КОНЦЕПТ “ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО” В ІСТОРІЇ ТА ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ : КОНЦЕПТ "ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО" В ИСТОРИИ И ТЕОРИИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Одеський Національний Університет ім. І.І. Мечникова

На правах рукопису

Узун Юлія Вадимівна

УДК 001.5 [321.01:316.3: 94]

КОНЦЕПТ “ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО”
В ІСТОРІЇ ТА ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

спеціальність 23.00.01 -
теорія та історія політичної науки.

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник:
Гребеннік Геннадій Петрович,
доцент, кандидат історичних наук.

Одеса – 2002

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1
Еволюція концепту “громадянське суспільство”
1.1. Концептуалізація поняття “громадянське суспільство” в історії
західноєвропейської політичної думки 21
1.2. Інтерпретації поняття “громадянське суспільство” у Росії 51
1.3. Сучасні концептуальні підходи до ідеї громадянського суспільства 60

Розділ 2
Параметри соціокультурної структуризації концепту “громадянське суспільство”
2.1. Концептуальні трактування ідеї суспільства 75
2.2. Громадянське суспільство: структуризація концепту
2.2.1. Свобода як принцип взаємодії в системі
“держава – суспільство - індивід” 82
2.2.2. Правова система як чинник типології громадянського суспільства 89
2.2.3. Демократія як вектор структуризації концепту
“громадянське суспільство” 103
2.2.4. Структурно-функціональний аналіз універсальної моделі
громадянського суспільства 108

Розділ 3
Концептуалізація поняття “громадянське суспільство”
в українській суспільно-політичній думці: історія та сучасність
3.1. Поняття “громадянське суспільство” в історії українського
дискурсу 118
3.2. Аналіз концепту “громадянське суспільство” в сучасній Україні
3.2.1. Еволюція уявлень про громадянське суспільство в період
пострадянської модернізації 127
3.2.2. Інтерпретація поняття “громадянське суспільство” у суспільно-політичній думці незалежної України 132
3.2.3.Феномен сучасного громадянського суспільства в Україні та
його відображення у повсякденній свідомості 147
Висновки 164
Список використаних джерел 176
Додатки (схема,таблиці) 201

ВСТУП

Наприкінці ХХ-го і на початку ХХ1-го століть українська сучасність опинилася в регіоні революційної трансформації. Суть процесів, що відбуваються у нашій країні, звичайно характеризується термінами “становлення”, “формування”, “утворення”, “створення” - ринкової економіки, демократичного режиму, громадянського суспільства. Складне поняття “громадянське суспільство” стало одною з концептуальних формул корінних перетворень соціальної дійсності і, як усяка формула, вимагає пояснення.
Тим часом, в останні роки від частого вжитку в політичному побуті це поняття значно міфологізувалось і, подібно міфу, спрощує, скриває в політичному дискурсі складність вирішення найрізноманітніших проблем і протиріч сучасного суспільства - економічних, соціально-політичних, структурних, духовних.
Всіляке поняття (“мовне вираження, яке вже є усталеним”), або ім’я, має свій концепт, тобто зміст. В сучасних політичних дискурсах різноманітних країн ім’я “громадянське суспільство” зараховують до так називаних інтернаціональних слів, які виражають единий загальнозрозумілий концепт, тобто єдине змістовне значення ім’я “громадянське суспільство”. Але ж насправді, адекватне визнання концепту “громадянське суспільство” передбачає вирізнення та аналіз розвитку його національних вариантів, тобто типів, бо розгортання справжнього змісту поняття здійснюється в історії феноменально, тобто шляхом накопичення онтологічного досвіду.
Якщо на практиці повноцінний розвиток концепту громадянського суспільства означає збагачування поняття через його феноменалізацію, то аналогічним шляхом повинен будуватися процес наукового пізнання громадянського суспільства: через досліджування різних його типів та їх концептуалізацію до змістовного багатства концепту. До того ж, складність цього аналізу пов’язана із узгодженістю різноманітних підходів, ураховуючи історичний, політичний, соціально-культурний, духовний аспекти його розвитку.
Поняття та концепт підіймаються до найвищого рівня розумової абстракції – ідеї. Ідея може існувати і безіменна. Так, Аристотель не застосовував поняття “громадянське суспільство”, проте в його міркуваннях про різноманітні форми соціального спілкування ідея громадянського суспільства підспудно існує. Ідеєю ми називаємо розумову конструкцію, що володіє об’єктивним смислом та силою саморозвитку. Феноменів громадянського суспільства існує величезна безліч, концепцій – також немало, а ідея - одна. Концепт виражає змістовну єдність всіх концепцій громадянського суспільства й, таким чином, є змістовним ядром ідеї. Адже, на відміну від ідеї, концепт формується через висловлювання індивідом мови в процесі діспуту та через оформлення його концепції, яка знов актуалізує смисл поняття.
Поняття виявляє свою неспроможність фіксувати змінення змістів. При визначенні терміну (тобто фіксації смислу за допомогою поняття) різноосмисленність його не зникає, тому всіляке визначення, за образним висловленням Ж.Дерріди, містить “і то, що є, і то, чим може стати це є”. Нескінченний розвиток думки й смислів потребує введення фігури концепта, завдяки якому можливо виявлення особливостей в тому, що повторюється, дослідження сполученності різних смислів, виявлення в різному одного смислу. Таким чином, спрямовування до концепту пов’язане з неможливістю однозначного (цілковито узгодженого) буття й актуалізується необхідністю досліджувати процес змінення та співіснування смислів одного й того ж поняття.
В науковому плані актуальною є проблема концептуалізації поняття “громадянське суспільство”, тобто досліджування того, як систематичним поєднанням подій та слів здійснюється перехід від поняття до концепту й далі – до рівня більш високих узагальнень, тобто – ідеї. Отже, увесь процес роботи (взаємодії) категорій, що нами були розглянуті можливо уявити у вигляді наступної схеми:
Ідея  поняття  концептуалізація феноменів  смисли поняття  концепт.
Само собою зрозуміло, що умовою реалізації цієї епістемологічної схеми є онтологічна реальність, або феноменальний світ (додаток А).
Крім того з вирішенням проблем, що були вище названі, тісно пов’язаним є питання тлумачення понять “громадянське суспільство”, “нація”, “відкрите суспільство”, “ліберально - демократичне суспільство”, “інформаційне суспільство”, які постають у сучасній науці у величезному діапазоні різнотлумачень.
Обрана тема спрямована на вивчення проблем взаємовідносин держави і суспільства, процесів становлення “громадянського” у соціально-політичній історії. Особливого значення для вітчизняної суспільно-політичної практики набуває завдання виявлення співвідношення громадянського і національного відродження в зв'язку з фактом створення незалежної держави. Мова йде про вибір пріоритетів у формуванні типу громадянського суспільства.
Актуальність теми також обумовлена глобальними процесами модернізації, становлення сучасних принципів, інститутів, соціальних структур, етичних і правових норм співіснування; змінами ідентифікаційних основ життя суспільства, що забезпечують цілісне, системне відтворення умов людського буття.
Громадянське суспільство як особливий соціально-культурний простір взаємодії індивідів є сферою самовираження, самоствердження особистості. Громадянське суспільство, так-би мовити, “замикає на собі” особистість (“низ”) й державу (“верх”). Таким чином, громадянське суспільство – це ще й поле взаємодії держави та особистості, де особистість виступає в якості суб’єкту громадянського об’єднання. Загальновизнана слабкість громадянського суспільства в Україні є наслідком слабкості індивідуальності в нашій країні. У всякому разі, тут зворотній зв’язок. Разом з незалежністью українській соціум отримав унікальний шанс відкоректувати процес саморозвитку на демократичних засадах. Проте, як вказало десятиліття незалежності, цей шанс буде непросто реалізувати. Мова йде про вироблення програми трансформації українського суспільства, в якій були б чітко вказані пріорітети взаємодії держави та суспільства на різних етапах цього процесу. Здається , на данному етапі темп реформ гальмується внаслідок того, що ці пріорітети не є скоректованими.
Гостроту проблеми посилює завдання використання світового досвіду. Навіть питання про саму можливість такого використання викликає суперечки. Мова йде про співвідношення соціокультурних і цивілізаційних основ.
Справа в тому, що державне будівництво в незалежній посткомуністичній Україні набагато обігнало і, мабуть, значною мірою паралізувало громадянську самодіяльність “знизу”. А оскільки досвідом історії встановлено, що тип взаємовідносин між громадянським суспільством і державою є основним чинником, що характеризує політичну демократію, то сам факт значного відставання процесу становлення структур громадянського суспільства в сучасній Україні стає головною перешкодою і на шляху демократичного розвитку країни, про що наочно свідчать внутрішньополітичні події: надмірна політизація суспільного житття, політичні скандали, підвищені очікування громадян та послідовне зневірення в демократичне одужання, громадянська інертність та невпевненість нації у власних силах. Політологічна наука може і повинна, на наш погляд, внести свій внесок у вирішення цієї практичної колізії.
Вивчення історії політичних вчень, переосмислення досвіду і концепцій вітчизняної і зарубіжної науки і практики, повернення в наукове коло раніше заборонених теоретичних розробок ряду вчених дозволяє побачити глибокі теоретичні і практичні корені і багатоскладність поняття “громадянське суспільство”. Аналіз накопиченого за тисячоліття теоретичного матеріалу по даній темі складає мету і реалізується на всьому просторі дисертаційного дослідження. Історична ретроспектива наукової традиції дослідження змістовного значення громадянського суспільства дається в першому розділі.
Сьогодні в наукових і політичних дискусіях про характер взаємодії держави, громадянського суспільства й особистості існують як мінімум чотири вихідних парадигми. Це постструктуралістська парадигма, психологічна, натуралістична і на сьогодні найбільш розвинена соціокультурна, відповідно до якої феномен політичного виникає при опосередкуванні людського поводження не інтересами і структурами, а цінностями, символами, традиціями, звичаями, ритуалами [251,5-20]. Тобто, інституціоналізація, структурна організація і формальна упорядкованість програють за значенням чинникам внутрішньої орієнтації суб'єкта.
По суті, позиція культурної і соціальної антропології є продовженням обгрунтованих світових наукових традицій, у руслі яких політика розглядається як сфера формована самими індивідами і їхніми групами, а політичне співтовариство оцінюється як органічна частина громадянського (Дж. Локк, Т. Гоббс і ін.) Тут наголос зроблено на перевазі цінностей, елементів культурного поля. Подібні погляди можуть знайти історичний відгук у слов'янофільському підході до розуміння органічної природи політики, орієнтованої на збереження і відтворення культурного простору суспільства.
Трансформаційні процеси, що здійснюються на порозі третього тисячоліття виявляють неможливість їх адекватного теоретичного відбиття, виходячи з існуючих світоглядних уявлень. Все це диктує необхідність вивчення змін у методах досліджень, застосування яких спрямовано на аналіз соціально-політичних вчень із проблем генезису поняття “громадянське суспільство”. Теоретичне осмислення інституціональної структури самого феномена можна характеризувати як опис концептуальних наукових версій і платформ у різноманітних соціально-політичних системах, як етап накопичення знань і створення гіпотез, які ще не стали повноцінним надбанням суспільства і не мають достатнього впливу на процес прийняття політичних рішень.
Здійснюється пошук можливостей подолання крайнощів у наукових підходах, відбувається формування теоретичного уявлення стосовно місця категорії “громадянське суспільства” у реальному суспільно-політичному житті. На сучасному етапі у науковому обороті перебуває чимало нечітко визначених понять із різноманітним виділенням ознак і функцій. Це ускладнює наукову дискусію й обумовлює використання невизначених термінів у політико-правовій сфері.
Наукове вивчення проблем громадянського суспільства потребує чіткості вихідних визначень і термінів, завдяки яким здійснюється пізнавальний і дослідний процес. До таких понять відносяться: громадянин, громадянське суспільство, громадянство, підданство, свобода, право, община (громада), суспільство, поліс. Дослідження з вивчення етимології ряду використовуваних слів, по визначенню понять і термінів здійснювали такі автори як Е.Бенвеніст, О.Я.Гуревич, М.В.Ільїн, С.Л.Утченко, Е.Шилз, Е.М.Штаєрман та ін.
Проблема взаємовідносин громадянського суспільства, держави, особистості належить до категорії вічних. Тому вагому частину джерельної бази даного дослідження становлять концептуальні ідеї класиків світової політичної думки, починаючи від античних часів і закінчуючи сучасністю: Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Б.Спінози, Т.Гоббса, Д.Локка, А.Фергюсона, Д.Юма, Ж.Руссо, І.Канта, Ф.Гегеля, Г.Зімеля, Э.Дюркгейма, Ф.Тьонніса, А.Токвіля, Б.Констана, А.Сміта, Б.Мандевіля, Т.Пейна, Дж.Такера, Дж.Ст.Мілля, В.Гумбольдта, Л.Штейна, Е.Штірнера, К.Маркса і Ф.Енгельса, А.Грамши, Р.Арона, Х.Ортега - і - Гасета, К.Попера, Э.Трьольча, Р.Дарендорфа, Х.Росалеса та інших.
Оскільки наш час ставить проблеми, схожі багато в чому з проблемами епохи реформ другої половини XIX-го століття, остільки звернення до ідей російських і українських мислителів другої половини XIX - початку XX ст. представляється особливо цінним і обов'язковим для даного дослідження. Триває пошук прийнятної форми держави, державного режиму. Реформи в країні здійснюються “поверх”. Здійснюється розвиток економічної, політичної і правової інфраструктури, що актуалізує обговорення проблем пов'язаних із взаємовідносинами в суспільстві, між державою і суспільством, виявляє інтерес до проблем міжособистих відносин із приводу реалізації індивідуальних прав та свобод. Найбільший інтерес викликають такі три різноманітні напрямки як анархізм, лібералізм (із його двома течіями -західництвом і слов'янофільством) і консерватизм. Осмислення ідей російських мислителів І.Ільїна, М.М.Карамзина, С.С.Уварова, К.П.Побєдоносцева, К.М.Леонтьєва, К.Д.Кавеліна, Б.М.Чичеріна, О.І.Герцена, М.Г.Чернишевського, О.С.Хом’якова, К.С.Аксакова, М.О.Бакуніна та інших, являє собою науковий і теоретичний інтерес безпосередньо в зв'язку з вивченням проблем громадянського суспільства в ракурсі історичного минулого Росії, що яскраво виявляє негативні риси державної влади, що виходить з-під контролю суспільства.
Недостатньо вивченими є політико-правові вчення українських авторів XIX-XX ст. з проблем розвитку громадянського суспільства. Оскільки питання соціальної інтеграції історично набували якості національної проблеми в країнах усього регіону Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) і в Україні, остільки теоретичний пошук моделі соціальної солідарності тут фактично не мав змоги виражатися в термінах громадянського суспільства. Ряд цінних представлень про сенс і змістовну спрямованість ідеї громадянського суспільства містять роботи В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, І. Лисяк-Рудницького, В. Старосольского, Ю. Липи, С. Рудницького, С. Шелухіна.
Історичний перебіг подій 20-го сторіччя викреслив проблему громадянського суспільства із суспільно-політичних дискусій майже на 70 років. Сама ідея незалежного від держави громадянського суспільства була неприйнятною для тоталітаризму.
Наприкінці 80-х рр. поняття громадянського суспільства знову стало головною інтегруючою ідеєю і темою суспільно-політичних дебатів. Розробка концепції громадянського суспільства за останні десятиліття здійснювалася паралельно з процесами демократизації як у західних, так і східноєвропейских країнах. Тільки в умовах “перебудови” радянські дослідники спромоглися зайнятися опрацюванням цієї концепції. При відсутності монографій на цю тему найбільша кількість публікацій випадає на 80-90-і роки. У Росії це, наприклад, статті та круглі столи за участю В.Варивдіна, К.Гаджієва, Б.Замбровського, М.Ільїна, І.К.Калініна, Б.Коваля, О.Е.Лейста, І.Ф.Мачина, В.М.Межуєва, О.М.Міграняна, В.С.Нерсесянца, С.Перегудова, В.Смолькова, Б.Н.Топорніна, В.А.Четверніна, З.М.Черніловського, Т.Шмачкової. Так, наприклад, К.С.Гаджієв писав: “громадянське суспільство - це система забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної і духовної сфер, їхнього відтворення і передачі з покоління в покоління; система самостійних, незалежних від держави суспільних інститутів і відношень, що покликані забезпечувати умови для самореалізації окремих індивідів і колективів; реалізації приватних інтересів і потреб, чи то індивідуальні чи колективні. Громадянське суспільство включає весь комплекс соціальних відношень. У більшій мірі - це комплекс структурованих інституалізованих форм соціальної політики “ [42, с.31].
Проблема громадянського суспільства найчастіше висвітлюється у взаємозв'язку з процесами демократизації суспільства. Громадянське суспільство як втілення досягнутого демократичного консенсусу, функціональної узгодженості суспільно-політичних інститутів і інтересів соціально-розрізнених груп подано в роботах Р.Дарендорфа (Англія), Є.Джессі (Англія), Х.Зандкюлера (Німеччина), Л.Ковлера, П.Козловські (Німеччина), Д.Кола (Франція), А.Лейпхарта (Америка), В.Лобера, Х. Росалеса (Іспанія), Ю.Хабермаса (Німеччина), І.Шапіро (США), П.Шерьоля (Франція) та інших. Конкретний розгляд інститутів, їхніх функцій і механізмів діяльності громадянського суспільства здійснювалося такими авторами, як Г. Джорданн (Англія), М.Кляйнеберг (Німеччина), С.П.Перегудов, В.Селіванов, С.Л.Сокольський, О.Ю.Сунгуров, К.Фіцпатрик (США), Г.Щедрова та ін.
Наприкінці 90-х років дослідження теми перейшло в соціокультурний план. Відторгнення механічно перенесених із Заходу на вітчизняний грунт інститутів громадянського суспільства, значне падіння активності населення, зростання песимістичних настроїв внаслідок чекань, що не збулися, направили дослідників на пошук причин стагнації “громадянського будівництва”. Теоретичний концепт “громадянське суспільство” став розроблятися в руслі “органічної онтології”. Сучасні дослідження приходили до висновку, що еволюціоністська схема, в основі якої лежить уявлення про лінійний прогрес, не може бути ухвалена як принцип реформування суспільства. Такими є праці загальнофілософського і методологічного характеру О.С.Ахієзера, М.Моісєєва, а також роботи І.А. Василенко, О.С.Панаріна, Н. Рулана, О.І. Соловйова, С.В.Лур'є, М.І.Бірюкова, В.М. Сергєєва, Л.М.Романенко, що мають свої витоки із світоглядних ідей К. Мангейма, К. Леві-Строса та ін.
Потім розробка концепції громадянського суспільства поглибилася у вивчення національних, традиційних особливостей співіснування і взаємовідносин суспільного і державного. Праці О.Загорського, О.Р.Зубова, О. П. Васил’єва, Ю.М. Винокурова, Н. Волкана, Т. Ворожейкіної, Ю.Дешан, Л.І. Калашнікова, М.М.Корнилова, А.Оболонського, Є. Рашковського, В. Рибакова, С.Л.Серебрякова, М.Чешкова, С.В.Чугрова та ін. вивчають “можливості і межі громадянського” у так званому “незахідному” світі.
З огляду на національні особливості і специфіку функціонування громадянського суспільства в різних країнах дослідники, проте, прагнуть уніфікувати концепт “громадянське суспільство”. Серед робіт цього роду варто виділити праці Дж. Александера (США), що вивчає умови функціонування демократії в сучасних умовах. Розглядаючи “громадянське суспільство” через призму синтетичного підходу і використовуючи принципи неофункціоналізму, він розробляє модель громадянського суспільства, у якій оптимально сполучаться колективний порядок і індивідуальний вибір. На його думку, джерела порядку є внутрішніми, і розвитку індивідуалізму заважає не порядок, а “безладдя й абсолютна непередбачуваність”.
У явній невідповідності з органіцистським уявленням про громадянське суспільство є погляд на громадянське суспільство як унікальне досягнення лише невеликого числа країн, що зуміли втілити вікову мрію народів про добробут, прогрес і стабільність. Так, на думку Геллнера, “феномен громадянського суспільства існує тільки в країнах Північноатлантичного регіону, де “… індивід, не зв'язаний соціальними або релігійними обмеженнями, сам вибирає собі цілі; за домовленістю із співгромадянами встановлює той або інший соціальний устрій…” [49, с.68]. Подібну точку зору поділяють у своїх працях інші маститі західні дослідники, такі як А. Аг, Р. Арон, М. Ігнатьєфф, Л. Мізес, К. Попер, Ф.Хайєк, І.Шапіро та ін.
Трансформаційні процеси в пострадянських державах значно активізували інтерес до теми громадянського суспільства. Особливості східноєвропейської пострадянської модернізації і специфіка розвитку ідеї громадянського суспільства в даному регіоні досліджуються такими авторами, як О.Білий, Є.В.Віленська, Є.Вятр (Польша), В. Горбатенко, Ю.П.Давидов, Є.О.Дидоренко, Р.Дарендорф, Д.Кола, О.Кордун, Н.В.Коровіцина, О.В.Майорова, Ю.С.Новопашин, М.Розумний., Є.Шацький (Польша).
Безпосередньо проблемі демократизації і становлення громадянського суспільства в Україні свої роботи присвятили В.Бабкін, В.Барков, І.Воронов, В.Геєць, О.Кочетков, Б.Кузьменко, О.Лавринович, В.Лазоренко, М.Мокляк, І.Пасько, В.Полохало, В.В.Полуда, В.Речицький, Ю.Римаренко, О.Рєзник, Ф.Рудич, М.Рябчук, О.Скрипнюк, В.Суренко, В. Тимошенко та ін. За останні роки з'явився ряд дисертаційних досліджень, де основною темою, або її складовою частиною, виступало питання розвитку громадянського суспільства в Україні і його взаємовідносинах із сучасною державою. Це - дисертації В.Ю.Баркова, В.Б.Безверхія, Л.В.Білоуса, Л.Л.Бунецького, А.В.Грамчук, О.І.Задоянчук, Ю.П.Корнилова, П.С.Кривоцюк, О.В.Лієничук, Я.І.Пасько, Н.В.Сокур, Т.М.Чернецької та ін.
Основна увага в роботах В.Баркова, В.Безверхія, Е. Бистрицького, О.Дергачова, М.Мокляка, М.Обушного, М. Рябчука, В. Селіванова, В. Хмелю,
Г. Щедрової та ін. приділялося аналізу загальнотеоретичних проблем розвитку концепції громадянського суспільства. Конкретні процеси становлення громадянського суспільства в Україні а також в інших країнах, що вирішують аналогічні задачі подолання кризового розвитку, особливо форми його впливу на державу, були досліджені менше.
Категорія “громадянського” охоплює широкий спектр соціального, політичного й особистого життя, що обумовлює її ідентифікаційну роль у соціально-політичному трансформаційному процесі. Вивчення її місця в цих сферах громадського життя і процесах модернізації, політичної соціалізації і консолідації суспільства відбито в теоретичних і практичних роботах Є.Головахи, І.Кресіної, Н.І. Лапіна, Є.Лібанової, А.Лівена, С.Макєєва, В.Медведчука, А.Надточія, Н.І..Обушного, Н.Паніної, В.Полохало, В.Пухляка, Л.Романенка, М.Томенка.
Сучасні українські автори продовжують вивчати інститут місцевого самоврядування як основний інститут громадянської активності суспільства. Праці М.А. Баймуратова, Ж. Жукова, А. Крусян, В. Куценко, А. Ткачук та ін. присвячені проблемі самоврядування в Україні, вивченню світового й українського досвіду і розгляду основних типів систем місцевого самоврядування.
Осмислення функціонування суспільно-політичних систем вимагають розгляду політико-правових аспектів співвідношення прав і функцій держави, нації і громадянського суспільства. Вченими (В.Геєць, В.Горбатенко, І.Кресіною, В.Речицьким, М.Рябчуком, Ю.Римаренко та іншими) порушуються питання співвідношення прав і функцій держави, нації і громадянського суспільства. В.Бабкін, Ц.Інано, Л.С.Мамут, В.С.Нерсесянц, І.Новицький, Ю.М.Оборотов, О.Олтеану, В. Погорілко, Ф.Рудич, В.Л.Федоренко, Ю.Шемшученко та ін. у своїх роботах розглядають роль права у формуванні демократичного суспільства і правової держави, питання поділу влади в демократичних державах, оформлення правової бази громадянського суспільства. Зазначені автори (українські і неукраїнські) порушують питання, що стосуються природи правових норм і їхнього впливу на структурування суспільства, а також питання використання правової спадщини в епоху постмодерну, що характеризується процесами глобалізації. Компаративістський аналіз, здійсненний С.Алексєєвим, Д. Рене, Ю.А.Тихомировим в галузі права дозволяє виділити адекватні моделі або типи громадянського суспільства.
Оцінюючи в цілому позитивно досягнення української політологічної науки з названої проблеми, слід, проте, відзначити, що питань залишається поки більше, ніж відповідей. Так, ще досі серед українських фахівців не існує єдності поглядів ні на рівні уявлень про внутрішню структуру громадянського суспільства і його функціональні межі, ні на рівні понятійного апарату. Більшості досліджень бракує аналізу громадянського суспільства як постійно існуючої, динамічної структури самоорганізації суспільного життя, що нерівномірно виявляється в процесі життєдіяльності суспільства. Її розглядають або як суму всіх “недержавних відношень”, або як сферу, що врешті-решт розпадається на сотні дрібних соціальних утворень в громадянськім суспільстві (земляцьких, партійних, сімейних, групових та ін.), аж до кожного “Я”, і в кінцевому підсумку все зводиться до ідеї індивідуалізму й анархії. Крім того, більшістю сучасних авторів межі поняття “громадянське суспільство” або безмірно розширюються (тим самим губиться, власне, предмет дослідження), або саме поняття зводиться до відомого типу ліберально-буржуазного суспільства (тим самим заперечується соціокультурна специфіка України). Фактично відсутні комплексні, системні праці з проблем громадянського суспільства в Україні. Це негативно позначається на вирішенні конкретних практичних проблем життя громадянського суспільства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Подане дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної науково-дослідної теми кафедри історії і теорії світової політики Інституту соціальних наук Одеського національного університету “Україна у світовому політичному процесі: історичний досвід, проблеми, пошуки” (№ 0101U008292), а також має безпосередній зв’язок з науково-дослідницькою роботою “Політична діяльність у демократичному суспільстві”.
Метою дисертаційного дослідження є визначення концепту “громадянське суспільство” завдяки аналізу динаміки співвідношення та взаємовпливу історико-цивілізаційних феноменів громадянських суспільств з їх теоретико-концептуальними обгрунтуваннями. Виявлення історико-теоретичних засад, тенденцій концептуалізації поняття “громадянське суспільство” в Україні.
Мета реалізується на тлі виконання таких завдань:
- провести комплексний аналіз і систематизацію наявних теорій громадянського суспільства в історичному і проблемному плані;
- виявити закономірність формування та тенденції розвитку громадянського суспільства;
- здійснити порівняльний аналіз філософських, соціально-політичних концепцій громадянського суспільства західноєвропейської та вітчизняної традицій;
- виокремити і систематизувати новітні підходи до змісту поняття “громадянське суспільство”;
- розкрити сутність громадянського суспільства й зміст його концепту;
- виявити межі понять “спільнота”, “суспільство”, “громадянське суспільство”, “відкрите суспільство”;
- визначити змістовні параметри соціокультурної структуризації досліджуваного концепту;
- обгрунтувати необхідність і доцільність історико-цивілізаційного підгрунтя типології громадянських суспільств та їх аналогів;
- здійснити структурно-функціональний аналіз універсальної моделі громадянського суспільства;
- дослідити політичний і науковий дискурс з питання про вибір вірогідної моделі формування громадянського суспільства в Україні;
- розкрити характер, форми та специфіку взаємозалежності держави, громадянського суспільства і особи в сучасній Україні.
Об'єктом дисертаційного дослідження є громадянське суспільство як суспільно-політичне явище та теоретико-історичний процес його концептуалізації.
Предметом дослідження є соціокультурна еволюція, структуризація та інтерпретація концепту “громадянське суспільство”.
В основу дисертації покладено переосмислення науково-теоретичних і методологічних праць вітчизняних і зарубіжних фахівців щодо проблем розвитку ідеї громадянського суспільства в історії політичної думки, щодо проблем взаємовідносин суспільства і держави, а також з проблем соціокультурного розвитку суспільств у взаємозв'язку із соціально-політичними процесами сучасності.
У роботі використані нормативно-правові джерела: Конституцiя України, Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р.; Закон України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р.; Закон України “Про вибори народних депутатів” від 18 жовтня 2001 р; Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р.; Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 5 квітня 2001 р.; Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.та ін.; Закон України “Про органи самоорганізації населення” від 11 липня 2001 р.; Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997; Закон України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування в Україні Засобами масової Інформації”, Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування", Указ Президента України “Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 31 серпня 2001 р.;Указ Президента України “Про стратегію подолання бідності” від 15 серпня 2001 р.; Указ Президента України “Про заходи щодо подальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді” від 29 червня 2001 р.
Важливу групу джерел складають статистичні матеріали:
- Дані переписів населення; матеріали державної статистики за 1998 - 2000 р. щодо соціально-економічного становища України, демографічної та мовної ситуації;
- дані Державного комітету в справах релігії, які характеризують стан релігійної ситуації в державі на протязі 1998-2000 рр.;
- матеріали державної статистики щодо економічної активності населення за 1998-1999; матеріали державної статистики щодо кількості легалізованих міжнародних і всеукраїнських об'єднань громадян за 1999 р.;
- матеріали державної статистики щодо кількості політичних партій станом на 1 січня 2001 р.;
- матеріали соціологічних опитувань, які дають змогу характеризувати розвиток суспільної думки стосовно громадянського єднання в суспільстві.
Таким чином, основні методи залучення інформації в даному політичному дослідженні - історичне спостерігання розвитку об'єктів дослідження; аналіз державних документів, преси, літератури, опитувань і статистичні дослідження.
Методи дослідження. При дослідженні автор виходив із вимог загальнонаукових та філософських принципів пізнання, а саме: принципів історизму, об'єктивності, всебічності, наступності. З іншого боку, теоретико-методологічну основу дослідження склали методи історіографічного пізнання: історіографічного аналізу і синтезу, історичного, проблемно-хронологічного, синхронного, порівняльного та інш. Застосування порівняльного методу дозволило зіставляти різні підходи дослідників до поняття “громадянське суспільство”, аналізувати історичну та соціокультурну відмінність змістовного значення поняття через історіографічне дослідження праць представників світової політичної думки з найдавніших часів до сучасності. Завдяки цьому методу, а також методу синхронного дослідження вдалося виявити новизну та відмінність концептуальних підходів до проблем розвитку громадянського суспільства, виокремити внесок провідних науковців у збагачення знань про сутність концепту “громадянське суспільство”. Крім того, із всього спектру методів, які знаходяться в арсеналі політичної науки, автор використовує методи структурно-функціонального аналізу, індукції, теоретичного моделювання, абстрагування, класифікації та типологізації при досліджені конкретно-історичних та теоретичних аспектів дослідження. Разом з цим, дисертант вдався до використання міждисциплінарного підходу як методу комплексного аналізу фактів, явищ та процесів суспільно-політичного змісту.
Наукова новизна роботи зумовлена сукупністю поставлених завдань і полягає в комплексному підході до аналізу концепту “громадянське суспільство” і полягає у наступному:
1. Поглиблено історіографічний аналіз еволюції підходів до розуміння категорії “громадянське суспільство”;
2. Запропоновано визначення терміну “концепт громадянського суспільства”, який відокремлюється від категорій “ідея”, “поняття”, що дозволяє зазначити на різноманітних варіантах громадянського суспільства, його динаміці;
3. Аргументовано авторське бачення співвідношення категорії “громадянське суспільство” з іншими суміжними політологічними категоріями, а саме: “спільнота”, “суспільство”, “відкрите суспільство”, “держава”, “нація”;
4. Визначено параметри структуризації концепту “громадянське суспільство”, що обумовлюють його соціокультурну та змістовну еволюцію;
5. Встановлено критерії типології громадянських суспільств з огляду на особливості їх історико-цивілізаційного розвитку;
6. Обгрунтовані історико-теоретичні засади і тенденції сучасної концептуалізації поняття “громадянське суспільство” в Україні;
7. Досліджено процес активізації громадянських суспільств у країнах, що переживають період модернізації. Особлива увага приділена феномену громадянського суспільства в Україні, його специфіці.
8. Доведено положення про наявність етапів інтерпретації поняття “громадянське суспільство” у соціально-політичній думці України та здійснено їх критичний аналіз;
Обгрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій забезпечується аналізом нормативно-правової бази, наукових праць вітчизняних та зарубіжних авторів.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що концептуальні основи подальшого реформування політичної системи України, які передбачені на зламі XX-XXI століть, отримують теоретичну підтримку у вигляді концепту “громадянське суспільство”, як показника, який фіксує характер та динаміку співвідношення елементів світоглядної схеми: особистість - суспільство – держава. Концепт “громадянське суспільство”, що синтезує соціокультурні уявлення про свободу, права, універсальні норми співжиття певного суспільства, спрямовує та упорядковує стратегію розвитку цього суспільства в загальносвітовому демократичному процесі. Аналіз змістовного значення параметрів концепту “громадянське суспільство” в Україні, визначення показників стану його розбудови дозволяє всебічно розглядати проблематику концептуалізації перетворень у громадянській сфері. Тому результати роботи можуть бути доцільними у розробці сучасної внутрішньо-політичної стратегії щодо суспільних перетворень.
Дисертаційне дослідження є важливим історіографічним джерелом по всієї проблематиці громадянського суспільства. Зроблені в ньому висновки, викладені концептуальні положення й аналітичні матеріали можуть бути використані в концептуальному забезпеченні законотворчої діяльності; при розробці програм соціального партнерства в Україні; у партійно-політичній сфері; у розробці сучасної системи політичних категорій, та нової концепції політичної освіти; в навчальному процесі вищої школи, в ході підготовки і викладання курсу політології, історії і теорії політичних вчень, а також у науково-просвітницькій діяльності. Результати і висновки дисертації можуть бути кор

Список литературы

ВИСНОВКИ

Теоретичний і методологічний аналіз концепту “громадянське суспільство” в історії і теорії політичної думки дозволяє твердити, що громадянське суспільство є тією сферою, де напруженість між окремою особистістю і цілим, протиріччя політики між одиничним і загальним одночасно ставиться і вирішується: інтерес особистості співіснує з інтересами суспільства, яке включає індивіда в систему соціальних інститутів, за допомогою яких здійснюється взаємодія з державою. Проте, громадянське суспільство неможливо визнати як жорстко структуровану систему інститутів і механізмів, оскільки воно як феномен соціокультурного еволюційного розвитку постає як наявність величезного спектру структурних елементів, характер, співвідношення та присутність яких не може бути універсальною нормою.
Громадянське суспільство – це феномен, що звичайно визначається як сфера горизонтальних, приватних зв’язків індивідів, та розміщується на середньому рівні – між рівнем держави (“верх”) та рівнем індивіда (“низ”). Такою є схема у Гегеля. Проте, можливо, уявити громадянське суспільство без “низа”, оскільки індивіди, як рівні, громадяни, входять у взаємовідносини один з іншим, утворюючи сферу громадянського суспільства за рахунок розширювання взаємовідносин за межами своїх сімей. Нам здається це таким, що відповідає дійсності. Але взаємовідносини з державою неможливо уявити як горизонтальні. Це вертикальні (ієрархічні) суміжні взаємовідносини, але межа є розмитою, неформальною та рухомою. Вже тому постає питання щодо вертикального взаємозв’язку громадянського суспільства з державою. Характер оціх взаємовідносин емпірічно в різних країнах, регіонах та в різні часи складається по-різному, звідси виникають й різні концепції громадянського суспільства. Ці смисли, що мають номіналістську природу, в тексті “зштовхуються” один з іншим, розширюючи та поглиблюючи розуміняя сутності (ядра) громадянського суспільства. Перед дослідником постають дві різні, але единоспрямовані задачи: з’ясовування суміжності різних смислів та зусилля по виявленню в різному одного смислу.
Термін “громадянське суспільство” виражає систему міжособистісної, громадянської взаємодії, спрямовану на захист індивіда від різноманітних форм соціального присилування і державного тиску. Як комунікативне середовище громадянське суспільство не може бути визначеним через єдине формальне поняття. Будь-яке визначення феномену, який виражається ім’ям “громадянське суспільство”, завжди буде недостатнім для абсолютної передачі смислу, оскільки термін “громадянське суспільство” використовується в концепціях, що виражають різні, іноді протилежні аспекти його осмислення. Крім того, різноосмисленість терміну “громадянське суспільство” завжди є наслідком фігуративності мови, яка сприяє накопиченню та ускладненню смислів терміну під час його тривалого життя в історії.
Рухомість змістовних та смислових значень терміну “громадянське суспільство”, що були накопичені в процесі соціокультурної еволюції, засвідчує життєву необхідність повернення фігури концепту при розгортанні фундаментальних досліджень по цій проблематиці. Саме досліджувааня концепту “громадянське суспільство” (а не поняття) дозволяє вивчати динаміку розвитку громадянського суспільства в часі. Таким чином, концепт поєднує, зводить смисли “громадянського суспільства” до единого універсального смислу. Тобто концепт формується в процесі концептуалізації інвариантів громадянського суспільства (його феноменів) та продовжує розвиток в царині теорії до тих пір, поки існує феноменальна основа та її фундаментальне відзеркалення в ідеї.
Довге життя в політичному аналізі - від Аристотеля до сучасності свідчить про те, що ідея громадянського суспільства існувала з часів перших державних утворень як сфера, що виражає опозицію державному тиску і як форма уявного відзеркалення сукупності суспільних відносин, які є спрямовані на реалізацію індивідуальних інтересів і потреб.
Концепт “громадянське суспільство” історично відображає особливий зріз розвитку людства, який характеризується прагненням людей за всіх часів створити модель ідеального суспільного устрою. Тому формування громадянського суспільства завжди пов'язувалося із проблемами удосконалювання держави, піднесення ролі права і закону, із проблемами морального і особистого розвитку. Аналіз політичних теорій доводить, що численність інтерпретацій і недостатня визначеність терміну не применшує його значення, оскільки саме накопичення смислів дозволяє зафіксувати розмаїтість моментів розвитку феномену громадянського суспільства в суспільно-політичній історії.
Різновиди осмислення місця політики в суспільстві створили структуру понятійного поля концепту “громадянське суспільство”. Так, громадянське суспільство в теорії політичної думки завжди розглядалося в системі протиставлення сім'ї, родинній спілці, первинній спільноті, етносу; характеризуючи сферу, де індивід знаходить автономність і особистісну незалежність, усвідомлює себе членом громадянського колективу, де він є наділеним правами й обов'язками, відповідальністю за загальну колективну долю. Концепт виражався такими термінами як “поліс” (polis), “політичне співтовариство” (koinonia politike), “держава” - як протистояння природному стану (Imperium, Etat, Commonweath), “ громадянське буржуазне суспільство” (Burgerliche Gesellshaft), “альтернативне суспільство”, “паралельні структури”, “ паралельний polis” та ін.
Наявність дихотомії загального і індивідуального в історії практичного встановлення громадянського суспільства, як і наявність дихотомії політичности і неполітичности у визначеннях самого поняття “громадянське суспільство”, вперше виявили себе в історії Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Цей початковий розподіл в уявленнях про сутність громадянського суспільства й обгрунтувало можливості типології феномену, аналіз якого був здійснений.
Традиція “політичності” - активної, особистої участі в громадському житті на підставі особистої зацікавленості, що склалася в Стародавній Греції, вже в Стародавньому Римі стала менш значимою. “Неполітичність”, абстрактно-правовий зв'язок громадянина з державою, раціонально-обгрунтований інтерес в основі суспільної єдності визначили особливості Древньоримського громадянського суспільства.
В наступному історичному розвитку “неполітичність” громадянського суспільства характеризувала держави, в яких була встановлена англосаксонська система права, де на перший план виходили цінності автономного існування громадянських структур. Тут державність будувалася на основі місцевого самоврядування, “знизу”; громадянин виявляв максимальну енергію, беручи участь у приватних союзах, і прагнучи до представництва своїх інтересів у владі за допомогою виборного і партійно-політичного механізму.
Розвиваючи ідею громадянського суспільства, західноєвропейська політична думка запропонувала світові свій цивілізаційний досвід встановлення громадянського суспільства. В його основу були покладені принципи індивідуалізму і приватної власності, ринкових відносин. Оскільки суспільство розумілося як ринок, остільки громадянське суспільство і держава почали розумітися економічно. Замість релігії і політики роль об'єднуючої ідеології була відведена економіці. Створення громадянського суспільства в західній політичній теорії трактується як “звільнення від політики”, але залучення до боротьби за громадянські права. Ствердження прав людини, які здійснюються в системі неполітичних відносин за допомогою формально встановленого Закону, стає основною соціально-політичною ідеєю і пріоритетним досвідом західноєвропейської цивілізації.
В державах, де існувала романо-німецька система права, в основі якої лежав закон як позитивна норма, громадянське суспільство характеризувалося як “політичне”. Ідеал неучасті в політиці відзначався російською інтелігенцією в якості особливості російського, а іноді і всього слов'янського суспільства, оскільки “громадянин” був включений у місцеві спільноти – мири (громади) - общини, які гармонізували життя суспільства на основі релігійно-моральних принципів. З часом, по мірі руйнації общинного укладу (в інші часи - насиллям) і встановлення елементів романо-німецької системи права суспільна думка Росії стала розвивати теорії політичної участі в загальногромадянському житті. Суспільно-політичні теорії Росії й України, не заперечуючи цінності індивідуальної свободи, зв'язували встановлення ідеальної моделі суспільного розвитку з процесом соціалізації і гуманізації державної влади. Принципами громадянського суспільства тут були ідея загального блага, соборності, загальнонаціональної моральної єдності. Єдність суспільства і держава наділялися певною релігійною цінністю. Захист індивідуальних прав уявлявся можливим лише за допомогою традиційних общинних інститутів, системи моральних норм. Концепт “громадянське суспільство” в першу чергу пов'язувався з політичною участю, громадською політичною активністю, патріотизмом і мораллю.
Громадянське суспільство частіше всього несе в собі типові риси ментальности соціально-культурного співтовариства, “політичність” або “неполітичність” якого залежить від традиційного сприйняття суспільством сформованого образу державної влади і форми її взаємодії з окремим громадянином. Громадянське суспільство звичайно вступає в політичні відносини з державною владою не з метою завоювання або утримання влади, а з метою прояву себе в ній (політичної участі). Якщо громадянське суспільство розвинуте, то воно не політизуєтся; якщо ж існуючий механізм захисту прав індивіда є недостатньо розвинутим або зовсім нівельованим, то громадянське суспільство з метою реалізації своїх прав і задач вступає в безпосередній контакт із державою і стає суб'єктом і об'єктом політичних відносин.
Історичні особливості соціальної організації визначають розвиток форм державного правління, принципи і систему політичних відносин у суспільстві. Історія політичної думки відображає пошук передовими суспільними силами найкращої форми правління й обгрунтування національного вибору.
Концепт “громадянське суспільство” є нейтральним щодо “західного” або “незахідного” досвіду встановлення громадянського суспільства (феномену); являє собою концептуальну оболонку, котру кожне суспільство заповнює конкретним змістом. Сучасне в нашому розумінні, або “розвинуте громадянське суспільство” - виросло на грунті західного світу, але не є універсальним. Система захисту індивідуальних прав, як і система “держава - суспільство - індивід”, існує в будь-якому соціумі. В ньому також існує традиція щодо засобів зберігання внутрішньої цілісності і життєздатності, що успадковується індивідами, які утворюють суспільне ціле.
Єдність і самототожність суспільства - це результат історичного розвитку. Унікальність соціокультурних характеристик суспільства є наслідком глибокої соціальної вкоріненості політичних інститутів, організацій, рухів і ідей. Ідеї свободи, індивідуальних прав завжди і скрізь є надбанням і спадщиною, тому вони виростають з особливостей національної історії і культури. Кожне суспільство в боротьбі за свободу виробило своє особливе її розуміння, завдяки спроможності постійного самовизначення, власній корекції в прагненні досягнення компромісу між світом і людиною, між індивідуальною свободою і необхідністю з погляду життя в суспільстві. Саме тому немає визначених шляхів до громадянського суспільства. Його не можна побудувати - його можна тільки виростити усередині суспільства.
Усталена система захисту індивідуальних прав виявляється через існування різноманітних правових систем (“сімей” права). Тому типологію громадянських суспільств утворює не тільки дихотомія “політичного - і - неполітичного”, але і дихотомія “Закон - правовий звичай”. В роботі зроблено припущення, що, оскільки в правовій науці обгрунтовується розподіл на правові сім'ї, в основу яких лягає різноманітне розуміння природи права і цінності Закону - то і взаємовідносини, що складаються між державою, суспільством і індивідом у кожній окремій правовій сім'ї обумовлюють можливості типології феноменів громадянського суспільства на основі правової компаративістики.
Критерій типології “громадянських суспільств” є закладеним, на думку автора, також в існуючій дихотомії “колективного - індивідуального”. Історичний розвиток доводить, що цінності “індивідуалізму” і “колективізму” врівноважують один одного. Співіснуючи в єдиному історичному просторі, вони по черзі обираються пріоритетними в конкретній соціально-політичній ситуації. Громадянське суспільство виявляє або прагнення до індивідуалізму і приватного життя, або до різноманітних колективних цінностей.
Вибір пріоритетних цінностей суспільного розвитку відбивається на виборі моделі демократії. Існування дихотомії в демократичних моделях, виділення ідентитарної і плюралістичної демократії вказує на визначення типів громадянських суспільств і за зазначеним критерієм.
Орієнтація на типологію громадянських суспільств за особливостями їх соціокультурного еволюційного розвитку є, на наш погляд, единою можливістю сумістити різноманітні прояви громадянського суспільства та різноосмисленність його ідеї в єдиному цілому – концепті, обсяг якого складає предмет ім’я - “громадянське суспільство”.
Проте тривале теоретичне і практичне життя цього концепту обумовило розробку універсальної моделі громадянського суспільства, де соціальні інститути і структури є засобом задоволення прагнень громадян. В будь-якому суспільстві діє такий соціальний інститут як сім'я, що є відтворюючою основою; політичні партії; громадські організації, об'єднання; профспілки; зацікавлені групи; групи моніторингу; групи тиску; інститути ЗМІ; інститут місцевого самоврядування та інші - усі вони утворюють так називану “буферну” сферу між індивідом і державою.
Процеси становлення громадянського суспільства корелюють з процесами національно-державного розвитку. Тому в ряді концептуальних уявлень громадянське суспільство виступає ізоморфним щодо організму політичної нації.
Для гомогенних, односкладових суспільств сфера громадянського виступає як формально-правове поле. У моноетнічних державах “загальна моральна перспектива” досягається на основі традиційних суспільних цінностей, які сприяють відтворенню колективної єдності і засобів адаптації до наслідків усякого роду модернізацій. Але сьогодні у світі тільки 10 % держав є односкладовими. Більшість же являє собою багатоскладову конструкцію. Поліетнічність, полірелігійність, поліекономічність і таке інше як основа багатоскладової політичної нації потребує використання категорії “громадянство” не тільки для вираження формально-правового зв'язку “громадянина” із державою, і не тільки для вираження суспільної сфери, яка створює опозицію державному утискові, але і для набуття нових можливостей колективної ідентифікації. Можливість набуття колективної ідентифікації (виду солідарності) робить схожими громадянське суспільство і націю, оскільки у них загальний носій - народ. Але якщо національна ідея (ідея загальнонародної солідарності) підвищує державу як власну мету, то громадянське суспільство прагне до обмеження держави для збільшення цінності і суверенності особистості. Тому спроби деяких авторів поставити знак рівності між процесами державного будівництва і становленням громадянського організму не є правомірними. Втім, і абсолютне протиставлення цих процесів також невірно. Йдеться про встановлення солідарності на основі взаємного обмеження.
Ідея “громадянського суспільства” припускає можливий вихід за межі національних зв'язків, коли ідентифікація підтримується завдяки загальнолюдським зв'язкам, заснованим на універсальних цінностях, якими є право і гуманність. Сьогодні ми можемо бути свідками визрівання нової інтеграційної ідеології на зазначеній основі.
З іншого боку, прагнення до загальнолюдського стандарту складає суть теорії і практики такого типу модернізації, яку прийнято сьогодні називати “модернізацією, що наздоганяє” із характерним для неї конфліктом соціокультурних цінностей. У реальному світі образ майбутнього не може однозначно визначити ні результат дії, ні шлях досягнення результату.
У новітній історії термін “громадянське суспільство” дістав вжитку як у науковому, так і в політичному контексті. У 70-х рр. критики комуністичних режимів характеризували тоталітаризм як злиття держави і громадянського суспільства, пізніше дисиденти ототожнювали боротьбу за громадянські права з боротьбою громадянського суспільства проти тоталітарної держави. Актуальність поняття відроджується і його всебічне використання викликає навіть деяку його девальвацію.
За часів пострадянської модернізації уявлення про громадянське суспільство зазнали значних змін. Будучи впровадженою в політичну риторику як загальнозрозуміла ідея, що апелювала до асоціацій із словами “суспільство” і “громадянин”, вона згодом зазнала найсуперечливих тлумачень, фактично ототожнюючись із такими ж абстрактними термінами як “відкрите суспільство”, “демократичне суспільство”. Боротьба за звільнення громадянського суспільства, залучення громадян до політики і ствердження прав людини пояснювала політизацію категорії “громадянське суспільство”. Внаслідок цього громадянське суспільство так і залишилося неструктурованим, оскільки його антидержавні структури увійшли до системи державної влади.
Розвиток сучасних уявлень про громадянське суспільство України відповідає процесу ідентифікації суспільства з новим державним утворенням. Суспільні прагнення і очікування визначають тип і сутність проявів громадянського суспільства. Під час становлення державності змінюється й ідея загальнонародної солідарності. Для України найбільшу трудність складає відсутність власного грунтовного досвіду вирішення проблем взаємовідносин держави, суспільства й особи. В Україні, як і по всьому колишньому радянському просторі, громадянське суспільство набуло активності під час “перебудови”. Воно розвивалося на грунті протистояння монопольній владі компартії, потім консолідувалося навколо ідеї незалежності. Коли ця задача була вирішена, нової інтегративної ідеї не виявилося. Як результат, в сучасній Україні фіксується феномен “негромадянського” суспільства, яке іде від відповідальності за власну соціально-політичну долю. “Негромадянськість”, як ознака слабкості механізму захисту прав людини, вказує на необхідність створення позадержавних структур, спроможних відігравати роль посередника між Громадянином і Державою.
Результати дисертації сприятимуть розумінню сутності концепту “громадянське суспільство” і тенденцій розвитку поняття в історії світової політичної науки. Історико-культурна змінність теоретичних значень та розробок саме цього концепту відкриває завісу державотворчого досвіду багатьох країн світу. Висновки роботи дозволяють зрозуміти , що перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні залежать від того, як будуть синтезовані позитивні елементи глобалізації громадянського суспільства та реалізація національного соціокультурного потенціала в осмисленні ідеї громадянського суспільства.
Основні положення дисертації забезпечують концептуальні основи подальшого реформування політичної системи України, завдяки теоретичної підтримки у вигляді концепту “громадянське суспільство”, який фіксує характер та динаміку співвідношення елементів світогляднохї схеми: особистість – суспільство – держава. Концепт “громадянське суспільство” синтезує уявлення про норми співжиття суспільства та спрямовує стратегію розвитку в загальносвітовому демократичному процесі. Аналіз параметрів зазначеного концепту в Україні, визначення показників стану його розбудови дає змогу розглядати проблематику концептуалізації перетворень у громадянській сфері. Результати роботи можуть бути доцільні у розробці внутрішньо-політичної стратегії суспільних перетворень.
Основні висновки дисертації мають значення для формування громадянської позиції особистості, твердження в суспільстві громадянської політичної культури. Становлення громадянського суспільства за складністю істотно перевищує задачу державного будівництва, оскільки це не є справою бюрократії, а є результатом самодіяльності громадян, їх культури та суспільно-політичного досвіду.
Проте, держава не може бути байдужою в цієї справі, вона має забезпечити гарантії (насамперед правові) і можливості (у тому числі фінансові) тим суспільним структурам, які вже довели свою життєздатність. Держава має підтримувати опозицію.
Сучасний розвиток українського суспільства, у так би мовити “громадянському вимірі”, потребує якісно нових підходів. Отже йдеться про формування нових засад політичної культури, які б споріднювали українську реальність та її перспективу з новітніми пріоритетами політико-ідеологічної сфери суспільного життя, що є спрямовані в бік власних культурно-історичних традицій. Виходячи з вищесказаного зрозуміло, що для цього необхідно створення адекватної державної програми щодо сприяння розвитку інституціональній системі громадянського суспільства України. Остання повинна включати: 1. наукові принципи керування суспільно-політичними процесами, що відбуваються в рамках багатоскладової українського суспільства з метою формування єдиної політичної нації; 2. методи, засоби, інститути позадержавного регулювання та захисту прав і свобод громадянина від будь-якого соціально-економічного, політичного, правового, ідеологічного домагання з боку деякої меншості, або навіть й більшості. Тобто програма щодо створення матеріальних, суспільних і духовних умов становлення і функціонування надійного механізму захисту прав, інтересів і свобод громадянина; 3. систему ідей новітнього громадянського виховання, бо суто громадянська доброчинність з стародавніх часів вважається надійним джерелом легітимації республіканського правління; 4. вдосконалення механізму державного регулювання ефективності норм і ефективності влади, бо в кінцевому підсумку саме це гарантує діяльність громадянських інститутів; 5. заходи по запровадженню таких форм безпосередньої демократії, як інститут відкликання, інститут народного розпуску парламенту, народна законодавча ініціатива, які б сприяли посиленню громадянської активності, та легітимації влади.
Крім того, процеси які відбуваються в українському суспільстві, тобто стан та динамічний розвиток трансформацій потребують регулярного вивчення та оцінювання з боку державних та громадських організацій. Для того необхідно створення комплексної інформаційної системи, що дозволить вчасно реагувати на переоцінку духовних цінностей в суспільстві, які змінюються під тиском громадянського плюралізму, а також з’ясовувати тяглість тенденцій і напрямків національного державотворення.
Висновки даної роботи сприяють вирішенню внутрішньо-політичних проблем України. Зроблені висновки, викладені положення можуть бути використані в концептуальному забезпеченні законотворчої діяльності; при розробці програм соціального партнерства в Україні; в партійно-політичній сфері; у розробці сучасної системи політичних категорій та нової концепції політичної освіти; в навчальному процесі вищої школи, під час підготовки і викладання курсу політології, історії і теорії політичних вчень, а також у науковопросвітницькій діяльності державними структурами, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадянськими організаціями в практиці суспільно-політичної діяльності, яка формує політичну систему, втілюючи універсальні теоретичні ідеали адаптує їх до культурних та політичних орієнтацій громадян України. Результати дослідження корисні для поліпшення взаємодії між системою державної адміністрації та місцевим самоврядуванням, громадськими об’єднаннями та організаціями. Висновки роботи є доцільними для практики встановлення окремих демократичних інститутів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абетка української політики. Довідник / М.Томенко (керівник авторського колективу) – К: Смолоскип, 1998. – 230 с.
2. Аг А. Системный анализ современного общества. // Политология вчера и сегодня. Вып.3.- М., 1991. С. 43-44.
3. Александер Дж. Парадоксы гражданского общества // Социология: теория методы, маркетинг. – 1998. – № 1. – С. 27 – 41.
4. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
5. Аналітичний бюллетень / Упорядник Кравченко В., Пухтинський М. – Київ.,1998. – 208с.
6. Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi . - К., 1991. – 54 c.
7. Аристотель. Афинская полития (госуд.устройство афинян). - М., 1937.-524 с.
8. Аристотель. Политика. II, 4.
9. Арон Р. Эссе о свободах: “универсальной и единственной формулы свободы не существует” // Полис.-1996.- №1.- С.128 – 137.
10. Ахиезер А.С. Дезорганизация как категория общественной науки // Общественные науки и современность. – 1995. - №6. – С.42 –52.
11. Бiлий О. Iдея суверенитету i стратегii урядування // Полiтична думка. - 1997. - №1. - С.44 – 51.
12. Бабкін В.Д. Роль соціально-правової держави в Україні в консолідациї суспільства // Шляхи консолідації громадянського суспільства в Україні / Матеріали круглого столу 23 червня 1999 р. – К.,1999. – С.18-24.
13. Бабкін В.Д. Соціальна держава та захист прав людини // Правова держава. Щорічник наукових праць. – Вип.9. – К., 1998. – С.3 – 9.
14. Баймуратов М.А. Европейские стандарты локальной демократии и местное самоуправление в Украин. – Харьков: “Одиссей”, 2000. – С.9.
15. Бакаєв В., Князєв В. Громадянське суспільство в контексті реалій сучасної України // Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб. наук. праць. Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – С. 26 –38.
16. Бакунин М.А. О философии. Статья 2. // Избранные философские сочинения и письма. - М.: Мысль, 1987. – 558 с.
17. Баранова С.Г. Особливостi становлення демократичного полiтичного режиму в Украiнi / Автореф. дис… канд. політ. наук:23.00.01. / Львівській держ. ун-т.- Львiв, 1997. –15 с.
18. Барков В.Ю. Национальные и социальные проблемы как предмет политики в современной Украине. – К.: Стилос, 1998 – 29 с.
19. Барков В.Ю. Соціально-політичні основи становлення громадянського суспільства в Україні / Автореф. дис… док. політ. наук:23.00.02./ Ін-т Держ. і Права ім В.М.Корецького. – К.: Стилос,1999. – 38 с.
20. Безверхий В.Б. Взаємовідносини між громадянськім суспільством і державою в Україні: політологічний аналіз / Автореф дис. на зд наук. іст канд політ. наук: 23.00.02./ АН України –Ін-т націон-х відносин і політології. - Київ -1995. – 25 с.
21. Безобразов В.П. Государство и общество. Статьи. - СПб.,1882.
22. Белый О. Нигилизм и политические фантомы посткоммунистической эпохи // Политическая мысль. - 1994. - № 4. - С. 10-17.
23. Белявский И.Г. Историческая психология.- Одесса, 1991.- С. 66.
24. Бенвенист Э. Свободный человек / Общая лингвистика. - М.: “Прогресс”, 1974. – 407с.
25. Бенвенист Э. Цивилизация. К истории слова / Общая лингвистика. - М.: “Прогресс”, 1974. – 407с.
26. Бирюков Н.И., Сергеев В.М. Между дуализмом и соборностью. (Проблемы и механизмы социальной интеграции в современном обществе // Общественные науки и современность. - 1998. - С.61-75.
27. Брактон Г. О законах и обычаях Англии // Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. – М.: Прогресс, 1961. – С. 154 –155.
28. Бурганов А.Х. Гражданское общество в России как сособственничество граждан // Социс. – 2000. - № 1. – С.99-107.
29. Варывдин В.А. Гражданское общество // Социально-политические науки. - 1992. - №8. - С.22-36.
30. Василенко И.А. Политическая глобалистика. – М.: Логос, 2000. – 360 с.
31. Васильев А. М. Гражданское общество в Африке: реалии и мифы // Восток – 1995. – №2. – С.5 - 17.
32. Васильчиков А.И. О самоуправлении: Сравнительный обзор рус. и иностр. земских и общественных учреждений. В 3х т. – СПб, 1869. - с.
33. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли: Пер. с франц. – М.: Прогресс, 1988. – 224 с.
34. Виленская Э.В., ДидоренкоЭ.А., Розовский Б.Г. Постсоветское реформирование: западные образцы и украинские реалии. – Луганск: РИОЛИВД, 1998. – 120с.
35. Винокуров Ю.Н. Интеллигенция и демократия. Тропическая Африка на рубеже 80-90х гг // Восток. – 1993. – № 5. – С. 34 – 42.
36. Волкан В. (США), Оболонский А. Национальные проблемы глазами психоаналитика с политологическим комментарием // ОНС.- 1992. - №6 . – 31 – 48.
37. Вольтман Л. Политическая антропология: Пер. с нем. – М.: Белые Альвы, 2000. – 448с.
38. Ворожейкина Т. Специфика гражданского общества в Аргентине // Мировая экономика и международные отношения. – 1996. - №6. – С.88-96.
39. Воронов I.0. Становлення правової держави в Українi / Автореф дис… канд. політ.наук: 23.00.02./ Ін-т націон-х відносин і політології - К. – 1997. - 20 с.
40. Вятр Е. Социология политических отношений: Пер с польск. – М.: Прогресс, 1979. – 463 с.
41. Вятр Е. Восточная Европа: судьба демократии [Фрагм. кн. польск политолога “Закат системы. История и перспективы демократического социализма в ВОсточной Европе” ] // Социс. – 1992. - №1. – С. 6-19.
42. Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопросы философии. – 1991. - №7. –С.19-35.
43. Гаджиев К.Т. Гражданское общество и правовое государство // Вопросы философии.- 1991.- №7. – С. 5 – 18.
44. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник для высших учебных заведений. 2-е издание, переработанное и дополненное. – М.: Логос, 1997. – 459 с..
45. Гарнер Д. Великобритания: Центральное и местное управление: Пер. с англ. Н.А. Шульженко, В.Л.Энтина; Под ред Г.В.Барабашева. – М.: Прогресс, 1984. - 289 с.
46. Гегель Г.Ф. Философия права: Пер с нем. – М.: Мысль,1990. – 524 с.
47. Геец В. Державнicть Украiни. На шляху до громадського суспiльства // Вiче. - 1995 - №5 - С.3 – 17.
48. Геллнер Э. Нации и национализм // Вопросы философии. – 1989. - №7. –С.131 – 154.
49. Геллнер Э. Cудьба свободы: гражданское общество и его конкуренты // Знание - сила. - 1996. - №2. - С.61-69.
50. Герцен А.И. Россия // О социализме. Избр-ое. – М.: “Наука”, 1974. – С.226 – 263.
51. Герцен А.И. Русский народ и социализм. Письмо к Ж.Мишле // О социализме. Избр-ое. – М.: “Наука”, 1974. – С.264 – 312.
52. Герцен А.И. Крещенная собственность // О социализме. Избр-ое. – М.: “Наука”, 1974. – С. 313 – 465.
53. Гіждіван Л. Про деякі питання адаптації законодавства Yкраіни з громадянських прав людини до норм Ради Європи // Право України. –1999. – № 11. – С.27-29.
54. Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. - М.: Соцэгиз, 1936. – 500 с.
55. Гоббс Т. Философское основание учения о гражданине. - М.:Изд. Лермана и Плетнева, 1914.- 269 с.
56. Голенкова З.Т., Витюк В.В., Гридчин Ю.В., Черных А.И., Романенко Л.М. Становление гражданского общества и социальная стратификация // Социальные исследования. – 1995. - № 6. – С.14 – 24.
57. Голобуцький О., Докукін В., Кулик В. Сучасний профспілковий рух в Україні. – К.: Укр. перспектива.,1996. – 59 с.
58. Головко М. Проблеми сучасного профспілкового руху в Україні // Український історичний журнал. – 1996. - №3. – С.81.
59. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія. – К.: Вид. Центр “Академія”, 1999. – 240 с.
60. Гордієнко Д. Західноєвропейский досвід соціальної держави // Людина іполітика. – 2000. - №6 (12). – С. 62-65.
61. Градовский А. История местного управления в России. – М.,1868., СLУ1, LХХУШ.
62. Гражданское общество, правовое государство и право. (“круглый стол” журнала “Государство и право”) // Государство и право – 2002 - №1 – С.12-50.
63. Грамчук А.В. Идея и практика гражданского общества в Киевской Руси и украинском казачестве // Актуальные проблемы политики. - Одесса: Астропринт, 1999. - №6-7. - С.288-292.
64. Грамши А. Избранные произведения в 3 т. / Изд-во “Ин.лит”. - М.: - 1959. - Т.3: Тюремные тетради. – 554с.
65. Громадянське суспільство в Украіне: проблема становлення / В.Ф.Суренко, В.И.Тимошенко,Т.И.Ковальчук та инш.: НАН Украины, Институт державы и права им. В.М.Корецкого. – К.: Логос, 1997.- с.127.
66. Грушевский М. Хто такi украiнцi i чого вони хочуть. - К.: Знання., 1991. – 240 с.
67. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. (Идеи к опыту, определяющему границы деятельности государства).- М.: Прогресс, 1985. – 451 с.
68. Гурвич Г.Д. Будущность демократии // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2000. – Том III. - № 1 (9). – С.34-54.
69. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. - М.: Прогресс, 1990. – 340 с.
70. Давид Р., Жоффре – Спиноза К. Основные правовые системы современности. – М.: Межд. отн. - 1996.
71. Давыдов Ю.П. Возникновение региона ЦВЕ: последствия для России и Запада // США: экономика, политика, идеология. - 1997. - №4 - С.6 – 21.
72. Даль Р.А. Проблемы гражданской компетентности // Век ХХ и мир. – 1994. - № 7 –8. – С.152 -165 .
73. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и её проблемы в Восточной Европе // Вопросы философии. – 1990. - №9. – С.69 –75.
74. Дарендорф Р. Мораль, институты и гражданское общество // Путь. – 1993. – С.191 – 198.
75. Дарендорф Р. После 1989 г. Размышления о революции в Европе. – М.: Изд-во “Ad Marginem”, 1998. – 246 с.
76. Дешан Ю. История Тропической Африки: Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1984. – 235 с.
77. Джесси Е. Что такое демократия? // Полис.-1992.- №3.
78. Джорданн Г. Группы давления, партии, социальные движения: есть ли потребность в новых разграничения ? // МЭМО.-–1997.– №1. – С.82-101.
79. Довгополова О.А. История политико-правовых учений. Практикум. Часть 1. – Одесса: Полис, 1999. – 92 с.
80. Драгоманов М. П. Шевченко, украiнофiлы i соцiалiзм // Драгоманов М.П. Лiберально-публiцистичнi працi. Т.1. - К., 1970. - С.
81. Дюрант В. Цезарь и Христос: Пер. с англ. В. В. Федорина. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1995. – 679 с.
82. Дюркгейм Э. О. О разделении общественного труда. Метод социологии: Пер с франц. – М.: Наука, 1991. – 572 с.
83. Егоров Н.А. Принцип свободы как основание общей теории регуляции // Вопросы философии .- - 2000. - № 3. - С.3 -21.
84. Економiчна активнiсть населення Украiни у 1998 роцi: Стат. збiрник. - К.,1999.
85. Журавський В.С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект) – К.: Парламентське вид-во.,1999. – 112 с.
86. Загорский А. Гражданское общество в Японии // Мировая Экономика и Международные Отношения. – 1996. – №6. – С. 98 - 105.
87. Задоянчук О.І. Політологічний вимір громадянського суспільства в Україні // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Серія: Філософія. Політологія. – Випуск 19. – К.: Редакційно-видавничий центр “Київський університет”, 1999. – С.72-75.
88. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 24.
89. Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 року № 2235-III // Відомості Верховної Ради. – 2001. - №13. – С. 266 – 274.
90. Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради – 1996.- №47. –Ст .256.
91. Закон України “Про політичні партії в Україні” // Відомості Верховної Ради. – 2001. –323. – С.425 – 432.
92. Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 18.10.01.// Урядовий кур’єр – 2001. – 2 листопада. – С.3-15.
93. Закон України “Про органи самоорганізації населення” від 11 липня 2001 р.// Відомості Верховної Ради – 2001 - №48.
94. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради – 1992. - №. 34
95. Закон України "Про ратифікацію Європейскої хартії місцевого самоврядування" // Юридический вестник. - 1997. - №3. - С.61.
96. Залiзняк Л. Нариси стародавньоi iсторii Украiни. - К. - 1994. - С. 208-216.
97. Замбровский Б.Я. История формирования гражданского общества // Социально-политические науки. - 1991 - № 6.- С. 3 – 14.
98. Зандкюлер Х. Й. Демократия, всеобщность права и реальный плюрализм // Вопросы философии – 1999. - № 2. – С.35 –51.
99. Захариев З. Обновление тона социализма и гражданского общества // Новое время. - 1990.-№ 2. - С. 7 - 8.
100. Захарченко М. В., Погорілий О.І. Історія соціології від античності до початку ХХ ст. – К.:Либідь, 1993. – 336 с.
101. Зиммель Г. Социальная дифференциация (социологические и психологические исследования). – Киев – Харьков: “Южно-русское книгоиздат-во., 1898. – 223с.
102. Игнатьефф М. Про громадянське суспільство // Сучастність. - 1995. - №10. – С. 70 – 77.
103. Ильин М., Коваль Б. Две стороны одной медали: Гражданское общество и государство // Полис. - 1992.- №1-2. - С. 5 – 14.
104. Ильин М.В. Слова и смыслы. Опыт оп