КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН : КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ПОДХОДЫ И ПОЛИТИКО-ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНДИВИДУАЛЬНЫХ И КОЛЛЕКТИВНЫХ ПРАВ НАЦИОНАЛЬНЫХ МЕНЬШИНСТВ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

МУЦЬКИЙ Петро Петрович
УДК 323.15

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

Спеціальність 23.00.05. – етнополітологія та етнодержавознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник –
Картунов Олексій Васильович,
доктор політичних наук, професор

Київ – 2006

ЗМІСТ
ЗМІСТ ...............................................................................................................................2
ВСТУП ..............................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ……………………………………………………………………….12
1.1. Основні чинники актуалізації та етапи розвитку наукових досліджень
проблеми.....................................................................................................12
1.2. Методологічний плюралізм в осмисленні прав національних меншин……………………………………………………………………..36
РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН.......................................................................................................49
2.1. Зародження і розвиток концепцій прав національних меншин ............49
2.2. Порівняльний аналіз основних положень концепції колективних прав
національних меншин.................................................................................64
2.3. Співвідношення і взаємодія індивідуальних і колективних прав
національних меншин ................................................................................79
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН.......................................................................................................97
3.1. Політичні та правові принципи забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин: рівень Ліги Націй та ООН ..97
3.2. Вдосконалення політико-правових основ захисту індивідуальних і колективних прав національних меншин: європейський рівень...........116
3.3. Індивідуальні і колективні права національних меншин України: політичний і правовий вимір....................................................................140
ВИСНОВКИ …………………………………………..…………...…………………172
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................................184

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Проблема усвідомлення сутності індивідуальних і колективних прав національних меншин, а також їх визнання та політико-правового забезпечення виникла ще, мабуть, з часів появи “Homo ethnicus” та зародження держави і права і була актуальною завжди. Проте тривалий час ця проблема була поза увагою політико-правової думки, а правлячі кола пануючих і домінуючих етнонацій дискримінували національні меншини. Все це було однією з причин багаточисельних етнічних заворушень, повстань, революцій та війн. Однак з середини ХІХ ст. починається процес зародження й становлення концепцій індивідуальних і колективних прав національних меншин. У ХХ ст. Ліга Націй, ООН, ОБСЄ та інші міжнародні організації, спираючись на зазначені концепції, доклали чимало зусиль для формування політико-правових засад забезпечення прав національних меншин. Впродовж двох останніх десятиліть ці організації, а також багато поліетнічних держав, у тому числі й Україна, прийняли чимало документів, які суттєво розширили права національних меншин, зокрема індивідуальні і персонально-групові права. Однак проблема залишилась не до кінця вирішеною, свідченням чого є незадоволення багатьох національних меншин своїм політико-правовим статусом. Подальша актуалізація дослідження проблеми концептуальних підходів та політико-правових засад забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин обумовлена цілою низкою загальних чинників, основними з яких стали: посилення боротьби цих меншин за свої колективні права, невизначеність міжнародного права щодо цих прав, перехід деяких з них до терористичної діяльності та ін. Актуалізація даної проблеми викликана також багатьма специфічними чинниками, притаманними Україні, зокрема такими, як брак Концепції державної етнонаціональної політики, застарілість та недосконалість існуючих нормативно-правових актів, покликаних регулювати етнонаціональні відносини та ін.
Впродовж останніх років українські та зарубіжні етнополітологи і правознавці присвятили чимало праць проблемі захисту прав національних меншин. Проте, вона й досі залишається недостатньо дослідженою, про що йдеться у першому розділі дисертаційної роботи. Зокрема, у вітчизняній етнополітологічній науці до останнього часу не існувало спеціальних, фундаментальних праць, присвячених дослідженню концептуальних підходів та політико-правових засад забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин. Ця проблема є особливо актуальною для України, а також Азербайджану, Вірменії, Грузії, Іраку, Іспанії, Молдови, Росії, Туреччини та багатьох інших поліетнічних держав. Отже, від коректного і конструктивного розв’язання даної проблеми значною мірою залежить їх етнополітична стабільність, національна єдність та територіальна цілісність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язано з плановою науково-дослідною тематикою відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, зокрема з темами „Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади” (номер державної реєстрації РК 0102U007073) та „Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії” (номер державної реєстрації 0105U00792).
Метою дослідження є аналіз процесів розвитку концепцій індивідуальних і колективних прав національних меншин та формування на їх основі політико-правових засад забезпечення цих прав.
Реалізація мети дослідження обумовила постановку і розв’язання наступних завдань:
– з’ясувати основні загальні та специфічні чинники актуалізації дослідження концептуальних підходів та політико-правових засад забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин;
– проаналізувати сучасний стан наукової розробки даної проблеми;
– з’ясувати внесок вітчизняних мислителів та вчених ХІХ – першої чверті ХХ ст., а також кінця ХХ – початку ХХІ ст. у формування концептуальних підходів та політико-правових засад забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин України;
– провести етнополітологічний аналіз сучасних зарубіжних концепцій індивідуальних прав людини та концепції персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин;
– дати порівняльний аналіз основних положень концепцій колективних прав національних меншин, а також з’ясувати проблеми, перешкоди і наслідки, з одного боку, визнання і забезпечення, а з іншого, нехтування та заперечення цих прав;
– виявити критерії визначення тих меншин, які мають право на визнання і забезпечення колективних прав;
– довести некоректність і недоцільність ранжування і тим більше протиставлення індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин;
– з’ясувати можливість і доцільність доповнення концепцій індивідуальних прав людини і персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, концепцією колективних прав національних меншин;
– виявити особливості формування і провести етнополітологічний аналіз політичних та правових принципів системи захисту прав національних меншин Ліги Націй;
– виявити причини і наслідки тривалої недостатньої уваги ООН до проблем політико-правового забезпечення персонально-групових і особливо колективних прав національних меншин;
– провести порівняльний аналіз процесів вдосконалення міжнародно-правових норм на глобальному та регіональному, зокрема європейському, рівнях щодо забезпечення індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин;
– з’ясувати переваги, прогалини і недоліки положень чинної Конституції України, інших законодавчих актів та проектів концепції державної етнонаціональної політики щодо концептуальних підходів та політико-правового забезпечення індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин та ін.
Об’єктом дисертаційного дослідження є права національних меншин як політико-правове явище.
Предметом дисертаційного дослідження є концептуальні підходи та політико-правові засади забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин.
Теоретико-методологічна основа дослідження. В основу дисертаційної роботи було покладено методологічний плюралізм, тобто низку загальнонаукових, філософських та спеціальних політологічних, етнополітологічних та юридичних методів, підходів і принципів дослідження. Окрім того, було вдосконалено кілька відомих та відносно нових спеціальних методів. Виходячи з того, що аналізові теоретико-методологічних засад даного дослідження присвячено окремий підрозділ дисертації, автор вважає за доцільне обмежитись тут лише переліком деяких з них. Це, перш за все: етнополітологічний аналіз; концептуальний підхід; світ-системний аналіз; аналіз втрат і надбань; порівняльний аналіз (з усіма його підвидами), крос-культурний аналіз тощо.
Джерельну базу дисертації складають міжнародно-правові документи Ліги Націй, ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій, проекти конституцій і самі конституції, законопроекти і самі законодавчі акти України, проекти концепції державної етнонаціональної політики та інші документи, в яких йдеться про концептуальні підходи та політико-правові засади забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин. Науково-теоретичну базу дослідження становлять монографії та наукові статті вітчизняних та зарубіжних (переважно північноамериканських та західноєвропейських) дослідників, документи і матеріали міжнародних науково-теоретичних конференцій, присвячені проблемі концептуальних підходів та політико-правового забезпечення прав національних меншин або суміжних з нею питань.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є однією з перших спроб створення цілісного наукового дослідження проблем зародження й розвитку концепцій індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин в українській та зарубіжній політико-правовій думці. На основі аналізу відповідних вітчизняних і зарубіжних концепцій, міжнародно-правових норм та законодавства України комплексно досліджено процес розвитку концепцій індивідуальних і колективних прав національних меншин та формування на їх основі політико-правових засад забезпечення цих прав.
У межах проведеного дослідження одержано результати, які мають (звичайно, різного ступеню і значення) наукову новизну:
1. Детально з’ясовано основні чинники тенденції збереження і подальшої актуалізації досліджень даної проблеми, які поділяються на два блоки: загальні й специфічні чинники; виявлено низку закономірностей і тенденцій процесу зародження й розвитку індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин, формування на їх основі відповідних міжнародно-правових норм та законодавства України.
2. Запропоновано нову періодизацію розвитку наукових досліджень щодо формування концепцій індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин та охарактеризовано кожен з шости її етапів. Виявлено тенденцію, сутність якої полягає у поступовому, але неухильному підвищенні наукового інтересу та загострення дискусій навколо даної проблеми серед вітчизняних та зарубіжних вчених.
3. Досліджено і показано внесок вітчизняних вчених другої половини ХІХ – першої чверті ХХ ст. у зародження й розвиток концепцій індивідуальних, персонально-групових прав і колективних прав національних меншин. Доведено, що їх теоретичні розробки мали випереджальний, гуманістичний та інноваційний характер і справили помітний вплив на формування концептуальних підходів та політико-правових засад захисту цих прав.
4. Розроблено концепцію етнонаціональних прав, згідно якої визнається існування етнонаціональних прав, як однієї із специфічних окремих груп прав людини, громадянина та етнонаціональних спільнот (етнонацій, корінних народів та національних меншин). Ці права визначають їх статус, регулюють взаємовідносини між ними та з державою. Етнонаціональні права визначаються національним законодавством та міжнародно-правовими нормами, у змістовному плані поділяються на етнополітичні та етнокультурні права, які можуть забезпечуватися на індивідуальному, персонально-груповому та колективному рівнях.
5. Уточнено і вдосконалено концепцію персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин. Показано, з одного боку, її переваги, а з іншого, доведено її певну обмеженість у справі всебічного і надійного забезпечення прав національних меншин, зокрема права на „внутрішнє самовизначення”. Вперше у вітчизняній науці проведено етнополітологічний аналіз концептуальних засад існуючих на Заході „школи колективних прав” та „школи заперечення колективних прав”. Дано порівняльний аналіз переваг і недоліків концепції колективних прав, з’ясовано критерії визначення тих національних меншин, які можуть претендувати на визнання за ними цих прав. З’ясовано сутність і характер колективних політичних, юридичних та моральних прав національних меншин. Виявлено переваги та негативи, до яких можуть призвести визнання і забезпечення цих прав. Доведено, що нехтування і заперечення колективних прав національних меншин має більше негативних наслідків, ніж їх визнання і забезпечення.
6. Сформульовано висновок про некоректність та недоцільність ранжування і тим більш протиставлення індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин, оскільки це, по-перше, суперечить діалектиці співвідношення часткового і загального, а по-друге, є конструктивним з точки зору формування політичної нації і громадянського суспільства та забезпечення національної єдності й територіальної цілісності поліетнічних держав. Найбільш оптимальним тут може бути шлях визнання, поєднання і забезпечення прав національних меншин на всіх трьох зазначених рівнях.
7. Проведено порівняльний етнополітологічний аналіз досягнень і прорахунків системи захисту прав національних меншин Ліги Націй. Зроблено висновок, що заперечення після Другої світової війни певного позитивного досвіду Ліги Націй було недостатньо коректним і виваженим. З’ясовано причини й наслідки тривалої неналежної уваги міжнародних організацій до проблеми політико-правового забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин. Виявлено загальне і специфічне у підходах ООН та регіональних міжнародних організацій щодо цих прав. Зроблено висновок, що міжнародне право визнає права національних меншин на двох рівнях: індивідуальних прав людини та персонально-групових прав осіб, які належать до цих меншин. Водночас міжнародне право (особливо т. зв. „м’яке право”) впритул наблизилося до визнання їх колективних прав, що дає підстави очікувати, що невдовзі воно забезпечуватиме права національних меншин не на двох, як раніше, а на трьох рівнях, тобто індивідуальному, персонально-груповому та колективному.
8. Проаналізовано закономірності й тенденції процесу формування концептуальних підходів та законодавства України в другій половині ХІХ – першій чверті ХХ ст. Зроблено висновок, що ці підходи і законодавство (зокрема, „Закон про національно-персональну автономію” та „Конституція УНР” 1918 р.) прилучилися до формування підвалин міжнародних норм політико-правового забезпечення індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин та стали прикладом для інших країн. З’ясовано переваги, а також прогалини та недоліки відповідних положень Конституції України 1996 р., інших законодавчих актів та проектів концепції державної етнонаціональної політики незалежної України. Зроблено висновок, що основною перевагою вітчизняного законодавства є намагання поєднати індивідуальні права людини, персонально-групові і колективні права національних меншин, що й стало одним з основних чинників запобігання ескалації етнополітичних конфліктів та збереження національної єдності й територіальної цілісності України.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення і висновки дисертаційної роботи та виявлені в процесі її виконання закономірності й тенденції, а також запропоновані рекомендації можуть бути використані для зміцнення теоретико-методологічної бази дослідження даної проблеми та подальшого вдосконалення міжнародно-правових норм та національного законодавства щодо політико-правового забезпечення індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин. Зокрема, вони можуть стати в нагоді при розробці проектів державної концепції етнонаціональної політики України, вдосконаленні концепції національних меншин України та при прийнятті інших важливих рішень в етнонаціональній сфері.
Концептуально-теоретичні положення та матеріали дисертації можуть знайти своє застосування у подальших наукових працях та у навчальному процесі, зокрема у викладанні спеціального курсу у вищих навчальних закладах для спеціальностей гуманітарного профілю.
Особистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно. З двох опублікованих у співавторстві тез доповідей на конференціях до дисертації увійшли лише фрагменти, які належать її автору.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки наукового дослідження були апробовані автором у 6 наукових статтях у фахових виданнях ВАК України в галузі політичних наук, і доповідалися у виступах на засіданнях відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, а також у доповідях на п’яти міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях, зокрема: Всеукраїнській науково-практичній конференції „Демократія і державність в Україні: проблема гармонізації” (6-7 лютого 1997 р., м. Київ, Ін-т національних відносин і політології НАН України, тези доповіді опубліковані); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Політична консолідація державотворчих сил України: проблеми, перспективи” (11 лютого 1998 р., м. Київ, тези доповіді опубліковані); Міжнародній науково-практичній конференції „Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі” (18-19 травня 1999 р., м. Київ, тези доповіді опубліковані); Міжнародному симпозіумі „Політична конфліктологія: між старими та новими парадигмами” (14-15 червня 2001 р., м. Вороніж, Воронізький державний університет, Росія, тези доповіді опубліковані); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи” (27-28 вересня 2003 р., м. Київ, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, тези доповіді не опубліковані).
Публікації. За темою дисертації опубліковано 10 робіт, з них 6 у фахових виданнях ВАК України в галузі політичних наук. З 4 опублікованих тез доповідей на конференціях 2 тез написані у співавторстві.
Структура та обсяг дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів та висновків, списку використаних джерел (397 джерел, з них – 99 англійською мовою). Загальний обсяг дисертації складає 218 сторінок, основна частина – 183 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведений дисертантом аналіз вітчизняної і зарубіжної політико-правової літератури та міжнародно-правових норм і національного законодавства щодо індивідуальних і колективних прав національних меншин дає можливість зробити наступні висновки:
1. За роки незалежної України вітчизняними вченими проведена величезна робота по вивченню проблем забезпечення прав національних меншин. Однак, значна частина зазначених проблем все ще залишається мало, а то і зовсім не дослідженою. Це зокрема стосується: причин посилення боротьби національних меншин за свої індивідуальні і колективні права в другій половині 90-х років, тобто вже після прийняття низки міжнародно-правових документів щодо їх статусу; більш глибокого аналізу відповідних ідей відомих та деяких дещо призабутих українських вчених; дослідження західних концепцій індивідуальних і колективних прав національних меншин; виявлення достоїнств і недоліків концепції колективних прав національних меншин та переваг і небезпек її втілення в життя; з’ясування діалектики співвідношення і взаємодії індивідуальних, персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин і колективних прав– самих меншин; переосмислення досвіду Ліги Націй щодо захисту індивідуальних і колективних прав національних меншин; з'ясування причин і наслідків майже піввікового нехтування ООН проблемами прав національних меншин; виявлення політико-правових інновацій у відповідних документах міжнародних та регіональних, зокрема європейських організацій; аналізу вітчизняного законодавства щодо індивідуальних і колективних прав національних меншин та ін. Стисло говорячи, йдеться про дослідження концептуальних підходів та політико-правових засад забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин.
2. У 80-х роках ХХ ст. посилилась боротьба національних меншин за свої індивідуальні і колективні права у всіх поліетнічних країнах світу. У відповідь міжнародне співтовариство розпочало приймати політико-правові документи, а більшість держав вдосконалювати існуюче або розробляти нове, національне законодавство щодо забезпечення прав національних меншин. Очікувалось, що такий підхід має покласти край цій боротьбі. Однак, на жаль, цього не сталось. І хоча етнічні війни майже припинились, боротьба національних меншин за свої права продовжується. Її основними особливостями стали, по-перше, висунення вимог не лише розширення персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, а й визнання та забезпечення колективних прав самих меншин, а, по-друге, перехід деяких з них до т.зв. „етнічного тероризму”. Все це є свідченням збереження та посилення тенденції актуалізації дослідження концептуальних підходів та політико-правових засад забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин.
3. При дослідженні даної проблеми вітчизняні етнополітологи і правознавці користуються досить широким понятійно-категоріальним апаратом. Водночас вони часто вживають не зовсім коректні, архаїчні, багатозначні, не визнані міжнародним правом терміни і поняття. Отже, є потреба в уточненні, оновленні й приведенні понятійно-категоріального апарату вітчизняних науковців у відповідність до визнаних міжнародним правом понять, термінів та категорій. Методологічний арсенал дослідження етнонаціональних відносин є досить багатим, але він потребує подальшого свого розширення і вдосконалення. Це, стосується спеціальних методів аналізу концепцій індивідуальних і колективних прав національних меншин та формування на їх основі політико-правових засад забезпечення цих прав.
4. В останній чверті XX ст. загострилась боротьба глобального характеру навколо прав національних меншин. Вона точиться між прихильниками двох основних наукових шкіл: „школою заперечення колективних прав” та „школою колективних прав”. Представники школи заперечення колективних прав (їх більшість) вважають, що ліберальна концепція і доктрина індивідуальних прав людини є настільки універсальною, ідеальною і всеохоплюючою, що може захистити і забезпечити права будь-якої людини незалежно від її етнічного походження та приналежності до національної більшості чи меншості. Представники школи колективних прав (їх меншість) визнають величезну значущість ліберальної концепції і доктрини індивідуальних прав людини, водночас ставлять під сумнів її універсальність, ідеальність та всеосяжність. Вони вважають зазначену концепцію і доктрину витвором Заходу і намагаються довести її обмеженість і нездатність захистити персонально-групові і колективні права національних меншин. Тому вони пропонують розробляти і впроваджувати у життя не лише ліберальну концепцію індивідуальних прав людини, а й концепцію персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин і концепцію колективних прав самих меншин.
5. Школа колективних прав національних меншин почала формуватися ще в другій половині XIX ст. Її співзасновниками можна вважати таких видатних українських вчених, як: М. Драгоманов, В. Даневський, С. Дністрянський, Т. Зіньківський та ін. Саме вони висунули концепцію колективних прав національних меншин та концепції національно-територіальної та національно-культурної автономії, які були співзвучні одноіменним концепціям т. зв. „австромарксистів” О. Бауера та К. Реннера. Тоді ж вітчизняні дослідники обґрунтували ідею можливості й доцільності поєднання концепцій індивідуальних, персонально-групових та колективних прав національних меншин. В 40-х рр. їх роботу продовжили французькі вчені Е. Мун’є та Ж. Марітен. В останній чверті XX ст. школа колективних прав національних меншин значно зміцнила свої позиції завдяки роботам нового покоління зарубіжних дослідників. Вони обґрунтували не лише можливість, а й доцільність визнання і забезпечення колективних прав національних меншин, виявили достоїнства і недоліки цієї категорії прав, визначили проблеми і перешкоди та вказали на потенційні небезпеки їх втілення у життя. Їх загальний внесок полягає у тому, що визнання і забезпечення колективних прав національних меншин (зрозуміло, на додаток до індивідуальних прав людини) є більш коректним, демократичним і конструктивним підходом, ніж їх нехтування і заперечення. Намітилась і дедалі посилюється тенденція зростання чисельності прихильників концепції колективних прав національних меншин, причому як за рахунок західних, так і російських та українських дослідників.
6. Визнання і забезпечення колективних прав національних меншин на додаток до індивідуальних прав людини та персонально-групових прав осіб, які належать до меншин, їх поєднання і взаємодоповнення сприятиме припиненню протиборства між прихильниками різних наукових шкіл, запобіганню ескалації етнополітичних конфліктів, їх переростанню у терористичні акції, зміцненню національної єдності та збереженню територіальної цілісності поліетнічних держав.
7. Процес зародження і розвитку концептуальних підходів, тобто концепцій індивідуальних і колективних прав національних меншин значно випереджав процес законотворчої діяльності, тобто формування політико-правових засад забезпечення цих прав. При цьому спочатку народжувалось відповідне національне законодавство, а вже потім міжнародне право, яке попервах з'являлось у формі двосторонніх міждержавних договорів, а пізніше у формі певної системи міжнародного права. Першою такою справді міжнародною системою політико-правового захисту прав національних меншин стала відповідна система Ліги Націй. Більшість зарубіжних і вітчизняних дослідників вважають, що ця система базувалась на визнанні і захисті не лише персонально-групових прав осіб, які належать до меншин, а й колективних прав самих меншин. Система захисту індивідуальних і колективних прав національних меншин Ліги Націй мала низку як достоїнств (за підрахунками автора їх 13), так і недоліків (їх 32). У цілому створена Лігою Націй система захисту прав національних меншин була важливим позитивним кроком на шляху еволюції політико-правових засад забезпечення цих прав. На жаль, ця система не захистила належним чином національні меншини і не перешкодила початкові Другої світової війни.
8. Після Другої світової війни при створенні ООН країни-переможниці знехтували позитивним досвідом Ліги Націй щодо захисту прав національних меншин та відмовились від концепцій персонально-групових і колективних прав меншин. Вони, з одного боку, взяли курс на примусову масову депортацію національних меншин Східної Європи, що не мало нічого спільного з правовим вирішенням проблем національних меншин і за своєю сутністю і наслідками було значно гірше від практики Ліги Націй. А, по-друге, вони, а під їх тиском і ООН, зробили ставку на західну, ліберальну концепцію прав людини, сподіваючись, що з її допомогою можна буде захистити і права національних меншин. Однак, швидко з'ясувалося, що ця концепція здатна надійно захищати права лише тієї людини і громадянина, які належать до пануючої чи домінуючої етнонації. Права національних меншин виявилися значною мірою знехтуваними і незахищеними з боку ООН. І саме ця недалекоглядна і неконструктивна позиція ООН (поряд з іншими причинами) сприяла посиленню боротьби національних меншин за свої індивідуальні, персонально-групові і колективні права, ескалації етнополітичних конфліктів, перетворенню деяких з них на етнополітичні війни та на терористичну діяльність тощо.
9. Впродовж майже півстоліття, ООН вкрай непослідовно і суперечливо просувалася по шляху до визнання прав національних меншин. І лише в другій половині 80-х рр. та й то під тиском зазначеної вище тенденції, їй, нарешті, вдалося прийняти кілька надзвичайно важливих документів щодо прав національних меншин. При цьому помітними були наступні тенденції. По-перше, ООН приймала якийсь документ щодо політико-правового захисту національних меншин лише після прийняття подібного документу деякими державами або регіональними міжнародними організаціями. По-друге, вона це робила лише після того, коли далі зволікати з його прийняттям було вже неможливо без небезпеки втрати свого і без того незначного авторитету серед національних меншин. По-третє, ООН завжди визнавала мінімум з тих індивідуальних і колективних прав національних меншин, які можна було визнати. Так, спочатку вона визнала лише “негативні права” національних меншин, а вже потім, значно пізніше, їх “позитивні права”; спочатку вона визнала лише культурно-мовні права, а потім вже і політичні. По-четверте, ООН завжди намагалася обмежитись визнанням персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, хоча деякі положення її документів можуть тлумачитися і як визнання колективних прав меншин.
10. На регіональному рівні, зокрема європейському, міжнародне право щодо індивідуальних і колективних прав національних меншин розвивалося більш активно, ефективно і конструктивно, ніж на рівні ООН. Майже у кожному наступному документі європейських організацій з’являлися політико-правові інновації, які суттєво підвищували статус національних меншин. Середина 90-х років стала свідком суттєвих перетворень у сфері політико-правового захисту національних меншин. Про це, зокрема, свідчать “дух і буква” положень Рамкової конвенції (1994 р.), яка стала першим юридично-обов'язковим багатостороннім документом, присвяченим питанню захисту прав національних меншин у цілому. Однак і тут мали місце зволікання з прийняттям більш конструктивних правових норм, помітне відставання від розвитку відповідних законодавств деяких держав, полохливо-лякливе ставлення до визнання колективних прав національних меншин, певне нехтування відповідними теоретичними доробками і рекомендаціями відомих правознавців, деяке ігнорування багатьох положень щодо колективних прав національних меншин, висунутих різними неурядовими організаціями та міжнародними науковими конференціями.
11. В міжнародних документах міститься низка принципів, які мають захищати індивідуальні, персонально-групові та колективні права національних меншин. Однак, говорячи про можливість і доцільність визнання і забезпечення колективних прав національних меншин у майбутньому, варто виходити з того, що будь-які натяки і тим більше намагання довести пріоритетність цих прав над індивідуальними правами людини та персонально-груповими правами осіб, які належать до національних меншин, є некоректними, небезпечними і повинні бути заперечені як прояви етнічного шовінізму та етнократії. Визначені міжнародним правом та національним законодавством індивідуальні, персонально-групові та колективні права національних меншин є засадничими. Вони мають бути покладені в основу теорії і практики етнонаціональної політики посттоталітарних держав, зокрема України, що вже значною мірою і зроблено. Забезпечення зазначених прав сприятиме зміцненню етнополітичної безпеки будь-якої поліетнічної держави, зміцненню її територіальної цілісності та національної єдності суспільства, поступовій інтеграції в нього національних меншин.
12. У порівнянні з міжнародно-правовими нормами українське законодавство щодо індивідуальних і колективних прав національних меншин зародилося майже одночасно і розвивалося паралельно з ними, а подекуди й випереджаючими темпами. Про це, зокрема, свідчать проекти конституцій М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Міхновського та ін. Не будучи, на жаль, втіленими у життя ці документи, тим не менш, підготували сприятливий грунт для зародження і розвитку відповідних політико-правових засад забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин.
13. Українська Народна Республіка впродовж свого короткого існування встигла прийняти “Закон про національно-персональну автономію”, який у повному обсязі увійшов до Конституції УНР. Закон та Конституція УНР одними з перших у світовій практиці задекларували не лише персонально-групові, а й колективні права національних меншин, причому не тільки культурно-мовні, а й соціально-економічні, політичні та юридичні. В усіх цих відношеннях Закон і Конституція УНР ні в чому не поступалися, а подекуди і випереджали систему захисту прав національних меншин Ліги Націй та подібні закони і конституції інших держав. У Законі й Конституції УНР чи не вперше було чітко виписано механізм забезпечення персонально-групових, колективних прав національних меншин та їх поєднання і гармонізацію з індивідуальними правами людини і громадянина.
14. За роки незалежності Україні вдалося прийняти цілу низку документів щодо захисту національних меншин, які мають чимало інновацій і переваг (їх дисертант нарахував 14), як, втім, і деякі вразливі місця (їх – 6). Величезне значення для зміцнення політико-правових засад захисту національних меншин мали і відповідні положення Конституції України 1996 р. Хоча їх могло бути і значно більше, а проголошені ними права національних меншин більш широкими і вагомими. Подальшому вдосконаленню політико-правових засад забезпечення прав національних меншин сприяла і ратифікація Україною низки відповідних міжнародно-правових документів. Все це свідчить про започаткування якісно нового етапу в історії українського народу та всіх його національних меншин. Отже, є всі підстави для висновку про те, що сьогодні в Україні досить успішно розвивається процес формування політико-правової системи захисту індивідуальних і колективних прав національних меншин. Теоретичну базу цієї системи становлять концепції індивідуальних прав людини, персонально-групових і колективних прав національних меншин та їх поєднання. Однак, зазначена система не є досконалою і тим більше ідеальною. По-перше, вона формується досить повільно і суперечливо; по-друге, їй бракує ефективних механізмів реалізації прав національних меншин; по-третє, має місце зволікання з прийняттям Закону про культурно-національну автономію та Концепції державної етнонаціональної політики та інших вкрай потрібних документів.
Все це дало підстави дисертантові виявити наступні закономірності та тенденції зародження і розвитку концепції індивідуальних, персонально-групових та колективних прав національних меншин та формування під їх впливом політико-правових засад забезпечення цих прав:
1. Ідеї і концепції індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин народжуються й формуються в своїй більшості представниками самих поневолених чи субординованих національних меншин. Вони ж найбільш активно змагаються за втілення цих ідей і концепцій у політичні принципи та правові норми. Отже, політико-правові засади захисту індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин розвиваються виключно під впливом боротьби національних меншин за свої права.
2. Опонентами визнання і забезпечення персонально-групових і особливо колективних прав національних меншин виступають пануючі або домінуючі етнонації, що, як засвідчує історія, є помилковою позицією і негативно позначається не лише на становищі меншин, а й на становищі самої етнонації та всього “великого суспільства”, оскільки породжує в ньому сепаратистські настрої та створює грунт для зародження “етнічного тероризму”.
3. Процес формування міжнародних правових норм та політичних принципів щодо захисту індивідуальних і колективних прав національних меншин тривалий час відбувався набагато повільніше і значно відставав від процесу розвитку його концептуальних підходів. Деякі ідеї, концепції і пропозиції щодо визнання і забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин чекали десятиліттями на своє визнання і втілення у відповідні національні та міжнародні правові норми й принципи (прикладом чого можуть служити ідеї М. Даневського, М. Драгоманова, Т. Зіньківського та ін.). Окрім того, розвиток міжнародних правових норм і політичних принципів суттєво відставав і від розвитку відповідного національного законодавства більшості держав. Сьогодні ситуація суттєво змінюється: міжнародні правові норми та політичні принципи все більше впливають на розвиток національного законодавства, особливо посттоталітарних держав, зокрема України.
4. Будь-які політико-правові інновації щодо захисту індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин, як правило, спочатку з'являються в преамбулах або додатках, а потім в одній чи кількох другорядних статтях якогось більш загального документу, а вже через багато років стають основою окремого, спеціального міжнародно-правового документу чи національного закону. Подібну тактику можна вважати компромісною, оскільки вона дає можливість опонентам політико-правових інновацій тривалий час вважати і тлумачити їх не як юридичні норми, а як політичні принципи, а прихильникам цих інновацій дотримуватися протилежної точки зору і сподіватись на те, що з часом зазначені інновації стануть юридичними нормами.
5. Однією з найважливіших тенденцій формування міжнародно-правових норм та національного законодавства в етнонаціональній сфері стало поступове, але постійне зростання чисельності їх суб'єктів. Це зростання відбувалося у такій послідовності: держава – нація (народ) – людина (громадянин) – корінний народ. Сьогодні ця тенденція виявляється у визнанні національних меншин суб'єктом права законодавством багатьох поліетнічних держав та окремими положеннями “м'якого права”.
6. Процес вдосконалення політико-правових засад захисту індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин розвивається також у певній послідовності: спочатку визнання “негативних прав”, а вже потім – “позитивних прав” національних меншин; спочатку визнання їх мовно-культурних, потім – соціально-економічних, а вже потім – політичних прав; спочатку спроби забезпечити зазначені права через індивідуальні права людини, потім – через персонально-групові права осіб, які належать до національних меншин, а тепер вже – через колективні права самих меншин.
7. Посилюється тенденція зміни акцентуації в тлумаченні ідеї рівноправності з боку національних меншин. Вона все більше зміщується з розуміння рівноправності як “права бути такими, як всі” до розуміння її як “права бути іншими”. Міжнародно-правові норми та й законодавство багатьох країн щодо статусу національних меншин ще слабо реагують на цю дедалі міцніючу тенденцію. Водночас зростає тенденція посилення вимог з боку пануючої чи домінуючої етнонації, щоб національні меншини не отримали привілеїв більше, ніж має вона. Тут і міжнародно-правові норми, і національне законодавство дуже пильно слідкують за тим (і це природно), щоб цього не сталося (хоча поки що це домінуючим етнонаціям особливо і не загрожує).
8. Дедалі міцнішає тенденція, з одного боку, розширення індивідуальних і колективних прав національних меншин, а, з іншого боку, – збільшення обов'язків держав щодо забезпечення цих прав.
9. Все більш помітною стає тенденція загострення боротьби між прихильниками та опонентами колективних прав меншин, але водночас і тенденція посилення пошуків шляхів поєднання і взаємодоповнення індивідуальних прав людини, персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин та колективних прав самих меншин, що може стати запорукою етнополітичної стабільності поліетнічних держав та інтеграції національних меншин у „велике суспільство” та ін.
Виходячи з усього вищенаведеного автор висуває наступні рекомендації:
1. Україна могла б виступити ініціатором:
а) проголошення Організацією Об’єднаних Націй одного з наступних років „Роком національних меншин” (чисельність яких сягає близько 1 млрд.), так саме, як 1993 рік було оголошено „Роком корінних народів” (чисельність яких становить близько 0,3 млрд.);
б) доповнення Міжнародного Біллю з прав Людини 1976 р. “Декларацією про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин”, прийнятою ГА ООН 1992 р., що було б справедливим, і суттєво б розширило індивідуальні, персонально-групові та колективні права національних меншин;
в) прийняття міжнародним співтовариством „Хартії прав національних меншин”, в якій були б визначені й конкретизовані індивідуальні, персонально-групові та колективні права національних меншин та механізми їх забезпечення;
г) рознесення повноважень різних міжнародних організацій, зокрема, закріплення за Радою Європи діяльності щодо захисту прав людини, а за ОБСЄ – діяльності щодо захисту прав національних меншин;
д) розробки механізмів для подання колективних скарг про порушення прав національних меншин і створення Міжнародної Комісії і Суду по розгляду цих скарг (ідея В. Даневського кінця XIX ст.);
е) проведення в Україні міжнародної науково-теоретичної конференції з проблем вдосконалення політико-правових засад забезпечення індивідуальних, персонально-групових та колективних прав національних меншин.
2. Прискорити прийняття Закону України про культурно-національну автономію, оновленого Закону про мови в Україні, оновленого Закону про національні меншини України та деяких інших, що сприяло б підвищенню ефективності правового регулювання етнонаціональних відносин в Україні.
3. Вивчити і обговорити у науковому співтоваристві (політологів, етнополітологів, правознавців та інших фахівців) питання про можливість і доцільність створення етнополітичного законодавства, а у перспективі – і етнополітичного права як підгалузі конституційного та міжнародного права.
4. Прискорити прийняття „Концепції державної етнонаціональної політики України” шляхом ретельного її редагування; вилучення з неї не досить вдалої термінології та доповнення її положеннями, які б чітко фіксували визнання не лише персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, а й колективних прав самих меншин; містили в собі перелік цих прав та механізмів їх реалізації, а також положення, в яких чітко б вказувалося, що основним напрямком і кінцевою метою етнонаціональної політики України є формування української політичної нації, що сприяло б інтеграції національних меншин у „велике суспільство” та збереженню територіальної цілісності України.
5. Запровадити в Україні посаду Уповноваженого з прав національних меншин, як це має місце, приміром, в Угорщині.
6. Розглянути доцільність втілення в життя, запропонованої академіком І. Дзюбою пропозиції щодо “доповнення чи коректури до Європейської Хартії мов - концепцією культурної та мовної деколонізації”, що було б корисним не лише для України, а й для інших пострадянських держав.
7. Розробити спеціальний курс, підготувати та видати підручник або навчальний посібник з проблем розвитку індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин та формування на їх основі політико-правових засад забезпечення цих прав та запровадити цей спецкурс у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю.
8. Видрукувати збірку вибраних праць з творчого доробку вітчизняних (І. Франка, В. Даневського, М. Драгоманова, Т. Зіньківського та ін.) та зарубіжних (А. Баки, В. Ван Дайка, Д. Джонстон та ін.) мислителів і дослідників, присвячених проблемі концептуальних підходів та політико-правових засад захисту індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абашидзе А. Х. Защита прав меньшинств по международному и внутригосударственному праву. – М.: Права человека, 1996. – 476 с.
2. Абашидзе А. Х. Национальные меньшинства и право на самоопределение (Международно-правовые проблемы) // Этнографическое обозрение. – 1995. – № 2. – С. 149-158.
3. Абашидзе А. Х. Противоправность дискриминации национальных меньшинств и защита их прав в современном международном праве. // Международное право в практике освободившихся стран. – М., 1988. – С. 74-89.
4. Абашидзе А. Х., Ананидзе Ф. Р. Правовой статус меньшинств и коренных народов: Международно-правовой анализ. – М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 1997. – 224 с.
5. Абашидзе А. Х., Блищенко И. П. Международная защита прав национальных меньшинств. – М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 1993. – 234 с.
6. Абашидзе А. Х., Блищенко И. П. Международные проблемы защиты национальных меньшинств. – М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 1991.– 218 с.
7. Абашидзе А. Х., Блищенко И. П. Права национальных меньшинств в свете мирового опыта // Общественные науки и современность. – 1992. – № 4. – С. 121-130.
8. Абашидзе А. Х., Блищенко И. П. Проблема правового статуса национальных меньшинств // США: Экономика. Политика. Идеология. – 1995. – № 12. – С. 91-102.
9. Абдулатипов Р. Г. Нации на распутье: опасные заблуждения оракулов национализма // Национальная политика России: история и современность. – М.: Русский мир, 1997. – С. 561-576.
10. Абдулатипов Р. Г. Национальный вопрос и государственное устройство России. – М.: Славянский диалог, 2000. – 656 с.
11. Акт проголошення незалежності України. Прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – С. 502.
12. Александров Б. А. Гарантия прав национальных меньшинств Лиги Наций // Международная жизнь. – 1928. – № 3. – С. 58-66.
13. Алмаші І. М. Реалізація прав національних меншин в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2006. – 14 с.
14. Андрусяк Т. Національні права людини (за М. Драгомановим). // Мала енциклопедія етнодержавознавства. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. / Відп. ред. Ю. І. Римаренко. – К.: Довіра, Ґенеза, 1996. – С. 561-562.
15. Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: МАУП, 2005. – 432 с.
16. Антонюк О. В. Формування етнополітики в Україні: теоретико-методологічні та концептуальні засади: Автореф. дис. … докт. політ. наук: 23.00.05 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2001. – 29 с.
17. Антонюк О. В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. Монографія. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1999. – 284 с.
18. Арендт Х. Истоки тоталитаризма. / Пер. с англ. – М.: ЦентрКом, 1996. – 672 c.
19. Бабін Б. В. Конституційно-правовий статус корінних народів України: Автореф. дис. ... канд. юрид.наук: 12.00.02. / Донецький юрид. ін-т МВС при Донецькому націон. ун-ті, Донецьк, 2004. – 16 с.
20. Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С.-Петербург, 1909. – 195с.
21. Беліцер Н. До питання про національно-культурну автономію. // Міжнаціональні відносини і національні меншини України: Стан, перспективи. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2004. – С. 288-302.
22. Биков О. М. Внутрішньодержавні нормативно-правові гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні. // Право України. – 2000. – № 8. – С. 51-55.
23. Биков О. М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 354 с.
24. Биков О. М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2001. – 16 с.
25. Биков О. М. Права та свободи національних меншин України у ХХ столітті. // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ України. – 2000. – № 1. – С. 36-43.
26. Блищенко И. П. Международная защита прав национальных меньшинств: Учебное пособие. – М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 1993. – 130 с.
27. Богдановская И. Ю. Право и защита личности от дискриминации по национальной принадлежности. // Права человека и межнациональные отношения. / Е. А. Лукашева (отв. ред.) – М.: Ин-т государства и права РАН, 1994. – С. 124-131.
28. Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
29. Булан А. П. Проблеми захисту прав етнічних меншин та основні підходи європейських держав до їх вирішення // Інформаційний бюлетень Міністерства України у справах національностей, міграції та культів – 1995. – № 4. – С. 21-28.
30. Ван дер Стул М. Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин. // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: – Вип. 21. – Права меншин. / Відп. за вип. М. Шульга. – К., 1998.– С. 382-388.
31. Варзар І. М. Етнічна група. // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. – К.: Товариство „Знання”, 1993. – С. 170-171.
32. Варзар І. М. Із контекстів минулих літ. – Кн. 1: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. – К.: ФАДА, ЛТД, 2003. – 592 с.
33. Варзар І. М. Політична етнологія як наука: історіологія, теорія, методологія, праксеологія. Монографія. – К.: Школяр, 1994. – 224 с.
34. Васильева Т. А. Законодательство об этнических меньшинствах в странах Западной Европы: тенденции развития. // Права человека и межнациональные отношения. / Е. А. Лукашева (отв. ред.)– М.: Ин-т государства и права РАН, 1994. – С. 115-123.
35. Васильева Т. А. Правовой статус этнических меньшинств в странах Западной Европы. // Государство и право. – 1992. – № 8. – С. 133-142.
36. Винниченко В. К. Відродження нації. – В 3-х т. / Репринтне видання 1920 р. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1990.
37. Віденська декларація (1993 р.) // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: – Вип. 21. – Права меншин. / Відп. за вип. М. Шульга. – К., 1998. – С. 127-134.
38. Волошин Ю. О. Актуальні проблеми систематизації законодавства в сфері забезпечення прав національних меншин в Україні // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – Вип. 14. – К., 2003. – С. 176-188.
39. Волошин Ю. О. Конституційно-правові засади самоорганізації національних меншин в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2001. – 20 с.
40. Головко Л. Доля національних меншин // Політика і час. – 1993. – № 8. – С. 17-19.
41. Голуб А. Захист прав національних меншин в Україні як напрям міжнародного співробітництва // Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації. / Збірник. (Всеукраїнська науково-практична конференція, м. Київ, 6-7 лютого 1997 р.) – К.: Ін-т національних відносин і політології НАН України, 1997. – С. 63-65.
42. Гольдельман С. Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920 рр.) – Мюнхен, 1963. – 92 с.
43. Горовиц Д. Ирредентизм, сепаратизм и самоопределение // Национальная политика в Российской Федерации. – М.: Наука, 1994. – С. 161-165.
44. Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник: У 2 ч. / Упоряд. І. О. Кресіна, В. Ф. Панібудьласка. – К.: Вища школа, 1997. – Част. 1. – С. 478-481.
45. Грушкин Д. В. Международное законодательство по защите национальных меньшинств и его реализация в РФ // Регионы и регионализм в странах Запада и России. – М.: Институт всеобщей истории РАН, 2001. – С. 192-200.
46. Даневский В. П. Системы политического равновесия и легитизма и начало национальности в их взаимной связи. Историко-догматическое исследование. – С.-Петербург, 1882. – 334 с.
47. Декларація Гельсінської зустрічі на найвищому рівні (1992 р.) // Права людини в Україні...– Вип. 21. – Права меншин. – К., 1998. – С. 302-320.
48. Декларація прав людини і громадянина (1789 р.) // Невичерпність демократії. – К.: Український письменник, 1994. – С. 51-53.
49. Декларація прав національностей України (1 листопада 1991 р.) // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник: У 2 ч. / Упоряд. І. О. Кресіна, В. Ф. Панібудьласка. – К.: Вища школа, 1997. – Част. 1. – С. 607-608.
50. Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (18 грудня 1992 р.) // Права людини в Україні... – Вип. 21. – Права меншин. – К., 1998 – С. 79-82.
51. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. – К.: Вид-во “Україна”, 1991. – 8 с.
52. Денисов В. Н. Развитие теории и практики взаимодействия международного права и внутреннего права. // Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. / Отв. ред. Денисов В. Н., Евинтов В. И. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 7-24.
53. Дзюба І. М. Время мобилизации духа? // Зеркало недели. – № 38 – 4 октября 2003 – С. 13.
54. Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Видавничий дім „КМ Academia”, 1998. – 276 с.
55. Дністрянський С. Загальна наука права і політики // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1996. – С. 688-702.
56. Договори Ради Європи. Стислий виклад. – К.: Право, 2000. – 81 с.
57. Документ Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ (29 червня 1990 р.) // Права людини в Україні… – Вип. 21. – К., 1998. – C. 235-254.
58. Документ Центральноєвропейської ініціативи про захист прав меншин (15 листопада 1994 р.). // Права людини в Україні... – Вип. 21. – Права меншин. – К., 1998. – С. 338-343.
59. Доповідь наради експертів НБСЄ з питань національних меншин (19 липня 1991 р.) // Права людини в Україні…– Вип. 21. – Права меншин. – К., 1998. – С. 274-282.
60. Драгоманов М. „Вільна спілка” – „Вольный союз”. Спроба українскої політико-соціальної програми. Збір і пояснення Михайла Драгоманова. // Драгоманівський збірник. „Вільна спілка” та сучасний український конституціоналізм. / За ред. Т. Г. Андрусяка.– Львів: Світ, 1996. – С. 7-72.
61. Драгоманов М. „Проэктъ основаній Устава Украинского общества „Вольный Союзъ” – „Вільна Спілка” (1884 р.) // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К.: Т-во „Знання” України, 1993. – С. 52-60.
62. Драгоманов М. Федералістський панславізм // Драгоманівський збірник. „Вільна спілка” та сучасний український конституціоналізм. / За ред. Т. Г. Андрусяка.– Львів: Світ, 1996.– С. 84-90.
63. Ейхельман О. Проект Конституції (основних державних законів) Української Народньої Республіки (1921 р.) // Конституційні акти України. 1917-1921 рр. Невідомі Конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – С. 149-219.
64. Етнічний довідник: У 3-х част. / Гол. ред. В. Б. Євтух. – К.: Фенікс, 1996-1997. – Част. 1. Поняття та терміни. –140 с.;– Част. 2. Етнічні меншини в Україні.–172 с.
65. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. – К.: Товариство „Знання”, 1993. – 800 с.
66. Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. / Шаповал Ю. (керівн. авт. кол.). – К.: Ін-т національних відносин і політології НАН України, 1997. – 211 с.
67. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світов