Дідух Лілія Віталіївна Становлення та розвиток технократизму як на­пряму політичної думки XX століття : Дидух Лилия Витальевна Становление и развитие технократизма как направления политической мысли XX века

Краткое описание

Дідух Лілія Віталіївна, начальник відділу маркетингу в соціальних мережах політичної партії «ОПОЗИЦІЙНИМ БЛОК»: «Становлення та розвиток технократизму як на­пряму політичної думки XX століття» (23.00.01 - теорія та історія політичної думки). Спецрада Д 26.001.41 у Київсько­му національному університеті імені Тараса Шевченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
ДІДУХ ЛІЛІЯ ВІТАЛІЇВНА
УДК 321.01:316.422.44
ДИСЕРТАЦІЯ
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ТЕХНОКРАТИЗМУ ЯК НАПРЯМУ
ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ ХХ СТОЛІТТЯ
23.00.01 – теорія та історія політичної науки
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів
і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник -
Батрименко Олег Володимирович,
доктор політичних наук,
доцент
Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………..…………………..…..…10
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ТЕХНОКРАТИЗМУ………….…………………………..………………………..…14
Висновки до першого розділу……………….……..….………………………….63
РОЗДІЛ 2. КЛАСИЧНІ ТЕОРІЇ ТЕХНОКРАТИЗМУ В ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ…….………………………………….…...65
Висновки до другого розділу………………………….………………….……..117
РОЗДІЛ 3. НЕОТЕХНОКРАТИЧНИЙ ДИСКУРС ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ………………………………………………………120
Висновки до третього розділу………………………………………….…..…....167
ВИСНОВКИ…………………………………………………….……………..…….173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….………….….177
ДОДАТОК А………………………….……...………………………………………200

Список литературы

ВИСНОВКИ
На основі комплексного аналізу становлення та розвитку технократизму як
напряму політичної думки ХХ століття, можна дійти наступних висновків.
Технократія як суспільний феномен та фактор динаміки у політиці не є
виключно характеристикою ХХ-ХХІ століть, а її існування веде відлік ще з часів
стародавніх цивілізацій, де вона спочатку актуалізувалась у ролі жерців,
воєначальників, а пізніше - радників.
Термін «технократія» вперше було застосовано американським дослідником
В. Смітом у серії однойменних статей, опублікованих у 1919 році в журналі
«Industrial Management» як характеристика раціоналізованої індустріальної
демократії, для досягнення якої необхідні організація та координація наукових
знань, технічних талантів, практичних навичок і людської сили всього суспільства,
фокусування їх у Національному Уряді з метою реалізації загальнонаціональних
цілей.
Уточнивши понятійну базу дослідження, через розкриття сутності концептів,
серед яких «раціональність», «експерт», «техніка», «технократ», «технократія»,
«технобюрократ», технократизм було визначено як напрям політичної думки, що
сформувався на початку ХХ століття на основі розповсюдження в суспільнополітичних концепціях принципу технологічного детермінізму, за яким техніка і
технологічні зміни спричиняють докорінне переформатування політичної
реальності, появу нових акторів і формування якісно відмінного типу політичних
процесів, перебіг яких визначається превалюванням ролі знань і технологій.
Серед джерел виникнення та розвитку технократизму як напряму політичної
думки, у дослідженні виокремлюються соціал-утопічні доктрини, технократичну
компоненту котрих було проаналізовано на основі праць Платона, Ф. Бекона, Т.
Кампанелли, О. Конта, К. А. Сен-Сімона; марксизм, розглянутий у роботі на основі
розкриття його базових концептів у працях К. Маркса та Ф. Енгельса; основні
принципи школи наукового управління, на основі доробку Ф. Тейлора і Г. Форда;
рефлексії щодо суспільного значення техніки у роботах представників філософії
174
техніки - Е. Каппа, Е. Юра, Ф. Дессауера, Л. Мемфорда, Х. Ортега-і-Гассета, М.
Хайдеггера.
Ключовою методологічною засадою становлення технократизму - став
принцип технологічного детермінізму, який виходить з положення, що
технологічний прогрес визначає соціальний прогрес, а новітні технології
трансформують суспільство як на інституційному, так і на індивідуальному рівні.
Коли йдеться про технократичну складову політичних процесів, прослідковуються
специфічні характеристики дій політичних акторів: телеологізм, як першочергова
орієнтація на досягнення мети, поєднується з раціоналізмом, що передбачає
превалювання логічних, аргументованих та підкріплених відповідним знанням дій,
а також прагматизму - установки, яка актуалізує знання, інформацію, насамперед,
через конкретну дію політичного актора та значення, яке вона має для
функціонування політичної системи.
Було уточнено періодизацію розвитку технократизму як напряму політичної
думки ХХ століття, що бере відлік від теоретичного доробку Т. Веблена. Деякі
дослідники, зокрема С. Макєєв виділяє класичні, неокласичні та постнеокласичні
концепції технократизму. Проте, поділ технократичних теорій другої половини ХХ
століття на неотехнократизм і постнеотехнократизм є штучним перенесенням
характеристик розглянутих дослідником теорій як індустріальних та
постіндустріальних, що не враховує, власне, технократичний компотент зазначених
концепцій.
Еволюція технократизму у дослідженні аналізується на основі двох складових
етапів - класичного технократизму, що отримав концептуалізацію в роботах Т.
Веблена та Дж. Бернхема, а також неотехнократизму як ревізії положень
технократизму в середині-другій половині минулого століття у роботах Р. Арона, У.
Ростоу, Дж. Гелбрейта, Д. Белла, Е. Тоффлера, П. Дракера, Й. Масуди.
Класичний технократизм постав не просто як відповідь на існуючі в
тогочасних суспільствах кризи та виклики, спричинені бурхливим зростанням
технологічного фактору, але і як вихід з кризи ідеологічної, коли фактично
конституювалась безальтернативність вибору між пануючими на заході ідеологіями
175
та соціалістичними доктринами. Критичний огляд концепцій в рамках класичного
технократизму дозволив уточнити особливості цього етапу, серед яких, зокрема,
визначаються: наділення технократів груповим етосом, що передбачає визнання
існування спільних ціннісних установок; концептуалізація ідеї правління
технократів через перенесення технічної раціональності індустрії на сферу
політичного; здійснення технократами врядування на основі принципів
раціональності, ефективності, кваліфікованості, планування та контролю. Саме
вони є як ціннісними імперативами, так і реальними показниками діяльності
технократів з точки зору класиків цього напряму суспільно-політичної думки.
Однією з особливостей еволюції теоретичних уявлень про технократію є те,
що вже протягом ХХ століття фокус бачення змістився від розуміння її у якості
певної домінуючої групи з функціями політичної влади (або уже наявними, або ж
наявними в перспективі) до розгляду під технократією нової суспільної реальності,
де політичне перетворювалось на технократичне, а раціоналізація управління
обумовлювалась не лише діяльністю технократів як носіїв влади, але й загальною
переорієнтацією спрямування політики держави. Ця еволюція прослідковується,
насамперед, через шлях технократичних концепцій в доробках представників
індустріалізму та постіндустріалізму. Якщо ще на початку ХХ століття в роботах Т.
Веблена процес технократизації поставав як прихід до влади інженерів, які змінять
існуючу методологію управління державою, то з часом апелювання до окремої
суспільної групи (за певною ознакою – професійного спрямування і т.д.) як
майбутніх носіїв політичної влади майже зникає, тобто концепт «технократії»
втрачає такого роду персоналізацію.
З’ясовано, що неотехнократичні теорії мають низку відмінностей, що
дозволяють говорити про їхню сукупність як новий етап розвитку технократизму,
зокрема у дослідженні уперше виявлено наступні: позиціонування технології, у
широкому трактуванні даного терміну, як окремої сили, що визначає спрямування
та перебіг політичних процесів; закріплення за технократією швидше розширеного
потенціалу політичного впливу, ніж об’єктивації політичного панування в їх особі;
відхід від персоніфікації технократів як носіїв влади у контексті класових чи
176
професійних характеристик (інженери, менеджери тощо) до розуміння технократії
через механізми, канали та методи прийняття політичних рішень; зростання
значення в технократичних теоріях даного періоду нових політичних акторів
(мозкові центри, ТНК тощо) як на внутрішньодержавній, так і міжнародній аренах.
Розвиток технократизму не обмежується періодом ХХ століття, який був
проаналізований у дослідженні. Проблема політичної ролі технократії в новому
тисячолітті постала ще більш гостро, часто її розглядають як єдину силу, здатну
вивести спільноти із криз. Можна стверджувати, що технократам у науковому та
публічному дискурсі відводять все більшу політичну вагу, підтверджуючи цим
основні ідеї апологетів технократизму, щодо подальшого поглиблення впливу
технологічного фактора, у широкому трактуванні цього терміну, на сферу
політичного.