ІНДІГЕНІЗАЦІЙНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНОМУ ДИСКУРСІ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ : ИНДИГЕНИЗАЦИЙНИЙ ПОДХОД В СОВРЕМЕННОМ дискурсе ПОЛИТИЧЕСКОЙ МОДЕРНИЗАЦИИ



  • Название:
  • ІНДІГЕНІЗАЦІЙНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНОМУ ДИСКУРСІ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ
  • Альтернативное название:
  • ИНДИГЕНИЗАЦИЙНИЙ ПОДХОД В СОВРЕМЕННОМ дискурсе ПОЛИТИЧЕСКОЙ МОДЕРНИЗАЦИИ
  • Кол-во страниц:
  • 184
  • ВУЗ:
  • Дніпропетровський національний університет
  • Год защиты:
  • 2007
  • Краткое описание:
  • Дніпропетровський національний університет



    На правах рукопису


    Перфільєва Анастасія Олександрівна

    УДК 373.167

    ІНДІГЕНІЗАЦІЙНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНОМУ ДИСКУРСІ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ


    Спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки



    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук



    Науковий керівник –
    Шепєлєв Максиміліан Альбертович,
    кандидат філософських наук, доцент



    Дніпропетровськ – 2007





    ЗМІСТ

    Вступ ................................................................................................................... 3
    Розділ І. Огляд літератури та концептуально-методологічні засади дослідження ........................................................................................................
    12
    1.1 Джерела категоріального визначення індігенізації в сучасному науковому дискурсі ...........................................................................................
    12
    1.2 Теоретичні засади формування індігенізаційного підходу в сучасному дискурсі політичної модернізації .....................................................................
    27
    1.3 Методологія та методика дослідження ...................................................... 50
    Розділ ІІ. Поняття «індігенізація» як методологічний інструмент дослідження сучасних процесів політичної модернізації ..............................
    65
    2.1 Онтологічні передумови виникнення феномену індігенізації ................ 65
    2.2 Концептуальний зміст поняття індігенізації ............................................. 85
    2.3 Світоглядно-методологічні можливості індігенізаційного підходу ...... 96
    Розділ ІІІ. Політико-праксеологічний вимір індігенізаційного підходу ...... 108
    3.1 Критерії аналізу структури індігенізації як політичної практики .......... 108
    3.2 Критерії функціонального аналізу індігенізації як політичної практики ..............................................................................................................
    135
    Висновки ............................................................................................................. 158
    Список використаних джерел ........................................................................... 168






    ВСТУП




    Актуальність дослідження. Політична модернізація є однією з головних складових розбудови модерної української політичної нації, але успішна реалізація її завдань стикається з багатьма труднощами як праксеологічного, так і методологічного характеру. На одній з таких проблем, пов’язаних з неадекватністю методологічного інструментарію наукового обґрунтування модернізаційної стратегії, наголошував Президент України у своєму Зверненні до Верховної Ради України у зв'язку з Посланням «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році», коли відзначав, що «сучасна цивілізація розвивається надзвичайно динамічно, часто зміни відбуваються швидше, ніж ми встигаємо їх осмислити. Керуватися в політичній практиці категоріями й стандартами вчорашнього дня – значить прирікати свою країну на історичний програш [1]». Нажаль, в чималій мірі саме застаріла концептуальна база стала на заваді успіху соціально-політичних перетворень в Україні.
    У більш ширшому контексті треба визнати, що серед найважливіших передумов кризових тенденцій у перебігу модернізаційних процесів у багатьох перехідних суспільствах, в тому числі українському, помітною постає методологічна криза, що наочно проявилася у неспроможності отримання адекватного пояснення цих процесів, та віднаходження успішних відповідей на ті виклики, що породжуються ними. Спробою виходу з цієї кризи стало виникнення у процесі розвитку модернізаційного дискурсу нового методологічного підходу, який змістовно пов’язаний зі специфікою якісно нового феномену, породженого практикою політичного розвитку не-західних суспільств, що отримав назву «індігенізація».
    Сьогодні сама об’єктивна реальність світового розвитку довела нездатність суто західних моделей розвитку забезпечити ефективність перетворень у не-західних системах. Недостатність врахування специфіки суспільств, що модернізуються, недостатня поінформованість про реальну соціальну ситуацію призвела до криз, які свідчать про неможливість використання готового рецепту вестернізації для регулювання соціальних, політичних, економічних процесів. Вихід із замкненого кола невдач соціально-політичного реформування сучасного українського суспільства українські дослідники вбачають у «прискіпливому вивченні як західних, так і незахідних модернізаційних моделей соціальних реформ, врахування їх негативного й позитивного досвіду [2, с. 4]».
    Питання теоретичної розробки та реалізації національних конкурентоспроможних, глобально орієнтованих стратегій розвитку постає сьогодні найбільш актуальним. Особливої специфіки та гостроти ця проблема набуває для не-західних, пострадянських суспільств, зокрема для України. На цьому наголошує і Президент України: «Сьогодні для нас як ніколи гостро стоїть питання реалізації власної місії, консолідації багатоетнічної нації України та формування реалістичної, власної стратегії розвитку [1]».
    На рівні теоретичному успіх створення і реалізації зазначеної стратегії безпосередньо залежить від вирішення проблем методології і формування сучасної парадигми розвитку, але на практичному рівні перед не-західним суспільством сьогодні постає додаткова складність, що полягає у необхідності доводити власне право на побудову власної моделі, яку дозволять реалізувати «радники» із Заходу.
    Західна цивілізація унікальна, але не універсальна модель розвитку,  доведення цього було тривалим для не-західних суспільств, воно дозволило заявити про наявність свого власного шляху змін, розвитку і переглянути ставлення до таких понять як соціальна, політична модернізація, розвиток, прогрес. Процес модернізації сучасного світу, демонструючи єдину логіку тенденцій глобальних перетворень, водночас, вже на початковій стадії виявив ознаки індивідуалізації суспільств, повсюдного поєднання цінностей постіндустріалізму з особливостями власних цивілізаційних досягнень, породжуючи в кожному конкретному випадку оригінальний, специфічний досвід суспільних трансформацій.
    У широкому плані процес модернізації характеризує глобальний процес постійного вдосконалення суспільства, переходу його на вищі рівні розвитку. Як процес оновлення у відповідності до вимог сучасності, модернізація одностайно визнана вченими. Водночас загальновизнаним є і те, що кожна історична ситуація є унікальним «збігом обставин», кожна політична система володіє ознаками, котрі мають конкретно-історичний характер, тому конкретна історична соціальна ситуація вимагає унікального розв’язання тих завдань, що постають перед певним суспільством, відповідно і певна політична система потребує окремого, детермінованого її особливостями, підходу до вирішення питань її трансформації та підвищення ефективності її функціонування.
    Сьогодні, на думку Є.Б. Рашковського, культурно-цивілізаціний образ кожного регіону формується не просто сполученням вихідних даних його розвитку і результатів зовнішніх запозичень, але й самою динамікою міжрегіональних, міжетнічних та міжкрайових комунікацій [3, с. 13]. Інтенсивність та плідність таких комунікацій постає вагомим чинником розвитку, а можливість і здатність до поєднання свого власного досвіду з досвідом інших соціо-політичних систем виявляється запорукою успіху на шляху «осучаснення». Сучасна історія демонструє нам парадоксальну ситуацію, коли Захід, що постає всесвітньою культурою-донором, більше постачає інформацію іншому світу, ніж одержує від нього. Це призводить до дисбалансу в комунікації і свідчить про нерівномірність обміну, котрий в умовах відмови від західного універсалізму створює інформаційну обмеженість і некомпетентність Заходу, який, часто не звертаючи не це уваги, продовжує наполягати на власному виключно істинному розумінні процесів розвитку і трансформації для усього світу. В той же час країни Не-заходу вже впевнились, що приречені на діалог для перегляду власної долі та створення власних моделей розвитку, політичної трансформації як результату ефективної комунікації, що на основі аналізу свого та чужого досвіду дозволить здійснити швидкі і якісні перетворення в суспільстві.
    Процеси глобалізації і універсалізації, пов’язані з ними космополітизація і певна уніфікація стилів життя, форм поведінки, моди і т. д. у масштабах суспільств, народів, країн і регіонів породжують зворотну реакцію – відродження й інтенсифікацію прихильності національним культурним цінностям і традиціям, прагнення підкреслити свою унікальність, відмінність. Більше того, чим сильніше тенденції до універсалізації і уніфікації зовнішніх сторін життя, тим люди більше схильні цінувати такі внутрішні характерологічні компоненти як традиції, релігія, мова, культура свого народу. В періоди трансформацій загострено виступають на перший план проблеми національної ідентичності народів, а також проблеми, пов’язані з їх прагненням до самовизначення самобутності. В соціокультурному контексті негативні наслідки модернізації пов’язуються найчастіше з впливом Заходу, реакція на цей виклик опосередкована місцевим культурним середовищем насамкінець проявляється у появі, так званого, індігенізаційного чинника трансформації.
    Зміна сприйняття традицій суспільства, що прагне модернізуватися, відбулася і завдяки і в наслідок процесів індігенізації. Індігенізація постає породженням протидії модернізації як вестернізації, її можна розуміти як своєрідний спосіб реакції на виклики модернізації, який полягає у формуванні специфічної модернізаційної стратегії, що ґрунтується на поєднанні ідеї розвитку з опорою на традиційні цінності, як найкращий шлях реалізації національних інтересів. Індігенізація передбачає створення певного механізму трансформації унікальних місцевих традиції в інструменти інноваційного розвитку. Це її значення стає особливо актуальним в умовах глобалізаційних процесів, які ставлять виживання і розвиток суспільства у залежність від його здатності виробити і запропонувати певні унікальні технології, володіння котрими гарантуватиме їм певну специфічну власну нішу в новому глобальному універсумі.
    За умов модернізації ефективне регулювання соціальних процесів постає чи не найважливішою проблемою, вирішення якої деякі дослідники находили навіть в необхідності встановлення авторитарного режиму функціонування політичної системи. Поява індігенізації урізноманітнила цей сценарій і спричинила певні зміни у прогнозах щодо моделей і цілей світового розвитку. Вивчення сутності, ролі і місця індігенізаційного фактору сучасного політичного процесу, визначення складових індігенізації може стати помітним надбанням сучасної модернізаційної теорії, внаслідок того, що індігенізація, супроводжуючи політичну систему модернізуючогося суспільства, дозволяє реально, ефективно подолати кризи модернізації, визначити подальші шляхи розвитку, допомогти майже на кожному етапі структурних перетворень суспільства, у всіх сферах його життєдіяльності. Визначення специфіки зазначеного явища дозволить пояснити прогрес, застій або регрес в суспільно-політичному розвитку; проаналізувати політичні рішення на можливість їх ефективної реалізації; зробити висновки щодо перспектив конкретних моделей розвитку у певній політичній системі.
    Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Дніпропетровського національного університету. Дисертаційне дослідження пов’язане з розробкою наукової теми «Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних і політичних трансформацій», що її здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету.
    Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - розкрити сутність та методологічні засади індігенізаційного підходу в сучасній теорії політичної модернізації.
    Досягнення поставленої мети передбачає вирішення відповідних дослідницьких завдань:
     розкрити теоретичні витоки формування індігенізаційного підходу в контексті розвитку сучасного дискурсу політичної модернізації;
     розкрити онтологічні передумови виникнення феномену індігенізації;
     проаналізувати концептуальний зміст поняття індігенізації та обґрунтувати доцільність його використання у якості методологічного інструменту дослідження сучасних процесів політичної модернізації;
     визначити світоглядно-методологічні можливості індігенізаційного підходу;
     обґрунтувати критерії аналізу структури індігенізації як політичної практики, що породжує специфічну модель політичної модернізації;
     обґрунтувати критерії функціонального аналізу індігенізації як політичної практики.
    Об’єкт дослідження – теоретико-методологічні засади дослідження політичної модернізації.
    Предмет дослідження – індігенізаційний підхід як методологічний інструмент сучасних досліджень політичної модернізації.
    Методи дослідження. Вибір методів дослідження безпосередньо пов'язаний з характером мети дослідження і дослідницьких завдань. Дисертаційне дослідження базується на застосуванні комплексу наукових підходів і методів, що включає загальнонаукові методи аналізу і синтезу, єдності історичного і логічного, порівняння тощо, системний підхід, синтетично-плюралістичний та синергетичний підходи. Кожний з представлених у рамках даного дослідження методів виконує свою специфічну роль, а їх поєднання забезпечує евристичність теоретичних висновків.
    Наукова новизна отриманих результатів зумовлена вибором предмету дослідження, який раніше не розглядався в українській політичній науці. Тому запропонована робота є однією з перших спроб розкриття сутності та можливостей застосування індігенізаційного підходу до аналізу сучасних процесів політичної модернізації, що передбачає осмислення гносеологічних і соціальних коренів феномену індігенізації, її природи, структурних та функціональних особливостей.
    Наукова новизна дисертації полягає в наступному:
     визначено сутність індігенізаційного підходу як прикладу методології нового, проектного типу, яка, поєднуючи гносеологічну і праксеологічну функції, на основі розкриття поліваріантності суспільного розвитку визначає напрямки трансформації дослідницької програми модернізації та створює підвалини побудови нових стратегій суспільних змін в країнах Не-заходу. Показано, що виникнення індігенізаційного підходу створює можливості для збереження гуманістичного потенціалу модерну та продукування на його основі нової моделі модернізації;
     з’ясовано, що термін «індігенізація» в межах сучасного дискурсу політичної модернізації означає у широкому сенсі процес набуття модерними політичними інститутами і нормами властивостей, притаманних місцевому (туземному, автохтонному) соціальному контексту, що дозволяє простежити його етимологічну спорідненість з термінами «отуземливання», «коренізація», «почвенність»;
     уточнено визначення поняття «індігенізація» як елемента терміносистеми політичної науки, під яким розуміється соціально-політична практика, підкріплена відповідним теоретичним підґрунтям, спрямованим на перетворення традицій в рушійну силу інноваційного розвитку суспільства на противагу вестернізації. Показано, що індігенізація являє собою спробу «зняття» суперечності між традиціоналізмом і модернізацією, залучення місцевих традицій до створення нового модернізаційного проекту;
     визначено в якості критеріїв аналізу структури індігенізаційного процесу як політичної практики, що породжує специфічну модель політичної модернізації, його джерела, детермінанти, каталізатор й агентів;
     доведено, що джерелом індігенізації постає конфлікт між очікуваннями та наслідками реалізації модернізаційного проекту, що за умов безупинності запущених механізмів запозичення породжує відчуття небезпеки для збереження власної ідентичності не-західного суспільства;
     встановлено, що детермінантою індігенізаційних тенденцій є автохтонна соціокультурна традиція, яка за умов вестернізаційних викликів робить сильний традиціоналізм джерелом сильних інноваційних тенденцій;
     показано, що в якості каталізатора індігенізаційного процесу постає релігійний ренесанс, за умов якого метою політизації релігії стає не повернення у минуле і не консервація архаїчних елементів сьогодення, а прагнення провести вдалу модернізацію суспільства на основі мобілізаційної моделі суверенного розвитку при збереженні національної незалежності та культурної самобутності;
     встановлено, що загальна структура процесу індігенізації обумовлює дві схеми його виникнення: «зверху» і «знизу». Агентами індігенізації в обох випадках виступають еліти. За умов наростання розриву між вестернізованою елітою та більшістю суспільства під час системної трансформації індігенізаційні рухи ініціюються «знизу», тоді як за умов «індігенізації другого покоління» головним суб’єктом, тобто агентом соціальних перетворень на початковому етапі постають представники елітних груп, які відмовились від західного патерналізму;
     виокремлено в якості функцій індігенізації ідентифікаційну, консолідаційну, легітимаційну та мобілізаційну, що визначаються сутністю та витоками криз модернізації та спрямовані на їх подолання. Показано, що функції процесу індігенізації полягають у допомозі національній системі, що прагне модернізуватися, зреагувати на накопичення факторів, що можуть спричинити загальну, акумулятивну кризу модернізації, та виробити і реалізувати таку модель модернізації, яка містила б в собі механізм попередження та запобігання модернізаційним кризам.
    Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження дозволяють розширити методологічний інструментарій пізнання закономірностей сучасних процесів політичного розвитку. Індігенізаційний підхід уможливлює розширення уявлень про моделі політичного розвитку насамперед не-західних суспільств, забезпечивши таким чином поліваріативний підхід до визначення шляху і методів модернізації традиційної політичної системи, яка відбувається з урахуванням власного досвіду політичного, соціального, економічного, культурного розвитку, що зберігається в колективній пам’яті. Результати проведеного дослідження можуть використовуватись при розробці окремих соціально-гуманітарних аспектів внутрішньої політики держави, а також для формування національних стратегій суспільного розвитку. Наукові результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці спецкурсів, зокрема «Методологія політологічних досліджень», «Політична транзитологія», «Філософія політики», загального курсу «Політологія».
    Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження оприлюднювалися на Всеросійській науковій конференції «Національна ідентичність Росії та демографічна криза» (м.Москва, жовтень 2006 р.); Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Актуальні проблеми новітньої історії» (м.Луганськ, листопад 2006 р.); Міжрегіональній науково-практичній конференції «Національна політика в сучасних умовах» (м.Уфа, листопад 2006р.). Результати дослідження обговорювалися на науково-теоретичних семінарах кафедри політології Дніпропетровського національного університету та кафедри соціології праці та управління Українського державного хіміко-технологічного університету (м. Дніпропетровськ).
    Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 5 робіт, у тому числі три наукові статі в спеціалізованих фахових виданнях України.
    Структура дисертації. Структура роботи складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків та списку використаних джерел. Основний текст викладений на 167 сторінках. Список використаних джерел включає 227 найменувань.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ




    Сучасні процеси політичної модернізації в Україні та інших перехідних суспільствах під час свого розгортання породили гострі суспільні суперечності і спричинили системну кризу, пошук виходу з якої вимагає звернення до нових методологічних підходів до осмислення сучасних політичних трансформацій. Одним з таких підходів, що здобуває в останнє десятиліття усе більшу підтримку наукової спільноти є індігенізаційний підхід. У його витоків стояли такі дослідники як Ш.Ейзенштадт, С.Хантінгтон. Саме з ім’ям останнього пов’язано введення поняття „індігенізація» в науковий обіг у сфері політичної науки. До прибічників цього підходу можна віднести також Т.Фунабасі, О.С.Панаріна, Н.М. Зарубіну, С.Б. Кримського.
    Концептуалізація індігенізаційного підходу стала закономірним результатом третього етапу розвитку дослідницької програми політичної модернізації, що наступив після етапу домінування уніфікованого одношвидкісного бачення модернізаційного процесу як універсального синхронізованого розвитку «вільного ринку», ліберальної демократії та західної експансії, та його заміни різнотемповою парадигмою «множини швидкостей» модернізації, в якій ритм, темп, форми і наслідки модернізації в різних сферах визнавались принципово відмінними. Запропонований в рамках цієї другої моделі діахронний підхід був орієнтований на історично послідовне виділення «ешелонів» модернізації, нерівномірний розвиток яких закладає «генетичні» особливості тієї чи іншої моделі модернізації.
    Індігенізаційний підхід означає наступний крок, за умов якого відбувається відмова від ідеї «множини швидкостей» або тези про наявність «ешелонів» єдиного «потягу» модернізації, оскільки вони так само знаходяться у площині лінійного мислення. Індігенізаційний підхід постає спробою застосування цивілізаційної парадигми до аналізу модернізаційних процесів та сформованих в їх ході соціальних і політичних систем. В ньому єдність світового політичного процесу постає як політичне співіснування, взаємодія та співвідношення у просторі і часі самодостатніх співтовариств країн і народів, виокремлених за соціокультурними підставами, що унеможливлює розгляд модернізації як універсального за своїми принципами і формами процесу. Акцент робиться на тому, що об’єднує людей у певне співтовариство, та на зовнішніх чинниках розвитку політичного співтовариства як системи («виклик – відгук - виклик»)
    Передумовою формування індігенізаційного підходу стала критика ранніх, класичних теорій модернізації, що розгорнулась вже у 60-ті роки ХХ ст. «Головним фокусом цієї критики, – як відзначав Ш. Ейзенштадт,  стала неспроможність пояснити розмаїття перехідних суспільств, притаманної їм внутрішньої динаміки, а також можливості самостійного розвитку сучасних диференційованих політичних та економічних комплексів [40, с.5]».
    Класичні теорії модернізації не забезпечили адекватного аналізу значення підтримання політичної стабільності та суспільної єдності, в них відсутні адекватне розуміння специфіки суспільств та їх політичних систем, потрібного темпу і структури змін, ігнорується розуміння ролі історичного досвіду розвитку. Західне суспільство виступає в них як однозначно позитивна модель та зразок для наслідування всіх інших країн, стверджується та реалізується дифузіоністська установка на поширення інновацій з єдиного центру при ігноруванні ролі інновацій та можливості взаємодії традиції та інновації у самих країнах, що модернізуються. Таке розуміння модернізації ігнорує тяжкі соціально-політичні її наслідки, зумовлені зростанням зовнішньої залежності, посиленням соціальної нерівності усередині та загостренням на цьому тлі політичного напруження.
    У ході цієї критики було розкрито, що традиційні політичні інститути та соціальні структури демонструють здатність до ефективного перетворення своєї діяльності у відповідності до сучасних умов. Стало зрозуміло, що формування нових політичних інститутів або сучасних організаційних принципів не завжди призводить до цілісного оновлення політичних систем, а може навіть супроводжуватись зміцненням традиційних структур через вплив та залучення до модернізаційного проекту запропонованих Заходом цінностей рівності, свободи та демократизації.
    Принципова відмінність індігенізаційного підходу від концептуально-методологічних настанов першої дослідницької програми модернізації полягає в наступному.
    Насамперед він виходить з визнання необхідності розгляду процесів сучасного політичного розвитку в різних суспільствах не як руху до передвизначеної кінцевої стадії, а як розгортання традиційних, автохтонних сил, притаманних конкретному суспільству. В той же час він не визнає поширеної серед критиків ранніх теорій модернізації тези про те, що процес модернізації взагалі не має універсального характеру, відбиває унікальну історичну ситуацію. Але принципово змінилося розуміння універсалізму. На зміну побудованій на універсалізації західних цінностей моделі модернізації, прийшла модель в якій універсальними модерними вважаються не форми, інститути, цінності, а сама спрямованість процесу на ефективність перетворень, раціоналізацію управління в соціальній, політичній, економічній сферах життєдіяльності, котра розуміється у відповідності до ціннісно-смислової системи певного суспільства.
    Всупереч тезам про беззаперечне приєднання до західної моделі, здійснення рішучої вестернізації країни, індігенізаційний підхід обґрунтовує формування специфічної цивілізаційної моделі розвитку, що враховує досягнення Заходу, але при цьому ґрунтується на власній історичній і культурній традиції, власному типі мотивації і трансформації. Домінування вестернізованих підходів абсолютизації досягнень ліберальної демократії за умов сучасного політичного розвитку не може привести до результативного вирішення питань модернізаційної трансформації в не-західних системах.
    Якщо прибічники класичних теорій модернізації висували ідею, що політичний розвиток передбачає високий рівень ліберального плюралізму як джерело постійних змін, то індігенізаційний підхід, навпаки, розглядає в якості джерела політичного розвитку інтеграцію на основі колективної ідентичності, здатної об’єднати якомога ширші кола представників певного не-західного суспільства. Він заперечує тезу теоретиків політичної модернізації, що ліберальний плюралізм як такий сприяє соціальній інтеграції. Аналіз досвіду політичної модернізації не-західних суспільств показав, що тут такі інститути, як коаліційні політичні партії, представницькі законодавчі органи, суди, ЗМІ та освітні заклади, які створюються за вестернізаційними зразками, не тільки не об’єднують суспільство, але й стають каталізаторами криз модернізації.
    Визнаючи тезу про активну участь громадян у політиці як джерело політичного розвитку, прибічники індігенізаційного підходу водночас заперечують, що сучасні громадяни держав Не-заходу сповідують такі ідеали Просвітництва, як світськість, індивідуалізм та західна раціональність. Громадяни цих держав, вільно висловлюючи свої погляди, відрізняючись відкритістю, високою політичною інформованістю, великою політизованістю, водночас схильні використовувати ці інструменти ліберальної демократії на підтримку національно орієнтованих моделей політичного розвитку.
    Класичні теорії модернізації стверджують, що модернізація життєвої позиції неодмінно передбачає секуляризацію, відокремлення сучасних (світських) цінностей від традиційних (сакральних), забезпечення незалежності громадянських законів від релігійних норм. Індігенізаційний підхід заперечує цей постулат, не просто наголошуючи на можливості поєднання цілей і засобів модернізації з традиційними системами цінностей, а обґрунтовуючи доцільність такого поєднання саме для забезпечення ефективності модернізаційних змін. Але, на відміну від фундаменталістських уявлень, індігенізаційний підхід не вважає при цьому, що духовні цінності переважають над інструментальними цінностями, а доводить можливість їх використання саме як інструмента трансформацій.
    Прикладом такого використання є досвід східноазійських країн, де сформувалась модель «конфуціанського» та «буддійського капіталізму», що спирається на реінтерпретацію традиційних цінностей в дусі сучасності та на творче сприйняття і адаптацію зовнішніх впливів з опорою на місцеві традиції. Так, в Японії гаслами модернізації було перетворення країни у велику світову державу, вдосконалення національної культури, збереження духовної і моральної самобутності, шанування імператора, поклоніння духам предків і природи, наполегливе запозичення всіх найкращих іноземних досягнень. В усіх країнах цього регіону національні еліти мають важливу здібність формувати «великі цілі» в політиці, спираючись на спадщину давнини («використання давнини на благо сучасності»). Східноазійські нації демонструють здатність мобілізувати весь свій духовний потенціал заради досягнення цих «великих цілей», що й забезпечує всенародну підтримку й легітимність модернізаційних реформ.
    Політичні процеси у країнах Не-заходу засвідчили, що наслідком ліберальної модернізації скоріше є не мирні соціально-політичні перетворення, а соціально-політична дезінтеграція і дестабілізація. Модель соціального плюралізму, обмеженої державної влади та відкритої економіки не тільки не стали на заваді мирному ефективному регулюванню групових конфліктів, але й сприяли їх загостренню. Індігенізаційний підхід протиставив плюралістичним поглядам теоретиків ліберальної модернізації ідею провідної ролі держави у здійсненні модернізаційних перетворень, бо не-західні суспільства схильні розглядати державу чи не як єдиний легітимний інститут, здатний в повному обсязі реалізовувати модернізаційний проект. Не-захід в силу свого соціально-політичного досвіду та традицій не може сприйняти державу як „нічного сторожа», втручання якого в суспільне життя обмежується виключно надзвичайними ситуаціями та їх запобіганню. З цих позицій інтерпретація демократії як політичної системи, за якої виборці обирають лідерів під час вільних, конкурентних і чесних виборів, є обмеженою самим традиціоналістським розумінням держави.
    Індігенізаційний підхід руйнує звичні для модернізаційних теорій дихотомії: свобода проти авторитаризму, стабільність проти перемін, сучасна соціальна раціональність проти традиційних культурних орієнтацій або цінностей. Виявляється, що, по-перше, агенти ліберальної модернізації переважно обстоюють посилення авторитаризму, тоді як місцеві індігенізаційні рухи виявляють більшу відданість демократії як самовизначенню народу; по-друге, ці рухи не заперечують перемін як загальної структурної тенденції розвитку сучасних політичних систем, але прагнуть управляти цими перемінами у відповідності зі специфікою колективної ідентичності; по-третє, вони спрямовані на виявлення специфічної раціональності у місцевих культурних традиціях.
    Індігенізаційний підхід спрямований на пошук ендогенних джерел модернізаційного розвитку. Він є свого роду синтетичною методологією науки і практики, що виходить з розуміння сучасної модернізації як взаємного пристосування заходоцентричної модернізації та самобутності, притаманної кожному не-західному суспільству. В цьому процесі зникає протиставлення обох тенденцій та виникає певний новий системний стан, що означає якісне перетворення системи при збереженні стабільного стану рівноваги в політичній системи, що є запорукою ефективної трансформації.
    Сьогодні особливого значення набуває проблема співвідношення цивілізованої стабільності й історичної творчості, що на думку Заходу порушує цю стабільність і викликає гігантські пертурбації. Міф про «кінець історії» у деякій мері являє собою реакцію свідомості, що жадає порядку і передбачуваності в умовах небезпечності стихій історії, що породили катаклізми XX ст. Але це не вихід. Кожна країна повинна сама обирати шлях розвитку, ґрунтуючись на своїх традиціях, підвалинах, менталітеті народу й, звичайно ж, економічних і культурних можливостях. Вестернизація як сліпе наслідування Заходу, вже неактуальна. Багатоманітність і багатство соціальної дійсності визначає різнобарв’я, багатоманітність соціальних взаємодій, що сприяє збагаченню процесів причинної детермінації і відповідно пропонує не одне рішення стосовно шляху і методів розвитку. Історична творчість повинна розглядатися вільним полем для імпровізацій. Це поле взаємодії власного історичного минулого, національних традицій, сучасного досвіду і зовнішніх впливів головним чином, з боку найбільш процвітаючих народів, що грають роль «референтної групи» – предмета заздрості і наслідування. Відносний вплив цих складових ніколи не буває постійній і визначеним, у той же час поводження народу в зоні історичної творчості (особливо, у перехідні епохи) повинне вписуватися в систему цивілізованих норм взаємодії, подібно до того, як особисті соціальні імпровізації індивіда не повинні порушувати загальнозначущих кодексів поведінки.
    Аналіз нових тенденцій у розвитку модернізаційних процесів дозволив встановити, що в них позначились якісно нові тенденції в яких історичне минуле та національні традиції стали джерелом пошуку альтернативних модернізмів. Цей феномен був визначений С.Хантінгтоном, як індігенізація. На основі запропонованого ним та розвинутого рядом сучасних зарубіжних дослідників розуміння відзначених тенденцій можна визначити індігенізацію як соціально-політичну практику, спрямовану на перетворення автохтонних традицій в рушійну силу інноваційного розвитку місцевих суспільств. Вона являє собою спробу «зняття» суперечностей між традиціоналізмом та модернізацією, залучення місцевих традицій до створення нових модернізацій них проектів, що може розглядатись як запорука збереження альтернативності та полі варіантності у світовому політичному процесі.
    За сучасних умов індивідуальне й унікальне представляється основною енергією сучасної епохи, і для успішної модернізації необхідна мобілізація цієї основної енергії епохи. Якщо еліті вдасться «конвертувати» народну стихію патріотизму і націоналізму в зміцнення моральних основ державності і поставити національну енергію, що просипається, на службу модернізації, то результати трансформації не змусять себе довго чекати, саме це доводить досвід деяких не-західних країн. В той же час для проведення ліберальних економічних перетворень потрібна підтримка населення й у сучасному світі саме індігенізована еліта здатна на це, бо легітимізує свою діяльність за допомогою традиції.
    В «авангарді індігенізації» знаходиться Східна Азія. Займає вона це місце саме тому, що даний регіон світу – поки єдиний, що вже зумів кинути виклик економічному домінуванню Заходу. Індігенізація - це свого роду декларація культурної незалежності від Заходу, заява на кшталт: «Ми будемо сучасними, але ми не станемо вами» [Хантингтон]. Індігенізація здійснюється під гаслами протистояння вестернізації, її складовим і супутникам – моральному релятивізмові, методологічному індивідуалізмові, домінуванню споживчих хижих інстинктів, перевазі утилітарно-прагматичних сторін життя над духовними. Проблема соціокультурної ідентичності, цивілізаційного самовизначення стає головною для народів не-західного світу в умовах соціокультурної агресії Заходу.
    Вестернізована модернізаційна модель зіштовхує людину з сучасністю як проблематизацією детрадиціоналізації, що доповнюється тенденціями зміни ідентичності під час модернізації. Це викликає бунт на особистісному рівні, який консолідує окремих представників певного суспільства на ґрунті збереження та відстоювання власної колективної ідентичності.
    Аналіз структурно-функціональних особливостей індігенізаційного процесу дозволив встановити наявність двох схем його виникнення – «зверху» і «знизу», але в обох випадках його розгортання стає можливим лише за умов провідної ролі еліт. Вирішальну роль у розгортанні індігенізації має релігійне відродження, складовою якого стає значна політизація релігії, спрямована на забезпечення успішної модернізації суспільства на основі мобілізаційної моделі.
    Індігенізаційний процес здійснює поліфункціональний вплив на не-західні суспільства та їх політичні організації. Ці функції, серед яких виділяються ідентифікаційна, консолідаційна, легітимаційна, мобілізаційна та дистрибутивна, зумовлені самою природою індігенізації як реакції на кризи модернізації. Реалізація цих функцій покликана сформувати таку модель модернізації, яка б містила б в собі механізм попередження та запобігання модернізаційних криз у подальшому.
    Саме цим зумовлений інтерес до інідгенізаційного підходу за умов реформування політичної системи сучасної України та загалом системних реформ в нашій державі. Дослідження шляхів, способів модернізації слід розглядати у якості приоритетних задач української політичної науки, що зумовлюється поточним моментом реформування української політичної системи і модернізації суспільства. Серед багатьох проблем, породжених модернізаційними процесами першочерговою можна назвати проблему адекватності обраного курсу трансформації потребам та очікуванням громадян. Методологічні настанови індігенізаційного підходу виявляються досить корисними для побудови національних концепцій соціально-політичних трансформацій, які мають враховувати не лише західні стандарти, але й досвід країн, що вже переживали схожі процеси модернізації, зіткнулись з наслідками їх «некерованості» і опинились в кризових ситуаціях, вихід з яких вони нині шукають і знаходять саме на шляху індігенізації.
    Виходячи з цього, можна сформулювати наступні практичні рекомендації:
    1. При розробці концепції подальшого реформування політичної системи України та здійсненні їхнього законодавчого забезпечення необхідно не просто враховувати вимоги європейських стандартів, зумовлених курсом України на європейську інтеграцію, але забезпечувати трансформацію цих стандартів у відповідності до національного контексту їх реалізації, а також більш активно вивчати та використовувати досвід не-західних систем в процесі створення власних моделей вдалої політичної модернізації.
    2. Назріла необхідність вироблення концепції національної інтеграції і консолідації, яка забезпечить формування стратегії подолання поляризації українського суспільства, загроз культурно-цивілізаційного розколу, забезпечення сталого політичного розвитку України як сучасної політичної нації. Основою побудови цієї концепції має бути адаптований до української національної специфіки індігенізаційний підхід.
    3. При спробах реалізації індігенізаційного проекту в українських умовах необхідно враховувати такі особливості, як відсутність фактору релігійного відродження в процесах консолідації та інтеграції українського суспільства на загальнодержавному рівні. Тому держава у здійсненні своєї релігійної політики повинна уникати виказувати підтримку одній з релігійних конфесій, та спроб використовувати релігійність населення для досягнення цілей політичної консолідації.
    Як відзначав Президент України у своєму Зверненні до Верховної Ради України у зв'язку з Посланням «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році», «Україна історично була перехрестям різних культур і цивілізацій, місцем перетину важливих транзитних, міграційних, фінансових, політичних, інтеграційних та інших процесів. Тривалий час це вважалося тягарем, додатковою складністю і перешкодою для національного розвитку». Під час модернізаційних змін зазначені умови постають унікальним комунікаційним підґрунтям, що забезпечує великі можливості для ознайомлення та інноваційного використання не лише власного, але й запозиченого досвіду розвитку. Саме тому не можна не погодитись з думкою Президента про те, що «сьогодні це наша колосальна перевага і величезний невикористаний резерв. Фундамент, який ми збудуємо для управління цими процесами, визначатиме перспективи стабільного розвитку не тільки нашої держави, але й регіону [1]». Тому особливу увагу необхідно звернути на комплексне управління модернізацій ними процесами, яке повинне враховувати як власний, так й іноземний досвід трансформації.





    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ




    1. Звернення Президента до Верховної Ради України у зв'язку з Посланням «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 28 (10 лютого).
    2. Горбатенко В.П., Бутовська І.О. Політичне прогнозування. – К.: МУАП, 2005. – 152 с.
    3. Рашковский Е.Б. Научное знание, институты науки и интеллигенция в странах Востока XIX-XX века.  М.: Наука, 1990. – 267 с.
    4. McHoul A. Discourse // The Encyclopedia of Language and Linguistics / Ed. R.E. Asher. – Oxford, N.Y.: Pergamonpress, 1994. – 940 р.
    5. Серио П. Как читают тексты во Франции // Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса. – М.: ОАО ИН «Прогресс», 1999. – С. 12-53.
    6. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса. – М.: ИТДГК «Гнозис», 2004. – 326 с.
    7. Михайлова Е.В. Конститутивные признаки научного дискурса. Языковая личность: проблемы обозначения и понимания: Тез. докл. науч. конф. Волгоград, 5-7 февраля 1997. – Волгоград: Перемена, 1997. – С. 95-96.
    8. Цивилизационная структура соверменного мира: В 3 т. / НАН Украины. Ин-т мировой экономики и международных отношений. – К.: Наукова думка, 2006. – Т.1: Глобальные трансформации современности. – 687 с.
    9. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций: Пер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 603 с.
    10. Дослідницькі розробки Менонітського історичного товариства Канади http://www.mph.org/books/mencyclo.htm.
    11. Indigenization as a Missionary Goal in the Caroline-Marshall Islands / Mission, Church, and Sect in Oceania. Еd. by James Boutilier et al. - Ann Arbor: University of Michigan Press, 1978, - Р .251-273.
    12. Джэён Чан. Первомартовское движение 1919 г. и корейская протестантская церковь. – М.: Восточная литература РВН, 1997. – 192 с.
    13. Большой англо-русский словарь: В 2 т. – М.: Русский язык, 1987. – Т. 1: А – М. – 1038 с.
    14. Новый французско-русский словарь. – М.: Русский язык, 2001. – 1198 с.
    15. Гальченко В. Россия должна решить проблему своей идентичности // Духовно – просветительский журнал «Православная беседа». – 2003. – № 4. – С. 34 – 43.
    16. Ерасов Б.С. Современная культурология. – М.: АРТиС, 1996. – 427 с.
    17. Кузнецова Н.И. Социо-культурные проблемы формирования науки в России (ХVIII – середина ХIХ в.).  М.: УРСС, 1997. – 264 с.
    18. Губарев В.К. История Украины: справочник школьника и студента. – Донецк: ВЛМ, 2004. – 656 с.
    19. Dore R. Unity and Diversity in Contemporary World Culture.  Oxford: Oxford University Press, 1984. – 483 р.
    20. Забирова А.Т. Идентичность казахов: между традицией и современностью. –Алматы: Гылым, 2003. – 345 с.
    21. Комоцкая В.Д. Фактор политической культуры в межэтнических конфликтах на территории бывшего СССР // http://www.e-journal.ru/bzarub-st3-5.html Евразийский Вестник, Copyright 1999-2003
    22. Семенов В. Чем тебя породил, тем и убью // http://www.globalrus.ru/opinions/779582/
    23. Сурманидзе Л.Д. Культура: современные эмпирико-исследовательские тенденции // Человек: соотношение национального и общечеловеческого. Сб. материалов международного симпозиума (г. Зугдиди, Грузия, 19–20 мая 2004 г.) / Под ред. В.В. Парцвания. – СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2004. – Выпуск 2. – С. 225-238.
    24. Парсонс Т. Система современных обществ: Пер. с англ. / Под ред. М.С. Ковалевой. – М.: прогресс, 1998. – 452 с.
    25. Apter D. The Politics of Modernization. – Chicago, London, 1965.- 186 р.
    26. Apter D.E. The Role of Traditionalism in the Political Modernization of Ghana and Uganda // World Politics. – 1960. – № 13. – P. 47 - 68.
    27. Lerner D. The Passing of Traditional Society: Modernizing the Middle East. – New York, London, 1965. – 204 р.
    28. Finkle J.L., Gable R.W. Political Development and Social Change. – New York, London, Sydney, 1966. – 238 р.
    29. Kuznets S. Modern Economic Growth. – Yale: Yale University Press, 1966. – 182 р.
    30. Levy M.J. Modernization and the Structure of Societies. – Princeton, 1966. – 304р.
    31. Nettl J.P., Robertson R. International Systems and the Modernization of Societies: The Formation of National Goals and Attitudes. – New York: Basic Books, 1968. – 346 р.
    32. Nisbet R. A. Social Change and History: Aspects of the Western Theory of Development. – Oxford: Oxford University Press, 1969. – 184 р.
    33. Зарубина Н.Н. Самобытный вариант модернизации // Социс. – 1995. - № 3. – С. 46 – 51.
    34. Kantowsky D. Die Rezeption der Hinduismus/Buddhismus-Studie Max Weber in Sudasien: ein Missverstandnis? // Arch. Europeennes de Sociologie. XXIII. – 1982. - №2. – Р. 84 – 96.
    35. Зарубина Н.Н. Социокультурные факторы хозяйственного развития: М.Вебер и современные теории модернизации. – СПб., 1998. – 364 с.
    36. Зарубина Н.Н. Модернизация и хозяйственная культура // Социс. – 1997. - № 4. – С. 46 – 54.
    37. Зарубина Н.Н. Составляющие процесса модернизации: эволюция понятий и основные параметры // Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. – 1998. - № 4. – С. 25 – 37.
    38. Patterns of Modernity. In 2 vol. / Ed. by S.N.Eisenstadt. – New York, 1987. – Vol.II: Beyond the West. – 467 р.
    39. Touraine A. Modernity and Cultural Specifities // International Social Science Journal. – 1988. - № 118 (November). – P. 450 – 564.
    40. Eisenstadt S. Tradition, Change and Modernity. – New York: Wiley, 1973. – 345р.
    41. Eisenstadt S. Modernization: Protest and Change. – Englewood Cliffs: Prentice-Hall, 1966. – 234 р.
    42. Eisenstadt S. Breakdowns of Modernization // Economic development and cultural change. – 1964. - № 12. – Р. 345 – 367.
    43. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций. – М.: АРТ-Пресс, 1999. – 416 с.
    44. Eisenstadt S.N. Transformation of Social, Political, & Cultural Orders in Modernization // American Sociological Review. – 1965. - № 30. – P. 659 - 673.
    45. Abdel-Malek A. The Concept of Specificity: Positions. – Tokyo, 1979. – 344 р.
    46. Тёрнборн Г. Принадлежность к культуре, местоположение в структуре и человеческое действие // Теория общества.  М.: Канон-Пресс-Ц, Кучково поле, 1999. – С. 73 – 102.
    47. Tiryakian E. Modernization in a Millenarian Decade // Social Change and Modernization. Lessons from Eastern Europe. – New York, 1995. – P. 249 – 264.
    48. Mueller K. From Post-Communism to Post-Modernity? Economy and Society in the Eastern European Transformations // Social Change and Modernization. Lessons from Eastern Europe. – New York, 1995. – P. 157 – 173.
    49. Мюллер K, Пикель A. Смена парадигм посткоммунистической трансформации // Социс. – 2002. - № 9. – С. 28 – 39.
    50. Цапф В. Теория модернизации и различие путей общественного развития // Социс. – 1998. - № 8. – С. 14 – 26.
    51. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира. Под общ. ред. В.С. Бакирова, Н.И. Сазонова. – Х.: ХНУ им. В.Н. Каразина, 2005. – 592 с.
    52. Маркс К. Капитал: В 2 т. – М.: Политиздат, 1973. - Т. 1. – 907 с.
    53. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий. Попытка сравнительного исследования в области социологии религий. Введение. // Вебер М. Избранное. Обзор общества. – М.: Юрист, 1994. – С. 43 – 73.
    54. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 61 – 272.
    55. Пай Л. Незападный политический процесс // Политическая наука. – 2003. –№ 2. – С. 56–86.
    56. Мельянцев А.А. Восток и Запад во втором тысячелетии: экономика, история и современность. - М., 1996. – 345 с.
    57. Зарин В.А. Запад и Восток в мировой истории XIV – XIX вв.: (Основные концепции общественного развития и становление мирового рынка). – М.: Наука, 1991. – 264 с.
    58. Михеев В.В. Глобализация и азиатский регионализм: вызовы для России. – М.: РАН, Институт Дальнего Востока, 2001. – 224 с.
    59. Дзасохов А.С. Становление и эволюция неоколониального мира: Вторая половина ХХ века. – М.: Международные отношения, 1997. – 301 с.
    60. Симония Н. Догоняющее развитие Незапада Versus Западной модели // МЭ и МО. – 1996. - № 3. – С. 5 – 10.
    61. Эльянов А.Я. Развивающиеся страны в контексте глобализации // Восток. – 2004. - № 2. – С. 34 – 49.
    62. Эльянов А.Я. Глобализация и догоняющее развитие // МЭ и МО. – 2004. - №1. – С. 3 – 16.
    63. Костриков С., Тарасов И. Третий мир: понятие и реальность // МЭ и МО. – 1990. - № 11. – С. 21 – 32.
    64. Сафронова Е. Глобализация и взгляд на нее из КНР и развивающихся стран // Проблемы Дальнего Востока. – 2003. - № 6. – С. 31 – 39.
    65. Мильчин И. Культура как фактор американского глобального влияния // Философские науки. – 2003. - № 3. – С. 27 – 46.
    66. Lewis B. The West and the Middle East // Foreign Affaires. – 1997. – № 1 (January/February). – Р. 114-130.
    67. Льюис Б. Что не так? Путь Запада и Ближнего Востока: прогресс и традиционализм. – М.: Олимп-бизнес, 2003. – 214 с.
    68. Павленко Ю.В. Схід та Захід як суспільно-економічні типи та їх історична еволюція // Міжнародна економіка. Зб.наук. праць. – Вип. 27. – К.: ІСЕМВ НАН України, 2000. – С. 12 – 21.
    69. Павленко Ю.В. Человек и власть на Востоке // Феномен восточного деспотизма. – М.: Наука, 1993. – С. 26 – 61.
    70. Александров Ю.А., Липец Ю.Г. Замбия. – М.: Мысль, 1973. – 63 с.
    71. Андреев Г.А. Индонезийское государство: проблемы единства и автономии. – М.: Наука, 1974. – 150 с.
    72. Стрельцов Д.Я. Элементы традиционализма в системе ринятия решений правительственными органами // Япония – 2000: консерватизм и традиционализм. – М.: Импекс, 2000. – С. 79 – 101.
    73. Еспозіто Д. Ісламська загроза. Міф чи реальність: Пер. з англ. – Львів: Кальварія, 2004. – 336 с.
    74. Гаврилов Ю.Н. Борьба за независимость и прогрессивные преобразования в Бирме. – М.: Мысль, 1970. – 166 с.
    75. Гаврилов Ю.Н. Национально-освободительные движения: Перспективы развития. – М.: Мысль, 1981. – 85 с.
    76. Гафуров Б.Г. Актуальные проблемы современных национально-освободительных движений: Развивающиеся страны Азии и Африки. – М.: Наука, 1976. – 279 с.
    77. Гафуров Б.Г. Избранные труды. – М.: Наука, 1985. – 543 с.
    78. Голубева Е.В. Государственная бюрократия и политика: Индонезия и Филиппины, 1970-80 гг. – М.: Наука, 1988. – 154 с.
    79. Демин Л.М. Бруней. – М.: Мысль, 1973. – 54 с.
    80. Демин Л.М. Индонезия: Закономерности, тенденции, перспективы развития. – М.: Наука, 1987. – 215 с.
    81. Демин Л.М. Сингапур многоликий. – М.: Мысль, 1975. – 80 с.
    82. Демин Л.М. Деклассированные слои в развивающихся странах Востока. – М.: Наука, 1985. – 248 с.
    83. Жаров В. Официальные идеологические доктрины Индонезии, Малайзии и Филиппин.- М.: Наука, 1985. – 192 с.
    84. Искандеров А. Освободившиеся страны к 2000 году. – М.: Международные отношения, 1986. – 67 с.
    85. Кепель Ж. Джихад: Экспансия и закат исламизма: Пер. с фр. – М.: Ладомир, 2004. – 468 с.
    86. Гельбрас В. Куда идет Китай? // МЭ и МО. – 1998. – № 4.  С. 35 – 49.
    87. Гельбрас В.Г. Экономическая реформа в КНР: Очерки, наблюдения, размышления. – М.: Международные отношения, 1990. – 312 с.
    88. Васильев Л.С. Феномен власти-собственности // Типы общественных отношений на Востоке в средние века. – М.: Наука, 1982. – С. 60 – 99.
    89. Васильев Л.С. Традиционный Восток и марксистский социализм // Феномен восточного деспотизма. – М.: Мысль, 1993. – С. 143 – 176.
    90. Курицын А.Н. Управление в Японии: Организация и методы. – М.: Наука, 1981. – 232 с.
    91. Переломов Л.С. Конфуцій: „Лунь юй”. – М.: Восточная литература, РАН, 1998. – 588 с.
    92. Портяков В. От Цзян Цзэминя к Ху Цзиньтао: КНР на рубеже векав // Восток. – 2004. - № 2. – С. 96 – 106; № 4. – С. 30 – 41.
    93. Tuker R. Political Culture and Leadership in Soviet Russia. – New York, 1987. – 436р.
    94. Манхейм К. Диагноз нашего времени. – М.: Наука, 1994. – 597 с.
    95. Roche A.V. Les idees traditionalistes en France de Rivavol a Charles Maurras. – Urbana, 1937. – 139 р.
    96. Dasnoy A. Le prestige du passe. – Paris, 1959. – 246 р.
    97. Генон Р. Кризис современного мира. – М.: Историко-религиозная ассоциация “АРКТОГЕЯ”, 1991. – 160 с.
    98. Федорова М.М. Модернизм и антимодернизм во французской политической мысли XIX в. – М.: АРК, 1997. – 284 с.
    99. Словарь иностранных слов. – М.: Русский язык, 1979. – 432 с.
    100. Словарь русского языка. – М.: Советская энциклопедия, 1986 – 567 с.
    101. Советский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983.
    102. Большой энциклопедический словарь. – М., СПб, 2001. - 768 с.
    103. Мельвиль А.Ю. Идеология американского консерватизма: традиции и современные формы // Вопросы философии. – 1979. – № 5. – С. 140 -149.
    104. Мельвиль А.Ю. Консерватизм // Философский энциклопедический словарь. – М.: «Советская энциклопедия», 1989. – С. 89.
    105. Гаджиев К.С. Современный консерватизм и опыт типологизации // Новая и новейшая история. – 1991. – № 1. – С. 44 – 52.
    106. Пияшева Л.И. Экономическая сущность неоконсерватизма // Рабочий класс и современный мир.  1988.  № 3. – С. 35 – 41.
    107. Гарбузов В.Н. Консерватизм: понятие и типология (историографический обзор) // Полис. – 1995. – № 4. – С. 36 – 38.
    108. Вебер А.Б. Различие идеологий в акцентировке ценностей // Полис. – 1995. - № 5. – С. 45-46.
    109. Шестопал А.В. Прогрессизм-консерватизм: контроверза исторического сознания // Полис. – 1995. - № 5. – С. 37.
    110. Полякoв Л.В. Новая философская энциклопедия. Т.2 – М.: Мысль, 2001.
    111. Верещанина В.Ю., Ясменко М.К. Информационно-культурный адаптациогенез: антропологическое измерение. – Ростов-на-Дону: ОПРС, 2001. – 169c.
    112. Сугрей Л.А. Традиционализм как социальная философия этноса. – Пятигорск:Время, 1999. – 339 c.
    113. Сугрей Л.А. Социально-политическая интерпретация традиционализма. Традиционализм и консерватизм. – Пятигорск: Время, 2001. – 134 c.
    114. Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 223 с.
    115. Гнатенко П.И., Павленко В.Н. Идентичность: Философский и психологический анализ. – К.: «Арт-Пресс», 1999. – 465 с.
    116. Переслегин С., Переслегина Е., Боровиков С. Социальная термодинамика и проблема идентичностей. Тезисы к докладу. (Март 2002 г.) // Проблемы и перспективы междисциплинарных фундаментальных исследований. Материалы Второй научной конференции Санкт-Петербургского союза ученых 10 – 12 апреля 2002 г. – СПб.: «Ростес», 2002. – С. 49 – 52.
    117. Вайнштейн Г. Общественное сознание и трансформационный процесс в России (о проблеме взаимосвязей) // Мировая экономика и международные отношения. – 1999. - № 12. – С. 13 – 22.
    118. Семененко И.С. Глобализация и социокультурная динамика: личность, общество, культура // Полис. – 2003. - № 1. – С. 5 – 24.
    119. Пригожина С. «Культурные метисы» или кризис «транскультурной» личности // Азия и Африка сегодня. – 2004. - № 2. – С. 73 – 80.
    120. Чагилов В.Р. Этничность и постсовременность: политизированная этничность в условиях глобализации. – Невинномысск: НИЭУП, 2002. – 182 с.
    121. Чагилов В.Р. Феномен политизированной этничности и конфликт в контексте процессов глобализации // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технология разрешения. Вып. 18: Этническая и региональная конфликтология. – Москва-Ставрополь: Изд-во СГУ, 2002. – С .93 - 104.
    122. Кирабаев Н.С. Культурная идентичность, плюрализм и глобализация в современном философском дискурсе // Культурная идентичность и глобализация. Доклады и выступления. 5 международный философский симпозиум «Диалог цивилизаций: Восток-Запад». 27-28 апреля - 4-5 мая 2001 г., Москва. – М.: НИМС, 2002. – С.12 - 16.
    123. Чешко С.В. Человек и этничность // Этнографическое обозрение.  1994.  № 6.  С. 39 - 45.
    124. Абдулатипов Р.Г. Национальный вопрос и государственное устройство России. – М.: Наука, 2000. – 234 с.
    125. Абдулатипов Р.Г. Управление этнополитическими процесами: вопросы теории и практики. – М.: ТРИС, 2002. – 196 с.
    126. Альтермей Ж. Этнонационализм в Европе. – М.: АРТ-Пресс, 2000. – 236с.
    127. Кандель П.Е. Национализм и проблема модернизации в посттоталитарном мире // Полис. – 1994. – № 6. – С.5 - 12.
    128. Капустин Б. Конец “транзитологии”? (О теоретическом осмыслении первого посткоммунистического десятилетия) // Полис. – 2001. - № 5. – С. 24 – 37.
    129. Кутковец Т., Клямкин И.М. Русские идеи // Полис. – 1997. - № 2. – С. 9 – 24.
    130. Пантин В.И., Лапкин В.В. Философия исторического прогнозирования: Ритмы истории и перспективы мирового развития в первой половине XXI века. - Дубна: ООО «Феникс+», 2006. - 448 с.
    131. Пантин В.И., Лапкин В.В. Образы Запада в сознании постсоветского человека // МЭ и МО. – 2001. - № 7. – С. 25 – 36.
    132. Пантин В.И. Ритмы общественного развития. – М.: Наука, 1997. – 262с.
    133. Бергер Я. Модернизация и традиция в современном Китае // Полис. – 1995. - № 5. – С. 18 – 31.
    134. Аванесова Г.А. Региональное развитие в условиях модернизации (на материалах стран Запада и Востока) // Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. – 1999. - № 2. – С. 41 – 56.
    135. Хантингтон С. Запад уникален, но не универсален // МЭ и МО. – 1997. – № 8. – С. 79 – 87
    136. Дугин А. Русская вещь. – М.: Арктогея, 2001. – 357 с.
    137. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация. – М.: «Academia»-Наука, 1999. – 724 с.
    138. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. – М.: «Логос», 2000. – 304 с.
    139. Иноземцев В.Л. Несколько гипотез о мировом порядке ХХ в. // Свободная мысль - ХХ. – 2003. - № 10. – С. 3 – 9.
    140. Иноземцев В.Л. Пределы «догоняющего» развития. – М.: «Academia»-Наука, 2000. – 287 с.
    141. Иноземцев В.Л., Кузнецова Е.С. Глобальный конфликт XXI в. Размышления об истоках и перспективах межцивилизационных противоречий // Полис. – 2001. - № 6. – С.131 - 139.
    142. Панарин А.С. Православная цивилизация в глобальном мире. – М.: «Алгоритм», 2002. – 496 с.
    143. Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование в эпоху стратегической нестабильности. – М.: «Эдиториал УРСС», 1999. – 272 с.
    144. Панарин А.С. Двуполушарная система мира: переосмысление дихотомии «Восток» - «Запад» // Глобальное сообщество: новая система координат (подходы к проблема). – СПб.: «Алетейя», 2000. – С. 157 – 167.
    145. Панарин А.С. Постмодернизм и глобализация: проект освобождения собственников от социальных и национальных обязательств // Вопросы философии. – 2003. - № 6. – С. 16 – 36.
    146. Яковец Ю.В. Диалог цивилизаций // Безопасность Евразии. – 2001. - №
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины