиції, що дійшла до тринадцятого століття від отців церкви; оскільки йшлося про цю спадщину, оскільки зачіпався весь обсяг християнської віри, він вважав арістотелізм лише засобом для впровадження новацій, а не кращою філософською опорою для обгрунтування поглядів.
Хоча Фома й Данте, таким чином, стояли в цій полеміці між папою й імператором на протилежних позиціях, їхні фундаментальні погляди цілком збігалися. Так само і прийняття арістотелізму цими двома мислителями не створювало великої різниці. Для них людська раса є однією спільнотою, існування якої вимагає однієї голови. Вони погоджувалися, що визначна риса людської натури – поєднання духовного й фізичного принципів, кожен з яких вимагає відповідного різновиду влади. Управління світом, отже, ділиться між духовною та світською владами, кожна з яких має свою юрисдикцію й відрізняється від іншої способом дій, що його не надто важко простежити. Таке єдине всесвітнє суспільство можна назвати, лише трохи помінявши наголос, або державою, або церквою. Як у церкві, так і в державі влада обґрунтовується, зрештою, як чинник у моральному чи релігійному управлінні світом і рівно як чинник у житті самодостатньої людської спільноти. Влада дається водночас і Богом, і народом. Король є водночас і главою правової системи, і підвладним законові. Його влада перевищує владу його підданих, а втім, вона менша, ніж влада всього суспільства. Його влада – це голос розуму, і все ж таки, щоб запроваджувати правила, які диктуються розумом, потрібна його влада примушувати. Панівна соціальна концепція – органічне суспільство, де розмаїті класи є функціональними частинами і за яким закон створює організаційні засади. Законна керівна сила – добробут самої спільноти, який включає й вічне спасіння її членів. Ця велика система космічної моралі охоплює всіх людей і, по суті, всіх істот. Від Бога на вершині до найнижчих із його створінь, – усі виконують свої ролі в божественній драмі, яка веде до вічного життя.
Інтелектуальний стимул арістотелізму привів Фому й Данте до чіткішої систематизації традиції, яка радше приховувала властиві їй труднощі, аніж усувала їх. Трудність застосування арістотелівської концепції самодостатнього суспільства до імперії була явно нездоланною; це стає очевидним у Данте й було б очевидним у Фоми, якби головним питанням для нього була природа імперії. Мабуть, не менш складно було вписати церкву, з її претензіями на надприродне походження й теократичну владу, в систему аж надто натуралістичну у своєму застосуванні Арістотелевої філософії. Коріння політичного арістотелізму – віра в те, що суспільство виростає з природжених людських нахилів, яких, через те що людська натура саме така, годі уникнути, і що створена в такий спосіб людська спільнота дає все потрібне досконалій людській натурі. Добробут духу, на відміну від тіла, доля душі після земного життя, інституція з небесною претензією на правоту й істина, що відкривається з “над розумного” джерела, – все це не узгоджувалося з характером арістотелівської філософії і не вписувалося в його концепцію суспільства. Адже суть його політичної теорії криється в тому засновку, що держава є паростком природної еволюції суспільства і її існування виправдане тими моральними вартостями, що їх вона живить без будь-якого релігійного схвалення. У самого Фоми ця фаза арістотелізму пояснює крайню поміркованість, з якою він трактує право церкви втручатися у світські справи.
Марсилій Падуанський був не менш арістотеліанцем, аніж Фома, але більш далеким від християнської традиції, яку він намагався раціоналізувати, й від синтезу філософії та богоодкровенної істини. Поки що навіть на думку не спадала пряма критика церкви чи одкровення. Першою ознакою декадансу було більш чітке розрізнення розуму й віри, духовного і світського, за яким мав розпочатися тривалий процес обмеження й застереження, який зрештою знешкодив би духовну владу, обмеживши її надчуттєвим світом і внутрішнім життям. Слідом за Арістотелем, Марсилій визначає державу як своєрідну “живу істоту”, складові частини якої здійснюють функції, доконечні для її життя. Її “здоров'я”, чи мир, полягає у відлагодженій діяльності кожної частини, а боротьба виникає, коли одна частина працює багато або стикається з іншою. Він так само дотримується принципу виведення міста від родини, вважаючи місто “досконалою спільнотою” або спільнотою, яка спроможна дати все потрібне для доброго життя. Але вираз “добре життя” має подвійне значення: він означає добро в земному житті, а також у житті небесному. Перше є належним дослідженням філософії за допомогою розуму; друге залежить від одкровення і йде лише від віри. Розум показує доконечність громадянського управління, як засобу миру й порядку, водночас є потреба в релігії, яка має застосування в земному житті засобом спасіння в житті небесному. І далі, йдучи за Арістотелем, Марсилій перелічує класи, які співпрацюють з метою створення суспільств; землероби й ремісники, які постачають матеріальні блага й кошти, потрібні для управління; є також солдати, посадові особи і священики, які утворюють державу в строгому розумінні цього слова. Все ж таки всі люди, як християни, так і язичники, домовилися, що має бути клас, завдання якого полягає в тому, щоб служити Богові.
Певний зв'язок прослідковується між античним філософом і Н.Макіавеллі. Услід за Арістотелем Макіавеллі пов'язує участь у політиці різних верств суспільства з їх майновим положенням та інтересами. Досліджуючи громадянські чвари і незгоди в середині країни між нобілями, пополанами і плебсом, Н.Макіавеллі, як і Стагірит, у свій час, переконаний, що вони породжуються крайнім майновим розмежуванням. Тому Н.Макіавеллі приходить до арістотелівського визначення, що найкраща форма власності – “власність середньої величини”, і взагалі “помірне і середнє є найкраще”. При більшості у державі власників-середняків, які становлять клас середніх громадян, така держава буде ідеальною формою політичного співжиття. Політичне вчення Н.Макіавеллі, в якому відбились арістотелівські погляди на державу і суспільство, стало зв'язуючою ланкою між античною і новою політичною наукою.
Багато дослідників Нового часу виводило свої теорії почасти з Арістотелевого погляду, що революції спричиняються насамперед майновою нерівністю, а почасти з думки Макіавеллі, що потужне дворянство несумісне з народним врядуванням. Макіавеллі, на їх думку, у своїх спостереженнях не зміг звернути належної уваги на економічну причину, але якщо Макіавеллі доповнити Арістотелем, то це означає, що ключа для слушної теорії знайдено. Число землевласників має вирішальне значення; якщо великий земельний баланс утримує дворянство, люди з народу мусять залежати від них економічно, а отже, й політично.
Теорія Арістотеля допомагала також меті деяких вчених виправити і доповнити Т.Гоббса. Відмінна риса республіки – та, що вона “імперія законів”, а не людей. Т.Гоббс, завинив у тому, що припустився звичайної плутанини, доводячи, що, оскільки всяке врядування піддає людей якомусь контролеві, свобода підданого однакова за кожної правової системи. Розмежування, проведене Арістотелем, встановлює відмінність між тиранією, персональною і свавільною, та конституційним врядуванням, згідним із законом і здійснюваним у народних інтересах участю і за згодою підданих. Усі форми врядування, в тому числі республіка, вимагають збігу сили і влади. Ніяка мудрість не доможеться того, щоб управління йшло гладенько, якщо політична влада й економічна влада не збігаються, але так само слушним є й те, що врядування випливає спонтанно з установленого економічного ладу.
Наступним важливим моментом в усвідомленні суті Арістотелевої концепції стає політична теорія Г.Гегеля. Згідно з твердженнями німецького філософа, правами й свободами індивіда є те, що відповідає обов'язкам, які накладаються на його становище в суспільстві. Навіть особисте щастя вимагає гідності, невід'ємної від соціального статусу, та усвідомлення того, що ти виконуєш частку соціально цінної праці. Г.Гегель завжди вірив, що самоусвідомлення per se є болісним, що то – ознака розладу й марноти. Ця концепція щастя з невід'ємними від нього правами та обов'язками почасти, безсумнівно, грунтувалася як і концепція Ж-Ж.Руссо, на відродженні класичного спадку. Гегелева теорія вільного громадянства, подібно до теорії й Арістотеля, викладалася в термінах не особистих прав, а соціальних функцій. Але, як уявляв собі Г.Гегель, розвиток християнської моралі та громадянства в сучасній державі уможливив повніший синтез особистого права й громадського обов'язку, ніж то було можливе в суспільстві, заснованому на рабстві. У державі негативна свобода сваволі витісняється “реальною свободою” громадянства.
Один окремий факт, мабуть, потребує особливого пояснення. Людина індивід – це також і людина-громадянин чи підданий. Це, згідно з теорією природного права, можна вивести з її індивідуальної природи; таке положення досить певне, але не самоочевидне. Від нього залежить сутність мислимого правопорядку. За інших обставин людина як член організованої спільноти могла б вважатися аксіомою – так загалом і робив Арістотель, – а людина як індивід – похідною. В теоріях природного права, а конкретніше після Т.Гоббса, саме членство потребувало пояснення. Суспільство створене для людини, а не людина для суспільства; людство, за словами І.Канта, слід завжди розглядати як мету, а не як засіб. Індивід і логічно, і морально стоїть на першому плані. З позиції філософії сімнадцятого століття зв'язки завжди були слабші, ніж субстанція; людина – це субстанція, а суспільство – зв'язки. Саме цей мислимий пріоритет індивідуального став найхарактернішою й найстійкішою ознакою теорії природного права і найчіткіше розмежував нову й середньовічну теорії.
Розвинений зокрема Т.Гоббсом і Дж.Локком, цей пріоритет став універсальною характеристикою соціальної теорії, аж до Французької революції, й протримався ще довго після цієї події. Річ очевидна, отже, що переконливість усієї Локкової теорії залежала від точного з'ясування того, що мислилося під законом природи, який у нього виступає запорукою взаємодопомоги в дополітичний період і в силу якого започатковується політичне суспільство. Принаймні йому належало показати, чому той закон зобов'язував навіть без адміністрування чи примусу. Традиційний розгляд права власності у зв'язку з родиною можна було сприймати як поєднання його тлумачення з його теорією походження приватної власності. Тож перед розглядом головного питання чинності, що її Дж.Локк приписував природному праву, було б краще репрезентувати його теорію про право приватної власності; адже він завжди вважав, що цьому типові права аналогічні всі природні права.
Одначе спілкування і переговори між людьми потребують моральних, смислових і світоглядних передумов. Вони передбачають наявність у суспільстві фактора вільного розуміння, яке здатне розпізнавати соціальні сили й до певної міри керувати ними. На додачу вони передбачають ще й фактор доброї волі, пов'язаний з розумом і теж соціально незаангажований; його призначення – узгоджувати соціальні сили, зводячи до мінімуму момент тертя й примусу. В останньому припущенні міститься, мабуть, політичне значення традиційних демократичних чеснот, яке полягає в переконанні, що з часів Арістотеля ніколи не зникало з ліберальної думки, а саме: на політичному рівні люди повинні зустрічатися як рівні з рівними. З погляду політики свобода і рівність не є ні вродженими природними правами, ні зовнішніми передумовами щастя, а можуть цілком логічно розглядатися як моральні позиції, без яких спілкування й переговори в повному значенні цих слів стають неможливими. Без такого підходу розуміння практично неможливе, а пристати на нього – означає, по суті, чинити з іншою особою як із рівною. Згоди можна дійти, якщо кожна сторона має змогу вільно висловлювати свої погляди, не боячись переслідувань. Покликаючись на залишки доброї волі й доброї віри, можна погодитися з тим фактом, що вільна політика неминуче, – але загалом плідно, – вузькопартійна, бо вузькопартійність її не відзначається беззастережністю й цинізмом. Подібний підхід означає, що спілкування має шанс завершитися взаєморозумінням, а переговори – згодою. Він не служить гарантією того, що процес буде успішний, але відсутність його – гарантія провалу цього процесу. Треба зазначити, що самі по собі, як індивідуальні постави, ці моральні засади демократизму – слабкі. Для їхньої ефективної дії в політиці потрібні відповідні інститути й процедури.
Розвиток політичної концепції Арістотеля безперервно обертався навколо заданої теми: як реформувати полісну державу, почавши з реформи самої людини, як прийти до ідеальної політії на основі ідеальної системи громадянського відбору та виховання. Цей пошук став надзвичайно цікавим і плодотворним. Він вплинув досить потужно на весь наступний розвиток європейської суспільно-політичної думки, надавши їй ту ідеальну точку відрахунку, або мету справжньої політичної теорії розвитку. Політичні ідеї Арістотеля знайшли своє практичне втілення у новітній період історії у законодавчих актах демократичного характеру багатьох країн світу і зокрема України. Його ідеї будуть актуальними поки живе людство та існує створений такий суспільний інститут як – держава.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. Вклад восточных окраин римско-византийского мира в подготовку духовной культуры европейского средневековья // Восток-Запад: Исследования. Переводы. Публикации. – М.: Наука, 1985. – С. 5-20.
2. Александров Г.Ф. Аристотель. – М.: Госиздат, 1940. – 193 с.
3. Андреев В.Н. Античное общественное землевладение // Вестник древней истории.– 1972.– № 4. – С.7-18.
4. Андреев Ю.В. Ранние формы урбанизации // Вестник древней истории. – 1987. – № 1. – С. 30-18.
5. Античная Греция. Проблемы развития полиса/ Под ред. Голубцовой Е.С. – В 2-х т. М.: Наука, 1983. – 422 с.; 383 с.
6. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М.: Мысль, 1976. – Т. І. – С. 63-367.
7. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 53-293.
8. Аристотель. Политика.: Пер. с греч. Н. Скворцова.– М., 1865. – 348 c.
9. Аристотель. Политика.: Пер. с греч. С.А.Жебелева. – Спб., 1911. – 377 с.
10. Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 375-644.
11. Аристофан. Птицы // Аристофан. Комедии: В 2 т. – М.:Искусство, 1983. – Т. 2. – 520с.
12. Баскин М.П. Монтескье // Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 5-46.
13. Бергер А.К. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М.: Наука, 1966. – 359 с.
14. Бистрицький Є. Політична фіілософія посткомунізму: горизонти методології // Політична думка. – 1995. – № 1.– С.5-10.
15. Бистрицький Є. Націоналізм та легітимація посткомуністичної влади// Політологія посткомунізму: Зб. ст. – К.: Либідь, 1995. – С. 51-66.
16. Боден Ж. Метод легкого изучения истории // Антология мировой философии: В 4 т. – М.: Мысль, 1970. – Т. 2. – С. 141-144.
17. Боден Ж. Шесть книг о государстве // Антология мировой философии: В 4 т. – М.: Мысль, 1970. – Т. 2. – С. 144-147.
18. Боннар А. Греческая цивилизация: В 3 т.: Пер. с франц. – М.: Искусство, 1992. – Т. 1. – 269 с.
19. Боргош Ю. Фома Аквинский: Пер. с польск. – М.: Мысль, 1975. – 215 с.
20. Брагина Л.И. Гражданский гуманизм и античная этико-политическая мысль//