ПОЛІТИЧНИЙ ПОРЯДОК ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ : ПОЛИТИЧЕСКИЙ ПОРЯДОК КАК ФОРМА ОРГАНИЗАЦИИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЖИЗНИ: теоретико-методологические аспекты

Краткое описание

Дніпропетровський національний університет

На правах рукопису

Семенчонок Тетяна Володимирівна

УДК 321

ПОЛІТИЧНИЙ ПОРЯДОК ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник –
Шепєлєв Максиміліан Альбертович,
кандидат філософських наук, доцент

Дніпропетровськ – 2006

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………. 3
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади визначення політичного порядку …. 9
1.1. Філософські підвалини та загальна методика визначення
поняття порядку …………………………………………………………………….... 9
1.2. Еволюція парадигм розуміння феномену політичного порядку …………….. 31
Розділ 2. Політична ієрархія як конституюча підвалина
політичного порядку ………………………………………………………………… 67
2.1. Природа та походження політичної ієрархії …………………………………...67
2.2. Конструювання політичної ієрархії …………………………………………… 84
Розділ 3. Історичні типи політичного порядку …………………………………….108 3.1. Сакральний політичний порядок ………………………………………………. 110
3.2. Псевдосакральний («примусовий») політичний порядок …………………. .. 123
3.3. Спонтанний політичний порядок ………………………………………………. 159
Висновки …………………………………………………………………………….. 189 Список використаних джерел ………………………………………………………... 194

ВСТУП

Актуальність теми
Політика традиційно виконувала і виконує найважливіші суспільні функції, забезпечуючи розв’язання суперечностей і владний розподіл благ, визначаючи колективні цілі й здійснюючи соціальну інтеграцію. Саме політика більш за інші чинники визначала і визначатиме долі народів і культур, незважаючи на існуючу недовіру до неї та неприйняття конкретних політиків. Відмовитися від політичного мислення і поведінки ми можемо менше, ніж коли-небудь. В цьому сенсі безумовно вірними залишаються слова Наполеона: "Політика - наша доля".
Останніми десятиліттями відбувається докорінна трансформація змісту політики, принципово змінюються основні політичні феномени – влада, держава, суверенітет, громадянське суспільство, нація, громадянськість, легітимність тощо. Стирається межа між внутрішньою та зовнішньою політикою, відбувавється дифузія влади, держава втрачає монополію на легітимне застосування сили та перестає бути єдиним об’єктом політичної лояльності громадян, поняття державного суверенітету стає умовним, а кордони – прозорими, єдність держави-нації ставиться під сумнів, спостерігаються процеси глобалізації політики і владних відносин.
Політика здійснюється нині з урахуванням загального положення в світі в цілому, чого не було ніколи раніше в історії. По тій простій причині, що все опинилося взаємопов'язаним. Жодна держава не може залишатися байдужою до того, що відбувається в іншій країні, будь то на Близькому Сході, в Росії, Китаї, Японії або Венесуелі. К. Вайцзеккер справедливо говорить в зв'язку з цим, що наше століття - це "століття усесвітньої внутрішньої політики" [1, с.89]. Але якщо політика стосується всього світу, тоді, природно, міжнародна політика повинна знаходитися в чиїйсь компетенції. Образ всесвітньої держави вже існує в проектах багатьох політиків та інтелектуалів. Така всесвітня держава повинна була б нібито володіти і монополією на застосування сили, як це було до сих пір з національними державами в межах їх територій.
Проте якби міжнародний розвиток дійсно пішов в цьому напрямі, це означало б насправді кінець політики як такої. Тоді взагалі не було б більше політики, а залишалася б замість неї, як мовляв К. Шмітт, одна тільки поліція. Зовсім недавно експерти знову висловлювалися за таку організацію ООН, щоб та – на кшталт усесвітнього уряду - могла забезпечити дотримання прав людини в будь-якій точці земної кулі. І тоді ООН повинна була б стати верховним суб'єктом політики, останньою інстанцією ухвалення політичних рішень.
Втім, незважаючи на те, яким саме шляхом будуть розвиватись процеси глобалізації політики, очевидні загальні її тенденції дозволяють науковцям вживати поняття «світовий порядок». Говорять про світовий політичний, економічний, правовий, інформаційний порядок.
Всі ці процеси свідчать про те, що Політичне вийшло за рамки системи, діючої у просторі національної держави. Категорія «політичної системи» виявилась досить обмеженою для того, щоб охопити собою всі чинники та відносини політичного життя. Виникає потреба у більш ширшій категорії, яка охопила б як системні, так і позасистемні процеси у сфері політики.
Саме тому на порядок денний політичної науки постає питання розробки проблематики політичного порядку. Головною проблемою тут є саме розробка самої категорії «політичний порядок», оскільки дотепер цей термін використовується у найрізноманітніших значеннях. Потрібно осмислити наукову традицію розуміння політичного порядку, здійснити реконструкцію його змісту та окреслити можливі способи його втілення у політичній дійсності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему даного дисертаційного дослідження затверджено Вченою Радою Дніпропетровського національного університету. Дисертаційне дослідження пов’язане з розробкою наукової теми “Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних та політичних трансформацій”, що її здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є визначення категорії політичного порядку як теоретико-методологічного інструменту дослідження форми організації політичного життя.
Це зумовлює постановку наступних завдань роботи:
- розкрити філософські підвалини визначення поняття політичного порядку;
- проаналізувати основні тенденції еволюції парадигм розуміння змісту політичного порядку;
- розкрити сутність категорії «політичний порядок» як відображення ієрархії владних відносин;
- показати конструктивістську природу сучасної політичної ієрархії;
- здійснити типологізацію політичного порядку на основі розкриття його історичної еволюції.
Об’єктом дослідження є теоретико-методологічні засади дослідження політичного життя.
Предметом дослідження є категорія «політичний порядок» як теоретико-методологічний засіб дослідження форми організації політичного життя
Методи дослідження. Для реалізації поставлених мети і завдань застосована комплексна методика, основана на поєднанні загальнонаукових методів (аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, змістовно-описовий метод, метод типологізації) з герменевтичним, номативно-онтологічним («розуміючим») та емпірично-аналітичним («пояснюючим») підходами, порівняльно-історичним методом.
Наукова новизна отриманих результатів дисертаційного дослідження полягає насамперед у тому, що в представленій роботі вперше розроблена концепція політичного порядку як форми організації політичного життя. Вона конкретизується у наступних положеннях:
- встановлено, що категорія «політичний порядок» розкриває нормативно-регулятивні засади політики як людської життєдіяльності та є формою організації політичного життя, побудованою на ієрархічних зв’язках політичних акторів, що формують владні відносини субординації та координації, за наявності універсальних регулятивних норм та спільного простору політичних цінностей, в якому ці норми діють;
- показано, що класичний і некласичний ідеали раціональності утворюють моделі «стабілізаційної» та «динамічної» свідомості, що задають основні параметри концептуалізації поняття політичного порядку;
- показано, що в процесі еволюції парадигм розуміння феномену політичного порядку визначились нормативно-онтологічний, структурно-функціональний, .організаційний та інформаційний підходи;
- доведено, що політична ієрархія є категорією, що розкриває сутність політичного порядку, зміст якої становить організація владних відносин на основі градації статусів політичних суб’єктів за ступенем значущості та впливовості, та створення між цими суб’єктами відносин субординації та координації;
- обгрунтовано, що політична ієрархія в сучасному політичному порядку є продуктом конструювання з боку держави, інших соціальних інститутів, та індивідів. Виділяється конструювання політичної ієрархії в умовах моноцентричного і поліцентричного політичних просторів, де, в першому випадку, пануюча група використовує державу для конструювання політичної ієрархії в конфігурації, найбільш сприятливій для реалізації її інтересів, а в другому, діє механізм інтеріоризації проекту ієрархії в результаті дії пропаганди та агітації або механізм насильницького конструювання ієрархії, який примушує людей грати певні політичні ролі;
- запропоновано розглядати еволюцію політичного порядку в світовій історії у залежності від ціннісно-нормативної основи, на якій вони грунтуються і яка забезпечує суспільну довіру, легітимацію цього порядку. На цій підставі виділяється три історичні типи політичного порядку – сакральний, псевдосакральний («примусовий») та спонтанний;
- доведено, що анархія не є протилежністю політичному порядку, а означає особливу (ідеальну) форму спонтанної організації політичного життя (спонтанного порядку) на началах вільної самодіяльності індивидів, що обєднуються у вільні федеративні асоціації.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження визначається перш за все його актуальністю, новизною та сукупністю положень, що виносяться на захист. Насамперед воно полягає у концептуалізації уявлень про політичний порядок, що дозволило використовувати категорію «політичний порядок» у дослідженні теоретичних і прикладних проблем функціонування і розвитку політичної сфери суспільства. Дослідження політичного життя шляхом аналізу політичних порядків відкриває нові можливості для пізнання тих аспектів політичного світу, що не охоплюються у рамках політико-системної, політико-інституційної та інших методологій. Запропонована типологізація політичного порядку дозволяє краще усвідомити закономірності функціонування та еволюції політичного порядку в традиційному та сучасному суспільствах. Матеріали дисертаційного дослідження, зроблені в ньому висновки можуть бути використані для подальших досліджень політичного життя, процесів організації та самоорганізації у сфері політики, окремих аспектів політичного порядку, зокрема, його структурних складових, функцій, типів. Вони можуть використовуватись у навчальному процесі для забезпечення викладання таких навчальних дисциплін, як «Загальна теорія політики», «Філософія політики», «Історія політичної науки», «Кратологія».
Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення всього комплексу завдань даної дисертації здійснені самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 6 наукових публікацій.
Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисертаційного дослідження були апробовані автором в одноосібних доповідях на Четвертій і П’ятій Міжнародних наукових конференціях «ХХІ століття. Альтернативні моделі розвитку суспільства» (м. Київ, травень 2005 р. та травень 2006 р.), на міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-економічні та політичні умови розвитку громадянського суспільства в сучасній Росії” (Іжевськ, квітень 2005р.), а також на теоретичних семінарах при Прикарпатському національному університеті в рамках роботи Студії Академії Європи (Івано-Франківськ, 26-30 червня 2006 р.).
Публікації. За темою дисертації автором одноосібно опубліковано 6 наукових публікацій загальним обсягом 2,2 авт. арк., серед яких - 3 наукові статті у наукових фахових виданнях України загальним обсягом 1,5 авт. арк.
Структура дисертації відповідає поставленій меті і завданням дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Дисертацією є рукопис загальним обсягом 205 сторінок, з них 12 сторінка - список використаних джерел (179 найменування). Обсяг текстової частини дисертації складає 180 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проблема політичного порядку актуалізується вичерпанням можливостей традиційного методологічного інструментарію здійснювати евристичне наукове пояснення глибинних трансформацій політичного світу, що відбуваються останніми десятиліттями. Звернення до цієї проблематики дозволяє здійснити інтеграцію у систему політичного знання численних спроб філософської та соціологічної рефлексії феномену порядку, від позитивізму до інформаційного підходу. Мислення категоріями порядків показало високу наукову продуктивність у науці про міжнародні відносини, а процеси глобалізації, стираючи межі між національним та міжнародним рівнями суспільного життя, створюють передумови для поширення цієї методології на дослідження внутрішньополітичних процесів у конкретних суспільствах.
Суспільство як система соціальної дії є складноорганізоване і багаторівневе ціле, таке, що характеризується визначеніше організацією структури і відповідно взаємодією своїх елементів. Елементами суспільства як соціальної системи є, по-перше, індивіди як суб'єкти взаємодії; по-друге, - самі соціальні взаємодії. Елементи є включеними в структуру системи. Від форми порядку цієї структури залежить прояв властивостей системи.
У рамках системної парадигми ознакою певного порядку є зв’язок між будь-якими елементами, а точніше – наявність кореляції, або взаємної співвіднесеності всіх елементів один з одним, коли істотна зміна одного елемента неминуче тягне за собою зміну інших. Але порядок не є за своєю сутністю системою, сама система є одним з виразників порядку – на гносеологічному рівні. Зв’язки визначають та реалізують себе в усвідомлених, відрефлексованих моделях взаємовідносин: зрозумілих, стійких, зворотніх.
За рамками системної парадигми порядк розуміється як організована певним чином інформація. На гноселогічному рівні це визначення є більш фундаментальним порівняно з системним баченням. Але останнє є все ж більш адекватним у методологічному визначенні. На базі синтезу системної та інформаційної парадигм створюються підвалини для більш ширших та евристичних визначень порядку, завдяки яким можна здійснювати їх типологізацію та формулювати критерії їх ефективності.
Порядок – це 1) форма взаємозв’язку елементів у структурі системи, а також 2) виключно динамічний феномен, що проявляється у співвідношення жорстких та імовірнісних зв’язків. Політичний порядок постає як форма організації політичного життя, побудована на ієрархічних зв’язках політичних акторів, що формують владні відносини субординації та координації за наявності універсальних регулятивних норм та спільного простору політичних цінностей, в якому ці норми діють
Типологія порядків зумовлена іх якістю змінюватися чи бути зміненими. Зміна порядку – це зміна перш за все співвідношення жорстких та імовірнісних зв’зків, що в свою чергу грунтується на зміні об'єму інформації у просторі існування об’єкту. Бо кількість інформації, а точніше якісний рівень її сприйняття є підгрунттям життя порядку. Порядок визначаємо тоді, коли наявна цілісність, інша справа - як ми її відобразимо, - у вигляді системи чи іншим чином. Показниковою мірою впорядкованності елементів системи виступають формалізовані та неформалізовані правила, норми.
Поняття порядок слід розглядати в двох площинах:
1) порядок досягнутого стану системи - реальний порядок;
2) порядок в системі - мета розвитку системи, або ідеальний порядок.
Реальний порядок - це сукупність прояву конкретних форм соціальних зв'язків у всіх сферах соціального життя. Тобто, слід розрізняти форми порядків в теоретичному плані, коли ідеальний порядок – це ефективна форма соціальних зв'язків, та в прикладному, коли ідеальний порядок можна розглядати як потребу в ефективній організації цих соціальних зв'язків.
Реальний порядок конкретного суспільства є система соціальних взаємодій, які виявляються в соціальному житті та які вже склалися (інституалізовані). Тоді можна виділити критерії соціальної ефективності реального порядку, основним з яких буде те, наскільки повно цей порядок задовольняє потребі суспільства в стійкості системи та суспільному розвитку. Але повне задоволення потреб є власне метою розвитку системи. Тому необхідно розглядати ефективність конкретних порядків для досягнення цієї мети.
Слід розрізняти і види громадських порядків, які відображають порядки в підсистемах суспільства, і які теж, у свою чергу, можуть виявлятися в різних формах. У вітчизняній науці питання розділення суспільства на сфери і підсистеми, а також їх кількості є досить спірним. Проте, на наш погляд, як інструмент аналізу особливо такої складної системи як суспільство, застосування цього допущення виправдане. Слід виділяти підсистеми суспільства і, відповідно, види порядків в них, які розрізняються виконуваними функціями в суспільстві, а тому і специфікою умов, що впливають на соціальну поведінку. У соціальній системі можуть бути умовно розрізнені наступні види підсистем, умовою прояву яких будуть відповідні порядки: політична, соціально-економічна, правова, соціокультурна, соціоекологічна, інформаційна та соціальна (у вузькому і широкому сенсі слова). Пріоритет тієї або іншої підсистеми вельми умовний і може бути обумовлений як дослідницькими завданнями, так і власне методологічним підходом.
Порядок організації політичного життя суспільства впливає на:
- способи і характер політичних взаємодій, оскільки виступає як легітимна норма, що регламентує форму цих взаємодій;
- характер інформаційного обміну політичної системи і її елементів із зовнішнім середовищем;
- типи суб'єктів політичних взаємодій, визначаючи їх легальні форми на соціетальному, соціально-груповому і індивідуально-особовому рівнях;
- якість суб'єкта політичної дії, визначаючи особову систему мотивацій і рівень індивідуальної політичної конформності.
В ідеальному порядку організації політичної системи втілений абсолютний принцип легітимності. Відповідно, ідеальний порядок можна розглядати як абсолютний критерій політичної ефективності.
Ефективність конкретної політичної системи може бути піддана ідентифікації її реального порядку. При цьому критерієм цієї ефективності виступає ступінь відповідності реального порядку ідеальному за комплексом соціальних показників, що підрозділяються за основними підсистемами суспільства. Таким чином, ефективність політичної системи можна розглядати як якість досягнутого рівня політичних взаємодій, що забезпечують рівновагу та стабільний розвиток системи.
Основною категорією, за допомогою якої розкривається зміст феномену політичного порядку, є політична ієрархія, що охоплює не лише ієрархію влади, але й ієрархію регулюючих норм і цінностей. Виходячи з того що основою будь-якого політичного порядку є певні інститути і норми та довіра до них, що порядок передбачає знання встановлених правил та їх обов’язкове дотримання, можна здійснювати аналіз конкретно-історичних політичних порядків на основі їх типологізації за ознакою фундаментальних нормативно-ціннісних регуляторів, що забезпечують їх існування. Такими регуляторами є релігія, державне псевдосакральне примушення та вільна самоорганізація суверенних правових особистостей.
Саме псевдосакральний, «примусовий» порядок охоплює найтриваліший період історії цивілізації. У процесі його розвитку можна виділити наступні етапи, що виражають закономірність розширення меж політичного порядку: античний поліс, національну державу, світове суспільство. Поступово в його надрах формуються паростки нової форми організації політичного життя – спонтанного порядку, які проявляються у функціонуванні громадянського суспільства з його мережно-асоціативними зв’язками.
Осмислення теоретико-методологічних проблем дослідження політичного порядку дозволяє сформулювати певні практичні рекомендації. По-перше, на порядку денному сучасної української політики стоїть завдання функціональної оптимізації ієрархічних зв’язків у системі державної влади, що насамперед стосується питань координації зв’язків між різними гілками політичної ієрархії одного рівня, а також субординації різних рівнів ієрархії.
По-друге, необхідним є звернення до концепції спонтанного порядку в контексті пошуку шляхів оптимізації політичної системи України, оскільки розвиток засад вільної політичної самоорганізації є важливим чинником утвердження незворотності демократичних перетворень в нашій державі.
По-третє, важливо враховувати тенденції розвитку світового порядку та національні політичні процеси, що розгортаються в сучасному світі, в контексті забезпечення системної інтеграції внутрішньої та зовнішньої політики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рормозер Г. Кризис либерализма. – М.: Ин-т филос. РАН, 1996. – 298 c.
2. Гроций Г. О праве войны и мира / Пер. с лат. – М.: Ладомир, 1994. – 868с.
3. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть госудаоства церковного и гражданского. Соч. в 2-х томах / Пер. с лат. и англ. – Т.2. - М.: Мысль, 1991. – 731 с.
4. Локк Д. Два трактата о правлении. Соч. в 3-х томах / Пер. с англ., – Т.3. – М.:Мысль, 1985. – 668с.
5. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Антология мировой философии в 4-х томах.- Т. 2. – М.: Мысль. –1972. – 612с.
6. Конт О. Курс позитивной философии //Антология мировой философии в 4-х томах. - Т.3. - М., 1971. – 460с.
7. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские. – Минск: Современный литератор, 1998.- 1408с.
8. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. – М.: Канон, 1996. – 432с.
9. Дюги Л. Конституционное право, индивидуальное право и образование государства. – М.: без изд., 1909. - 314с.
10. Bourgeois L. Solidarite, Paris, 1897. – 560с.
11. Кропоткин П.А. Анархия, ее философия, ее идеал: Сочинения. М.: ЗАО изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999. – 864с.
12. Михайловский Н.К. Последние сочинения. В 2-х томах. - Т.1 – Спб.: Тип. Н.Н.Клобукова, 1905.- 286с.
13. Карсавин Л.П. Основы политики // Мир России-Евразии. Антология. – М.: Высшая школа, 1995. – С.110-154.
14. Алексеев Н.Н. Русский народ и государство. – М.: Аграф, 1998. – 640с.
15. Трубецкой Н.С. Мы и другие // Мир России-Евразии. Антология. – М.: Высшая школа, 1995. – С.420-487.
16. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура // Социологические исследования. – М., 1992. - №2. – С. 118-124.
17. Парсонс Т. О социальных системах. – М.: Академический проект, 2002. – 832с.
18. Веблен Т. Теория праздного класса. – М.: Прогресс, 1985. – 213с.
19. Гелбрейт Д. Новое индустриальное общество. – М.: Прогресс,1969. – 480с.
20. Бьюкнен Д., Таллок Г. Расчет согласия. Логические основания конституционной демократии // Бьюкенен Д. Сочинения / Пер. с англ. – М.: «Таурус альфа». – 1997. – С. 31-206.
21. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Т.8. – М.: Наука, 1980. – С.110 - 212.
22. Зиммель Г. Проблемы социологии / Ибранное. В 2-х томах. – Т.2. – М.: Юрист, 1996. – С.301-465
23. Гумплович Л. Общее учение о государстве / Пер. с нем. - Спб.,1910. – 516с.
24.Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социологические исследования. – М.,1994. - №5. – С.142-146.
25. Миллс Ч.Р. Высокая теория / Американская социологическая мысль: Тексты. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С.147-167.
26. Козер Л. Функции социального конфликта. М.: Идея-Пресс, ДИК, 2000. -208с.
27. Park R.E. Hte Social Function of War // American Journal of Sociology, 1941, XLVI, pp. 551-570
28. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М.: Текст, 1993. – 303 с.
29. Здесенко А.П. Конфлікти та стабільність в політиці // Вісник Дніпропетровського ун-ту. Сер. Філософія. Соціологія. Політологія. – 2004, №9. – Вип. 11. – С.224-230.
30. Демидов А.И. Порядок как политическая ценность // Полис. – 1992. - №3. – С.145-148.
31. Демидов А.И. Категория “политическая жизнь” как инструмент человеческого измерения политики // Полис. – 2002. - №3. – с.156-162
32. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986.- 268с.
33. Політична філософія: Підручник / Є.М. Суліма, М.А. Шепєлєв, В.В. Кривошеїн, В.Ю. Полянська. – К.: Знання, 2006. – 799 с.
34. Ильин В.В. Философия: учебник. В 2 т. - Т. 2 / В.В. Ильин. – Ростов н/Д: “Феникс”, 2006. – 784с.
35. Панарин А.С. Политология. – М.: Кн. дом «Университет» , 2000. – 320с.
36. Weber M. Wirtschaft und Geselschaft. H.1., 1956. – 550с.
37. Мамардашвили М. Классический і неклассический идеалы рациональности. – М.: Изд-во «Логос», 2004. – 240с.
38. Хайек Ф. Контрреволюция науки. Этюды о злоупотреблении разумом. – М.: ОГИ, 2003. – 288с.
39. Баландье Ж. Политическая антропология. – М.: Научн. мир, 2001. – 204 с.
40. Аристотель. Политика /Соч. у 4-х томах. - Т. 4. - М.: Наука, 1984. С. 531.
41. Аквинский Фома. Сумма теологии // Антология мировой философии в 4-х томах. - Т.3. - М.: Мысль, 1971. – 460с.
42. Ставченко С.В. Концепция естественного состояния в интерпретации Т. Гоббса // Вісник Дніпропетровського ун-ту. Сер. Філософія. Соціологія. Політологія. – 2004. – Вип. 13. – С.57-66.
43. Кирк Р. Бёрк и политика, основанная на праве давности // Полис. - №5. –2003. - С. 110-118.
44. Freund L. Freiheit und Unfreiheit im Atomzeitalter. Gutersloh, 1963. – 421с.
45. Габитова Р.М. Свобода. Авторитет. Порядок. (Политическая философия современного неоконсерватизма) // Габитова Р.М. От абсолюта свободы к романтике равенства (Из истории политической философии). – М.: Высш. шк., 1994. – С.169-184.
46. Kaltenbrunner G.-K.(Hg). Die Herausforderung der Konservativen. Absage an Illusionen. Munchen, 1974. – 114с.
47. Конт О. Система позитивной политики / Западно-европейская социология XIX в.: тексты / Под. ред. В.И. Добренькова. – М.: Изд-во Международного университета Бизнеса и Управления, 1996. - С. 180-243
48. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 880с
49. Тихомиров Л.А. Монархическая государственность. – М.: Айрис Пресс, 2006. – 624 с.
50. Юм Д. Сочинения: в 2 т. - Т. 1. - М.: Мысль, 1966. – 612с.
51. Алексеев Н.Н. Основы философии права. – Спб.: Изд-во «Лань», 1999. – 256 с
52. Американская социологическая мысль. Тексты. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 496с.
53. Парсонс Т. Система координат действия и общая теория систем действия: культура, личность и место социальных систем // Парсонс Т. О социальных системах. – М.: Академический проект, 2002. – с.75-96.
54. Миллс Ч. Высокая теория // Американская социологическая мысль. Тексты. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С.159 – 165.
55. Токвиль А. Демократия в Америке / Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1992. – 554с.
56. Бурдье П. Социология политики / Пер. с фр. – М., 1993. –336с.
57. Богданов А.А. Тектология: (Всеобщая организационная наука) в 2-х кн. – М.: Экономика, 1989. – 304+351с.
58. Щербина В.В. Социология организаций: структура, функции, направления // Социология труда. – М.: Изд-воМГУ, 1993. – С.214-217.
59. Тростников В.Н. Человек и информация. – М.: Наука, 1970. – 187с.
60. Урсул А.Д. Информация: Методологические аспекты. – М.: Наука, 1971. – 295с.
61. Малышко И.И. Синергетический подход в изучении социальных систем // Полигнозис. – 2002. - №3.- С.23 -32
62. Назаретян А.П. Системное представление информационных процессов и интеграция наук // Философско-методологические основания системных исследований. М.: Наука, 1983. – с.130-155.
63. Седов Е.А. Эволюция и информация. – М.: Наука, 1976. – с.65-78
64. Рузавин Г.И. Самоорганизация и организация в развитии общества // Вопросы философии. – 1995. - №8. – С. 63-72.
65. Яркова Е.Н. Утилитаризм как стимул самоорганизации культуры и общества // Общественные науки и современность. – 2002. - №2.- с. 88-101.
66. Бевзенко Л. Соціальні зміни у дзеркалі самоорганізаційного моделювання // Вісн. НАН України. – 2002. - №9. – с.22-28.
67. Седов Е. Информационно-энтропийные свойства социальных систем // ОНС. – 1993. -№5. – с.92 – 100.
68. Седов Е. Философско-методологический анализ информационно-энтропийных свойств процессов развития. Автореферат. – М., 1989. –25 с.
69. Назаретян А.П. Историческая эволюция морали: прогресс или регресс// Вопросы философии. – 1992. - №3. – с.82 – 94
70. Маликова Ю.О. Проблема соотношения политики и морали в философии Ханны Арендт // Полис. – 2003. - № 5– С. 98-110.
71. Кривошеїн В.В. Політичне як центральна категорія політичної науки // Вісник Дніпропетровського ун-ту. Сер. Філософія. Соціологія. Політологія. – 2001. – Вип. 7. – С.192-198.
72. Bull H. The Anarchical Society. A Study of Order in World Politics N.Y., 1977. – 112с.
73. Цыганков П.А. Международный порядок: между прошлым и будущим // Социально-полит. науки. - 1991. - №12. – С. 22–33
74. Дюмон Л. Homo Hierarchicus: опыт описания системы каст. – СПб.: ИД «Евразия», 2001. – 480 с.
75. Алексеев Н.Н. Русский народ и государство. – М.: Аграф, 1998. – 640 с.
76. Религия и нравственность в секулярном мире. Матер. Междунар. науч. конф. 28-30 ноября 2001 г., Санкт-Петербург. - Спб..Санкт-Петербургское философское общество, 2001. - С.73-77.
77. Parsons T. Elements pour une sociologic de l’Action. – P.: Plon, 1955. – 550с.
78. Букчин М. Реконструкция общества: на пути к зеленому будущему. – Н. Новгород: "Третий Путь", 1996.- 190 с.
79. Агафонов Ю.А. Становление нового социального порядка в России: институциональные и нормативно-правовые аспекты: Автореф. дис. д. соц. наук. – Ростов н/Д., 2000. – 69с.
80. Сартр Ж.-П. Проблемы метода. - М.: Прогрес, 1994. – 145с.
81. Бурдье П. Начала. - М.: Социо-Логос, 1993.- 512с.
82. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: Медиум, 1995. – 321 с.
83. Сапронов П.А. Власть как метафизическая и историческая реальность. – СПб.: Церковь и культура, 2001. – 816 с.
84. Коржихина Т.П. История государственных учреждений СССР. – М.: Высшая школа, 1986. – 399 с.
85. Баталов Э.Я. "Новый мировой порядок": к методологии анализа // Полис. - 2003. - №.5. - С. 25-37.
86. Дугин А.Г. Трансформация политических институтов и структур в процессе модернизации традиционных обществ: Автореф. дис. д. полит. н. - Ростов-на-Лону, 2004. – 20с.
87. Курганов Ф. Отношения между церковной и гражданской властью в Византийской империи. – Казань: без изд., 1880. – 213с.
88. Генон Р. Кризис современного мира.Очерки о традиции и метафизике. / Пер. с фр. – Спб.: “Азбука”. - 2000. – 320с.
89. Эвола Ю. Языческий империализм. – М.: Арктогея, 1996. – 167с.
90. Элиаде М. Священное и мирское. / Пер. с фр. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 144с.
91.Grunebaum G.E. Medieval Islam: A Study in Cultural Orientation. – Chicago, 1956. –214с.
92. Лики Востока / Под. общ. ред. В.Ф. Халипова. – Спб.: ИД «Нева», 2000. – 192 с.
93. Рида М. Р. Халифат и великий имаматю. – Каир: без изд. – 2000. – 165с.
94. Смирнов А.В. О понятии «свобода» в арабо-мусульманской культуре Историко-философский ежегодник-2003. - М.: Наука, 2004. – 399 с.
95. Матц У. Идеология как детерминанта политики в эпоху модерна // Полис. – 1992. - №1-2. – С.130-142.
96. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. — М.: Новости. – 1992. – 304с.
97. Рормозер Г., Френкин А.А. Новый консерватизм: вызов для России. – М.: Ин-т философии РАН, 1996. – 237 с.
98. Данилов А. К новой парадигме управления мировыми процессами // Пробл. теории и практики управления. - 2001. - №.1. - С. 41-46
99. Вебер А. Быть или не быть... Глобальное управление как мировая проблема. // МЭ и МО. - 1993. - № 4. – С. 16–29.
100. Камінський Є. Протодемократичні концепції світового правління і перспектива України у ХХІ столітті // Політ. думка. – 2001. - №3. – С. 102-108.
101. Толстоухов А. Глобальна криза цивілізації як криза управління індустріальним суспільством // Вісник КНУ. Сер. Філософія. Політологія. - 2002. -№.38-41. - С. 61-67.
102. Медоуз Д.Х. За пределами роста: Предотвратить глобальную катастрофу, обеспечить устойчивое будущее: Учеб. пособие: Пер. с англ. - М.: Пангея, 1994. - 303 c.
103. Печчеи А. Человеческие качества / Общ. ред. и вступ. ст. Д.М. Гвишиани. – 2-е изд. - М.: Прогресс, 1985. – 312 с.
104. Friedrich C. Panhumanism: World unity in Divercity // The Humanist. - N.Y., 1946. - Vol. 6. - №1. – P. 7–21.
105. Ласло Э. Пути, ведущие в грядущее тысячелетие. Проблемы и перспективы // Вопр. истории, естествознания и техники. - 1997. - №4. - С. 80-105.
106. Кримський С. Наука як феномен цивілізації // Вісник НАН України. -2003. - №.3. - С. 7-20.
107. Мирский Э.М. Научная политика XXІ века: тенденции, ориентиры и механизмы: (Формирование мировой науки) // Науковедение. - 2003. - №.1(17). - С. 8-33.
108. Білорус О. Загрози, виклики та імперативи глобалізації світового розвитку // Наука та наукознавство. – 2001. - №3. – С.24 –31.
109. Скаленко О.К. Три основи суспільного розвитку // Винахідник України. – 1997. - №1. – С. 48 –46.
110. Павленко Ю.В. Наука в контексты світового процесу // Наука та наукознавство. - 2002.- №.4. - С. 23-32.
111. Наумкіна С.М. Соціально-політичні аспекти ефективності управлінської діяльності. Автореф. дис. ... д. політ. н.: 23.00.02 / ІПЕНД НАН України. – К., 1996. – 42 с.
112. Пугачев В.П. Технологии скрытого управления в современной российской политике // Вестник Моск. ун-та. Сер.12 Политические науки. -2003. -№.3. - С. 66-102.
113. Иванов В.Н. Разработка и внедрение социальных технологий в государственном секторе управления. – М: Славянский диалог, 1992. – 312 с.
114. Дятченко Л.Я. Социальные технологии в управлении общественными процессами. – Белгород: Центр социальных технологий, 1993. – 343 с.
115. Марков М. Технология и эффективность социального управления. – М.: Прогресс, 1982. – 267 с.
116. Патрушев В.И. Введение в теорию социальных технологий. – М.: Изд-во ИКАР, 1998. – 200 с.
117. Крючков Ю.А. Теория и методы социального проектирования. – М.: МГП «Информрекламиздат», 1992. – 186 с.
118. Дискин И.Е. Социальный капитал в глобальной экономике // ОНС. - 2003. - №.5. - С. 150-159.
119. Сараев В. Метатехнология управления // Экономические стратегии. -2002. - №.4. - С. 28-35.
120. Кривошеїн В.В. Системологія політичного світосприйняття. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. – 146 с.
121. Miller L.H. Global Order. Values and Power in International Politics. – Oxf.: Blackwell, 1994. – 463 p.
122. Богатуров А.Д. Великие державы на Тихом океане. История и теория международных отношений в Восточной Азии после Второй мировой войны (1945-1995). – М.: Конверт-МОНФ, 1997. – 352 с.
123. Соловьев Э.Г. Новый мировой порядок: толерантный мир или апофеоз конфронтационности // Вестн. Моск. ун-та. Сер.18. Социология и политология. - 2002. - №.3. - С. 3-25.
124. Шергiн С. Свiтовий порядок: концепцiї i реальнiсть // Полiтика i час. – 1997. – №1. – С. 14–21.
125. Mortimore M. A new international industrial order // CEPAL–Review. – 1992. - №48. – Р. 39-49.
126. Reiser O., Davies B. Planetary democracy. An introduction to scientific humanism and applied semantics. - N.Y.: Creative age press, 1944. – 242 p.
127. Савельев В.А. Новый свет и старый: контуры складывающегося миропорядка // США: ЭПИ. - 1997. - N 12. - С. 18-33.
128. Кулагин В.М. Рождение мирового порядка // Междунар. жизнь. – 1996. - №4. – С. 46-53.
129. Лебедева М. М. Формирование новой политической структуры мира и место в ней России // Полис. - 2000. - №6. – С. 40–50.
131. Уткин А. И. Мировой порядок XXI века. - М.: Издатель Соловьев, Алгоритм, 2001. – 480 с.
132. Алтухов В. О смене порядков в мировом общественном развитии // МЭ и МО. – 1995. - №4. – С. 5-21.
133. Кувалдин В.Б. Глобализация, национальное государство и новый миропорядок // Полития. - 2002.-№.2. - С. 37-52.
134. Лукашук И.И. Мировой порядок XXI века // Междунар. публ. и частное право. – 2002. - №1. – С. 4-10.
135. Пахомов Ю.М. Новий світовий економічний порядок в світлі геополітики // Світова економіка. Зб. наук. праць. Вип. 27. К.: ІСЕМВ НАН України, 2000. – С. 3-12.
136. Тинберген Я. Пересмотр международного порядка / Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1980. – 416 с.
137. Greider W. One World Ready or Not: The Manic Logic of Global Capitalism. – N.Y.: Simon and Schuster, 1997. – 374 р.
138. Харламенко А.В. Новый мировой беспорядок // Латинская Америка. – 1991. - №12. – С. 9-15.
139. Громыко А. О становлении нового мирового порядка // Глобализация. Конфликт или диалог цивилизаций? – М.: ИД “Новый век”, Институт микроэкономики, 2002. – C. 123-137.
140. Салмин А.М. Дезинтеграция биполярного мира и перспективы нового мирового порядка // Полис. – 1993. - №4. – С. 3-14.
141. Баттлер А. Контуры мира в первой половине XXI века и чуть далее // МЭ и МО. – 2002. - №1. – С. 71-80.
142. Гречанінов В. Після розпаду біполярної системи. Новий світовий порядок та глобалізація на початку XXІ століття // Політика і час. - 2002. - №.1. - С. 58-67.
143. Богатуров А. Плюралистическая однополярность и интересы России // Своб. мысль. – 1996. - №2. – С. 23-36.
144. Фархутдинов И.З. Международное право в условиях глобализации // Право и политика. - 2003. - №.8. - С. 141-149.
145. Осьмова М.Н. Устойчивое развитие человеческой цивилизации: новые проблемы и вызовы на рубеже ХХ-ХХІ вв. // Вестн. Моск. ун-та. Сер.6. Экономика. - 2001. - №.3. - С.58-72.
146. Cooper R. Is there a New World Order? // Prospects for Global Order. – Vol.2. - L., 1993. – Р. 3-24.
147. Шепєлєв М.А. Глобалізація управління як мегатенденція сучасного світового розвитку. – К.: Генеза, 2006. – 512 с.
148. Бус К. Вызов незнанию: Теория МО перед лицом будущего // Международные отношения: социологические подходы / Рук. авт. колл. проф. П.А. Цыганков. - М.: Гардарики, 1998. – С. 307–331
149. Бжезинский Зб. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. - М.: Междунар. отношения, 1998. – 256 с.
150.Страус А.Л. Униполярность. Концентрическая структура нового мирового порядка и позиция России // Полис. – 1997. - №2. – С.27-44.
151. Арон Р. Мир и война между нациями. – К.: МП “Юніверс”, 2000. – 688 с.
152. Хантингтон С. Столкновение цивилизацій. Пер. з англ. – М.: ТОВ “Мзд-во АСТ”, 2003. – 603 c.
153. Пирогов Г.Г. Стратегия глобализации в условиях цивилизацонного разнообразия мира // Глобализация. Конфликт или диалог цивилизаций? – М.: ИД “Новый век”, Інститут микроэкономики, 2002. – С. 224-239.
154. Пейн Т. Избранные сочинения. – М.: АН СССР, 1959. – 423с.
155. Келлер В.Б. Англо-американская школа политической экономии. Теория цены. – М.-Л.: Госиздат, 1929. – 166с.
156. Полани М. Личностное знание: на пути к посткритической философии / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985. – 344с.
157. История теоретической социологии в 4-х томах. – Т.1. – М.: Канон, 1997. – 270с.
158. Спенсер Г. Основания социологии // Западно-европейская социология XIX в.: Тексты. – М.: Издание международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. – С. 279-283.
159. Хайек Ф.А. Дорога к рабству / Пер. с англ. - М.: Новое издательство, 2005. – 264с.
160. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. – М.: Новости, 1992. – 220с.
161. Консервативное направление в современной буржуазной економической науке: неоавстрийская школа. Научно-аналитические наблюдения. — М.: Юрист, 1987, С. 28.
162. Two Kinds of Order by Michael Polanyi // The Libertarian Reader, ed. by David Boaz, 1997. – 236с.
163. Даль В.И. Толковый словарь жизни великоросса. - Т. 1. - А-3. - М., 1989. - С. 16.
164. Musam E. Befreiung der Gesellschaft vom Staat. Berlin, 1973. S. 9
165. Кистяковский Б.А. Государство правовое и социалистическое // Вопросы философии. – 1990. - № 6. - C. 155
166. Штаммлер Р. Анархизм. Теория и критика. - Спб.: без изд., 1906. – 412с.
167. Ленин В.И. КПСС. – М.: Наука. - Т.31 – 523с.
168. Штейнберг И.З. Место анархизма в левом народничестве. В кн.: сборник статей посвященніх памяти П.А. Кропоткина. П. – М.: без изд., 1922. - С. 146-147
169. Бердяев Н.А. Философия неравенства. Письмо десятое. Об анархизме. – М.:”Фолио”, 1998. – 67с.
170. Ломброзо Ц. Ч. Анархісти. Кримінально-психологічний і соціологічний нарис. – Одеса: без изд., 1907. – 130с.
171. Бакунин М.А. Полн. собр. соч. Т. I. – М.: без изд., 1907.- 890с.
172. Бакунин М.А. Избр. соч. - Т. IV. П.; - М.: Издательство І. Балашова, 1919. – 412с.
173. Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. - М.: Политиздат, 1989. – 294с.
174. Бакунин М. А. Бог и Государство. – М.: без изд., 1920. – 143 с.
175. Кропоткин П.А. Взаимная помощь как фактор эволюции. – Спб., 1907. – Т.7. – 300с.
176. Бакунин М.А. Кнуто-немецкая империя и социальная революция. - М.: без. изд., 1907. – 320с.
177. Бакунин М.А. Федерализм , социализм и антитеологизм // Утопический социализм в России: Хрестоматия. – М.: Политиздат, 1985. – С.396-401
178. Бакунин М.А. Государственность и анархия // Утопический социализм в России: Хрестоматия. – М.: Политиздат, 1985. – С.403-420
179. Бьюкенен Дж. М. Сочинения / Пер. с англ. –Т.1. – М.: ”Таурус Альфа”, 1997. – 560с.