Бульдович Павло Віталійович . МЕТОДОЛОГІЯ НЕОІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ : Бульдович Павел Витальевич. Методология неоинституционального ПОДХОДА В СОВРЕМЕННОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ НАУКЕ Buldovich Pavlo Vitaliyovych. METHODOLOGY OF NEOINSTITUTIONAL APPROACH IN MODERN POLITICAL SCIENCE

Краткое описание

Бульдович Павло Віталійович . Назва дисертаційної роботи: "МЕТОДОЛОГІЯ НЕОІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ"

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
БУЛЬДОВИЧ ПАВЛО ВІТАЛІЙОВИЧ
УДК 321.02:303
ДИСЕРТАЦІЯ
МЕТОДОЛОГІЯ НЕОІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ
В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ
23.00.01 – теорія та історія політичної науки
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник: Шляхтун Петро Панасович,
доктор філософських наук, професор
Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………..…11-16
РОЗДІЛ 1. Еволюція інституціональної парадигми та методологічні
передумови виникнення неоінституціоналізму в політичній науці………17-52
Висновки до першого розділу………………………………………...52-54
РОЗДІЛ 2. Методологічні принципи та поняття
неоінституціоналізму………………………………………….......................55-91
Висновки до другого розділу…………………………………………91-94
РОЗДІЛ 3. Порівняльний аналіз основних напрямів
неоінституціоналізму……………………………………………………….95-122
Висновки до третього розділу……………………………………..122-124
РОЗДІЛ 4. Теорія інституціональної структури та інституціональної
динаміки в неоінституціоналізмі………………………………………....125-169
Висновки до четвертого розділу…………………………………...169-171
ВИСНОВКИ………………………………………………………….172-176
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………....177-194

Список литературы

ВИСНОВКИ
Дисертаційна робота комплексно розкриває особливості методології
неоінституціоналізму як міждисциплінарного підходу в сучасній політичній
науці та окреслює його можливості в дослідженні актуальних політологічних
проблем.
Реалізація мети дослідження і виконання поставлених завдань
дозволили зробити такі загальні висновки:
1. Інституціональний підхід у політичній науці еволюціонував від
традиційного до нового інституціоналізму. Основу традиційного
інституціоналізму склали французький правовий інституціоналізм,
інституціональні дослідження в політології та соціології в ХІХ – першій
половині ХХ століття, а також американський інституціоналізм даного
періоду. Особливість зміни підходів у межах інституціональної парадигми
полягає в тому, що поява неоінституціоналізму зумовлена не внутрішнім
розвитком «старого» інституціоналізму, а реакцією на біхевіоралізм і теорію
раціонального вибору та інтеграцією міждисциплінарних досліджень у теорії
організації, інституціональній економіці та когнітивній психології.
Методологічними особливостями традиційного інституціоналізму є
об’єктивізм, інституціонально-структурний детермінізм, легалізм, акцент на
описі статичних політичних інститутів, методологічний колективізм.
Натомість для нової інституціональної теорії характерний конструктивізм,
актор-центрований підхід, врахування ролі формальних і неформальних
інститутів, зосередження на поясненні причин виникнення, існування та
зміни інститутів, методологічний індивідуалізм. Традиційний
інституціоналізм відрізняється превалюванням предмету над методом, тоді
як неоінституціоналізм ідентифікується на основі переваги методу над
предметом.
В контексті особливостей розвитку методології політичної науки
неоінституціоналізм виник як спроба подолання крайнощів методологічного
173
холізму та атомізму, відповідно об’єктивістського і редукціоністського
підходів, соціологічного та економічного імперіалізму, а також дуалізму
макро- і мікрорівня суспільної організації. Методологія холізму, що пояснює
індивідуальне через суспільне, притаманна «старому» інституціоналізму,
структурному функціоналізму, марксистському підходу і теоріям груп.
Методологічний атомізм властивий біхевіоралізму і теорії раціонального
вибору. Холізм трактує суспільно-політичні структури як незалежні
утворення, що детермінують індивідуальну поведінку, атомізм зводить
суспільство загалом та суспільні інститути до суми окремих індивідуальних
воль. Обґрунтування нередукованості інститутів до суми преференцій та
специфічних індивідуальних очікувань з паралельним поясненням ролі
колективної діяльності індивідів у процесі створення і трансформації
інститутів є методологічною основою неоінституціонального підходу.
2. В основі нової інституціональної теорії лежить комплексний
набір методологічних принципів, особливості якого зумовлені
міждисциплінарним характером неоінституціоналізму. Принцип
методологічного індивідуалізму передбачає пояснення суспільних феноменів
у термінах індивідуальної поведінки, але не є тотожним індивідуалістичному
редукціонізму. Звернення до цього принципу вимагає врахування основних
поведінкових гіпотез економічної теорії, соціології та когнітивної психології,
в рамках яких формувалася методологія неоінституціоналізму. Такі гіпотези
операціоналізовані в наукових моделях людини – економічної, соціологічної
та психологічної відповідно. Поведінкова модель «економічної людини»
спирається на припущення про стратегічну дію раціонального індивіда, який
максимізує функцію власної корисності, використовуючи інститути як
засоби для ефективного досягнення своїх цілей. Самі індивідуальні цілі в
даній моделі є чітко визначеними і стійкими, але екзогенними щодо аналізу.
Для соціологічної та психологічної моделей індивідуальні цілі і мотиви
поведінки є не заданими, а сформованими під впливом соціокультурних та
когнітивних і ментальних чинників. В першому випадку інститути є
174
інструментом раціонального розрахунку, в двох інших – орієнтирами
соціально прийнятної дії і чинниками формування індивідуальної мотивації.
Третім принципом неоінституціоналізму, який логічно слідує з
методологічного індивідуалізму та вказаних моделей поведінки, є розуміння
діяльності як обміну. Цей принцип дозволяє розглядати політику за
аналогією з економічним ринком, заперечуючи існування колективних
інтересів, які існують автономно від інтересів конкретних індивідів.
Водночас результатом соціального обміну є формування інститутів,
наділених властивостями емерджентності, або специфічних ознак, які не
виводяться з особливостей індивідів, що беруть участь в обміні.
Розкриття змісту основних понять неоінституціоналізму – обмеженої
раціональності та опортунізму – дозволяє проаналізувати спосіб
теоретичного обґрунтування сутності інститутів. Обмежена раціональність є
ключовою поведінковою гіпотезою нової інституціональної теорії і має два
виміри: обмеженість когнітивних здібностей людини, яка полягає у
недосконалості способів переробки інформації та суб’єктивній інтерпретації
суспільно-політичної реальності; обмеженість раціонального вибору
соціально-політичним контекстом, в якому перебувають індивіди.
Опортунізм ґрунтується на припущені про сильну ступінь слідування
індивідів своїм інтересам. В умовах обмеженої раціональності та
опортуністичної поведінки, наявність яких потребує додаткових витрат на
пошук необхідної інформації та контролю за дотриманням правил,
безперешкодна соціальна взаємодія є неможливою. Інститути як правила гри,
або усталені структури значень і ресурсів, генерують загальні для всіх
учасників соціального обміну зразки поведінки і тим самим уможливлюють
соціальну взаємодію та дозволяють зменшити транзакційні витрати завдяки
покращенню координації колективної діяльності. Крім того, інститути
обмежують набір альтернатив вибору для політичних акторів, усуваючи
невизначеність і визначаючи структуру стимулів у процесі взаємодії між
ними.
175
3. В межах неоінституціонального підходу найчастіше
виокремлюють три основних напрями – неоінституціоналізм раціонального
вибору, соціологічний та історичний неоінституціоналізм. Методологічною
основою розмежування цих напрямів виступає «калькуляційний» (відповідає
«економічній людині» та головному атрибуту її дії – логіці наслідків) і
«культурний» (соціологічна та психологічна моделі людини і логіка
відповідності) підхід. Неоінституціоналізм раціонального вибору заснований
на калькуляційному підході, соціологічний – на культурному, тоді як
історичний напрям поєднує обидва підходи. Прибічники калькуляційного
підходу виходять з тих аспектів людської поведінки, які мають
інструментальний характер і ґрунтуються на стратегічному розрахунку.
Натомість в рамках «культурного підходу» підкреслюється ступінь, в якій
поведінка не є повністю стратегічною, однак постає обмеженою світоглядом
людини. В першому випадку інститути є лише засобами, які покликані
максимально ефективно реалізувати цілі раціональних акторів, у другому -
забезпечують моральні і когнітивні шаблони для інтерпретації дії. Умовне
розрізнення «інститутів-засобів» та «інститутів-цілей» в рамках зазначених
підходів зумовлене ціннісно-ідеологічними причинами, науковою
спеціалізацією, зверненням до двох фундаментальних вимірів дії –
стратегічно-раціонального та ціннісно-кульутрного, а також розмежуванням
цілеспрямованого інституціонального дизайну та спонтанним формуванням
інституціонального порядку. Вказані підходи не протиставляються, а є
взаємодоповнюючими у вирішенні основних проблем нової
інституціональної теорії.
4. Основними елементами інституціональної структури суспільства
є формальні, неформальні інститути та механізми контролю за дотриманням
інституціональних правил. Всі зазначені компоненти перебувають у
нерозривній єдності, спільно визначаючи набір обмежень для політичних
акторів. Зміна одного елементу порушує рівновагу всієї системи і спричинює
поступову зміну решти складових, внаслідок чого цілеспрямований
176
інституціональний дизайн має здійснюватися з урахуванням особливостей
формальних правил, неформальних норм та спроможності механізмів
контролю, насамперед, держави забезпечувати їх дотримання. Зв’язок між
формальними та неформальними інститутами не вичерпується
функціональною та дисфункціональною роллю останніх, а потребує
врахування доповнюючих, акомодаційних, конкурентних та субститутивних
(заміщувальних) неформальних інститутів. Тісний взаємозв’язок елементів
інституціональної структури є головним чинником інституціональної
стабільності та інкрементального характеру інституціональних змін.
Основними факторами динаміки суспільно-політичних інститутів є
максимізуючі стратегії організацій, адаптивна ефективність, інертність
неформальних норм і традицій, зростаюча віддача інститутів та залежність
поточного вибору від траєкторії пройденого шляху.
Аналіз теорії інституціональних змін крізь призму калькуляційного та
культурного підходів неоінституціоналізму дозволяє зробити висновок, що
вихідні методологічні засновки нового інституціонального підходу
перебувають у діапазоні від поведінкової моделі «економічної людини» до
«соціологічної людини», а наукові інструменти аналізу варіюються від
дедуктивних (неоінституціоналізм раціонального вибору) до індуктивних
(історичний неоінституціоналізм) методів, від моделей з більшим
прогностичним, але менш чутливим до верифікації потенціалом, до
методологічних конструкцій з високою пояснювальною спроможністю,
котрі, втім, більшою мірою придатні для релевантного пояснення, а не
прогнозування інституціональних суспільно-політичних трансформацій.