ЕТНОПОЛІТИЧНА СУБ’ЄКТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ : Этнополитическая субъектность ОБЩЕСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ этнических меньшинств УКРАИНЫ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • ЕТНОПОЛІТИЧНА СУБ’ЄКТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ
  • Альтернативное название:
  • Этнополитическая субъектность ОБЩЕСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ этнических меньшинств УКРАИНЫ
  • Кол-во страниц:
  • 497
  • ВУЗ:
  • НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. М. П. ДРАГОМАНОВА
  • Год защиты:
  • 2006
  • Краткое описание:
  • НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. М. П. ДРАГОМАНОВА

    На правах рукопису


    ЛОЙКО ЛАРИСА ІВАНІВНА

    УДК 061.232 : 323.15


    ЕТНОПОЛІТИЧНА СУБ’ЄКТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ

    Спеціальність 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство

    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    доктора політичних наук


    Науковий консультант –
    Бондаренко Віктор Дмитрович
    доктор філософських наук,
    професор






    Київ – 2006








    ЗМІСТ
    ЗМІСТ 2
    ВСТУП 4
    РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ 16
    1.1. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ІСТОРІОГРАФІЇ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ 16
    1.2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМАТИКИ ЕТНІЧНОЇ І ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ 27
    ВИСНОВКИ ДО 1 РОЗДІЛУ 55
    РОЗДІЛ 2 ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОТИ У ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ КОРПОРАТИВНОСТІ 57
    2.1. РЕНЕСАНС ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ДІАЛЕКТИКА МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ І НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ 57
    2.2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА КОРПОРАТИВНІСТЬ У ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ В КОНТЕКСТІ СПІВВІДНОШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО І ЕТНІЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМІВ 80
    2.3. ДІАЛЕКТИКА ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ В ІСТОРИКО-ПРАВОВОМУ ВИМІРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН 96
    ВИСНОВКИ ДО 2 РОЗДІЛУ 123
    РОЗДІЛ 3 ЛЕГІТИМАЦІЯ ТА ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ ЕТНІЧНИХ ГРОМАД УКРАЇНИ 125
    3.1. СУЧАСНА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПАЛІТРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ГЕНЕЗИС ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ 125
    3.2. ТИПОЛОГІЧНЕ ПОЗИЦІЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 160
    3.3. ЛЕГІТИМАЦІЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ 181
    3.4. ДЕРЖАВНА ЕТНОПОЛІТИКА І ЕТНОПОЛІТИЧНА СУБ’ЄКТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ 198
    3.5. КІЛЬКІСНІ ПАРАМЕТРИ ЗРОСТАННЯ, ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ТА ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН ТА ЇХНІХ ОБ’ЄДНАНЬ 228
    ВИСНОВКИ ДО 3 РОЗДІЛУ 248
    РОЗДІЛ 4 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ І СПЕЦИФІКА ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ 251
    4.1. СПЕЦИФІКА СТАНОВЛЕННЯ І ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ОСНОВНИХ ЕТНІЧНИХ СПІЛЬНОТ 251
    4.2 МОВНО-ОСВІТНЯ СКЛАДОВА ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ 300
    4.3 ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ В КУЛЬТУРНО-ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ 316
    4.4. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО ДІАЛОГУ ТА ФОРМУВАННІ АТМОСФЕРИ МІЖЕТНІЧНОЇ ТОЛЕРАНТНОСТІ 341
    ВИСНОВКИ ДО 4 РОЗДІЛУ 353
    РОЗДІЛ 5 ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ ТА ПОЛІТИЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ 354
    5.1. ПОШУКИ ФОРМ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОГО ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА І НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ АВТОНОМІЗАЦІЇ 354
    5.2. ДОСЯГНЕННЯ, ВТРАТИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ МІЖЕТНІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ СПІЛЬНОТ 383
    5.3. ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЗАЦІЇ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН У КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ 397
    ВИСНОВКИ ДО 5 РОЗДІЛУ 418
    ВИСНОВКИ 420
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 429
    ДОДАТКИ 469









    ВСТУП

    Актуальність теми дослідження. Подальший розвиток українського суспільства як цілісної системи потребує комплексного наукового дослідження досвіду становлення нової держави впродовж першого п’ятнадцятиріччя; пошуку ефективних шляхів вирішення завдань націотворення виходячи з того, що сучасна нація є територіально-політичним утворенням, основу якого складає громадянське суспільство.
    Новий етап розвитку нашого суспільства актуалізує необхідність дослідження процесу формування атмосфери толерантності в міжетнічної взаємодії, шляхів розгортання політико-правових можливостей для кожного етносу розвивати свою етнічну самобутність у рамках нового етносоціального організму.
    Реалізація українського європейського вибору, загальноцивілізаційний шлях розвитку вимагає досконалого вивчення та практичного застосування міжнародного досвіду поєднання процесів етнічної самоідентифікації й розбу-дови нових націй у поліетнічному, багатокультурному суспільстві.
    Етнічне розмаїття сучасного світу дедалі частіше сприймається на політичному рівні не стільки як потенційна загроза державному суверенітету та територіальній цілісності, скільки як неоціненний скарб світової культури і цивілізації. Можна навіть сказати, що саме бурхливі і трагічні події кінця ХХ століття, пов’язані з надмірною політизацією етнічності, зростанням етноцентризму, аж до жахливих проявів етноциду, примушують світове, насамперед європейське співтовариство не просто уважніше придивитися до проблеми етнополітики, а фактично змінити парадигму мислення в цій царині. Різноманітність народів і культур постає в новій парадигмі джерелом багатства та життєздатності, а не причиною постійної ворожнечі та ненависті. Побудова саме такої цивілізаційної моделі та парадигми мислення є сьогодні справою провідних міжнародних організацій, а отже, і держав – їх членів. Тим більше це – справа етнічних меншин (та їх інституцій), які вперше в історії можуть реально претендувати на рівноправні партнерські взаємини з державною владою, на гідне визнання і чільне місце в державно-культурному будівництві у власних країнах.
    Для України питання міжнаціональних відносин завжди було вкрай важливим. Воно набувало різного змісту в різні історичні епохи. Йшлося і про боротьбу за політичні права української нації, яка була етнічною меншиною у складі великих імперій, і про становище інших етнічних меншин, які проживали на українських землях з давніх часів. Із здобуттям незалежності проблеми етнополітики перейшли у площину державної стратегії, і одночасно визначили один із актуальних і пріоритетних напрямків формування громадянського суспільства в Україні. Етнічні характеристики українського соціуму, етнічно-політичний зміст понять «український народ» та «українська нація», основні засади державної етнополітики – ці та багато інших питань одразу набули виняткового значення, оскільки від їх розв’язання безпосередньо залежало (і залежить) майбутнє молодої української держави.
    Загальновизнано, що одним із найвагоміших здобутків української держави за роки незалежності є збереження міжнаціонального миру і злагоди, уникнення потенційних загроз міжнаціональних конфліктів. Безумовно, високої оцінки у цьому зв’язку заслуговує державний етнополітичний менеджмент. Проте очевидно й те, що без належного ставлення суспільства, без відповідної атмосфери, яка формується самими громадянами, а не створюється штучно зверху, цей результат було б важко досягти. При цьому йдеться не про якусь пасивну позицію або надмірну терплячість. Йдеться про пробудження громадянської свідомості, про етнополітичний ренесанс, який торкнувся не тільки українського етносу, а й більшості інших етнічних груп, які складають сьогодні 22 % населення України. Інституціональним свідченням цих процесів стала поява нового (принаймні, порівняно з радянським часом) суспільно-політичного явища – громадських організацій етнічних меншин. На порядку денному постає питання сумісності дискретної етнічної самоорганізації із становленням єдиної національної держави та формуванням національного громадянського суспільства.
    Сьогодні в діяльності національно-культурних товариств беруть безпосередню і активну участь десятки тисяч людей. Саме громадські організації у більшості випадків беруть на себе безпосередню організаційну роботу із забезпечення прав національних меншин у сферах освіти, культури, інформації. Поруч з цим, періодично загострюються питання політичної участі етнічних спільнот та їх представників, і в цьому зв’язку – проблеми збереження атмосфери міжетнічної толерантності і протидії розпалювачам міжнаціональної ворожнечі. Можна прогнозувати подальше зростання суспільної ролі етнічних громадських інституцій як вагомих суб’єктів етнополітики, а отже, необхідність ґрунтовних наукових досліджень цього специфічного соціального феномену.
    Актуальність дослідження загострюється ще далеко не достатнім ступенем наукової розробки обраної теми.
    Теорія націй, національних відносин та націоналізму є нині міждисциплінарною сферою знань, яка охоплює філософські, соціологічні, політологічні, правові, психологічні та інші дослідження. На заході відзначається бурхливий розвиток цієї теорії з початку 80-х років, пов’язаний із працями Б. Андерсона, Д. Армстронґа, Дж. Брейлі, Е. Гобсбаума, Е. Ґелнера, М. Гроха, Т. Нейрна, Е. Сміта та інших. Нові аспекти етнополітичної проблематики виявились у дискусії навколо практики мультикультуралізму (В. Кимлічка, Ч. Тейлор та ін.). Етнополітологія та споріднені наукові напрямки інтенсивно розвивається вченими багатонаціональної Російської Федерації (А. Абашидзе, Р. Абдулатіпов, О. Вол¬когонова, В. Іорданський, В. Малахов, М. Мнацаканян, В. Тишков, В. Тураєв).
    Слід відзначити й активне включення українських учених у справу теоретичного обґрунтування етнополітики та аналізу процесів, що відбуваються в етнонаціональній сфері. Найбільш плідно працюють у цьому напрямку українські політологи, соціологи, правознавці, психологи О. Антонюк, І. Варзар, П. Гнатен¬ко, В. Євтух, О. Картунов, Г. Касьянов, В. Котигоренко, І. Кресіна, В. Крисачен¬ко, І. Курас, А. Леонова, О. Майборода, В. Мицик, Л. Нагорна, В. Нікітюк, М. Обушний, І. Онищенко, А. Орлов, М. Панчук, Б. Попов, О. Рафальський, С. Римаренко, Ю. Римаренко, Т. Рудницька, Л. Рябошапко, М. Степико, Л. Шкляр, М. Шульга та ін. Через відсутність колишнього ідеологічного контролю інтенсивні етнічні дослідження сприяють формуванню в межах однієї науки, зокрема політології, різних наукових шкіл – етнополітології (О. Майборода, О. Картунов та ін.), етнодержавознавста (Ю. Римаренко), націології (М. Обуш¬ний) тощо. Сформувалась також потужна школа етносоціології (В. Євтух та ін.). Кожна з цих шкіл робить свій внесок у справу осмислення сучасних національних процесів в Україні.
    Дослідження вітчизняних етнологів можна згрупувати за такими напрямками: теоретико-методологічні та правові засади етнонаціональної політики України, правове становище національних меншин в Україні на різних етапах розвитку суспільства, історіографічний аналіз праць, присвячених національним меншинам України. Цілком природно в цих дослідженнях автори приділяють увагу і такому феномену, як національно-культурні товариства, але тільки в межах і контексті свого предмета дослідження.
    Генезис та діяльність громадських організацій етнічних меншин незалежної України досі ще не стали предметом серйозних наукових розвідок. Це й зрозуміло – адже явище це порівняно нове. Можливо, є тут і підсвідомий момент, пов’язаний з недооцінкою їх можливої ролі та місця у становленні громадянського суспільства української поліетнічної нації.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної науково-дослідної теми “Дослідження проблем гуманітарних і соціально-політичних дисциплін” кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова, що входить до тематичного плану НДР НПУ імені М.П.Драгоманова, затвердженого Вченою радою 26 грудня 1999 року, протокол № 6. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні Вченої ради Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, протокол № 13 від 22 червня 2006 року.
    Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є комплексний аналіз феномена громадських організацій етнічних меншин України, визначення чинників та детермінант їх етнополітичної суб’єктності.
    Для досягнення цієї мети поставлено наступні завдання:
    – з’ясувати поняття «етнічна» та «національна меншина» в контексті сучасних філософсько-методологічних підходів до співвідношення понять «етнос» і «нація», «етнічна та політична нація»;
    – проаналізувати феномен етнічної ідентичності та етнополітичного ренесансу з точки зору форм і можливостей національно-культурної корпоративності громадянського суспільства;
    – дослідити генезис міжнародної системи захисту прав етнічних меншин в контексті співвідношення індивідуальних і колективних прав;
    – проаналізувати сучасну етнонаціональну палітру українського суспільства та тенденції її змін як об’єктивне підґрунтя етнополітичної суб’єктності етнічних меншин;
    – розглянути історичний досвід етнонаціональної громадської самоорганізації в Україні;
    – типологізувати громадські організації етнічних меншин, визначити їх місце в інституціональній структурі громадянського суспільства;
    – здійснити аналіз політико-правових засад і законодавчо-правового поля легітимації громадських організацій етнічних меншин України;
    – з’ясувати основні принципи побудови і форми організаційної структури громадських організацій етнічних меншин України та їх об’єднань;
    – дослідити основні напрямки етнополітики української держави у взаємодії з етнополітичною суб’єктністю громадських організацій етнічних меншин;
    – виявити специфіку громадянської активності різних етнонаціональних спільнот України;
    – проаналізувати основні форми і напрямки діяльності громадських організацій етнічних меншин у суспільно-політичній сфері, сфері культури, освіти та інформації, забезпеченні етнокультурного діалогу та формуванні атмосфери міжетнічної толерантності;
    – узагальнити досвід інтеграційних процесів у відносинах етнічних громадських організацій України.
    Об’єктом дослідження є етнополітичний вимір формування громадянського суспільства в Україні.
    Предметом дослідження є особливості становлення і розвитку етнополітичної інституалізації громадських організацій етнічних меншин України.
    Теоретико-методологічну основу дослідження складають методи системного вивчення досліджуваного об’єкта у всіх його внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язках, з урахуванням історичної практики і імпліцитних тенденцій подальшого розвитку. Застосовані загальнонаукові методи емпіричного дослі-дження, абстрагування, аналізу і синтезу, сходження від абстрактного до конкретного на підставі базових принципів історизму, об’єктивності, всебічності. Також застосовані методи порівняльного політологічного аналізу практики захисту прав і розвитку громадянської активності етнічних меншин в різних країнах, а також на національному та міжнародному рівнях. Етнополітична суб’єктність громадських організацій етнічних меншин розкривається через виявлення історичних коренів цього явища, висвітлення процесів його політико-правової легітимізації та інституалізації. Хронологічний і проблемно-хронологічний методи дали змогу виявити етапність цих процесів, порівняти динаміку розвитку громадянської активності різних етнічних меншин України.
    Автором застосовувались також емпіричні методи соціологічного дослідження, зокрема – проведене у квітні-травні 2000 року на базі лабораторії Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна соціологічне дослідження «Стан та тенденції розвитку міжнаціональних відносин в м. Харкові», а також регулярні опитування (анкетування) учасників республіканських зібрань представників етнічних меншин України (2002–2005 рр.).
    Джерельну базу дослідження складає корпус нормативно-правових актів міжнародного права та національного законодавства з питань захисту прав національних меншин та державної етнополітики; преса етнонаціональних меншин; статутні та програмні документи їхніх громадських організацій; їхні архіви (зокрема автором використовувався архів Асоціації національно-культурних об’єднань України). Статистичний аналіз ґрунтується на даних інформаційних бюлетенів Державного комітету у справах національностей і міграції, а також низки довідників, що видавались як державними структурами, так і громадськими організаціями та науковцями. Долучені інформаційні матеріали, надані автору за замовленням органами державної виконавчої влади.
    Застосування окресленої методології дозволило досягти певних результатів дослідження, які мають ознаки наукової новизни.
    1. Вперше комплексно розглянуто феномен громадської самоорганізації етнічних меншин: проаналізовано політичні, соціальні, психологічні, ідеологічні причини, що спонукали появу цих організацій, здійснено їх класифікацію у двох площинах – крізь призму загальної класифікації організацій громадянського суспільства і як власне етнічних інституцій, а також на підставі критеріїв рівня їхньої самоорганізації і громадської активності визначено три етапи становлення і розвитку громадських організацій етнічних меншин незалежної України (кінець 80-х – середина 90-х рр.; середина 90-х – початок 2000-х рр.; сучасний етап).
    2. На основі аналізу напрямів і форм діяльності офіційно зареєстрованих (а це близько 1600, з яких 45 мають всеукраїнський статус) громадських організацій етнічних меншин (конференції, семінари, наради, асамблеї, форуми і т. ін. з наданням за підсумками їх роботи пропозицій до органів влади) встановлено, що ці організації вже є тим суспільно-політичним механізмом, в якому кристалізуються і через який транслюються на владно-політичний рівень інтереси різноманітних етнічних громад українського суспільства.
    3. Встановлено, що розвиток громадянської активності етнічних меншин супроводжується дедалі більшим урізноманітненням її змісту і форм: від переважно культурницьких, етнографічних і багатофункціональних громадських (громадсько-політичних) організацій, з одного боку, до вузькоспеціалізованих і професійних, демографічних тощо, з іншого.
    4 Виявлено ступінь етнополітичної суб’єктності різних за характером громадських організацій етнічних меншин: політичних партій, структур національно-культурної автономії, національно-культурних товариств; визначено форми та механізми їх участі в етнополітичних процесах – спільні (збір інформації про стан справ задоволення законних інтересів конкретної етнічної групи та вплив на владні структури держави, від яких залежить прийняття відповідних рішень; організація національних навчальних закладів, випуск радіо та теле-програм національними мовами, святкування пам’ятних дат у культурному житті народу, тощо) і особливі для кожного типу позиціювання етнічних організацій в інституціональній структурі громадянського суспільства (участь у прийнятті державних рішень через консультативні інституції при органах влади різного рівня, співпраця з правоохоронними органами у запобіганні порушень прав людини, без-посередня участь у виборчому процесі та парламентській чи урядовій діяльнос-ті).
    5. Доведено, що ренесанс етнічної ідентичності в українському суспільстві в роки незалежності відбувається паралельно з трансформацією етнічних фрагментів соціуму в єдиний етносоціальний та етнополітичний організм – громадянське суспільство, органічною складовою якого є національно-культурна корпоративність.
    6. Визначено, що вітчизняна, як і міжнародно-правова система захисту прав етнічних меншин розвивається в річищі розв’язання діалектичної суперечності між концептами індивідуальних і колективних прав, знаходженням «золотої середини» між наданням привілеїв етнічним спільнотам, яким загрожує небезпека асиміляції, з одного боку, і етнічно нейтральними конституціями сучасних держав – з іншого.
    7. Сформульовано положення про те, що парадигма української політичної нації сьогодні є найбільш оптимальним варіантом гармонізації етнополітичного розвитку країни, відтак ідеї поліетнічності й полікультурності мають бути операційними для державної етнополітики. Сьогодні це потребує перш за все втілення положень чинної Конституції України через відповідне законодавче забезпечення, суттєвого вдосконалення організаційно-правового механізму реалізації державної етнополітики, впровадження практики розробки програм розвитку окремих етнічних меншин, їх адресного фінансування.
    8. Досліджено еволюцію українського законодавства (в контексті розвитку міжнародного права) щодо легітимізації громадських організацій етнічних меншин. Виявлено певне відставання законодавчого регулювання деяких форм громадянської активності етнічних спільнот (представництво інтересів етнічних меншин в органах влади за умов пропорційної виборчої системи; забезпечення делегування громадським організаціям етнічних меншин повноважень на рівні органів місцевого самоврядування у вирішенні питань збереження та розвитку культурної, мовної і релігійної самобутності; повернення етнічним громадам культових споруд для використання їх за призначенням; посилення правової відповідальності за дії, що спрямовані на розпалювання міжнаціональної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті або приниження національної честі та гідності).
    9. На основі порівняльного аналізу існуючих концепцій, законодавчих ініціатив та практики різних постсоціалістичних країн щодо національно-культурної автономії доведено, що реальною альтернативою національно-територіальної автономізації України може бути подальший розвиток громадських організацій етнічних меншин у напрямі формування етнонаціона-льних організаційно-представницьких вертикалей.
    10. З’ясовано, що процеси надмірної політизації етнонаціонального життя часто провокуються недостатньо ефективним етнополітичним менеджментом влади ( зокрема йдеться про постійні зміни у статусі головного/центрального органу в системі органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної етнополітики, неврегульованість питання ресурсного забезпечення збереження та розвитку етнокультурного розмаїття, тощо), і у свою чергу провокують внутрішні суперечки в етнічних спільнотах при розв’язанні проблеми монополізації права представництва їх інтересів на політичному рівні.
    11. Узагальнено досвід пошуку форм міжетнічної консолідації або координації діяльності громадських організацій етнічних меншин як реального втілення ідеї міжнаціонального миру і злагоди, толерантності та полікультурності. В цьому контексті виявлено позитивну тенденцію розвитку останніх у напрямку формування загальноетнічної представницької вертикалі.
    Практичне значення. Матеріали дисертаційного дослідження можна використовувати при розробці нормативних курсів та спецкурсів з основ права, соціології, культурології, історії України, політології, етнополітології та етнодержавознавства. Теоретичні висновки і узагальнення можуть бути використані в практичній діяльності громадських організацій етнічних меншин, а також органів державної виконавчої влади; у процесі законодавчого регулювання етнополітичної сфери України; в організації виховної роботи серед молоді з метою забезпечення етнокультурного діалогу і формування атмосфери міжетнічної толерантності.
    Апробація результатів дослідження здійснена при обговоренні на засіданнях кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Напрацювання та апробація матеріалів дисертації відбувалися також у ході роботи її авторки керівником аналітичного центру Асоціації національно-культурних об`єднань України та шеф-редактором газети «Моя Батьківщина. Моя Родина» – друкованого органу АНКО України. Окремі положення дисертаційного дослідження були використані у процесі підготовки пропозицій до Закону України «Про національні меншини в Україні», законопроектів «Про внесення змін до Закону України «Про національні меншини в Україні», при підготовці підсумкового документу Всеукраїнської науково-практичної конференції, проведеної на честь 10-ї річниці незалежності України «Національно-культурне відродження та державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи», а також при підготовці матеріалів Всеукраїнської наради керівників національно-культурних товариств з питань реалізації прав національних меншин України (2002 р.), І та ІІ Всеукраїнських Асамблей національних меншин України (2003–2004 рр.), міжнародного науково-практичного семінару «Міжнародно-правові стандарти щодо прав національних меншин: стан і проблеми реалізації в Українському суспільстві (регіональний вимір)», що відбувся в Києві 19–20 квітня 2004 року, круглого столу «Рідна мова як чинник етнокультурного самовизначення та національної єдності» (19 лютого 2004 року), підготовки та проведення 12 квітня 2005 року у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин слухань «Про сучасне становище ромів в Україні», круглого столу «Державна етнонаціональна політика у нових суспільних умовах: кримський вимір» (17 серпня 2005 року), та інших всеукраїнських і регіональних нарад, круглих столів, конференцій з проблем національних меншин, діяльності їх громадських організацій. Результати дослідження знайшли відображення у виступах авторки на круглому столі експертів «Формування стратегії національної консолідації в Україні: пошук моделей міжнаціональної інтеграції (Ужгород, 2000 р.), на міжнародній науковій конференції «Політична наука: предмет та методологічні засади» (Харків, 2001 р.), міжнародній конференції «Міжнародний діалог у Європі: 2001 рік» (Київ, 2001 р.), на конференції «Міжконфесійні відносини у регіоні: значення та вплив на становлення і розбудову багатонаціонального суспільства в Україні» (Харків, 2001 р.), круглому столі «ЗМІ національних меншин України: проблеми розвитку» (Київ, 2002 р.), міжнародній науковій конференції «Формування національних і загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти» (Дніпропетровськ, 2003 р), круглому столі «Нормативно-правова база та стратегія співпраці України з закордонним українством» (Київ, 2003 р.) міжнародній науково-практичній конференції «Правовий статус національних меншин» (Ужгород, 2003 р.), всеукраїнській конференції «Формування міжетнічної та міжконфесійної толерантності засобами суспільних дисциплін у системі освіти України» (Київ, 2002 р.), круглому столі «Проблеми викладання історії Росії в вузах України», (Харків, 2003 р.), круглому столі, «Міжетнічна толерантність – основа реалізації прав національних меншин в Україні» (Київ, 12–13 грудня 2003 р.), всеукраїнській науково-практичній конференції «Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи (Київ, 2003 р.), V Всеукраїнській науково-практичній конференції «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» (Запоріжжя, 2003 р.), V міжнародному круглому столі : Перехід України до стабільної демократії, на конференції «Шлях України до зрілої національної державності (Вашингтон, Округ Колумбія, США, 2004 р.) у якості експерта з проблем становлення в Україні громадянського суспільства, круглому столі «Розпалювання міжнаціональної ворожнечі, пропаганда насильства і жорстокості під час виборчих компаній: досвід і перспективи законодавчого врегулювання, проведеного у Києві, 17 червня 2005 р., Всеукраїнській конференції «Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору», проведеної 14 лютого 2006 р. в Києві Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) за сприяння Державного комітету України у справах національностей та міграції за підтримки Канадського фонду місцевих ініціатив Посольства Канади в Україні.
    Структура дисертаційного дослідження складається із вступу, 5 розділів, висновків (загальний обсяг основного тексту – 428 стор.), списку використаних джерел (637 позиції на 40 стор.) та 3 додатків (на 5 стор.).
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    Підсумовуючи дослідження, перш за все слід наголосити, що громадські організації етнічних меншин в Україні вже стали реальністю, яку не можна не помічати. З кінця 80-х років вони пройшли поки що історично короткий, але досить складний і насичений шлях, перетворившись з окремих островків, подекуди штучно створених, на досить розгалужену мережу інституалізованої громадської ініціативи в етнополітичній сфері українського суспільства. Можна прогнозувати, що й далі їхня роль та вплив у суспільному житті будуть зростати.
    Цілком очевидно, громадські організації етнічних меншин, як і будь-які добровільні громадські організації, що діють у межах правового поля держави, є матерією громадянського суспільства, і «щільність» їх мережі певним чином свідчить про ступінь зрілості останнього. Звичайно, справа не тільки у кількості – важливо мати уяву про те, яким є практичне наповнення цієї «цифірі», наскільки конкретна діяльність етнічних організацій та участь у ній їх членів відповідають поняттю «громадянська компетентність». Результати нашого дослідження дають підстави стверджувати, що досить інтенсивна динаміка зростання кількісних показників не завжди корелюється із вдосконаленням якості цих громадських інституцій. Серед формально існуючих організацій досить таких, які проявляють мінімальну активність, або взагалі не подають ознак життя. Частково тут проявляється цілком природній процес оновлення і, відповідно, відмирання нежиттєздатних структур, частково – суб’єктивні чинники. Але є й такі структури, які створені за радянськими зразками «для галочки», для звітності, зрештою – лише з метою «освоєння» держбюджетних (спонсорських, грантових тощо) коштів, вичерпання яких могло б призвести до суттєвої зміни статистичних показників окресленого сектору громадянського суспільства.
    Беручи до уваги ці зауваження (які стосуються, безумовно, далеко не всіх національних товариств), ще раз підкреслимо, розвиток етнополітичної сфери громадянського суспільства в Україні за роки незалежності дає змогу говорити про порівняно нову і специфічну суспільну реальність. Громадські організації етнонаціональних меншин вже сьогодні є тим суспільно-політичним механізмом, у якому кристалізуються і через який транслюються на владно-політичний рівень інтереси різноманітних етнічних громад нашої держави. І кількість організацій, які не на папері, а реально є провідниками цих інтересів, сьогодні вже досить велика і постійно зростає. Проте тут виникає таке питання, на яке ми намагалися дати відповідь. Чи не є громадські організації національних меншин своєрідним «троянським конем» загальнонаціонального громадянського суспільства? Чи не суперечить їхнє існування основним засадам націєтворення та формулі української національної ідеї?
    Об’єктивною підставою для таких запитань є своєрідний, так би мовити, «ген сепаратизму», який на певному історичному етапі виявляється у переході етнічної самосвідомості в національну, тобто в усвідомлене прагнення мати свою власну національну державу. Період формування національних держав у XVIII–XIX ст. яскраво виявив усі світлі й темні сторони цього феномену, ідеологічним рупором якого є досить різнобарвна ідеологія націоналізму. Власне, цей період має регіональний вимір, і для таких регіонів світу, як Центральна і Східна Європа, він наступив лише в ХХ, точніше наприкінці ХХ століття. І тут особливо рельєфно виявилась історична обмеженість відомої теорії «одна нація – одна держава», або принаймні її суперечність закріпленому міжнародним правом принципу непорушності кордонів. Адже перипетії історичного розвитку, до яких додається зростаюча інтеграція світового співтовариства, призвели до того, що у світі практично не існує моноетнічних держав. Феномен етнічних і національних (расових, мовних, релігійних або етноконфесійних) меншин рішуче заявив про себе, вимагаючи знайти собі гідне місце в системі «об’єднаних націй».
    Вичерпна відповідь на означені вище запитання можлива, з одного боку, на підставі теоретичного аналізу існуючих концепцій нації і практик національного державотворення, з іншого – врахування конкретних особливостей етнічної складової національно-державного розвитку України. Результати нашого дослідження дають підстави говорити про те, що сформульована в Конституції України парадигма політичної поліетнічної української нації є сьогодні найбільш оптимальним варіантом гармонізації етнополітичного розвитку нашої держави. У цій парадигмі – за умови відповідної і відповідальної державної політики – національні меншини знаходять своє, цілком прийнятне і гідне місце, що дає можливість приборкати, ввести в прийнятні рамки згаданий «ген сепаратизму». Відповідно, громадські організації етнонаціональних меншин виявляються конче необхідним органом, який забезпечує представництво інтересів своїх членів у єдиному суспільно-державному організмі. Поліетнічність такого організму постає в такому разі не як хвороба, а як фактор збудження, активізації, своєрідний «адреналін», який не дає застоятись політикам та ідеологам державної розбудови. Етнічні громадські організації, таким чином, є справжньою знахідкою для влади – тією цеглиною, яку не потрібно створювати, але яку можна ефективно використати в реалізації етнополітичних програм.
    Важливою проблемою при цьому залишається, так би мовити, форма цієї «цеглини». Йдеться про організаційні форми представництва інтересів етнонаціональних меншин як на регіональному, так і на загальнодержавному рівнях. Треба, перш за все, зазначити, що вже накопичено значний досвід у пошуку конкретних форм громадської самоорганізації, який вже давно вийшов за межі однотипного «лекала» національно-культурного товариства. Громадські організації етнонаціональних меншин сьогодні доволі різноманітні, і це розмаїття визначається насамперед тими завданнями, які перед ними стоять. Це і общинні структури, наближені до традиційних форм національного життя (часто з чіткими конфесійними ознаками), і земляцтва, і правозахисні організації, і культурні або культурно-просвітні товариства, і творчі об’єднання тощо. Все більшого розвитку набувають спеціалізовані етнічні організації – або за демографічними ознаками (жіночі, молодіжні), або за професійною орієнтацією (спілки вчителів та педагогів, юристів чи навіть підприємців певної національності). Недосконалість законодавства змушує національні інституції інколи обирати форму не об’єднання громадян, а, скажімо, благодійного фонду.
    Досить різноманітною є і, так би мовити, вертикальна структуризація. Можна виділити три основних рівні цієї структури – всеукраїнський (інколи – як відгалуження міжнародного), обласний (інколи – регіональний, міжобласний) і місцевий, в основному міського та районного статусу (хоча в місцях компактного проживання окремих національних меншин громадські організації створюються навіть на рівні сіл). Але це не означає, що така структуризація працює завжди і в повному форматі. Якщо всеукраїнська організація, згідно з законодавством, має утворюватись лише при наявності місцевих осередків (не важливо, обласних, міських чи сільських – для законодавця всі вони мають «місцевий статус) у більшості областей України (що, до речі, ставить у дискримінаційне становище як раз національні меншини компактного розселення), то на місцевому рівні така підпорядкованість зовсім не обов’язкова. В одних випадках дійсно утворились обласні об’єднання місцевих національних товариств, в інших – організації з обласним статусом не мають ніякої внутрішньої структурованості. Досить часто місцеві осередки виступають як незалежні організації, не підпорядковані всеукраїнським структурам, а інколи, навпаки, заявляють про свою приналежність одразу кільком «вищестоящим» організаціям (сподіваючись, мабуть, отримати від цього хоч якийсь зиск).
    Практика свідчить, що звичайний формат громадської організації, тим більше – обмеженої у своєму статусі суто культурницьким спрямуванням, не завжди забезпечує реалізацію ідеї поліетнічного суспільства. Не переймаючись філософсько-юридичними питаннями про співвідношення індивідуальних і колективних прав, етнонаціональні меншини та їхні представники намагаються реалізувати право на участь у прийнятті рішень, що стосуються їх безпосередньо, а не очікувати дозволу влади на реалізацію елементарних форм національно-культурного життя. Саме тут постають принципові і дуже складні проблеми національно-територіальної або національно-культурної автономізації.
    Україна у свій час мала досвід національно-територіальних автономій, і досвід цей – оскільки був результатом проведення централізованої політики «зверху» – залишає суперечливе враження. Кінець кінцем, сама Україна була подібною автономією, тільки в більшому масштабі – в рамках СРСР, але її автономність не зашкодила розвитку асиміляційних процесів; з іншого боку, саме етнонаціональний характер радянської федерації виявився зрештою її слабким місцем і спричинив її розпад. Сьогодні окремі національні меншини ставлять питання про територіальну автономію (хоча й обережно, через його неконституційність), але дуже мало підстав сподіватися, що подібні плани автономізації або федералізації України (кримськотатарські чи російські, угорські чи румунські) працюватимуть на загальнонаціональну українську ідею. Надто сильне сьогодні тяжіння цих етнічних спільнот до держав, що уособлюють їхню історичну Батьківщину (навіть при тому, що ці люди здавна живуть саме на тих територіях, які сьогодні є частиною України; у випадку з кримськими татарами історичною Батьківщиною, звичайно, є Крим, але незалежний).
    Звичайно, теоретично питання про територіальну автономізацію не може відкидатись остаточно. Проте в сучасних умовах більш продуктивним здається обговорення питання про національно-культурну (або персональну) автономію. Таке обговорення не означає нав’язування зверху якихось єдиних і не всім зрозумілих форм (щось подібне, здається, відбувалось на початку етнонаціонального відродження, коли стихійний процес намагалась взяти під свій контроль ще партійно-радянська влада); навіть прийняття відповідного закону, якщо це станеться, не має означати впровадження одноманітності в питаннях етносоціальної самоорганізації. Справжня поліетнічність суспільства потребує врахування особливостей національного менталітету, форм культурного і соціального життя, зокрема – форм внутрішньої самоорганізації того чи іншого етнічного соціуму. Тому впровадження певної універсалізації, без якої, звичайно, не обійтись, оскільки йдеться про поліетнічність єдиної держави, має забезпечити збереження і використання прийнятних і життєво важливих для окремих етносів структур.
    У будь-якому разі, подальший розвиток громадських організацій національних меншин у напрямку формування загальноетнічної представницької піраміди – сьогодні досить привабливий і цілком прийнятний варіант розвитку. Тим більше, що в деяких етнічних спільнотах кроки в цьому напрямку вже були зроблені, хоча вони йдуть поки що всупереч чинному законодавству. Але, знову ж таки, треба брати до уваги той факт, що далеко не всі етнонаціональні меншини готові організаційно та психологічно до такого перетворення. У будь-якому разі, якщо державна етнополітика буде розбудовуватись у цьому напрямку, вона має ґрунтуватись винятково на принципах добровільності і самостійності національно-культурної автономізації.
    Вагомим доводом проти цієї ідеї є організаційна розпорошеність багатьох етнічних спільнот. Наявність кількох організацій, що декларують себе репрезентантами інтересів однієї й тієї ж національності, зі схожими цілями і завданнями як на регіональному, так і на всеукраїнському рівнях, видимі або приховані розколи та суперечки в національно-культурних рухах, боротьба за лідерство і конкуренція між лідерами організацій, які, здавалось, мали б об’єднати свої зусилля заради спільної справи – все це, на жаль, теж є реальністю українського громадсько-політичного життя. Зрозуміло, що впровадження в таких умовах єдиних організаційних форм загальноетнічного представництва може ще більше посилити внутрішню боротьбу, що навряд чи сприятиме досягненню головної мети, заради якої все це й затівається – ефективному захисту та реалізації прав національних меншин.
    У цьому контексті перспективною здається пропозиція деяких керівників національних організацій щодо розробки конкретних адресних програм розвитку окремих національних меншин. Така неінституціональна форма культурної автономії дала б можливість повніше врахувати особливі потреби і специфічні засоби їх задоволення, притаманні окремим етносам України. Вона могла б бути більш рухомою і гнучкою, а відтак ефективніше реагувати на запити життя в умовах подальшого досить бурхливого етнічного і етнополітичного ренесансу.
    Власне, можна було б сказати, що певні кроки в цьому напрямку вже зроблені. Але, по-перше, програми, які досі приймалися на державному рівні, стосувались лише дуже обмеженого кола етносів (хоча, безумовно, таких, які потребують першочергової уваги – ромів, караїмів і кримчаків), а по-друге, їх реалізація, на жаль, не є прикладом виконаних зобов’язань. У зв’язку з цим треба сказати, що досвід відносин громадських організацій, які представляють етнонаціональні меншини, з державною владою, сьогодні дуже суперечливий і неоднозначний. Відсутність виразної та чіткої позиції збоку держави з багатьох питань етнонаціональних та міжрелігійних відносин провокує зростання невдоволення серед груп меншин, яке, у свою чергу, радикальні сили використовують для підриву довіри до легітимних організацій.
    Не слід забувати, що партійно-радянська номенклатура, яка в значній своїй частині залишилася «при посадах» і після проголошення суверенітету (а подекуди залишається й досі), була вихована на засадах пролетарського інтернаціоналізму, який залежно від обставин міг набувати рис космополітизму або шовінізму, але при цьому завжди був налаштований на боротьбу проти «дрібнобуржуазного націоналізму». З іншого боку, ерозія цього номенклатурного моноліту в умовах незалежності відбувалася не в останню чергу за рахунок тих кадрів, для яких близькою була саме українська національна ідея в її етноцентричному варіанті. Вибухоподібного і непередбачуваного за своїми наслідками характеру ця ерозія набула після подій «помаранчевої революції». Так чи інакше, але однозначно можна сказати, що ідеї поліетнічності і полікультурності поки що не стали зрозумілими і операційними для української влади, – при тому, звичайно, що вони постійно декларуються, адже відповідають взятим Україною на себе міжнародним зобов’язанням і власній Конституції, вони поки що не є основою планомірних, цілераціональних – кажучи словами М. Вебера – дій, спрямованих на досягнення усвідомленої і зрозумілої мети.
    Безумовно, сказане не означає, що з боку влади не було прикладів взаємного порозуміння і сприяння становленню національно-культурних товариств і реалізації статутних завдань, особливо на місцевому рівні. Таких прикладів насправді досить багато. Але системна політика в етнополітичній сфері збоку центральної влади формувалася і формується дуже важко. Створення в 2000 році Ради представників громадських організацій національних меншин при Президентові України, звичайно, було знаком того, що не помічати нових громадянських структур на загальноукраїнському рівні вже не можна. Але досвід роботи Ради, як і аналогічного дорадчого органу при Держкомнацміграції (реально створеного, до речі, лише в 2003 році, тобто практично через 10 років після прийняття відповідного нормативного акту, який передбачав його існування), та й сама багатостраждальна доля того ж таки Державного комітету з питань національностей та міграції – все це підтверджує висновок про те, що громадські організації національних меншин поки що не розглядаються державно-політичною владою як досить серйозний і рівноправний суб’єкт етнонаціональної політики.
    Недостатньо ефективний етнополітичний менеджмент влади провокує процеси політизації етнонаціонального життя. Незважаючи на те, що досвід переконливо свідчить про прямий зв’язок між залученням громадських організацій до політичного життя і посиленням їх внутрішніх суперечок та чвар (адже проблеми монополізації права представництва інтересів етнічних спільнот на політичному рівні набувають особливої гостроти), не кажучи вже про вкрай небажану, але цілком реальну за таких умов можливість ескалації міжнаціональних конфліктів, – керівники національного руху все частіше спрямовують питання національного відродження у політичну площину. Сьогодні Україна стоїть перед реальністю створення політичних партій за національною ознакою. На цьому рівні питання про прийнятність і природність етнонаціональної корпоративності в громадянському суспільстві набуває вже зовсім іншого, більш проблемного звучання, ніж тоді, коли йдеться лише про громадські об’єднання. У будь-якому разі, звичайно, неможливо розв’язувати цю проблему шляхом якихось заборон чи розпусків (хоча, до речі, відповідну правову норму про заборону розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі не зайвим було б використовувати більш послідовно – можливо, тоді й поштовхів до політизації було б менше). Ця реальність також має враховуватися, і насамперед – у планах політичних реформ, пов’язаних з трансформуванням виборчої системи, яка безпосередньо впливає на конфігурацію партійної системи в країні.
    Одночасно з елементами політизації, з одного боку, і суперечливими кроками до національно-культурної автономізації, з іншого, в розвитку громадських організацій етнонаціональних меншин спостерігається ще один процес – пошук форм міжетнічної консолідації, або принаймні координації діяльності. Саме на межі двох століть, переживши період становлення, який, цілком природно, характеризувався скоріше розходженням по національних квартирах, національний рух починає напрацьовувати інтегративні моделі, які – що дуже важливо – йдуть знизу, а не зверху. Перші спроби утворення міжнаціональних об’єднань національних меншин на регіональному рівні відмічені вже з середини 90-х років, але для того, щоб така інтеграція відбулась у масштабах всієї держави, потрібні були вже досить розвинені, зміцнілі і самостійні національні структури, а також, звичайно, достатній рівень фінансової незалежності.
    І в цій справі, на жаль, не обходиться без конкуренції, без боротьби за монопольне право представляти інтереси тепер уже не однієї, а всіх одразу національних меншин України. З іншого боку, цілком зрозуміло, що будь-яка інтеграція національних громадських структур буде ефективною лише в тому разі, якщо створена інституція зуміє налагодити ефективний зв’язок із владою, стати для держави гідним і необхідним партнером. Відповідно, знову зростають ризики затягування у болото політики, відчуження від тих, чиї інтереси подібні інтегративні структури покликані відстоювати. Цього, мабуть, уникнути не можна, але на тлі хворобливої політизації такий шлях видається значно менш ризикованим для суспільства, адже в його основу покладено основну ідею, на якій тільки й може будуватися поліетнічна політична нація – ідея міжнаціонального миру і злагоди, толерантності і полікультурності.
    Якщо на початковому етапі своєї діяльності національно-культурні товариства дуже багато зробили для відродження культур і традицій окремих етнічних громад, то тепер перед ними стоїть більш складне і відповідальне завдання – зробити вагомий внесок у формування і зміцнення єдності української політичної нації.










    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. 5 років Раді представників національно-культурних товариств / Управління у справах національностей та міграції Одеської обл. держ. адміністрації. – Одеса, 2004. – 47 с.
    2. Абашидзе А. Х. Защита прав меньшинств по международному и внутригосударственному праву. – М.: Права человека, 1996. – 476 с.
    3. Абашидзе А. Х., Ананидзе Ф. Р. Правовой статус меньшинств и коренных народов. Международно-правовой анализ. – М., 1997.
    4. Абетка етнополітолога / Ю. Римаренко, І. Варзар, І. Іванченко та ін.; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К.: Школяр, 1996. – Т. 1–2.
    5. Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. – СПб. ; М. ; Нижний Новгород ; Воронеж ; Ростов н/Д : Питер, 2004. – 313 с.
    6. Авіньєрі Ш. Шанси та перешкоди на шляху громадянського суспільства у Центральній та Східній Європі // Ї. Незалежний культурологічний часопис. – 2001. – № 21.
    7. Агафонова І. Історія і культура національних меншин як об’єкт наукового дослідження // Відродження. – 1993. – № 9. – С. 11–13.
    8. Актон, лорд. Принцип национального самоопределения // Нации и национализм. – М.: Праксис, 2002. – С. 26–51.
    9. Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду / Під заг. ред. Ю. Тищенко. – К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. – 312 с.
    10. Алмаші І. М., Алмаші М. М., Бисага Ю. М. Правовий статус корінних народів: Монографія. – Ужгород: Вид-во Ужгородського нац. ун-ту, 2004. – 103 с.
    11. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. – М.: Российский гос. гуманитарный ун-т, 2000. – 367 с.
    12. Амаро Чачімо: Порадник-довідник з правових питань. – К.: Форумо Ромен Українатар, 2001. – 48 с.
    13. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. 2-е, перероб. вид. Пер. з англ. В. Морозова. – К.: Критика, 2001. – 271 с.
    14. Андриченко Л. В. Регулирование и защита прав национальных меньшинств в законодательстве зарубежных стран // Государство и право. – 2002. – № 3. – С. 84–93.
    15. Антонюк О. В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан // Український історичний журнал. – 1999. – № 3.
    16. Антонюк О. Етнополітичний чинник державотворчих процесів в Україні: основні концептуальні засади // Міжнаціональні відносини і національні меншини України: Стан, перспективи. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2004. – С. 224–241.
    17. Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2005. – 432 с.
    18. Антонюк О. В. Полікультурность як об’єктивний чинник консолідації українського суспільства // Держава і право: Зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. Вип. 8. – К.: Ін-т держави і права ім. В. Корецького, 2000. – С. 458–463.
    19. Антонюк О. В. Формування етнополітики в Україні: теоретико-методологічні та концептуальні засади: Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.05 / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2001. – 29 с.
    20. Антонюк О. В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. – К., 1999. – 284 с.
    21. Арель Д. Спокуса «націоналізації» української держави // Сучасність. – 1995. – № 12.
    22. Арутюнян Ю. В. и др. Этносоциология: Учебное пособие для вузов / Ю. В. Арутюнян, Л. М. Дробижева, А. А. Сусоколов. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 271 с.
    23. Ассоциации культуры и образования «Русский Дом» – 10 лет / Сост. Т. Я. Швецова. – Львов: Изд. дом «Цивилизация», 2004. – 16 с.
    24. Багмет М., Ляпіна Л. Міжкультурна взаємодія громадських об’єднань етноспільнот України // Політичний менеджмент. – 2004. – № 2.
    25. Байрак М. В. Етноконфесійний чинник у формуванні української політичної нації: політологічний аналіз: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут політичних та етнонаціональних досліджень – К., 2004. – 20 с.
    26. Бакун Л. А. Группы в политике (К истории развития американских теорий) // Полис. – 1999. – № 1.
    27. Балушок В. Чи «перегнала» Україна СРСР за кількістю національностей? // Дзеркало тижня. – 2005. – № 40, 15–21 жовтня.
    28. Бандурка А. М., Друзь В. А. Этнопсихология: Учеб. пособие для высших учеб. заведений. – Х.: Изд-во Ун-та внутренних дел, 2000. – 238 с.
    29. Барр Д. Роми в світі й Україні // Соц. політика і соц. робота. – 1999. – № 1. – С. 3–13.
    30. Бауер О. Національне питання і соціал-демократія. – К.: Основні цінності, 2004. – 120 с.
    31. Безродна В. І. Особливості формування громадянського суспільства в процесі політичної модернізації України: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Одеська національна юридична академія. – О., 2003. – 16 с.
    32. Беліцер Н. До питання про національно-культурну автономію // Міжнаціо¬нальні відносини і національні меншини України: Стан, перспективи. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2004. – С. 288–302.
    33. Бєліков О. Штрихи до етнічно-релігійного портрету шахтарського краю // Моя Батьківщина. Моя Родина. – 2003. – № 1 (86).
    34. Біла І. І. Міжнаціональні відносини як об’єкт управління (політологічний аспект): Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1994. – 16 с.
    35. Білик Б. І. Етнокультурологія: Навч. посіб. / Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв. – К. : ДАКККіМ, 2005. – 160 с.
    36. Білик Б. І. Етнополітична історія України: Монографія – К., 2003. – 246 с.
    37. Блищенко И. П., Абашидзе А. Х. Международная защита прав национальных меньшинств. – М.: Изд-во РУДН, 1993.
    38. Богомолов О. В., Данилов С. І., Семиволос І. М., Яворська Г. М. Ісламська ідентичність в Україні / Центр близькосхідних досліджень. – К.: AMES, 2005. – 130 с.
    39. Боренько Я. Й. Групи інтересу у сучасній теорії політики: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.01 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка – Л., 2002. – 17 с.
    40. Боренько Я. Плюралізм як основна риса американської системи груп інтересу // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. – 2002. – Вип. 4.
    41. Бочковський Ольгерт. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
    42. Букач В. М. Национальные меньшинства и политика советского правительства Украины в 1921–1925 гг. – Одеса, 1999. – 31 с.
    43. Бураковський О. З. Історія Ради Національностей Народного Руху України, 1898–1993 рр.: Політологічний аналіз : Автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України. Ін-т політ. і етнонац. досліджень. – К., 1999. – 20 с.
    44. Буценко А. Радянське будівництво серед нацменшостей УСРР. – Х.: Вид. Оргінстру ВУЦВК, 1928. – 25 с.
    45. Варзар І. М. Політична етнологія як наука: історіологія, теорія, методологія, праксеологія. – К., 1994.
    46. Варшавские рекомендации, способствующие участию национальных меньшинств в избирательном процессе // http://www1.umn.edu/humanrts/osce/basics/Rminorelect.html.
    47. Ващук О. М. Конституційно-правовий статус громадських організацій України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2004. – 17 с.
    48. Вердери К. Куда идут «нация» и «национализм»? // Нации и национализм. М.: Праксис, 2002. – С. 297–307.
    49. Вибори 2002 у контексті міжнаціональних відносин. Матеріали моніторингу. Вип. 1–5 / Конгрес національних громад України. – К., 2002.
    50. Винниченко І., Винниченко Д. Німці в історичному і культурному просторі України // Deutche Zentrale Zeitung. Всеукраїнська газета Асоціації німців України. – 2003. – квітень. – С. 4–5.
    51. Вівчарик М. М. Поєднані долею єдиною. Національні меншини в умовах розбудови незалежної демократичної України // Відродження. – 1993. – № 1. – С. 11–13.
    52. Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації: Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. – К.: Вища школа, 2004. – 240 с.
    53. Вівчарик М. М., Падалка С. С. Україна в етнонаціональному вимірі / НАН України; Інститут історії України. – К., 1999. – 136 с.
    54. Вівчарик М. М., Панченко П. П., Чмихова В. І. Українська нація: шлях до самовизначення. – К.: Вища школа, 2001. – 288 с.
    55. Вівчарик М., Солодько В. Даю, щоб ти дав: (Національні відносини в державотворчому процесі України) // Віче. – 1993. – № 10. – С. 96–100.
    56. Відносини між державою і громадянським суспільством. Матеріали «Круглого столу». – К.: Нац. ін-т стратегічних досліджень, 2003. – 115 с.
    57. Вільчинська І. Ю. Етнічна та національна ідентичність сучасної української молоді: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.05 / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2002. – 20 с.
    58. Вільчинська І. Ю. Політологічні характеристики етнічної ідентичності // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. Вип. 9. – К., 2001. – С. 189–196.
    59. Власенко О. Така строката спільнота: поліетнічність і регіоналізм // Місцеве самоврядування. – 1996. – № 1.
    60. Власенко С. Українці – нація політична? Стан проблеми // http://www.iskra.kiev.ua/iskra.html?act=article&id=224
    61. Войналович О. Засади державної політики щодо розвитку шкільної освіти національних меншин в Україні у 20-х – першій половині 30-х років: історія, досвід, проблеми // Наукові записки: Збірник. – Вип. 9. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, 1999. – С. 131–137.
    62. Волкогонова О., Татаренко И. Этническая идентификация и искушение национализмом // http://www.philosophy.ru/library/volk/ident.html
    63. Волзер М. Безпека і добробут // Сучасна політична філософія: Антологія / Пер. з англ. – Упоряд. Я.Кіш. – К.: Основи, 1998. – С. 486–523.
    64. Всеукраїнській болгарській асоціації – 10 років. – Одеса: Маяк, 2003. – 211 с.
    65. «Всяк сущий в ней язык…». Сборник «Русло» / Всеукраинское национальное культурно-просветительское общество «Русское собрание». – К., 2003. – 190 с.
    66. Газін В. Уроки ваймарської історії // Дзеркало тижня. – 2004. – № 52. – 25–30 грудня.
    67. Галиновський В. Проблеми національних меншин у виборчих платформах партій на парламентських виборах 1998 року // Форум націй. Газета Конгресу національних громад України. – 2002. – № 1/3, 25 січня. – С. 2–3.
    68. Гальченко П. Права національних меншин в Україні: Досвід і перспективи // Укр. слово. – 1994. – 9 черв.
    69. Гартманн С. Все мы родом из «Видергебурт» // Deutscher kanal. Щомісячна газета німців України. – 2004. – №1 (114). – С. 4–5.
    70. Гачев Г. Д. Миф. Национальный. Индивидуальный. (Опыт экзистенциальной культурологии) // Миф в культуре: человек – не-человек. М.: Индрик, 2000.
    71. Гетманчук А. Бипатрид по-черновицки // Зеркало недели. – 2004. – 13 марта. – С. 4.
    72. Глинский А. Национальные меньшинства в Украине. – Харьков – К.: Центриздат, 1931. – 78 с.
    73. Гнатенко П. И. Национальная психология и бытие общества / П. И. Гнатенко, М. П. Бузский. – Дн.: Поліграфіст, 2000. – 209 с.
    74. Гнатенко П. И., Павленко В. И. Этнические установки и этнические стереотипы. – Дн., 1995. – 200 с.
    75. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Идентичность: философский и психологический анализ. – К., 1999.
    76. Гонтар О. В. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки // Український історичний журнал. – 1991. – № 7.
    77. Гончаренко Н., Кушнарьова М. Школа іншування // Критика. – 2001. – № 4 (42). – С. 20–23.
    78. Гражданское общество: в поисках определения. Беседа с Борисом Хлебниковым и Владимиром Якимцом // http://magazines.russ.ru/nz/2003/2/grazh.htm
    79. Грамчук А. В. Особливості становлення громадського суспільства в Україні: теорія і практика: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Одеська національна юридична академія. – О., 2001. – 19 с.
    80. Григорьянц В. Е. Возрождение армянской общины Крыма: достижения и проблемы. – Симф.: Крымский архив, 2004. – 76 с.
    81. Гринів О. Українська націологія від другої світової війни до відродження держави: історичні нариси. – Львів: Світ, 2004. – 591 с.
    82. Гринів О. Українська націологія: XIX – початок XX століття: Історичні нариси. – Л.: Світ, 2005. – 287 с.
    83. Грицак Я. Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. – К.: Критика, 2004. – 344 с.
    84. Громадські об’єднання: їх роль у суспільно-політичному і соціально-економічному житті України. – К., 1997.
    85. Громадські організації і їх роль у суспільно-політичному житті України (Довідково-статистичний матеріал) / Відп. за вип. Л. Ю. Беренштейн, Г. П. Мигрин, В. О. Котигоренко. – К., 1997. – 49 с.
    86. Громадські ради в Україні. Довідник / Упор. М. Лациба. – К.: Укр. незалеж. центр політ. досліджень, 2003. –232 с.
    87. Гроут Г. Фольксрат немцев Украины как высшая форма общественной самоорганизации немецкой диаспоры в Украине. Опыт первых четырех лет существования // Наукові записки: Збірник. – Вип. 15. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, 2001. – С. 214–218.
    88. Группы интересов // Полит. исследования. – 1992. – № 5–6.
    89. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во «Знання» України, 1991. – 240 с.
    90. Губенко Д. Мультикультуралізм та масмедіа // http://www.kolega.kiev.ua
    91. Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. – Т. 1.: История. Проблемы. Перспективы. – М., 1992.
    92. Гусев В. Национальные меньшинства в планах построения Украинского государства (Центральная Рада, Гетьманщина, Директория о будущем евреев, поляков, русских и др.) // Єврейський світ. Альманах – 2002. Історико-культурологічний часопис / Єврейський Фонд України. Центр єврейських досліджень. – К., 2002. – С. 54–60.
    93. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм / Пер. з англ. та передмова Г. Касьянова. – К.: Таксон, 2003. – 300 с.
    94. Дармограй Н. М. Жіночі об’єднання в Україні та їх громадсько-культур¬ницька діяльність (90-ті роки ХХ століття): Автореф. дис... канд. іст. наук: 17.00.01 / Київський держ. ун-т культури і мистецтв. – К., 1998. – 15 с.
    95. Дашевич Я. Етнічні псевдоменшини в Україні // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. – К.: Інтел, 1994.
    96. Декларація прав національностей України // Політика і час. – 1991. – № 17–18.
    97. Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. Збірник наукових праць Всеукраїнської нау¬ково-практичної конференції 4–5 жовтня 2001 р., м. Запоріжжя. – Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ; Сімферополь: Доля, 2001. – 164 с.
    98. Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. Збірник наук. праць V Всеукр. наук.-практ. конференції 2–3 жовтня 2003 року. м. Запоріжжя. – Сімферополь: Доля, 2003. – 244 с.
    99. Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України: Зб. наук. праць VІ Всеукр. наук.-практ. конф., 6–8 жовтня 2005 р., м. Запоріжжя. – Запоріжжя: ЗНТУ, 2005. – 284 с.
    100. Дзюба І. Вимирання Слова // Дзеркало тижня. – 2004. – № 29 (504). – С. 20.
    101. Диалог украинской и русской культур: Материалы междунар. науч.-практ. конф. (24–25 окт. 1996 г.) / НАН України. Ин-т социол. Ін-т нац. відносин і політології; Н. А. Шульга (отв. ред.). – К.: Укр. о-во рус. культури «Русь», 1997. – 235 с.
    102. Дністрянський М. С. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики: Автореф. дис... д-ра геогр. наук: 11.00.02 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 33 с.
    103. Долаючи дорогу крізь терни. Матеріали круглого столу «Роми і ЗМІ» // Романі Яг. – 2003. – № 4. – С. 2–3.
    104. Доманицький В. Етапи розвитку науки про націю. – Б. м., 1962. – 104 с.
    105. Древаль Ю. Д. Партії і влада: позиція з національного питання українських політичних організацій початку ХХ століття і сучасність // Влада і насильство: Збірка наук. статей / За ред.. О. М. Кривулі. – Харків: Ун-т внутр. Справ, 1997. – С. 149–158.
    106. Дьячков М. В. Миноритарные языки в полиэтничных (многонациональных) государствах. – М.: ИНПО, 1996.
    107. Евроинтеграция глазами европейских мыслителей // http://www.russ.ru/politics/20020531-elag.html
    108. Евтух В. Б. Концепции этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, эволюция / АН УССР, Ин-т соц. и экон. пробл. заруб. стран; Отв. ред. В. А. Тишков. – К.: Наукова думка, 1991. – 180 с.
    109. Евтух В. Национальные меньшинства: десять лет после принятия закона // Форум наций. – 2002. – № 4.
    110. Енциклопедія етнокультурознавства. Понятійно-термінологічний інструментарій, концептуальні підходи / Інститут держави і права ім. В. М. Ко¬рецького НАН України; Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв / Ю. І. Римаренко (ред.). – В 2 ч., 6 кн. – К., 2000.
    111. Ермолова В. Современные реалии и системный подход к решению проблем удовлетворения этнокультурных потребностей // Права людини в поліетнічному суспільстві / Упоряд. Санченко А. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2004. – С. 127–131.
    112. Етнічний довідник. У трьох частинах. Ч. 1. Поняття та терміни / Гол. ред. В. Євтух. – К., 1997. – 140 с.
    113. Етнічний довідник. У трьох частинах. Ч. 2. Етнічні меншини в Україні / Гол. ред. В. Євтух. – К.: Фенікс, 1996. – 174 с.
    114. Етнічний довідник. У трьох частинах. Ч. 3. Етнополітика в Україні / Гол. ред. В. Євтух. – К., 1997. – 85 с.
    115. Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. – К.: Інтел, 1994. – 207 с.
    116. Етнічні спільноти України: Довідник. Гол. ред. В. Євтух / Ін-т етнічних, регіональних та діаспорознавчих студій. – К.: Фенікс, 2001. – 252 с.
    117. Етнічні спільноти України: етнографічні особливості. Рекомендаційний бібліографічний покажчик. – К., 2000. – 78 с.
    118. Етнокультурний ландшафт Північного Приазов’я / Відділ у справах національностей, міграції та релігій Запорізької обласної державної адміністрації. Мелітопольський держ. пед. ун-т. За заг. Ред. Л. В. Афанасьєвої, М. В. Крилова. – Сімферополь: Таврія, 2004. – 275 с.
    119. Етнонаціональна структура українського сус
  • Стоимость доставки:
  • 100.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины