Просторово-часові виміри політики: принципи реалізації : Пространственно-временные измерения политики: принципы реализации

Краткое описание

Львівський національний університет імені Івана Франка

на правах рукопису

СОРБА Олександр Михайлович

УДК: 66.01+87.3в05

Просторово-часові виміри політики: принципи реалізації

Спеціальність 23.00.01 – історія і теорія політичної науки
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник
Денисенко Валерій Миколайович,
доктор політичних наук,
професор кафедри політології
філософського факультету
Львівського національного університету
імені Івана Франка

ЛЬВІВ – 2006

ЗМІСТ
Вступ.....................................................................................................................3
Розділ перший. Теоретико-методологічні засади дослідження просторово-часових вимірів політики.
1.1. Стан дослідження проблеми, аналіз джерельної бази..................12
1.2. Науковий концепт як форма об’єктивації простір-часу політики: теоретико-методологічні засади дослідження......................................36
Розділ другий. Принцип персоніфікації / деперсоніфікації простір-часу політичного виміру буття людини....................................................................70
2.1. Принципи становлення політичного виміру буття людини.......................................................................................................72
2.2. Розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане як принцип просторово-часової кодифікації політичного виміру буття людини.......................................................................................................83
2.3. Утвердження ідентичності перетвореної форми буття людини в політичному вимірів в акті асиметричної комунікації з «Іншим»...................................................................................................107
Розділ третій. Референтність / саморефернтність, як принцип реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур.............................................................................................................121
3.1. «Політична межевість» як концептуалізація простору інтерсуб’єктивних структур політики..................................................................................................123
3.2. Принцип самореферентності інтерсуб’єктивних структур політики: проблема безсуб’єктності людини у простір-часі «політичної межевості».........................................................................147
Висновки....................................................................................................... ....158
Список використаних джерел.................................................................... .....170

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Політична наука з часу своєї інституціоналізації на межі ХІХ – ХХ століть розвивалась шляхом нагромадження вузькоспеціалізованих досліджень, спрямованих на розв’язання окремих проблем актуальної політичної дійсності. Така дослідницька стратегія зберігається і сьогодні. Та попри значні успіхи прикладної політології доводиться констатувати наявність кризи в загальній теорії політичної науки, а отже, і необхідність її вирішення.
Проблема виявляє себе на кількох рівнях: теоретичному – політична наука зведена до політичної технології, прагне задовольнити соціальні замовлення, в цій фрагментарності та ситуативності (привнесених з політичної дійсності) втрачає дослідницький інтерес до самої себе, розчиняється в ряді конкретних задач політичного консультування. Сьогодні вкрай мало досліджень, об’єктом яких була б безпосередньо політична теорія або ж політико-аналітичний дискурс. Рідко хто обирає предметом свого дослідження принципи та закони політичного буття адже наукова рефлексія не може бути підкріплена соціальним замовленням. Розгляд цих питань на рівні підручників та навчальних посібників вирішує проблеми, яка потребує глибокого наукового осмислення.
Утвердження принципу соціального замовлення як «останньої інстанції» в питаннях розвитку політології спричинило утворення ситуації, коли численні політологічні дослідження позбавлені системної єдності категоріально-понятійного апарату, визначеності критеріїв адекватного застосування методів політологічних досліджень, частина з яких механічно переноситься з інших галузей наукового знання.
Зазначена ситуація може трактуватися як руйнування цілісного концепту простір-часу політико-аналітичного дискурсу. Саме концепту, адже поняття виокремлює та розмежовує, тоді як концепт це той, що збирає (concipere) разом мислення (intellectus) та умови його здійснення, об’єднує та впорядковує, включаючи поняття як свій власний момент. Пропонуємо авторський погляд на проблему реконструкції даного концепту, викладений в тексті нашого дослідження, як розв’язок актуального завдання для теорії політичної науки.
Політика, як відомо, існує не лише як об’єкт теоретичних досліджень. Кожна особа інтегрована у специфічно-кодифіковану систему політичної символізації дійсності. Така система все частіше подається в термінах виключно процедурно-технологічно-правового свого означення, де політична діяльність постає як внутрішньо детермінована системою власних принципів. Проте така ситуація протиприродна, оскільки кожен агент виробництва наукового знання (в моделях і концептах) та кожен персоніфікований суб’єкт політичної дії об’єктивує передусім свій індивідуальний досвід переживання власного буття в просторово-часовому вимірі політичних символів та кодів. Ігнорування такої суперечності призводить до перервності та непослідовності політичного будівництва, штучності та нежиттєздатності запроваджуваних інститутів політичної системи.
Очевидно, що, будуючи концепт просторово-часових вимірів політики, не можна постійно ходити «навколо політики» (політико-аналітичний дискурс, кодифікована система політичної символізації дійсності), слід виходити на рівень інтерсуб’єктивних структур і, відповідно, дослідження просторово-часових вимірів розгортання політики як самореферентної системи. Останнє положення розширює предметне поле нашого дослідження, водночас посилюючи його актуальність не лише теоретичним, але й практичним значенням.
Зрозуміло, що в рамкаж одного концепту просторово-часових вимірів політики складно поєднати результати різнорівневого аналізу. Аби не втратити органічної єдності отриманих результатів, ми ставимо за мету сформулювати відповідь на питання про природу просторово-часових вимірів політики, у термінах принципів їх реалізації. Пошук та визначення цих принципів обрано предметом нашого дослідження.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у взаємозв’язку із розробкою теми комплексної науково-дослідницької роботи кафедри політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка «Предмет політології в історії її розвитку: зміст та умови трансформації», держреєстрація № 0105U007459.

Мета і задачі дослідження. Виходячи з актуальних проблем, покладених в основу дослідження, ставимо за мету побудувати цілісний концепт політичного простір-часу із чітким формулюванням теоретико-методологічних основ (методів та принципів).
Слідуючи принципу єдності великих та малих кроків, встановлюємо, що мета дослідження розкривається в таких завданнях:

1. Сформулювати комплекс теоретико-методологічних засад дослідження просторово-часових вимірів політики.
2. Всебічно дослідити та визначити поняття просторово-часового виміру політики, побудувати авторський концепт політичного простір-часу спираючись на методи дослідження, адекватні заявленому предмету.
3. Виділити можливі рівні аналізу просторово-часових вимірів політики з метою їх всебічного вивчення.
4. Встановити принципи реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні політико-аналітичного дискурсу.
5. Визначити принципи простір-часу політичного виміру буття людини.
6. Виділити принципи реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур.

Об’єктом дослідження є просторово-часові виміри політики.
Предметом дослідження є принципи утвердження, пізнання та переживання просторово-часових вимірів політики.
Методи дослідження ґрунтуються на поєднані дослідницького інструментарію постструктуралізму, постмодернізму із категоріально-понятійним апаратом теорії політичної науки.
Для реалізації обраної дослідницької стратегії також застосовувано методи концепт-аналізу, системний, комунікативний, метод символічного інтеракціонізму. Безпосередньо в організації пізнавального процесу активно використано загальнологічні методи (абстрагування, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, класифікація, ідеалізація, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена вибором предмета дослідження, що раніше не розглядався в українській політичній науці, побудовою оригінальної авторської концепції просторово-часових вимірів політики. Наукова новизна дисертації визначається такими результатами дослідження:

1. Аргументовано центральне значення концепту просторово-часових вимірів політики (як структуроутворюючого фактора) для теорії та практики політичної науки.
2. Уперше визначено три рівні дослідження політичного простір-часу, адекватні можливим рівням пізнання та переживання політики (в її просторово-часовій означеності): 1) рівень політико-аналітичного дискурсу; 2) рівень просторово-часової означеності політичного виміру буття людини; 3) рівень простір-часу інтерсуб’єктивних структур політики.
3. Доведено в рамках політологічного конструктивізму, що простір-час політичної дійсності є принципово необ’єктивованим і об’єктивується лише після концептуалізації політичної дійсності в межах політико-аналітичного дискурсу, представленого авторським концептом «політичного поля», який сполучає науково-теоретичні узагальнення із практикою індивідуального досвіду агентів наукового виробництва і утверджується як об’єктивація принципу розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване.
4. Уперше сформульовано поняття просторово-часового виміру політико-аналітичного дискурсу, де під простором політико-аналітичного дискурсу слід розуміти: відношення сущих «політичного поля» в контексті індивідуального досвіду агентів наукового виробництва, що становить єдність ряду умов та граничних станів, які передують практикам агентів наукового виробництва та об’єктивують їх результати у формі наукових концептів, встановлюючи відношення істинне / хибне, причина / наслідок тощо. Часовий вимір політико-аналітичного дискурсу визначається через змінюваність простору «політичного поля» детерміновану процесами становлення та розвитку концептуальних схем політичної науки та набуття нового індивідуального досвіду агентами наукового виробництва.
5. Обґрунтовано доцільність впровадження авторського визначення та високий евристичний потенціал поняття «Я-символ» – перетвореної форми буття людини в простір-часі політичного виміру. Така перетворена форма буття людини набувається внаслідок доповнення «точок самототожності» людини (достеменних її означень, наскрізних для усіх вимірів її буття) ірреферентними кодами політичної символізації дійсності в процесі асиметричної комунікації «Я-Інший» за умов реалізації принципу персоніфікації.
6. Уперше визначено простір-час політичного виміру буття людини. Простір політичного виміру буття людини обмежується та визначається дискретним станом актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини (як системою означень перетвореної форми її буття – «Я-символу» політичного виміру). Дискретний стан утворюється в акті вольового напруження людини шляхом розпредмечення її «Я-символу» через реалізацію принципу розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане. Час політичного виміру буття людини – це зміна ідентичності «Я-символу», спричинена персоніфікацією ірреферентних кодів в акті асиметричної комунікації, що провокує дискретний «стрибок» до іншого стану актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини, створеного шляхом деперсоніфікації «Я-символу» в акті вольового напруження людини.
7. Визначено поняття політичного простір-часу інтерсуб’єтивних структур: політичний простір – це розрізнення розрізнень політичних сутностей, зведених у політичній інтеракції, що виражає у формі чистої «ме(і)жевості» ідеальне «між»-відношення розмежованих / межевих / суміжних сутностей і позначається авторським поняттям «політична межевість», власний онтологічний статус якої визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність. Часовий вимір «політичної межевості» – зміна структури «політичної межевості», підпорядкована принципу розрізення референтне / самореферентне, що реалізується через розрізнення з «Іншим» та (або) із власною екземпліфікацією в простір-часі політичної дійсності.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Концептуальні розробки дисертації можуть бути використані як методологічне підґрунтя для подальших досліджень проблематики принципів просторово-часових вимірів політики, а також у сфері наукового консультування. Наукові розробки автора також можуть бути використані в підготовці наукових праць, навчальних посібників та спецкурсів з політичних наук.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці проблеми і вирішенні всього комплексу завдань дослідження, що забезпечують вирішення теоретичної та теоретико-прикладої мети в рамках здійснення нових розробок у галузі політичних наук. Дисертація є самостійною роботою, дослідження має оригінальний і завершений характер. За темою дослідження автором самостійно підготовлено 7 наукових публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та результати дисертаційного дослідження апробовані на наукових конференціях: «Міфологічний простір і час у сучасній культурі» / Міжнар. наук. конференція. – Київ, 12-13 груд. 2003 р.; Міжнародна наукова конференція «Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень» (до 60-річчя відновлення філософського факультету в структурі Київського національного університету імені Тараса Шевченка). – Київ, 20-22 квітня 2004 року; щорічні звітньо-наукові конференції викладачів та аспірантів кафедри політології.

Публікації.

1. Сорба О.М. Категорія часу в дослідженні суспільно-політичних процесів: аналіз моделей соціального часу в західній гуманітарній науці // Вісн. СевДТУ. Вип. 52: Політологія: Зб. наук. пр. / Редкол.: Ю.А. Бабінов (відп. ред.) та ін.; Севастоп. нац. тех. ун-т. – Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2004. – С. 139-148.
2. Сорба О.М. Політика як сфера реалізації просторово-часової кенограми перетвореного „буття-світу-в-мені” // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 1 / Міністерство освіти і науки України; Ужгород. нац. ун-т; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Денисенко, Ф.Кирилюк та ін. – Ужгород: СМП „Вісник Карпат”, 2004. – С.90-93.
3. Сорба О.М. Теоретико-методологічні засади дослідження просторово-часових вимірів політики // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 2. – Ужгород: СМП „Вісник Карпат”, 2005. – С.24-32.
4. Сорба О.М. Принципи політичної «межевості» як концептуалізація просторово-часового виміру політики на рівні інтерсуб’єктивних структур // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 4 / Міністерство освіти і науки України; Ужгород. нац. ун-т; Ред. кол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрушенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Вид-во УжНУ „Говерла”, 2006. – С.124-131.
5. Сорба О.М. Простір-час політичного виміру буття людини // Вісн. Львів. ун-ту. Серія: філос. науки. Вип. 9 / Міністерство освіти і науки України; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 2006. – С. 200-209.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями, об’єктом і предметом дослідження, обраною методологією. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг становить 170 сторінок, список використаних джерел містить 198 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Аргументовано доведено з позиції обраної методології постструктуралізму та постмодернізму доцільність дослідження принципів просторово-часових вимірів політики на трьох рівнях аналізу: простір-час політико-аналітичного дискурсу; простір-час політичного виміру буття людини; просторово-часові виміри політики на рівні інтерсуб’єктивних структур, що знайшло адекватне відображення в структурі роботи і зумовило її поділ на три змістових розділи.
У ході дослідження принципів просторово-часових вимірів політико-аналітичного дискурсу аргументовано, що найадекватнішим методом для дослідження проблем просторово-часових вимірів політики є методологічний інструментарій постструктуралізму та постмодернізму через інспіровані ними методологічні принципи в числі яких найбільшого значення для авторського концепту просторово-часових вимірів політики набуває принцип філософського розрізнення (differance). Доведено, відповідність методів дослідження його предмету та природі політики, зокрема.
Оскільки завданням до розв’язання в тексті першого розділу є дослідження місця та значення політичного простір-часу для політико-аналітичного дискурсу, остільки нами було введено та обґрунтовано авторський концепт «політичного поля», який, в рамках політологічного конструктивізму, підміняє собою політичну дійсність, обмежуючи останню лише науковими концептами, протиставляючи їм спонтанні уявлення чи предепоняття практично-політичного досвіду, які не є продуктами наукового виробництва.
«Поле політики» інтерпретується як конструкт наукових практик, які породжують кожний предмет політико-аналітичного дискурсу. «Суще» «поля політики» є еквівалентним предмету політичної дійсності, не будучи предметом як таким. Політичний простір-час, будучи принципово необ’єктивованим, об’єктивується у формі наукового концепту, при цьому, виходячи за межі поля рефлексії, знову стає необ’єктивованим. Концепт політичного простір-часу структурує та впорядковує політико-аналітичний дискурс, об’єктивуючи сутності та закони політичної дійсності у формі концептуальної рамки «політичного поля».
Політичний простір-час як матриця пояснення «політичного поля» не є онтологічною константою, він має розглядатися як продукт політичної дії. Навіть як подія поля науки концепт політичного простір-часу не відірваний від соціально-політичної реальності. Його детермінуюча основа лежить як в ідеальній площині (теоретичних конструкціях наукових концептів), так і в площині актуальної політичної дійсності, яку привносять агенти наукового виробництва, мірою визначеності індивідуального досвіду останніх політичними відносинами суспільства.
Політичні відносин, становлять соббою сукупність умов та граничних станів, існування яких передує подіям політичної дійсності, їх творенню / відтворенню (в структурі «поля політики»), які бутіюють до практик і після них, проте не водночас з ними, але тим не менше володіють причинно-наслідковою силою. У процесі політичних відносин «тут-бутіюввання-теперішнім» змінюється і починає відрізнятися як від свого іншого, так і від самого себе, неминуче постаючи «тут-бутіюванням-у-розрізненні».
«Тут-бутіювання-теперішнім» перебуває у такому ж відношенні до свого інобуття, як і необ’єктивоване співвідноситься із об’єктивованим. Конструювання предмета дослідження як «тут-бутіювання-теперішнім» потребує відкритого інтервалу «теперішнє-місце», яке відрізняє його як від «вже-не-бутіювання» (минулого) та «ще-не-бутіювання» (майбутнього), так і від «бутіювання-там».
Оскільки відкритий інтервал теперішнього встановлюється в самому теперішньому місці, він розрізняє «тут-теперішнє» і кожне «тут-суще-в-теперішньому» від себе і в собі самому. Рух розрізнення тут-і-зараз / там-і-тепер є розрізненням політичних розрізнень. Іншими словами, це рух розрізнення необ’єктивоване / об’єктивоване як принципу побудови просторовості-часовості «поля політики».
Просторовість-часовість об’єктивується у вигляді концептуальної рамки в полі рефлексії, і, виходячи за межі останнього, знову стає необ’єктивованою, а відтак політологічні практики не можуть породити чи запозичити в неї такі зміни або механізми, які б були їй іманентно притаманні: вона не створюється і не відтворюється в практиці науки. В силу чого і політичні відносини, які також не можна відтворити в експериментальній діяльності, на рівні технологій, виражаються, в тому числі, через просторове становлення часу. Вважаємо доведеним, що простір-час тотожний самому собі у політичній дійсності та в «полі політики».
У результаті підсумовуємо, що простір-час політико-аналітичного дискурсу утверджується на вістрі розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване як принципу. Згідно, даного принципу визначаємо простір політико-аналітичного дискурсу як відношення сущих «поля політики» в контексті індивідуального досвіду агентів наукового виробництва, що становить єдність ряду умов та граничних станів, які передують практикам агентів наукового виробництва та об’єктивують їх результати у формі наукових концептів, встановлюючи відношення істинне / хибне, причина / наслідок тощо. Час політико-аналітичного дискурсу визначається через змінюваність простору «поля політики», детерміновану процесами становлення та розвитку концептуальних схем політичної науки та набуття нового індивідуального досвіду агентами наукового виробництва.
Специфіка отриманих результатів дослідження відображених в тексті другого розділу зумовлена особливостями розуміння політики в рамках авторського концепту. Політика як особливий вимір буття людини трактується як специфічно кодифікована система політичної символізації дійсності.
В ході аналізу активно використовується теорія дискретності часу, згідно з якою простір-час політичного виміру буття людини поділяється на дискретні стани актуально-континуального простір-часу. Кожен такий стан утверджується як відірваний від універсалій політичного простір-часу або ж замикає на собі усю його універсальність через покладання на код політичної символізації дійсності, який виник в межах даного актуально-дискретного стану політичного простір-часу.
Політичний код, будучи принципово ірреферентним, не може об’єктивувати в актуально-дискретному стані абсолютні закони політики і лише пропонує їх ситуативне трактування як функціонального замінника. Замкнена логіка актуально-утвореного дискретного стану політичного простір-часу задається принципами визначеними його складниками, які відбираються відповідно до заданих принципів як селективного критерію. Такий логічний казус пояснюється з позиції концепції «діючої причини», яка сутнісно є передуючою, але хронологічно, одночасною своєму наслідку. Такі принципи визначають конфігурацію актуально-дискретного стану, яка (одночасно) до-визначає або ж пере-визначає самі принципи, що не руйнує логіки концепту завдяки авторській інтерпретації принципів реалізації просторово-часових вимірів політики в термінах розрізнення. Залежність існування «тепер» від «тоді» є лише перефразом прямо протилежного, а саме залежності логічно-смислового існування передуючих станів від актуально утвердженого смислу, сформульованого і втіленого в теперішньому стані актуально явленого політичного простір-часу.
Виокремлення в ідеальному вимірі унікальності смислу індивідуального переживання власного буття в простір-часі політики в окремий конкретний момент вказує на завершеність руху, його замкненість на собі, а значить – недосяжність для рефлексії. Відтак залишається лише інтервал або ж самоспричинений «контекст індивідуального переживання», принципово неподільний і даний у своїй виключній цілісності та неподільності. При цьому смисл основної ідеї універсального буття не належить кожному «контексту індивідуального переживання». Цим зумовлюється «множинність одиничного» як підстава континуального існування дискретних станів індивідуальної актуальності самоспричиненого «тепер», перетворення «Єдиного» в «Іншого» (в площині іншого контексту переживання).
Принципова відмова від розуміння смислу як гарантованого референтом позакодової означеності та його інтерпретацію в якості релятивно-плюрального, по-перше, закладає презумпцію нестабільності таких феноменів, як значення та смисл, по-друге, перетворює код на деперсоніфікований інструмент презентації смислу в інтерактивно-комунікатисному досвіді. Такий досвід може бути інтерпретований «Іншим» (індивідом, що перебуває зі мною у відношенні «співучасті») не завдяки моєму експресивному чи сугестивному напруженню чи його герменевтичним зусиллям, але лише через саморух асоціативних полів та конотативних смислів.
Теза про перенесення «Єдиного» в інший контекст індивідуального досвіду при утворенні нового актуального стану простір-часу політичного виміру буття людини вимагає постановки питання про підстави та механізми набуття та збереження ідентичності людини в умовах дискретної змінюваності політичних станів та релятивно-плюрального статусу політичних кодів символізації дійсності. Поставлене питання в тексті роботи вирішується таким чином.
Самоідентичність є здатністю конструювати своє буття (йдеться про перетворену форму буття у політичному вимірі) у співвіднесеності з «Іншим» з позиції власного (відповідального) вибору, що передбачає дві умови: по-перше, самовизначення (простір вибору позицій, цілей, засобів, тобто простір свободи вільного творення); по-друге, вихід за межі себе та (або) самовизначення себе «ззовні», що передбачає закріплення, утвердження в політичному простір-часі себе як складового елемента, носія (визначника) його властивостей тощо.
Проте це не слід розуміти як свободу утвердження самоідентичності, а лише як вільний початок, необхідну для «незалежності» у стані передвибору. Сам же вибір можливий лише після звільнення суб’єкта від самого себе, тотальності власного «Я», тобто в момент, коли усвідомлюється та переживається потреба у трансцендентному, шлях до якого пролягає через заперечення свого «Я». Потреба у трансцендентному є прагненням до «іншості», що є відмінним від буття, проте утримується у відношенні з буттям.
Подолання іманентної самототожності «Я» «Самому Собі», передбачає утворення «Я-символу» за принципом розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане, тобто персоніфікації простір-часу політичного виміру (у визначенні «Я-символу»), паралельно та одночасно структурованого (простір-часу) за принципом деперсоніфікації того ж «Я-символу».
Поняття «Я-символ» визначається як перетворена форма буття людини в простір-часі політичного виміру, яка набувається внаслідок доповнення «точок самототожності» людини (достеменних її означень, наскрізних для усіх вимірів її буття) ірреферентними кодами політичної символізації дійсності в процесі асиметричної комунікації «Я-Інший» за умов реалізації принципу персоніфікації.
Покладання власної ідентичності на політичний код є єдиним способом, що дає змогу «Я» утвердитись у формі перетвореного буття «Ти собою» на противагу до «Я сам» завдяки чому «Я» може стати іншим «Самому Собі».
Взаємодія «Я-Інший» трактується як особлива колективність, на противагу до колективності соціально-політичних систем, яка обов’язково організується навколо третього елементу відношення, що виступає свого роду посередником, яким може бути особа, істина, діяльність, свобода тощо. Даній формі колективності ми протиставляємо «колективність «Я–Ти», сутність якої визначається через асиметрію інтерперсонального регіону «між» на користь «Іншого». Асиметрія передбачає виключно векторну спрямованість комунікативного акту, оскільки орієнтованість на «Іншого» в ході утвердження ідентичності, наділяє останнього статусом особливої значимості.
На основі викладених положень, нами визначено простір-час політичного виміру буття людини. Простір політичного виміру буття людини – обмежується та визначається дискретним станом актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини (як системою означень перетвореної форми її буття – «Я-символу» політичного виміру), отриманим в акті вольового напруження людини шляхом розпредмечення її «Я-символу» через реалізацію принципу розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане.
Час політичного виміру буття людини – зміна ідентичності «Я-символу» спричинена персоніфікацією ірреферентних кодів в акті асиметричної комунікації, що провокує дискретний «стрибок» до іншого стану актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини, створеного шляхом деперсоніфікації «Я-символу» в акті вольового напруження людини.
В тексті третього розділу було введене авторське поняття політичної «межевості» під якою розуміється розрізнення сутностей, зведених у політичній взаємодії, й ідеальний виразник самої взаємодії, звільненої від «тілесної» наповненості ідеального «між»-відношення, алгоритм чистої «ме(і)жевості», який ніби привласнює, вбирає в себе означення розмежованих / межевих / суміжних сутностей, виступаючи розрізненням вищого порядку, тобто розрізненням розрізнень. Власний онтологічний статус «політичної межевості» визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність.
Експлікації поняття «політичної межевості» в контексті її концептуалізації розкриваються в таких положеннях: по-перше, «межевість» політики об’єктивується лише у концепт, що її висловлює; по-друге, «межевість» не може бути осмислена поза межами свого концепту, проте не зливається з ним, залишаючи цілісну картину не лише прихованою, але й протиставленою завершеному концепту чи ряду концептів, зберігаючи за собою властивість принципової відкритості та не пізнаності; «межевість» належить розрізняти із її об’єктивацією в рамках концепту через те, що концепт втілює суб’єктивність авторського досвіду переживання чи осмислення, тоді як «межевість» повною мірою знаходить себе на вістрі розрізнення суб’єктивного / позасуб’єктивного (об’єктивне, інтерсуб’єктивне, безсуб’єктне); «межевість» постає як атрибут не сущим, а концептам, тобто виступає в ролі предиката, який не є буттям, не визначає буття, він над-буття (інакше, розрізнення розрізнень).
Встановлено: якщо механізм творення / відтворення політичного простір-часу в акті самоактуалізації людини у політичному вимірі як специфічної кодифікованої системи символізації дійсності, можливо описати як буття-попереду-себе (тобто наявність «Я-символу», відтворення якого через принцип деперсоніфікації у акті вольового напруження є підставою творення простір-часу політичного виміру), вже-буття-у-світі як чиста фактуальність є принципом існування політичної дійсності, а точніше реальності (остання категорія містить більший семантичний наголос на актуальності існування, втім вона скоріше розкриває не онтологічну, а онтичну природу політики), тоді чиста (ідеальна, концептуалізована) онтологічність політичного простір-часу є буттям-при-внутрішньополітичній сутності, останню, в рамках робочого концепту, ми позначили терміном «межевості», тобто в результаті отримуємо – буття-при-політичної внутрі-межевості.
Діалектика політичного простору і часу на онтологічному рівні знімається поняттям «політичної межевості», яка становить відкритий інтервал чи темпоральний об’єм (означений терміном «вікно переломлення»), всередині якого сущі політики можуть утверджуються як такі через механізм від-своєння свого «Я-символічного» від «межевості», залишаючись її невизначеним «є», її прафеноменом.
Референційність «політичної межевості» утверджується через розрізнення із «Іншим» та (або) із самим собою, тобто власним смислом на межі його втрати, інакше в розрізненні із парадоксальним елементом «без-межності», як смислового нонсенсу чи невизначеності.
Вирішення питання структури просторово-часового виміру політики на рівні інтерсуб’єктивних структур формалізується в концепті «межевої структурності» політичного простір-часу, для якого характерна відмова від презумпції константно-гештальтної організації політичного виміру, яка, на противагу «структурі» в класичній науковій традиції, фіксує принципово аструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, залишаючи за собою можливість для іманентної рухомості та «нон-фінальності», а отже, реалізації креативного потенціалу самоконфігурування.
Такий підхід дав нам змогу постулювати як іманентні властивості сущих політичного виміру їх принципову відкритість до будь-яких гіпотетично допустимих взаємодій. Всяке обмеження, що накладається на такий потенціал, походить з особливостей самого елемента або ж з локальної ситуації учасником і, відповідно, співтворцем якої виступав сам системний елемент, але в жодному випадку не якийсь вищий системний принцип чи закон.
Кожен елемент або локальна структура, породжена взаємодією обмеженої кількості елементів системи, несуть в собі потенціал, здатний провокувати зміни цілої системи, утворюючи тимчасово актуальні структури, значимість яких у межах системи в цілому сягає того рівня коли конфігурація системо-започатковуючих принципів вибудовується відповідно до даної ситуативно-актуальної локальної структури. Такий вплив реалізується через зміну інтерпретації конфігурації системних принципів (приведених у відповідність до локальної структури), в межах якої (інтерпретації конфігурації) викристалізовуються функціональні алгоритми загальної системи; таку інтерпретацію можна пояснити як свого роду смисловий фон, стиль чи «форму законів» становлення політичного простір-часу.
Формалізовано механізм змін структури «політичної межевості» за допомогою авторського поняття «стан межевої структурності», яке визначається як локальний сегмент «межевої структурності», наділений значним креативним потенціалом, здатний нав’язати цілій «межевій структурності» нову конфігурацію внутрішніх принципів поширюючи свій вплив у формі рівнодіючої сили, яка складається з факторів, що попередньо детермінували його утворення, та принципів «межевої структурності» ретранслятором яких виступав даний сегмент до його перетворення у «стан межевої структурності».
Встановлено, що жоден сценарій розвитку «політичної межевості» не може вважатися пріоритетним з позиції аксіологічної визначеності. Самоідентичність «Я-символу» в просторово-часовому вимірі політики на рівні інтерсуб’єктивних структур є зовні артикульованою і встановлюється шляхом просторово-часової локалізації в рамках «політичної межевості». Згідно з цим доведено безсуб’єктний статус перетвореної форми буття людини в простір-часі політики та визначеність системи її політичних цінностей та інтересів з позиції саморефентної «межевої структурності».
Принципи політичного простір-часу на рівні інтерсуб’єктивних структур викладені в рамках авторського концепту вказують на те, що розуміння руху як дисперсного розсіювання, іманентно здійснюючого інтеграцію зовнішнього, дають змогу знаходити механізми становлення актуального просторово-часового виміру політики на вістрі розрізнення референтності / самореферентності як визначального принципу реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур.
Відповідно до викладених положень пропонуємо таке визначення ключових категорій: під політичним простором інтерсуб’єтивних структур належить розуміти – розрізнення розрізнень політичних сутностей, зведених у політичній інтеракції, що виражається у формі чистої «ме(і)жевості» ідеальне «між»-відношення розмежованих / межевих / суміжних сутностей і позначається авторським поняттям «політична межевість», власний онтологічний статус якої визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність.
Час «політичної межевості» – змінність структури «політичної межевості» підпорядкована принципу розрізнення референтне / самореферентне, що реалізується через розрізнення з «Іншим» та (або) із власною екземпліфікацією в простір-часі політичної дійсності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Абазов Р. Глобальные перемены и геополитика на пороге XXI века. 1999 // Миров. экономика и междунар. отношения. - 1999. - N 2. - С.116-120.
2. Абдульханова-Славская А. Диалектика человеческой жизни. - М.: Мысль, 1977. - 224 с.
3. Аксёнов К.Э. Пространство и политика. Концептуальные подходы к изучению особой предметной области. – С.-Петербург: ТООТК «Петрополис», 1993. – 35с.
4. Алдонясов В. К вопросу устойчивости геополитических систем: модели мирового сообщества в XXI веке // Диалог. - 1997. - N 8. - С.8-13.
5. Алексеева Т. А. Современные политические теории / Московский гос. ин-т международных отношений (Университет) / А.В. Торкунов (ред.). — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2000. — 343с.
6. Альтернативные пути к цивилизации / Под ред. Крадина Н.Н. и др. - М.: Логос, 2000. - 367 с.
7. Андрианова Т. В. Геополитические теории ХХ в.: Социально-философское исследование / РАН; Институт научной информации по общественным наукам (ИНИОН) / Л.Э. Венцковский (отв.ред.). — М., 1996. — 178с.
8. Андрианова Т.В. Геополитика и культура: Аналитический обзор / РАН. ИНИОН. Отв. ред. Галинская И.Л. – М., 2001. – 92 с.
9. Арон Р. Мир і війна між націями. - К., Юніверс, 2000. – 688 с.
10. Ахиезер А.С. Между циклами мышления и циклами истории // Обществ. науки и современность. - 2002. - N 3. - С.122-132.
11. Бабурин С.Территория государства: правовые и геополитические проблемы. – М.: Изд–во Моск.ун.,1997: - 480с.
12. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования: Пер. с англ. В.Л. Иноземцев – М.: Academia, 1999.–784 с.
13. Бжезинский З. Геополитический вакуум // Кентавр. - 1994. - N 4. - С.54-62.
14. Бжезинский Збигнев. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 256 с.
15. Бжезінский Збігнєв. Україна у геостратегічному контексті / Пер. з англ.. Андрія Іщенка –К.: ВД «Києво-Могилянська акад.», -2006. -102 с.
16. Бродель Ф. История и общественные науки. Историческая длительность. // Философия и методология истории. М., 1977.
17. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. / Григорій Філіпчук (пер.з фр.). — К. : Основи Т. 3 : Час світу. — 631с.
18. Бродель Ф. Что такое Франция?: Пер.с фр.. — М. : Изд-во им. Сабашниковых, 1994. Кн. 1 : Пространство и история. — 404с.
19. Бурдье П. Социальное пространство и символическая власть // Бурдье П. Начала / Пер. с франц. Н.А.Шматко. М.: Socio-Logos, 1994, 287 с.
20. Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр./ Сост. и общ. ред. Шматко Н.А.- М.: Socio-Logoc, 1993 – 333 с..
21. Валлерстайн И. Америка и мир: сегодня, вчера и завтра. // Свободная мысль, 1995, №№2,4.
22. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. СПб., 2000. – 416 с.
23. Валлерстайн И. Глобализация или переходная эпоха?: Взгляд на долгосрочное развитие мир-системы. // Русский исторический журнал, 1998, Т.1, №4. – с. 365-384.
24. Валлерстайн И. Изобретение реальностей времени-пространства: к пониманию наших исторических систем – Время мира: Альманах современных исследований по теоретической истории, макросоциологии, геополитике, анализу мировых систем и цивилизаций. Вып.2: Структуры истории. Новосибирск 2001. С.113
25. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI в. / Пер. с англ. под ред. В.Л.Иноземцева. - М.: Логос, 2003. - 355 с.
26. Василенко И. Символический капитал культуры в глобальной геополитической борьбе // Власть.-2002.-№3.-С.35-39.
27. Василенко И.А. Политическая глобалистика: Учеб. пособие для студ. вузов. — М. : Логос, 2000. — 358с.
28. Василенко И.А. Политическое время на рубеже культур. // Вопросы философии, 1997. №9. – с. 49-56.
29. Васильева Т.С. Перспективы человечества: тупики и магистраль развития // Новые идеи в философии. - Пермь, 1998. - Вып.7. - С.185-192.
30. Василькова В.В. Волновые процессы в общественном развитии / [Василькова В.В., Яковлев И.П., Барыгин И.Н. и др.]. – Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1992 – 227с.
31. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем: Синергетика и теория социальной самоорганизации.- С-Пб.: Лань, 1999.- 479 с.
32. Вебер М. Избранные произведения. М., 1988, с.393.
33. Венгеров А.Б. Политическое пространство и политическое время (опыт структурирования понятий) // Общественные науки и современность. -1992. № 6. – с. 49-63.
34. Вернадский В.И. Размышления натуралиста: В 2 кн. / АН СССР. Ин-т истории естествознания и техники; Архив; Сост.: М.С. Бастракова, B.C. Неаполитанская, Н.В. Филиппова. — М.: Наука, 1975. Кн. 1: Пространство и время в неживой и живой природе. — 174 с.
35. Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и её окружение. – Москва: Наука, 1987. – 339с.
36. Вершинин М. С. Политические коммуникации в информационном обществе. – СПб, 2001. – 253 с.
37. Вирилио П. Информационная бомба. Стратегия обмана / Перевод И.Окуневой. – М; 2002. (Інтернет ресурс) http://lib.aldebaran.ru/ author/virilio_pol/
38. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. – М.:Логос, 2000. – 428с.
39. Гаджиев К.С. Геополитика. - М.: Междунар. отношения, 1997. – 384 с.
40. Гегель Г. Философия природы // Энциклопедия философских наук, Т.2. – М.,1975. – 695 с.
41. Гегель Г.В.Ф. Наука логики: Пер. с нем. в 3-х т. Т.1. М.: Мысль, 1970. 501 с.
42. Геополітичне майбутнє України. / Міжнародна науково-практична конференція. - К.: Дипломатична академія України при МЗС України, 1998. – 176 с.
43. Гончар М., Москалець О. За формулою оптимальної «різнонаближеності» // Політика і час.-1995.-№8.-С.29-40.
44. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть: Монографія.-К.: ВЦ «Академія», 1999.-239 с.
45. Горбулін В. Національна безпека України та міжнародна безпека // Політ. думка.- 1997.- №1.- С. 82-95.
46. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л. –1989. – 452с.
47. Давыдов Ю.П. Норма против силы: проблема мироурегулирования. – М.: Наука, 2002. – 287 с.
48. Делёз Ж., Гватари Ф. Что такое философия? / Пер. с франц. С.Н.Зенкина. М.: Институт экспериментальной социологии; Спб.: Алетейя, 1998, 286 с.
49. Денисенко В.М. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. – Львів. 1997. – 274с. – с.216
50. Денисенко В.М. Філософія політики: Навчально-методичний посібник для студентів філософського факультету. – Львів: ПАІС, 1999, – 104 с.
51. Дергачев А.П. Украина в современных геополитических преобразованиях // Полис. – 1998.- №.-С. 124-132.
52. Дергачёв В. Геополитика. – Киев: ВИРА–Р, 2000 – 448с.
53. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. - М.: Арктогея, 1997. – 608 с.
54. Духовное измерение современной политики /РАН. Ин-т философии; Сост. А.Сыродеева. — М.: ИФ РАН, 2003. — 143 с.
55. Дэвидсон Д. Об идее концептуальной схемы / Пер. с англ. А.Л.Золкина // Аналитическая философия: Избранные тексты / Сост., вступ. ст. и коммент. А.Ф.Грязнова. М.: Изд-во МГУ, 1993, c. 144-159
56. Емельянов Ю. Рождение и гибель цивилизаций. – М.: Вече, 2000. – 544с.
57. Замятин Д. Моделирование геополитических ситуаций. (На примере Центральной Азии во второй половине 19 века) // Полис. – 1998. – №2 – С.64 – 77.
58. Замятин Д. Политико–географические образы и геополитические картины мира. Представление географических знаний в моделях политического мышления. – Полис – 1998. – №3. –С.80 – 95.
59. Замятина Н.Ю. Модели политического пространства // Полис. – 1999. – №4. – С. 29 – 42.
60. Ильин В.В, Панарин А.С., Ахиезер А.С. Реформы и контрреформы в России / В.В. Ильин (ред.). — М. : Издательство Московского ун-та, 1996. — 399с.
61. Ильин В.В. Политология.-М.: Книжный дом «Университет», 1999 – 540 с.
62. Ильин В.В., Панарин А.С. Философия политики. - М.: Изд-во МГУ, 1994.-283 с.
63. Ильин В.В., Панарин А.С., Бадовский Д.В. Политическая антропология. / Под ред. Ильина В.В. М., 1995.
64. Ильин М.В. Волны памяти versus сюжеты развития // Полис (Полит. исслед.). - 2002. - N 4(69). - С.32-39.
65. Ильин М.В. Геохронополитика – соединение времен и пространств. // Вестник Московского Ун-та. Сер. 12. Политические науки. 1997, №2.
66. Ильин М.В. Миф выбора судьбы и его современные метаморфозы. — Россия и Запад: диалог культур. МГУ, М., 1994.
67. Ильин М.В. Основные методологические проблемы сравнительной политологии. // Полис, 2001, №6.
68. Ильин М.В. Очерки хронополитической типологии: проблемы и возможности типологического анализа эволюционных форм политических систем. Ч. 1., Ч. 2-3, М.1995. 138 с.
69. Ильин М.В. Ритмы и масштабы перемен (О понятиях "процесс", "изменение" и "развитие" в политологии). — "Полис", 1993, № 2, с.57—68.
70. Ильин М.В. Этапы становления внутренней геополитики России и Украины / Полис. – 1998. – №3. – С.82–95.
71. Кант И. Критика чистого разума / Пер. с нем. Н.О. Лосского // Кант И. Соч. В 8-ми т. Т. 3. М.: Чоро, 1994, с.297
72. Капица С.П., Курдюмов С.П., Малинецкий Г.Г. Синергетика и прогнозы будущего. - М.: Наука, 1997. - 285 c.
73. Кассирер Э. Познание и действительность / Пер. с нем. Б.Столпнера и П.Юшкевича. Спб.: Алетейя, 1996, с. 379-391
74. Киссинджер Г. Дипломатия. – М.: Международные отношения, 1997. – 847с.
75. Коваленко В.И., Голошумов Е.В. Национальная идея как научная проблема современной российской политологии // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. 1998, № 1. С. 3-20.
76. Колосов В.А. Геополитика и политическая география. – М.: Международные отношения, 2001. – 478с.
77. Корниенко Н.А. Новые исследования эмоционально-ценностной сферы личности. - Новосибирск. - Кн.1: Ценности в условиях изменяющегося общества. - 2003. - 640 с.
78. Костин А.И. Планетарная парадигма политики в век глобализации // Вестн. Мос. Ун-та. Сер. 12. – 2001. – №5. – С. 78-93.
79. Кремень В. Україна між Сходом і Заходом: міст чи кордон? // Політика і час. – 1994.- №12.- С. 36-40.
80. Кривошеїв В.В. Системологія політичного світосприйняття.-Дніпропетровськ: ДНУ, 2004.-146 с.
81. Кузьменко В.Л., Романчук О.К. На порозі надцивілізації. Системний аналіз актуальних проблем сучасності. Соціальне прогнозування та футурологія. — Л. : Універсум, 2001. — 152с.
82. Кузьо Т. Європа чи Євразія? Стратегія для України // Спостерігач.- 1996.- №20.- С. 2-10.
83. Кули Ч.Х. Человеческая природа и социальный порядок: Пер. с англ. - М.: Идея-Пресс; Дом интеллектуал. кн., 2000. - 309 с.
84. Куликов М.И. Глобализм как теория и политическая стратегия внешнеполитической деятельности цивилизованных государств (постановка проблемы) // Человек – сам себе непонятный. – Н.Новгород, 1997. – С. 123-134.
85. Лапкин В.В. Циклы, ритмы, волны: проблемы моделирования политического развития // Полис (Полит. исслед.). - 2002. - N 4(69). - С.26-31.
86. Лапкин В.В., Пантин В.И. Геоэкономическая политика: предмет и понятия. (К постановке проблемы). // Полис, 1999, №4, с. 42-60.
87. Лебедева М.М. Мировая политика: проблемы и тенденции развития. // Мировая политика и международные отношения на пороге третьего тысячелетия. / Под ред. Лебедевой М.М.. – М., 2000. – 152 с.
88. Лебедева М.М. Мировая политика: Учебник для студ. вузов, обуч. по направлениям подготовки и спец. "Регионоведение" и "Международные отношения". — М. : Аспект Пресс, 2003. — 351с.
89. Лебедева М.М. Формирование новой политической структуры мира и место в ней России // Полис. 2000. №6. С.40-50.
90. Лебедева М.М., Мельвиль А.Ю. “Переходный возраст” современного мира // Международная жизнь. – 1999. – № 10. – С. 76-84.
91. Лебедева М.М., Мельвиль А.Ю. Сравнительная политология, мировая политика, международные отношения: развитие предметных областей. // Полис.1999. №4. С. 130-141.
92. Левич А.П. Мотивы и задачи изучения времени. // Конструкции времени в естествознании: на пути к пониманию феномена времени. Часть 1. Междисциплинарное исследование: Сб. научных трудов. / Под ред. Гнеденко Б.В. М., 1996. – 304 с.
93. Лепилин С.В. Готхард Гюнтер (інтернет ресурс). http://www.chronos.msu.ru/biographies/lepilin_gunter.html
94. Литвин В. Де шукати стратегічних партнерів і союзників // Політика і час.- 1994.- №5.- С. 43-49.
95. Любинская Л. Н., Лепилин С. В. Философские проблемы временив контексте междисциплинарных исследований Москва, 2002 (Издание осуществлено при финансовой поддержке Российского гуманитарного научного фонда Проект № 02-03-16080) Издательство “Прогресс-Традиция” http://www.chronos.msu.ru/RREPORTS/lubinskaya_filosofskie.htm
96. Маккиндер Х.Дж. Географическая ось истории // Полис: Полит. иссл. - 1995. - N 4. - С 162-170.
97. Мамардашвили Мераб Константинович, Пятигорский Александр Моисеевич. Символ и сознание. Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке / Ю.П. Сенокосов (ред.). — М. : Языки русской культуры, 1997. — 324с.
98. Мамардашвили Мераб Константинович. Лекции по античной философии / Ю.П. Сенокосов (ред.). — М. : Аграф, 1998. — 312с.
99. Мамардашвили Мераб Константинович. Психологическая топология пути: М.Пруст "В поисках утраченного времени". — СПб. : Изд-во Русского Христианского гуманитарного ин-та, 1997. — 576с.
100. Мамардашвили Мераб Константинович. Стрела познания: Набросок естественноисторической гносеологии / Ю.П. Сенокосов (ред.). — М. : Языки русской культуры, 1996. — 303с.
101. Мамардашвили Мераб Константинович. Эстетика мышления. — М. : Московская школа политических исследований, 2000. — 414с.
102. Мамардашвілі М.К. Картезіанські роздуми. – К.: Стилос, 2000. –301 с.
103. Мангейм Джарол Б., Рич Ричард К. Политология. Методы исследования / Т.Л. Ветошкина (пер.с англ.), Н.И. Лауфер (пер.с англ.). — М. : Весь мир, 1999. — 544с.
104. Межуев В. М. Проблемы современности в контексте модернизации и глобализации. – Полития. – 2000. – № 3. – С. 21 – 32.
105. Мельникова Е.А. Образ мира. Географические представления в средневековой Европе. - М.: Янус-К, 1998. - 255 с.
106. Михайлов Т.А. Эволюция геополитических идей – М.: Весь Мир, 1999. – 184 с.
107. Могилевкин И.М. Метастратегия: проблемы пространства и времени в политике России / Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. - М., 1997. - 143 c.
108. Модусы времени: социально-философский анализ: Сб. статтей / Под ред. И.В. Кузина. – СПб.: Изд-во С.-Перетрб. ун-та, 2005. – 229 с.
109. Моисеев Н. Н. Информационное общество: возможности и реальность // Политические исследования. – 1993. – № 3. – С. 6 – 14.
110. Моисеева Л.А. История цивилизаций. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – 416 с.
111. Мосс Марсель. Общества. Обмен. Личность: Труды по социальной антропологии / РАН; Институт этнологии и антропологии им. Н.Н. Миклухо-Маклая / А.Б. Гофман (пер.). – М.: Восточная литература, 1996. – 360 с.
112. Мулунд Н. Современный структурализм. Размышления о методе и философии точных наук / Пер. с франц. под. ред. и с вступ. ст. Г.Курсанова. М.: Прогресс, 1973. – 376 с.
113. Неклесса А.И. Постсовременный мир в новой системе координат // Глобальное сообщество: новая система координат (подходы к проблеме) / РАН; Научный совет по истории мировой культуры; Национальный ин-т развития. Центр геоэкономических и социальных исследований /. – CПб. : Алетейя, 2000. — 320с.
114. Неклесса А.И. Трансмутация истории и ментальность человека // Мир психологии. – 2000. - №4. ¬– С. 46-67.
115. Неретина С. Время культуры / Неретина С., Огурцов А. - СПб., 2000. - 343 с.
116. Неретина С.С. Тропы и концепты /РАН. Ин-т философии. — М.: ИФ РАН, 1999. — 277 с.
117. Новикова Л.И., Сиземская И.Н. Российские ритмы социальной истории /РАН. Ин-т философии. – М.: ИФ РАН, 2004. – 193 с.
118. Нойштадт Р., Мэй Э. Современные размышления. О пользе истории для тех, кто принимает решения / А.А. Захаров (пер.). — М. : Ad Marginem, 1999. — 384с.
119. Носиков А. Апокалипсис ноосферы // Филос. исслед. – 1998.-№4.- С.125-163.
120. Олейников Ю.В., Оносов А.А. Ноосферный проект социоприродной эволюции /РАН. Ин-т философии. — М.: ИФ РАН, 1999. — 210 с.
121. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К.: Либідь, 1999. – 360 с.
122. Павленко Ю.В. Три підходи до розуміння світового історичного процесу // Політ. думка. – 1997. - №1. – С. 171-177.
123. Павлов Ю.М. Мировой политический процесс: современные тенденции и пути их изучения. // Вестник Московского Университета. Сер. 12. Политические науки. 2001, №5. – С. 69-77.
124. Павлов Ю.М., Смирнов А.И. Социальное пространство мира на рубеже третьего тысячелетия // Вестник Российского университета дружбы народов. – Cерия: Политология. – 1999. – № 1. – С. 82–93.
125. Панарин А. Искушение глобализмом. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2002. - 416с.
126. Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование в условиях стратегической нестабильности / РАН; Институт философии {Москва}. — М. : Эдиториал УРСС, 1999. — 271с.
127. Панарин А.С. Реванш истории: российская стратегическая инициатива в XXI веке. М., 1998. – 432 с.
128. Панарин А.С. Россия в циклах мировой истории.-М.: Изд-во МГУ, 1999.-288 с.
129. Панарин А.С. Стратегическая нестабильность в XXI веке. - М.: Алгоритм, 2003. - 558 с.
130. Панарин А.С. Стратегический прогноз в нестабильном мире. - М.: Андромеда, 2002. – 118 с.
131. Панарин А.С. Философия политики. - М.: Новая школа, 1996. – 423 с.
132. Панарин И.Н. Информационная война и мир / Панарин И.Н., Панарина Л.Г. - М.: ОЛМА-пресс, 2003. - 383 с.
133. Пантин В.И. Возможности циклически - волнового подхода к анализу политического развития // Полис (Полит. исслед.). - 2002. - N 4(69). - С.19-26.
134. Пантин В.И., Лапки В.В. Волны исторической модернизации в России. – Полис, 1998, №2, с. 52-63.
135. Пар