РОЗВИТОК КРАТОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ : РАЗВИТИЕ КРАТОЛОГИЧНИХ ЗНАНИЙ В УКРАИНЕ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Державний вищий навчальний заклад
«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Національна академія наук України
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф. Кураса

БОРИС ДЕМ’ЯНЕНКО

РОЗВИТОК КРАТОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ
В УКРАЇНІ

До 20-ї річниці незалежності України

Корсунь-Шевченківський
Видавець В.М. Гавришенко
2011

УДК 321.1(477)
ББК 66.0(4Укр)
Д 32

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
(протокол №3 від 30 червня 2011 р.)

Рецензенти: О.В. Бабкіна, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політичних наук Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова
В.М. Бебик, доктор політичних наук, професор, проректор з інформаційно-аналітичної роботи Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
О.В. Шуба, доктор політичних наук, професор, завідувач відділу Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України

Дем’яненко Б.Л.
Д 32 Розвиток кратологічних знань в Україні / Дем’яненко Б.Л. –
Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2011. – 794 с.
ISBN 978-966-2464-09-2

У монографії здійснено теоретичний синтез основних парадигм політоло-гічного розуміння влади, виявлено та проаналізовано стійкі і живучі посттоталітарні стереотипи, характерні для українського владного корпусу та реалізованого ним управлінського механізму. Досліджено ґенезис проблеми розмежування повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владами, а також між владними структурами різних рівнів у пострадянській Україні; розглянуто роль і місце нових впли¬вових політичних гравців – «кланів» – у системі розбудови і функціонування ієрархії політичної влади в Україні. Висвітлено прояви посттоталітарного синдрому у формуванні та функціонуванні «партій влади» в незалежній Україні; з’ясовано суть політичної реформи, що створила нову політичну ситуацію в країні, критично проаналізовано тезу щодо істотного «посилення» уряду і «послаблення» конститу-ційних позицій глави української держави після її практичного упровадження. З’ясовано атрибутивний зв’язок між розвитком ефективної представницької демократії й упровадженою пропорційною системою представництва, показано, наскільки вона відповідає викликам часу та об’єктивній логіці загального суспільно-політичного процесу.
Монографія розрахована на викладачів, учителів, аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться проблемами політичної влади.
ISBN 978-966-2464-09-2 УДК 321.1(477)
ББК 66.0(4Укр)

© Дем’яненко Б.Л., 2011

ЗМІСТ

ВСТУП 3
Примітки до вступу 11

Розділ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЧНИЙ
ПЛЮРАЛІЗМ НАУКОВИХ ПІДХОДІВ У ДОСЛІДЖЕННІ
ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 12
1.1. Політична влада як суспільний феномен і об’єкт
наукового дослідження 12
1.2. Методи дослідження політичної влади 26
Примітки до розділу 1 45

Розділ 2. ФОРМУВАННЯ ТА ІСТОРИЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗНАНЬ ПРО ПОЛІТИЧНУ ВЛАДУ
В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 81
2.1. Становлення знань про політичну владу
в Стародавньому світі 81
2.2. Еволюція знань про політичну владу в епоху
Середньовіччя 114
2.3. Розвиток знань про політичну владу в Новий час 144
2.4. Владознавчі ідеї Новітнього часу 192
2.5. Політична влада в інтерпретації російських
дослідників 246
Примітки до розділу 2 275

Розділ 3. СУЧАСНІ ЗАРУБІЖНІ КОНЦЕПЦІЇ ВЛАДИ 287
3.1. Концепції влади у політичній філософії 287
3.2. Концепції влади в сучасній політології
і політичній соціології 310
Примітки до розділу 3 378

Розділ 4. ФОРМУВАННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЗНАНЬ ПРО
ПОЛІТИЧНУ ВЛАДУ В УКРАЇНІ 388
4.1. Становлення уявлень про владу в Київській Русі 388
4.2. Українська владознавча думка литовсько-польської
і польсько-козацької доби 392
4.3. Українська владознавча думка у ХІХ ст. –
30-х рр. ХХ ст. 408
4.4. Політична влада та її інтерпретація
в Українській РСР 446
Примітки до розділу 4 459

Розділ 5. РОЗВИТОК ЗНАНЬ ПРО ПОЛІТИЧНУ ВЛАДУ
В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ 462
5.1. Відображення посттоталітарних та протодемо-
кратичних ціннісних орієнтацій політичної влади в
Україні в сучасному владознавстві 462
5.2. Проблеми формування та функціонування
«партій влади» в Україні в сучасних політологічних
дослідженнях 582
5.3. Особливості виборчої системи сучасної України в
контексті світового досвіду і європейських стандартів 695
Примітки до розділу 5 753

ВИСНОВКИ 770
Примітки до висновків 791

ВСТУП

Політична влада – безперечно, центральний, надзвичайно складний і навіть утаємничений за визнанням багатьох учених об’єкт політичної науки. Вона стала ключовим поняттям у політичній науці і одним із найуживаніших понять у лексиконі соціальних наук не лише через її значущість для аналізу політики і суспільства в цілому. Це пов’язано і з традиційним сприйняттям влади як чогось дуже важливого, що визначає хід подій і характер соціальних відносин. Політична влада зазвичай асоціюється з головними політичними проблемами, держав-ними рішеннями, основними принципами соціального устрою суспільства. Окрім того, влада являє собою:
– унікальний життєвий феномен; багатогранне, глобальне ключове суспільне явище; породження людського роду, соціальної практики, хоча первинні прояви влади (дуже жорстокі) взагалі властиві тваринному світу;
– визначальне багатопланове середовище інтенсивної творчої, цілеспрямованої діяльності людини і людських співтовариств, сферу прикладення різноманітних людських сил, умінь, талантів, реалізації інтересів, хитрощів, майстерності, мистецтва людини, її нескінченного вдосконалення;
– сильну, не завжди адекватно усвідомлювану при-страсть, одне зі всепоглинаючих, незборимо бажаних і водночас обтяжливих захоплень; поле задоволення амбіцій і домагань;
– привабливу і часто небезпечну, незвичайну і вельми складну життєву професію; сферу кар’єри і кар’єризму, реалізації, а нерідко і провалів авантюрних схильностей і пихатості багатьох людей;
– нескінченний, невичерпний резервуар досвіду і знань, багатий масив різноманітних ідей і уявлень;
– дуже солідне джерело доходів, прибутку, наживи, забезпеченого існування, сферу привілеїв і матеріальних благ;
– широке поле спілкування, взаємодії, співпраці, згоди, партнерства, пошани, спільних дій, а поряд із тим і середовище роз’єднання, протистояння, конфронтації, суперництва, супе- речок, домагань, претензій, ворожнечі і боротьби;
– специфічну, найширшу сферу прояву милості, заступ- ництва, жорстокості можновладців, догідливості, чиношану- вання їх оточення;
– нарешті, нерідко це тяжкий хрест, нестерпна ноша, тягар для володарів, зла доля, ярмо для підвладних, прокляття роду людського, джерело і поле людських страждань.
Можна з упевненістю стверджувати, що без концептуаль-ного тлумачення цього явища політика втрачає свою пред-метність і змістовність. За радянських часів, окрім змістовних труднощів, теоретична інтер¬претація політичної влади у значній мірі залежала від політичних обставин та ідеологічного тиску, що перервали традицію вивчення цього явища і максимально ускладнили творчий обмін із зарубіжними дослідниками влади.
Необхідність концептуального дослідження політичної влади визначається такими обставинами. По-перше, наявні концепції влади не позбавлені недоліків: некоректність дефіні-цій, непослідовність у викладі, протиріччя в логіці визначення поняття, нерівномірне опрацювання проблемного поля. По-друге, за наявності значного масиву літератури (насамперед зарубіжної) із цієї тематики набирається не так уже й багато праць монографічного рівня, спеціально присвячених концеп- туальному аналізу політичної влади взагалі та політичної влади в Україні періоду незалежності зокрема. Переважає розгляд окре-мих аспектів політичної влади без аналізу всього спектру проблем, що стосуються змісту поняття, тому з погляду концеп- туального вивчення влади ці дослідження мають фрагментарний характер. Стосовно вітчизняної традиції слід підкреслити, що далеко не всі роботи1 відповідають сучасним стандартам науко-вого пошуку. Багато авторів недостатньо ознайомлені з концеп-ціями влади, розробленими в західній літературі, тому важливі проблеми її концептуального аналізу, що є основним предметом дискусій у західній соціальній філософії, соціології і політології, опинилися поза їхньою увагою. Вітчизняна наука визначала владу головним чином на макрополітичному рівні, обґрунтову- вала її класову природу й обумовленість характером панівних економічних відносин. Крім того, тема політичної влади належала до найідеологізованіших фрагментів радянського суспільствознавства.
Звернення до досвіду концептуалізації влади, накопиче-ного в аналітичній традиції, і ознайомлення читача із сучасним станом вивчення проблеми в західному суспільствознавстві уявляється важливим насамперед тому, що вітчизняній соціоло-гічній і політологічній літературі з проблем політичної влади бракує саме чіткості і всебічності у визначенні змісту поняття, уточненні його обсягу і видів. Результатом цього стало його вкрай вільне вживання. Нерідко дослідники допускають настільки вільне тлумачення поняття влади, що створює масу псевдопроблем, а часом вони просто говорять різними мовами, не розуміючи своїх опонентів. Під владою стало модним розуміти все, що завгодно, і це має місце не лише в публіцис-тиці і пропагандистських статтях, а й у серйозних теоретичних працях. У соціально-філософській і політологічній літературі з’являється багато загальних міркувань про владу, які зазвичай можна небезпідставно віднести і до будь-яких інших явищ, хоч якось пов’язаних із впливом одних людей на інших чи зі сферою політики в цілому. «Владу» неможливо відрізнити від таких понять як «вплив», «управління», «детермінація», «при-мус», «сила», «причина», «соціальний контроль», «панування», «політична система» та ін.; мало хто звертає увагу на такі «дрібниці» як сфера і межі вживання поняття, його чіткість і однозначність, смислові нюанси і специфіка.
Політичну владу дослідники іноді ототожнюють з її знаряддям – державою, з її методами: примусом, переконанням, насильством. Деякі автори ставлять знак рівності між політич-ною владою й авторитетом, який має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово. Влада виступає у вигляді управління, управління – у вигляді влади. Але управління не є функціонуванням влади, воно ширше, ніж влада. Політична влада – елемент управління, джерело сили управління. Процес управління є реалізацією владної волі для досягнення мети володаря. Управління є засобом, за допомогою якого цілеспря-мована дія влади з можливості перетворюється в дійсність.
Одне з найпоширеніших уявлень про владу – розуміння її як примусу. Політична влада безвідносно від форм свого зовнішнього прояву завжди примусова, бо так чи інакше, спрямована на підпорядкування волі членів цього колективу, панівній чи керівній у ньому єдиній волі. На жаль, ця властивість влади характерна для політичної думки. Марксова констатація: «... насильство є повивальною бабцею будь-якого старого сус-пільства, коли воно вагітне новим», – перетворилося на імпера-тив революційного мислення і дії. Звести владні відносини до насильства не дозволяють, на наш погляд, такі підстави. Влада виявляється неповною, коли суб’єкт не досягає поставлених цілей. Якщо бажані результати не досягнуті, то колосальні труднощі, пов’язані з подоланням опору інших людей, свідчать не про тріумф влади, а про її збитковість. Крім того, неясно, чому мобілізація людей на досягнення суспільно значимих цілей повинна здійснюватися тільки на основі примусу й насильства, адже існує безліч інших способів впливу.
Зазначене дозволяє прийняти позицію авторів, які вихо- дять із того, що поняття «політична влада» означає право і можливість одних повелівати, розпоряджатися й управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю щодо інших, робити визначальний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.
Названі недоліки більше від інших позначаються на вивченні всього комплексу проблем політичної влади, глибині й обґрунтованості отриманих результатів і висновків. Анало- гічні недоліки наявні і в дослідженнях інших аспектів політич- ного життя, що, безумовно, позначається на сучасній україн- ській політичній практиці.
Важливість вивчення західного досвіду концептуалізації влади обумовлена ще й тією обставиною, що чимало українських дослідників влади продовжують, так би мовити, «варитися у власному соку» чи аналіз західних концепцій влади був здебільшого (за окремими винятками) поверховим і ґрунту- вався на обмеженій кількості джерел, що не давало змоги вітчизняним науковцям робити достовірні висновки. Прагнучи заповнити цю прогалину, аналізуються й систематизуються основні концепції влади, представлені в сучасній західній літературі, проблематика концептуального аналізу влади, труднощі, з якими стикаються західні науковці, тому це дослідження має певною мірою узагальнюючий характер, у ньому представлені основні підходи до проблеми політичної влади взагалі та її практичного прояву в незалежній Україні.
Не дивлячись на широкий спектр переваг, більшість західних дослідників погоджуються з тим, що в основі поняття влади лежить ідея виробництва каузальних наслідків: влада є здатністю вчинити певну дію на об’єкт. «Абсолютним загаль- ним ядром чи примітивною ідеєю, яка лежить в основі всіх міркувань про владу, – писав С. Льюкс2, – є ідея про те, що А якимось чином впливає на Б»3. Проте в такому вигляді дефініція влади залишається досить аморфною і невизначеною. Далеко не кожна здатність впливати і не кожна дія є владою. Концепція влади повинна визначити критерій (критерії) істот- ного (значимого) впливу, що відрізняють владу від звичайного каузального зв’язку.
У свою чергу, критерії значущості не очевидні і при цьому пов’язані з багатьма дискусійними питаннями: «Що таке влада: потенціал, його здійснення чи і те, і інше?»; «Атрибут, відносини чи дія?»; «Влада зробити щось чи влада над кимось?»; «Що є безпосереднім об’єктом впливу влади: інте- реси, преференції, поведінка, свідомість, вибір діяльності, їх комбінація?»; «Чи може влада здійснюватися ненавмисно?»; «Чи означає влада конфлікт, опозицію, опір, асиметрію?»; «Хто є суб’єктом влади: індивіди, групи, організації чи соціальні структури й системи?»; «У чому полягає специфіка окремих видів влади?». Ці та чимало інших питань визначають проблем- не поле концептуального аналізу політичної влади.
Вважаємо необхідним назвати імена зарубіжних та віт-чизняних дослідників, чиї праці спричинили розв’язання різних проблем в обраному для цього дослідження предметному полі, це: Т. Алексєєва, Р. Алексюк, В. Амєлін, О. Анікевич, Х. Арендт, Р. Арон, В. Бабкін, М. Байтін, Ю. Батурін, В. Бебик, Р. Безсмертний, Т. Белл, Г. Бєлов, Б. Беррі, Р. Берштедт, Б. Бессонов, І. Бичко, П. Блау, Д. Болдуїн, І. Болясний, М. Була-тов, Є. Бистрицький, Т. Вартенберг, В. Василенко, М. Вебер, І. Воронов, Д. Видрін, К. Гаджієв, О. Гарань, Е. Гідденс, М. Головатий, В. Горбатенко, Р. Даль, О. Дегтярьов, Дж. Деб- нем, О. Демидов, Г. Дилігенський, С. Дудник, М. Дученко, В. Ільїн, М. Ільїн, Л. Ентін, В. Журавський, Б. Капустін, М. Кармазіна, Д. Картрайт, М. Кейзеров, А. Кім, С. Клегг, І. Клямкін, Б. Коваль, А. Колодій, Н. Комлєва, У. Конноллі, О. Корольов, С. Корольов, Л. Кочубей, І. Кравченко, Б. Крас-нов, В. Кремень, І. Кресіна, А. Кудряченко, І. Курас, Ф. Кири-люк, Х. Лассуелл, Ю. Левенець, В. Ледяєв, А. Лузан, В. Литвин, С. Льюкс, Б. Макаров, Г. Мальцев, М. Марченко, А. Мельвіль, В. Меньшиков, Ч. Мерріам, О. Мушкін, М. Михальченко, Дж. Найджел, Ф. Оппенхейм, О. Огурцов, М. Осадчий, Є. Оси-пова, О. Панарін, В. Пантін, Т. Парсонс, В. Подорога, О. Позд-няков, О. Понедєлков, А. Пахарєв, А. Пойченко, В. Полохало, М. Попович, В. Пугачов, Б. Рассел, Д. Ронг, Ф. Рудич, Ю. Рима-ренко, С. Рябов, М. Степанов, Д. Табачник, В. Ткаченко, М. То-менко, В. Усачов, Є. Фарбер, М. Фарукшин, Ю. Феофанов, Г. Філіппов, М. Фуко, В. Халіпов, Р. Хомельова, В. Храмов, Ю. Шемшученко, Є. Шестопал, Л. Шкляр, О. Шморгун, Г. Щедрова та ін.
З проведеного аналізу владознавчих досліджень стає очевидною диспропорція між численними розвідками щодо різних аспектів політичної влади в Україні і невеликим колом власне політологічних досліджень стосовно її природи і мето- дологічних засад її осмислення. Ця диспропорція свідчить про недостатню теоретико-методологічну забезпеченість емпіричних досліджень політичної влади в Україні і вимагає глибших та систематизованих концептуалізацій влади, у яких би врахову- валися надбання сучасної (насамперед зарубіжної) соціально-політичної думки. Відповідно до цього стану вивчення проблеми визначалася тема і спрямованість дослідження.
Мета дослідження полягає в тому, щоб у контексті сучасних парадигм політологічного розуміння влади виявити та осмислити особливості становлення і розвитку в Україні знань про політичну владу з позицій пошуку ефективної моделі державного управління, адекватної потребам кризового стану країни й сучасним історичним викликам.
Досягнення поставленої мети передбачає виконання низки взаємопов’язаних дослідницьких завдань:
– виходячи з наявних соціально-філософських і політо-логічних підходів та методологічних настанов, здійснити теоре- тичний синтез основних парадигм політологічного розуміння влади;
– увести до вітчизняного наукового вжитку результати аналізу влади в західній політичній науці і суміжних соціально-гуманітарних науках;
– виявити та проаналізувати стійкі і живучі посттота-літарні стереотипи, характерні для українського владного кор- пусу та реалізованого ним управлінського механізму;
– дослідити генезис проблеми розмежування владних повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владою, а також між владними структурами різних рівнів упродовж існування Української держави як ключової пробле- ми становлення і розвитку політичної системи України;
– вивчити роль і місце нових впли¬вових політичних гравців – «кланів» – у системі розбудови і функ¬ціонування ієрархії політичної влади, а також взаємодії її гілок; проана-лізувати етапи становлення системи взаємодії української влади із групами інтересу/впливу («кланами»);
– розглянути прояви посттоталітарного синдрому у формуванні та функціонуванні «партії влади» в незалежній Україні;
– з’ясувати суть політичної реформи, яка створила абсолютно нову політичну ситуацію в Україні, критично проаналізувати тезу, яку підтримують політики в усіх полі- тичних таборах України, про істотне «посилення» Кабінету Міністрів України і «послаблення» конституційних позицій Президента України після внесення відповідних змін до Конституції України;
– дослідити атрибутивний зв’язок між розвитком ефективної представницької демократії й упровадженою пропорційною системою представництва, наскільки вона відповідає викликам часу та об’єктивній логіці загального суспільно-політичного процесу;
– показати можливості соціально-гуманітарних наук, насамперед політології, у виробленні ефективних рецептів та пошуку шляхів використання сукупного досвіду реформування політичної влади в Україні.
Емпіричну базу роботи склали Конституція та закони України, інші нормативно-правові акти; офіційні документи; експертні оцінки вчених і політиків; матеріали міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій, симпозіумів, круглих столів; дослідницькі та монографічні джерела, результати соціологічних досліджень.
Об’єктом дослідження є політична влада як невід’ємний, сутнісний і універсальний вимір людського буття і соціально-політичної реальності.
Предметом дослідження виступають генезис та особли-вості розвитку знань про політичну владу в Україні як само-стійного політико-правового явища, що розглядається в єдності його інституційно-правового, політологічного, аксіологічного та історичного вимірів, що має власну типологічну своєрідність і закономірності національно-культурного розвитку.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в реальній можливості їх застосування при розв’язанні низки проблем політичної практики сучасної України, зокрема: подолання деструктивного впливу тоталітарної спадщини; ефек-тивної боротьби зі стійкими і достатньо живучими посттота-літарними стереотипами в українському владному корпусі та реалізованому ним управлінському механізмові; розбудови ефективних політичних інститутів (президентства, парламенту, уряду); цивілізованого розмежування владних повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владами, а також між владними структурами різних рівнів; запобігання відчуженню влади від народу, її приватного чи корпоративного застосування; упровадження ефективної виборчої системи (зокрема і на місцевих виборах), яка б відповідала викликам часу та об’єктив-ній логіці загального суспільно-політичного процесу; розвитку політичного дискурсу тощо. Належне використання теоретичних положень і висновків роботи (при наявності політичної волі) може дати позитивний результат щодо оптимізації засад і стратегій політичного аналізу, підвищення дієвості політичних програм, цілеспрямованого реформування політичної системи України відповідно до сучасних цивілізаційних вимог і глоба-лізаційних викликів, формування демократичної політичної свідомості і політичної культури суспільства.
Пропоноване дослідження є результатом багаторічної праці автора, яка включала накопичення, аналіз та синтез емпіричного матеріалу, розробку теоретичних та методоло-гічних основ вивчення зазначеної теми, апробацію проміжних результатів дослідження в навчальних посібниках, фахових наукових публікаціях, на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних та науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах. Основні ідеї, результати дослідження доповідалися автором на І Курасівських читаннях «Етнопо- літична ситуація в Україні напередодні парламентських виборів» (Київ, 15 грудня 2005 р.); на ІІІ Курасівських читаннях «Влада і суспільство в сучасній Україні: механізми взаємодії» (Київ, 4 жовтня 2007 р.); на V Курасівських читаннях «Політичний простір України: регіональні виміри (до 70-річчя І.Ф. Кураса)» (Київ, 6 жовтня 2009 р.); на І Міжнародній науковій конференції «Духовна вісь України: Галичина–Наддніпрянщина–Донеччина» (Івано-Франківськ, 24–25 червня 2004 р.); на Другій Міжна- родній науковій конференції «Соборність України: історична спадщина та виклики часу» (Переяслав-Хмельницький, 19–20 травня 2005 р.); на ІІІ Всеукраїнській науковій конференції «Соборна Україна: історична ретроспектива» (Черкаси, 9–10 грудня 2005 р.); на Міжнародній науково-практичній конфе- ренції «Сучасні проблеми політичного менеджменту» (Київ, 15–16 жовтня 2008 р.); на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Конотопська битва: міфи і реалії в східноєвро- пейській історії» (Київ, 19 червня 2009 р.).
Систематизовані в цьому дослідженні наукові положення і висновки впроваджуються в навчальних курсах «Кратологія», «Політична система України», «Політологія», «Вибори і виборчі системи», «Партологія», які читаються автором для студентів ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педаго- гічний університет імені Григорія Сковороди».

Список литературы

ВИСНОВКИ

Світова спільнота, а відтак і властиві їй форми суспільної організації на початку ХХІ ст. опинилися перед численними викликами, зумовленими процесом глобалізації та пов’язаними з ним всеохоплюючими політичними, соціально-економічними, культурними, конфесійними тощо метаморфозами. На уламках світової системи соціалізму та геополітичного двополюсного порядку стрімко утворюється новий глобалізований світ, щодо якого чимало традиційних моделей, стереотипів, уявлень, властивих суспільно-політичній та владознавчій думці, вияв-ляються непридатними. Це потребує пошуку нових підходів до осмислення сучасного світу, формування та розробки новітніх теоретичних парадигм.
Особливо нагальним це завдання постає для суспільств, що переживають крах і злам тоталітарних та авторитарних форм соціальної організації й опиняються в актуальній і дуже непростій ситуації соціально-політичного й цивілізаційного самовизначення. Зазначене повною мірою стосується України. Українське суспільство змушене одночасно розв’язувати низку різноспрямованих завдань: долати важкий тягар тоталітарної спадщини, творити національну державність, виробляти конку-рентоспроможні стратегії існування і розвитку в сучасному глобалізованому світі. Сучасна суспільна ситуація і стан суспільно-політичної та кратологічної думки особливо актуа-лізують питання політичної влади. Значний інтерес до політичної влади виникає в переломні епохи соціального розвитку, коли реальною постає загроза дестабілізації механізму соціального управління і багато що залежить від функціонування політичної системи країни й розподілу влади в суспільстві. Руйнування колишніх владних структур і формування нових структур та відносин влади, визначення «соціальної ціни» реформ, пошук відповідальних за колишні і сучасні невдачі, розробка ефектив-них антикризових заходів і програм модернізації пострадянсь-кого українського суспільства актуалізують пошук теоретичних підстав адекватної політичної стратегії, відповідних структур і комунікацій.
Політична влада і владні відносини настільки складні й багатогранні, що практично неможливо визначити якийсь один незаперечний метод їх вивчення для певної історичної епохи. На практиці це скоріше поєднання, комбінації різних методів, способів і прийомів, за допомогою яких вивчалися влада і владні відносини в той чи інший період історії. Так, у першому тисячолітті домінували філософсько-нормативні і теологічні способи пізнання влади, які спиралися на метафізичні та апріорно-дедуктивні підходи. Пізніше, у Новий час, вони посту-пилися місцем раціональним методам: формально-юридичним, інституційним і історико-порівняльним (компаративним) підхо-дам пізнання політичної влади. XIX ст. стало періодом пануван-ня історико-порівняльного методу, до якого із середини XIX ст. активно долучилися соціологічні підходи. З кінця XIX ст. почали активніше застосовуватися психологічні, поведінкові (біхевіо-ристські) прийоми, що підштовхнуло дослідників влади до застосування емпіричних методик. Друга половина XX ст. стала свідком швидкого розвитку постповедінкового (постбіхевіо-ристського) методу. У цілому сьогодні точиться боротьба між двома важливими способами пізнання політичного життя взагалі і політичної влади зокрема – позитивістським та політико-філософським. Перший спосіб спирається на техніко-раціона-лістичні, кількісні методи і прагне добитися перетворення політичної науки в точну науку (усе можна виміряти, обчислити і т.п.); другий – на різні історичні, соціокультурні, психологічні, антропологічні підходи і теоретично прагне узагальнити способи вивчення політичної теорії ціннісними, психоетичними підхо-дами. Крім того, друга половина XX ст. стала часом приходу в політичну науку не лише різних прийомів пізнання із суспільних наук, але й із природничих – усе це значно ускладнило науковий аналіз політичної влади і власне політичної науки.
Упродовж століть залежно від спроб пояснення суттєвих харак¬теристик політики (і зокрема політичної влади) за допомо- гою різних надприродних, природних і соці¬альних чинників виділилися теологічна, нату¬ралістична, соціоцентрична, біопо-літична, психологізаторська, культурологічна і раціонально-критична парадигми.
У Стародавньому світі і в середні віки влада створила механізми держави для захисту від ворогів, для захоплення ресурсів тощо; Новий час покликав до життя владу грошей, фінансів, капіталу – і одночасно дисциплінарних форм її здійс-нення; на початку XX ст. освоєння людством таких видів діяль-ності, як створення суспільних систем та ідеологій покликало до життя владу символічних форм, владу преси. Сьогодні вибудо-вуються штучно системи споживання, стилі життя, нації і держави, системи біологічного відтворення людини – і, відповід- но, людство не зможе обійтися вже без тих технологій і дійсності влади, які можуть працювати із цими сферами життя.
Витоки уявлень про владу варто шукати в міфології і легендах народів стародавнього Сходу, згідно з якими земні порядки складали невід’ємну частину світових порядків і мали божественне походження, і саме там виникали й розвивалися перші в історії людства держави, для успішного функціонування яких життєво необхідними були певні політичні правила, норми та принципи існування, управління суспільством. Підґрунтям політичних ідей Стародавнього світу були міфологічні, релігійні уявлення, а власне державна влада розглядалася як результат божественного провидіння і дій вищих сил. Правителі вважалися нащадками Бога на землі і виконавцями божественної волі, їхні повноваження оголошувалися священними, влада – спадкоєм- ною і недоторканною.
У країнах Стародавнього світу існували дві принципово відмінні форми влади і владних відносин. На Сході (Єгипет, Дворіччя, Палестина, Індія, Китай) царська влада була деспо-тичною, ніким і нічим не обмеженою, проголошувала саму себе посланою небом. Давньосхідна владознавча думка плодила міфи та ілюзії про божественну справедливість царської влади, ви-кривляла світосприймання та світорозуміння людей, їхні погляди на владу і закони, на державне правління, успішно намагалася переконати, що нерозвиненість підвладних – це їхнє благо.
Зовсім інший характер мала влада у Стародавній Греції: вона була не деспотичною, а політичною. В основу здійснення такої політичної влади були покладені людська гідність, усві-домлення людьми своїх прав, громадянська самосвідомісь; раціо-нальне ставлення до суспільного, полісного життя, зважання на здоровий глузд і моральні максими; шанобливе ставлення до знань, істини, перевага доказів думки над іншими виявами влади.
На Сході вперше зародилася бюрократія, яка, з одного боку, покірно і точно виконувала волю царя, а з іншого, – сама багато в чому визначала характер цієї волі. Це не могло не відбитися на змістові давньосхідних державницько-владних доктрин: найчастіше вони були адресовані саме бюрократії у вигляді порад і практичних рекомендацій щодо якомога кращого й ефективного здійснення влади правителя.
Стародавня Греція на противагу східним країнам із їхньою тотальною владою бюрократії дала людству демократію (наро-довладдя). Греція теж була знайома з бюрократією, але остання мала слугувати народу, а не навпаки.
На Сході специфічний шлях державотворення зумовив появу «великої машини» царського правління, у якій злилися воєдино експансивність східнообщинницького колективізму і могутність одноосібної царської влади. Ця «велика машина» впродовж багатьох століть поєднувала в собі як тенденцію примусового, насильницького (часто надзвичайно руйнівного) впливу, так і конструктивну, будівничу тенденцію, причому остання не могла проявлятися на повну силу, коли затухав вплив першої. Окремий індивід ставав складовою частиною машини і разом із нею немовби розчинявся у просторі й часі.
Принципово інший тип суспільно-державних відносин був започаткований у Стародавній Греції: першоосновою порядку в суспільстві має бути справедливе законодавство; у здійсненні полісної влади повинен брати участь кожен громадянин. Досить високий ступінь громадянськості афінян у поєднанні з дотри-манням ними полісних законів народив «велику систему» співправління і співпраці громадян, у якій влада функціонувала не зверху донизу, а переважно по горизонталі. Класичний античний поліс уперше в історії теоретично обґрунтував і практично реалізував концепцію самоуправління суспільством, яке здатне до саморегуляції за допомогою законів.
На зміну античності прийшов період розвитку христи-янства, яке успішно перетворило витончені ідеали давньо-грецьких філософів у легко засвоювані релігійні догмати. Резуль-татом такого перетворювання стала релігійна концепція політики і політичної влади. Епоха середньовіччя характеризувалася і як період занепаду в історії політико-правових і владознавчих учень порівняно з епохою античності. У середні віки католицька церква претендувала на провідну роль у суспільно-політичному житті. Найбільших успіхів церква досягла за часів послаблення королівської та імператорської влади, через феодальний розбрат, а папський престол посіли сильні лідери. Устремління церкви і духовенства до опанування світської влади обґрунтовувалися відповідними теократичними теоріями, суть яких зводилася до тези про другорядну та підлеглу роль держави стосовно церкви. Саме завдяки їй світські правителі повинні були коритися церкві не тільки як прості віруючі, а й як особи із владними повноваженнями.
Мислителі епохи Відродження у своїх поглядах і письмовій спадщині вперше рішуче виступили проти засилля світобачення та релігійних догм католицької церкви в тогочасному політичному житті суспільства. ХV–XVI ст. характеризувалися критикою феодального устрою та обґрунтуванням переваг існування сильної централізованої влади монарха, а в XVII ст. відбулося повернення до раціоналістичного надбання попередніх поколінь; поглиблення ідей про природне право; з’ясування проблем співвідношення та співіснування свободи і права, особи і влади, громадянина і держави. Епоха Відродження відмічена також виникненням нових поглядів і нового бачення історії зародження та розвитку людської цивілізації, держави та її адміністративного апарату. Наука про політику і владу, яка займала найнижчий щабель у середньовічній ієрархії академічного знання, розпочала активний процес виходу на перший план і стала одним із головних джерел віри суспільства у своє майбутнє. Видатні політичні мислителі XVI ст. відійшли від теологічних трактувань витоків та історичного розвитку держави і влади, почали розглядати їх як результат діяльності самих людей.
Особливий інтерес становили ідеї та соціальні концепції утопічного соціалізму, комунітарних принципів організації сус-пільства. Це було своєрідною реакцією на соціальну неспра-ведливість, приватну власність та індивідуалізм. На противагу цьому принципу соціальні утопії висували принципи суспільної власності та колективістські засади в соціальному і політичному житті. З’являються політичні концепції і доктрини, автори яких спробували розглянути державу і владу з погляду людини, виводити її природні закони з раціональних і суспільних позицій. Проте розробники утопічного соціалізму не порушували корінне питання тогочасної суспільно-політичної думки про свободу особистості. Вони зводили його до обговорення прав та обов’яз- ків усіх членів держави, жителі якої повинні перебувати під постійним контролем правителів і вести суворо регламенто-ваний спосіб життя. Усупереч демократичним переконанням ці мислителі на рівні підсвідомості заклали ідеологічні підвалини культу особи та тотального контролю, відлуння яких можна спостерігати в тоталітарних та авторитарних режимах ХХ–ХХІ ст.
Політичні і владознавчі концепції Нового часу заслуго-вують особливої уваги, адже XVII–XVIII cт. небезпідставно вважаються переломними в розвитку європейських народів. Саме тоді остаточно сформувалися на рівні політико-наукового світобачення базові цінності західної цивілізації, завдяки яким західні країни прийшли до утворення правових держав, до ефективного демократичного правління. У європейській філо-софії Нового часу сформувалися основи каузальної концепції влади, яка до сьогодення домінує в західній соціально-філо-софській, соціологічній і політологічній літературі.
Особливістю французької політичної і владознавчої думки цього періоду стає зміна акцентів: вихідним елементом держави постає не окремий індивід, а соціальні групи; при з’ясуванні характеру держави і влади увага переноситься із закону як інтелектуального принципу дослідження на її історію.
Епоха Просвітництва, що вінчає собою Новий час, була позначена активним пошуком суспільно-правового ідеалу. Провідні мислителі епохи Просвітництва бажали утвердити «царство розуму», у якому пануватиме гармонія інтересів вільного індивіда і справедливого суспільства, а гуманізм стане вищою нормою соціального життя. Виходячи з культу здорового глузду та розуму, просвітителі прагнули підкорити ідеальному началу суспільний лад, державні установи, яким, на їхнє переконання, належало піклуватися про загальний добробут. У своїх поглядах і працях вони піддавали гострій критиці феодаль- ні відносини, принципи правління абсолютистських монархій та обґрунтовували необхідність встановлення нових суспільних порядків, які б сприяли поліпшенню життєвих умов народних мас. Проти феодально-абсолютистської держави була спрямо-вана теорія суспільного договору, відповідно до якої держава представляла собою інститут, що виник у результаті укладення договору між людьми. Ця теорія давала право народу позбавити влади государя, який порушив умови договору.
Найбільшого розквіту суспільно-політична ідеологія про-світництва набула у Франції ХVІІІ ст., представники якого рішуче виступали проти існування необмеженої монархії, втру- чання церкви в політичне життя суспільства, за скасування станових привілеїв. Просвітителі активно опрацьовували питан-ня походження держави і влади, функції держави та типи державного правління.
Відмітною рисою другої половини XVIII–ХІХ ст. стали два епохальні чинники: по-перше, європейська цивілізація бурхливо розвивається під впливом Великої Французької буржу-азної революції, яка проголосила новий політичний устрій і продемонструвала світові зразки демократії і свободи; по-друге, унаслідок промислового перевороту (заміни мануфактурного виробництва великою машинною індустрією) бурхливо розви-ваються капіталістичні відносини і стають панівними в суспіль-но-економічному житті. Відповідно до цього створюються нові політико-владні, філософські і правові системи життєдіяльності суспільства.
У кінці XVIII – першій половині ХІХ ст. під впливом захід-ноєвропейських, насамперед французьких, революцій у правничо -політичній і владознавчій думці Заходу виокремилося досить незвичне, унікальне для свого часу явище: ряд видатних мислителів, будучи за духом і світоглядом лібералами, спря-мували свої концепції в бік класичного консерватизму. На цьому тлі з’явилися видатні «напівліберали» – «напівконсерватори», які прагнули поєднати у своїх політичних і владознавчих ученнях цінності лібералізму з ідеями й цінностями консерватизму, уперше намагаючись надати цьому світоглядному гібриду концептуального характеру, ввести його в практичну політику.
Друга половина і кінець ХІХ – початок ХХ ст. стали якісно новим етапом як в історії західної цивілізації, так і людства в цілому. Для цього етапу характерними були кілька принципово нових тенденцій суспільного розвитку: по-перше, небачене до цих пір різке зростання участі мас у політичному житті (за Дж. Мілем – панування «колективної посередності»); по-друге, довготривале оновлення механізму політичної влади, яка вже апелює здебільшого не до Бога, не до успадкованих привілеїв, а до волевиявлення мас; по-третє, поява специфічних організа-ційних прийомів завоювання й утримання політичної влади (створення і діяльність масових політичних партій); по-четверте, поява не бачених раніше технічних можливостей, що створили якісно іншу ситуацію у взаємовідносинах між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.
Російська політична та владознавча думка ХІХ – початку ХХ ст. пройшла кілька етапів розвитку, які включали такі сутнісні характеристики: виникнення та діяльність таємних орга-нізацій у перші десятиліття ХІХ ст. були пов’язані з тенденціями відставання Росії в суспільно-політичному та економічному розвитку від провідних європейських країн; погляди представ- ників ліберальної політичної думки 50–60-х рр. ХІХ ст. були спрямовані на проведення ліберальних реформ у Російській імперії та на боротьбу з жорсткою політичною цензурою середини ХІХ ст.; трансформаційні шляхи російської політичної та владознавчої думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. були викликані боротьбою провідних суспільно-політичних течій (консерватизму, лібералізму, соціалізму тощо).
В історії політико-правової та владознавчої думки Росії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. важливе місце посідає буржуазна теорія держави і права. Це був час короткого і блискучого розквіту російської політико-філософської та владо-знавчої думки, який небезпідставно вважається «золотим століттям».
На рубежі ХІХ–ХХ ст. на фоні форсованого розвитку російського капіталізму спостерігається вплив на робітничий рух соціалістичних ідей, завдяки чому в Росію перемістився центр світового революційного руху. У період переходу Росії в імперіалістичну стадію розвитку на початку ХХ ст. лібералізм зберіг свій значний вплив. Посилення економічної могутності буржуазії та збереження основ самодержавства викликали активізацію лібералізму.
Період ХХ ст. став новим етапом у розвитку світової політичної та владознавчої думки. Теорія політики і її місце в системі суспільствознавства докорінно змінилися, сформувалася самостійна наука і навчальна дисципліна – політологія. Розвиток політичної та владознавчої думки ХХ ст. пройшов складний шлях розвитку, на який потужно впливали суспільно-політичні процеси та катаклізми, що відбувалися в тогочасній світовій цивілізації: революційні процеси перших десятиліть ХХ ст.; Перша та Друга світові війни; виникнення та становлення тоталітарних держав; поділ світу на два ідеологічні табори; демократичні трансформації у світовому політичному просторі наприкінці ХХ ст. Якщо до 60-х рр. ХХ ст. в суспільстві неподільно панували образи та поведінка, які прийшли з ХІХ ст., то наприкінці ХХ ст. ми стали свідками переходу, спричиненого новими ідеями і концепціями. Постмодерний розум сигналізує нам не про занепад, він відкриває нові перспективи, що не матимуть нічого спільного з політичними надмірностями ХІХ – першої половини ХХ ст.
Витоки уявлень про владу в Україні (як і витоки україн-ської державності) припадають на часи Київської Русі – одного з найбільших і наймогутніших державних утворень, яке служило мостом між Європою й Азією. Основними суспільно-політич-ними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулю¬вання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, пробле¬ми єдності та суверенності політичної влади, об’єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостій-ності й незалежності Русі тощо.
Представники владознавчої думки литовсько-польської та польсько-козацької доби привнесли у свідомість українського народу зерна європейської цивілізації, дух виваженого, конститу-ційного розуміння людської свободи, такий політичний ідеал, згідно з яким суспільне співжиття народу мало базуватися на конституційно-республіканських принципах і нормах, на рівнос-ті, на справедливих законах.
На початку XIX ст. українські землі були поділені між двома конти¬нентальними імперіями Європи: Австрійською імпе-рією Габсбургів та Російською імперією Романових. На підро-сійській Наддніпрянській Україні після ліквідації гетьманщини, Запорозької Січі та залишків місцевого самоврядування політич- на і владознавча думка переживала період занепаду. Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося в прихованих формах таємних товариств і творів анонімних авторів (товариство дворянських революціонерів (Південне товариство), Товариство об’єднаних слов’ян (1823–1825 рр.), Малоросійське товариство (1821–1825 рр.)).
Перші десятиліття XX ст., не дивлячись на всю супереч-ливість і міжусобнополемічну загостреність ідей українського національного державотворення, були особливо плідними в розвитку політичної та владознавчої думки України. У цей пе-ріод остаточно сформу¬валися й чітко проявилися різні її напря- ми, основними з яких є соціалізм, консерватизм, націоналізм і націонал-демократизм. Наприкінці XIX – на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібера- лізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи, його ідеї в українській політичній думці пов’язують почасти із творчістю М. Драгоманова, а особливо – Б. Кістяківсь- кого й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в історії української політичної та владознавчої думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувалися у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадсько- го, необхідністю обґрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій.
Надзвичайно серйозний перелом у змісті влади, у поста-новці і налагодженні теоретико-методологічних досліджень вла-ди був пов’язаний із Жовтневою революцією 1917 р. Революція – спочатку в теорії, а потім і на практиці – перенесла смислові наголоси, інакше розставила акценти в уявленнях про політичну владу. Головним стало звернення не власне до влади, а до політики, боротьби за владу, революції, диктатури пролетаріату, рад, до питань керівної і спрямовуючої ролі комуністичної партії, а в перспективі – до проблем відмирання держави, а значить, і власне державної влади, перенесення центру суджень у перспек- тиві на суспільне комуністичне самоврядування. На сцену історії вийшов новий тип влади, що тлумачився її прихильниками як безмежний, якому, мовляв, призначено історією стати загальним типом влади, – радянська влада.
Підсумовуючи стан суспільно-політичної та владознавчої думки в Україні, зазначимо, що у вітчизняній літературі владу розуміють у трьох значеннях: 1) як відносини керівництва і підпорядкування в суспі¬льній групі, державі й суспільстві; 2) як вольовий елемент, який виражається у здатності суб’єктів нав’язати свою волю об’єктам за до¬помогою примусу й переко- нання, підпорядкувати їх своїм інтересам; 3) як інститут, органі-зована установа, що відзначається здатністю забезпечити єдність дій і усталений порядок у сус¬пільних відносинах.
В умовах перехідного періоду, коли старі цінності зруйновані, а нові ще не сформульовані й не окреслені, свідо-мість розмита, уявлення часто суперечливі, стабільність сус-пільства може забезпечити тільки політична влада, до якої народ має довіру. Аналіз Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, офіційних документів, експертних оцінок учених і політиків, матеріалів міжнародних та все-українських наукових конференцій, симпозіумів, круглих столів, дослідницьких та монографічних джерел, результатів соціо-логічних досліджень дає підстави констатувати, що українська політична влада – дуже складний, суперечливий і унікальний феномен. Вона сформувалася і діє в особливих умовах постто-талітарної, посткомуністичної та пострадянської трансформації суспільства. При створенні незалежної Української держави в 1991–1992 рр. була повністю збережена колишня компартійна вертикаль політичної влади. Практично скрізь на постра-дянському просторі єдиною силою, що мала навички організації та державного управління, виявилася та частина партійно-державної номенклатури, яка своєчасно перехопила ініціативу в національних і демо¬кратичних рухів чи навіть стала їхньою часткою. Переважна більшість державних структур, створених у радянські часи, просто трансформувалися у «нові», зали¬шаючись радянськими як за стилем, так і за методами керівництва.
Специфіка стану політичної влади України у цей час поляга¬ла, по-перше, у сильній дифузії джерел влади; по-друге, у розриві влади та відповідальності її носіїв за результати своєї діяльності; по-третє, у зростанні непорозуміння між владними структурами та громадськістю, населенням країни; по-четверте, у запеклій боротьбі як між горизонтальними, так і між верти-кальними структурами влади. Спостерігалася відсутність чітко визначених принципів зв’язку між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, вони не стільки взаємодіяли, скільки запекло боролися між собою. Ситуація дедалі більше заплуту-валася відсутністю чіткої політичної лінії, обґрунтованої стра-тегії державотворення; були відсутні глибокі теоретичні розроб-ки побудови української державності, шляхів, методів, засобів її розбудови, місця й ролі різних політичних інститутів у цих державотворчих процесах.
Упродовж 1993 р. у всіх сферах життя України продов-жували переважати дезінтеграційні процеси. У політичній сфері посилилася конфронтаційність між гілками влади. Ідея держав-ності України ще не набула належного поширення серед усіх верств населення. Самоосмислення незалежної державності українським народом у всіх його прошарках ще не завершилося. Той факт, що Україна тривалий час не була державою, але її територія впродовж віків була розірвана між різними країнами, істотно вплинув на формування цінностей, звичок, уявлень людей, що проживають у різних регіонах, негативно позначився на об’єднанні самої української нації в єдине ціле. Деякі політичні сили продовжували ігнорувати цю обставину. Єдино правильний стратегічний курс у цих умовах, на наше переко-нання, полягає в тому, щоб будувати державу не якогось прошарку, регіону, частини населення, а всіх громадян України. Відбувалося подальше падіння ефективності влади за дедалі більшої корум¬пованості державного апарату.
Становище у владних структурах викликало серйозне зане¬покоєння: в Україні існують і діють згідно з Конституцією Украї-ни вищі органи всіх гілок влади – з цього погляду кризи влади формально ніби не було. Насправді ж вона не тільки існувала, а й постійно загострювалася, і це практично проявлялося:
– по-перше, у крайній неефективності всіх гілок влади. Переважна більшість законів, що приймалися Верховною Радою України, не працювали. Дії вищих органів виконавчої влади не могли забезпечити соціально¬-економічну стабілізацію та нор-мальне функціювання виробничого сектору економіки. Судова влада виявилася бездіяльною за умов потужної криміналізації всіх сфер суспільного життя;
– по-друге, у неузгодженості та суперечливості як різних гілок влади, так і їхньої внутрішньої організації. Останнє стосувалося насамперед виконавчої влади, де існувала невизна-ченість у розподілі функцій Президента України та Прем’єр-міністра України. Мали місце дублювання та протидія прези-дентського апарату та Кабінету Міністрів України;
– по-третє, у відсутності єдиної ефективної вертикалі виконавчої влади, несприйнятті нею дій Кабінету Міністрів України як базового органу виконавчої влади;
– по-четверте, у протистоянні місцевих рад та органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, взаємному дублюванні функцій;
– по-п’яте, у вкрай низькому авторитеті місцевих органів влади у трудових колективах, серед громадян, у слабкому впливі їх на ситуацію в регіонах;
– по-шосте, у зростаючій корумпованості владних струк-тур усіх рівнів.
До реальних проблем, що вже існували у сфері розме-жування повноважень між гілками влади, на кінець 2004 р. долучилася ще й проблема підпорядкування владних структур по вертикалі: основною причиною цього стали: по-перше, законо-давча неврегульованість проблеми підпорядкування владних структур різних рівнів; по-друге, відсутність будь-якої традиції в цьому питанні і, по-третє, однаковий рівень легітимності лідерів, обраних населенням тієї чи іншої території. Негативні наслідки законодавчої неврегульованості цієї проблеми особливо активно проявилися в ланках «область–республіка» та «область–облас-ний центр». Якщо в першому випадку її розв’язання стало можливим завдяки серії правових документів, виданих Прези-дентом України, діяльності Ради регіонів і т. ін., то в другому напруженість у більшості випадків продовжувала зберігатися і вимагала свого розв’язання.
У 1996 р. зазначена вище структура управління країною була закріплена в Конституції України: у цьому документі була чітко прописана жорстко централізована структура влади і різко обмежені права регіонів. З цього часу, зокрема, голів ОДА став призначати Президент України. У Конституції України 1996 р. були закріплені досить широкі повноваження Президента Украї-ни, а Верховна Рада Україна (особливо після квітневого референ-думу 2000 р.) виявивилася повністю залежною від Адміністрації Президента України (хоч і зберегла за собою ряд важливих функцій із законодавчого і кадрового забезпечення державної політики). Найважливіші питання в Українській державі вирішу-валися вузьким колом осіб, наближених до Президента України, іноді альтернативні центри «вирішення питань» виникали навколо Кабінету Міністрів України чи керівництва українського Парламенту. При цьому сам процес підготовки рішень знахо-дився в руках певного союзу державних чиновників, депутатів, представників крупного бізнесу і просто впливових людей на правах «друзів» (радників) Президента України (Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради України) – так званої групи впливу, чи «клану», очолюваного олігархами. Але вказані групи впливу в Україні не були власне владою, вони лише «організовували» ухвалення владою тих чи інших рішень. Проте при необхідності, добре керований державний апарат за першим же натяком із центру був здатний знищити будь-якого неслухня-ного олігарха і чиновників, що його підтримували. У результаті сформувався особливий тип поведінки українських олігархів, які звикли підкреслювати свою лояльність до влади, підтримувати всі її проекти, а натомість отримувати гарантії власної безпеки і можливість «вирішувати питання» в потрібному їм напрямі1. На нашу думку, аналогічний стереотип поведінки притаманний до нинішнього часу і українським регіональним лідерам – це нарочита лояльність до правлячого режиму і – паралельно – латентне стимулювання процесів регіоналізації країни як джере- ла зміцнення особистої влади.
У другій половині 1990-х – на початку 2000-х рр. систему влади при її формальному розподілі на законодавчу, виконавчу та судову характеризу¬вало явне домінування повноважень президентської влади, яка фактично підміни¬ла собою виконавчу владу, частково виконувала навіть функції законодавчої (зокре-ма, через президентські укази) та мала серйозні важелі для тиску на судову владу. Президент України Л. Кучма офіційно контро-лював кадровий склад силових та фіскальних відомств, а також впливав і практично визначав кадрові призначення в уряді.
За межами центральних органів державної влади особис-тий контроль за системою виконавчої влади на регіональному рівні Президент України здійснював через голів місцевих дер-жавних адміністрацій, яких призначав чи звільняв особисто. До кінця 1990-х рр. губернатори та голови районних державних адміністрацій фактично підмінили собою органи місцевого само-врядування і перебували на посадах у прямій за¬лежності не стільки від своїх управлінських здібностей, скільки від уміння виконувати розпорядження центру.
У системі української влади постала ще одна ланка, яка разом із цілком легальними інститутами фактично являла пев-ною мірою паралель¬ний центр влади – це Адміністрація Прези-дента України. Функції та сфери впливу президентської адміністрації постійно розширювали-ся: якщо за президентства Л. Кравчука вона відігравала роль своєрідної технічної канце-лярії, яка розробляє для глави держави проекти указів і забезпе- чує діловодство, то за президентства Л. Кучми Адміністрація Президента України перетворилася на велетенського бюрократи-ного монстра, який впливав на всі провідні сфери життєдіяль-ності України. Глава Адміністрації Президента України реально перетворювався на другу особу в державі.
У кінці 90-х – на початку 2000-х рр. режим «ручного управління» економікою і частково суспільними процесами, що виник як засіб подолання кризи, став функціонально суттю виконавчої вертикалі влади. Проте на початку 2000-х рр. він увійшов у протиріччя з дедалі очевиднішою тенденцією до децентралізації у зв’язку з появою плюралізму форм власності, розширенням сфери ринкових відносин, формуванням економіч¬них і суспільних механізмів та структур, здатних до високого ступеня самоконтролю, самоорганізації і саморегуляції. Окрім цього, у системі розбудови і функ¬ціонування ієрархії влади, а також взаємодії її гілок, у зазначений період з’явилися нові й дуже впли¬вові гравці – «клани». Вони являли собою досить аморфний конгломерат бізнесменів, публічних політиків, пред-ставників владних структур (бюрократію), об’єднаних еконо-мічними, політичними і навіть родинними зв’язками, і органічно вписувалися в патримоніальний стиль маніпулювання інтереса-ми «кланів», яке до певного часу дуже добре вдавалося Президенту України Л. Кучмі.
Українська опозиція практично від самого початку існу-вання вирізнялася певною амбівалентністю у відносинах із владою, яка була викликана її «кревною спорідненістю» з остан¬ньою. Феноменом української опозиції можна вважати абсо-лютну розмитість, нечіткість повноважень, і навіть проголо- шення владного суб’єкта щодо його жорсткої опозиційності власне владі2. Якщо не рахувати кількох політичних організацій крайнього правого спектра, які теж періодично входили до сфери співпраці з владою в питаннях української мови та культури, в Україні ніколи не було (немає і сьогодні) чітко структурованої, ідеологічно виразної опозиції, яка б мала з владою принципові радикальні світоглядні протиріччя та була б здатна запро-понувати свою альтернативну, чітко сформульовану програму розвитку країни і суспільства. Опозиція умовно поділяється на «традиційну» та «нову»: до «тради¬ційної» опозиції можна віднести сформовані наприкінці 80-х рр. ХХ ст. групи, партії та рухи національно-демократичного та націоналістичного спряму-вання, а також ліві політичні партії – КПУ і СПУ; до «нової», сформованої наприкінці 90-х рр. ХХ ст., – ідео-логічно та соціально аморфні політичні рухи, що виникли як виборчі проекти – «Блок Юлії Тимошенко» і «Наша Україна». В обох виборчих проектах мирно співіснують політики, які сповідують націоналізм і соціал-демократію, лібералізм і консерватизм, які культивують етатизм та індивідуальні свободи, атеїсти і християнські демократи.
Можна констатувати, що режим влади Президента України Л. Кучми мав явно авторитарний характер і обумовлювався як особистими перевагами, так і недоліками особи Л. Кучми. Після нетривалого періоду лібералізації режиму в країні наступив період поступової реставрації м’якого авторитаризму, який душив своїх опонентів як «лагідними» методами (давав державні нагороди і премії, звання, посади, бізнесові преференції, пропо-зиції, від яких неможливо відмовитися), так і вдавався стосовно норовистих опонентів до методів, наслідком застосування яких була смерть (людей, газет, ідей, проектів, планів тощо). Конструктивна робота між Верховною Радою України і Президентом України не складалася, Прем’єр-міністри України часто змінювали один одного, оскільки глава держави побою-вався політичної і, очевидно, ресурсної конкуренції з боку глави уряду й інших вищих керівників країни.
Централізація, жорстка ієрархія, глибоке проникнення влади в життя громадян формували особливе ставлення населен- ня України до державних інститутів і врешті – до політичної влади. Для української влади були характерні не тільки такі стійкі явища як патерналізм та утриманство, але спостерігалися й більш глибокі проблеми: система орган