Політична суб’єктність української нації: ґенеза, стан, тенденції розвитку : Политическая субъектность Украинской нации: генезис, состояние, тенденции развития

Краткое описание

Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника

УДК 323.1+323.215

На правах рукопису

Терешкун Оксана Федорівна

Політична суб’єктність української нації: ґенеза, стан, тенденції розвитку

дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
23.00.01. – теорія та історія політичної науки

Науковий керівник
Москалюк М.Ф.
канд. політ. наук

Івано-Франківськ
2005

З м і с т

Вступ ……………………………………………………………………………….3
Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження
1.1. Стан дослідження проблеми формування політичної суб’єктності української нації….…………………………………………………………………………………..14
1.2. Концептуальні виміри політичної суб’єктності ………………………………....51
Розділ 2. Формування модерної політичної суб’єктності
2.1. Місце і роль національної еліти у формуванні політичної суб’єктності української нації………………………………………………………………………...84
2.2. Громадсько-політичний рух як передумова становлення політичної суб’єктності…………………………………………………………………………… 103
Розділ 3. Стан і тенденції розвитку політичної суб’єктності в сучасному українському суспільстві
3.1. Політична соціалізація як фактор становлення політичної суб’єктності……..140
3.2. Політична суб’єктність в перебудовчий період та в незалежній Україні……..166
Висновки ………………………………………………………………………...186
Список використаних джерел…………………………………………………198

Вступ
На сучасному етапі розвитку української політології помітно зросла увага вчених до проблематики становлення і розвитку політичної культури й традицій політичної свідомості українського народу. Особливий інтерес викликає досвід творення політичних партій, громадських організацій, демократичної культури Галичини та й в усьому Західному регіоні, який тривалий час був відірваний від Наддніпрянської України, але зберіг національну самосвідомість і політичну волю до демократичного державотворення. З’ясування специфіки ґенези та подальшої еволюції національної ідеї як духовного ядра політичної самосвідомості та політичної суб’єктності нації в Західному регіоні України в історично насичений період другої половини ХІХ і на початку ХХІ ст. дає змогу повніше реконструювати політичну історію сучасної української нації, врахувати набутий демократичний політичний досвід, збереження політичних цінностей у розбудові сучасної української політичної системи та зрілого громадянського суспільства.
Донедавна в офіційних документах та у вітчизняній науковій літературі домінували заідеологізовані світоглядні стереотипи щодо політичної культури і політичної свідомості українського народу Західного регіону. На жаль, президентська виборча кампанія кінця 2004 року показала, що деякі політичні сили прагнуть загальмувати національне самоусвідомлення українського народу та його прагнення збудувати українську демократичну державу. Проте національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце в геополітичному просторі неможливе без зрілої політичної суб’єктності нації. Противники ж української національної державності на основі фальсифікації результатів виборів прагнули утвердити на посаді Президента України проросійськи налаштованого кандидата та його політичні сили. Вони створили міф, що в Західному регіоні відродився націоналістичний профашистський політичний альянс. Найгірше, що частина виборців Східного та Південного індустріальних регіонів, довіряючи провладним засобам масової інформації, повірила в міф про відродження "бандерівщини" у формі неонаціоналізму. Населення Сходу і Півдня України було поставлене засобами масової інформації перед вибором між провладним кандидатом у Президенти України та опозиційним, який ідентифікувався в політичній реалії з неофашизмом. Зомбована в такий спосіб частина виборців віддала свої голоси проти демократичної політичної сили, яку очолив В. Ющенко. Зауважмо, що використання брудних політтехнологій відбувалося протягом багатьох років у передвиборчій агітації. Керівний політичний голос "за допомогою пропагандистських маніпуляцій, ототожнив у масовій свідомості поняття "демократія" з чимось суто "українським", а отже, "націоналістичним", "екстремістським", "бандерівським", "галицьким" [172, с. 125]. На нашу думку, неприйняття населенням Східного й Південного індустріальних регіонів демократичної "помаранчевої революції" було зумовлено упередженою й необ’єктивною оцінкою національно-демократичних сил.
Цей феномен засвідчує, що громадянське суспільство, політична свідомість українського народу охоплює в переважно Західний і Центральний регіони. Йдеться не лише про мешканців російськомовних міст Східного й Південного індустріальних регіонів, але й про українське сільське населення, яке перебуває ще на донаціональному політичному рівні своєї самосвідомості. Фактично в Східному й Південному регіонах України пострадянська, промосковська політична орієнтація буденної свідомості громадян різко контрастує з політичною орієнтацією мешканців Західного й Центрального регіонів, де сьогодні вже є очевидним пробудження демократичної політичної, національно-патріотичної свідомості.
Такий стан політичної свідомості українського народу ретельно вивчили політтехнологи, які створили систему агітаційного комплексу для того, щоб змінити мотивацію виборців індустріального регіону і, отже політичної поведінки, на користь корумпованої влади колишньої партноменклатури. Як закономірний підсумок, регіональна влада Східного й Південного регіонів України створила інформаційну зону непроникливості демократичних західноєвропейських політичних цінностей і забезпечила спонтанну політичну поведінку виборців на підтримку провладного кандидата.
Сьогодні в Україні, безперечно, маємо справу з феноменом політичної конкуренції свідомості електорату, частина якого орієнтована на збереження корумпованої влади, інша – на глибоку демократизацію державного й політичного устрою. Отже, політична тканина свідомості громадянського суспільства не суцільна, вона має розриви, що неминуче супроводжується конфронтацією. Відбувається, таким чином, суперечлива політична й громадянська структуризація українського суспільства.
Серед чинників структуризації політичної нації з відповідною політичною свідомістю дедалі суттєвішим стає здатність та спроможність всіх соціальних верств і громадян всіх регіонів України використати всі можливості, з успіхом усвідомити європейські демократичні цінності, загальноєвропейську політичну культуру, в межах якої тривалий час розвивалася і політична свідомість народу Галичини, як і в усьому Західному регіоні, який зберіг свою політичну самоідентифікацію від часів Київської Русі. Високий ступінь національно-патріотичної й політичної самоідентифікації мешканців Західного регіону, свідчить про те, що упродовж другої половини ХІХ–ХХ ст. в етнічну пам’ять і свідомість вкорінювалися загальноєвропейські політичні цінності, що й сприяло формуванню зрілої, за європейськими мірками, політичної суб’єктності нації.
Симптоматичним у політичному аспекті видається вже той факт, що українці Галичини виступили активною політичною силою в руйнації СРСР після серпневого (1991 р.) путчу в Москві. Очевидно, що розвиток політичної національної самосвідомості на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку. Проблема обґрунтування ролі Галичини як найбільш національно, політично зрілого ядра українського народу цікавила зокрема М. Грушевського [58–63], В. Старосольського [186], І. Франка [212–220] та ін.
Актуальність цього дослідження посилюється також наявністю прогалин у висвітленні місця й ролі галицьких українців у становленні національної ідеї та її поширення на всю спільноту України. Нарешті, хоч як це не парадоксально, посткомуністичний синдром московського патерналізму, поширюючись у політичній свідомості індустріального регіону Сходу й Півдня України, полягає в тому, що політичне мислення сьогодні включене в промосковський політичний дискурс. Тому важливим завданням сучасних політологів є максимально критичне переосмислення місця й ролі західноєвропейської спільноти і Московської державності у формуванні сучасної політичної суб’єктності української нації.
Серед вагомих досліджень обраної теми – праці Я. Грицака [52–57], В. Лісового [115–116], Г. Касьянова [91], Е. Сміта [180–181], О. Гриніва [51], В. Кафарського [92], в яких висвітлено проблему становлення модерної української нації. Проблему етнонаціонального розвитку українського суспільства у світовому політичному і культурному контексті досліджували І. Варзар [27–29], І. Онищенко [143], М. Юрій [239], М. Вівчарик [35], В. Євтух [78–79], колектив авторів "Малої енциклопедії етнодержавнознавства" на чолі з Ю. Римаренком. Важливими для нашого дослідження були праці В. Лєвіної [109], М. Розумного [166], В. Солдатенка [182], О. Сухого [190], присвячені проблемі національної ідеї. Історичний поступ політичної культури українського народу висвітлили В. Потульницький [154–156], О. Кокорська [94], Л. Нагорна [132], Н. Погоріла [149], Н. Ротар [169], А. Кураєва [103], І. Галактіонова [38]. Питання соціології і політики розглянуто в працях Н. Черниш [229–230], а також на засіданнях "круглих столів" і наукових конференціях [184]. Значна увага автора була приділена праці І. Кудрявцева, в якій досліджено становлення національного "Я" [102]. Питання політичної еліти в національно-визвольному русі розглянуто в працях Р. Галлямова [39], Б. Кухти [104–105].
Концепцію політичного устрою та адекватної політичної свідомості українського народу Галичини в українській зарубіжній політологічній науці міжвоєнного періоду обґрунтовали такі науковці, як О. Бочковський [23], В. Липинський [110–112]. Згодом їх продовжили І. Лисяк-Рудницький [113], Н. Полонська-Василенко [152].
Було враховано також сучасні дослідження історичних, політологічних проблем, авторами яких є М. Михальченко [123], О. Майборода [118–119], В. Горбатенко [48], М. Рябчук [172–175], В. Заславський [82], О. Забужко [81], Ш. Авинери [6], Г. Нодія [137], А. Колодій [95], Х. Арендт [12], Ф. Фукуяма [223], М. Шульга [238] та інші. Безпосередній стосунок до тематики цієї дисертації мають наукові праці, присвячені діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій. Серед праць цього напряму слід назвати роботи Ю. Шведи [232], О. Жерноклєєва [80], С. Телешуна [194–195], А. Каппелера [89]. Над окремими питаннями політичної історії та становлення політичної самосвідомості української нації активно працювали І. Дзюба [66], О. Субтельний [189], М. Степико [187], Р. Шпорлюк [235–237]. Проблемі української державності присвячено праці О. Салтовського [176], І. Нагаєвського [131], В. Іванишина [85–86], М. Когутяка [101]. Методологічні проблеми з нашої теми розроблено в працях Ю. Римаренка [163–165], І. Кресіної [99] та інших.
Проте системного дослідження проблеми становлення політичної суб’єктності української нації та її ґенези в другій половині ХІХ – упродовж ХХ ст. немає. В окремих названих вище працях ця проблема висвітлена фрагментарно. Відсутній і сам термін "політична суб’єктність нації". Відповідно виникає необхідність концептуалізації та системного підходу до досліджуваної проблеми, щоб відтворити цілісну картину історії розвитку політичної суб’єктності української нації. Це і зумовило звернення дисертанта до цієї теми.
Обрана для дисертації дослідження тема пов’язана з планами кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника відповідно до тематики досліджень історії української політичної думки та з тематикою планів науково-дослідних робіт університету "Духовні цінності українського народу: джерела, сучасний стан, формування" (0197У013273).
Об’єктом нашого дослідження є теорія і практика націотворення (формування, розвиток та модернізація української нації від середини ХІХ по кінець ХХ ст.).
Предметом наукового дослідження – ґенеза, стан та тенденції розвитку політичної суб’єктності української етноісторичної нації того ж періоду вітчизняної політичної історії.
Мета дисертації полягає у виявленні та дослідженні закономірностей і особливостей становлення та розвитку політичної суб’єктності української нації в контексті історичних реалій.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
– з’ясувати стан дослідження проблеми формування політичної суб’єктності нації;
– проаналізувати понятійно-категоріальний апарат в контексті поняття "політична суб’єктність нації";
– визначити концептуальні виміри політичної суб’єктності нації;
– висвітлити основні соціально-економічні, мовно-культурні, політичні чинники, що зумовили становлення політичної суб’єктності української нації;
– розкрити характер і масштаби впливу української інтелігенції, українських політичних партій і рухів, громадських об’єднань і організацій на розгортання українського національного руху та формування політичної суб’єктності української нації;
– визначити етапи розвитку політичної суб’єктності української нації;
– розкрити зміст політичної соціалізації як фактору становлення політичної суб’єктності нації;
– проаналізувати політичну суб’єктність модерної української нації.
В основу методології дослідження покладено сукупність сучасних логічних засобів і методів наукового пізнання (філософських, політологічних, етнополітологічних та політико-правових). Серед філософських методів при систематизації й класифікації джерельної інформаційної бази та фактичного історичного матеріалу використано логічний аналіз, принцип об’єктивності та діалектичний метод пізнання історичних явищ. Використання системного, структурного, функціонального й історичного та інших загальнонаукових методів дало змогу розкрити основні суспільно-політичні та соціокультурні чинники, які вплинули на становлення політичного світогляду і розвиток національної політичної самосвідомості українського народу. Застосування відомих у політології методів, зокрема історико-оглядового, формально-політологічного, порівняльно-історичного, хронологічно-проблемного та інших, дало змогу проаналізувати сутність австрійських конституційних політико-правових реформ і їх значення для розвитку політичних відносин, національно-культурного й громадсько-політичного поступу на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Наукова новизна одержаних результатів визначається актуальністю запропонованої проблеми та розв’язанням поставлених завдань на основі опрацювання значної кількості джерел вітчизняної та зарубіжної літератури. Дисертація є однією з перших спроб комплексного аналізу становлення політичної суб’єктності української нації та її ґенези в другій половині ХІХ – упродовж ХХ ст. Досі в Україні досліджували лише окремі аспекти, пов’язані з етнонаціональним розвитком українського суспільства, зі становленням національного "Я", формуванням політичної свідомості українського народу. В межах здійсненого автором дослідження одержано низку результатів, які окреслюють наукову новизну:
– здійснено концептуалізацію ідей (демократичного і чинного націоналізму, націотворення та державотворення) і понять ("нація", "етнос", "національна свідомість", "національна самосвідомість", "національна ідентичність", "політична свідомість", "політична нація", "політична культура"), які розкривають зміст і обсяг категорії "політична суб’єктність української нації";
– запропоновано авторське визначення поняття "політична суб’єктність нації", суть якого полягає в здатності етнокультурної спільноти усвідомити себе суб’єктом політичних відносин, елементом політичних інститутів та сегментом політичної ідеології на основі динамічного становлення в країні національної свідомості, політичної волі та національно-патріотичних почуттів. Політична суб’єктність нації – це складний феномен, який містить такі компоненти: соціальний, інституційний та персоніфікований виміри;
– розкрито зв'язок між категоріями "нація – суб’єкт політики" і "політична суб’єктність нації", суть якого полягає в тому, що без політичної суб’єктності немає суб’єкта політичної дії. Нація як суб’єкт політики формується в процесі й на основі розвитку політичної суб’єктності й реалізується через зв’язки з іншими націями, державами. Політична суб’єктність нації – це інтенція до політичної дії;
– визначено та систематизовано основні соціально-економічні, культурно-мовні, політичні чинники, що детермінували формування політичної суб’єктності української нації в Західній, Наддніпрянській і Східно-Південній Україні. Серед них автор досліджує: скасування кріпосного права, майнового стану, діяльність "Просвіти", проведення політичних реформ урядом Австрії-Угорської імперії у другій половині ХІХ ст., впровадження конституційного права та ін.;
– визначено та висвітлено основні соціально-політичні сили, до яких належали громадські діячі, письменники, священики, адвокати, які взяли активну участь у формуванні українського національно-визвольного руху та істотно вплинули на формування політичної суб’єктності української нації;
– здійснено авторську класифікацію історичних етапів становлення політичної суб’єктності української нації від середини ХІХ – до теперішнього часу (автор визначає вісім історичних етапів);
– визначено критерії політичної суб’єктності нації, серед яких можна виокремити духовні (це внутрішні духовні сили нації) та інституційно-організаційні (це політична самоорганізація нації, що включає стратифіковану спільноту, це провідна верства – еліта, а також громадські й політичні інститути);
– виявлено основні тенденції розвитку політичної суб’єктності української нації в сучасному українському суспільстві, до них належать демократизація суспільства, багатопартійність, орієнтація на громадянське суспільство, а також полярне спрямування політичної суб’єктності нації.
Носіями політичної суб’єктності визначаємо: 1) еліту (а результатом – елітотворення); 2) політичну партію (результат – партієтворення); 3) муніципалістику (результат – творення у відповідних регіонах країни системи місцевого самоврядування); 4) електоралію та плебісцитарію (результат – творення на усьому геополітичному терені країни свідомо керованого "місцевими людьми" електорально-плебісцитарної системи); 5) політико-культурницьку ідеологію (результат – творення і постійне відтворення в самих народних низаї "місцевої ґенези" ідей, потенцій, поглядів, культурних цінностей, етичних орієнтацій тощо); 6) інтеретносолідарію (результат – постійне самовідтворення системи міжетнополітичного впливу титульного українства на етноменшинських народів – співвітчизників і навпаки); 7) державотворення. Згідно з концепцією, політична суб’єктність української нації містить у своїй структурі окремі національно-патріотичні почуття, ідеї, погляди і переконання стосовно політичного статусу нації. Відчуття причетності до національно-визвольної боротьби існують у масовій свідомості не самі собою, а формують певну ієрархічну структуру на основі нагальної історичної потреби вибороти свою державну незалежність. Використовуючи геґелівську термінологію, можна сказати, що "дух" української нації, яка політично себе визначила та спрямувала свою політичну волю, наповнену бажанням вийти з-під поневолення, перебуває під владою національної ідеї. Доти, поки українська національна ідея перебуває в центрі пошуків частини політичної еліти, а для свідомості переважної більшості українського народу не стала панівною, то вона не є домінантою політичної суб’єктності. Під впливом агітаційної та просвітницької діяльності політичних і громадських організацій національна ідея стає інтерсуб’єктивним потенціалом нації, слабка воля – сповненою бажанням політичного дійства, пасивність нації еволюціонує до боротьби за самоутвердження в геополітичному просторі.
Політична суб’єктність нації робить її згуртованою та здатною до співпраці з іншими націями, що сприяє продуктивному і конструктивному діалогу. Нація, що сформувала в собі політичну суб’єктність, надає її свідомим представникам не лише критерії для політичної самоідентифікації, але й власного екзистенційного поривання політичної волі до свободи і національно-патріотичного натхнення. Політична суб’єктність нації виводить її на вищий рівень самототожності. Геґель оцінював подібне вплетення нації в геополітичному просторі як її входження до загальноцивілізаційного рівня.
Практичне значення одержаних результатів окреслене науковою новизною і полягає в можливості їх застосовувати їх з науковою, навчальною та прикладною метою. Органічно вплітаючись в теоретичний фундамент політології, здійснене дослідження дає змогу концептуально поглибити розуміння сутності формування, розвитку і модернізації української нації та державотворчих процесів в Україні. Матеріали дисертації можуть бути використані в написанні навчальних посібників з політології, історії політичної думки та рухів України, політичної соціології, а також курсових, бакалаврських, магістерських, дипломних робіт. На основі таких категорій, як "нація", "національна ідея", "національна свідомість", "національна само ідентифікація", "національна еліта", "політична нація", "політична культура", "політична свідомість", "політична соціалізація", які застосовані до аналізу процесу формування політичної суб’єктності української нації, будуть ставитись та практично розв’язуватись проблеми сьогодення, особливо нагальна потреба політичної консолідації всіх соціальних верств українського суспільства. Дослідження та основні висновки можуть бути використані в навчально-виховному процесі студентської молоді, прогнозуванні результатів виборів представницьких органів влади і підтримки тих чи інших партій та їхніх блоків.
Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни автор одержала самостійно. Усі публікації дисертанта одноосібні.
Основні висновки та теоретичні положення дисертації пройшли апробацію на таких наукових конференціях: Всеукраїнській науковій конференції "Україна між минулим і майбутнім" (Івано-Франківськ, 2001); Міжнародній науково-практичній конференції "Громадянськість інтелігенції: шляхи формування в кризовому суспільстві" (Харків, 2001); науково-практичній конференції "Нові політичні реалії України на межі тисячоліть" (Донецьк, 2001); "Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства на регіональному рівні на прикладі Західної України" (Львів, 2005), а також були обговорюворені на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника та на кафедрі політології Львівського національного університету імені Івана Франка. Матеріали дисертації було також використано автором у своїх лекційних курсах з політології, політичної культури та соціальної філософії.
Результати дисертації опубліковано в таких наукових статтях:
1. Терешкун О. Ф. Вплив європейської політичної культури на формування суб’єкта українського націотворення Галичини в ХІХ ст. // Вестник СевГТУ. – Севастополь. – 2002. – № 42. – С. 58–69.
2. Терешкун О. Ф. Соціал-демократична ідея в національно-визвольному русі Галичини // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Львів: Інс-т народознавства НАН України, Нац. Ун-т "Львівська політехніка". – 2002. – Вип. 13. – С. 145–53.
3. Терешкун О. Ф. Становлення політичної суб’єктності українського народу Галичини в ХІХ ст. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Збірник наукових праць. – Львів. – 2003. – № 14. – С.61–64.
4. Терешкун О. Ф. Формування політичної суб’єктності українського народу Галичини в середині ХІХ ст. // Нова парадигма. – Запоріжжя. – 2003. – № 30. – С.162–168.
5. Терешкун О. Ф. Політична свідомість нації і етнічна самоідентифікація // Вісник Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Політологія. – 2005. – № 1. – С. 87–92.

Список литературы

Висновки

Аналіз наукових праць зарубіжних і вітчизняних авторів, які присвячені нації як суспільно-історичному феномену, дає підставу зробити низку загальних висновків. Осмислення поняттєво-категоріального апарату, в системі якого відображається нація як така та становлення української нації, засвідчує, що досліджуваний зріз проблеми малодосліджений. У політичній думці категорія "політична суб’єктність нації" окремо не досліджувалась. Це свідчить про особливу актуальність, теоретичну й практичну значущість цієї дисертації. Існуючі в соціально-політичних науках поняття "нація", "національна свідомість", "національна самосвідомість", "політична нація", "модерна нація", "українська національна ідея", "національна самоідентифікація" та інші ще не одержали в політології достатньо змістовної категорії, завдяки якій можливе концептуальне осмислення політичного націогенезу та адекватного етноісторичного розуміння нації. Категорія "політична суб’єктність нації" має, на наш погляд, фундаментальне значення для націології та політичної думки. Проаналізувано основні поняття політології, які відображають різні аспекти життєдіяльності нації, й дано визначення категорії "політична суб’єктність нації", розглянуто концептуальні аспекти в контексті національно-історичного та суспільно-політичного розвитку української нації.
Досліджувана категорія істотно заповнює прогалину в наших уявленнях про становлення української нації в період від середини ХІХ ст. до наших днів. Категорія "політична суб’єктність нації" акумулює найкраще з теоретичних напрацювань зарубіжних і вітчизняних вчених про сутність нації. Становлення політичної суб’єктності української нації є закономірним процесом, що має певні особливості пізнання та теоретичних підходів.
Аналіз методологічних принципів дав підстави виділити чотири базові принципи, які служать основою для побудови системи понять відповідно до контексту становлення політичної суб’єктності української нації. Це принципи відповідності логічного та історичного, структурно-функціональний, порівняльний та системний. Вивчення генези української нації з урахуванням суспільно-політичних процесів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на означених вище методологічних засадах дало можливість висвітлити базові характеристики української нації та побудувати на них концепцію політичної суб’єктності нації. Автор намагався вперше в українській політології розглянути категорію "політична суб’єктність української нації" у цілком новій парадигмі. Взявши до змісту українське націотворення та здійснивши логіко-структурологічний аналіз даної проблеми, рухаючись услід за процесом, в роботі висвітлено основні соціально-економічні, соціокультурні та політичні чинники становлення політичної суб’єктності української нації.
На основі аналізу наукової літератури об’єктивно й логічно розкрито становлення політичної суб’єктності української нації. Відмовившись від ідеологічних догм і класового підходу (без них до утворення незалежної Української держави не існувало праць про націю), розглянуто основні соціально-економічні, культурно-мовні та політичні чинники, що вплинули на відродження української нації та її трансформацію на суб’єкт політики в геополітичному просторі. Хоча вищеозначені чинники й раніше розглядали в наукових працях, у дисертації простежено динаміку їх розгортання і суперечливого функціонування в Галичині та Наддніпрянщині. Вперше об’єктивно розкрито процес розвитку соціальної структури української нації відповідно до змін в економіці, соціокультурі, суспільно-політичному житті Галичини, згодом й мешканців Наддніпрянщини.
Розгляд проблеми здійснено з урахуванням найважливіших чинників, які сприяли зародженню й розвитку українського національно-визвольного руху в Галичині. Зазначено, що з вересня 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосне право, що надало селянам політико-правового статусу повноправних громадян імперії та "утворило із селянина самостійну суспільну силу, якої не можна вже було ігнорувати" (І. Франко). Наступним соціально-економічним чинником вважається кооперативний рух у місті та селі, який завершився формуванням нової заможної за мірками того часу соціальної верстви. Формування різноманітних господарських спілок у Галичині сприяло подальшій боротьбі за свої права та спричинило їх політизацію. Розвиток промисловості спричинив появу робітничої професійної верстви та технічної й загальноосвітньої інтелігенції. Стратифікація українського суспільства стала соціокультурним підґрунтям для формування громадсько-політичних організацій, які боролися за національне визволення. Реформи в галузі освіти, започатковані в Австрії Йосифом ІІ та Марією Терезою, спричинили масовий рух української інтелігенції у просвітницькій діяльності в середовищі селян та міщан. Це був чинник культурно-мовної консолідації українського народу та його етнокультурної самоідентифікації. Визнання української мови, літератури, театру стало важливим чинником формування політичної суб’єктності української нації, у рамках тамтешнього Західного регіону.
Зосереджено увагу на народженні української національної еліти, починаючи від греко-католицьких священиків, які виховали народовську інтелектуальну національно-патріотичну верству, зокрема академічних інтелектуалів до політичної провідної сили українського народу. Серед найважливіших політичних чинників виокремлено боротьбу за визнання та політичну легалізацію української мови, культури, політичної історії народу, рух за політичну автономізацію української території в межах Австрії та Росії.
Розкрито процес формування українських національно-визвольних рухів та їх вплив на пробудження національної самосвідомості в контексті тих суспільно-політичних подій, що склалися в Галичині та Наддніпрянщині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. У рамках українського визвольного руху в Галичині у другій половині ХІХ ст. залежно від бачення шляхів майбутнього української нації виділено чотири напрямки: українофільство, австрофільство, полонофільство і русофільство (москвофільство). Ідея українського державотворення еволюціонувала від концепції національно-культурної автономії в складі Австро-Угорської, Російської імперій та Польщі до політичної програми об’єднання всіх етнічних українських земель в єдину незалежну національну державу. Це усвідомлення територіально-етнічної спільноти, історичної пам’яті, культурно-мовної ідентичності завершується становленням національної самосвідомості.
Ґрунтовно проаналізовано культурно-мовну та національну ідентичність українського народу, які органічно поєднуються в змісті категорії "політична суб’єктність нації". Зазначено, що культурно-мовне та – ширше: етнополітичне, а також національно-політичне питання в національній самоідентифікації українського народу є діалектично пов’язаними компонентами, енергетична напруженість між якими визначає особливості та вектор світоглядних орієнтирів у геополітичному просторі політичної суб’єктності української нації. Етнокультурна самоідентифікація української спільноти Галичини і Наддніпрянщини є закономірно змінюваними станами, зумовленими рівнем розвитку національно-визвольного руху. Культурно-мовна фаза забезпечила формування національної самосвідомості українського народу і трансформацію громадських організацій у політичні партії. Політичну інституціалізація українського народу Галичини розглянуто на прикладі Головної Руської Ради, заснованої 1848 р. Освічені маси української спільноти усвідомили потребу організації політичної партії, яка б актуалізувала мобілізацію національно-патріотичних сил на боротьбу за національне визволення й створення незалежної української держави.
Доведено, що визначення механізму політичних дій не є довільним актом: основні параметри його мусять враховувати зміст і спосіб відповідних політичних програм. Національна самореалізація українського народу спиралася на діяльність культурно-громадських, громадсько-політичних і політичних організацій, її домінуючим мотивом стала українська національна ідея як складова політичної суб’єктності. Рухаючись услід за процесом розгортання і поглиблення українського національно-визвольного руху в другій половині ХІХ ст., дано осмислене тлумачення складових політичної суб’єктності української нації. Такий зріз дослідження процесу становлення політичної суб’єктності української нації поглиблює розуміння широковживаного поняття "національне відродження", адже це був закономірний етап модернізації етнічного буття і аж ніяк не реанімація того, що було в політичній історії українського народу.
Становлення політичної суб’єктності української нації започаткувалося в добу розгортання ідеології європейського Просвітництва, яке давало можливість українській еліті освоїти передові політико-правові та соціально-філософські ідеї, уявлення, погляди задля формування національної свідомості. Народи Європи проходили складний етап кардинального перетворення, формування нових поглядів на сутність держави, нації, глибинної трансформації економічної і політичної системи, соціальної структури тощо.
За цих умов українські національно-патріотичні рухи одним із ключових завдань, яке треба було розв’язати, ставили опанування просвітницької ідеології, її систематизацію відповідно до нової політичної ситуації на всьому життєвому геополітичному терені українського народу, прищеплення йому новонароджувану політичну і громадянську культуру – ту тривку духовну цінність, без якої не буває політичної суб’єктності нації. Науковий аналіз генези українського суспільства та його історичних форм свідомості у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. є свідченням того, що авторові напевно вдалося знайти свою "нішу" і створити самостійну працю.
Висвітлено сутнісні характеристики національної еліти, пов’язані з її роллю у становленні політичної суб’єктності української нації, виокремлено представників різних культурно-освітніх, громадсько-політичних і партійних організацій, сутнісною функцією для одних було пробудження національної самосвідомості, для інших – формування політичної свідомості, для третіх – мобілізація політичної волі нації для боротьби за політичну незалежність країни та утворення власної державності. Доводиться думка, що кожна із соціальних еліт українського народу в контексті політичної суб’єктності нації не може розглядатися як відокремлена від цілісного національного організму. Запропонована класифікація української національно-визвольної еліти є ґрунтовною. Розглянуто етапи розвитку української національної свідомості відповідно до ролі еліти, від її скромних початків, коли греко-католицькі священики розпочали рух за піднесення освіти у своїх громадах до переломної доби – революції 1918 р.
У роботі охоплено широкий спектр національно-визвольного руху в другій половині ХІХ ст., й висвітлено особливості його діяльності у формуванні політичної суб’єктності української нації. Змодельований соціально-політичний портрет української еліти в її становленні та розвитку, розкрито її розуміння посталих завдань та методів їх вирішення. Зокрема схарактеризовано політичні сили Галичини, які в дусі європейського Просвітництва дотримувалися ідеї ліберальної демократії. Русько-Українська Радикальна партія дотримувалася в своїх організаційних та ідеологічних баченнях традицій народовського національно-визвольного руху, який пропагував ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, відстоювали важливість і необхідність розвитку української модерної культури і рідної мови. Нова радикально помічена політична ідеологія українського національно-визвольного руху Галичини була підхоплена Революційною українською партією Наддніпрянщини, доповнена соціал-демократизмом, який спочатку характеризувався поміркованим радикалізмом. Ліберальний за методами діяльності, формами організації та кінцевими вимогами український національно-визвольний рух другої половини ХІХ ст. продовжував розвиватися і поглиблював світоглядний арсенал політичної суб’єктності української нації. Дано характеристику соціал-демократичної складової українського національно-визвольного руху Наддніпрянщини, яка перебувала під активним впливом російського робітничого політичного руху з його соціалістичною ідеологією та парадигмою класової боротьби. Зазначено, що еволюція українського національно-визвольного руху до соціалістичної ідеології на території Наддніпрянщини з необхідністю призвела до підтримки загальноросійського соціал-демократизму, який класову боротьбу поставив на перше місце, а національні інтереси підпорядкував першому. Еволюція політичної суб’єктності частини української нації до соціал-демократизму призвела до масових розколів у партіях, що спричинило появу націоналістичної ідеології. Узагальнений довід національно-визвольної боротьби політичних партій Галичини й Наддніпрянщини засвідчив про наявну на початку ХХ ст. різновекторність політичної суб’єктності української нації. Галичани неухильно дотримувалися української національної ідеї, наддніпрянці формували свою політичну суб’єктність на ідеях російських соціал-демократів через призму російського світогляду.
Приділено увагу головним суспільно-політичним подіям, які видозмінювали політичну суб’єктність української нації, зокрема досліджено суперечність між ідеалом національно-визвольного руху та неможливістю його реалізувати внаслідок дії імперських сил Росії. Означені чинники спричинили формування українського націоналізму, головним автором ідей якого був Д. Донцов. Доведено, що під впливом різних політичних факторів, зокрема прагнень Росії та Польщі втримати під своєю державною зверхністю український народ на всьому просторі геополітичної території, перспективи національно-визвольної боротьби ставали майже нереальними, що й призвело до втрати єдності поглядів політичної суб’єктності української нації. В Галичині праві політичні сили переважали, їхні погляди тяжіли до класичних зразків європейського парламентаризму, тому вони прагнули до союзу з країнами Західної Європи. Ліва частина національно-визвольного руху схилялася і схиляється нині до союзницьких відносин з Росією. За таких умов політична суб’єктність української нації дедалі відходила від початкових політичних орієнтирів і прагнень, втрачала свою цілісність. Лівизна у політичних поглядах провідних сил надала нових ознак парадигми політичної суб’єктності української нації. На ліворадикальних соціалістичних ідеях розвивалося все життя українського народу в складі СРСР, що й призвело до географічної конфігурації політичної суб’єктності сучасної української нації.
У дисертації визначено загальні контури основних етапів розвитку політичної суб’єктності української нації залежно від історичних обставин та дії суспільно-політичних чинників.
Перший етап історично починається в другій чверті ХІХ ст. і закінчується революцією 1848 р., характеризується організацією греко-католицькими священиками просвітницької діяльності українського народу. На першому етапі усвідомлення українським народом самого себе як історично сформованої спільноти зі своєю мовою, культурою, етнічною традицією галицькі українці мали нагоду завдяки просвітницькій політиці Австрійського уряду упорядкувати свій соціокультурний час і простір та набути здатності культурно-мовної самоідентифікації. Здатність до культурно-мовної самоідентифікації української спільноти, без сумніву, належить до засадничої в становленні політичної суб’єктності нації. Оскільки мова народу, його релігія, традиції, історична пам’ять мають соціокультурний спадок, то вони редукують етнічне повідомлення про себе і змушують їхніх носіїв зрозуміти себе, свою тривалу історію та сформувати здатність до соціальної самоідентифікації. Спільнота, яка легітимізує себе через мову, культуру, релігію, історію, є соціальним рефреном і заслуговує на визнання у світі. Галичани у своїй мовно-культурній легітимізації поєднали самопізнанням із новим підходом австрійської держави та польської правлячої еліти, яка не бажала визнавати українців за окремий народ.
Нерівноцінність стосунків українського народу з іншими в межах Австрії та Росії провокує шлях пошуку в соціополітичній легітимації своє мови і культури. Мовно-культурна самоідентифікація українського народу формує з нього соціальний суб’єкт, який стає борцем за своє "Я". Народно-патріотична еліта, у складі якої були греко-католицькі священики, згодом світська інтелігенція, сконцентрувала свої зусилля на пізнанні розрізнювальних ознак між українським, польським та російським народами, що спровокувало міжетнічний дискурс, який переростав у міжнаціональний. Це означає, що на першому етапі становлення політичної суб’єктності української нації її соціополітична легітимація здійснилася на основі мови й культури українського народу. Суб’єктність народжуваної української нації означала об’єктивність знання про мову, культуру, історію, релігію та їх легітимацію в межах державного простору.
Другий етап датовано з травня 1848 р., коли утворилася суспільно-політична організація Головна Руська Рада, до створення першої політичної партії – Русько-Української Радикальної партії. Доведено, що розпочатий дискурс між українською народницькою елітою, з одного боку, та польською і російською – з іншого, стосовно української мови, культури, релігії та історії сформував у свідомості народу потреби і почуття до етнокультурної респектації та суб’єктивні інтенції до саморозвитку нації. Цей проект народовської свідомості дав змогу розв’язати труднощі етнокультурної самоідентифікації додаванням історичних фактів, які засвідчували про наявність в української історії державницької традиції. Історична пам’ять українського народу посідає чільне місце в політичній суб’єктності нації і чимдалі виявляється втягнутою в політичний дискурс з опонентами українства. Доведено, що академічна еліта, розгорнувши наукові дослідження з етнографії, мови, культури, політичної історії українського народу і в публічній полеміці з представниками польської, російської інтелігенції нагромадила систему наукових знань, які стали підґрунтям для формування національної самосвідомості українського народу. Ці знання змістили наголос у світоглядній суб’єктності українського народу з просвітницької діяльності до політичної і, як наслідок переструктуризації розвиненої національної свідомості розпочався інтенсивний процес формування політичної суб’єктності української нації.
Політичний дискурс громадсько-політичних діячів українського народу з опонентами легітимізує політичну суб’єктність української нації на ідеологічному рівні, врухомленої вимогою до національної автономізації частини українства в складі Австрії, другої – у складі Росії. Відмітна характеристика цього етапу становлення політичної суб’єктності української нації в тому, що вона закладає підвалини автономії співрозмовників, а отже, має перспективу розвитку соціокультури. Тканина політичної суб’єктності української нації утворена перетином двох політичних реалій Австрії та Росії, яким були підпорядковані українські землі. Політичний консенсус, досягнутий між політичною елітою українського народу та владних сил Австрії і Росії – це проміжний етап політичної суб’єктності нації, але не її завершена форма. Він є свідченням, що український народ як суб’єкт політичних відносин шукає своєї національної легітимізації та емансипації через цивілізоване упорядкування кроків до політико-державної незалежності всієї країни. Політичний дискурс – це надійна зброя політичної суб’єктності української нації проти утисків імперської системи, яка вже стала сумнівною цінністю. Ця орієнтація політичної суб’єктності української нації робить тимчасові угоди з опонентами задля національного блага. Усі ці світоглядно-політичні цінності роблять політичну суб’єктність нації гнучкішою й динамічнішою, що підвищує політичну оперативність.
З жовтня 1890 р. починається третій етап розвитку політичної суб’єктності української нації і закінчується груднем 1895 р., упродовж якого було обґрунтовано ідею політичної самостійності, соборності українського народу та державного самовизначення; він характеризується розробленнім політичної програми та національної ідеї, а також створенням політичних партій. Внесення до програми Русько-Української Радикальної партії тези про боротьбу за політичну незалежність і державну соборність української нації слід вважати визначальним чинником, що характеризує якісний стрибок у розвитку національної самосвідомості до політичної суб’єктності української нації. На третьому етапі становлення політичної суб’єктності української нації тенденція до тимчасової угоди з опонентами є двозначною: вона не цілком підпорядкована цілям, що випливають з національної ідеї, проте надає пошук методів політичної дії заради національних інтересів. Угодовство, як риса політичної суб’єктності нації, розгортає розуміння політичного виміру, щоб збагнути суть сформованих обставин. Наведені теоретичні та історичні докази того, що політична суб’єктність української нації спирається на етнічну й національну культуру і тією ж мірою на європейські політико-правові цінності та еволюціонує в напрямку зростання складності її компонентів духовного, організаційного й речового вимірів. Можна сказати, що національна ідея складає породжувальні норми політичної суб’єктності української нації, створює каркас самопородження і самовідтворення політичного потенціалу; вони стають інфраструктурою високої політико-правової складності. Після цього етапу національного саморозвитку українського народу дедалі більша частина національного інтелекту узагальнює набутий досвід визвольного змагання та визначає політичні шляхи руху до самостійної української держави. Процес самоконструювання й самоорганізації української нації завершився утворенням УНР.
Четвертий етап – це період становлення політичної суб’єктності української нації в період будівництва національної держави. Листопад 1918 р. був початком становлення української модерної держави, що стало свідченням стабілізації політичної суб’єктності нації. П’ятий етап (20–30-ті рр.) – формування націоналістичної ідеології Д. Донцовим та його однодумцями. Шостий етап – радянський період. Сьомий – від здобуття незалежності України 1991 року до початку 2005 р., який характеризується подоланням спадщини комуністичного тоталітаризму і народженням громадянського суспільства. Із народженням політичної нації в ході "Помаранчевої революції" починається восьмий етап, який триває і донині.
Сказане означає, що політична суб’єктність української нації, що сформувалася наприкінці ХІХ – упродовж ХХ ст., є самодостатньою системою, яка постійно розвивається, системою, яка зберігає складні соціополітичні структури, раніше набутий політичний досвід нових політичних напрацювань, серед яких складний механізм національної самоідентифікації, тип політичної поведінки – поступливо-конформний, з індивідуалізованим характером, що виявляється у відроджувальній поведінці демонстрація свого національного "Я". Звідси характерною рисою громадсько-політичних рухів українського суспільства є демонстрацією позицій нового бачення майбутнього.
Наявність понад 130 політичних партій характеризує експансію розрізнення політичного суб’єкта стосовно об’єкта – влади. Нинішній етап політичної суб’єктності української нації характеризується болісним переживанням сучасності, обтяженою пам’яттю про минуле, невизначеністю і тривогою за майбутнє. Ця особливість сучасної парадигми політичної суб’єктності української нації виявляється в численних громадських рухах і політичних партіях у пошуках свого геополітичного самовизначення та політичних парадигм нових життєсмислових шансів.
На основі матеріалів соціологічних досліджень, теоретичних праць політологів, соціологів, філософів зроблено висновок про дві основні діалектично суперечливі тенденції розвитку політичної суб’єктності сучасної української нації. Перша виражена у прагненнях західної та центральної частини українського суспільства до розбудови демократичної держави та нарощування інституцій громадянського суспільства, притаманних усім розвиненим націям. Рефлексивним простором політичної суб’єктності сучасної української нації стає історичний досвід національної самосвідомості, переведений у світоглядну функцію щодо відбору ідей, поглядів, цінностей для розбудови української державності. Саме в їх виявах здійснюється регіональне розмежування змісту політичних орієнтацій мешканців Заходу і Центру, з одного боку, та Сходу і Півдня – з іншого. Реконструкція минулого посіла чільне місце у політичній суб’єктності українського суспільства, в складі якого український етнос, російський, кримський та ін. Населення Заходу і Центру України в своїх суб’єктивних намірах, поглядах, баченнях орієнтоване на західноєвропейські політико-правові цінності. Присутність російськомовної спільноти, яка активно підтримує ліві соціалістичні інтернаціональні та проросійські цінності на тлі дедалі глибшої соціально-економічної кризи деформує політичну суб’єктність тим, що контекстуалізує присутність російського фактору. Представники Західного регіону, попри довготривалий іноземний гніт, руйнування національної культури не втратили почуття національної окремішності, через своїх політичних лідерів вимагають впровадження української мови для всіх, в тому числі для національних меншин. Суб’єктивно таке світопереживання є націоналістичним і не відповідає критеріям громадянського суспільства та демократичної держави. Властивий фокус рефлексій самопізнання мешканців Сходу і Заходу лежить у політичній волі до розбудови громадянського суспільства.
Вирішальну роль у єдності світоглядних ідей політичної суб’єктності має відіграти інтелігенція, яка не політизувала свою свідомість і самосвідомість та має хист до громадської діяльності для захисту громадянських прав і свобод від свавілля державницької бюрократії. Отже, одне із найважливіших завдань всіх свідомих громадян України – піднятися у своїх самоідентифікаціях від національного "Я" до громадянського "Ми" та витворити з етнонаціональних спільнот українську сучасну етноісторично-політичну націю з відповідною парадигмою усвідомленої політичної суб’єктності.

Список використаних джерел

1. Almond G. and Verba S. The Civiс Culture. – Princeton: Princeton University Press, 1963. – 281 р.
2. Cerulo K. Sociopolitical Control and the Structure of National Anthems // Social Forces. – 1989. – Vol.68. – P. 76–99.
3. Merriam Ch. Civic Training in the United States. – Chicago: University of Chicago Press, 1934. – 184 р.
4. Tucker R. Political Culture and Leadership in Soviet Russia: From Lenin to Gorbachov. – Brighton, 1987. – 238 р.
5. Van den Berghe P. L. The Ethnic Phenomenon. – N.Y., 1981. – 265 р.
6. Авинери Ш. Амбивалентность национализма // Век ХХ и мир. – 1994. – №7–8. – С. 114–118.
7. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // ПОЛИС. – 1992. – №4. – С. 122–134.
8. Амелин В. Н. Социология политики. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. – 272 с.
9. Андерсон Б. Уявлена спільнота // Націоналізм: Антологія / Упорядники О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 567–579.
10. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Пер. Віктор Морозов. – К.: Критика, 2001. – 272 с.
11. Антонович В. Про козацькі часи в Україні. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.
12. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2002. – 539 с.
13. Армстронг Дж. А. Український націоналізм // Зустрічі. – 1991. – №2. – С. 111–121.
14. Бандера С. Перспективи української революції. – Зб.творів. – Мюнхен: ОУН, 1978. – 640 с.
15. Бауер Отто //В. Вілков, Ю. Римаренко. Мала енциклопедія етно-державознавства / НАН України. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра; Генеза, 1996. – С. 822–824.
16. Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности. – М.: Мысль, 1990. – 208 с.
17. Берлін І. Націоналізм // Зустрічі. – 1991. – №2. – С. 60–76.
18. Берлін Ісайя. Націоналізм: знехтувана сила // Сучасність. – 1993. – №3. – С. 95–110.
19. Бистрицький Є. Конфлікт культур і філософія толерантності // Демони миру та боги війни. – К.: Політична думка, 1997. – С. 147–168.
20. Бистрицький Є. Українська державність у ХХ ст. – К.: Основи, 1996. – 321 с.
21. Білянський П. А. Яків Головацький: злет і падіння // Галичина. – 1994. – 15 жовт.
22. Боса Л. До проблеми новітньої соціалізації молоді // Соціокультурні чинники розвитку інтелектуального потенціалу українського суспільства і молодь: Наукові праці та матеріали конференції. / Ред. кол.: В. Андрущенко (голов.ред) та ін. – К.: Т-во Знання України, 2001. – Вип. 1 – 779 с.
23. Бочковський О. І. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
24. Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. – М.: Наука, 1973. – 284 с.
25. Будз В. П. Соціально-філософські погляди М. Грушевського: футурологічний аспект. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2003. – 160 с.
26. Буров І. Демократія і стабільність: суперечності сучасного етапу // Українське суспільство – 2003. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони, М. Шульги. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2003. – С. 209–214.
27. Варзар І. Державне будівництво в Україні через призму політичної етнології // Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії / Відп ред. Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. – К., 1993. – С. 108–172.
28. Варзар І. Політична етнологія як наука: Монографія. – К.: Школяр, 1994. – 224 с.
29. Варзар І. М. Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. // Із контекстів минулих років: Вибране в концептуальних і мемуарних вимірах. – К.: ФАДА, ЛТД, – 2003. – Кн. 1. – 592 с.
30. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Антология мировой политической мысли: В 5 т. – М.: Мысль, 1997. – Т.2. – С. 11–29.
31. Вебер М. Соціологія. Загальні історичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.: Основи, 1998. – 534 с.
32. Вегеш І. Теорія масового суспільства в сучасній політичній науці // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Редкол.: М.Вегеш (гол.ред.), В.Денисенко, Ф.Кирилюк та ін. – Ужгород: СМП "Вісник Карпат", 2005. – Вип. 2. – С. 56–75.
33. Винниченко В. Відродження нації: В 3 т. – Т.І. – К., 1990. – 348 с.; Т.ІІ. – К., 1990. – 328 с.; – Т.ІІІ. – Київ-Відень, 1920. Перевид. Фотодруком для студій Ню Йорк, 1968. – 535 с.
34. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. – Львів: Світ, 1996. – С. 301–315.
35. Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2004. – 239 с.
36. Вятр Е. Социология политических отношений / Пер. с польск.; Под ред. и с предисл. Ф. М. Бурладского. – М.: Прогресс, 1979. – 463 с.
37. Гаджиев К. С. Политическая культура: концептуальний аспект // Полис. – 1991. – № 6. – С. 69–83.
38. Галактіонова І. В. Фактори впливу на формування політичної культури молоді України, 90-ті роки ХХ ст. / Політична культура: теорія, проблеми, перспективи. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2004. – С. 162–176.
39. Галлямов Р. Р. Политические элиты российских республик: особенности трансформации в постсоветский период // ПОЛИС. – 1998. – № 2. – С.108–115.
40. Гарань О. Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій / АН України, Археографічна комісія, Ін-т історії України. – К.: МП "Пам’ятки України", 1991. – 191 с.
41. Геґель Г. В. Ф. Енциклопедия философских наук: В 6 т. – М.: Мысль, 1977. – Т.3. – 471 с.
42. Геґель Г. В. Ф. Феноменологія духу. – К.: В-во Соломії Павличко "Основи", 2004. – 548 с.
43. Геллнер Е. Нації і націоналізм // Націоналізм: Антологія / Упорядн. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 292–312.
44. Геллнер Э. Нации и национализм // Вопросы философии. – 1989. – №7. – С. 119–131.
45. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества // Антология мировой политической мысли: В 5 т. – Т.1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – М.: Мысль, 1997. – С. 541–545 с.
46. Гердер Й. Г. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм: Антологія / Упорядн. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 37–45.
47. Гіденс Е. Соціологія / Пер. з англ. В. Шовкун, А. Олійник, – К.: Основи, 1999. – 726 с.
48. Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія. – К.: Видавничий центр "Академія", 1999. – 240 с.
49. Гражданская культура в современной России. // Сборник научных работ грантополучателей МОНФ. / Отв. ред. Шестопал Е. Б. – М.: МОНФ, 1999. – 196 с.
50. Гражданское образование: формирование активной жизненной позиции гражданина. Сборник статей для методистов и преподавателей общественных дисциплин: Издательско-образовательный центр, – М.: Веди-принт, 2001. – 283 с.
51. Гринів О. Українська націологія: від другої світової війни до відродження держави. Історичні нариси. – Львів: Світ, 2004. – 592 с.
52. Грицак Я. Дух, що тіло рве до бою: спроба політичного портрету Івана Франка. – Львів: Каменяр, 1990. – 176 с.
53. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К.: Ґенеза, 2000. – 360 с.
54. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. – К.: Критика, 2004. – 344 с.
55. Грицак Я. Українське національне відродження: тяглість і перервність традицій // Політична думка. – 1991. – №2. – С. 21–28.
56. Грицак Я., Маланчук О., Черниш Н. Україна: Схід і Захід // Современное общество. – 1994. – №3. – С. 70–76.
57. Грицак Я. Й. До генези ідеї політичної самостійності України // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідомчий збірник наук. праць. – К.: Наукова думка, 1992. – Вип.. 1 – С. 119–143.
58. Грушевський М. Вільна Україна: Статті з останніх днів // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. – Львів: Світ, 1996. – С. 202–216.
59. Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. – Львів: Світ, 1996. – С. 189–202.
60. Грушевський М. На порозі Нової України. // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. – Львів: Світ, 1996. – С. 230–270.
61. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. Львів: Світ, 1996. – С. 178–189.
62. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. – Львів: Світ, 1996. – С. 217–230.
63. Грушевський М. Український П’ємонт // Збірник статей "Визволення Росії і українське питання". Твори : У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; – Т.1: "Суспільно-політичні твори (1894–1907)". – 2002. – С. 444–447.
64. Гумилёв Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л.: Гидрометеоиздат, 1990. – 528 с.
65. Даль Р. Проблеми гражданской компетентности //Век XX и мир. – 1994. – №7–8. – С. 164–182.
66. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Видавничий дім "КМ Academia", 1998. – 276 с.
67. Дойч Карл. Екстремальний націоналізм і самознищення: внутрішні проблеми волі // Зустрічі. – 1991. – №2. – С. 87–92.
68. Донцов Д. В чім сила організації? // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. – Львів: Світ, 1996. – С. 507– 508.
69. Донцов Д. Дух нашої давнини // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів: Світ, 1996. – С. 508–551.
70. Донцов Д. За яку революцію? / Політична бібліотека Ліги Визволення України. – Ч. 12. – Торонто: Видавнича Спілка "Гомін України", 1957. – 79 с.
71. Донцов Д. За яку Україну? // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О. І. – Львів: Світ, 1996. – С. 505–507.
72. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон: Українська Видавнича Спілка, Торонто: Ліга Визволення України, 1966. – 363 с.
73. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Ню Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобід України, 1967. – 211 с.
74. Драгоманов М. Переднє слово (до "Громади") // Вибране. – К.: Либідь, 1991. – 688 с.
75. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. – К.: Либідь, 1991. – 688 с.
76. Дюверже М. Политические партии / Пер. с франц. – М.: Академический Проект, 2000. – 558 с.
77. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Мет