КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ УКРАЇНИ : КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ГЕОПОЛИТИЧЕСКИХ ПРИОРИТЕТОВ УКРАИНЫ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

На правах рукопису

БУЛГАКОВ ВАЛЕРІЙ АНДРІЙОВИЧ

УДК 327 (477)
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ УКРАЇНИ

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Д и с е р т а ц і я

на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник –
доктор історичних наук, професор
ПАНІБУДЬЛАСКА В.Ф.

Київ – 2002

З М І С Т

стор.
В С Т У П 3

Розділ І.
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ВИМІРИ
ГЕОПОЛІТИЧНОГО АНАЛІЗУ:

13
1.1. Наукові засади визначення предмету геополітики. 13

1.2. Категоріально-понятійний апарат геополітики. 25
Розділ ІІ.
КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ОСМИСЛЕННЯ ГЕО-ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ:
50
2.1. Еволюція геополітичних пріоритетів України:
концептуальні парадигми.
50
2.2. Геополітичне значення України в контексті європейської наукової думки.
67

2.3. Модель самоорганізації геополітичного вибору України.
85
Розділ ІІІ. ГЕОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ТА ВИБІР СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ У ХХІ СТОРІЧЧІ:
101
3.1. Суперечності та альтернативи визначення геополітичних пріоритетів України в сучасних умовах.
101
3.2. Динамізм геополітичного поступу України в ХХІ сторіччі.
124

В И С Н О В К И

151
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 162

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. ХХ сторіччя увійшло в історію людства як епоха світових війн, революцій і визвольних рухів. Перша світова війна (1914-1918 рр.), Жовтнева революція в Росії (1917 р.), формування фашистських режимів в Італії та Німеччині, Друга світова війна (1939-1945 рр.), розпад колоніальних систем в Африці та Азії, Радянського Союзу (1991 р.) і створення нових держав на його теренах. Отже, світовий геополітичний простір зазнав докорінного переструктурування. Як наслідок осмислення цих глобальних процесів така специфічна сфера наукового пізнання та людської практики як геополітика набуває нових завдань та можливостей у своєму розвитку.
Особливої актуальності ця проблема набула на зламі ХХ і ХХІ сторіч. Після розпаду супердержави – Радянського Союзу – світ перетворився фактично на однополюсний. Тобто на пострадянському просторі і в світі в цілому утворилася якісно нова геополітична реальність, яка потребує грунтовного та об’єктивного наукового дослідження. Це сприятиме теоретичному визначенню та більш успішному практичному обстоюванню дійсних геополітичних інтересів держави.
Науковий підхід до вивчення нової геополітичної реальності потребує також і розробки категоріального апарату, предмету і методу самої геополітичної науки, а не тільки конкретних проблем геополітичної практики. Проте, на жаль, саме сфера геополітичного пізнання, його методологія залишається поза увагою більшості дослідників, що не дозволяє адекватно і ефективно вирішувати практичні питання сучасної геополітики, у тому числі й проблему геополітичного вибору України.
У цьому контексті утвердження України як суверенної держави супроводжувалось, поряд з потребою розвитку економіки, політичної системи, міжнародного визнання тощо, також і необхідністю опертя на певні геополітичні цінності, на базові вектори геополітичних відносин. Ключовим моментом у цьому процесі є інституціоналізація визначальних геополітичних орієнтацій України, що дає їй можливість, з одного боку, утверджуватись у світі як суб’єкт міжнародних відносин, а з другого – впливати на протікання процесів самоорганізації і саморозвитку сучасної цивілізації.
Історія надала народу України можливості створити свою державу, передумовою якої була тяглість етнічної та здобутки у сфері державно-політичної традиції [85, с.3]. Україна увійшла в ХХІ сторіччя зі складними і вкрай загостреними соціально-політичними й економічними проблемами, розколом усередині суспільства, віддаленням влади від народу.
Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена цілою низкою проблем, пов’язаних з динамічною процесуальністю внутрішніх та зовнішніх вимірів державотворення в Україні, визначення її місця у світі.
Перше: Україні бажано визначити магістральний напрямок суспільного розвитку через діалектичне зняття дилеми "Схід - Захід" шляхом культурно-історичного і політичного синтезу цивілізаційних надбань кожного народу Великої Європи.
Друге: Україні необхідно подолати синдром "неісторичного народу" через поглиблення самоорганізації суспільства, в тому числі і через реалізацію концепції геоцентризму, зокрема, В.Винниченка.
Третє: Складне геополітичне становище України у сучасній Європі потребує чіткої, виваженої внутрішньої і зовнішньої політики щодо попередження і прогнозування політичних наслідків реалізації в ХХІ сторіччі геополітичних доктрин США і НАТО з одного боку і Росії – з другого.
Четверте: Особливої гостроти у суспільно-політичній думці сучасної України набула проблема вибору між ідеологемами "західного лібералізму" з його атомізованим індивідом і "євразійської соборності" з її традиційними православними цінностями – рівність, братерство, соборність, свобода [55, с.349].
П’яте: Перед Україною стоїть гостра проблема можливості входження в коло розвинених країн і зайняття гідного місця у міжнародному просторі. При цьому необхідно відстоювати свої національні інтереси і захищати права та свободи своїх громадян, осягнути власну геополітичну стратегію в контексті всесвітнього поступу.
Таким чином, реалізація геополітичного вибору України потребує від її органів влади врахування у ХХІ сторіччі історичного досвіду здійснення геополітичних доктрин і концепцій як східних (Китай, Японія, Південна Корея) та західних (Велика Британія, Німеччина, Франція та ін.), так і нейтральних держав – Австрії, Швейцарії, Швеції, – в основі зовнішньої і внутрішньої політики яких лежать політичні принципи позаблоковості, нейтральності, без’ядерності, які проголошені і законодавчо закріплені в Конституції України.
Зв’язок роботи з державними науковими програмами, планами, темами. Тема і зміст дисертаційного дослідження входить складовою частиною в комплексну державну програму "Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку", в програму Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України "Пріоритети геополітичної стратегії зовнішньої політики України на перспективу", у комплексну наукову програму Київського Національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" та науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041-1 "Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть".
Мета і завдання дослідження. Головна мета – дослідження основних закономірностей, тенденцій і перспектив сучасної геополітики як специфічної сфери наукового пізнання та людської практики і визначення на цій основі геополітичних пріоритетів сучасної Української держави. Реалізація цієї мети передбачає вирішення кола питань, відображених у логічній структурі дослідження, зумовлених наступними основними завданнями:
* аналіз методологічних та категоріальних засад геополітичного підходу, виявлення понятійно-категоріальної композиції дослідження проблеми геополітичних пріоритетів України;
* здійснення історичного підходу до аналізу процесу формування логічної композиції сучасної геополітичної науки та аналізу існуючих геополітичних концепцій, зокрема в українській науковій думці;
* виявлення історичних та теоретико-методологічних засад і перспектив сучасного геополітичного вибору України;
* з’ясування можливостей синергетичного підходу до функціонування України як певної етнополітичної цілісності та методологічних підстав до реалізації її геополітичних інтересів.
Така постановка цілей і завдань дослідження визначає специфічну сферу та засоби його здійснення, що знаходяться на межі стику багатьох наук: історії, політології, філософії, соціології, етнології, географії тощо.
Об’єктом дисертаційного дослідження є геополітика та геополітичні пріоритети України.
Предметом дослідження є концептуальні засади формування геополітичних пріоритетів та їх вплив на вибір стратегії розвитку України у ХХІ сторіччі.
Методи дослідження. Головним методологічним інструментом дисертації є фундаментальні дослідницькі основи наукового аналізу – принципи історіологізму, об’єктивності, системності і цілісності, функціоналізму, причинності, прогнозування. Особливий акцент робиться на застосуванні філософського та загальнонаукового аналізів.
Застосування логіко-семантичного підходу до дослідження геополітичних пріоритетів України дало змогу проаналізувати базові елементи понятійно-категоріального апарату геополітики, запропонувати концепцію геополітичних пріоритетів України, яка історично базується на генезі національних геополітичних інтересів.
Використання історіософського та історико-генетичного методів дозволило дослідити розвиток геополітичних пріоритетів України в історичному часі і просторі, відійти від однобокого трактування обмеженої історичної епохи, запобігти упередженості у висновках щодо вибору стратегії розвитку України у ХХІ ст.
Досить широко застосовується у дослідженні і компаративіський метод, який дозволив авторові зробити порівняльний аналіз в еволюції геополітичних пріоритетів українських мислителів і європейської наукової думки та виявити безпірні переваги тих пріоритетів, які грунтуються на принципах визначальності національно-державних інтересів, прав і свобод своїх громадян.
До аналізу застосовувались методи структурного функціоналізму, які полягають: а) в трактуванні предмета дослідження як цілого, як системи з її структурними компонентами; б) в аналізі взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників геополітичних пріоритетів України.
Дотримуванню принципу об’єктивності сприяло використання автором наукових досліджень по проблемі геополітики регіональних і міжнародних документів ООН, ЮНЕСКО, матеріалів наукових конференцій, міждержавних угод, різних інформаційних збірників та довідників.
Теоретичну і методологічну основу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних політологів, філософів, соціологів, істориків, економістів, у яких визначається і аналізується геополітика як наука, яка є синтезом історичного розвитку різних сфер людського знання (С.Бабурін, Зб.Бжезинський, О.Бєлов, О.Валевський, О.Власюк, М.Гончар, В.Винниченко, К.Гаджієв, О.Гончаренко, В.Дергачов, О.Дергачов, М.Драгоманов, О.Дубина, Ф.Кирилюк, Д.Корчинський, Г.Костенко, І.Кресіна, Д.Лестер, Ю.Липа, В.Липинський, М.Михальченко, Моро-Дефарж, Ю.Павленко, В.Панібудьласка, Ю.Пахомов, О.Підберезкін, В.Потульницький, Ф.Ратцель, С.Рудницький, К.Сорокін, Ю.Тихонравов, В.Ткаченко, П.Шляхтун, К.Хаусхофер та інш.), а також законодавчі та нормативні акти України з основних питань зовнішньої і внутрішньої політики, в яких відображені положення геостратегії держави (Декларація про державний суверенітет України, Партнерство заради миру, рамковий документ тощо).
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в дисертації здійснене цілісне дослідження концептуально-методологічних проблем геополітичного пізнання і практики, визначені історичні геополітичні орієнтації та геополітичні пріоритети України у сучасну епоху, розкрита їх специфіка та динаміка. Сформульована концепція історичної варіативності геополітичних пріоритетів України
У цьому контексті сформульовано такі основні результати даного доробку, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:
1. З’ясовано, що базовими елементами понятійно-категоріального апарату геополітики є: геополітичний простір, життєвий простір, геополітичні інтереси, геополітичні конфлікти, геополітичні ідеї, геополітична реальність, геополітична ситуація, геополітична свідомість, національний інтерес, глобалізація. Дано авторське визначення методологічного та понятійно-категоріального апарату геополітичного аналізу пріоритетів зовнішньої політики України.
2. Геополітика як наука визначає взаємозв’язок політичних рішень та захисту національних інтересів з одного боку та планетарно-географічного становища країни – з другого. Доведено, що вона має бути динамічною складовою діяльності держави в умовах конкретних історико-політичних континуумів з векторизацією її наслідків задля побудови власного громадянського суспільства. Встановлено, що історія геополітичного пізнання є історією формування, розвитку і змін концептуальних систем геополітики (картин геополітичної реальності), які відбуваються в залежності від зміни способів вирішення основної проблеми геополітики – генези і розвитку геополітичних інтересів.
3. Обгрунтовано, що в сучасному геополітичному пізнанні можна виділити дві протилежні концептуальні системи. Одна з них розглядає геополітику як процес, тобто історично (концепції еволюції цивілізацій, балансу сил, євроазійства), інша – з точки зору перш за все результату, тобто логічно (концепції моно-, дво-, багатополюсного світу). Очевидно, формування третьої концептуальної системи геополітики, яка б органічно поєднувала обидва підходи, є основною і найбільш перспективною тенденцією розвитку сучасного геополітичного пізнання. Акцентується, що географічне становище України в узагальненнях європейських аналітиків ХІХ-ХХ ст. є смислозначимим для розв’язання загальноєвропейських проблем. Це, у свою чергу, дає змогу Україні як суб’єкту міжнародної політики використовувати переваги обох геополітичних стратегій, а саме: "вибору пріоритетів" та "балансу інтересів".
4. Показано, що, виходячи з ключової ролі національного (державного), а в загальному вигляді геополітичного інтересу в реалізації конкретної геополітики, основною проблемою геополітичного пізнання і практики є саме проблема генези (походження) та подальшого розвитку вказаного інтересу, його трансформації у геополітичні доктрини та практичну геополітику. Обгрунтовано, що в українській історії виразно простежується зміна геополітичної орієнтації держави залежно від конкретних політичних реалій (Київська Русь, Козацько-гетьманська держава, політичні системи визвольних змагань ХХ ст.). Подібний досвід є евристичним для вироблення сучасної геополітичної доктрини України. У цьому контексті виділена і проаналізована еволюційна модель самоорганізації сучасного геополітичного вибору України, сутність якої полягає в множинності систем динамічної рівноваги взаємин України зі своїми геополітичними партнерами. Такий підхід дозволяє мінімізувати зовнішні політичні впливи на стійкість української політичної системи засобами переорієнтації на домінантні вектори довкілля згідно конкретних умов у світовому просторі.
5. Запропонована концепція геополітичних пріоритетів України, яка грунтується на принципах визначальності національних інтересів держави і потреби забезпечення прав і свобод громадян. До геополітичних пріоритетів України на початку ХХІ ст. відносяться наступні: відродження європейської ідентичності; політика активного нейтралітету; зміцнення і розвиток стратегічного партнерства із індустріально-розвиненими країнами; трансформація геополітичної залежності від Росії у рівноправні стосунки; активна і динамічна регіональна політика, особливо у Балто-Чорноморській дузі та Кавказькому регіоні; включення в систему європейської безпеки та архітектоніку провідних європейських структур та організацій; створення умов та підстав набуття Україною не лише статусу географічного, але й політичного центру Європи, використовуючи своє ключове становище у низці транспортних, енергетичних, економічних, міграційних коридорів.
6. Проаналізовано труднощі геополітичної орієнтації та відповідного вибору України, які пов’язані як із внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. До внутрішніх належать відносна незавершеність політичної системи, економічна та фінансова залежність, складна міжконфесійна ситуація, регіональні відцентрові тенденції, ідеологічне напруження в суспільстві. До зовнішніх – прямий та опосередкований тиск провідних держав світу на політику України, політичні бар’єри між Україною та європейськими сусідами, енергетична залежність, вплив іноземних релігійних центрів на найчисленніші релігійні конфесії в Україні (УПЦ МП та інш.).
Встановлено, що історичний аналіз методів вирішення геополітичних проблем виявляє загальну тенденцію до їх динамізації: від військових до політичних (дипломатичних) і врешті-решт соціальних. При цьому дійсне вирішення даних проблем лежить не у військовій або дипломатичній, а перш за все у соціальній площині. Саме на такому шляху можливе дійсне поєднання історичного та логічного підходів до вирішення головної проблеми геополітичного пізнання та практики, побудова адекватної, цілісної геополітичної картини світу.
Практичне значення одержаних результатів полягає перш за все в тому, що вони можуть бути використані для подальшого розвитку проблем сучасної геополітики, при прийнятті практичних рішень у сфері міжнародних та міждержавних відносин. Отримані результати дозволяють повніше уявити концепцію геополітичних інтересів України та вибір стратегії розвитку у ХХІ сторіччі. Аналіз, положення, висновки, рекомендації, пропозиції дисертаційного дослідження можуть бути використані:
* державними органами влади України при розробці та реалізації концептуальних підходів геостратегії країни з урахуванням тенденції світової геополітичної думки і геополітичного становища країни;
* вченими, політичними діячами, військовими при подальшому уточнені і розробці геополітики України;
* викладачами вищих навчальних закладів у процесі викладання суспільно-гуманітарних дисциплін;
* у засобах масової інформації, особливо газетах, журналах, які висвітлюють проблеми геополітики, геостратегії, національної безпеки України та інших держав.
Особистий внесок здобувача. Основні теоретичні положення та розробки в межах дисертаційного дослідження, зокрема ті, які характеризують її наукову новизну і практичне значення результатів одержані автором особисто.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана, обговорена і рекомендована до захисту на кафедрі політичних наук Київського національного університету архітектури і будівництва.
Основні положення, висновки і практичні рекомендації дисертації апробовані у виступах автора по проблемі на ряді науково-практичних конференцій, серед яких:
– Міжнародна науково-практична конференція "Геополітичне майбутнє України" (19-20 березня 1998, м.Київ); ІІІ-я Міжнародна науково-практична конференція "Діалог української і російської культур в Україні" (12-13 листопада 1998, м.Київ); Міжнародна наукова конференція "Демократія на пострадянському просторі" (19-21 травня 2000, м. Сімферополь).
Результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури, широко використовуються у Військовому гуманітарному інституті Національної академії оборони України при читанні курсу дисципліни "Військова політологія" та при викладанні курсу "Політологія" у Київському будівельному технікумі.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у шести публікаціях у наукових фахових журналах, загальним об’ємом 3,2 д.а.
Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації складає 175 сторінок, із них обсяг основного тексту – 161 сторінка, список використаних джерел складає 189 найменувань, обсягом 14 сторінок.

Список литературы

В И С Н О В К И

Проведення аналізу історичної теоретичної спадщини з проблеми геополітики, а також з’ясування новітніх геополітичних пріоритетних чинників в українській політиці свідчить, що геополітична тематика завжди була притаманна українським політичним мислителям. У свою чергу Україна, як важлива геополітична одиниця Європи, привертала до себе й іноземних авторів. Українські політичні мислителі перегукувалися з іноземцями у багатьох питаннях, особливо коли мова йшла про статус території України. Практично усі теоретики геополітики були єдині в бажанні бачити Україну важливою складовою європейського геополітичного простору. Хоча серед українців і не було чітко вираженої орієнтації на Європу, протягом всієї історії з'являється думка про певну "серединність" України між Заходом і Сходом. Ця думка була провідною, зважаючи на велетенський вплив Росії.
Західні ж теоретики, які в більшості виявляли великий негативізм до Росії, що інколи межував із відвертою русофобією, досить прихильно ставились до ідеї незалежності України. Однак причиною цього був не поширений в Європі лібералізм, бо Вебера чи Шмітта аж ніяк не можна віднести до лібералів. Західні, особливо німецькі автори, створили цілий ряд стратегій для України. Але ці стратегії весь час корегувала історія.
Перша стратегія припадає на початок ХХ століття. Кульмінаційною розв'язкою її стала перша світова війна. Ініціаторами "імперської геополітики" виступили саме держави-імперії, які поділилися на два ворожих блоки: Антанту та Троїстий союз. Підсумок цієї геополітики – руїна держав-імперій та імперського мислення, а також поява на цих руїнах самостійних держав, в тому числі й України (1917-1919 рр.), яка стала, фактично, жертвою зовнішньої інтервенції. Тому, якщо в Європі внаслідок першої світової війни зникають континентальні імперські системи, то в просторі колишньої Російської імперії ми бачимо, по суті, лише зміну декорацій. Україна знову, як і колись, стала заручницею російської великодержавної стратегії і геополітики.
Другий етап геополітичної стратегії виник за умов поділу світу за критеріями універсальних ідеологій і відповідних державно-політичних режимів. З одного боку це, умовно, демократії західного типу, включаючи США, а з другого – тоталітарні системи фашистського та комуністичного зразків. Україна в цьому розподілі геополітичних сил самостійної ролі не відігравала, оскільки реально не володіла засадничими чинниками державного суверенітету. Більше того, як частина тоталітарної системи, вона опинилася заручнецею радянської геополітики сталінського зразка.
Підсумки геополітичної стратегії другого періоду виявилися трагічними для цивілізації в цілому. Адже друга світова війна, як її кульмінація, виявила ще більшу відсталість політичного мислення від науково-технічного прогресу, який породив сумну перспективу самознищення людства. Геноцид та етноцид стали символами цього періоду світової геополітики. Внаслідок другої світової війни було зруйновано лише одну частину, найбільш агресивну, тоталітарного порядку – фашизм. Проте залишився і навіть зміцнив свої міжнародні позиції Радянський Союз, як провідник тоталітарної геополітики, що призвела до поділу світу на антагоністичні частини та блоки. Саме ця обставина і визначила характер геополітики третього періоду, позначеного атмосферою "холодної війни" і створенням так званої біполярної системи, що трималася на засадах зброї масового знищення. Створена для війни, ця зброя якоюсь мірою перетворилася на чинник стримування.
Сьогодні ми переживаємо четвертий етап, який знаменує появу нової геополітичної стратегії не лише в Європі, а й у цілому світі. Цей етап умовно можна визначити перехідним від блокової, біполярної системи до позаблокованої, інтеграційної. Саме на цьому етапі Україна з'являється як незалежна держава, спроможна відігравати певну роль суб'єкта в геополітичних реаліях кінця століття. Проте геополітичну стратегію України на сучасному етапі остаточно визначити дуже важко. Це зумовлено як зовнішніми чинниками, значною стратегічною незалежністю її від партнерів по СНД, так і внутрішніми політичними процесами, які стримують ефективність економічних реформ і в такий спосіб дистанціюють Україну від європейського економічного та, зрештою, і геополітичного просторів.
Сучасність вимагає від України своєї власної стратегії, бо наша держава стала суб'єктом міжнародної політики, а 48-ми мільйонній країні не личить вести не самостійну політику. Зважаючи на це, українські фахівці-геополітики мають розробляти такі стратегії зовнішньої політики, які б враховували національні інтереси України, нову геополітичну ситуацію та могли б прогнозувати розвиток подій у світі. Ці стратегії мають спиратися на геополітичні константи, що визначають національні інтереси держави. Серед таких констант перш за все можна виділити:
• центральне географічне розташування на Європейському континенті;
• єдиний морський вихід у світовий океан;
• рівнинна, рівномірно заселена територія зі сприятливими для землеробства кліматом та грунтом;
• досить високий рівень індустріального розвитку. До нових геополітичних факторів, означимо їх геополітичними змінними, слід віднести:
• магістральні трубопроводи "Схід-Захід";
• мережа шосейних доріг "Північ-Південь" у центрі і, зокрема, спрямованих на Захід у західній частині України;
• розвинуте комунікаційне господарство у портах чорноморського басейну.
Ці геополітичні фактори визначають нові виклики безпечному розвиткові держави та її економіки:
• непідконтрольні Україні геополітичні зміни на європейському та пострадянському просторі (розширення НАТО, зміцнення Німеччини, ослаблення Росії, проблема Придністров'я);
• реальна небезпека комунікаційної ізоляції України (позбавлення виходу у світовий океан, обмеження можливостей виходу у космічний простір, переорієнтація транспортних каналів "Схід-Захід" за межі України);
• сепаратистські тенденції у Криму та Закарпатті;
• перспективи регіоналізації країни.
Принциповою змінною геополітичної ситуації є також зростання ролі таких складових геополітики як соціальна ефективність економіки, збалансована політична система, соціальна злагода і громадський мир.
Так, Україна є суб’єктом міжнародного права, з відповідними правами та обов’язками, вона виступає істотним чинником світового політичного простору. Вже на початку її утвердження як незалежної держави переважна більшість країн світу встановила з Україною дипломатичні відносини, що послужило поштовхом для розвитку рівноправних економічних, культурних та інших зв’язків. Вже сам цей факт засвідчив поважний міжнародний статус України, її питоме право на суверенітет та незалежність.
Не менш важливим, вочевидь, було пошанування самого процесу набуття Україною незалежності: мирним шляхом, з дотриманням всіх норм міжнародного права, легітимно, спираючись на волевиявлення власного народу. Цим була засвідчена висока самосвідомість українського суспільства, його відчутний потяг до демократичних цінностей, бажання до реалізації свого права на самовизначення.
Подальші виважені кроки України в міжнародному співтоваристві істотно сприяли посиленню статусу України в світі. Свідчення цього ми знаходимо на всіх рівнях: від ООН до європейських і регіональних організацій. Представнику України було довірено головувати на Генеральній Асамблеї ООН, а саму Україну введено до складу Ради Безпеки ООН; Україна стала членом Ради Європи, а українські батальйони беруть участь в миротворчих операціях на Балканах та в інших регіонах світу.
Все назване створює надійні підвалини для зміцнення міжнародного статусу України. Які ж кроки в цьому напрямку здаються зараз першорядними?
Мова має йти насамперед про подальший розвиток демократичних цінностей в самому українському суспільстві: забезпечення основних прав людини, свободи преси, громадських свобод і т.і. По суті справи маємо побудувати громадянське суспільство, в якому панує право, де перед законом однаково рівні всі громадяни, а також самі громадяни, з одного боку, і держава – з другого. Внутрішній стан суспільства є важливим критерієм для міжнародного співтовариства, яке прагне переконатися в тому, що Україна належить до демократичного світу, а, отже, спроможна бути важливою складовою прогресивного розвитку світу в цілому.
Не менш важливим є поступ в економічній сфері. Розбалансована екстенсивна економіка, з високими енерговитратами та низькою ефективністю є слабким аргументом у міжнародних відносинах. І, навпаки, високоефективна промисловість, нові технології, зрештою – високий національний дохід засвідчують дійсну незалежність, здатність держави бути каталізатором міжнародної співпраці, інтенсифікації розвитку людського потенціалу. Цього ж тісно торкаються і здобутки країни в галузі освіти та медицини, що виступають інгредієнтами індексу людського розвитку. На жаль, процеси депопуляції, тобто скорочення загальної кількості населення, а також зменшення середньої тривалості життя громадян засвідчують існування проблем у цій сфері. Отже, саме розквіт і процвітання України як певної політичної і цивілізаційної самобутності, щастя і добробут кожного з її громадян повинні стати пріоритетним національним інтересом.
І, безумовно, Україна повинна і може інтенсифікувати свою активність на міжнародній арені, особливо в європейському та азіатському політичному просторах. Виключне географічне становище, потужний потенціал, стабільність внутрішнього стану тощо дають шанс Україні стати не лише географічним, але й політичним центром Європи. І політика України останніх років засвідчує, що активні кроки в цьому напрямку вже робляться
Разом з тим, його практична реальність наштовхується на низку об’єктивних труднощів:
1. проведення курсу на військово-політичну інтеграцію з Заходом очевидно ускладнить стосунки України з Росією, що може поставити під загрозу саме існування держави та існуючу систему збалансованих противаг у Європі;
2. вступ України до Європейського союзу та НАТО може породити низку економічних проблем, створити ряд серйозних економічних труднощів, оскільки її економіка та збройні сили не відповідають стандартам вільного ринку;
3. цілковита інтеграція України у західноєвропейські структури може порушити європейську стабільність за рахунок виникнення нової двополярної конфронтації Заходу та США з Росією.
Таким чином, однозначна орієнтація України виключно на Захід –безперспективна. У зв'язку з цим у США дедалі більшу популярність завойовує "доктрина Кіссінджера-Бжезинського", згідно якій Україна має стати своєрідним санпостом між Заходом і Росією. Ця стратегія передбачає політичну підтримку національної незалежності і суверенітету новонароджених держав – з одного боку, і перешкоджання створенню на теренах Євразії наднаціональних механізмів контролю – з іншого.
У царині безпеки НАТО розглядає Україну як додатковий стратегічний фактор впливу на випадок виникнення нової загрози з боку Росії. У свою чергу для країн Центральної і Східної Європи Україна нині виступає в ролі політичного буферу з невизначеним політичним майбутнім. Таким чином, сучасна політика Заходу спрямована на зміцнення незалежності України за одночасного запобігання її інтеграції у військові та політичні структури, що формуються на теренах колишнього СРСР. У зв'язку з цим, низка західних аналітиків висловлюють сумніви стосовно ймовірності цілковитої інтеграції України з європейськими політичними і військовими структурами, передусім з НАТО та ЄС впродовж найближчих десяти років.
На їхню думку, партнерство України зі США й об'єднаною Європою можливе у разі демократичного розвитку держави, створення стабільної економічної й політичної систем, ефективної боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Українські державні інституції також мусять довести своїм західним партнерам доцільність цього союзу у стратегічному та економічному сенсі, переконати їх у необхідності й вигідності налагодження широкомасштабних торгівельних зв'язків. Геополітичне розташування України, зокрема, її центральне розташування в Європі, наявність зручних портів, протяжних шосейних, залізничних і трубопровідних магістралей робить необхідним і можливим проведення досить ефективної зовнішньої політики, спрямованої на співробітництво з Росією та іншими країнами СНД. Нині можна сказати, що двосторонні стосунки України з державами СНД, передусім з Росією, вступили в добу стабільного розвитку. І навіть 2000 рік оголошений Росією роком України. Очевидно, що в найближчий час україно-російські стосунки розвиватимуться під впливом низки об'єктивних факторів, з яких до основних можна віднести наступні:
1. Послабиться потенціал конфліктності, що визначається тезою про імперський характер політики Росії, проблемою російськомовного населення і Криму, розподілом Чорноморського флоту та боргами України перед Росією за енергоносії.
2. Потенціал співробітництва теж слабшатиме завдяки ряду причин:
• фактор спільності історичної і культурної спадщини дещо послабиться у міру цивілізаційного зближення України й Заходу, що має під собою історичні підвалини у вигляді польського та австро-угорського впливу у ХІХ-ХХ сторіччях;
• конфесійна спільність українського і російського народів, основана на православ'ї, також поставлена під сумнів як внаслідок здобуття УПЦ автокефалії, так і за рахунок відродження католицизму на заході України;
• інтеграційний фактор єдиного економічного механізму двох держав, очевидно, також послабиться як за рахунок спрямованості економік обох держав на західні й інші ринки, так і за рахунок можливої несумісності макроекономічних систем внаслідок різного темпу економічних реформ;
3. Потенціал взаємодії грунтуватиметься передусім на обопільній зацікавленості обох держав у недопущенні дестабілізації України, яка, за оцінками російських аналітиків, становить собою "...найсерйозніший виклик безпеці та внутрішній стабільності Росії". В області економіки він, очевидно, буде реалізований у взаємодії з найбільш розвинутими секторами української економіки – портовим господарством, нафтопереробною промисловістю, транспортним господарством (магістральні трубопроводи), окремим галузями машинобудування. У галузі науки й техніки можуть бути продовжені найперспективніші спільні прикладні й фундаментальні дослідження, що обіцяють результати світового рівня. Названі об'єктивні фактори дозволяють зробити висновок: розвиток україно-російських стосунків скоріш за все вступає в добу спокійного ставлення до накопичення проблем без спроб їх розв'язання, констатації хронічної й тривалої кризи двосторонніх стосунків.
Україна межує безпосередньо з різними державами, різними за площею, етнічним складом, місцем в економічному та політичному просторі Європи та світу, історією тощо. Це – Російська Федерація, Білорусія, Польща, Словаччина, Угорщина, Молдова, Румунія. До названих країн логічно додати також і ті, з якими Україна не має сухопутного кордону, але межує через чорноморські водні простори – Болгарію, Туреччину та Грузію. Саме ці десять країн, очевидно, і слід в першу чергу називати "ближнім зарубіжжям", а не країни – колишні республіки Радянського Союзу, як це звичайно побутує в мас-медіа. Бо ж дійсно контакти з сусідньою Туреччиною важать політично значно більше, аніж з далеким Киргизстаном. А тим часом останній відносять до "ближнього", а південного сусіда – до "далекого зарубіжжя".
У цьому контексті безумовним пріоритетом зовнішньої політики України є налагодження всебічних зв’язків насамперед з ближнім зарубіжжям, розв’язання спірних питань, перш за все територіальних та економічних, укладання двобічних угод, активна співпраця в межах різних міжнародних структур та організацій, намагання досягти з сусідами стратегічного партнерства. Прикладом дружніх стосунків та ефективного, взаємовигідного співробітництва є взаємини України з Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Грузією, а також Туреччинною та Болгарією. Водночас Румунія час від часу індукує територіальні домагання до України, до яких намагається залучити і Молдову. До цих пір не делімітовано кордон з Росією, через який зокрема, до нашої країни плине потік контрабанди та нелегальних мігрантів з Азії. Кращого вимагають і контакти з Білорусією, що обумовлено насамперед внутрішньою політикою останньої. Велика економічна та енергетична залежність від Росії не завжди дає змогу Україні приймати рішення, які б відповідали насамперед власним національним інтересам.
Водночас принципово важливим є утвердження України в політичному просторі всієї Європи. Пошук стратегічних партнерів поки що не дає підстав зробити однозначний висновок про їх чітке коло. Так, Україна має виважені дипломатичні стосунки з такими країнами – лідерами Європи, як Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія та Іспанія, але багато кращого бажають економічні, культурні, фінансові та інші взаємини з ними. Понад те, події останніх двох років, зокрема, низка питань, пов’язаних з Україною, які обговорювала Рада Європи, засвідчують, що як політичний партнер наша країна не розглядається на найвищому рівні. Тому більшу активність має проявляти сама Україна з тим, щоб засвідчити власну спроможність до повноцінної участі в розв’язанні ключових європейських проблем. Пошановуючи авторитет названих країн-лідерів, з посеред них надійне підгрунтя для стратегічного зближення історично і сучасно налагоджене в українсько-німецьких стосунках. Це тим важливіше, що Німеччина впевнено виходить на першорядні ролі в колі усіх європейських держав, з думкою якої рахуються всі країни континенту.
Дієвим механізмом європейського усталення України є її участь у провідних міжнародних організаціях та установах континенту. Україна є членом Ради Європи, більшості інших структур; з НАТО укладено особливу домовленість "Партнерство заради миру" тощо. Однак було б передчасно вважати, що наша країна вичерпала всі можливості по зміцненню свого статусу в тих організаціях, членом яких вона є, і по входженню до тих, поза якими вона поки що знаходиться. Мова йде насамперед про реальне членство в НАТО, Європейському економічному співтоваристві, Всесвітній торгівельній організації, Міжнародному валютному фонді, Світовому банку. Крім політичного авторитету, такі акції істотно посилять національну безпеку країни, її економічний потенціал та культурні контакти. Особливо мова йде і про критерії людського розвитку, за якими у 2000 році Україна посіла 78 місце у світі, знаходячись в групі країн з середнім рівнем людського розвитку.
Виключне територіальне становище України як географічного центру Європи дає додаткові переваги до виконання функції політичної координації європейських країн, посередника у контактах в напрямку обох векторів: Схід-Захід, Північ-Південь. У цьому вимірі особливо багато резервів і, отже, перспектив для посилення ролі України на міжнародній арені.
Вибір прагматичного політичного курсу зовнішньої політики України на найближче десятиліття вимагає вивчення раціональних стратегій у рамках міждержавних стосунків трикутника "Захід-Україна-Росія". Визначимо загальні підходи до формування політики стосовно України її західних і східних партнерів:
• стратегічною метою політики європейських держав, включно з Росією та іншими країнами СНД, є недопущення дестабілізації суспільства і збереження української державності;
• більшість європейських країн виступає за зміцнення демократичних інститутів України, забезпечення їх надійного розвитку у всіх вимірах: політичному, економічному, військовому, гуманітарному та правовому.
Розглядаючи, таким чином, політичну ситуацію на європейському континенті, зробимо припущення, що у даний період вона буде достатньо стабільною і передбачуваною на кожному конкретному етапі. Але хід історії може відкоригувати даний прогноз, запропонований науковцями Національного інституту стратегічних досліджень. Тому фахівцям з геополітики та зовнішньої політики весь час потрібно "тримати руку на пульсі", бо актуальність проблеми вибору Україною свого місця в світі не втратиться ніколи, навіть за стабільної зовнішньополітичної та внутрішньополітичної ситуації. За таких умов досить актуальними є слова С.Рудницького: "Утворення Української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у Південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики" [145, с.146]. Отже, світове співтовариство готове прийняти Україну. Але слабка держава без серйозних намірів і серйозних геополітичних стратегій приречена на долю слабкого суб'єкта політичної дії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Амосов Н.М. Регуляция жизненных функций и кибернетика. – К.: Наукова думка, 1964. – 115 с.
2. Андресюк Б. Надежно ли международное положение Украины
// Зеркало недели. – 2000. – 17 июня. – С.4.
3. Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української народної демократії. – К.: Смолоскип, 1999. – 79 с.
4. Антидемпінг. – 2001: процес пішов // Дзеркало тижня. – 2001. – 27 січня. – С.1-9.
5. Бабурин С. Территория государства: правовые и геополитические проблемы. – М.: Изд-во Моск. ун-та. – 1997. – 480 с.
6. Бадрак В. Украина не хочет в НАТО? // Зеркало недели. – 2000. – 20 мая. – С.1-4.
7. Бадрак В. Украина становится буферной зоной ? // Зеркало недели.
– 2000. – 4 марта. – С.1-2.
8. Бартольд В.В. Новое мусульманское известие о русских // Соч. – Т.2.
– Ч.1. – М.: Изд-во Восточной литературы, 1963. – С.805-809.
9. Батюк В. Еволюція концепцій міжнародної і національної безпеки
// Спостерігач. – 1996. – №25. – С.2-13.
10. Бегма В. Перспективи військового та військово-технічного співробітництва України з РФ та з країнами СНД // Стратегічна панорама. – 1998. – №1-2. – С.149-151.
11. Бейкер В. США її орієнтири // Правда. – 1999. – №82 (28044). – 23-26 июля. – С.3.
12. Бєлов О.Ф. Передмова // Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. – К.: НІСД, 1999. – С.6-9.
13. Бжезинський Зб. Великая шахматная доска. – М.: Международные отношения, 1999. – 256 с.
14. Бжезинский Зб. Геополитическое положение после распада СССР
// Казахстан и мировое сообщество. – 1994. – №1. – С.28-42.
15. Бжезинський Зб. Україна: геополітична ситуація // Військо України.
– 1993. – №2. – С.10-18; №3. – С.8-15.
16. Богатуров А., Кременюк В. Американцы никогда не остановятся
// Независимая газета. – 1996. – 28 июня.
17. Брайчевський М.Д. Утвердження християнства на Русі. – К.: Наукова думка, 1998. – 261 с.
18. Братко-Крутинський О. Феномен України. – К.: // "Вечірній Київ", Українська академія оригінальних ідей, 1996. – 304 с.
19. Бруз В. Відійти від політики нейтралітету // Політична думка. – 1994.
– №3. – С.78-79.
20. Будкін В. Застосування трансформаційних моделей в Україні
// Розбудова держави. – 1998. – №7/8. – С.86-91.
21. Буквол Т. Україна і НАТО // Захід: вікно в Україну. – 1998. – №2.
– С. 1-4.
22. Булгаков В.А. Геополітична реальність – виклик часу // Віче. – К.: 1997. – №12. – С.11-19.
23. Булгаков В.А. Концепція геополітичної реальності: цивілізаційний підхід // Держава і право. Зб.наукових праць: Юридичні і політичні науки. – К.: "Юридична книга", 2000. – С.416-422.
24. Булгаков В.А. Проблеми вибору геополітичної стратегії України
// Трибуна. – К.: 2000. – № 9-10. – С.26-27.
25. Булгаков В.А. Роль геополітичної науки у ствердженні незалежності України // Політологічний вісник. – К.: 2000. – №6. – С.144-151.
26. Булгаков В.А. Труднощі геополітичного вибору України в умовах демократизації суспільства // Політологічний вісник. – К.: 2000. – №7
– С.24-28.
27. Булгаков В.А. Концептуальні підстави визначення геополітичних пріоритетів у ХХІ сторіччі // Україна: крок у ХХІ століття (соціально-політичний аналіз). – Київ – Луцк, 2002. – С.221-218.
28. Бутейко А. Зовнішня політика України в 1991-1997 роках: підсумки та перспективи // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Геополітичне майбутнє України".– К.: Дипломатична академія України при МЗС України. – 1998. – 19-20 березня. – С.9-13.
29. Валевський О.Л., Гончар М.М. Структура геополітичних інтересів України. – К.: НІСД, 1995. – С.94.
30. Валерстайн И. Политические дилемы на рубеже тысячелетий //Материалы научной международной конференции РАН, ИСРАН.
– М., 1996. – 13 мая. – С.47-52.
31. Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – К.: Криниця, 1991.
– 127с.
32. Волощук П. Нова архітектура європейського "дому". Перспективи співробітництва України з ЄС у контексті розбудови системи європейської безпеки // Підтекст. – 1997. – 2-8 квітня. – С.26-31.
33. Гавриленко А. Политическая бухгалтерия: подсчеты или сведение счётов ? // Зеркало недели. – 1999.– 20 февраля. – С.4.
34. Гаврилишин А. Сім років новітньої української незалежності. Що далі?: // Мат.конф. “Геополітичне майбутнє України”. – К., 1998. – С.14-19.
35. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. Учебник для вузов. – М.: "Логос", 2000. – 416 с.
36. Гарнет Ш. Українське питання та майбутнє Росії // Політична думка.
– 1994. – №4. – С.71-79.
37. Геостратегія постбіополярності: (сучасні американські концепції та Україна) // Політична думка. – 1997. – №1. – С.112-129.
38. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г.Білоус, Д.Г. Лук’яненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001. – 733 с.
39. Гоголь Н.В. Взгляд на составление Малороссии // Сочинения. Изд-во пятнадцатое. – Т.9. – СПб., 1900. – 264 с.
40. Гончаренко О. Пріоритети та засади формування інтегральної стратегії національнї безпеки на перспективу // Стратегічна панорама. – 1998.
– №1-2. – С.43-51.
41. Гончаренко О. Мифы украинской дипломатии // Зеркало недели.
– 1999. – 17 июня. – С.1,3.
42. Гончаренко О.М., Парахонський Б.О. Пріоритети геополітичної
стратегії та зовнішньої політики України на перспективу // Україна: 2000 і далі. – К.: НІСД, 1999. – С.9-14.
43. Гончаренко О.М., Парахонський Б.О. Геополітичні пріоритети основних світових потуг України. – К.: Сатсанга, 1996. – С. 25-30.
44. Гречанінов В. Розширення НАТО на Схід є незворотнім. Треба, щоб воно було ще й безпечним // Україна – Європа – Світ. – 1997. – 29 березня. – С.6.
45. Грушевський М.С. Історія України. – К.: Либідь, 1992. – 228 с.
46. Гуменюк Б. Північноатлантичний Союз // Міжурядові регіональні організації: навчальний посібник. – К., 1998. – С.20-36.
47. Гуцул Е. Яворовский полигон: добро пожаловать! // Зеркало недели.
– 2000. – 26 февраля. – С.2.
48. Давыдов Ю.П. Россия-НАТО: в поисках перспективы // США-Канада: экономика, политика, культура. – 1999. – №1. – С.20-33.
49. Декларація про державний суверенітет України: прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. – К., 1991.
50. Деменчонок Э.В. Современная технократическая технология США.
– М.: Наука, 1984. – 240 с.
51. Дергачев В.А. Геополитика. – К.: ВИРА-Р, 2000. – 448 с.
52. Дергачев О. Геополітичні констеляції посткомуністичного світу
// Політична думка. – 1995. – №1. – С.51-62.
53. Диалог украинской и русской культур в Украине // Материалы ІІІ-й Международной научно-практической конференции (12-13 ноября 1998 года, г.Киев). – К.: ТОВ "Академпрес", 1999. – 256 с.
54. Драгоманов М. Вибране. – К.: Либідь,1991. – 688 с.
55. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні твори: У 2-х томах. – К.: Наукова думка, 1970. – Т.2. – 595 с.
56. Дубина О. Геополітичні долі України. – К.: Академія наук України, Інститут історії України, 1992. – 52 с.
57. Дугин А. Основы геополитики. – М.: Арктогея, 1999. – 960 с.
58. Елісон Р. Питання безпеки у відносинах України зі Східною, Центральною та Західною Європою // Політична думка. – 1993. – №1.
– С.100-104.
59. Ельцов И.Н. Учение Востока. – Минск, 1991. – 273 с.
60. Захаров Ю. Трансатлантические отношения: в повестке дня – "новое партнёрство" // Мировая экономика и международные отношения.
– 1999. – №2. – С.50-59.
61. Зюганов Г.А. Россия и современный мир. – М., 1995. – 254 с.
62. Зюганов Г. Современная русская идея и государство. – М.: Обозреватель, 1995. – 184 с.
63. Иванов П., Халоша Б. Россия-НАТО: что дальше? // Мировая экономика и международные отношения. – 1999. – №6. – С.5-15.
64. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К.: "РЫЦ УАННП", 1997. – 688 с.
65. Іден Д. До Атлантичного співтовариства нового типу // Політична думка. – 1995. – №2-3. – С.89-95.
66. Історія Русів. – К.: Дніпро, 1991. – 318 с.
67. Казанцев Б. Новая стратегия НАТО вызывает серьёзную озабоченность
// Международная жизнь. – 1999. – №2. – С.31-35.
68. Казанцев Б. Очевидный силовой крен НАТО // Международная жизнь. – 1999. – №6. – С.54-58.
69. Каменецький М. Колишня Югославія – конфліктогенний простір
// Політична думка. – 1995. – №2-3. – С.40-49.
70. Канцелярук Б. Політика невпевненого балансування // Нова політика.
– 1997. – №2. – С.3-6.
71. Каныгин Ю.М. Пояс мира (Украина – Казахстан: фундамент Евразийского единства). – К.: МАУП, 2001. – 240 с.
72. Каренин А. Философия политического насилия. – М.: Международные отношения, 1971. – 304 с.
73. Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії, ідеї (початок ХХ сторіччя) // Політологічні читання. – 1992. – №2. – С.101-114.
74. Киевские новости. – 1997. – 14 февраля.
75. Клайбер К.-П. План дій для вступу до складу членів НАТО: Двері до НАТО залишаються відкритими // НАТО-ревю, літо 1999. – С.23-25.
76. Кононенко С. Новітня великодержавність // Політична думка. – 1996.
– №3-4. – С.139-147.
77. Кортунов В.В. Идеология и политика. – М.: Политиздат, 1974. – 287 с.
78. Корчинський Д. Війна у натовпі. – К.: "Амадей", 1999. – 384 с.
79. Корчинський Д. Авторитарна альтернатива. Посібник із сучасної політології та геополітики. – К., 1998. – 120 с.
80. Костенко Г.Ф. Основи геополітики: курс лекций. – К., 1999. – 234 с.
81. Костомаров М.І. Книга буття українського народу// Вивід прав України. – Нью-Йорк: Пролог, 1964. – С.96-114.
82. Крегг Е. Нова Стратегічна концепція для нової доби // НАТО-ревю, літо 1999. – С.19-22.
83. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К.: Вид-во ARC - UKRAINE, 1996.
– 793 с.
84. Кремень В., Ткаченко В. Україна в контексті глобалізму. – К, 1998.
– 287 с.
85. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе (проблеми суспільної трансформації). – К.: Вид-во Центр "Друк", 1998. – 446 с.
86. Кузьо Т. Україна та її сусіди // Політична думка. – 1994. – №3.
– С.82-92.
87. Культура Византии. Вторая половина VІІ-ХІІ в. – М.: Наука, 1989.
– 680 с.
88. Кульчицький С. Вибір України: Північноатлантичний альянс чи Слов’янський союз? // Політика і час. – 1999. – №3. – С.47-59.
89. Курас И. Рука об руку в ХХІ век // Родина. – 1999. – №8. – С.142-143.
90. Кучер В., Обушний М. Державотворчі погляди Миколи Сціборського
// Розбудова держави. – 1998. –№5/6. – С.101-107.
91. Кучма Л.Д. Виступ на асамблеї ЗЄС 11 червня 1996 р. // Політика і час. – 1996. – №5. – С. 3-8.
92. Кучма Л. Вірю в український народ. – К.: Видавничий дім "Альтернатива", 2000. – 504 с.
93. Ламанский В.И. Три мира Азийско-Европейского материка. – СПб., 1916. - 307 с.
94. Лебедев А. Очерки британской внешней политики (60-80-е гг.). – М.: Международные отношения, 1988. – 304 с.
95. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ сторіччя // Політична думка. – 1994. – №3. – С. 52-60.
96. Лестер Д. Погляди різних політичних сил Росії щодо майбутньої ролі України // Політична думка. – 1993. – №1. – С.105-108.
97. Липа Ю. Призначення України. – Лівів: Просвіта, 1992. – 272 с.
98. Липа Ю. Розподіл Росії. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. – 148 с.
99. Липинський В. Листи до братів – хліборобів. – Київ - Філадельфія, 1995. – С. 65.
100. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р. // Сучасність. – 1992. – №6. – С.63-76.
101. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К.: Абрис, 1994. – 495 с.
102. Літопис Руський. Пер. з давньоруської Л.Є.Махновця (Відп. ред. О.В.Мишанич). – К.: Дніпро, 1989. – ХVІ. – 591 с.
103. Люта Г. Украина - ЕС: проблемные вопросы торговых отношений
// Зеркало недели. – 1999. – 17 июля. – С.9.
104. Малек М. Австрийская политика безопасности: нейтралитет или НАТО? // Мировая экономика и международные отношения. – 2000.
– №2. – С.27-35.
105. Маначинський О.Я. Сучасні воєнно-політичні відносини України із суміжно-прилеглими державами. – К.: Рада національної безпеки при Президентові України. Національний інститут стратегічних досліджень. – К., 1996. – 91 с.
106. Мацейко Ю. НАТО: нові можливості і нові безпеки // Політика і час.
– 1999.– С.9-17.
107. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1997. – 170 с.
108. Михальченко Н.И., Андрущенко В.П. Беловежье. Л.Кравчук. Украина 1991-1995. – К.: Укр. Центр духовной культуры, 1996. – 512 с.
109. Моро-Дефарж. Введенние в геополитику. – М.: Конкорд, 1996. – 186 с.
110. Мостовая Ю. Пройти по лезвию балканского ножа // Зеркало недели.
– 1999. – 27 марта. – С.3.
111. НАТО-довідник. – К.: Молодь, 1999. – 543 с.
112. Наукова програма "НАТО й Україна" // Новини НАТО, осінь 1999.
– С.4-5.
113. Независимая газета. – 1997. – 29 мая.
114. Немчинов І. Україна на геополітичному перехресті // Підтекст. – 1997.
– №46 (68). – С.29-34.
115. Немчинов І. Україна та Росія напередодні ХХІ століття: союз чи співіснування? // Нова політика. – 1996. – №4. – С.51-54.
116. Омелян В. Україна в новій архітектурі європейської безпеки // Нова політика. – 1997. – №3. – С.5-11.
117. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 360 с.
118. Павленко Ю. Три підходи до розуміння світового історичного процесу // Політична думка. – 1997. – №1. – С.151-164.
119. Павленко Р. Україна й НАТО. Чи перетворяться у реальні справи слова про партнерство?// Нова політика. – 1996. – №6. – С.2-6.
120. Паніна Н.В., Головаха Є.І. Тенденції розвитку українського суспільства (1994-1998): соціологічні показники. – К.: НАН України, Інститут соціології, 1999. – 151 с.
121. Парахонський Б. Місце та роль України у сучасному геополітичному просторі // Стратегічна патонама. – 1998. – №1-2. – С.35-42.
122. Паркер Дж. Преемственность и изменения в геополитической мысли Запада // Международный журнал социальных наук. – 1993. – №3.
– С.20-26.
123. Партнерство заради миру: рамковий документ // НАТО-ревю. – 1994.
– лютий. – С.20-30.
124. Пахомов Ю. Політична культура посттоталітарної доби // Політологічні читання. – 1992. – С.39-45.
125. Пахомов Ю. Цивілізаційні виклики і сучасна Україна // Політична думка. – 1997. – №1. – С.165-171.
126. Пахомов Ю.М. Україна як суб’єкт та об’єкт міжцивілізаційних взаємодій // Мат.конф. Геополітичне майбутнє України. – К., 1998.
– С.20-24.
127. Пашков М., Чалый В. Должна быть в стране какая-то загадка // Зеркало недели. – 2000. – 11 марта. – С.1,4.
128. Пашков М., Чалый В. Оборотная сторона стратегического партнерства // Зеркало недели. – 2000. – 15-21 апреля. – С.3.
129. Пашков. М., Чалий В. Реалії та перспективи стратегічного партнерства // Дзеркало тижня. – 2000. – 2 грудня. – С.4.
130. Писанская В. На посадку "Антонова" Европа "добро" не дает // Зеркало недели. – 2000. – 25-31 марта. – С.4.
131. Плешаков К. Геополитика в свете глобальных перемен
// Международная жизнь. – 1994. – №10. – С.30-39.
132. Подберёзкин А. Русский путь. – М.: АО "РАУ -Университет", 1999.
– 592 с.
133. Політологія: історія та методологія // За ред. проф. Кирилюка Ф.М. – К.: Здоров’я, 2000. – 632 с.
134. Полунеев Ю. Евробанк в 2000-м: некоторые итоги и уроки // Зеркало недели. – 2000. – 20 мая .– С.10.
135. Пал Леслі А. Аналіз державної політики. – К.: Основи, 1999. – 422 с.
136. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 191 с.
137. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. – М.: Прогресс, 1986. – 431 с.
138. Приходько О. Супердержава с благими намерениями и непростительными ошибками // Зеркало недели. – 1999. – 12 июня.
– С.5.
139. Разуваев В.А. О понятии "геополитика" // Весник МГУ. Сер.12. Социально-политического исследования. – 1993. – №4. – С.32-38.
140. Ратцель Ф. Анропогеографія. – М.: Наука, 1982. – 293 с.
141. Ратцель Ф. Народоведення. – СПб: Просвещение. – Т.1. – 1900. – 764 с.
142. Рахманинов Ю. О причинах и возможных последствиях расширения НАТО // Международная жизнь. – 1996. – №7. – С.19-28.
143. Реформы глазами американских и российских ученых. – М.: Прогресс, 1996. – 267 с.
144. Розумний М. Політичний вибір України. – К.: Смолоскип, 1999.
– 118 с.
145. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – 416 с.
146. Русские Украины: прошлое, настоящее, будущее // Материалы международной научно-практической конференции (27-28 февраля 1998 года). – Ч.1. – К.: УкрНИИПСК, 1998. – 241 с.
147. Рюлє М., Вільямс Н. Партнерство заради миру: погляд з НАТО
// Політична думка. – 1995. – №1. – С.77-82.
148. Рюль Л. Чи не занадто часто НАТО о