АЛЬТЕРНАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МІЖВОЄННОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЄВРОПІ : АЛЬТЕРНАТИВНЫЕ КОНЦЕПЦИИ ГОСУДАРСТВЕННОСТИ В ПОЛИТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ УКРАИНСКОЙ межвоенной ЭМИГРАЦИИ В ЕВРОПЕ



  • Название:
  • АЛЬТЕРНАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МІЖВОЄННОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЄВРОПІ
  • Альтернативное название:
  • АЛЬТЕРНАТИВНЫЕ КОНЦЕПЦИИ ГОСУДАРСТВЕННОСТИ В ПОЛИТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ УКРАИНСКОЙ межвоенной ЭМИГРАЦИИ В ЕВРОПЕ
  • Кол-во страниц:
  • 184
  • ВУЗ:
  • ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
  • Год защиты:
  • 2002
  • Краткое описание:
  • ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ


    На правах рукопису


    Мошак Олена Володимирівна

    УДК 321.01 - 054.72

    АЛЬТЕРНАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МІЖВОЄННОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЄВРОПІ


    Спеціальність 23.00.01 – теорія і історія політичної науки


    Дисертація
    на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук


    Науковий керівник – доктор історичних наук, професор Шелест Дмитро Сергійович





    Одеса-2002







    ЗМІСТ
    Вступ........................................................................................................................ 3
    Розділ І. Концепції української державності: історіографічний та джерелознавчий аналіз ..........................................................................................
    9
    1.1. Об’єкт та предмет дослідження: методологічні підходи............................. 9
    1.2. Джерельна база політологічного дослідження та
    історіографія проблеми.........................................................................................
    20
    Розділ ІІ. Розвиток державницької ідеї вченими
    демократичного напрямку.....................................................................................
    40
    2.1. Особливості формування демократичних ідей в Україні............................ 40
    2.2. Історико-правове обґрунтування самостійницьких прагнень українського народу...............................................................................................
    46
    2.3. Демократичні традиції українського народу як основа державного будівництва..............................................................................................................
    54
    2.4. Реалізація ідеї народоправства в проектах української конституції .......... 60
    2.5. Федералізм та конфедералізм в державницьких концепціях
    міжвоєнної доби..................................................................................................... 770
    Розділ ІІІ. Проблема державності і влади в поглядах
    українських консерваторів..................................................................................... 85
    3.1. Генезис консерватизму в Україні................................................................... 85
    3.2. Концепції української монархії ..................................................................... 90
    3.3. Вчені консервативного напрямку про основні чинники державотворчого процесу..................…………………………………………… 105
    3.4. Проблема політичного режиму в творчості В’ячеслава Липинського....... 120
    Розділ IV. Націоналістичний напрямок в політичних концепціях українських дослідників......................................................................................... 129
    4.1. Український націоналізм: умови формування та характерні риси............. 129
    4.2. Ідея утвердження націоналістичного світогляду як головної умови створення української держави.............................................................................. 136
    4.3. Націократична теорія державного будівництва........................................... 148
    Висновки.................................................................................................................. 161
    Список використаних джерел.............................................................................. 169









    ВСТУП

    Актуальність теми зумовлюється тим, що в процесі розбудови суверенної держави - України - поряд з використання позитивного досвіду інших країн, велике значення має врахування конструктивних елементів національної політичної традиції, аналіз причин власних невдач і поразок на цьому шляху з метою запобігання їх повторення. В цьому сенсі вивчення української політичної думки набуває особливої актуальності: розуміння, вивчення “комплексу бездержавності” українців та шляхів його подолання стало найважливішою проблемою наукових пошуків українських вчених і громадських діячів, що значно активізувалися після поразки визвольних змагань 1917-1920 рр. Події, що відбувалися в політичному житті тогочасного українського суспільства, спричинили поступові зміни в інтелектуальному середовищі української еміграції. Саме в цей час остаточно викристалізувалися національні різновиди таких загальноєвропейських ідейних напрямів, як консерватизм та націоналізм, що поступово посилювали свої позиції в українському визвольному русі. Це дозволяє нам стверджувати, що означений період став якісно новим етапом у розвитку української політичної думки. Крім цього, збагачення практичним досвідом державного будівництва спричинило активізацію роботи по розробці теоретичних питань державотворення. Здійснені в цей період носіями різних політичних ідей спроби моделювання незалежної самостійної української державності цінні саме своїм визнанням та урахуванням внутрішніх слабкостей українства, які і в наш час, майже вісімдесят років потому, ми вимушені визнати основною причиною повільних і тяжких змін нашого життя. Сьогодні, коли в Україні проводяться пошуки шляхів та моделей для оптимізації вітчизняної політичної системи [1], особливо відчувається гострота та значимість вивчення окресленої теми.
    Представниками української інтелектуальної еліти напрацьований значний (за обсягом та значенням) матеріал не тільки стосовно інституціональної будови політичної системи України, а й механізмів забезпечення її функціональності, запобігання та вирішення соціально-політичних конфліктів. Тому вивчення, зіставлення моделей державності, запропонованих вітчизняними мислителями, і, головне, виділення і врахування конструктивних ідей, що не втратили з часом своєї актуальності, має стати основою для розробки стратегії державного будівництва. А розуміння цінності теоретичних надбань минулих поколінь, існування власної наукової традиції сприятиме ліквідації певного комплексу меншовартості, що й досі позначається на нашій політичній науці.
    Слід відзначити, що вітчизняні дослідники знаходяться лише на початковому етапі вивчення теоретичної спадщини українських вчених, які в міжвоєнний період запропонували різноманітні концепції української державності. Найбільш повно в науковій літературі висвітлені питання, пов’язані з життям і творчістю окремих яскравих представників української політичної думки, зокрема В. Липинського та Д. Донцова, хоча головна заслуга в цій справі належить перш за все науковцям української діаспори: Л.Біласу, І.Лисяку-Рудницькому, Я. Пеленському, Є Пизюру, О. Пріцаку, М.Сосновському та ін.
    Нові політичні реалії поч. 90-х років ХХ ст. зумовили відродження наукового інтересу до політичної та інтелектуальної історії українського народу та відхід від її заідеологізованих оцінок. Розвиток вітчизняної політичної думки міжвоєнного періоду, формування її основних напрямків знайшли своє відображення у перших роботах з цією проблематики В.Потульницького та Б. Кухти, а вивченню змісту та структури ідеї державності присвячені праці М. Кармазіної. Зацікавленість в українських науковців викликають окремі теми даної проблематики, зокрема, формування, розвиток того чи іншого напрямку політичної думки, їх вплив на політичне життя українського суспільства та розуміння політичної традиції тощо. Найбільш помітним кроком у цьому напрямку стали праці М.Голобуцького, М.Гордієнка, Г. Касьянова, М. Обушного, Ю. Римаренка, М. Томенка та ін. Вітчизняні дослідники виявляють науковий інтерес і до вивчення персоналій з історії українського визвольного руху першої чверті ХХ ст. та політичної думки цього періоду. Серед праць означеної тематики роботи С. Гелея, М. Горєлова, О. Шаблія, присвячені аналізу творчості В.Липинського, С.Томашівського, Д.Донцова, В. Кучабського, С.Рудницького.
    Однак дисертант зазначає, що незважаючи на появу цілого ряду наукових досліджень, зроблено лише перші кроки у напрямку їх наукового аналізу. Зокрема, малодослідженою залишається значна частина творчого спадку представників національної політичної думки, зміст та окремі аспекти запропонованих ними концепцій державності. Перед науковцями стоїть завдання не тільки висвітлення невідомих сторінок вітчизняної інтелектуальної історії, а й об’єктивного аналізу слабких та сильних сторін предмету дослідження.
    Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі соціальних теорій Одеської національної юридичної академії в межах науково-дослідницької роботи “Політико-правові основи етнодержавотворення в Україні” (№ держреєстрації 0100U001641).
    Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу концепцій побудови української державності, розроблених представниками різних політичних течій, висвітлити основні тенденції та особливості розвитку національної політичної думки, з’ясувати особливі та загальні риси запропонованих моделей державного будівництва та їх зв’язок з практикою політичного життя тогочасного українського суспільства.
    Згідно з поставленою метою сформульовані основні завдання дослідження:
    - проаналізувати ступінь наукової розробки означеної проблеми, охарактеризувати стан її джерельної бази;
    - провести та обґрунтувати систематизацію політичних поглядів українських вчених міжвоєнного періоду;
    - розглянути особливості формування напрямків української політичної думки та їх зв’язок з новітніми політичними ідеологіями;
    - визначити політичну направленість напрямків української політичної думки та рівень їх ідейного впливу на суспільно-політичне життя української міжвоєнної еміграції;
    - проаналізувати теоретичні надбання вчених міжвоєнного періоду в тій їх частині, що стосувалася питань майбутнього державного будівництва, а саме форми державного правління, форми державного устрою та політичного режиму;
    - провести порівняльний аналіз запропонованих українськими науковцями конституційних проектів як зафіксованих у правовій формі політичних концепцій;
    - дослідити пояснення причин бездержавності українського народу та зміст пропозицій щодо шляхів їх подолання;
    - узагальнити досвід теоретичної розробки проблеми державності України 20-30 рр. ХХ ст.
    Об’єктом дисертаційного дослідження виступає політична думка української міжвоєнної еміграції в Європі.
    Предметом дослідження є створені в означений період концепції майбутнього державного устрою України та запропоновані шляхи національного державного будівництва.
    Теоретичною та методологічною базою дисертаційної роботи стали наукові принципи пізнання та вивчення суспільних явищ і процесів, зокрема принципи об’єктивності та історизму. Дослідження ґрунтується також на використанні загальнонаукових та спеціальних методів: методи аналізу та синтезу використовувалися при дослідженні причин та особливостей формування основних напрямків вітчизняної політичної думки, для їх всебічної характеристики застосовувався системний підхід в поєднанні з принципом історичного аналізу. Вивчення концепцій державотворення було основане на використанні системного, порівняльного та критично-конструктивного методів.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:
    - обґрунтовано систематизацію політичних поглядів носіїв ідеї державності, визначено специфічні риси формування та розвитку напрямків політичної думки української еміграції в Європі в період між двома світовими війнами;
    - дістало подальший розвиток вивчення змісту та структури ідеї державності в політичних концепціях міжвоєнної доби, проаналізовано внесок у формулювання ідеї державності представників кожного з означених напрямків політичної думки;
    - досліджено систему доказів щодо правомірності державницьких устремлінь українського народу;
    - здійснено порівняльний аналіз концепцій державності вчених різних ідеологічних уподобань щодо форми майбутньої держави, джерел та сутності розподілу влади;
    - досліджено зміст та особливості розвитку федералістської ідеї в інтелектуальних колах української міжвоєнної еміграції;
    - проаналізовано пропозиції щодо подолання причин бездержавності української нації, зокрема ліквідації внутрішніх слабкостей українського визвольного руху.
    Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в процесі подальшої наукової розробки означеної проблеми, формуванні теоретичних засад створення та розвитку української національної школи політичної науки. Головні положення дисертації можуть бути застосовані в якості теоретичного обґрунтування рекомендацій щодо вибору стратегії державної політики в галузі державного будівництва та проведення політичних реформ. Крім того, вони можуть бути використані при створені підручників, навчальних посібників з історії української політології, програм загальних і спеціальних курсів з політології та історії політичної думки України.
    Апробація результатів дисертації здійснювалася на Міжнародній науковій конференції “Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє” (м. Одеса, 21-25 листопада 1995 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні” (м. Одеса, 1996 р.), регіональному науково-практичному симпозіумі “Права людини та сучасні проблеми розвитку українського суспільства” (м. Одеса, 20 квітня 2001 р.), а також на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеського регіонального інституту державного управління Української Академії державного управління при Президентові України.
    Основні положення дисертації знайшли відображення у 4 статтях в науковому виданні “Актуальні проблеми політики”, визнаному ВАК України фаховим з політології, а також у 3-х публікаціях в інших наукових виданнях та матеріалах науково-практичних конференцій.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ



    Теоретичні розробки ідеї державності, що здійснювалися представниками української політичної думки в період між двома світовими війнами, мали суттєву відмінність від політичних концепцій довоєнних часів. Відмінність ця полягала у збагаченні їх творців досвідом визвольних змагань 1917-1920 рр., поразку яких вони намагалися аналізувати та враховувати в своїх роздумах про майбутнє державне будівництво вільної від іноземних загарбників України, а також змінами в інтелектуальному середовищі української еміграції міжвоєнної доби, пов’язаними з посиленням впливу консервативної та націоналістичної ідеологій.
    Відповідно до ідеологічних основ, між двома світовими війнами можна виділити три основні напрямки розвитку української політичної думки, представники яких займалися питаннями державного будівництва. Це, по-перше, демократичний напрямок, що сформувався в Україні ще у ХІХ столітті у формі народництва. Революційні події спричинили втрату народницьких ілюзій в середовищі української інтелігенції та поступову еволюцію багатьох з них в бік цінностей традиційної ліберальної демократії: прагнення до соціальної справедливості поступилося прагненню до громадянської свободи. Поряд з цим, відсутність власної державності та національне гноблення надали українському демократичному рухові означеного періоду специфічного, не притаманного європейській ліберальній демократії, забарвлення. Ця специфічність полягала в поєднанні її наднаціональних принципів з національним питанням: завоювання національної свободи стало для українців передумовою існування свободи громадянської. Однак цей напрямок розвитку політичної думки можна означити як демократичний, оскільки його представники прагнули до побудови незалежної держави українського народу на демократичних принципах. В цілому ж українська демократія після першої світової війни втратила свої лідерські позиції у визвольному русі, і лише на теренах окупованої Польщею Західної України партії демократичного напрямку ще деякий час мали значний вплив на суспільно-політичне та культурне життя цього регіону.
    Другим помітним напрямком національної політичної думки був консерватизм, розквіт ідеології якого припав саме на час між двома світовими війнами. Ідейний вплив консерватизму в 20-ті роки був пов’язаний в основному з ім’ям В. Липинського, ідеї та постать якого стали об’єднуючим фактором для монархічного руху після повалення уряду гетьмана П. Скоропадського. Навколо вченого поступово сформувалося коло його ідейних послідовників, праці яких доповнили теоретичний спадок українського консерватизму. Цілком в руслі загальноєвропейської тенденції до радикалізації націоналістичних рухів сформувався український націоналізм, який у 30-і роки ХХ століття стає найвпливовішим політичним напрямом в Західній Україні та середовищі української еміграції. Кожен з означених напрямів залишив досить детально розроблені концепції побудови та організації незалежної національної держави, запропонувавши власне бачення такої її форми, яка б найбільше враховувала особливості менталітету та політичної культури українського народу і сприяла його національному розвиткові.
    Поряд з цим, їх аналіз демонструє нерівномірність розробки тих чи інших питань державного будівництва дослідниками різних політичних уподобань. Вітчизняні демократи в значній мірі спричинилися до розробки питання історичного та правового обґрунтування права України на власну державність. Для них та консерваторів характерним було зацікавлення питанням існування власної історико-політичної традиції українського народу, яку в залежності від ідеологічних уподобань та при відсутності спільного методологічного підґрунтя вони по-різному тлумачили, вбачаючи в українській історії або демократичні (С. Шелухін, Р. Лащенко, С. Дністрянський), або монархічні (В. Липинський, С. Томашівський) традиції.
    Правнича освіта багатьох з представників демократичного напрямку та прихильність до ідеї народовладдя зумовила увагу до питань її правового оформлення, наукової аргументації доцільності республіканської форми правління та федеративного державного устрою. Це знайшло своє відображення і у створених вченими-демократами С.Дністрянським та О.Ейхельманом проектах конституції відповідно для ЗУНР і УНР. Наголошуючи на послідовному проведенні в життя республікансько-демократичного принципу, автори по-різному формулюють шляхи його практичної реалізації у формі президентської (Дністрянський) або парламентської (Ейхельман) республіки. Об’єднувало всіх демократів захоплення застосуванням принципів плебісцитної демократії (референдумів, зборів, всенародних опитувань) та досвідом організації державних систем США та Швейцарії.
    Демократи міжвоєнного періоду продовжили започатковану народниками та М. Драгомановим федералістську традицію. Однак розуміння ними федералізму мало подвійне навантаження: він тлумачився, з одного боку, як форма міждержавного об’єднання, з іншого, як форма державного устрою майбутньої незалежної України. Незважаючи на те, що на необхідності впровадження федеративних засад в суспільній та територіальній організації України наголошувала більшість представників цього напрямку, федералізм як форма державного устрою знайшов правове оформлення та ґрунтовну розробку лише в проекті конституції УНР О. Ейхельмана. Щодо концепцій федералізму як форми міждержавного об’єднання, то й у їх формулюванні можна виділити дві тенденції. Перша полягала у погляді на федералізм як на механізм децентралізації Російської імперії (Р. Лащенко, С. Рудницький), інша – в оцінці його як вищої форми кооперації та солідарності людей, здійснення якої можливе лише за умови досягнення Україною незалежності, тобто, по суті, на засадах конфедералізму (С.Дністрянський, С. Шелухін).
    Чільне місце організація та форма держави займали в теоретичних конструкціях українських консерваторів, для яких національне будівництво в цілому залежало від процесу будівництва державного. Критично ставлячись до ліберально-демократичних засад суспільного устрою, представники цього напрямку наголошували на необхідності побудови монархічного ладу в майбутній незалежній Україні, яка в своїй історії вже мала прецеденти такого правління. Разом з тим, суттєво відрізнялися їх погляди на те, в якій формі воно повинне утверджуватися.
    Зокрема, С. Томашівський наголошував на необхідності посилення ролі греко-католицької церкви та духовенства в суспільно-політичному житті, і відповідно до цього, побудову нової України на засадах клерикальної монархії. В. Кучабський обов’язковою умовою державного будівництва вважав утвердження тимчасової військової диктатури, яка, на його думку, мала підготувати країну до самостійного державного життя. Ідейна еволюція прослідковується і в поглядах В’ячеслава Липинського: висунувши у 20-х роках ідею створення в Україні дуалістичної монархії у традиційній формі гетьманату з обов’язковою передачею влади у спадок, в останні роки свого життя він виступає прихильником одного з основних принципів парламентаризму – принципу розподілу влади - та підтримує ідею створення в Україні парламентської монархії англійського типу.
    Особливістю політичних концепцій українських консерваторів було те, що окрім політико-правових питань, велике місце вони відводили аналізу впливу морально-етичних та культурних регуляторів на суспільно-політичне життя українського народу. Ідеї щодо чинників державотворчого процесу базувалися передусім та твердженні про необхідність внутрішньої організації нації та її провідної верстви, формування у українського народу активної національної свідомості. Наголошуючи на великому значення традицій в житті кожного народу, вчені виступали прихильниками утвердження серед українського громадянства ідей консерватизму та християнської етики як запоруки формування здорового суспільства. В працях консерваторів наскрізною є думка про визначальний вплив особливостей національної політичної культури на громадсько-політичне життя та суспільну організацію українського народу та залежність політичної культури нації від її провідної верстви.
    Окрім розробки питань політичної філософії, державного будівництва та організації практичної політичної діяльності монархічного руху в умовах еміграції, вагомим внеском у розвиток національної політичної думки треба вважати і роботу В. Липинського в галузі політичної соціології. Мова йде про запропоновану ним класифікацію форм організації державного життя, під якими він розумів певну форму взаємовідносин активних та пасивних елементів державного життя та відповідності їх основним методам організації провідної верстви, тобто творчої меншості, здатної до конструктивної державницької роботи. Ця класифікацію за своїм сенсом близька до сучасного поняття політичного режиму та загальноприйнятої в нашій науці типологізації режимів.
    Виділяючи три методи організації провідної верстви, і відповідно, три політичні системи: охлократію, демократію та класократію, В.Липинським виступає прихильником останньої. Його класократія – це правління аристократії виробничих класів, з чітко вираженою різницею у виконанні суспільних функцій між нею та масою, не здібною до державної праці. Особливістю поглядів Липинського на організацію майбутнього українського суспільства було визнання необхідності плюралізму еліт та їх відкритості, що мало забезпечувати їх омолодження за рахунок здібних представників соціальних низів. Таким чином, вчений запропонував створити класократичну державу з парламентсько-монархічною формою правління. В принципі не відкидаючи в майбутньому можливості побудови в Україні демократичної республіки, Липинський вважав обов’язковою умовою для цього проходження етапу монархічного правління, що силою авторитета монарха мало консолідувати націю та створити державницьку традицію.
    Незважаючи на те, що українські націоналісти не надавали проблемі вибору форми держави першорядного значення, приділяючи основну увагу передусім розробці питань націотворення та політичної суб’єктності нації, потреба у створенні власної політичної програми спонукала ідеологів цього руху до розробки даної проблематики. Український партійний націоналізм 30-х років в площині ідей поєднав в собі елементи загальноєвропейського консерватизму, радикалізму з типово російсько-українським народницьким світоглядом. Інспіруючою силою до виникнення організованого націоналістичного руху у формі Організації Українських Націоналістів стала ідеологія “чинного націоналізму” відомого публіциста радикального напрямку Д. Донцова.
    Зважаючи на тоталітарність самого націоналістичного руху цього періоду, цілком логічною була і його орієнтація на створення в Україні авторитарної централізованої держави. Своє бачення майбутнього країни запропонував М. Сціборський, ідеї якого, викладені у праці “Націократія”, лягли в основу партійних програмних документів. Проголосивши створення націократичної держави кінцевою метою державного будівництва, автор означив її форму правління як синдикалістську авторитарну республіку, унітарну за формою державного устрою. Особливістю поглядів автора полягала в тому, що при декларованому широкому самоуправлінні адміністративно-територіальних одиниць, по суті пропонувалося створення країни з жорсткою централізацією влади. Монопартійність, широкі повноваження голови держави (“вождя нації”), безроздільне панування націоналістичної ідеології – ці ознаки наближали образ майбутньої України, запропонований представниками націоналістичного напрямку, до образу охлократичної держави, описаної В. Липинським.
    Аналіз праць носіїв ідеї української державності продемонстрував і наявність спільних ідей у представників різних політичних таборів. Зокрема, особливістю державотворчих концепцій міжвоєнного періоду було визнання представниками всіх політичних течій необхідності використання принципу розподілу влади в організації державного життя України. З питанням вибору форми правління було тісно пов’язане питання джерел влади та її легітимності. На думку вчених демократичного напрямку, легітимність владі надавала реалізація принципу народного самовизначення, а народ визнавався єдиним джерелом влади. Для консерваторів принцип легітимності державного будівництва був пов’язаний з інституцією монарха, що персоніфікував собою державу як джерело влади. В основі моделі націократії, запропонованої теоретиками націоналістичного напрямку, було визнання української нації єдиним джерелом влади в державі.
    Вчених різних політичних уподобань об’єднувало також намагання відійти від партійного представництва при формуванні вищих органів державної влади. Аргументами проти цього були, зокрема, посилання на особливості національної політичної культури (В. Липинський), нерозвиненість партійного життя в Україні та відсутність досвіду партійної і державної праці (С. Дністрянський), недоліками партійного парламентаризму (М. Сціборський). Натомість пропонувалося використання у виборчій системі принципів національного кадастру (С. Дністрянський) та корпоративності (В. Липинський, М. Сціборський).
    Таким чином, період між двома світовими війнами став для української політичної думки одним із найбільш плідних, оскільки праці, написані в цей час, стали відображенням можливості поєднання теоретичного аналізу з досвідом державного будівництва 1917-1920 рр. Їх автори роздумували не тільки над тим, якими шляхами завоювати незалежність, а й намагалися обґрунтувати принципи самоорганізації української спільноти, окреслити засади майбутньої держави. Альтернативне бачення шляхів державного розвитку, пов’язане з власними ідеологічними настановами представників національної інтелектуальної еліти, не відкидало, поряд з цим, і пошуку об’єднуючого фактора, що уявлявся як важливий чинник державотворчого процесу. Ця особливість державницьких концепцій міжвоєнного періоду є дуже актуальною і в наш час, коли знову постає потреба у виділенні спільного підґрунтя для вирішення проблем економічного, політичного та культурного життя українського народу. Для сьогодення не втратили значення ідеї правової держави, патріотизму, професіоналізму та високих морально-етичних якостей національної еліти, розрахунку на власні сили, а також поєднання кращих західноєвропейських політичних традицій, поступової інтеграції в європейський політичний та культурний простір з пошуком власного шляху розвитку.
    Все це ставить перед науковцями – дослідниками політичної та інтелектуальної історії України – завдання по переосмисленню, а подекуди, і відтворенню творчої спадщини найкращих представників вітчизняної політичної думки. Подальшого дослідження потребують окремі питання цієї проблематики, зокрема, розробка українськими вченими питань щодо перспектив та шляхів побудови в Україні правової державності, формування громадянського суспільства, механізмів забезпечення функціональності політичної системи, виборчої системи тощо. Розширення тематики досліджень прямо пов’язане з необхідності збереження, вивчення та введення в науковий обіг нових документів, а також видання та перевидання праць визначних діячів українського національного руху. До вирішення цього завдання мають спричинитися спільними зусиллями історики, політологи, правознавці, археографи та видавці.







    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Розпорядження Президента України “Про підготовку проекту Концепції реформування політичної системи України // Урядовий кур’єр. – 2001. - №59. – 3 квітня. – С.10.
    2. Андрієвський А. Правно-політичний і філософський світогляд В.К. Липинського // Дзвони. – 1932. – Ч.1-2.- С.461-472.
    3. Андрієвський Д. До ідеологічно-статутарної підготовки організації українських націоналістів // Розбудова нації. – Прага, 1928. – Ч.6. – С.217-222.
    4. Андрієвський Д. Політика націоналізму // Розбудова нації. – Прага, 1930. – Ч.7/8.- С. 157-164.
    5. Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал-демократії. – К.: Смолоскип, 1999. – 79 с.
    6. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 192 с.
    7. Білас Л. В’ячеслав Липинський і “територіялізм” // Сучасність. - 1962. – Ч.2-3. – С.23-27.
    8. Боляновський А. До питання про відносини В’ячеслава Липинського з гетьманом Скоропадським // Молода нація. – К.: Смолоскип, 1996. – С.12-15.
    9. Босий В. Вячеслав Липинський – ідеолог української трудової монархії. – Торонто: Вид-во Українського наукового інституту м. В. Липинського, 1951. – 160 с.
    10. Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 141 с.
    11. Бурлачук І. Історичні спроби моделювання української державності в ХХ столітті (“Класократична версія В’ячеслава Липинського”) // Політична думка . – 1995. - №1 – С.103-108.
    12. Вассиян Ю. Простір між Москвою і Візантією // Вассиян Ю. Твори. Степовий сфінкс. – Торонто: Євшан-зілля, 1972. – С. 81-107.
    13. Возьний В.І. Державно-правові погляди академіка С.С. Дністрянського: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ін.-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України.– К., 1999. – 19 с.
    14. Вивід прав України: Документи і матеріали до історії української політичної думки. – 2-е вид. – Нью-Йорк: Пролог, 1964. – 250 с.
    15. Вячеслав Липинський. З епістолярної спадщини. Листи до Д.Дорошенка І. Кревецького, Р .Метика, О. Назарука, С. Шелухіна / Упорядники: Т. Осташко, Ю.Терещенко). – К.: Інститут історії України НАН України, 1996. – 190 с.
    16. Гаврильченко О. В. Липинський і хлібороби-демократи // Молода нація. – К.: Смолоскип, 1996. – С.16-21.
    17. Гелей С. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності (українська консервативна політична думка першої половини ХХ ст. та її вклад в історичну науку: Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.06 / Ін-т укр. археогр. та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - К., 1999. – 46 с.
    18. Гелей С. Ідея української державності в історичних працях В’ячеслава Липинського // Український час. – 1994. – Ч.1. – С.40-50.
    19. Гелей С. Консервативно-політологічна концепція державотворення. Василь Кучабський. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997. – 160 с.
    20. Гелей С.Степан Томашівський про ідеї героїв і політику // Український час. – 1994. – Ч.1- С.54-59.
    21. Гирич І.Б. Лицар української державності: нарис життя і діяльності В’ячеслава Липинського // Архіви України. – 1993. - № 1-3. – С.34-44.
    22. Голобуцький О., Кулик В. Консерватизм – ідеологія порядку, стабільності і добробуту. – К.: УРП, 1995. – 41 с.
    23. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика. – 1998. - № 2. – С. 12-24.
    24. Гордієнко М. Сутність та основні засади концепції української державності В’ячеслава Липинського: Автореф. дис.. канд. політ. наук: 23.00.01 / Київ. ун-т ім.. Т. Шевченка. – К., 1999. – 20 с.
    25. Горелов Н. Исторические попытки моделирования украинской государственности в ХХ веке // Политическая мысль – 1994. - № 4. – С.93-100.
    26. Горєлов М. Є. Дмитро Донцов. Штрихи до політичного портрета //Український історичний журнал. – 1994. - № 6. – С. 89-97.
    27. Горєлов М. Передвісники незалежної України. – К.: Вид-во “Рада”, 1996. – 320 с.
    28. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки та мрії // Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. – С.133-225.
    29. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебатів на конференції закордонних членів партії // Борітеся – поборете! – Відень, 1920. - №1. – С.1-51.
    30. Гунчак Т. Українська політична думка 1920-х років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм // Сучасність. – 1986. – Ч.1. – С.69-78.
    31. Дністрянський С. Демократія та її майбутнє // ЦДВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 479, арк. 1-20.
    32. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Прага: Вид-во УВУ, 1923. – 393 с.
    33. Дністрянський С. Зв’язок і сполука народів // Воля. – 1920. – Т.2, ч. 9. – С. 348-354.
    34. Дністрянський С. Зв’язок і сполука народів // Воля. – 1920. – Т.3, ч. 1. – С. 3-8.
    35. Дністрянський С. Зв’язок і сполука народів // Воля. – 1920. – Т.3, ч. 2. – С. 51-54.
    36. Дністрянський С. Зв’язок і сполука народів // Воля. – 1920. – Т.3, ч. 5. – С. 163-169.
    37. Дністрянський С. Зв’язок і сполука народів // Воля. – 1920. – Т.3, ч. 7. – С. 244-248.
    38. Дністрянський С. Зв’язок і сполука народів // Воля. – 1920. – Т.3, ч. 10 -11. – С.387-392.
    39. Дністрянський С. Нова держава. Інаугураційний виклад // Український вільний Університет у Празі у роках 1921-1926. – Прага: Вид-во УВУ, 1927. – С. 93-104
    40. Дністрянський С. Нові проекти української конституції // Воля. – 1920. – Т.4, ч. 5. – С. 232-237
    41. Дністрянський С. Нові проекти української конституції // Воля. – 1920. – Т.4, ч. 6. – С. 301-309.
    42. Дністрянський С. Нові проекти української конституції // Воля. – 1920. – Т.4, ч. 7/8. – С. 342-348.
    43. Дністрянський С. Самовизначення народів // Воля. – 1919. – Т.5, ч. 3. – С. 102-106.
    44. Дністрянський С. Самовизначення народів // Воля. – 1919. – Т.5, ч. 4. – С. 150-154.
    45. Дністрянський С. Самовизначення народів // Воля. – 1919. – Т.5, ч. 5. – С. 198-203.
    46. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К.: Українознавство, 1991.– 48 с.
    47. Донцов Д. Кількість чи якість // Донцов Д. Хрестом і мечем. – Торонто: Гомін України, 1967. – С.154-177.
    48. Донцов Д. Маса і провід // Донцов Д. Хрестом і мечем. – Торонто: Гомін України, 1967. – С.133-154.
    49. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон: Укр. вид. Спілка; Торонто: Ліга визволення України, 1966. – 363 с.
    50. Донцов Д. Наші цілі // Літературно-науковий вісник. – 1922. – Кн..1. – С.1-4.
    51. Донцов Д. Об’єднання чи роз‘єднання // Донцов Д. Хрестом і мечем. – Торонто: Гомін України, 1967. – С.104-133.
    52. Донцов Д. Орден – не партія // Донцов Д. Хрестом і мечем. – Торонто: Гомін України, 1967. – С. 177-202.
    53. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк: Організація Оборони чотирьох свобод України, 1957. – 210 с.
    54. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа: історія-політологія-право. – К.: Українознавство, 1996. – 255 с.
    55. Ейхельман О. Проект Конституції (основних державних законів) Української Народної Республіки // Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – С.149-220.
    56. Енциклопедія українознавства. Словникова частина /Під ред. В.Кубійовича – Париж-Нью-Йорк: Вид-во “Молоде життя”, 1955-1984. – 1600 с.
    57. Євдокименко В.Ю. – Критика ідейних основ буржуазного націоналізму. - К.: Наукова думка, 1967. – 272 с.
    58. Єндик Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен: Українське видавництво, 1955. – 176 с.
    59. З політичної програми Організації Українських Націоналістів (26-27 серпня 1939 р.). Ухвалена ІІ Великим Збором Українських Націоналістів // Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: У 3-х томах / Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983.- Т.2.– С.399-402.
    60. Забаревський М. ( Дорошенко Д.) Вячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. – Відень: Б.в., 1925. – 51 с.
    61. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.: Основи, 1993. – 126 с.
    62. Зайцев О. Націоналізм і національна демократія: витоки конфлікту (1920-1930-і роки) // Сучасність. – 1994. - №2. – С. 70-77.
    63. Іванишин І. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: Вид. фірма “Відродження”, 1992. – 176 с.
    64. Ідея та дійсність. / Збірка матеріалів та статей. – Львів: Вид-во “Хлібний шлях”, 1932. – 48 с.
    65. Ісаїв В. Політична соціологія В’ячеслава Липинського // Сучасність. – 1984. – Ч.9. – С.81-95.
    66. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ-поч. ХХ століття): Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.01 /Ін-т політ. і етнонац. досліджень НАН України. - К., 1999. – 29 с.
    67. Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ-поч. ХХ століття. – К.: Ін-т політ. і етнонац. досліджень НАН України, 1998. –350 с.
    68. Кармазіна М. Ідея української держави у сприйнятті українських інтелектуалів на зламі ХІХ-ХХ ст. // Людина і політика. – 1999. – №2.- С.53-56.
    69. Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. – 1994. - №4. – С.25-33.
    70. Касьянов Г. В. Український націоналізм: проблема наукового переосмислення // Український історичний журнал. – 1998. - №2. – С. 39-54.
    71. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст.: Соціально-політичний потрет. – К.: Либідь, 1993. – 172 с.
    72. Квіт С.М. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. - К.: ВЦ “Київський університет, 2000. – 260 с.
    73. Книш З. При джерелах українського націоналізму. – Торонто: Вид-во “Срібна сурма”, 1970. – 186 с.
    74. Консерватизм: антологія. – К.: Смолоскип, 1998. – 350 с.
    75. Кузеля З. Проф. Станіслав Дністрянський як громадянин // Діло. – 1935. – Ч.119/179. – С.3-4.
    76. Кухта Б. З історії української політичної думки . – К.: Генеза, 1994. – 367 с.
    77. Кучабський В. Більшовизм і сучасне завдання українського Заходу. Національно-політичні замітки. – Львів: НТШ, 1925. – 125 с.
    78. Кучабський В. Завдання гетьманського руху на Західній Україні // Збірник Хліборобської України. –Прага, 1931. – Т.1. – С.30-45.
    79. Кучабський В. Значення ідей В’ячеслава Липинського. – Львів: Дружина, 1935. – 31 с.
    80. Кучабський В. Одверта відповідь польському консерватистові. – Львів: Мета, 1932. – 236 с.
    81. Кучабський В. Політичні конечності // Наш шлях. Місячник української національної політики і громадського життя. – Львів, 1935. – Ч..1. – С. 6-20.
    82. Кучабський В. Україна і Польща. – Львів: Дзвони, 1936. – 504 с.
    83. Кучер В., Обушний С. Державотворчі погляди Миколи Сціборського // Розбудова держави. – 1998. - №5/6. – С.101-107.
    84. Лапичак Т. Український націоналізм. Критика і оборона. – Нью-Йорк: Б.м., 1962. – 144 с.
    85. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. – К.: Вид-во Україна, 1998. – 253 с.
    86. Лащенко Р. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем Московським. – Прага: УВУ, 1923. – 28 с.
    87. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ- початок ХХ століття). – К.: Стелос, 2001. – 585 с.
    88. Левинський В. Ідеолог фашизму: Замітки до ідеології Дмитра Донцова. – Львів: Накладом громадського голосу, 1936. – 37 с.
    89. Левицький К. Станіслав Дністрянський // Українські політики. Сильветки наших давніх послів і політичних діячів 1907-1917. – Львів, 1937. – Ч.2. – С.56-60.
    90. Ленкавський С. Філософічні підстави “націоналізму” Донцова // Розбудова нації. – 1928. – ЧЧ. 7/8. – С.13-21.
    91. Липинський В. До українських хліборобів // Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: У 3-х томах /Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983.- Т.1. – С.472-483.
    92. Липинський В. “Нова зоря” і ідеологія гетьманців // Діло. – 1929. – Ч.157. – 18 липня. – С.1-3.
    93. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // В’ячеслав Липинський. Твори. –Т. 6, кн.1. - К. – Філадельфія: Ін-т Східноєвропейських досліджень НАНУ; Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1995. – С. 15-470.
    94. Липинський В. Націоналізм, патріотизм і шовінізм (Лист до Б. Шемети) // Сучасність. – 1992. - №6. – С. 76-78.
    95. Липинський В. Покликання варягів чи організація хліборобів. (Кілька уваг з приводу статті Є.Х. Чикаленка “Де вихід”) – // Хліборобська Україна. - Відень, 1922 - 1923. - Кн. 4, зб. 7-8. – С. 312-341.
    96. Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання – 1994. - №1. – С.216-264.
    97. Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання – 1994. - №2. – С.223-266.
    98. Липинський В. Комунікат // Збірник Хліборобської України. – Прага, 1931. – Т.1. – С. 14-34.
    99. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII столітті // Липинський В. Твори. Історична секція. Т.3. – Філадельфія: Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1991. – С.1-367.
    100. Липинський В. Універсалізм у хліборобській ідеології (Лист до професора Яворського) // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції 2-6 червня 1992 р. у Києві, Луцьку і Кременці. – К.-Філадельфія: Ін-т Східноєвропейських досліджень НАНУ; Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1994. – С.267-275.
    101. Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність.- 1992. - №6. – С. 60-75.
    102. Липинський як політик і ідеолог. Зб. статей. –Ужгород, 1931. – 68 с.
    103. Лисовый В.С. Драгоманов и Донцов // Философская и социологическая мысль. – 1991. - №9. – С.83-101.
    104. Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Липинського / Ред І. Коровецький // В’ячеслав Липинський. Архів. Т.6. – Філадельфія-Пенсильванія: Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1973. – 490 с.
    105. Листи Липинського В’ячеслава до Осипа Назарука // ЦДІА у м. Львові, ф. 359, оп. 1, спр. 275, арк. 1-56.
    106. Листи Липинського Вячеслава до Я. Окуневського. 1925-1929 рр. // ЦДІА у М. Львові, ф.383, оп. 1, спр. 7, арк. 1-24.
    107. Листи О. Назарука до В. Липинського /Ред. І. Лисяк-Рудницький // В’ячеслав Липинський. Архів. Т.7. - Філадельфія-Пенсильванія: Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1976. – 530 с.
    108. Лисяк-Рудницький І. В обороні інтелекту // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994.- Т.2.– С.381-407.
    109. Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994. – Т.2.-С.149-158.
    110. Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський // // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994.- Т.2.– С. 131-147.
    111. Лисяк-Рудницький І. Консерватизм // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994.- Т.2. – С. 125-129.
    112. Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994. – Т.2. - С.173-245.
    113. Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994. - Т.2.– С. 63-93.
    114. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994.- Т.2.– С. 247-257.
    115. Лисяк-Рудницький І. Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т.- К.: Основи, 1994. –Т.2.- С.159-172.
    116. Лінецький С. Чи був В. Липинський антидемократом? (До питання про оцінку політичних поглядів мислителя) // Молода нація. – К.: Смолоскип, 1996. – С.29-41.
    117. Лісовий В. Поняття ідеології. Ідеологія націоналізму // Фенікс. Матеріали науково-теоретичної конференції “Націоналізм: традиція, сучасність, перспективи. – К.: Просвіта, 1998. – С.29-31.
    118. Мартинець В. Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів // Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: У 3-х томах /Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983.- Т.2. – С.241-266.
    119. Мартинюк М. Українські періодичні видання Західної України, Центральної та Західної Європи (1914-1939 рр.). Матеріали до бібліографії. – Львів: Вид. центр “Фенікс”, 1998. – 295 с.
    120. Мельник М. Новими шляхами ( З приводу 25 літнього ювілею наукової діяльності проф. д-ра С. Дністрянського) . – Прага: Вид-во УВУ, 1923. – 35 с.
    121. Мірчук П. Нарис історії Організації українських націоналістів: У 2 т. - Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Укр. вид-во, 1968. – Т. 1: 1920-1939 рр. - 639 с.
    122. Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – №1992. - №1. – С.25-36.
    123. Мошак О.В. Рецепція ідеї правової держави в історії української політико-правової думки (проект конституції УНР О. Ейхельмана) // Актуальні проблеми політики: Зб.наук. пр. – Одеса: Астропринт, 2001. – Вип. 12. – С.534-538.
    124. Мошак О. В. Традиції державного будівництва в Україні: погляд монархіста та республіканця (В. Липинський і С. Шелухін) // Актуальні проблеми політики: Зб.наук. пр. – Одеса: Астропринт, 1999. – Вип. 6-7. – С. 297-301.
    125. Мушинка М. Станіслав Дністрянський – засновник нової української науки права // Академік Станіслав Дністрянський (1870-1935). Бібліографія. / Упоряд. М. Мушинка. - К.: Ін-т укр. археографії та джерелознавства НАН України, 1992. – С.5 -44.
    126. Назарук О. Томашівський як публіцист // С. Томашівський: історик, політик, публіцист. – Львів: Б.в., 1931. – С.39-46.
    127. Нариси історії української інтелігенції (Перша половина ХХ століття): У 3-х кн. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. – Кн.2. – 250 с.
    128. Обушний М.І. Націократія: пошуки наукового визначення // Регіональна політика України. Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. – К., 1995. – С. 79-87.
    129. Остапчук Г. Націотворчі та державотворчі проблеми в історіософії В’ячеслава Липинського: Автореф. дис... канд. філос. наук.: 09.00.05 / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка - К., 1997. –22 с.
    130. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. – Б.м.: Б.в., 1955. – 341 с.
    131. Пеленський Я. В’ячеслав Липинський – засновник державницької школи в українській історіографії // Український історичний журнал. – 1992. – Ч.2. – С.34-42.
    132. Пеленський Я. Вячеслав Липинський і його “Україна на переломі”// Липинський В. Твори. Історична секція. Т.3. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті. – Філадельфія: Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1991. – С.ІІІ-ХХ.
    133. Пеленський Я. Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції 2-6 червня 1992 р. у Києві, Луцьку і Кременці. – К.- Філадельфія: Ін-т Східноєвропейських досліджень НАНУ; Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1994. – С.15-30.
    134. Періодика Західної України 20-30 рр. ХХ ст.: Матеріали до бібліографії. – Львів: Вид. центр “Фенікс”, 1998. – 319 с.
    135. Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка західнього світу // Сучасність.- 1969. – Ч. 9. – С. 103-115.
    136. Платформа “загравістів” і початок націоналістичного руху // Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: У 3-х томах /Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983. - Т.2. –С.58-61.
    137. Політична програма Організації Українських націоналістів (26- 27 серпня 1939 р.). Ухвалена ІІ великим Збором Українських націоналістів // Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: У 3-х томах /Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983. –Т.2. – С.399-402.
    138. Політологічний вісник: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Політична думка в Україні: минуле і сучасність”, Київ, 1-4 лютого 1993 р. Ч. 2.– К., 1993. – 229 с.
    139. Політологія. Кінець ХІХ –перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред О.І. Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.
    140. Поліщук О.О. Український буржуазний націоналізм і його теорія держави. – К.: Вища школа, 1986. – 160 с.
    141. Попович М. В’ячеслав Липинський і український консерватизм // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції 2-6 червня 1992 р. у Києві, Луцьку і Кременці. – К.- Філадельфія: Ін-т Східноєвропейських досліджень НАНУ; Східноєвропейський ін-т ім. В.К. Липинського, 1994. – С.42-53.
    142. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998. – 560 с.
    143. Потульницький В. А. Нариси з української політології. – К.: Либідь, 1994. – 320 с.
    144. Потульницький В. А. Теорія української політології. – К.: Либідь, 1993. – 189 с.
    145. Потульницький В. Наукова діяльність М. С. Грушевського в еміграції (1919-1924 рр.) // Український історичний журнал. – 1992. - № 2. – С. 48-58.
    146. Потульницький В. Політична доктрина В. Липинського // Український історичний журнал. – 1992. - №9. – С. 38-45.
    147. Пріцак О. Місце Липинського в українській інтелектуальній історії // Сучасність. – 1983. – Ч.Ч. 1/2. – С. 198-210.
    148. Проблемы общей теории права и государства / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Норма-Инфра, 1999. – 832 с.
    149. Проценко О. Легітимність і національна аристократія // Молода нація. – К.: Смолоскип, 1996. – С. 43-49.
    150. Пушкар К. Націоналізм - критика фраз. – Львів: Громада, 1933. – 151с.
    151. Речицкий В. Политическая активность. Конституционные аспекты. – К.: Сфера, 1999. – 496 с.
    152. Римаренко Ю. Націоналізм: плюс чи мінус // Нова політика . – 1998. - №2 – С. 41-43.
    153. Рудницький С. Галичина та соборна Україна // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С. 350-411.
    154. Рудницький С. До основ українського націоналізму // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С. 272- 349.
    155. Рудницький С. Огляд національної території України // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С. 210- 271.
    156. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С. 94- 209.
    157. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С. 36-93.
    158. Свідзинський А. Юліан Вассиян і проблеми сучасного державотворення в Україні // Розбудова держави. – 1999. - №7-12. – С. 19-29.
    159. Себайн Дж. Г., Торсон Том. Л. Історія політичної думки: Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 680 с.
    160. Скоропа
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины